10 років без Романа Безпалківа...
† 19 листопада 2009
Св. п. пан Роман мав неабияке почуття гумору.
Юрій Винничук:
"...Гущак виймає записника і питає, які ми знаємо італійські слова. Ну, тут починається апогей. З’ясувалося, що кожен не просто трохи щось знає, а мало не спец в італійській мові. Кожен ліпить, що тільки йому на думку спало. Гущак усе записує. Раптом зосереджується на одному слові:
– А що таке «кретіно»?
– О, це, – каже художник Роман Безпалків, – цікава людина.
Гущак записує.
– Але краще, – додає Безпалків, – як ти назвеш співбесідника «кретініссімо». Це найвища міра поваги.
Повернувшись, Гущак якийсь час супився на нас, але супитися на Лубківського, Голову Спілки не випадало, то врешті попустився.
– Добре, що в літаку сиділи мудрі люди, то я їх розпитав. А якби нє, а наговорив би того, що ви мені намолотили – ото був би цурис!
– І що – дуже в літаку сміялися, як ти зачитував італійські слова зі свого записника? – питає Роман Безпалків.
– Йди-йди, – відмахується Гущак. – Але одну річ я таки зробив. Ромко мав рацію. Бо коли до мене на вулиці підійшов якийсь підозрілий тип, то я відразу гримнув: «Плюю на Папу!» – і він вмить скрутився і зник."
https://zbruc.eu/node/42921
Гойдалка. Автопортрет. 2000
"...У повоєнних роках каварень не було, їх замінювали «Чайні», в яких було все крім чаю. Станіслав Людкевич ходив за звичкою на каву до «Інтуриста». У 1960-тих роках відкрилася перша каварня на Дорошенка, а незабаром друга на площі Міцкевича. Цю останню прозвали в народі «Телевізором» через великі просторі вітрини. До «Телевізора» вчащали відомі митці – Анатоль Кос-Анатольський, Ростислав Братунь, Роман Іваничук, Любомир Медвідь, Роман Безпалків, Богдан Стельмах, ...Микола Петренко і багато інших.
...Актори й письменники учащали до «Комарика» в підвалі театру імені Заньковецької, куди можна було і з собою принести, і дешево з-під поли в буфеті купити. А головне, що пити тут можна було до ранку. Тут літератори часто обговорювали свої твори. А коли хотіли почути думку Дмитра Герасимчука, то спочатку мусили купити горілку. Художник Роман Безпалків, на прізвисько Адмірал (завдяки річковим мандрам), висловлював свою думку безкоштовно і завше фахово, бо розумівся не лише на мистецтві, а й на літературі.
...Щоразу, коли тут зависав Євген Гуцало, а це могло тривати кілька днів, Роман Безпалків декламував його ранній вірш під хоровий регіт:
І знов мені дитинство пригадалось
З багаттями в осінній далині.
Ми спіднички дівчатам піддирали
І цілувались з ними в буряні.
Женитись я хотів на бабі Галі…
Тут уже регіт не давав дочитати далі.
«Комарик» і зараз існує й радо гостить богему. Головне, що тут завжди всі свої і просто неможливо просидіти самітником навіть кілька хвилин."
https://zbruc.eu/node/53887
Микола Петренко:
Важко повірити, що вже два роки немає з нами непересічного львівського маляра Романа Безпалківа (1938-2009). Людини, життєва енергія котрої завжди била через край, захоплюючи й надихаючи всіх навколо. Наставника, котрий підготував не один десяток знаних мистців.
Для початку ось така маленька історія із більш як двадцятилітнім стажем: приїхали до Львова дві колежанки, дві Оксани: Забужко і Пахльовська – не пригадується уже, в яких справах, але вони у них завжди знаходилися, у ініціативних і непосидющих. Ну, львівські друзі, звичайно, збираються зустрітися з ними, програму певну намітили – а дівчата наче десь пощезли, немає дівчат. Не відразу виявилося: засиділися в майстерні Романа Безпалківа, та й вже!..
Перетягування каната (із серії “Дитячі ігри”). 1989
Хто ближче знав Романа – не здивується поміж художниками він вирізнявся дивовижною ерудицією, начитаністю, вмінням вести полеміку на злободенні питання. Таких я знав кількох – і вони по-своєму трималися один одного: із артистів Юрка Брилинського, Романа Кудлика та й старшого Романа Іваничука, композитора Богдана Янівського, ще декого із мистецтвознавців, політологів.
