Роман Лазурко (Хотинецький),
підпоручник Дивізії військ СС "Галичина"
* 19 вересня 1914, Стебник, Дрогобиччина - † 16 жовтня 1987, Амстердам
ЗІ СПОГАДІВ
...Генерал фон Бальке повідомив генерала Шандрука, що капітуляція визначена на годину 12:01 після півночі з 8 на 9 травня. Тоді генерал Шандрук поставив вимогу, щоб генерал фон Бальке звільнив Дивізію з фронту на цілий день перед капітуляцією, щоб вона мала час відійти на захід. ...Чи через брак доброї комунікації вже в ці останні хвилини, чи просто через байдужість підвладних установ армії, наказ генерала фон Бальке прийшов на фронт Дивізії щойно на дві години перед капітуляцією. Щойно тоді почали частини Дивізії сходити з фронту, але відворот відбувся справно і чисто. Фронт залатали якісь німецькі недобитки і відділи місцевої оборони, "фольксштурм"-у. Більшість Дивізії зійшла з фронту вже після півночі, прискореним маршем вийшла з фронтової полоси і подалась до ріки Мур, на захід. ...Шлях відступу виглядав страшно. Ранком вже з'явились на ньому мадярські військові відділи, одні кінні, інші піші, частини Вермахту, сотні "приземлених" летунських наземних військ, частини німецьких СС, танкісти, артилеристи, що хто міг уявити. Тільки де-не-де блимнув на якомусь рукаві наш дивізійний Левик і тоді я міг розпізнати якусь із частин Дивізії. Стояв я, стояв і таки не віднайшов своїх, ані не міг розвідати нічого про свою сотню. Не було що дальше чекати, мене огортав неспокій, коли я стояв і дивився, а тисячі людей у всяких одностроях йдуть на захід і дивуються мені, пощо я чекаю. Пішов і я. Танки їхали одним боком дороги, піхотинці другим, а серединою нас минали особові авта із німецькими старшинами. ... Ставало тісніше на шляху і треба було вже сходити у придорожню фосу, щоб перепустити ще якесь нервове авто. Десь пополудні біля мене зупинилась легка машина із чотирьома старшинами Усташі, тобто хорватських бійців проти большевизму. Дивлюсь я на них і раптом чую знайомий голос:
- Ну, що тобі ґапи заліпило, чи що? Чекаєш може на запрошення, щоб сісти...?!
Стахо Ільницький! Сидить за кермою і шоферує!
- Стасю, яким чудом...?!
- Сідай скоро, бо тарасуємо дорогу людям!
Замахнувся я сісти, а там не то сісти, але голки немає де вкинути, так тісно, цеж маленьке авто, "швіммваґен". ...Так доїхали ми до великого роздоріжжя. Направо стрілки показують: Юденбурґ, наліво: Кляґенфурт-Шпіталь.
- Дивись, там стрілка з Левиком - кажу Стахові. Це був для нас знак, що туди пішла наша Дивізія.
- Їдемо туди - вирішив Стахо і ми подались на Кляґенфурт.
...Просуватись вперед ставало все важче і важче, через масу людей і коней. Нарешті дізнались ми, що Тіто замкнув шлях на Кляґенфурт і нікого не перепускає. Налетіли тітівські літаки. Та якась німецька частина мала із собою на вантажному авті змонтовану зенітку. Дали пару стрілів і літаки втекли. Треба було нам завертати назад до роздоріжжя і пробувати щастя на Юденбурґ. Почала завертати і вся колона. Але з заду ще йшов натиск мас і постало замішання, без жадного порядку. Знов з'явились літаки і в цій паніці згубив я десь Стаха з його автом та залишився сам, серед моря чужих мені людей. На дорозі стояли такі людські і таборні маси, що просуватись нею навіть пішком, стало неможливо. Перестрибнув я рів і пішов полем, назад, в напрямку роздоріжжя, куди помалу заверталася вся людська маса. На цьому полі наздігнала мене група наших стрільців, вісім їх було і я втішився, що не сам вже буду далі маршувати. В громаді завжди краще в такий непевний час. Так дійшли ми до роздоріжжя і повернули на Юденбурґ.
