Знимка 1947-го року
Микола Лебедь
* 23 листопада 1910, Нові Стрілища, Львівщина — † 19 липня 1998, Піттсбурґ, США
* 23 листопада 1910, Нові Стрілища, Львівщина — † 19 липня 1998, Піттсбурґ, США
ТИПОВИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР МИКОЛА ЛЕБЕДЬ
Революційний національний конспіратор. Невеликої статури, енергійний, він справляв сильне враження... З іншого боку, люди типу Лебедя, як і більшість конспіраторів і навіть аґентів офіційних розвідок, не бувають приємними колеґами.
Однак, коли підпільна діяльність стає єдино можливим способом опору, їхні навички й темперамент стають незамінними." Так характеризував Лебедя у статті "Героїчне і людське. Спогад про українських національних провідників 1941–1945" відомий американський історик Джон Армстронґ.
Біографія Миколи Лебедя схожа на біографії інших діячів українського націоналістичного руху 1920–1950-х років. Зрештою, це майже типова біографія учасника революційного підпілля кінця ХІХ – першої половини ХХ століття: походження з соціяльних низів чи середнього класу, перерване участю в революційній підпільній організації навчання, активна нелеґальна діяльність, арешти і ув'язнення, найчастіше смерть в молодому віці.
Микола Лебедь, який народився в 1910 році, прожив довге життя і помер у віці 88 років. У всьому іншому його біографія цілком відповідає канону революціонера — народився у маленькому містечку в бідній сім'ї кравця, навчався в Академічній гімназії у Львові, у віці 16 років став членом підпільної Української військової організації, згодом активний діяч Організації українських націоналістів.
24-річний Микола Лебедь — співорганізатор найгучнішої акції ОУН міжвоєнного періоду: ліквідації міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Звинувачений українськими націоналістами у антиукраїнській діяльності польський політик був вбитий бойовиком ОУН у Варшаві. Розслідування польської поліції закінчилося арештом та засудженням багатьох членів ОУН, гучні процеси над якими відбулися у Варшаві (1935) та Львові (1936). Тоді Лебедь отримав смертний вирок, який згодом змінили на довічне ув'язнення.
На початку Другої світової, після розпаду Польщі Микола Лебедь вийшов на волю, але не повернувся додому. Згідно пакту Молотова-Ріббентропа західноукраїнські землі відійшли до СССР, що розпочав репресії проти українського націоналістичного руху. Члени ОУН, які вийшли з польських в'язниць, отаборилися в окупованому німцями Кракові, де активно готували антирадянське повстання.
Коли молодше покоління підпільників оголосило про незадоволення провідником Андрієм Мельником та про створення нового керівного органу ОУН – Революційного проводу, Микола Лебедь приєднується до цієї фракції і стає другим заступником Степана Бандери. Взявши на себе відповідальність за безпеку та розвідку, він налагоджує співпрацю із німецькою розвідкою Абвер, результатом чого стали військові вишколи членів ОУН та формування у складі німецької армії двох українських батальйонів "Нахтіґаль" і "Роланд".
Початок німецького наступу на СССР 22 червня 1941 року став сигналом для збройних антисовєтських атак, організованих ОУН в Західній Україні. Разом з німецькими військами сюди вступили українці-вояки батальйону "Нахтіґаль", вслід за ними, щоб перебирати під контроль місцеву владу, йшли інші члени організації.
ОУН, яка не отримала від німців жодних ґарантій відновлення незалежности, вирішила поставити Німеччину перед доконаним фактом існування Української Держави.
30 червня 1941 року у Львові проголошено "Акт відновлення української державности" та створено уряд. До його складу увійшли не лише представники ОУН, але й інших довоєнних партій Західної України та відомі громадські діячі. Микола Лебедь зайняв посаду міністра державної безпеки.
Проте неузгоджені з німецьким керівництвом дії націоналістів викликали репресії: в перші дні липня заарештовано Степана Бандеру та Ярослава Стецька, з вересня 1941 року почалися масові арешти інших членів організації.