Це в осінньо-зимову пору їх можна було застати у Романовій майстерні. Спершу він мав свою творчу робітню десь високо, у старому будинку майже що на львівській околиці. А коли успадкував від Леопольда Левицького кімнату для майстерні на Академічній – ну тут уже сама доля веліла не поминати її.
Паркан (із серії “Сліпці”). 2005
Щоправда, не влітку – влітку Романову команду чекали мандри: замислили пройти байдарочним ходом по всіх більших річках України. Він за старшого – із званням “Адмірала”, а то команда: Роман Дідула, Михайло Косів, ще той чи той із змінної групи. А Роман веде – на Десну і Дністер, Прип‘ять і Сулу, Буг і Дінець.
Мені випало бути у його команді двічі, щоправда не на байдарках: раз походом на Чорногору, вдруге з дітьми, бо їх треба було оздоровлювати – на Азовське море, в Бердянськ. Просто неймовірно, як Роман знаходив спільну мову з усіма дітьми, а ті вже ходили за ним табуном. Він організовував ігри, будував з ними пісочні замки, кораблі, влаштовував морські бої. Ми ж, батьки, могли собі вільно відпочивати, не турбуючись за своїх чад.
В пошуках дороги (із серії "Сліпці"). 1990
Народився Роман Безпалків 15 квітня 1938 року на Бродівщині у селі Глушині. Спершу він спробував знайти свій життєвий шлях на терені медицини, закінчив Львівський медінститут, навіть кілька років працював за фахом. Та вже скоро збагнув Сковородинське: втілюй себе за покликанням. Тож, не шкодуючи за втраченими роками, віддався тому, до чого прагнула неспокійна душа. Формувався як митець на початку того періоду, який утвердився в соціальній кваліфікації як шістдесятництво, і вже скоро став рідним, органічним у тому середовищі. А то було не просто – це нині може причисляти себе до тієї славної когорти кожен, хто жив і творив у ту пору. Насправді ж було вимогливіше і жорсткіше: творче середовище відбирало для ролі своїх мистецьких і моральних лідерів лишень найкращих, безжально відсіваючи менш талановитих, а особливо тих, хто прикривав свою недозрілу душу гучними словами, таких тоді не бракувало.
Підвал. 1977
Роман Безпалків з лютою впертістю виробляв свій власний мистецький стиль – досліджуючи гучні тоді зарубіжні авангардні течії, як одночасно і рідні мистецькі традиції. І все – під майже невидимим духом невдоволеності, непогамованості, вічної спраги краси і добра.
Можна сказати, що творча практика молодого художника базувалася на книжковій основі – а відтак на почерпнутих звідти парадоксах. Хоча неодмінно – з поетичним флером, причаєною замрією. «Тим то, - цитую давні враження письменника Левка Різника, - на полотні, як правило, немає чітко виписаних реалій, а є наближення до них, закодовані символи…” Легко виструнюється список робіт, творених на основі книг рідних йому авторів - “День для прийдешнього” Павла Загребельного, “Зелені млини” Василя Земляка, ““Родина щіткарів” Мирослава Ірчана, “Гомоніла Україна” Петра Панча, “На дні місячної криниці” Івана Драча, “Дитинство” Е.-М. Рільке»...
Львівський дворик (із серії “Дитячі ігри”). 1974
Роман жив, наче переносячи з книг парадоксальні проблеми філософських підвалин творчого життя. Тут і Сізіфова мука з марністю творчих зусиль, і майже неможливість особистості належно утвердитися в житті, і облудність нашої політичної дійсності. Як перше – це відображено в низці робіт, поміж яких увиразнюється “Перетягування каната”. Але ще більше – це розлога серія “Сліпці”, у персонажах якої легко можна розгледіти наші перші державницькі кроки, зачинаючи від кучмівського: “Та скажіть же мені, що ми будуємо?..” і тут героями, та й поводирями бачаться ті із сліпців, кого самого веде чи марево, чи навіть пес. Він то прошмигне через дірку в паркані, а як самому сліпому? Тим більше, що муром виступає і місто, в якому живуть, і природа, в якій марно сховатися…
Перші кроки вгору. 1982
Вироблена протестність творів митця утвердилася і в наступні роки, часто ховаючись у парадоксальні видива: наче й таке, що ми з вами зустрічаємо в житті – проте з глибинним акцентуванням. Чи не тому не один із критиків вбачав у полотнах Романа Безпалківа певну недомовленість, бажання перекласти розгадування творчого ребуса на плечі глядача.