...Вночі дійшли до Юденбурґа. Ми йшли, видно, скоро, бо всі вояцькі маси залишились за нами. Місто тихе, мовчазне. Ми йшли пустими, темними вулицями, аж дійшли до ринку. При вході на вулицю, що ми вибирались нею з ринку стояла самітня вантажна автомашина. Може трапиться нам транспорт? Підходимо ближче, заглядаємо, нікого немає. Між моїми стрільцями знайшовся один, що вмів шоферувати. ...Мотор застартував і в тишині, що панувала навколо загремів, як гарматня буря на фронті. А нам земля горить під ногами, так хочемо скоріше вибратись звідсіля геть. І поїхали ми далі на захід.
Проїхали ми добрий шмат дороги і стали зустрічати частіше наших стрільців з Левиками на рукавах. Це ті, що вспіли перейти через Юденбурґ перед приходом большевиків, з самого ще початку відвороту. Нарешті скінчилась нам бензина. Мотор закашлявся і наш шофер майже з плачем з'їхав з дороги у рів, щоб не замикати нікому шляху.
- Така гарна машина - бідкався над нею шофер. - Такою й до хати заїхав би, якби не ці червоні воші большевицькі, пся їх мать була. І так ії тут залишати! Перший раз в житті доробився до власної машини і ось що!
Розділили ми між собою консерви, хліб, папіроски, роздали решту нашим стрільцям і піхотою подались дальше на захід. А що там буде на заході - Бог один знає. Ми знали, що було на сході - і це вистачало.
В найближчій місцевості зустріли ми вже багато своїх, побачили вже й наших старшин…
І ось дня 11 травня побачили ми наших перших американців. Було їх чотири, їхали своїм джіпом, повз нас, на схід. Їхали і жували ґуму. Нікого не зачіпляли, нічого не говорили.
Переможці, для німців. А для нас? Хотілось затримати їх, говорити, вияснювати, що ми не їх вороги, що ми бились проти того самого большевизму, що в російській шкурі готується напасти і на них самих, на американців, але щож? Хто нас послухає? Переїхали вздовж нашої колони, пожували ґуму, навіть не глянули на нас.
Що їм знати про нашу історію, про наші змагання, про нашого - і їхнього - найбільшого ворога...?
Наступного дня, 12 травня 1945 року, в суботу дійшли ми до якоїсь малої місцевости, де вже стояла американська залога. Там здали ми нашу, дорого окуплену зброю... Розпрощався я із своїм Радомом. Взяв його від мене американець, присвоїв собі. Переможець...
Нашим старшинам залишили пістолі, бо такі, кажуть, є постанови женевської конвенції. Йшли ми через цю місцевість гусаком, як переможені, а переможці стояли обабіч дороги, жували ґуму, приглядались нам і говорили на нашу тему свої жарти, яких ніхто з нас, на жаль, а може на щастя, не розумів. Наприкінці цієї місцевости стояли військові кухні. Над ними знімались вгору клуби пари. Кожний переможений підходив туди і переможний кухар наливав йому в циновий кубок гарячого, солодкого какао, а переможний помічник кухаря видавав кожному по одній білій булці. В годині 8:20 ранком цього дня я здав свою зброю, в годині 8:40 випив перше американське какао. Перше мені не смакувало цілком, дуже смакувало зате це друге.
Щоб дістатись до Радштадту, але оминути цей табір, наші старшини після наради вирішили, що ми підемо всі через гори. Наші голови позадирались догори, на могутні Альпи, що сторожили нас з усіх боків. На вершках, що часом показувались з-поза хмаринок, виднів білий сніг. Високо, холера, дуже високо. Але зайшли ми далеко, чому не можемо зайти й високо...?
