Показ дописів із міткою Ігор Калинець. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Ігор Калинець. Показати всі дописи

середа, 10 липня 2024 р.

Ігореві Калинцеві - 85. Многая літа!

 


Ігор КАЛИНЕЦЬ
* * *
приходжу пригадати
що гаї калинові
корова язиком злизала
цвіте калинова бутафорія
по театральних закамарках
приходжу пригадати
що від одкровення
калинової сопілки
кров стигне
а нам не до суму
за гонорарну суму
приходжу пригадати
що у капсулах ягід
заморожена енергія
моєї гіркоти
що буде
як визволю її
приходжу пригадати
що останнього вінка
останній із сосюр
зодяг у домовину
збіглися чорносотенні
києви
що воно таке є
а воно калина
моя батьківщина
а я її калинець

🍁
ПРО МОЮ МУЗУ І ПРО ТОГО, ЩО ВІДІЙШОВ У ПОЛУМ'Я
Слово при отриманні премії ім. Василя Стуса
Двічі до мене являлася Муза.
Уперше, зовсім юна, нібито зійшла з полотна Олекси Новаківського, просто у нічній сорочці, потягаючись зі сну, оголивши дівочі колінця, а ікони ще дрімали за її плечима. Вона була Музою пробудження. Я гадав, що вона ще дитинна і наївна, але вражіння виявилося оманливим. Вона несла у своїй крові пам’ять про розстріляне відродження, про свою посестру вснулу, ґвалтовану, катовану, посестру онімілу. Зрештою, на самому початку, як тільки скінчився її летарґійний сон і як тільки я помітив її архангельські крила, вона зізналася, що не прихистить ними ні від болю, ні від лиха. І дарма благав її красою порятувати світ. Багато було згаяно часу, аби я усвідомив:
я знаю
(гірке то знання)
ні землі ні людства
ти не порятуєш
ні країни народу
навіть одного містечка
чи села
ти не порятуєш
ні лісу
дерева травинки
мурашиної купини
ти не порятуєш
ні озера
купави
хмарини в небі
риби у воді
ти не порятуєш
ні друзів
матері дочки
жодного коханого обличчя
ти не порятуєш
давно хочу відректися
від тебе
забути твоє ім’я
після крапки
остаточно поламати перо
але сьогодні
а не взагалі
цієї ночі
в оцю годину
одного мене
рятуєш
рятуй
І вона рятувала мене, одного, у те десятиліття, коли горіли бібліотеки, палали церкви, навіть люди на хрещатиках спалювали себе. Тоді я побачив обранця Музи у гурті поневажених — це був ВІН, гордий і випростаний, з вогнем над головою — її ж дарунком. Я плакав у душі, але не від болю, а від зворушення, що бачу Його — мов Христову — постать серед малого гурту покликаних, що бачу Його сліди у рідній пилюці. Тоді для мене найполум’янішою поезією стало останнє слово підсудного.
Удруге з’явилася Муза, коли і я опинився за ґратами.
— Ти цього хотіла? — запитав я у Музи.
— Я тепер невольнича,— відповіла вона.— Але не надійся, що я прийшла валити мури, перепилювати грати, зносити колючі загороди. Я нікого не визволю. Я тільки позволю Тобі у цій клоаці катуватися красою.
Я мало не вмирав від ностальгії за нею, і слова лягали у захалявні книжечки, загадкові і гарні, мовби навіяні у мареннях десь на вежі зі слонової кості. Це вона рятувала мене, одного, в наше друге десятиліття, коли не бракувало побратимів із гурту покликаних і по цей бік ґрат.
ВІН же був далеко, в іншій в’язниці, стояв перед моїм зором такий гордий і пломінкий. Іноді чутки про нього діставалися і до нас — і завжди вони стверджували, що язичок полум’я над Його головою не вигасає, що, більше, Він є сам тим полум’ям понад нами усіма. І я знову плакав у душі, і не стільки від болю, як від зворушення, що не тільки Муза, але й сам Господь обрав Його.
Я вже був на волі, бо так чомусь називалося середовище, в якому ми мусили скніти. Але утретє Муза не з’явилася. Я був задоволений, що не мушу оглядатися позад себе у її осяйне лице, щоб оправдовуватися. Я потішав себе тим, що свою місію сповнив: знову приходити у царство болю по біль, бо так хоче Пробуджена Муза, було понад мої сили, як і будувати повітряні замки Краси для Невільничої.
І коли Він, незламний і не принижений, несподівано різко повернувся у полум’я, з якого колись вийшов юним до людей, осиротивши нас, у це третє наше десятиліття, що ось-ось мало принести визволення для усіх, але не для нього, коли Він шугнув услід за своїм «птахом душі», який не може відродитися як Фенікс, бо не відомо, куди розвіяний попіл зболених аркушів по інквізиторськім кострищі,— тоді я збагнув, що не зможу знайти таких високих слів, аби об’явити Його відхід. Бо чого треба більше — болю чи подиву — щоб збудувати слова до Реквієму? Я не мучився словами, ні богорівним, ні словорівним я не був. Я плакав звичайними слізьми. Ніхто тоді не міг порятувати нас, бо й Муза не порятувала Його. То навіщо тоді вона? І понині не хочу чути про неї навіть тепер, навіть у порятованій країні.
14 січня 1992 р.


