Ромко, Роман Купчинський - Cold Warrior, воїн Холодної війни. Не забуваймо його!

Ніколи його не забуду його голосу...

Радіо Свобода під його керівництвом - то була ціла епоха в житті багатьох - тих, хто мав честь працювати з ним, і тих, хто, як-от я, щовечора не відходив від радіоприймача. Як на мене, найпотужнішою й найпереконливішою висильня була саме за часів Романа Купчинського.
Пригадую свою розмову на десь початку 90-х з однією з керівничок російської служби БіБіСі, англійкою, яка тоді саме займалася організацією на БіБіСі української служби. Від моєї захопленої згадки про Романа Купчинського англійку аж пересмикнуло: “Він такі речі, такі неможливі речі каже про Росію!” Схоже, дехто його відверто побоювався. І це добре. Що російська БіБісі, що українська завше були порівняно зі Свободою Купчинського цілком веґетаріянськими...

Роман Купчинський, лейтенант Збройних Сил США, командир стрілецького загону під час війни у В'єтнамі. Член Пласту, курінь "Чорноморці". Журналіст. Розвідник. Директор Української служби Радіо Свобода (1991–2002).
Небіж усусуса, поета і журналіста Романа Купчинського.
Служба безпеки України посмертно нагородила Р. Купчинського Хрестом Доблести.

† 19 січня 2010, Вашинґтон

В'ЄТНАМСЬКИЙ ЩОДЕННИК
Роман Купчинський, поручник
1st Air Cavalry Division

9 лютого 1968. На поляні в джунглях 15 кілометрів від Джейн.
Нарешті я дістав призначення, як командант чоти в сотні Ц (кампані С) і, стоячи серед вояків, говорив:
— Перш за все хочу вам сказати, що називаюся Роман Купчинський з Ню Йорку. Я закінчив старшинську школу в травні 1967 р. і маю 23 роки. Від сьогодні я буду командантом вашої чоти. Маю надію, що за короткий час ми одні одних пізнаємо і будемо приятелями. Так само я хочу вас попросити, щоб ви мені представилися і сказали своє ім'я і прізвище та звідки хто походить. Сьогодні вечером в годині 2000 я разом із сержантом зробимо перевірку зброї. При цьому хочу звернути вам увагу, що тут у джунглях не треба формальностей і тому не бажаю собі, щоб хто із вас салютував тут. Моєю метою у цій чоті є, щоб кожний з вас вернувся назад живий і здоровий додому. Це можливе тільки тоді, коли буде між нами співпраця і взаємне довір'я. Якщо цього не буде — нам грозить смерть.
Коли я скінчив, усі хлопці представились мені, нав'язуючи теплі товариські відносини.

2 квітня 1968. Лист додому.
Дорогі Батьки,
Дякую Вам за листи, за папір до писання і за «Кул-ейд». До-сьогодні я одержав від Вас один пакунок і багато листів, але відписати на них не мав часу. Не журіться, коли листи не приходять від мене на час. Тут, у джунґлях, немає поштових скриньок. Пишу, коли є на це можливість, а вона трапляється доволі рідко. Три тижні ми оперували в джунґлях, де нам доводилось перебувати страшну горяч, а також треба було носити всякі тягарі. Найгірше те, що людина тут живе нервами і нема часу писати листів. Минулого тижня нас обстрілювали мінометним вогнем, кожного вечора мусимо бути дуже обережні. Здебільшого перебуваємо у викопаних ямах, в яких доводиться і спати, а в таких «вигодах» не все можна писати листи.
Завтра вирушаємо до бази Кей Сан, де тепер знаходиться морська піхота. Думаю, що Ви про ту базу читали в пресі. Вчора ми слухали на радіо промову президента Джансона, в якій він казав, що американці перестануть бомбардувати Північний В'єтнам. Що в Америці про це говорять?
Пишіть, бо це одне піддержує мене на дусі.
Здоровлю всіх,
Роман.

3 квітня 1968. У вертолеті над базою Кей Сан.
Над нами вгорі безжурно світить круглолиций місяченько, а під нами, де не глянути, земля переорана бомбами великих американських літаків Б-52. Ніде немає ні одного оцілілого дерева. Все спалене, а саме село Кей Сан — цілковита руїна. На північ від нас видніє колишня база «зелених беретів» «Лонґ Вей», котру в січні знищили північні в'єтнамці з допомогою совєтських танків. Багато із них ще й сьогодні стоять там попалені, як свідки тих боїв. Сама база Кей Сан окружена ворожими військами, які встигли вже побудувати собі бункри і рови, що кручено підходять аж до самого колючого дроту, яким обведено цілу базу. Ми летимо формаціями по 20 вертолетів, а за нами ще 20, і так без кінця. Нашим завданням є опанувати ворожі рови, що перстенем окружають базу, і прочистити терен в сторону самого Кей Сану. Завдання не легке, бо тут скупчені найкращі дивізії північного В'єтнаму під проводом ген. Во Вин Хіяп (міністер оборони Північного В'єтнаму і головнокомандуючий їхніх збройних сил), які мають тяжку артилерію, танки і добре наладнану комунікацію.
В мене трясуться руки і відчуваю голод. Наша артилерія також не дармує. Вона безупину обстрілює гору, на якій маємо осісти. Два дні впоряд бомбовики Б-52 лупили ту саму гору, а сьогодні призначена нам брудна робота пішки ходити по тій горі і заложити там базу для дальших наших операцій. З вертолета видно, як з Лаосу ворожа артилерія бомбардує базу Кей Сан, що знаходиться тільки б кілометрів на схід від кордону Лаосу. Але на нас ніхто не стріляє і ми без перешкод летимо на захід.
Вертолети сідають на гору по три нараз. Ми вискакуємо, творимо на поспіх розстрільну і для певности стріляємо в кущі. Ми творимо коло довкруги поля, призначеного на осідок наступних вертолетів.

