Роман Ільницький,
маґістр бібліотечної справи, редактор, публіцист, історик, член ОУН, заступник міністра народного господарства в Українському Державному Правлінні (УДП), голова Політради ОУНз, заступник голови УГВР
* 18 червня 1915 – † 2 лютого 2000
1920-ТІ РОКИ В ТЕРНОПІЛЬСЬКІЙ ГІМНАЗІЇ
З Тернополем я запізнався в 1926 p., коли я вписався до другої кляси Української державної гімназії.
Пам'ятаю один момент, який глибоко вплинув на моє виховання. Це було в Чорткові, де я вчився в першій класі гімназії, і мав тоді десять років. — По головній вулиці проходили колони парадно зодягненого польського війська. Вони відзначували річницю відродження польської держави. Я йшов з мамою. Ми пристанули на розі вулиці і обсервували ентузіязм польських глядачів. Нараз мама міцно стиснула мою руку, відвернулась, і я побачив на її очах сльози. Вона сказала: ,,Сину, тут ще так недавно було українське військо".
В Тернополі першого року був я на станції в п. Гладякової. Зі мною жила і моя сестра Наталка. Були ще там учні осьмої кляси — Іван Смолій, Теодозій Гаєцький, Хмільовський, а зі Львова часто приїжджав Теодозіїв брат Андрій Гаєцький, студент прав. Один рік жив на Заруді, один рік у пані Любінецької, а два роки в бурсі ім. Качали. Це був гарний партеровий будинок, в якому приміщувалась жіноча гімназія Рідної Школи, а ліве крило займала хлоп'яча бурса. В правому крилі настоятель бурси, яким був проф. Клим Шан ковський, а пізніше проф. Михайло Соневицький.
Тернопіль у міжвоєнні часи
В 1928-І930 pp. атмосфера в гімназії була напружена. Серед молоді діяли тайні гуртки. Мене втягнули до одного такого гуртка в п'ятій клясі. Пам'ятаю, що давали мені виповнювати якісь таємні довгі формуляри з рубриками на різні інформації, а в тому і псевда. Я довго думав, яке прізвище видумати собі, що б воно звучало і революційно і серйозно. Я вибрав псевдо “Вир". Моїм зверхником став Іван Медвідь, мій товариш з кляси, на обличчі якого малювалась цинічна усмішка, яку я інтерпретував як вияв погорди до всього буденного і до самого життя, яке, як мені здавалось, він був готовнй віддати кожної хвилі для української справи. Час-до-часу наш гурток робив сходини на ,,цегельні". Там звичайно ми читали щось з літератури, яка була приписана дл націоналістичного юнацтва. „Сурму" я діставав через свого старшого брата Степана, який тоді вже був ,,сьомаком". Я ніколи не питав його, чи він належав до підпілля, бо в цьому я й так був переконаний з того часу, як одного вечора завважив, як він розбирав револьвер, смарував оливою, а потім ховав у cxовок під сходами веранди. Степан був добрим учнем, серйозним юнаком, з сильним тілом і волею і аж до своєї ненадійної смерти в 1933 р. був для мене авторитетом у всіх питаннях.
Крім читання „Сурми", укр. патріотичної літератури підбираної під кутом звеличування збройних сил і критики „нездарного проводу" Визвольних змагань 1917-1921 pp., нам ще давали читати видання польської партії соціялістичної з часів терористичної акції проти царської Росії. Але найширше використовували для виховних цілей польські національно-державні річниці, які вказували нам бойкотувати.
Перед 11 листопада (свято відновлення державности Польщі) і перед 3-ім травня (ухвалення польської конституції 1792) та перед іменинами голови держави Йосифа Пілсудського, — серед молоді нашої гімназії кипіло. В шкільних клясах з'являлися таємні папірчики із закликом не іти на „параду польського окупанта", молодь перешіптувалась між собою, коментувала хто „схрунить" і піде на параду; а хто „свій хлоп " і її збойкотує. Здогади, хто може бути „хрунем", стосувалися не тільки до наших товаришів, але й інструкторів в бурсі і наших професорів. Зі cтapших товаришів ми тоді найбільше шанували Романа Паладійчука, що своїм живим темпераментом і ущипливою сатирою та здібністю давати накази робив на всіх нас „боєве" враження. Пам'ятаю ще Пастуха, Фелікса і його брата. Ми здогадувалися, що це вони керують шкільним підпіллям і з тим більшою пошаною відносилися до них.
Серед нас кружляли noroлоски, що підпільна організація має свою систему керівництва в школі, при чому воно все є немов-то в руках ,,осьмаків", а безпосередньо перед матурою вони нібито збираються на таємні збори з своїми товаришами-підпільниками з сьомої кляси і передають їм „владу" над школою. Ми вважали наше керівництво розумним і спритним, і вірили, що воно легко може перехитрити польську поліцію.