🍁
АВТОБІОГРАФІЯ
Народився я у м. Ходорові на Львівщині в 1939 році. І, хоч я покинув містечко 1956 р., коли закінчив середню школу й вступив до Львівського університету, зв’язків із ним не пориваю донині. Бо з Ходоровом пов’язані не тільки мої дитячі враження й спогади, бо звідти не тільки джерело натхнення — там зараз на цвинтарі люди, що дали мені життя й виховали у здоровому національному дусі. Я також ніколи не міг забути, що я хрещений у греко-католицькому обряді, і що брат моєї матері — студент Львівського університету — був закатований у червні 1941 року у тюрмі на Лонцького, де тридцять років опісля довелося мені й моїй дружині як правозахисникам побувати у час слідства й суду над нами. Неопізнані останки мого вуйка в котрійсь із братських могил у Львові. Про могили я також ніколи не забував — занадто багато сумної пам’яті доводиться нам, українцям, двигати. Можливо, тому я від громади організовую щорічні панахиди на могилах героїв на Янівському та Личаківському цвинтарях у Львові на Зелені свята.
Закінчивши філологічний факультет 1961 р., я працював в обласному архіві до 1972 р. Моя особиста пам’ять збагачувалася ще й історичною. Як лоет-шістдесятник я виростав на традиціях рідної землі, народної обрядовості і Розстріляного Відродження. Мій вчитель — Богдан-Ігор Антонич. Проблеми, які тепер хвилюють Україну, вже тоді мучили не одного з нас, і я задекларував свою громадську позицію не тільки у правозахисник акціях, але й у своїй поезії. Книжечка «Вогонь Купала» (Київ, 1966) мала прихильну критику в українській періодиці. Та видавництва відхиляли наступні збірки всупереч їхньому бажанню, бо я вже мав не надто добру опінію у власть імущих. Спілка письменників відкинула мене. Я став самвидавним автором.
Мій доробок становить 17 збірок, що згруповані у двох книгах: «Пробуджена Муза» (1962—1972) І «Невольнича Муза» (1973— 1981). Кілька збірок із першого періоду, походивши у самвидаві, з’явилися у вільному світі українською мовою, а згодом і в перекладах. За це, як і за громадянську непокору в тематиці віршів, я був репресований. Влітку 1972 р. услід за дружиною я був заарештований і отримав 6 років суворих таборів і 3 роки заслання, які відбув на Північному Уралі і на Забайкаллі.
В ув’язненні працював токарем і кочегаром. І був у табірному русі опору. Мучився, але не каявся — і радий з того, що лишився людиною. Поезія допомогла вистояти і в перший, і в другий періоди. Зумів зберегти все написане, що дивовижно, але не впевнений, що це радість для читача. Після 1981 року я замовк як поет і тепер я — імпресаріо колишнього поета.
Не легко було влаштуватися на працю у Львові після повернення на батьківщину — стояв високосний рік застою. Добре, що не додали ще одного терміну за «дармоїдство», «наркотики», «зґвалтування» чи за вірш, лист, заяву, як це було з іншими.
Національне відродження сприйняв усім єством. Тому в 1987 році увійшов до редакції позацензурного альманаху «Євшан-зілля» (п’ять томів). Культурологічна група альманаху одна з перших мобілізувала львів’ян на перебудовчі процеси, гуртувала їх для переборення страху й інерції. Я гордий з того. Але і в ці чудові роки романтичного пориву не відчував потреби в поетичнім пері, а тепер і поготів.
1991 рік значний для мене: вийшли друком чотири книжки: «Тринадцять алогій» (Київ), «Книжечка для Дзвінки» (Київ), «Пробуждена Муза» (Варшава). «Невольнича Муза» (Балтимор — Торонто), появилося чимало журнальних публікацій, а за кордоном — перекладів. На початку 1992 року отримав дві поважні національні премії: громадську — ім. Василя Стуса, державну — ім. Тараса Шевченка, до того в 1978 р. я був нагороджений премією ім. Івана Франка, що присуджується на еміграції (Чикаго); десь у 70-х був прийнятий до Пен-клубу. Восени 1992 р. прозвучала у Львові кантата-симфонія композитора Віктора Камін-ського на мої слова «Україна. Хресна дорога». Пригадала собі про моє існування і критика в Україні.
Ближчим часом сподіваюся на видання книжок: «Се ми, Господи» (духовна лірика, разом із поезією Ірини Калинець), «Терновий колір любові» (любовна лірика), три книжечки для дітей. Мрію про великий том (чи два) в Україні, тільки б вистояли наші видавництва у цей драматичний час для нашої культури і України взагалі — і колись прийде черга і на мене.
Моє теперішнє гасло, виголошене з гіркотою і не без іронії на відкритті пам’ятника Шевченка у Львові в 1992 р.. але, на жаль, не зауважене громадськістю: «Україна також і для українців». Що ж виголошувати тепер, в кінці 1993.
P. S. Тепер, на початку 2009 року, продовжуючи свою автобіографію, написану в кінці 1993 р., хочу зазначити, що …. про повне видання мого поетичного доробку в Україні сповнилися: це і харківський том у «Фоліо»: «Слово триваюче» (1997), ідеальний двотомник у видавництві «Факт» («Пробуджена Муза», «Невольнича Муза»), «Поезії» у Бібліотеці Шевченківського комітету (2008).
До того ж, видавши дитячі книжечки, написані у концлагері, мені написалися ще зо двадцять, що згодом оформив у двотомник: «Пісеньки і віршики зі Львова» і «Казки зі Львова».
У видавництві «Світ» (2004) вийшов великий том моїх перекладів Єжи Герасимовича «Руський ліхтар або Небо лемків».
На переломі віку ще отримав премію родини Антоновичів (1997) та Міжнародну поетичну премію у Франції «Кальвір-и-Квір» (2004).
Та найбільшою нагородою могла бути така Україна, що намріялась нам, шістидесятникам-митусам, у роки поневірянь та ув’язнень. І доживати нам з думкою, що вона все таки утвердиться і що в тому утверджені буде і наша скромна лепта.
16.02.2009