Ніхто нас не ескортував під час нашого маршу і ми ще дорогою дійшли до місцевості Сан Андре. ...Дещо вниз, під нами озеро, як зеркало, спокійне, чисте, маєстатичне. Сніг глибокий, аж йти важко по ньому. Зправа великим колесом облетів нас гірський орел. Постояли ми, подивляючи цей гірський краєвид, вдихуючи чисте гірське повітря і набираючись того образу на все життя. Хто зна, чи ще коли зможемо бачити Альпи та на такій висоті. Постояли, та почали сходити вниз. Переконався я тоді, що сходити з стрімких гір важче, як лізти вгору. Вкоротці побачили ми наслідки лявіни, що обсунулась тут, видно, коротко перед нашим приходом, Поламані ялиці і сосни ще були цілком свіжі, а далі цілий лісок молодих листкових дерев, що щойно пустили листя на нове життя. І вмерли. А ми вийшли живими із фронтів світової війни, війни, що вбила мільйони людей. Чи не повинні ми почувати себе щасливими...?
Повинні, але якось я не чувся таким. Ми не дійшли до нашої омріяної мети, ми йшли дальше і дальше від неї... На як довго?
Пізнім вечором дійшли ми до якоїсь місцевості і заночували, де хто знайшов собі місце, у хатах, стодолах, чи навіть на оборогах із сіном.
У всьому марші ми втримали військову дисципліну. Перехід відбувався свобідно, але з приходом до якоїсь місцевости, ми творили військову одиницю, жадні вибрики не були дозволені, ми були ввічливі і чемні і можливо тому німці ставились до нас назагал добре, хоч вони цілком нас тут не потребували в додатку до своїх власних клопотів.
Наступного дня наші священики домовились з місцевим католицьким парохом і він відступив їм свою малу "кірху" на Богослуження. Обидва священики відправили по черзі Служби Божі, я послужив обидвом. Населення приглядалось нам цікаво, зворушене цим, звичайним для нас актом. Опісля поснідали хто що мав, а було того вже дуже мало, наші буйні запаси кінчались, як лід на гарячому сонці, та рушили в дальшу дорогу. Біля полудня дійшли ми до Радштадту і тут зустріли знов американців. Та ці вже нами зацікавились ближче. Це була їх військова поліція - МП - або як вони говорили між собою "емпі" і ці емпі спрямували нас до табору полонених, чемно, але рішуче. Це було в понеділок, 14 травня 1945 року.
Наш табір це просто була лука із кількома шопами, з яких одна мала навіть цілий дах і я в ній примістився на щастя для мене, бо вночі упав дощ і я не змок. Тут зустрів я Петра Батога, одинокого хлопця із Завадова, а було їх, наскільки собі пригадую, дванадцять. Харчів ми не отримали жадних, а ранком надще заряджено збірку і ми рушили в дальшу дорогу, без сніданку, доїдаючи скромні рештки останніх запасів. Я йшов вже голодний, бо нічого не мав, крім пару папіросок. Одною із них задурив свій голод. Починається для нас тепер тверде життя полонених. "Діти Твої на чужині..." писав Шевченко колись. Як він міг це знати вже тоді?
Маршували ми цілий день і під вечір дійшли до Ваґрайну. Тут емпі спрямували нас знов до "табору", тобто на луку із кількома шопами і одною порожньою хатиною. По дорозі до нас прилучились знов наші дивізійні німці, яких скерувала американська жандармерія сюди, бо вони належали до нас формально, не було ради. Вони із нашими старшинами зайняли хатину, а ми розійшлись по шопах. Наш табір - лука притикала до високої гори, а всі інші боки обливав бистрий, глибокий, гірський потік. Біля хати із старшинами американці поставили німця на варті, щоб ми не розбіглись. Помучені, голодні, полягали ми спати. Дух наш не стояв тоді дуже високо, хоч я здаю собі справу, що для історії я повинен писати, що ми тримали високо прапор боротьби і серця наші горіли вогнем боротьби... Може воно так і було з перспективи історії, але в той час ми були дуже змучені і дуже, дуже голодні.