Для характеристики настроїв серед молоді того часу нагадую такий епізод. Це було, здасться, напередодні свята 11 листопада в 1928 році. В бурсі ширилась вістка, що учні польської гімназії нападають на вулицях на наших товаришів, зривають їм мазепинки з голови і побивають. Я бачив, як мої старші товариші збились в групу і щось між собою обговорювали. Потім повитягали з ліжок залізні прути, поховали в рукави плащів і пішли до міста. Я зрозумів, в чому справа. Мої старші колеги пішли на бій з польськимн учнями.
На вид цісї босвої готовости мене цілого обкинуло жаром. Хотілось і собі піти. В голові з'явились образи з оповідань Андрія Чайковського. Наглий спалах почуттів не давав мені спокою. Я взяв плащ на себе і вийшов на вулицю. Нараз я побачив польського учня, що йшов в ,,рогативці" по протилежній стороні вулиці. Довго не вагаючись, я перейшов вулицю і вже був коло нього. Він був дещо вищого росту, але мого віку. Я витягнув руку і міцно схопив свого противника за мундур, а другою вдарив в лице . Заатакований став боронитися, і так зав'язався бій, що правда не пригадував козацьких двобоїв на шаблі, але був проведений за ті самі ідеї. Мій противник був твердий хлопець, не втікав, боронився і атакував. Розбив мені брову над оком, яке почало запухати. Не знаю, чи я йому також завдав ,,рани", чи ні, бо прохожі схопили нас за руки і розділили, як когутів. Я повернувся швидко до бурси і довго обкладав око зимними компресами, щоб ніхто не догадався, де я був того вечора, бо чого доброго могли виключити зі школи.
В 1929 році провід нашого шкільного підпілля дав наказ не бойкотувати свята Пілсудського, але ,,спаскудити полякам параду і зробити їм ґранду". Плян був такий, що наближаючись до святкової трибуни з воєводою і генералом місцевого корпусу на чолі ми мали підняти ковніри плащів, спустнти голови і пройти пропри еліту польської окупаційної влади недбалим, безладним кроком. Коли ж будуть грати польський національний гимн, ми мали відмовитись скинути шапки.
Отже ми пішли, а було нас 1.000 учнів, і виконали наказ. Після того почались бійки по цілому місті між нами і польськими гімназистами. В школі проведено слідство з а інспіраторами.
Десь в 1929 році польська шкільна влада наказала змінити всі написи в школі з українських на польські. Наше підпілля прийняло цей визов активно. Був виданнй наказ позамазувати всі написи чорною густою масою. Одного вечора на доручення підпіллля наш товариш Григорій Бакуменко, бібліотекар шкільної бібліотеки, залишився “урядувати" довше, як звичайно. В будинку не було нікого, тільки десь вештався по коридорах шкільний сторож. Але це тільки так здавалося. В будинкові котячою ходою просувалися з кляси до кляси „сьомаки" Панас і Бугай, (а може я помиляюсь?) і точно виконували ,,доручення революції". На другий день ранком в школі було, як у вулику. Гемназисти гордилися своїми бравурними товаришами, які так справно „дали дулю " полякам. їх ніколи ніхто не відкрив.
Відкрита акція проти польської влади спонукала шкільні власті застосувати проти гімназії засоби террору. До учительського складу нам додали трьох поляків — учителів. Два з них були польоністи, один історик. Один називався Яцишин і був комендантом повітового стшельца (казали, що він спольонізований українець), другий Алеськевіч, а третій Войцех Войтонь.
Яцишин був молодик, без педагогічного досвіду, і ми дуже скоро зробили з нього посміховище. Він не міг провести ані одної лекції без конфлікту з клясою. Зате Войтонь вмів опанувати ситуацію. Високий, стрункий в цвікерах — мав в собі щось аристократичне. Молодь перед такими якостями поступається. Він вчив у вищих клясах і там його шанували за глибоке знання і здібність викладу. Ми молодші учні говорили між собою, що Войтоня єдиний о. д-р Микола Конрад, наш катехит перевищує знанням і дорівнює культурою.
Польська шкільна кураторія у Львові вислала його, щоб він перевідав з “першої руки", чи нашу гімназію треба розв'язати, чи можна її „направити". - Все ж із ним прийшло до конфлікту. Одного разу нас всіх звели до гімнастичної залі, щоб вислухати доповіді Войтоня про Йосифа Пілсудського. Слухати спокійно про шефа польської окупаційної влади? Віддавати йому пошану? Підпілля рішило, що це було б негідно. Отже, як Войтонь був в середині свого реферату, на залі зибухла „смердючка". Синій дим в'їдався в очі. Не можна було стояти і слухати. Не міг читати також доповідач. На добавок лихові, учні покидали на підлогу приготовані олівці і перекочуючи їх ногами з місця на місце створили несамовитий скрип і шум. На доручення днректора учнів відведено до кляс.