Микола Лебедь, оголошений Ґестапо у розшук, зміг уникнути арешту. Як другий заступник керівника ОУН він бере керівництво організацією на себе і переводить її у підпілля. У вересні 1941 відбулася Перша конференція Проводу ОУН, яка прийняла рішення про початок антинімецької діяльности, і до кінця 1942 року наростання антинімецьких дій підпілля врешті вилилося у створення Української Повстанської Армії.
В ОУН дискутувалося питання про доцільність розгортання масового збройного повстанського руху. Спочатку домінувала думка про необхідність накопичення сил, та стримування відвертого виступу до моменту виснаження Німеччини та СССР у війні.
Концепцію очікування, якої дотримувалися також польські та французькі підпільники, підтримував Микола Лебедь. Влітку 1942 році він видав спеціяльну листівку про шкідливість партизанської боротьби.
Але жорстока окупаційна політика німців призвела до стихійного протистояння. Врешті Провід ОУН, аби не втратити ініціятиву у розгортанні руху опору, прийняв рішення про створення збройних повстанських загонів.
Микола Лебедь, як прихильник вичікувальної політики, залишив посаду керівника ОУН, проте залишався активним діячем підпілля і був одним із творців Української головної визвольної ради — підпільного парламенту – репрезентанта визвольного руху.
На першому з'їзді УГВР в липні 1944 року Лебедь обраний секретарем зовнішніх справ. Він організував переговори з польським підпіллям, з угорськими військовими та представниками румунської окупаційної адміністрації.
Для продовження цієї дипломатичної діяльности, пошуку союзників українського визвольного руху Микола Лебедь влітку 1944 року залишає Україну. Після завершення Другої світової війни він мешкає спочатку в Італії, згодом в Західній Німеччині.
Тут налагоджує співпрацю з американською розвідкою: в перші роки "холодної війни" керівники українського націоналістичного руху сподівалися, що конфлікт між країнами Заходу та СССР переросте у відверту фазу і українське питання знову стане актуальним у міжнародній політиці.
Через п'ять років Микола Лебедь переїхав до США, де став видавцем та поширював інформацію про український визвольний рух в світі. В 1952 році він створює дослідницько-видавниче бюро "Пролог", яке публікувало журнал "Сучасність", передруковувало твори заборонених в Україні авторів, зокрема друковані у "самвидаві" в 1960-1970-тих роках.
До речі, у 1979 році Микола Лебедь як відомий громадсько-політичний діяч та видавець був учасником семінару в Українському науковому інституті Гарвардського університету з лекцією про ОУН та міжнародну ситуацію у 1930-х. Згодом цей університет прийме архів українського революціонера.
Помер Микола Лебедь 19 липня 1998 року врешті побачивши результат праці всього свого життя – незалежну Україну. Його поховано в Савт-Бавнд-Бруку.
PS.
Протягом кількох років після смерти Миколи Лебедя залишалося невідомим куди поділася велика кількість документів, зібраних ним за роки своєї діяльности. Врешті в 2002 році донька покійного Зоряна Стіґлер передала папери свого батька до архіву Українського наукового інституту Гарвардського університету.
Розмір цієї колекції доволі значний, як для приватної збірки 12 погонних футів (більше 30 коробок). Цікаво, що серед цих матеріялів фактично не було оригіналів повстанських документів, попри те, що за життя Лебедя з ними працювало кілька дослідників. Виявилося, що ці документи залишилися в колишнього співробітника "Прологу" історика Петра Содоля.
В 2007 році Содоль передав наявні в нього ориґінали для зберігання в архів Центру досліджень визвольного руху, а копії на мікрофішах e 2009 отримав Український науковий інститут Гарвардського університету. Незабаром документи з цієї унікальної колекції стануть доступними в Інтернеті завдяки проєктові "Електронний архів визвольного руху".
Володимир В'ятрович
Микола Лебедь - двоюрідний брат матері Михайла, Богдана та Миколи Горинів. Небіж Миколи Лебедя - Марк Паславський - був добровольцем батальйону "Донбас" і поліг смертю героя під Іловайськом 20 серпня 2014 р.