ПАМ'ЯТАЄМО РОМАНА

Кожного року, в День пам'яти загиблих у війнах*, друзі залишають американський прапор і маленькі пляшечки віскі Jack Daniel's на надгробку Романа Купчинського на Арліґтонському національному кладовищі.

Купчинський був воїном як на полі бою, так і поза ним. Людина пристрасти, яка боролася за свої ідеали з надзвичайною рішучістю, він присвятив своє життя тому, щоби побачити Україну вільною. Він досяг повноліття на полях битв В'єтнаму, але здебільшого його бої були ненасильницькими — вони були словесними.

Він народився 1 листопада 1944 року у Відні в родині біженців з України. Він втратив батька під час одного з бомбардувань, що їх місто зазнало наприкінці Другої світової війни. Із матір'ю він жив у таборі Ді-Пі до 1949 року, а відтак вони еміґрували до Сполучених Штатів. Мати Купчинського активно працювала в українсько-американській громаді в Нью-Йорку і прищепила йому любов до України та надію на те, що одного дня її буде звільнено від совєтів.

Життя Купчинського визначалося службою: спочатку у війську США у В'єтнамі, а потім у Центральному розвідувальному управлінні, де він боровся із совєтами. Коли він навчався в Лонг-Айлендському університеті, де вивчав політологію, вечорами він працював у Prolog Research Corporation - орієнтованому на Україну центрі пропаґанди “Пролог”, що його фінансувало ЦРУ, про що Купчинський тоді ще не знав. Війна перервала його навчання. Проте навіть у В'єтнамі його політична освіта продовжувалася, бо президент "Прологу" Микола Лебедь надсилав йому книжки та статті, що їх Роман читав, сидячи навпочіпки у вологих джунглях. У В'єтнамі він відслужив два терміни, був підвищений у ранзі до лейтенанта й був нагороджений медаллю "Пурпурове серце"**, двома медалями "Бронзова зірка"*** і Авіяційною медаллю****.

Коли він повернувся з війни, його причетність до діяльности “Прологу” поглибилася. Станом на 1976 рік він вже був важливим членом команди "Прологу", що займалася збиранням і розповсюдженням інформації про Україну і СССР. Будучи вже повноцінним офіцером ЦРУ, Купчинський мав за завдання підтримувати постійний потік публікацій та книжок про Україну, взаємодіяти з дисидентами та підтримувати зусилля для підриву совєтського режиму. Після того як 1981 року він став президентом "Прологу", організація розширилася, відкрилася її філія в Лондоні і розширилася її спрямованість: матеріяли "Прологу" почали висилатися до Росії та інших країн Східного блоку. Завдяки своїй праці у "Пролозі" і в щомісячному журналі "Сучасність", який видавався “Прологом” і розповсюджувався в СССР, Купчинський створив собі ім'я в діяспорі і в підсовєтській Україні.

1990-го року Купчинський залишив “Пролог” і приєднався до Радіо Вільна Европа/Радіо Свобода (RFE/RL). Завдяки своїй репутації в Україні, 1994 року він створив у Києві бюро цієї радіостанції. Як голова її Української служби він виховав покоління українських журналістів, прищепивши їм раніше нечуваний в Україні публіцистичний метод. Ті, хто працював під керівництвом Купчинського, згадують про нього із побожністю й захопленням: «Він одноосібно був мозковим центром ... мав багато ідей ... і знав, як реалізувати ті ідеї», - сказала журналістка Радіо Вільна Европа/Радіо Свобода Богдана Костюк в інтерв'ю у Києві.

За часів директорства Купчинського, Радіо Свобода озвучувало викривальні матеріяли про Кучму і безжально провадило розслідування, що їх інші ЗМІ боялися торкатися. Навіть після переходу до більш аналітичної ролі на RFE/RL, пишучи спочатку на теми боротьби з корупцією та злочинністю, а згодом зосередивши увагу на питаннях, пов'язаних із енергетикою, він продовжував крититично оцінювати те, в який спосіб демократія розвивалася в Україні, часто приходячи у відчай від зловживань, що їх, на його думку, чинили політики та оліґархи у політичній сфері, при укладенні енергетичних угод і в економіці. 2008 року він залишив свою посаду на RFE/RL і став консультантом AZEast Group і Jamestown Foundation*****. Проте він і далі писав про Україну, навіть протягом своєї короткотривалої, але мужньої ​​боротьби з раком, який спричинився до його смерти 19 січня 2010 року.

Купчинський був не лише воїн "холодної війни" й затятий дослідник. Він любив куховарити й не раз запрошував своїх колеґ до себе на шашлики; він часто казав, що якби він не пішов у журналістику, він би відкрив ресторан. Щовеликодня він готував паску з горіхами та родзинками.

В нього були і свої демони. В'єтнамський досвід давався взнаки: навіть через багато років він часто прокидався в жаху, молячись про прощення й забуття. Він забагато пив, але міг швидко протверезитися, якщо обставини того вимагали.

Купчинський мав добре серце. Він не дуже любив котів, але через кілька місяців після того, як його дружина Оксана Скуб'як****** померла, він підібрав на автобусній зупинці неподалік будинку в Києві, де він мешкав, безпритульну кішку. Він назвав її Маркізою, й вона залишалася з ним до кінця його життя. Часто він казав, що погано спить через те, що боїться уві сні повернутися й завдати Маркізі шкоди.

Над усе він любив Україну й покладав великі надії на її майбутнє, але він не мав ілюзій щодо масштабу її проблем. Ми можемо говорити про мертвих, але не за них. Проте, оглядаючись на боротьбу, що сформувала Купчинського, і на його битви, ми не помилимося, сказавши, що він хотів би бачити Україну зверненою на Захід і такою, що є частиною Европи.

Вічна Йому пам'ять!

Мелінда Гарінґ, редакторка UkraineAlert, Атлантична рада*******
Саймон Геллербавер, стажер Центру “Евразія” Атлантичної ради

https://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/remembering-roman/?fbclid=IwAR0d4E0RyoeGFihYGIrGQdfD0syMf1Z-GzVYwjh0U0Kajj0_qZSRIqpqs-g

_______________

* Memorial Day, відзначається щороку 30 травня.