Надійшов 1930 рік. ОУН рішила перевести широко закроєну акцію проти польських поміщиків і колоністів в Галичині. Був даний наказ спалити їх мастки. Земля покрилась вогнями. Як тільки надходила ніч, вона багровіла пожарами. Сотні польських маєтків пішли з вогнем, а разом з тим сотні і тисячі української молоді замкнено до тюрем. Польський уряд рішив застосувати збірну відповідальність супроти цілого населення. В українські села відряджено відділи спеціяльного війська, уланів, які зненацька нападаючи ніччю на села, cxoплювали сплячих свідомих селян, священиків, учителів, кооператорів і ін. та били. Частину відправляли до тюрем, а частину відпускали з ранами від побоїв. Читальні Просвіти і Кооперативи нищили.
Відбулись підпали польських мастків і пацифікація також в Тернопільщині. Польська влада звернула увагу на гімназію, як на можливе джерело тих, які брали участь у підпалах.
В жовтні 19S0 року гімназію розв'язано, а учнів розпущено додому. Було сказано, що кожний з них має право робити подання про прийняття до інших гімназій.. На ділі велика частина учнів лишилася на селах, не завершивши своєї освіти, а тільки малий відсоток прийнято до польських шкіл.
Щоб бодай якоюсь мірою зарадити лихові, Митрополит Андрей Шептнцький відкрив за власні кошти так зв. Малі Семінарії у Львові, і в Рогатині, що мали nporpaми клясичних гімназій. Ці школи не були визнані польською владою, і тому після закінчення можна було студіювати, або теологію, або виїздити за кордон, і там вписуватися на університети. Доцільність і потреба Малої Семінарії стала ще очевиднішою тоді, коли польська влада вслід за тернопільською гімназісю розв'язала ще одну клясу державної гімназії у Львові і всі кляси гімназії Рідної Школи в Рогатині і Дрогобичі. На бруку опинились нараз яких 2.000 юнаків, перед якими відкрився тільки один шлях — до підпільної ОУН.
Кількасот з них вступили до Малих Семінарій, і, закінчивши їх, вписались до Богословської Академії у Львові, або до Духовних Семінарій у Станиславові і Перемишлі. Тільки дехто виїхав за кврдон, і там знайшов шлях також до ОУН. Рогатинська і Дрогобицька гімназії після чистки серед учнів і учителів знову відкриті, але старання про відкриття гімназії в Тернополі не дали успіхів.
Моя доля після розв'язання гімназії склалась так, як і багатьох інших моїх товаришів. Я поїхав додолу, на село над Дністром в Борщівщнну, де моя мати вчителювала. Разом з братом Степаном, який перед вакаціями критичного року здав матуру, ми поринули в громадську роботу. Коли ж за місяць, або два до школи в білий день заходять два озбросні поліцаї і переводять ревізію в нашому приватному помешканні. — Після того беруть мене під ,,караул" і на очах цілого села відпроваджують на поліційну станицю в сусідньому селі. Здасться, ніщо так не стуснуло національного сумління села, як факт арештуваинл 15 літнього хлопчини. Брутальність була занадто очевидною, щоб про неї не заговорило село.
Після півночі, знов під хохроню озброєного поліціянта мене відпровадили пішком до найближчої станції (віддаленої сім км. від мого села) і в товаристві умундурованого жандарма відвезли поїздом до Тернополя.
В Тернополі після 24 годинного переслухання на поліції, мене відставлено до тюрми. Це була моя перша знайомість з життям арештанта. Пізніше не раз доводилось ще використовувати досвід набутий в 15 році життя. Коли мене впустили до келії, я мало що своїх очей не забув. Переді мною стояли мої гімназійні товариші: Василь Солонинка і М. Сосновський. Першого я знав тільки з виду, а другий був моїм однокласником. Крім того в келії було ще кілька укр. в'язнів, з яких пригадую собі тільки інж. Самокішина, який мав гарний голос і звичайно співав тужливі мелодії.
Дуже швидко ми заприязннлись і розговорились. Я довідався, що В. Солонинка, М. Соснівський і Мельник (учень нашої гімназії, якого я не знав і який тепер сидів на іншій келії), були арештовані зараз же після розв'язання гімназії і були оскаржені за підпал поміщицьких маєтків. Це ніби то й мало бути формальною причнною до того, що польська влада розв'язала гімназію, хоч суду над ув'язненими, ще не було, і вини їм не доведено.