Одна з останніх фотографій
Доповідь М. Лебедя в Ню Йорку
“Свобода”, 3 лютого 1987
“Свобода”, 3 лютого 1987
На форумі Мистецько-Літературного клюбу в Ню Йорку, І9-го грудня І986 року, про український визвольннй рух під час Другої світової війни доповідав Микола Лебедь. Вечір відкрив маестро Степан Крижанівський, який в коротких словах представив доповідача. Доповідь, як під оглядом виголошення, так і представлення фактів того часу, була унікальною. Заля клюбу непомітно заповнилась. Доповідь тривала біля години, а учасники прослухали її з напруженою увагою.
Доповідач без зайвих словесних накопичень, без патріотично-пропаґандивних елементів, дуже стисло і цікаво розказував про розвиток подій того часу, Треба подивляти доповідача, що він на протязі порівняльно короткого часу розказав чітко і зрозуміло про широкий процес української визвольної боротьби. Хоч доповідач був дійсним керівником українського резистансу до половини 1943 року, він не звів своєї доповіді до особистих розповідей, але подав комплетну панораму постання, розвитку і дії українського визвольного руху на рідних землях.
На одній з циклю доповідей про „Неповторний Львів", що відбулись на форумі Наукового Товариства ім. Шевченка в Ню Йорку в кінці листопада м.р., говорив ред. Іван Кедрин-Рудницький на тему: „Львівський політичний світ". Він ствердив, що в часі Першої світової війни і після неї українці мали визначних політичних діячів і державних мужів, яких сьогодні немає. На запитання, що наші політичні і державні мужі думали і плянували на випадок війни, доповідач відповів, що наші тогочасні політичні партії та їх провідники не мали в тому відношенні жадної концепції. Цей незаперечний факт має також своє глибоке значення.
Микола Лебедь, як безпосередній учасник і керівник українського резистансу, говорив про ті неймовірно страшні і незабуті роки. Спочатку він представив загальне політичне світове тло після окупації Польщі Німеччиною і прилучення західньо-українських земель до СССР, згідно з договором Ріббентропа з Молотовом.
До такої ситуації українці не були приготовані. Багато українців покинули західні українські землі і перейшли на окуповані німцями терени Польщі. Таким чином Краків став центром української еміґрації. Тут концентрувався також націоналістичний актив. Доповідач відмітив, що член Проводу Українських Націоналістів (ПУН) полк. Роман Сушко створив у порозумінні і за згодою німецької адміністраційної влади Український Допомоговий Комітет. Розказав, як дійшло до поділу ОУН, що наступив після çмерти полк. Євгена Коновальця. Полк. Андрій Мельник, який очолив ОУН після çмерти Коновальця, не бажав іти на жодні компроміси і не прийняв пропозиції членів ОУН з краю, щоб замінити деяких членів ПУН-у членами ОУН з краю, бо до деяких членів ПУН-у не було довір'я, зокрема у питаннях політики і тактики по відношенні до тодішньої Німеччини. Ця непоступливість привела до поділу ОУН на дві, які виступали під відомими назвами „мельниківці” і „бандерівці”.