** Purple Heart, нагорода, якою відзначають від імені президента США вояків, що були поранені, або нагороджують посмертно загиблих у воєнних діях.

*** Bronze Service Star, нагорода за участь у військовій кампанії.

**** Air Medal, медаль за видатні досягнення в повітряних операціях.

***** Jamestown Foundation  https://en.wikipedia.org/wiki/Jamestown_Foundation

****** Оксана Скуб'як-Купчинська (1948-1995) Grave Site  https://billiongraves.com/grave/Оксана-Скубяк-Купчинська/32055198

******* Atlantic Council https://en.wikipedia.org/wiki/Atlantic_Council

Roman Kupchinsky – The Creation of a ‘Cold Warrior’
Dedicated to Roman’s son Markian

Роман Купчинський - творення воїна Холодної війни
Присвячується Романовому синові Маркіянові

Зен ЧМ* (Зенон Стахів)
(Спомини про пластову юність)

Commemoration
If deeds be in question, those who are here interred have received part of their honors already, and for the rest, their children will be brought up till manhood at the public expense: the state thus offers a valuable prize, as the garland of victory in this race of valor, for the reward both of those who have fallen and their survivors. And where the rewards for merit are greatest, there are found the best citizens. (Pericles’ Funeral Oration for Athenian Citizens., 430BC)

A single bugle sounded out the last solemn notes of taps as nine uniformed soldiers smartly escorted Roman’s cask to his final resting place at Arlington National Cemetery. There’s nothing more memorable than a military funeral. And military funerals at Arlington are special because of traditions accumulated over two centuries of combat that reflect the unique sacrifices that our soldiers have made for their country and the world. The military bearing and precision, alone, demands respect –for these are tributes to citizen soldiers and warriors alike. The solemnity of the ceremony evokes the core meaning of the ultimate sacrifice that a soldier offers for his country, to preserve those intangible principles of liberty. 

There were no orations on this day. None were needed–we were standing on hallowed ground, whose genesis could be found in the commemoration by Abraham Lincoln, in his Gettysburg Address. The funeral oration of Periclesto his fellow Athenians (430 BC) on the sacrifices of Athenian soldiers for their state and their countrymen was among the first, and still stands as the most eloquent exposition of what the ultimate sacrifice of a soldier means to all citizens. We exist and prosper because they sacrificed for us. This soldier, and all those buried under the white snows, fought for our freedom and our comfortable lifestyles. We owe them all a debt –for they secured everything we value in life. They defended our core principles. To understand that debt, oneneeds only to walk among the rows of graves and pause just at one. Slowly read the names, the dates and ponder when and where, and why it all came to an end. It is because his life came to an end that I stand and ponder our respective fates. Roman Kupchinsky was laid to rest among our nation’s most distinguished warriors and heroes, amongst privates and Presidents. He had the distinct honor of serving both his adopted country, America, and his native Ukraine - both in the ‘hot war’- Vietnam, and the long ‘cold war’ against the ‘evil empire’. 

The deep snows of successive record blizzards in Washington, DC blanketed the gravesites of America’s heroes under a panorama of blinding white purity. Alas, the snows also prevented us from having the traditional ceremony, with a horse-drawn caisson to the gravesite. Roman would have been proud and happy that everything worked out as well as it did. Near the end, he talked openly of his plans for burial at Arlington, and shared them with his 21-year old adopted son, Markian (shown receiving the ceremonial flag that draped Roman’s coffin). 

He didn’t plan on the two feet of snow, though, but even that worked in his favor, for it was a truly unique scene. Roman was proud of his service in Vietnam, even though he had second thoughts about the overall strategy, execution and purpose in his later years. A young soldier rarely asks ‘why’ in the heat of battle –the survival instinct takes over and obliterates any philosophizing. The philosophizing came later, with the maturity of many years –well after he came back. He had time to reflect and digest what happened behind the scenes; why and how all the noble hopes and dreams deteriorated into bitterness and cynicism. As a decorated soldier of the Vietnam War, and a frontline warrior in the subsequent cold war,Roman deserved to be laid to rest here, in the hallowed grounds of Arlington, alongside the Nation’s war heroes. Better to have his name inscribed here, on a gravestone in Arlington cemetery, than on the Vietnam War Memorial Wall. In Roman’s case, the difference between the two inscriptions was 40 years of additional service in the ‘cold war’, which he devoted to the ‘cause’ of Ukraine’s freedom. 

Roman had some remarkable accomplishments that we were not fully aware of, since his return from Vietnam on New Years day, 1969. Over 80 of his close friends and professional colleagues showed up to pay their last respects and to let the rest of us know how much Roman meant to each one of them. Markian was able to see, perhaps for the first time, the great esteem in which his father was held by his numerous old Plast friends from New York and New Jersey, and his larger professional circle of colleagues from Radio Free Europe/Radio Liberty and Voice of America –some of whom flew in from Europe to be at the service. While he was growing up in Prague, Markian probably saw Roman simply in his role as a single parent, a jovial, disheveled, grizzled and somewhat eccentric dad who was always traveling somewhere and cursing whomever was in the news that day. For Roman, being a father was outside the norms of his colorful and carefree personality –so, he had to work extra hard to bring up a son as an only parent. By all accounts, Roman did a terrific job, and his adopted son Markian, is a thoughtful, dutiful and polite son. As is generally the norm for young people, though, they typically think that their parents are out of touch with much of contemporary life. Roman’s nature was such that he was always modest about his work and accomplishments, and in fact mostly minimized his activities and role in the long unfolding history of Ukraine’s independence by joking and belittling just about every aspect of his work. In fact, few of us knew of his substantial accomplishments –though a few suspected what he was up to in his secretive ways.