🍁
* * *
одного разу
я забув
якесь одно слово
потім я забув
речення
в якому було
те слово
потім я забув
оповідання
в якому було
те речення
потім я забув
мову
в якій було
те слово
бо зрештою
навіщо та мова
без того
єдиного в світі
слова


І з роси, і з води!
Моєму давньому приятелеві (ще зі студентських часів) ІГОРЕВІ КАЛИНЦЮ виповнилося 85 років.
Гай-гай! А тоді ми були вісімнадцяти – двадцятитрьохлітніми літературними бунтарями, які творили творчі гуртки, осередки, клуби. І прагнули боротися словом.
Пам’ятаю Твій рідний Ходорів і Твою Маму!
Пам’ятаю Твої перші поезії!
Пам’ятаю, який переполох зчинив Твій рядок про ВІТЕР, який розвіває “бандери дністровських лодій”. Ми переконували їх, що слово “бандери” – це зовсім не те, що вони собі думають, воно у давній нашій мові означає – ЗНАМЕНА.
Філологія нібито переконлива річ, але вони все-одно не переставали кривити писки й крутили носами. Вони ж бо здогадувалися, що Ти себе внутрішньо вважаєш спадкоємцем УПА. А відтак – заборонити, не пускати Тебе на шпальти офіційної літератури. А ТИ, зрештою, туди й не перся.
Ви з Іриною мали своє позацензурне видання “Євшан-зілля”, що стало славною сторінкою історії шістдесятницького Руху Опору.
А в 90-х роках ми разом з Іриною та Ігорем Калинцями брали найактивнішу участь у формуванні основ гуманітарної політики у нашій відновленій Українській Державі. Насамперед у галузі становлення національної освіти й виховання, організації військового вишколу, об’єднанні Збройних Сил України на засадах історичних традицій Українського війська.
Бажаю доброго здоров’я, Ігоре!
Так, аби я міг Тебе ще привітати з Твоїм 100-літнім Ювілеєм.
Михайло Косів







субота, 24 грудня 2022 р.

Світлій пам'яті В'ячеслава Чорновола

 



"Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося потім гірко любити — втративши."
В'ячеслав Чорновіл



Високочолий хлопчик... Студент Київського університету В'ячеслав Чорновіл.