Діялог. 1993
Саме такими у творчій скарбівні Романа Безпалківа є більшість робіт. До них єднаються і такі, де вже діалектичної загадки наче й немає як сховати – це портрети. Починаючи від Шевченкового – де молодий Кобзар виходить із воріт Літнього Саду – а враження таке, наче він виходить із невільничої брами. А чи заходить туди. У цьому плані цікаві портрети актора Юрка Брилинського, поета Романа Кудлика, літературознавця Тараса Салиги, живописця Олекси Шатківського, письменників Григора Тютюнника, Романа Іваничука чи Ніни Бічуї.
Маркіян Шашкевич. 1982
Роман Безпалків не мав аж надто багато виставок – але коли вже виставлявся, то щедро й гучно. Чи то у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, чи, особливо, в Києві, де мистецька громадськість була направду вражена його доробком.
Він пригадується часто – молодим, привітним, енергійним, сповненим творчої енергії – як же це трапилося, що його не стало?
Григір Тютюнник. 1980
А от – немає. І залишається спраглою душа без довірливої розмови, і не випадає застукати у двері творчої майстерні на Академічній – уже кілька років, як господар виселився звідти. У далекі захмарні світи, де й там тішиться в мистецьких парадоксах…
https://zaxid.net/roman_bezpalkiv__mandrivnik_z_akademichnoyi_n1242977?fbclid=IwAR3qPihysYycQ5KJuA4BAWjNs_537ulbJGbZMRTr_e1Fm4843uAuct5ceyw
Портрети-притчі від Романа Безпалківа
Нерідко трапляється, що творіння митця ми знаємо краще, аніж його життя. Так сталося і з Романом Безпалківим -- одним із талановитих майстрів львівського малярства, виставку портретів якого експонує Національний музей у Львові до 65-літнього ювілею митця.
Нещодавно мені випала приємна нагода поспілкуватися з художником та оглянути його картини. Враження від побаченого й почутого були настільки сильні, що завагалася: чи не забракне слів, які б правдиво розповіли про цю надзвичайну людину? А дивовижне у ній усе, насамперед біографія.
Роман Михайлович Безпалків народився 15 квітня 1938 року в Глушині Бродівського району Львівської області. У 1962 році закінчив Львівський медичний інститут. Три роки працював за фахом у містечку Скала-Подільська, що на Тернопільщині. Здавалося б, усе вирішено, однак, думки і помисли юнака були захоплені мистецтвом.
"Я багато читав, слухав музику, писав вірші, навіть прозу. Ґрунтовно ознайомився із творчістю таких світових художників, як В. Ван Гоґ, Н. Пуссен, П. Сезан", -- згадує ювіляр.
Життя ніби зумисне спрямовувало увагу молодого медика на фантастично мальовничу природу маленького містечка над Збручем. І він малює етюди...
"Стриєчний брат Михайло (тепер викладач львівської академії мистецтв Михайло Безпалків) розповів, як це робиться, адже він малював змалку. Я і фарби в нього брав, -- звіряється митець. -- Згодом мої картини він показав в інституті..."
Саме в цей час художник робить свої перші кроки, перші серйозні заявки. Проте мине ще не один рік. Доки Роман Безпалків стане автором картин "Т. Шевченко"(1985 р.), "Б. - І. Антонич (1987 р.), "Мама" (2000 р.), "Леся Українка" (2002 р.).
"У 1965 році я вступив до Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва (тепер ЛАМ) і в 1971 році закінчив його. З 1970 р. працюю викладачем живопису в Львівському коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша. Насолоджуюся працею у колективі викладачів і студентів, де панує доброзичлива, творча атмосфера, -- тішиться автор виставки. -- Жодної миті свого життя не уявляю без спілкування з ними".
І ці люди відповідають йому взаємністю.
"Справді гуманна, справді велика й велична мета: медик за фахом. Він вирішує лікувати людську душу, а не тіло, хоча медицина -- це також важливо, -- розповідає студентка Ярина Юрик. -- Ставлення до студентів демократичне. Роман Михайлович не бере пензля і не виправляє, на наполягає: зроби так чи так, -- а завше допоможе порадою. Як педагог, прищеплює своїм учням не тільки академічні знання. А й дбає про їхні естетичні смаки, виховує в них почуття патріотизму, служіння народові".
Ньютон колись написав: "Якщо я далеко бачив, то це тому, що я стояв на плечах велетнів". Такими велетнями свого часу для Романа Безпалківа були його викладачі Р. Сельський, В. Патик, Д. Крвавич. А тепер вже й сам п. Роман стає таким велетнем для юних художників. Люди, котрі мають змогу з ним працювати, спілкуватися, споглядати його твори, вчитися і набиратися досвіду, просто щасливі.