Доповідач відмітив, що новостворений провід ОУН революціонерів постановив вислати його (М. Лебедя) до ЗСА, щоб вирватись з повноî ізоляції. В тій справі йому нелегкими шляхами вдалось продістатись до Риму, Італії, щоб там одержати потрібні папери для виїзду в ЗСА. На жаль, з всіх цих заходів нічого не вийшло, бо тодішня Італія під проводом Мусоліні виповіла війну Франції й офіційно прилучилась до гітлерівського бльоку. Перед ОУН революціонерами стояло відкритим питання, як ставитись до німців? Треба підкреслити, що М. Лебедь не мав жадних ілюзій щодо німців. Він мав нагоду добре пізнати німців, коли вони передали його в руки поляків. Все ж таки щодо цього питання голоси були поділені, але більшість стояла на становищі вести незалежну боротьбу. Яка була в той час дійсність, не приходиться говорити. ОУН під проводом Степана Бандери стала на становищі вести революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на будь-які обставини. М. Лебедь розповів багато епізодів про різні контакти з німцями - як творився курінь „Нахтіґаль", як М. Лебедь з Олексою Гасином їхали до Нойгамеру, де мала відбутись присяга куреня. В дорозі німецький полк. Ойкерн подав їм текст присяги, до якого, після прочитання, мали завваження і М. Лебедь запитав, чи текст цей відомий Бандері. Відповідь була - „Не знаю". І Лебедь, і Гасин відмовились брати участь у присязі. Це викликало певну костернацію, а полк. Ойкерн сказав, що вони можуть бути заарештовані, а курень розв'язаний. Коли він заспокоївся, то вислухав їх завваги до тексту присяги і пообіцяв пов'язатись з Бандерою, а до того часу вони не можуть нікуди виходити, себто були під домашнім арештом. Текст присяги був узгіднений з Бандерою.
М. Лебедь сказав, що у підготові до німецько-большевицької війни ОУН приготовляла людей для переходу на Україну, відомі під назвою похідних груп. До речі, довкола похідних груп подаються різні числа 5,000 до 7,000, що в жодному випадку не відповідає правді, бо похідні групи не нараховували більше, ніж 700 осіб. Доповідач сказав, що згідно з постановою тодішнього проводу ОУН, акт проголошення української держави мав статися у Києві. а у Львові мало постати тільки краєве правління. Проголошення 30-го червня було несподіванкою для багатьох, включно з членами проводу Організації. Доповідач також відмітив, що і сам акт проголошення не був заздалегідь приготований. Текст проголошення написав Ярослав Стецько у несприятливих обставинах у Львові, перед скликанням Національних Зборів і без можливости порозумітись із членами УНК і більшістю членів проводу ОУН. Але, незалежно від деяких слушних критичних завважень, сам факт приспішеного проголошення знайшов загальне схвалення. Зрештою дуже скоро показалось, що пляноване проголошення у Києві було неможливо здійснити. Доказом цього є створена у Києві у вересні 1941 року, з ініціятиви ОУН (Мельника) Українська Національна Рада, спроба діяльности якої закінчилась відомими арештами й розстрілами. Акт 30-го червня зірвав маску з обох „визволителів" Гітлера і Сталіна, і в цьому історична вартість 30-го червня, підкреслив М. Лебедь.
Доповідач навів маловідомий факт, як сотник Р. Ярий, приїхавши до Львова, зорганізував зустріч з представниками німецької армії, у якій взяли участь з української сторони — М. Лебедь, Іван Климів-Леґенда і Ріко Ярий, а від німецької армії — проф. Ганс Кох, проф. Маркет, полк. Ойкерн і ще один німець у ранзі майора. На цій зустрічі поставлено вимогу М. Лебедеві, як заступникові Бандери, щоб він відкликав проголошення 30-го червня. М. Лебедь відповів, що з цією пропозицією тре6а звернутись до Бандери і Стецька, що в тому часі вже були під домашнім арештом. Ойкерн після цієї відповіді дав їм 8 годин часу перед можливим арештом. Це була остання зустріч М. Лебедя з будь-якими офіційними німецькими чинниками.
Після цього наступили масові арешти. 15 вересня 1941 року майже весь провід ОУН був виарештований. Вже 19 вересня 1941 відбулась перша конференція провідних членів ОУН, яка прийняла постанову підготови до активної боротьби з гітлерівським окупантом. В другій конференції, у квітні 1942 року, з участю представників Києва і Дніпропетровська прийнято постанову продовження незалежної української політики. У боротьбі українського резистансу не було жодного компромісу, хоч йому довелось вести боротьбу на два фронти проти німців і большевиків, що не було легко.