Є леґенда, як хтось із слідчих спересердя запитав Чорновола: "Ну, добре, от уявімо, є ваша незалежна Україна. І ким ви там себе бачите?" - "Як ким? Редактором опозиційної газети."


Ігор Калинець
[В'ячеславові Чорноволу]
* * *
ось почесний
громадянин міста
вагар
зі станції скнилів
чи безпомильна
залізнична вага
чи просто термінологія
брутто нетто
але терези правосуддя
потребують його плеча
виводиш нас
із хащів кодексів
за руку як дітей
на велелюдні шляхи
дорого платиш
за причетність
жодні понаднормові
вагони
її не зрівноважать
дивуйтеся люди
ось іде
без шеляга за душею
без даху над головою
у лаврі пасквілів
з почетом шпиків
шлейф погроз
волочиться
як ти вхитрився
щораз довший
як ти вхитрився
втримати нас
горстку
коли півень
тричі пропіяв
як ти вхитрився
повернутися до нас
не тільки із-за ґрат
але з порогу
того світу
і як ти вхитряєшся
у львівській тісноті
здвигати
повітряні замки
де я твій
перший придворний
поет
1971


В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ ЗАСУДЖУЄ РОСІЙСЬКИЙ РАСИЗМ
“Свобода”, 22 лютого 1980
Ню Йорк (Пресова Служба ЗП УГВР). - Серед різних документів і матеріялів, які надійшли на Захід, є теж заява В’ячеслава Чорновола до Міністра внутрішніх справ (МВД) Якутської АССР, у якій він вказує на міжнаціональні конфлікти, спровоковані російським расизмом.
Нижче подаємо повний текст цієї заяви.
...Із наявністю гострих національних (точніше расових) конфліктів у Якутії я зіткнувся ще на етапі на заслання. Посаджений до мене в кімнату Якутської тюрми бувший офіціянт місцевого ресторану, росіянин за національністю, намагався пояснити мені, що іменно якути гірші від інших людей, і з явним вдоволенням розповідав про свого знайомого — „о дюжем парнє", який збивав при всякій нагоді зустрічних якутів, розпізнавши їх по монголоїдній зовнішньості і по мові. Правда, якути кінець кінцем зловили цього куклускланівця-одиночку і, зібравшись разом, порядно його побили, після чого він почав діяти більше обережно.
Можна було би думати про якусь психічну збоченість цього типа, якщо б, попавши в Ленінський район із змішаним складом населення (у селах — якутське, а в районах — наполовину російське), я не побачив, що все тут не так просто. У перший день перебування в Нюрбі я завважив на стіні переговорного пункту видряпане великими буквами „Обьяснениє в любви" (до речі зберігається до сих пір): „Якути-суки, маугли", а нижче відповідь: „Русские хамы". Буквально з перших днів я чув від випадкових зустрічних, що якути - „мавпи", „чорнож...", що від них тхне, смердить, що всі вони, навіть начальники в кабінетах “гоняют сопли", що вони ліниві, бездарні і, якщо б не росіяни, до цього часу ходили б у шкірах або взагалі вимерли (буцім то ніде в світі нема прогресу, лапляндці в Скандинавії чи ескімоси на Алясці до цього часу ходять у шкірах і вимирають, а не їздять у власних машинах і живуть у котеджах).
Дізнався я також, що невдячні якути ще і „жахливі націоналісти". Такі поширені судження доводилося чути і чути на найбільш різних рівнях, починаючи від п'яного „бича" і кінчаючи деякими районовими начальниками середньої ланки, які були невдоволені, що бажані ними посади зайняті національними кадрами.
А ось ще декілька живих прикладів. На дорозі із Чапайди в Нюрбу в сильну холоднечу, спочатку проскочивши мимо моєї піднятої руки, машина різко загальмувала, підбігаю: „Извини, земляк, сразу не разглядел, думал, что ты якут. Садись!" На моє здивування шофер пояснив: „Вони раніше були бідні і некультурні, ну і до росіян відносилися краще. А тепер „нажрались и обнаглели".
У районній гостинниці зрусифікований землячок із Києва, який кожнорічно приїжджає в Якутію „шабашить", гордо демонструє вибитийь у бійці з якутами палець і знайомить мене з расистським фольклором: ,,Всякий русский, у кого глаз не узкий".
В одному з відділів кадрів під час безуспішного пошуку праці я почув: “Так вас поселили в Чапанде среди якутов? Ну, я вам не завидую. Они вель такие националисты! Будет всего два якута среди группы наших и все равно по-своєму говорят". І т.д. і т.д.
Щоб не бути одностороннім повинен завважити, що зі сторони якутів також бувають злі погляди, різкі репліки і навіть напади, особливо якщо вип'ють.
Я не маю основи твердити, що всі росіяни вороже відносяться до якутів (і навпаки). Люди разом працюють, інколи дружать, бувають змішані сім'ї. Але все таки прояви ворожости надто часті (вище я привів лише незначну частину своїх спостережень) і часто приймають немирну форму. Як це було в Якутську. Маю на увазі масову бійку між росіянами і якутами з сотнями учасників (у їх числі студенти Якутського університету), з людськими жертвами і руйнуванням, притягненням для розгрому армії. Властиво, вам краще знати всі деталі цього жахливого інциденту, який трапився здається 11 червня. Адже розповідають, при намаганні зупинити побоїще був побитий навіть ваш заступник...