* ЧМ - пластовий курінь "Чорноморці"

Читати далі  https://docplayer.net/68665667-Roman-kupchinsky-the-creation-of-a-cold-warrior.html

19 січня у Вашинґтоні після тяжкої хвороби відійшов у вічність на 66-му році життя колишній довголітній директор української служби Радіо Свобода Роман Купчинський.
Роман народився у Відні. 1949 року п’ятилітнім хлопчиком він потрапив до Америки, його родина поселилася в Нью-Йорку. Активний в українській громаді та Пласті, Роман студіював політологію, закінчив університет Лонґ Айленд. Він служив у збройних силах США, був командиром стрілецького загону у В’єтнамі. За участь у боях під час В’єтнамської війни Роман отримав різні нагороди, в тому числі й відоме Пурпурове серце (Purple heart) – нагороду, яку надають від імені президента США воякам, що були поранені, або нагороджують посмертно загиблих у воєнних діях.
У 1978-88 роках Роман був президентом «Прологу», відомого українського видавництва та дослідницького центру в Сполучених Штатах. «Пролог» опублікував численні матеріяли самвидаву українських дисидентів. Упродовж довгих років найпрестижніший український науково-публіцистичний журнал «Сучасність» виходив саме у видавництві «Пролог». Роман був редактором двох вагомих книг самвидавних матеріялів: «Проблема національности в СССР» та «Погром в Україні».
1991 року Роман став директором української редакції Радіо Свобода, коли ця радіокомпанія ще містилась у Мюнхені. Під його керівництвом українська «Свобода» розбудувала широку мережу журналістів на Заході й в Україні. 1992 року, за ініціятиви Романа, в Києві був відкритий корпункт Радіо Свобода, згодом, завдяки його зусиллям, «Свобода» встановила партнерські стосунки з радіокомпанією «Довіра», і Радіо Свобода почало промовляти до свого українського слухача в ФМ-діапазоні.
2002 року Роман перейшов на аналітично-дослідницьку роботу в Радіо Свобода і став головним редактором «Звіту про організовану злочинність і корупцію». Його статті про українсько-російські відносини, російську енергетику й корупцію в енергетичній царині постсовєтського простору були опубліковані в цілій низці наукових видань.
Останнім часом Купчинський працював в американському фонді «Джеймстаун», де зокрема досліджував діяльність російського Газпрому. Купчинський є автором звіту «Російський зріджений газ – майбутнє поле геополітичної битви».
Як експерт, Купчинський неодноразово брав участь у слуханнях в Конґресі США.
Роман мав чудове почуття гумору, його пародії та «підпільні писання» про радійні внутрішні справи користувалися величезною популярністю і передавалися з рук у руки, як колись це було з самвидавом в Україні. Він любив пожартувати й добре поїсти. Був неперевершеним кухарем. В нього завжди гарно росли кімнатні квіти, а його орхідеї ніколи не переставали цвісти.
Коли Роман довідався про свою хворобу, він передав нам, що не відомо, чи там, куди він прямує, існують ФМ-приймачі чи інтернет, але обіцяв дізнатися і одразу нам повідомити. Будемо чекати від нього повідомлень.
Його синові Маркіянові шлемо свої молитви, щиру любов і співчуття. У наших серцях Роман залишиться вічно живим, завзятим, дотепним і великодушним, із цигаркою в руці й чаркою на столі. Вічна йому пам’ять.
Радіо Свобода, 19 лютого 2010



Похорон Романа Купчинського

Roman Kupchinsky's Funeral 2010

https://www.youtube.com/watch?v=UI2UJqK8wAU&list=PLDA690B99F9D94920

Оманливий Оман

Перша ж серйозна проблема, з якою зіткнувся Єрмак, що стосувалася зустрічі Зеленського й Патрушева в Омані, показала, що ніяких серйозних аналітичних здібностей він не має. Це просто рупор, що через цього віщає Москва. Простий аналіз тексту є для Єрмака непосильним завданням. Редакція "Схем" насправді ніколи й не казала, що Зеленський з Патрушевом зустрічалися в Омані. "Схеми" казали, що Патрушев і Зеленський перебували в Омані одночасно і що Зеленський повернувся в Україну на тому ж чартері, на якому Патрушев прилетів в Оман. Але всі ці деталі пройшли повз свідомість і розуміння Єрмака, який своїм лютим "це неправда від початку до кінця" просто видав і Зеленського, і Москву. От за будь-якого розкладу, Богдан ніколи б не припустився таких помилок. Єрмак - аґент впливу і в розвідці не є професіоналом. Інакше він би знав, що в будь-якому підручнику з розвіданалітики, при аналізі відкритих джерел завжди рекомендується звертати увагу на те, що́ спростовують офіційні представники влади, "бо швидше за все це правда". 
PS. Колишній депутат Тадеєв Ельбрус Сосланович про Єрмака (Єрмак в нього був позаштатним помічником):
"Так я майже його не пам'ятаю! Бойко попросив, я і взяв. Здоровий такий..."
Малоінформативно, але запишемо: "Бойко замішаний".
tZEinform

Погрози судом журналістам "Радіо Свобода" й нервова реакція Єрмака на публікацію "Схем", загалом, є цілком характерними. Будучи безпосереднім учасником подій, Єрмак, який летів із Зеленським, прекрасно знає, що саме там було. 😉
Своєю незграбною брехнею Єрмак остаточно добиває залишки довіри до Зеленського з боку Заходу. Але в нього таке завдання. А тобі, Вовочко, це потрібно?