Хотів я дуже заснути, але шлунок не дозволив. Серед ночі попив я води, закурив папіроску. Потягнув два рази, погасив. Пів години пізніше закурив знов, потягнув і знов погасив. Так курив цілу ніч одну папіроску. Мав їх ще всього сім, а майбутнє перед нами хоч не рожеве, то напевно довге в безконечність. Так застав мене світанок. Піднявся я разом із всіма, пішов до потока помитись. ...Затримався я над потоком, поставали над ним і інші, виявилось, фахові рибалки. Думаю, спробую і я щось зробити, це краще, як сидіти і думати про голод. При собі знайшов я давно "на всякий випадок" запорпану шпильку, зігнув її уважно і зробив гачок. Випоров із військової сорочки не дуже то мудру нитку і знайшов якийсь прут. Думаю, на таку вудку в нас жадна риба не пішла б, але німецькі риби певно такі самі, як їх пани, спробуємо. Сів я над потоком, випорпав із землі пару малих хробачків, надів одного на мій примітивний гачок і закинув всю цю скомпліковану історію у воду. Сиджу і думу думаю і на дурну, німецьку рибу чекаю. Риба зловилась. Зашморгала моя вудка і очима душі я став мірити хоть лікоть риби - а витягнув всього щось таке тоненьке і на десять сантиметрів довге... Війна за скоро скінчилась бачите. Якби ми були сюди прийшли два роки пізніше, риба була б мала час вирости. За одну годину зловив дві, такі самі, як брат і сестра. Вирішив посидіти ще годину. Може станеться чудо. Зловив ще три і враховуючи вигляд моєї вудки, я рахую собі це за правдиве чудо, їйбо. Не хотів я бути захланним, досить наразі, думаю. Зібрав свої скарби, знайшов на луці трохи кваску, трохи молоденької трави, переполокав це все в чистій воді потока, набрав до їдунки цієї ж води, розклав вогонь малими трісками і став варити зупу. Якщо хтось із наших пань не має ще такого перепису, то прошу читати це місце уважно. Став чистити рибки і по одній кидати в їдунку. Рибки розварились скоро, я повикидав кості і головки, чекав ще тільки, щоб зеленина трохи зм'якла.
Зварив я цю славну зупу, зняв обережно з вогню їдунку, щоб бува ані одна крапля не пропала і почав свій обід із жування зеленини, щоб не пошкодити шлункові.
Присмак цей був гарячий і кваскуватий, а що без солі то й добре для мене з огляду на мої щойно вилікувані нирки. Після трави з'їв я решту зупи з рибками і заспокоїв голод. Голова почала думати, працювати, шлунок був зайнятий тепер самий собою. З іншим духом пішов я тепер по нашому таборі, розпитувати за новинами, зокрема від новоприбулих, що їх що якийсь час приводила, або привозила американська військова поліція з усіх усюдів розлогих гір.
Всі голодували. У нікого не було харчових припасів і ніяк не можна було їх дістати в цьому німецькому "гінтерлянді". В кожному разі не леґальними засобами. І скоро я дізнався, що люди почали собі радити в інший спосіб. По горах паслись німецькі вівці. Вони, очевидно, не були свідомі своєї національности, але наші хлопці створили систему воєнних репарацій, в якій німецьким вівцям припала неабияка роля. Пов'язавшись в своєрідні оперативні групи, сильніші із стрільців дряпались ночами по цих горах, підкрадались до кошар за всіма правилами незнаної їм індіянської воєнної техніки, викрадали вівцю, на місці її каменем убивали і волочили із собою вниз до табору. В таборі все зникало, з'являлось тільки тут і там м'ясо, добра зупа і потоком спливали відпадки. Часами по ночах з гір гомоніли постріли, коли німецькі бавери старались оборонити своїх овець проти нечуваних досі вовків. Я не належав на жаль до тих щасливих, що мали з вівцями до діла і ходив голодний. Риба вже не бралась на мою вудку, на луці визбирали весь квасок, а нами ніхто не цікавився. Ніхто не привозив харчів, ніхто нас не рахував, ми нікому не були тепер потрібні. На третій день мені вперше потемніло в очах із голоду. Це саме я бачив в моїх товаришів. Овець не було стільки, щоб всіх нагодувати. Більшість таборовиків лежала як день так ніч, щоб ходженням не втрачати запасу енерґії.