Чому я про це пишу вам, а не в партійно-совєтські інстанції. Тому, що після голосного побоїща в Якутську деякі заходи виховного чи організаційного характеру плянуються і без моєї підказки, яка може бути тенденційно витлумачена як зловмисність засланого дисидента. Тому мною керує лише інстинкт самозбереження: район заслання мені визначили іменно органи МВД. Не дивлячись на моє законне право поселитися в будь-якому пункті району. Ленінський райвідділ МВД волевим прийомом загнав мене в якутське село у відділення радгоспу, до речі, на працю, яка не відповідає моєму станові здоров'я. Встановленню дружніх відносин з місцевим населенням заважає „профілактика" властей, яка проводиться постійно і яка розпочалася ще до мого приїзду в село; тобто порушення мого законного права вільно оселятися в будь-якому пункті було запляноване ще до мого прибуття в район.
За рік з гаком мого перебування у засланні в селі Чапанда Ленінського району трапилося вже кілька неспровокованих мною інцидентів. Деякі з них могли закінчитися і трагічно. Мене до цього часу рятувало лише моє положення політзасланця, природне співчуття до людини, яку переслідують, яка підневільна. Так, наприклад, 2 жовтня 1978 року, коли я через відсутність транспорту йшов пішки в райцентр на чергову відмітку в міліцію, на півдороги в глухому місці мені зустрілася товпа (12 чоловік) — допризовники із замаркінських сіл, які поверталися з райвоєнкомату, частина з них була п'яна. З криком: „Нууча, нууча!" (тобто росіянин) мене оточили, почали стягати одяг, намагалися побити. Можливо справа не обмежилася б лише побиттям і мені прийшлося б гнити в болоті тайги, врятувало пояснення, хто я такий, і те, що один з них раніше бачив мене і тепер пізнав. Більшістю голосів рішили „засланця не чіпати" і відтягнули від мене незгідних з таким рішенням. Про цей випадок я розповів міліції в цей же день і, до речі, я просив у міліції не встановлювати мені точних днів щомісячної відмітки, щоб я міг пов'язувати поїздки в район з наявністю транспорту, та мені не дозволили.
Через декілька днів після випадку в тайзі на мене напав при свідках в Чапанді якийсь тільки що звільнений уголовник, який грозив зарізати мене за те, що я не зрозумів його звернення до мене по-якутськи. Про цей випадок я також повідомив у міліцію.
Протягом минулої зими декілька разів ніччю у двері і вікна моєї квартири ламалися невідомі особи, засипали мене лайкою, грозили вбити, застрелити і т.п. Побоюючись пострілу у вікно, я вимушений був у ті ночі лягати на підлогу, при тому зауважу, що ні одного конфлікту з мешканцями села у мене не було. Особистих ворогів у мене тут нема. Про ті нічні візити я повідомляв міліцію і голову сільради.
Тепер після побоїща в Якутську расові тертя в Ленінському районі посилилися. Бійки між якутами і росіянами, які траплялися і раніше, почастішали (мені повідомляли навіть факти вбивства, але я цього ще не перевірив). Від якутів я чув заяви, що зарвавшихся росіян в Якутську добре провчили, треба би і в Нюрбі.
20 липня ц.р. на мене знову пробували напасти, на цей раз в Нюрбі. Очікуючи автобуса, я сидів над Вілюєм недалеко від річного порту і читав газету. Мене оточили троє напідпитку якутів середнього віку і почали задиратися (чого тут розсівся? чого тобі тут треба? і т.п.) Мене знову виручило слово „політзасланець", від мене відчепилися, але дали пораду: „ты, мужик, быстрей мотай отсюда. Там ждут наши молодые. Они с тобой обьясняться не станут, а хорошо отлупят". Довелося „мотати" в сторону Амакінської геолого-експедиції, де безпечніше (до речі, я виявив наявність у Нюрбі своєрідних расових „гетто").
Дивно, що після побоїща в Якутську значно погіршилося відношення до мене низової адміністрації якутів. Це проявилось як у відділенні радгоспу, де безпідставними придирками вимусили мене звільнитися, так і в райміліції.
Так як після річного спілкування з якутами не завважив ніяких комплексів неповноцінности, які б відрізняли якутів від інших совєтських громадян, і не розділяю тих расистських поглядів частини блідолицих братів по слав'янству, мені менше всього хочеться стати випадковою жертвою існуючого в Ленінському районі міжнаціонального тертя. А як видно з прикладів, така можливість у мене існує щоденно, тому що мене насильно помістили в інорасове середовище і відлякують від мене решту громадян.
Стаття 80 ВТК РСФСР вказує, що „в случае болезни, а также при наличии иных исключительных обстоятельств, препятствующих дальнейшему отбыванию ссылки в даном месте, осужденный по мотивированому постановлению Министра внутренних дел автономной республики... может быть переведен в другоє место ссылки".
Вважаючи викладене вище „обстоятельствами исключительными", прошу винести постанову про перевод у другий адміністративний район, де нема таких загрожуючих особистій безпеці расових конфліктів, як в Ленінському районі. При цьому прошу врахувати поганий стан мого здоров'я (наявність хронічних захворювань, у тому числі дихальних шляхів) і перевести мене в район з більш поміркованим кліматом. На випадок переводу іменно в такий район (в ЯАССР таким являється Олдан, Ленськ, Олекнінськ) я згідний відповідно 4.8, стаття 80 ВТК РСФСР, направлятися на нове місце заслання за свій рахунок, а не за рахунок держави.
30 серпня 1979
В. Чорновіл,
український журналіст,
політзасланець.
6782253 ЯАССР
Ленінський район,
п/в Чапанда