У Кремлі назвали брехнею повідомлення про поїздку Патрушева в Оман і зустріч там із Зеленським.
"Неправда від початку й до кінця", - глава ОП Єрмак.
Кретини. Ви хоч би стилістику для озвучування аґентові міняли. 😉

Редакція "Схем" (Радіо Свобода, США) коротко відреаґувала на погрозу ОПУ Зеленського подати на них до суду - "Ми чекаємо на документ". :)

Ми єхидно спостерігаємо за спробами юристів, десь добутих Єрмаком, сформулювати претензії до "Схем". Ми знаємо, яка юридична фірма цим займається, й радимо їй кинути цю брудну справу. 😉

Ви будете сміятися, а ми урочисто заявляємо, що ми тут ні при чому, але юридична фірма, яка готувала позов на редакцію "Схем", відмовилася від цього.
До них дійшло, що засновники цього дивного органу - Конґрес США. :)

tZEinform

ІМПІЧМЕНТ!
До Зеленського в Оман прилітав Голова "Совета безопасности РФ" Ніколай Патрушев. ЦИМ ЖЕ ЛІТАКОМ Зеленський повернувся до Києва. Через Москву. Про це повідомляє програма "Схеми".
Я казав!!!!! Я казав, що Оман вилізе боком!!! Мені писали: "Невже тебе це ще цікавить!" - ДА, цікавить! Це питання Національної безпеки!
Український Президент під час війни з РФ літає в одному літаку з ГОЛОВНИМ КГБшником РФ. Веде з ним таємні перемовини, про які ми не знаємо, Пристайко "отнекивается". Я ЗНАВ!
Сурков, Єрмак, Козак... Вся ця схема, впевнений, була проговорена в Омані. А що ще? Які капітулятивні ініціативи стосовно фронту і легітимізації ОРДЛО? Впевнений, там само обговорювалося відновлення постачання води в Крим, адже Арахамія НЕ єдиний, хто про це висловився...
ІМПІЧМЕНТ - однозначно. Принаймні для мене це так. Чекаю адекватних дій від лідерів Парламентської та позапарламентської Патріотичної опозиції!
Повний випуск "Схем": (https://www.youtube.com/watch?v=c6F1L94XixA&feature=emb_logo)
Назар Приходько

Коментар до посту Богдана Буткевича:
Тихолаз Ігор зверни увагу, Богдане, що розслідування від кого - від "Свободи". не УП, чи ДТ, чи Бігуса... а це значить, що прилетіло від кого - правильно, від гамериканців. зустріч оманливого з фсбешником патрушевим була, навіть не сумніваюсь. а що ця інформація випливла навіть не зважаючи на погрозу судом від ОПи - означає, що Зеленському дали "чорну" мітку. і це лише початок. Білий дім ненавидить коли хтось грає в підкилимні ігри на його полі, а поле змагань з рашкою - поле американського футболу, не європейського, і ну точно не українського )))

"Імпічмент - однозначно": соцмережі про можливу зустріч Зеленського з Патрушевим в Омані

https://espreso.tv/news/2020/02/13/quotimpichment_odnoznachnoquot_socmerezhi_pro_mozhlyvu_zustrich_zelenskogo_z_patrushevym_v_omani

Відео від телеканалу "Прямий": ОМАНСЬКІ КАНІКУЛИ ЗЕЛЕНСЬКОГО

"Ви залізну завісу / не бомбами, а голосами / спромоглися роздерти..." Микола Вірний

Заки голосом і душею українського Радіо "Свобода" став Роман Купчинський, багато років був ними для висильні Микола Вірний.

„Стою, наче заворожений.
Вдивляюсь у темну, чужу далечінь.
Це не моя земля.
Це – Спартака земля.
В дитинстві вірив, що настане час і, як Спартак, змагатимусь за справедливість людську."

Микола Француженко, літературний псевдонім - Вірний,
старшина Першої Дивізії Української Національної Армії, письменник, радіожурналіст. У 1957-1962 рр. працював на радіостанції «Визволення», згодом перейменованій на Радіо «Свобода», в Мюнхені. Кар’єру розпочав головним режисером (продюсером), диктором і автором радіоскриптів.
1962 року переїхав з родиною до Нью-Йорка, далі працював на Радіо «Свобода», обійнявши посаду керівника нью-йоркської україномовної редакції. Писав радіоскрипти, був редактором новин, редактором програм, диктором, виховував дикторів, керував відділом. Мав приємний, легко впізнаваний голос. 

Народився Микола Француженко 25 листопада 1923 року в місті Краснокутську на Харківщині, в родині військового інженера, спеціяліста в галузі військової техніки і зброї. Дитячі роки провів у Києві, одначе, щасливого дитинства не мав. До року втратив матір. Щойно п’ять років пізніше батько одружився вдруге. Перед Другою світовою війною малий Микола мандрував з батьком по різних містах СССР і вчився у різних містах і школах, а найдовше в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Кам’янець-Подільському, на Кавказі, у Криму тощо. 1938 року батька заарештували. Родині заборонили жити в столицях республік, навіть в обласних і районних містах. До цього лиха додалося ще одне: покинула його мачуха. Миколою заопікувались батькові друзі. Тим часом батько просидів 21 день у камері смертників, але його не розстріляли, засудили до 10 років тюрми, але звільнили в 1939 році. У 1940-му Микола закінчив середню школу в Житомирі і став студентом медицини. Одначе, війна не дозволила йому стати лікарем. Довелось захищати імперію. Два роки пізніше скінчив військову школу середнього командного складу, пішов на фронт, був важко поранений і опинився у німецькому полоні. Таких Сталін назвав зрадниками. При першій нагоді старшина стає в ряди Першої Дивізії Української Національної Армії під командою ген. Павла Шандрука. Під кінець війни разом із Дивізією опинився в англійському полоні - в італійських таборах для військовополонених у містах Беллярії та Ріміні. На італійській землі й починалася його літературна і режисерська діяльність. Про це — він сам в інтерв’ю 2003 року:

“ Я й мої побратими цікавились театром ще перед тим, як стали військовополоненими. Одначе створити театр вдалося тільки після війни. Мені мої зверхники в штабі Дивізії просто сказали: «Робіть все, щоб врятувати людей». Театр і відповідні поезії, оповідання, статті, спогади в Ріміні мали маґічний вплив на психічний стан військовополонених.
В грудні 1945-го року Театр в рімінівському таборі почав підготовчу працю. З початком січня 1946-го року жителі табору завдяки членам хору «Бурлаки» побачили «Ой не ходи, Грицю» і частину «Запорожця за Дунаєм». Жіночі ролі виконували медсестри Дивізії, які приїжджали з табору, що був у Річіоне, недалеко від Ріміні. Та швидко англійський комендант заборонив їм приїжджати до табору.
Надходила весна, і дириґент хору «Бурлаки», хорунжий Степан Гумінілович вирішив дати ревю «Весна іде». Пісень і жартів для окремих епізодів нам не бракувало. Якось до мене підійшов підхорунжий Юрій Кушнір і каже: «А ти, Микольцю, не міг би на кілька хвилин стати символом весни?» Кажу: «Юрчику, не тільки міг би, а й буду, якщо дириґент погодиться». Дириґент з радістю привітав ідею.
Заля таборового театру була на 800 осіб. На прем’єру прийшли гості: англійський полковник — начальник нашого і сусідніх таборів, українські священики з Риму та все таборове начальство. Уявіть собі, що нікому з глядачів і в голову не прийшло, що символом весни є один з хористів.
Поява «жінки» на сцені розгнівала англійського полковника. Після закінчення він з’явився в нашій гримерці. Хтось крикнув: «Струнко!» Я стояв, у перуці, недалеко від дверей, повернувсь і, побачивши англійського полковника, за яким ввійшов також комендант нашого табору майор Сава Яськевич, виструнчився. А полковник глянув на мене, вигукнув: «О! I beg your pardon...» і позадкував. Навколо вибухнув регіт!
І полковник, і його супроводжувачі, включно з нашими штабними офіцерами, думали, що я медсестра. Цим треба завдячувати гримеру та порадам режисера Степана Столярчука.
Згодом режисер сказав, що чоловіки виступатимуть у жіночих ролях. Я виступав у ревю «Уп’ємось без вина». Співав куплети «Дон Жуана» і «Огородника». Рецензії були дуже прихильні. Виконував роль Мавки в «Лісовій пісні» Лесі Українки в радіопрограмі. Під час репетицій мені дуже допоміг проф. Валеріян Дмитрович Ревуцький своїми порадами щодо володіння голосом, починаючи від дихання до всіх інших таємниць голосової техніки та культури мови. І не дивно, що мене таки не пізнавали на сцені. Одного разу Валеріян Дмитрович навіть сказав: «Знаєте, пане Миколо, такі великі артисти, як Бучма, Юра та інші працювали над мімічним виконанням своїх ролей тижнями, а ви зразу перевтілюєтесь, як тільки виходите на сцену. Це — від Бога дане вам».
Успішно виступав у жіночих ролях: Мірандоліна в комедії Карла Ґольдоні «Господиня заїзду»; Олена — дружина козака-невільника в п’єсі «На тихі води» Бориса Грінченка; Анна в драмі Івана Франка «Украдене щастя», Батісто — слуга в кримінальній драмі «Улюбленці темряви». І в ролі жінки, яка була командиром повстанського загону, в п’єсі, назву якої, на жаль, забув. З цією п’єсою виступали в Англії.
З кримінальною драмою «Улюбленці темряви» відвідали лікарню поблизу Ріміні, в якій тоді лікувався наш командир Дивізії, генерал-поручник Михайло Крат. Після вистави він прийшов на сцену. Подякував усім, а до мене підійшов, подав руку і зробив незабутній комплімент: «Я бачив великих артистів театру Його імператорської величности в Петербурзі. І радий, що серед молодих земляків моїх є не менші таланти!».
Одверто кажучи, ліпшої похвали і не треба...
Мої побратими з театру і хору «Бурлаки» заслужили на вдячність за уприємнення побуту воякам за валами колючих дротів і кулеметних веж, один погляд на які викликав неймовірну тугу за рідними, за свободою, за людським життям! Інколи вас охоплювало почуття безперспективности. До того ж особисто втративши батька з початком війни, я залишився круглим сиротою. У мене навіть далекої рідні не було.
Письменник і журналіст Евстахій Загачевський в своїй книжці «Беллярія, Ріміні, Англія» наводить прізвища, які, за його словами, врізались йому в пам’ять і які, на його думку, вписалися в історію табору полонених українських вояків в Італії. Подає прізвища команди табору, правників (адвокатів), представників преси, письменників, відомих спортсменів, імена й прізвища найвідоміших з театру, хору й музики: Я. Гумінілович, Я. Бабуняк, М. Вербицький, С. Столярчук, Головацький, проф. Я.Пасіка, Михайло Гринюк, Микола Француженко, Ілярій Кушніренко...
Мій зв’язок з театром ніколи не припинявся. Він і зараз існує, дарма, що не був на сцені давно. Але коли пишу драматичний твір, то намагаюся перевтілюватися у його персонажів...”

Перериваю розповідь Миколи Француженка.
З Італії він виїхав разом з тисячами дивізійників до Англії. Після звільнення з полону працював у фармера, в текстильній фабриці та в цегельні, потім став співвласником і директором підприємства з виробництва літнього взуття. Був здібний та підприємливий. Невдовзі поїхав до праці на радіостанції „Визволення” в Мюнхені (1957-1962). З Німеччини переїхав з родиною до Ню-Йорку та працював для Радіо „Свобода” як керівник нью-йоркської української редакції. Працював і вчився у Слов'янознавчому інституті при Нью-Йоркському університеті, згодом, у 1968 році – у Норвіцькому університеті штату Вермонт здобув ступінь маґістра. З кінцем 1968 року почав працювати в Українському відділі „Голосу Америки” у Вашинґтоні, а закінчив кар’єру як керівник відділу в 1990 році. Разом працював в американських радіостанціях „Свобода” та „Голос Америки” майже 33 роки.
Микола Француженко ще в Англії був причетний до заснування Спілки української молоді, а в Америці деякий час очолював Центральний комітет Об’єднання демократичної української молоді. Як член Українського Братського Союзу, підтримував працю цієї братської організації. Письменник став дійсним членом Української Вільної Академії Наук в Ню-Йорку, членом-кореспондентом Наукового Товариства ім. Шевченка, а коли Україна стала незалежною державою, – членом Національної спілки письменників України. Вийшовши на пенсію в 1990 році, Микола Вірний писав багато. Не все написане надрукував. Залишив, між іншим, незакінчений великий „Щоденник журналіста”, збірку есеїв п.н. „Два тижні в Києві”, повість “Покоління приречених”, драматичну трилогію „Дух Святої Землі”, науково-фантастичний роман „Таємниця сусідніх галактик”, есеї „Зустрічі з Україною”, „Великі Митрополити”, „Коротко і ясно” та інші. Поспішав... 