Доповідач розказав, як і де формувались українські збройні частини. Як вони оперували на українських теренах. Як було договорено, що Роман Шухевич з своїм куренем, який був на Білорусі, у повному виряді, має перейти на сторону УПА, але до цього не дійшло, бо перед тим німці роззброїли курінь. Р. Шухевичові і ще кільком старшинам вдалося втекти з поїзду і вони включилися до УПА. Слід підкреслити, що український резистанс був єдиним в той час, який без жодної зовнішньої допомоги, без належної попередньої підготови активно боровся проти двох окупантів. Всі інші резистанси в Европі мали зовнішю допомогу.
Провідні члени украîнського визвольного підпілля договорювались з нашими сусідами румунами, мадярами, поляками та азійськими народами. Це не була концепція вузької партизанської боротьби, але концепція широкої визвольної боротьби й політики. В таких обставинах український визвольний рух спромігся, як підкреслив доповідач, на політичні концепції, які треба бачити у конференції поневолених народів сходу Европи й Азії, що відбулась у листопаді 1943 року чи у Надзвичайному Великому Зборі ОУН у серпні 1943 року, на якому прийнято більше демократичні форми дії.
У серпні 1944 р. ОУН і УПА демократично покликали до життя Українську Головну Визвольну Раду, президента і голову Генерального Секретаріяту. У серпні 1944 року М. Лебедя, як голову Генерального Секретаріяту УГВР вислано для нав’язання зв'язків з західнім світом.
На закінчення доповіді М. Лебедь сказав, що слабістю визвольного руху були непорозуміння і розбіжности у поглядах провідних членів ОУН у тодішньому Проводі Українських Націоналістів. Сподівання на зміну політики гітлерівської Німеччини не здійснилися. Західні демократи у Другій світовій війні не виявили найменшого заінтересування Україною, а розглядали її як внутрішню справу Росії. На жаль, цей стан не набагато змінився сьогодні. В цьому напрямі нам слід проводити працю.
Доповідач у своїй доповіді подав багато маловідомих фраґментів й епізодів з української визвольної боротьби. Цю доповідь можна назвати цінним і прямо незаступимим причинком для історії того часу.
Після доповіді присутні ставили питання, на які М. Лебедь відповідав. Ведучий вечером С. Крижанівськнй подякував доповідачеві за цінну і цікаву доповідь, а учасникам за участь. Цінним у доповіді М. Лебедя було те, що він говорив так, як було, а не як повинно було бути.
Микола Галів
Микола Лебедь (ліворуч), Іван Гриньох і курсанти англійської розвідшколи Іван Хома - «Богдан», «Славко» і «Семенко» перед їхнім закиданням в Західну Україну. 24 вересня 1951
Попрощали у Божу вічність Миколу Лебедя...
”Свобода”, 14 серпня 1998
”Свобода”, 14 серпня 1998
У неділю, 19 липня 1998, у Піттсбурґу, Пенсильванія, після довгої недуги помер, на 88-му році щедрого на працю життя, провідний член визвольного українського підпілля Микола Лебедь. Немає у словниках прикметників для означення особливої ролі творців і виконавців підпільної боротьби — Українського Резистансу, нема також епітетів, якими можна було б перебільшити значення індивідуальности Миколи Лебедя — унікального, неперевершеного підпільного провідника-революціонера. Від юних років починаючи, віддав він усі свої зусилля, знання і життєвий хист визвольній боротьбі за волю і незалежність українського народу — як бойовик, організатор похідних груп ОУН, ідеолог визвольної боротьби, як генеральний секретар для зовнішних справ УГВР чи як голова Дослідно-видавничого Об'єднання „Пролог". Все сказане свідчить про безперервну тяглість служіння великій ідеї визволення українського народу з багатовікової неволі. Це був єдиний і невідкличний імператив у житті покійного Миколи Лебедя.