З 48 ОСІБ У ФРАКЦІЇ ЙОГО ЗРАДИЛО 30... КОЛИ НА ТРИБУНІ ВЕРХОВНОЇ РАДИ ОГОЛОШУВАЛИ ПРО УСУНЕННЯ ЧОРНОВОЛА — КОМУНІСТИ АПЛОДУВАЛИ СТОЯЧИ...
Олег Манчура:
“Якби він лишився живим — могло й не бути драматичної розвилки між Кучмою та Симоненком.
Багато чого могло б не бути.
Але 25 березня настала фізична смерть. Політично ж його спробували вбити за місяць до того.
З 48 осіб у фракції Народного Руху його зрадило 30.
Це унікальний випадок навіть для нашої історії.
Коли на трибуні Верховної Ради оголошували про усунення Чорновола з посади керівника фракції — комуністи аплодували стоячи.
І прізвища найвідоміших зрадників таки варто нині нагадати.
В’ячеслав Кириленко, Юрій Костенко, Роман Зварич, Іван Заяць, Ігор Юхновський, Ігор Тарасюк, Іван Драч, Дмитро Павличко, Володимир Черняк.
Можливо, не всі були свідомими виконавцями замовлення Банкової.
Дехто, ще з совєтських часів — з гумовим хребтом.
Інші — голодні та аґресивні гієни, в яких текла слина при запаху грошей.
Але в цьому спискові — цікаві три прізвища.
Костенко як еталон самозакоханого гетьманчика.
Кириленко як дубуватий комсомолець під синьо-жовтим прапором.
Зварич як втілення Ukrainian dream – міністр юстиції без диплома.
Хтось, перегодований клюєвським баблом, зірвався з політичних еверестів.
Хтось має багаторічну місію — заміняти меблі в уряді.
А хтось, от-от, складе присягу народного депутата від “Народного фронту”.
“Не так страшні московські воші, як українські гниди”.
До скількох ж історій можна припасувати цю класику?
Яка, врешті, є лише прологом до іншого - “українську історію не можна читати без брому”."
Стенограма пленарного засідання
19 ЛЮТОГО 1999
ЗАСІДАННЯ ТРИНАДЦЯТЕ
Сесійний зал Верховної Ради України.
9 лютого 1999 року.
10 година.
Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради України МАРТИНЮК А.І.
...Час, який залишився, дозвольте передати депутату Черняку.
ГОЛОВУЮЧИЙ. Будь ласка.
ЧЕРНЯК В.К., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій (виборчий округ 153, Рівненська область).
Шановні депутати! Шановні виборці! Фракція Народного руху України уповноважила мене заявити таке: фракція Народного руху України висловила недовіру голові фракції депутату Чорноволу і поклала виконання обов'язків голови фракції на депутата Костенка Юрія Івановича (шум у залі). Це рішення спрямоване на підвищення ефективності діяльності фракції у Верховній Раді.
За дане рішення проголосували депутати Кириленко, Кожин, Драч, Філіпчук, Мовчан, Червоній, Федорин, Костенко, Альошин, Джоджик, Кулик, Гудима, Полюхович, Черняк, Заєць, Шевченко, Сігал, Чобіт, Зварич, Іщенко, Манчуленко, Лавринович, Асадчев, Слободян, Бойко, Тарасюк, Жовтяк, Павличко, Бойчук, Юхновський. Усього 30 депутатів із 48.
Ще раз наголошую, що це рішення не означатиме зміну позиції фракції у Верховній Раді, а тільки спрямоване на те, щоб підвищувалася ефективність діяльності фракції Народного руху України у Верховній Раді.
(Шум у залі).
Джерела *