Знову слово Миколі Француженкові:
“Коли працював головним продюсером українських радіопрограм в Мюнхені, я мав щастя виступати в епізодичних ролях у фільмах німецької телекомпанії, власником і головним режисером якої був рідний брат головного режисера радіостанції, де я працював. Виконував різні ролі під час синхронізації фільмів. Німецькою мовою перекладались кінофільми різних країн. Зокрема Англії, США, Франції. У мене було виняткове відчуття часу і голосове пристосування до ролей.
Виступав у ролі совєтського сержанта в телефільмі «Останній бій над Шпре». Тут трапилось таке, що могло відкрити мені можливості для постійної праці в телекомпанії. Коли дійшло до знімання кінцевих епізодів, довелось пробути на натурі три дні. Було холодно. Я не витримав, пішов до військової кухні і запитав кухаря, чи він не міг би зварити для нас чаю з ромом. Кухар зрадів і з приємністю виконав моє прохання. Тож, чекаючи на знімання, ми спокійно попивали чай з ромом. Стало веселіше. Тоді підійшла до нас асистентка власника-режисера і поцікавилась, що це нас так розвеселило? Я запросив її до кухні, де вона отримала дві чашки чаю з ромом, для себе і режисера. Коли йшли, я запитав: чому така затримка? Вона відповіла, що режисер вагається з початком останньої битви... Я показав їй на свій ручний годинник і сказав: скажіть йому, щоб зробив те, що я рекомендую. Ви покажіть йому свій годинник і скажіть, що кожний бій, а тим більше останній, завжди починали в точно визначений час!
Через кілька хвилин до мене підійшов власник-режисер і питає: що я мав на увазі, показуючи на годинник? Сказав йому, що перед наступом піхоти ввесь терен наступу піддається всествольному обстрілові, починаючи від батальйонних гранатометів і кінчаючи важкими гаубицями. Всі квадрати наступу мусять бути обстріляні для прочищення терену від мін. Після артилерії відкривають вогонь танки і на малому бігу починають рухатись, а за ними автоматники ідуть в наступ! А все починається від годинника. Командири підрозділів дивляться на годинники, бо о 6-ій нуль-нуль треба дати наказ: по яких квадратах відкрити безперервний ВОГОНЬ!..
Коли скінчилось знімання, я підійшов до колеґи, який мав звання майора. Він працював у російському відділі радіостанції «Визволення» і був військовим дорадником фільму. Я запитав, чому він не виручив режисера, а він мені: «Миколо Олександровичу, я журналіст, колишній редактор дивізійної газети».
Перед від’їздом до міста режисер подякував, витягнув пфеніґ і вирізав кишеньковим ножем свої ініціяли на монеті. Дав мені, кажучи: «Якщо б ви захотіли працювати в моїй телекомпанії, приїжджайте до мене і покажіть цей пфеніґ. Не пошкодуєте!».
Спокуслива була пропозиція, але я мав підписаний контракт з радіостанцією «Визволення». У Сполучених Штатах читав тексти в документальних фільмах «Шевченко у Вашинґтоні» — про відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у столиці США; «Щоб дзвони дзвонили» — про побудову Церкви-Пам’ятника в Бавнд—Бруку, штат Нью-Джерсі, та у фільмі про нью-йоркську «Кредитівку». Всі ці фільми є тепер історичною цінністю.
Крім того, беру участь в художньо-літературних вечорах, виступаю з доповідями. Нарешті закінчив першу частину драматичної трилогії «Дух Святої Землі». Маю другу й третю частини, але їх треба переопрацьовувати. Хочу зберегти факти з життя моїх героїв у роках індустріялізації та єжовщини. Почав писати трилогію ще у Великобританії, в полоні... Першим і останнім прочитав її там проф. Валеріян Ревуцький. Він дав свої поради. Я використав їх, і, здається, вийшло те, що хотів, хоч усвідомлюю, що режисер, якщо буде ставити, зробить якісь зміни.
В Ріміні написав кримінальну драму «Еліксир життя». Вона є в моїй книзі «Долі». Книгу видало видавництво «Смолоскип» у Києві. За неї 1997 року отримав почесну грамоту від Спілки театральних діячів України як артист і драматург — за внесок у розвиток українського театрального мистецтва.
Ви знаєте, коли прочитав її Валеріянові Дмитровичу в Ріміні, він сказав: «Давайте мені манускрипт, відішлю режисеру Гірнякові до Німеччини. Він оголосив якраз конкурс на найкращий драматичний твір. А ви знаєте, що українська драматургія не має своїх кримінальних драм? Я певний, що ви будете переможцем у цьому конкурсі». Я був здивований: як, ми не маємо кримінальних драм?
Між іншим, я давно готуюся написати про свого батька кримінальну драму: як до нього ставилися до арешту, а що було, як його заарештували, як його мучили і т.ін. Але його не розстріляли, дарма що перший вирок був — розстріляти. Другий — десять років Сибіру і заборона повертатись на Україну чи взагалі на європейську територію СССР, а третій – до п’яти років заслання з тими самими умовами. При цьому він втрачав своє військове звання, свої дипломи, нагороди тощо. Доля ж розпорядилася так, що начальника НКВД Кам’янець-Подільської області в 1938 році, коли усунули Єжова, розстріляли, а мого батька випустили. Коли я зустрівся з татом, то в мене з’явилось пасмо білого волосся. Всі, хто з жінок на мене подивився, плакали, як за померлим.
А щодо моєї праці на радіостанції «Голос Америки», то, одверто кажучи, я ніколи б не залишив її в 1990 році, якби в четвертий раз у моєму житті не зупинилося серце і не почав все загрозливіше активізуватися глибоковенозний тромбоз у лівій нозі. Серце ж у мене зупинялось в Одесі в 1936-у році, коли важко захворів на шкарлятину з різними ускладненнями. Зупинилося 1946 року в Ріміні, якраз перед прем’єрою «Господині заїзду», в якій виконував роль Мірандоліни. Зупинилось в Англії в 1949 році. І зупинилось біля Вашинґтона в 1988 році. Цікаво, що ніде не хотіли сказати тривалість моєї клінічної смерті! Ну й не треба...
До речі, моє останнє інтерв’ю для радіостанції «Голос Америки» було, на бажання представника України в ООН, з тодішнім, який і тепер є, міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком.
Із закінченням 1990 року для мене закінчилась «холодна війна» і почалася письменницька праця, що припиниться хіба, коли востаннє перестане битися моє серце...
Маю намір видати три томи про працю на радіостанціях «Визволення» — «Свобода» і «Голос Америки». Власне, вже написав вступ та передрукував інтерв’ю, які мають іти першими у збірнику про українську редакцію на радіо «Визволення».
...У Ріміні нам великою мірою допомогли Владика Бучко та кілька священиків, докторів теологічних й інших наук, що були тоді в Римі. Мене вони хотіли влаштувати в школу чи Академію драматичного мистецтва, але вже почали відходити кораблі до Великобританії з моїми друзями з театру, і я долучився до них. Тимчасом з Ріміні до університету в Мадрид поїхало кілька моїх друзів. Там вони зустрілися з Євгеном Деславом, який знімав в Іспанії та Портуґалії. Мої приятелі, зокрема Семен Федюк — головний редактор журналу «Батьківщина», в якому я друкував свої вірші й оповідання, зупинився на моїй особі, яка викликала особливе зацікавлення у кінорежисера Євгена Деслава. Одного дня я отримав у таборі для військовополонених поштову картку з Мадрида, в якій Євген Деслав просив у мене дозволу листуватися.
Для мене тоді це було дивним, незрозумілим, але дуже приємним явищем. Листи Євгена Деслава до мене були надруковані в журналі «Кіnо-Коло»."