-- Романе Михайловичу, що таке творчість у Вашому розумінні?
-- Творчість -- це щось дуже інтимне і тримається на дуже тонких нюансах. Про неї неможливо розповісти. Це щось непізнане. Це якийсь поштовх (інколи зовсім не відомо, від чого він йде). Який або виллється в щось, або й ні. Це хробак, який точить, точить всередині і ти зрештою погоджуєшся і кажеш: "Добре, я зроблю так, як ти хочеш". Звідки з'являється механізм творчості? Можна придумати пояснення, пожартувати, але це не те. Так, колись я запитав у І. Білозора, як пишеться пісня. Мабуть, ти переповнений тими звуками, сідаєш за інструмент, і ...
-- Як оцінюєте свою творчість Ви, і якою є думка глядача, якщо це Вам відомо?
-- Глядач часто оцінює твори образотворчого мистецтва з позиції "схоже-несхоже". Проте мистецтво є іншого ґатунку, -- воно створює художній образ. Складність звернення до малярського мистецтва полягає в тому, що аналіз його творів передбачає пошук не тільки схожості, а й художнього образу, створеного автором, віддзеркаленої перетвореної дійсності та ставлення до неї митця. І на всіх цих картинах -- я. Це мої автопортрети, кого б я не малював. І це не тому, що я люблю себе. Я люблю цих людей. Бути майстерним глядачем -- означає емоційно співпереживати твір. Дуже часто глядачі шукають якісь недоліки. Якщо дивитися анатомічно, то вони, звісно, є. Деформація мусить бути. До міліметра все не виміряєш. Та шукати потрібно щось співзвучне тобі, відкрити для себе таїну душі художника, світ його мрій, фантазій.
(Оглядаю експозицію, а Роман Михайлович захоплено розповідає про 40-річну дружбу з актором Юрієм Брилинським, про дружину Ольгу, про донечку Христину. Ось на одній картині вона, відвернувшись від іграшкового ведмедика, читає книжку, ведмедик її більше не цікавить, їй 11 років... А ось портрети сучасників (Ніна Бічуя) та історичних осіб (Маркіян Шашкевич). І ось цей незабутній. Зима. Петербург. Голі дерева Літнього саду засніжені. Славетні мармурові скульптури оббиті дошками. Залізна брама і очі...
-- Як шматували мене колишні ідеологи за цей портрет Шевченка! -- скрушно хитає головою художник. -- А за Франка!...
(Івана Франка митець недаремно, мабуть, зобразив біля верби, старого, мудрого, вічного дерева -- символу України. В народі кажуть, що те місце, де росте верба, освячене. Там немає зла, там б'є чисте, цілюще джерело. Ранньої весни, коли ще всі дерева стоять голі, вона вже вкрита ніжним молоденьким листям. Встроми її гілочку в землю -- і вона неодмінно прийметься... Звичайно, роботи з такими підтекстами не пропускали на виставки).
-- То їм люди не радянські, то вони у мене надто багато думають. На цих картинах навіть діти думають, -- казали мені. Це про серію "дитячі ігри". А що, думати -- це заборонено?
-- А чи відбулися якісь зміни? Які особливості малярської культури сьогодення?
-- Ще Франц Кафка писав: "Людина перетворюється на річ, на предмет, перестає бути живою істотою..." Отож, простежуємо, хоч як це не парадоксально на перший погляд, зникнення людини з поля зору митця. На зміну органічному образу прийшов відвертий конструктивізм, геометричний стиль -- вони витіснили зі змісту людину. З центру світу людина стала відсуватися на околицю, звільняючись поступово від власних поглядів. Звичок, зрештою, від імені, перетворюючись на чистісіньку умовність. Для мене ж найбільшою цінністю є людина, її духовність. І якщо людина цікава -- я її малюю. Перш за все прагну побачити благородство. Прикро, що так небагато облич, яких би я хотів намалювати. Іду дорогою до майстерні, а навколо заклопотані прагматики. Та це не їх вина. Досить помітне місце у нашому житті посіли так звані предметні цінності. Вони спонукають до того, що переважають особистий інтерес, вигода, корисливість, успіх, престиж, прибуток. У повсякденному житті саме ці прагматичні, раціоналістичні цінності набувають дедалі більшого значення. Особливо -- для молоді. Та, мабуть, варто замислитися: у чому все ж таки зміст життя?
Оля Малерик