Чорновіл народився в родині сільських учителів. У 1955 закінчив Вільхівецьку середню школу з золотою медаллю і вступив до Київського університету на факультет журналістики. Закінчив його з відзнакою в 1960. Ще в університеті Чорновіл мав неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні в 1958. Три роки Чорновіл працював редактором молодіжних передач на Львівській студії телебачення. У травні 1963 переїхав до Києва, щоб продовжити наукову работу з історії української літератури. Склав кандидатські екзамени, пройшов по конкурсу в аспірантуру Київського педінституту, але не був допущений до навчання з політичних мотивів. Деякий час Чорновіл працював на будівництві Київської ГЕС, потім завідував відділом у ґазеті „Молода гвардія“. Розповсюджував літературу самвидаву. Разом з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Аллою Горською та ін. з 1963 був активним учасником руху шістдесятників, співавтором і розповсюджувачем самвидаву, організатором і учасником багатьох акцій.
Чорновіл брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).
4 вересня 1965 Чорновіл виступив у кінотеатрі „Україна“ на прем’єрі фільму „Тіні забутих предків“ з протестом проти арештів української інтеліґенції. Його звільняють з роботи, розпочинаються обшуки, допити. У квітні 1966 на закритому політичному процесі у Львові відмовився давати покази проти Михайла і Богдана Горинів і назвав злочинцями прокурора та суддів, за що його звільнили з редакції республіканської ґазети „Друг читача“.
Чорновіл зібрав інформацію про порушенння прав людини і совєтського законодавства судовими та слідчими органами і в травні 1966 розповсюдив документальну книгу „Правосуддя чи рецидиви терору?“, за що влітку того ж року був засуджений до трьох місяців виправних робіт. У 1967, вже у Львові, Чорновіл уклав документальну збірку „Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)“ - матеріали про репресованих у 1965 шістдесятників. Книги вийшли за кордоном. Чорноволу присуджують міжнародну журналістську премію (Великобританія).
3 серпня 1967 Чорновола заарештовують за звинуваченням у „поширенні наклепницьких вигадок, які паплюжать совєтський державний і суспільний лад“, за ст. 187-1, ч. 1 КК УРСР. 15.11 засуджений Львівським обласним судом на 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму (у зв’язку з амністією термін скорочений наполовину). Протестуючи проти вилучення написаних у таборі статей, улітку 1968 провів 48-денну голодівку.
Звільнений у лютому 1969. У тому ж році у відповідь на наклепницькі нападки на Івана Дзюбу написав книжку „Як і що захищає Б.Стенчук, або 66 відповідей „інтернаціоналістові“, де викриває недостойні методи ідеологічної роботи КПРС і її бойового авангарду - КДБ.
У 1970 Чорновіл розпочинає видавати машинописний журнал „Український вісник“, який став найважливішим періодичним виданням українського самвидаву. До арешту Чорновола вийшло 5 номерів. Підготовлений ним 6-й номер видали у Львові Михайло Косів і Атена Пашко. УВ містив не тільки інформацію про факти порушень прав людини, але й найважливіші документи самвидаву, аналітичні статті й художні твори.
Улітку 1971 Чорновіл звернувся до Комісії Прав людини ООН з приводу загрози арештів української інтеліґенції, що нависла. У вересні 1971 виступив із листом „До ЦК КП України“ на захист Валентина Мороза, у грудні з його ініціативи створено „Громадський комітет захисту Ніни Строкатої“.
Заарештований під час чергової хвилі репресій в Україні 12 січня 1972. Дізнавшись із повідомлень ґазет про свою ніби-то причетність до „справи Добоша“, відмовився брати участь у розслідуванні (воно тривало 14 місяців). Оскільки слідство не могло довести, що Чорновіл був редактором УВ, його шантажували арештом дружини Атени Пашко та загрозою арешту сестри Валентини. На знак протесту Чорновіл 8 діб тримав суху голодівку. 12 квітня 1973 Львівський обласний суд засудив Чорновола до 6 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 3 років заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР („антирядянська агітація і пропаганда“).