У п'ятницю, 24-го липня, у похоронному заведенні Петра Яреми в Ню Йорку, генеральний вікарій о. ігумен Патрикій Пащак, ЧСВВ, відправив, при численній громаді, Панахиду. На ній були присутні дочка покійного Зоряна, внуки Данієля, Марко і Христофор, сестра Ольга й племінниця Іванна Головата. Після Панахиди керуючий похороном Андрій Ластовецький поінформував, що на адресу УГВР надійшли кондолєнційні листи з приводу смерти Миколи Лебедя для родини покійного. Владика Василь Лостен, не маючи змоги взяти безпосередньої участи у похоронах, прислав співчуття. З України прийшли співчуття від Української Християнсько-Республіканської партії — за підписом Миколи Поровського, Народного Руху — за підписом Вячеслава Чорновола, родини Горинів та Ростислава і Марти Богачевської-Хом'як з Києва.
...Тлінні останки похоронено на православному цвинтарі св. Андрія у Бавнд Бруку. Над могилою покійного Миколи прощальне слово виголосив від імені вояків УПА, зокрема від „Літопису УПА", колишній вояк УПА д-р Петро Потічний. Піснею „Видиш, брате мій" численна жалобна громада прощала покійного Миколу.
Після закінчення похоронних обрядів відбулись поминки, які розпочато молитвою за упокій душі Миколи Лебедя. У час поминок прочитано співчуття від о. Степана Гри- ньоха, близького приятеля Миколи. У похороні взяв участь військовий дорадник Української Місії при ООН Василь Сидоренко. Тепле слово співчуття виголосив товариш з юних років і підпільної праці Ярослав Гайвас. Від світового товариства УПА прощав Михайло Ковальчин. Зворушливо прощала покійного від членів Гельсінської Спілки Надія Світлична, яка підкреслила, що покійний Микола глибоко розумів ролю цієї організації і активно допомагав у її праці. Внук покійного, Марко, в імені матері та всієї родини подякував усім присутнім за участь у похоронних обрядах дідуся Миколи Лебедя.
...Микола Лебедь народився 23-го листопада 1910 року у селі Нових Стрілищах, на Львівщині, в родині сільського кравця. Батьки дали Миколі глибоке національне і релігійне виховання. Середню освіту закінчив 1930 року у Львові - випускник Академічної гімназії. Своє політичне обличчя зформував в українських визвольних змаганнях у 1918-19-их роках. Відтак він стає членом ОУН, а вже у 1930 році був зв'язковим між Крайовою Екзекутивою ОУН в Україні і провідником ОУН Євгеном Коновальцем. На початку 30-их років стає організатором Юнацтва ОУН на західніх землях України. Вже у 1934 році за участь у підпільній боротьбі та співучасть в організації вбивства польського міністра Б. Пєрацького був засуджений, разом з іншими патріотами, польським судом на кару смерти, яку замінено на довічне ув'язнення. У тому ж процесі була засуджена за співучасть в убивстві наречена Миколи, Дарія Гнатківська, — на 15 років тюрми. Це може звучати неймовірним, але так було справді: Дарія Гнатківська і Микола Лебедь після страшного засуду, позбавлені майбутнього, одружилися.
Упадок польської держави у вересні 1939 році приніс для подружжя Дарії і Миколи Лебедя і для їхніх товаришів свободу. Починається новий життєвий шлях. Після вбивства провідника ОУН Євгена Коновальця ОУН поділилась на два середовища. Одне очолив Степан Бандера, а друге — полковник Андрій Мельник. У тій критичній ситуації Микола Лебедь підтримав концепцію С. Бандери і був обраний другим його заступником.
У п'ятницю, 24-го липня, у похоронному заведенні Петра Яреми в Ню Йорку, генеральний вікарій о. ігумен Патрикій Пащак, ЧСВВ, відправив, при численній громаді, Панахиду. На ній були присутні дочка покійного Зоряна, внуки Данієля, Марко і Христофор, сестра Ольга й племінниця Іванна Головата. Після Панахиди керуючий похороном Андрій Ластовецький поінформував, що на адресу УГВР надійшли кондолєнційні листи з приводу смерти Миколи Лебедя для родини покійного. Владика Василь Лостен, не маючи змоги взяти безпосередньої участи у похоронах, прислав співчуття. З України прийшли співчуття від Української Християнсько-Республіканської партії — за підписом Миколи Поровського, Народного Руху — за підписом Вячеслава Чорновола, родини Горинів та Ростислава і Марти Богачевської-Хом'як з Києва.