Я привіз із собою в нагрудній кишені малий бельґійський револьвер, жіночого типу, що з нього зрезиґнувала арештована нами і випущена ранком на волю королівська партизанка на Словенії. Хотів я собі його залишити на пам'ятку, тим більше, що вдалось мені його донести із собою аж сюди. Але сталось інакше. Четвертого дня, після непереспаної ночі і цілонічних мрій про хліб, побачив я старшого вже роками бауера, що проходив повз наш табір. Підійшов я до нього і запропонував заміняти револьвер на харчі. У нього аж очі засвітились. Дав він мені за нього два буханці хліба, п'ять яєць і літру козячого молока - чи можете уявити більші життьові скарби в заміну за смертоносний прилад...? Крім того пообіцяв кожного дня в полудне протягом цілого тижня приносити мені літру молока. Мені було в цій хвилині байдуже, чи зробить він, як приобіцяв, щоб я тільки міг встромити зуби у хліб, хліб! Молоко я зразу переварив, щоб не скисло, яйця залишив на наступний день, поділив хліб - і віджив. Мій бауер дотримав слова. Наступного дня в полудне прийшов із літрою молока. Часом приносив мені ще й кусок хліба, а одного разу дав мені трохи солі. Свої харчі я тримав при собі, бо були випадки крадежу. Ніхто не міг зорганізувати якогось постачання, бо не було у нас жадних засобів ані авторитету, тому кожен старався на власний лад і тому кожен стеріг своїх скарбів, як ока в голові, ділився хіба з найбільшим другом. Я трохи підкріпився, став на світ глядіти сміливіше.
П'ятого дня нашого полону приїхала до нас польова кухня. Ми дивились на неї вибалушеними очима. Годі було дивитись в інший бік, як на неї. Кожен з нас дістав пів їдунки чорної, гіркої кави і одну малу булочку, як то продається в пекарнях. Це все - на цілий день. А було в нас багато таких, що таки дійсно не мали що їсти і не мали що міняти на харчі. Тут і там, у великій тайні, давав я по кусочку свого хліба, але годі було думати за всіх: вагон хліба зник би за мінуту! Шостого дня ціла церемонія повторилась, але на обід дали нам пів літри рідкої зупи, вечором знов пів літри кави або чаю.
Без ніякого попередження, у вівторок, ранком, 29 травня заряджено збірку і вимарш з табору. З Ваґрайну помаршували ми свобідним маршем, не колоною, до Маркт Поґав. Тут заладували нас на товаровий поїзд і повезли аж за Мюнхен. Стали на якійсь станції серед ночі і тут виладувались. Не було наказу кудинебудь маршувати, тож ми залишились покищо на станції, чекаючи, що буде.
...Наступного дня німці зробили нам приємну несподіванку: зголосили американцям, що ми бандити, бунтівники і дуже небезпечний елемент і вони, тобто німці, не хочуть мати із нами нічого спільного і не хочуть більше бути з нами, а тим більше за нас відповідати. Американці поступили з нами гостро, думаючи, що нас цим карають: відлучили від нас всіх наших дивізійних німців, на нашу превелику радість, назначили нашим командиром сотника Володимира Козака, визначили нам місце на цих мочарищах, обставили нас з усіх сторін кулеметами і погрозили, що спроби втечі з табору і всякі "бунти" будуть присмирювати кулеметним вогнем. Зв'язковим старшиною між нами, американцями і генералом Анґелісом*, який був командантом, здається мені, 25-ої армійської німецької групи, став, за американським наказом, "тато" Вільднер.