Відбував термін у Мордовських таборах ЖХ-385/17-а (сел. Озерне) і 3 (сел. Барашево). Чорновіл - організатор і учасник численних акцій протесту, голодівок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну Чорновіл провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). „Зеківський ґенерал“ - так прозвали його кати, так назвав нарис про Чорновіл єврейський письменник М.Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном Ч. написав книгу „Хроніка таборових буднів“, яка була опублікована в 1976 в журналі „Сучасність“.
На початку 1978 Чорновіл відправлений етапом на заслання в сел. Чаппанда (Якутія). Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах. У 1978 прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу. 22 травня 1979 Чорновіл став членом УГГ.
У квітні 1980 Чорновіл заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням у „спробі зґвалтування“, ст. 117 КК РРФСР. Тримав 120-деннну голодівку протесту. В останньому слові на суді Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі у змові. Був засуджений до 5 років позбавлення волі. Достроково звільнений у 1983 за протестами прокурора Якутії. До початку „перебудови“ працював кочегаром у м. Покровську (Якутія).
У травні 1985 Чорновіл повернувся в Україну. Працював кочегаром у Львові. Восени 1987 разом з Михайлом Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за їх видворенння з СРСР. Чорновіл і М.Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Улітку 1987 Чорновіл відновив видання УВ, який став органом Української Гельсінкської Групи. Чорновіл ініціював відновлення діяльності цієї правозахисної громадської організації на ширшій платформі, як передпартії, оскільки партію створювати було ще небезпечно. 11 березня 1988 разом з М.Горинем і З.Красівським підписав „Звернення до української та світової громадськости“ про відновлення діяльності УГГ. Разом з Богданом і Михайлом Горинями виробив „Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки“ і 7 липня 1988 оприлюднив її на 50-тисячному митинзі у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу, яка поставила перед собою завдання ненасильницьким, еволюційним шляхом, розширюючи демократичні свободи, домогтися незалежності. Вона декларувала ідеї відновлення української державності, встановлення українського громадянства, надання українській мові статусу державної, представництво України на міжнародній арені, республіканський госпрозрахунок, плюралізм в економіці, політиці й релігії, свободу сумління, необхідність мати національную армію, права громадян на політичні об’єднання. Головна ідея Декларації: „Без свободи нації дійсне забезпечення свободи особи неможливе“.
Чорновіл - один із трьох робочих секретарів, потім член Виконкому УГС, керівник її інформаційної служби. Брав участь у нарадах представників національно-визвольних рухів народів СРСР. У 1988 вибраний співголовою Львівського обласного „Меморіалу“, на Установчих зборах Народного Руху України (НРУ) 8-10 вересня 1989 обраний членом його Великої Ради.
У березні 1990 Чорновіл обраний депутатом Верховної Ради України і головою Львівської обласної ради. Восени 1991 був кандидатом на Президента України (23,27% голосів, друге місце). У березні 1992 обраний співголовою НРУ, а в грудні того ж року головою. У 1994 і 1998 знову обраний народним депутатом України. Чорновіл - лідер депутатської фракції НРУ, член Парламентської асамблеї Ради Європи, шеф-редактор газети "Час-Тайм", лавреат Державної премії ім. Т.Шевченка 1996 в галузі публіцистики (в тому числі за книги, раніше інкриміновані як антисовєтські). У зв’язку з 60-літтям нагороджений орденом Ярослава Мудрого.
Одружений, двоє синів і чотири онуки.
25 березня 1999 Чорновіл загинув в автомобільній катастрофі.

©  Борис Захаров, Василь Овсієнко
20.04.2005

___________________

* Джерела:

Олег Манчура. Допис від 24.3.2018 https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1659982150753215&id=100002243387933

“В’ячеслав Чорновіл плакав, коли його зрадили” https://inlviv.in.ua/ukraine/polityka/v-yacheslav-chornovil-plakav-koly-jogo-zradyly

Пам'яті В'ячеслава Чорновола https://www.youtube.com/watch?v=eJfdwEUjBQ8