...Тлінні останки похоронено на православному цвинтарі св. Андрія у Бавнд Бруку. Над могилою покійного Миколи прощальне слово виголосив від імені вояків УПА, зокрема від „Літопису УПА", колишній вояк УПА д-р Петро Потічний. Піснею „Видиш, брате мій" численна жалобна громада прощала покійного Миколу.
Після закінчення похоронних обрядів відбулись поминки, які розпочато молитвою за упокій душі Миколи Лебедя. У час поминок прочитано співчуття від о. Степана Гри- ньоха, близького приятеля Миколи. У похороні взяв участь військовий дорадник Української Місії при ООН Василь Сидоренко. Тепле слово співчуття виголосив товариш з юних років і підпільної праці Ярослав Гайвас. Від світового товариства УПА прощав Михайло Ковальчин. Зворушливо прощала покійного від членів Гельсінської Спілки Надія Світлична, яка підкреслила, що покійний Микола глибоко розумів ролю цієї організації і активно допомагав у її праці. Внук покійного, Марко, в імені матері та всієї родини подякував усім присутнім за участь у похоронних обрядах дідуся Миколи Лебедя.
...Микола Лебедь народився 23-го листопада 1910 року у селі Нових Стрілищах, на Львівщині, в родині сільського кравця. Батьки дали Миколі глибоке національне і релігійне виховання. Середню освіту закінчив 1930 року у Львові - випускник Академічної гімназії. Своє політичне обличчя зформував в українських визвольних змаганнях у 1918-19-их роках. Відтак він стає членом ОУН, а вже у 1930 році був зв'язковим між Крайовою Екзекутивою ОУН в Україні і провідником ОУН Євгеном Коновальцем. На початку 30-их років стає організатором Юнацтва ОУН на західніх землях України. Вже у 1934 році за участь у підпільній боротьбі та співучасть в організації вбивства польського міністра Б. Пєрацького був засуджений, разом з іншими патріотами, польським судом на кару смерти, яку замінено на довічне ув'язнення. У тому ж процесі була засуджена за співучасть в убивстві наречена Миколи, Дарія Гнатківська, — на 15 років тюрми. Це може звучати неймовірним, але так було справді: Дарія Гнатківська і Микола Лебедь після страшного засуду, позбавлені майбутнього, одружилися.
Упадок польської держави у вересні 1939 році приніс для подружжя Дарії і Миколи Лебедя і для їхніх товаришів свободу. Починається новий життєвий шлях. Після вбивства провідника ОУН Євгена Коновальця ОУН поділилась на два середовища. Одне очолив Степан Бандера, а друге — полковник Андрій Мельник. У тій критичній ситуації Микола Лебедь підтримав концепцію С. Бандери і був обраний другим його заступником.
Пластунка Дарія Гнатківська *
Микола Лебедь, Дарія Гнатківська, Ярослав Гайвас. Зима 1940
Залишившись на волі, Микола Лебедь став фактичним провідником ОУН на рідних землях. Був дуже тяжкий час. Гітлерівська армія нестримно прямувала на Схід, світ був у паніці. У тих обставинах Микола Лебедь спромігся зцілити кадри ОУН і організувати протинімецький Український Опір, який невдовзі вилився у широке річище Української Повстанської Армії.
Микола Лебедь керував визвольною боротьбою від 1941 до 1943 року. Після того перебрав керму Роман Шухевич — Тарас Чупринка, але Микола залишався у проводі і виконував особливо важливі завдання. Трагічною була для нього подія, коли ґестапо заарештувало його дружину Дарію з дворічною донечкою Зоряною та мамою Дарії й кинули їх до концентраційного табору у Ревенсбрюку.