...Американці під'їхали чотирьома танками до нас, розставили їх навколо нашого табору, спрямувавши скоростріли на нас. Ми були під доброю опікою, нічого злого нам не могло притрапитися. Ми всі пороззувались, щоб просушити черевики в яких хлюпала вода. На цьому сухішому терені стали ми тепер приміщуватись де хто хотів і кому було і як вигідно. Я познайомився з підстаршиною Шокалюком, з яким був стрілець, що мав два коци. Втрійку вирішили ми збудувати собі якесь пристановище і стали будувати буду, дослівно, буду. З вільх над потічком наламали галуззя, грубілими кінцями встромили в землю, обложили дернями і травою - і хата готова, але тільки на добру погоду. Навколо неї викопали патиками рівчак на випадок дощу, щоб вода втікала скоріше, щоб не мочила нас надто довго. І так почалось наше монотонне життя в полоні. Нас приділено до німецької армійської групи під командою генерала Анґеліса і від цієї групи ми діставали харчі, яких було щораз менше і менше. Німецькі військові запаси вичерпувались, а переможці, розбрикані за німецькими дівчатами та пам'ятками з війни, не дуже то мали час та охоту дбати про нас. Один військовий хліб видавали на двадцять голодних ротів раз на день, пів літра кави ранком, пів літри рідкої зупи вполудне на обід і пів літри чаю або кави на вечерю. З цього не можна було жити, але й важко було померти. Спочатку чорніло нам в очах, а потім ми привикли до цієї порції, мало що ходили, не вживали руху, а лежали цілими днями і ночами, щоб заощадити сил. На додаток до цього всього докучали нам воші, яких ми не могли жадними людськими засобами позбутись. Нам бракувало елементарних санітарних установ, не було де купатись, не було мила, не було чим добре випрати білля, не було й нічого на зміну. На ніч треба було одягатись у плащі, бо ночі були вогкі і холодні.
...З харчами ставало гірше і гірше. Почали видавати один хліб на двадцять п'ять чоловіка, а далі на тридцять. Одного разу видали нам по жмені стухлої муки, з якої пекарі не могли спекти хліба. Ми зварили зупу, з'їли і не похворілись. Були в нас смільчаки, що ніччю викрадались з табору повз американські танки і рефлектори і йшли в гори шукати харчів між селянами. Вертались вони часом із бараболею, часами із мукою, часами впорожні. До таких сміливих належав і Петро Батіг, про якого я згадував передше. Коли вдалось йому принести бараболю, він краяв її на дрібні кусочки і так варив разом з лушпиною. Варив, доки бараболя цілком не розварилась і додавши дрібку муки робив таку зупу. Часами заходив до моєї буди, викликав мене на бік і запрошував до своєї зупи. Я певний, що в Ріца в Парижі, або Гільтона в Мадриті такої зупи не дають, напевно ні. Це був пир на мій голод і я не думаю, що я колинебудь в моєму пізнішому житті їв щось кращого. Але не всі користувались цими додатковими харчами і на наших ранніх збірках щораз частіше тут і там падав обімлілий стрілець. Ці збірки і перечислення нікому не були потрібні, але їх робили, щоб ми мали якесь організоване зайняття і щоб ми виглядали як військо. Бо насправді то ми чорніли і худли і виглядали радше, як з'яви з того світу, з очима запалими, з лицями пожовклими і щоками, що виставали, як у монголів - і то в голодних.
...Голод в таборі проявив себе сильно. На малих, дрібних стрільцях цього не було ще так видно, але такі, як Стахо-Леґіоніста, високого росту і дебелої будови потерпіли найбільше. Стахо так схуд, що його нормальна військова шапка-пілотка сиділа на ньому тепер від заглиблення носа до потилиці, вуха відставали від голови на крок, на ногах бовтались якісь величезні чомусь черевики, а ноги вгинались під ним під час ходи. Він не виглядав на чоловіка, а на страхополоха. На цю тему ми собі строїли жарти і ці жарти допомагали нам переживати цей важкий час.