Мене кілька разів кликали на переслухання до слідчого судді і там мені показали ті формуляри, які я виповняв про зголошення до шкільного підпілля. З того я робив висновок, що мій товариш Іван Медвідь також заарештований. Чи так було, чи ні, і яким способом ті папери попали в руки поліції, я й досі не знаю. Івана вже нема в живих.
Я не признався до вини, і мене після кількамісячного слідства випущено на волю. Я мав бути суджений з „вільної стопи". І справді десь може після 6-ти місяців від мого виходу з тюрми, я дістав зазив зголоситися на розправу в тернопільському суді. В означений день я приїхав до Тернополя і застав в судовій залі 40 до 50 осіб. Між ними сів і я. Внявилось, що всі ми були обвинувачені. Прокуратор щось читав, чого я це міг якслід почути, бо сидів у задній лавці, а після того суддя проголосив, що нас всіх звільняється від вини і кари.
Ці масові процеси відбувалися тому в такій формі, що арештованих українців у тому часі було стільки, що кожному із них не можна було присвятити окремої уваги. Я думаю, що мене звільнили внаслідок моєї неповнолітности.
Все ж цей вирок мав той добрий наслідок, що я знов міг вписатися до гімназії. Ще перед судовою розправою я закінчив 6-ту клясу в Малій Семінарії у Львові, а після того половину 7-ої в Рогатині і нарешті другу половину 7-ої і 8-у в Чорткові.
На кінець ще згадаю, що після мого звільнення з тернопільської тюрми, один з місцевих адвокатів запровадив мене до посла Зиновія Пеленського (УНДО), в канцелярії якого якраз сидів посол бритійського парляменту і збирав відомості про терор польських пацифікаторів проти українців. До свого звіту він вписав і мою історію.
Український щоденник "Свобода", 1967, числа 98 і 99
Роман Ільницький
* 18 червня 1915, село Кривче, нині Борщівського р-ну Тернопільської обл. – † 2 лютого 2000, Нью-Йорк
Похований у Бавнд Бруку, шт. Нью-Джерсі.
Навчався у Чортківській, Тернопільській і Рогатинській гімназіях, у Львівській академії зовнішньої торгівлі (1934–38), закінчив Колумбійський університет (Нью-Йорк, 1961). Член ОУН (1934, псевдо – Р. Керницький). У лютому 1940 підтримав Революційний провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. У липні 1941 у Львові обраний заступником міністра народного господарства УДП. Заарештований ґестапо 12 липня 1941; депортований до концтабору Заксенгаузен, де перебував до вересня 1944. Генеральний секретар Центрального представництва української еміґрації в Німеччині (1945–47); генеральний секретар Міжнародного комітету переміщених осіб і політичних еміґрантів у Німеччині та голова Союзу вільної преси Центральної і Східної Европи (1947–52). Від 1953 – науковий співробітник Східно-европейського інституту у Мюнхені. Видавець і редактор часописів «Час» (1945–49), «Український самостійник» (1955–56). Підтримав 1948 в ОУН(б) опозицію щодо С. Бандери; від 1954 активно працював у проводі ОУНз (за кордоном), 1957–58, після вбивства Лева Ребета – голова її політичної ради. Від 1957 – у США. Працював до 1980 у Публічній бібліотеці Нью-Йорка. Співзасновник і голова (1976–82) Українського демократичного руху. Від 1982 – заступник голови УГВР. Очолював Міжнародний союз екзильної преси (1947–52). Від кінця 1980-х рр. через хворобу не брав участи у громадсько-політичному житті. Автор низки статей у збірниках і періодиці, спомину «1920-ті роки в Тернопільській гімназії» в історично-мемуарній збірці «Шляхами золотого Поділля» (Філядельфія, 1983, т. 3).
Чоловік громадської діячки Ніни Ільницької http://esu.com.ua/search_articles.php?id=13178, батько літературознавця Олега-Степана Ільницького http://esu.com.ua/search_articles.php?id=13189.
Праці:
Association of the Free Press of Central and Eastern Europe, Baltic and Balkan States in Germany. Augsburg, 1950;
Deutschland und die Ukraine 1934–1945: Tatsachen gen europäischen Ostpolitik. München, 1955–56. Bd. 1–2;
ОУН в Україні, ОУН(з) і ЗЧ ОУН: Причинок до історії укр. націоналіст. руху. Нью-Йорк; Торонто, 1962; Л., 1991;
Призначення українців в Америці. Нью-Йорк, 1965 http://diasporiana.org.ua/ukrainica/361-ilnitskiy-r-priznachennya-ukrayintsiv-v-ameritsi/;
Думки про українську визвольну політику. Гадяч, 2007
Роман Ільницький
Лев Ребет. У двадцяту річницю большевицького злочину