У 1944 році покликано до життя Українську Головну Визвольну Раду. Одним з її засновників був Микола Лебедь. Його обрано генеральним секретарем для зовнішних справ УГВР. Це не був тільки титул, тут треба було діяти і досягати мети. І Микола знову показав себе на належній висоті. Коли під кінець 1944 року, перед другим приходом большевиків на західні землі України, відбувся великий ісход з рідного краю, разом з десятками тисяч українців пішов на Захід і Микола Лебедь. Проте він мав конкретне доручення: знайти у вільному світі моральну і матеріяльну допомогу для воюючої України і переконати, що без вільної України миру на сході Европи не буде. Тут, у вільному світі, Микола Лебедь як генеральний секретар зовнішних справ УГВР, разом з членами Закордонного Представництва УГВР створює Дослідно-видавниче об'єднання „Пролог", яке здійснило колосальну працю в ім'я дальшої боротьби українського народу за волю і незалежність. Об'єднання інформувало про літературно-мистецьку творчість шістдесятників, про знищення пам'яток культури українського народу, спалення бібліотек, про діяльність українських дисидентів, працю членів Гельсінської Групи, надаючи їм не тільки моральну, але, як тільки було можливо, і матеріяльну підтримку.
Говорити про покійного Миколу Лебедя — це значить говорити про унікальний процес визвольної боротьби українського народу. Щоб осягнути значення цього процесу, треба більшої відстані часу, певної перспективи. Одне можемо сказати певно: відійшла від нас Велика Людина, яка заслуговує на пошану всього українського народу, для якого Микола Лебедь служив від юних літ до кінця свого життя.
Хай світла пам'ять про нього іде з роду в рід. Вічна йому пам'ять!
Микола Лебедь керував визвольною боротьбою від 1941 до 1943 року. Після того перебрав керму Роман Шухевич — Тарас Чупринка, але Микола залишався у проводі і виконував особливо важливі завдання. Трагічною була для нього подія, коли ґестапо заарештувало його дружину Дарію з дворічною донечкою Зоряною та мамою Дарії й кинули їх до концентраційного табору у Ревенсбрюку.
У 1944 році покликано до життя Українську Головну Визвольну Раду. Одним з її засновників був Микола Лебедь. Його обрано генеральним секретарем для зовнішних справ УГВР. Це не був тільки титул, тут треба було діяти і досягати мети. І Микола знову показав себе на належній висоті. Коли під кінець 1944 року, перед другим приходом большевиків на західні землі України, відбувся великий ісход з рідного краю, разом з десятками тисяч українців пішов на Захід і Микола Лебедь. Проте він мав конкретне доручення: знайти у вільному світі моральну і матеріяльну допомогу для воюючої України і переконати, що без вільної України миру на сході Европи не буде. Тут, у вільному світі, Микола Лебедь як генеральний секретар зовнішних справ УГВР, разом з членами Закордонного Представництва УГВР створює Дослідно-видавниче об'єднання „Пролог", яке здійснило колосальну працю в ім'я дальшої боротьби українського народу за волю і незалежність. Об'єднання інформувало про літературно-мистецьку творчість шістдесятників, про знищення пам'яток культури українського народу, спалення бібліотек, про діяльність українських дисидентів, працю членів Гельсінської Групи, надаючи їм не тільки моральну, але, як тільки було можливо, і матеріяльну підтримку.
Говорити про покійного Миколу Лебедя — це значить говорити про унікальний процес визвольної боротьби українського народу. Щоб осягнути значення цього процесу, треба більшої відстані часу, певної перспективи. Одне можемо сказати певно: відійшла від нас Велика Людина, яка заслуговує на пошану всього українського народу, для якого Микола Лебедь служив від юних літ до кінця свого життя.
Хай світла пам'ять про нього іде з роду в рід. Вічна йому пам'ять!
Микола Галів
Микола Лебедь. УПА. Спогади. 1946
__________________
* Джерело знимки - 100кроків https://100krokiv.info/2017/10/hnatkivska-dariya-uchasnytsya-natsionalno-vyzvolnoho-ruhu/