Серце Миколи Француженка востаннє перестало битися після служби в церкві в неділю, 28 жовтня 2007 року в місті Силвер Спрінґу, шт. Мериленд, біля Вашинґтону. Покійний осиротив дружину Ярославу, синів Руслана і Олександра та доньку Роксану з родинами, в тому числі й трьох внуків і одну правнучку. Дуже радів тим, що наймолодшому внукові дали ім’я Микола – як у діда...

..Остання публікація Миколи Вірного — монографія, присвячена пам'яті о. протопресвітера Ігоря Губаржевського в 30-у річницю його смерти. До речі, Микола Олександрович був одружений з молодшою дочкою о. Ігоря – Ярославою. Безсумнівно, тесть мав великий вплив на свого зятя. Бо о. Ігор був не тільки пастирем, але й добрим педагогом. Слід згадати, що він був у кінці 30-х років професором Київського педагогічного інституту, деканом катедри української мови й літератури та керівником аспірантури, а в США викладав українську мову в Колумбійському університеті. Людина блискучих знань з мовознавства, літератури, історії, археології, діалектології та філософії, "він став моїм моральним і релігійним опікуном... Він повчав (мене), що те, що ми даємо людям, є мірилом, по якому будуть нас оцінювати, а не кількість дипломів, звань, грамот чи орденів" – пише Вірний у монографії. В одному листі він писав мені з відрядження в Мюнхені, серед іншого, і про свій морально-етичний код:

"Я надиханий повністю і назавжди бажанням не бути колодою, а до кінця життя шукати себе".

Француженко оповідав мені, що в Англії його тесть радив йому стати священиком. Обіцяв належно підготувати його для служби перед вівтарем, запевняючи, що лектури з богословія, гомілетики, літургіки не бракуватиме.

"Вивчай святе Письмо та Життя святих, а проповідник з тебе буде блискучий. Та й голос маєш приємний і слух музикальний. А пам'яті твоїй не один священик позаздрив би, – казав о. Ігор. – УАПЦ на еміґрації потрібні пастирі освічені і відданні, так що тебе кожний наш єпископ рукоположить у єреї".

Казав мені мій друг при тій нагоді, що якби життя його склалося трохи інакше в Англії (без богословської освіти не погоджувався бути священником, але найсильнішим гальмом було те, що втретє зупинялося серце!), та й не будь покликаний на працю до Радіо "Визволення", яке з першим приїздом Микити Хрущова до США було перейменоване на радіо "Свобода", він, можливо, й обрав би шлях духовного служіння. Я зрозумів тоді, що священослужіння було його нездійсненим покликанням.

...Ви із того замісу,

що міцніє з роками,

Вас не в силі зламати

чи збити з путі –

Ви залізну завісу

Не бомбами, а голосами

спромоглися роздерти

ще в своєму житті!

Хай же творчим і мирним

буде, друже, Ваш вечір

усім недругам наперекір!

Повсякчас будьте Вірним,

Тягар беручи на плечі,

І в майбутнє скеровуйте зір!

Зі спогадів Володимира Біляїва

Джерела

Український тижневик “Свобода”, число з 17 жовтня 2008 

Лариса Брюховецька. "Микола Француженко: стати символом весни" http://archive-ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=106

Володимир Біляєв. "Вірний покликанню" http://ukrlife.org/main/cxid/bilajiw1_virny.htm