Часом з'являлись під нашим табором цивільні з місцевого населення і за марні кількості харчів видіставали від нас годинники, перстені, обручки, тощо, щоб ми тільки могли заспокоїти свій пекучий, безнастанний голод. Я проміняв свій кишеневий годинник за дві півлітрові консерви, буханець хліба і 20 папіросок. На цей пир я запросив до себе Петра Батога, щоб хоч раз віддячитись йому за його добре серце до мене. Під'ївши трохи, закурили ми собі по цілій папіросці, а таке свято траплялось у нас тоді дуже рідко. Звичайно курили ми саморобки у рештках якогось паперу, і бували у нас саморобки, що мали у собі все, тільки не тютюн. Я не належав аж до таких налогових курців, але були такі, що віддавали свій харчовий пайок за папіроски.
Погода попсувалась, почали падати дощі. Ми думали перед тим, що вже гірше не може бути в таборі, але дощі нас переконали, що це не так. Не було куди ходити по воді, а наші буди протікали у всіх можливих місцях, бо не було матеріялу, щоб їх якслід накрити. Жили ми півсонно так вдень як і вночі. Бувало пробуджусь з того півмертвого стану серед ночі, тому, що вода цюрком ллється мені на ніс. Бувало серед дня вену сидячи, як сова на дереві, черевики мокрі, одяг мокрий, коц мокрий, земля мокра, буда мокра, весь світ мокрий і ніде просушитись і в ніщо переодягнутись. З буд вилазили ми тільки на те, щоб взяти ці нужденні куски хліба з кухні та по горняткові гарячої води, яку ранком і вечором називали кавою, згідно із традиціями, а вполудне зупою - також згідно із традиціями, а не холодними фактами. Викурили ми все, що тільки можна було ще курити і хоч як не ощаджували, таки прийшов день де вже навіть кори знайти не годен, божевілля! Дощ падав два тижні. Він прибив нас більше, як все інше, це був неначе останній цвях до домовини. Але це тільки ми так думали. Я переконався в житті, що ніколи не є так зле, щоб не могло бути ще гірше.
Прийшла нарешті, кінець кінців, погода. З-поза олив'яних хмар виглянуло сонце, десь знявся вітерець і крім тепла, що він його приніс із собою, став розсувати важкі хмарища по усіх усюдах Центральної Европи. Ми віджили, стали голитися, просушувати одяг, прати білля, купатися. При купелі дивились один на другого із здивуванням: звідкіля стільки сухих ребер взялося на цьому хлопі...?
І, очевидно, прийшла пароля. Погана пароля. Вже кращі дощі були. Большевики стали домагатися нашої видачі. Большевицька військова місія відвідала генерала Анґеліса, склавши на його руки заяву, що всі українці є громадянами Совєтського Союзу і як такі, згідно з договоренням з Альянтами, мають бути повернені на "батьківщину ". Тепер хочу признати, що можемо ми на німців говорити, що хто хоче, бо було і є за що на них нарікати, але як товаришів зброї їх не можна іґнорувати і легковажити. За відомостями, що ми їх отримали, генерал Анґеліс дуже чемно вислухав переможну большевицьку сторону і заявив, що він справу розгляне, бо він не знає, чи під його командою є перше всього якінебудь українці. Не треба забувати, що генерал Анґеліс репрезентував армію, яка програла війну і знаходилась на ласці та неласці Альянтів. Очевидно, із щоденних звітів генерал Анґеліс знав дуже докладно хто ми були, де ми перебували і скільки нас було. Нас було тоді біля 700 чоловіка в американському полоні. Решта наших друзів, тобто понад дванадцять тисячів знаходилась в англійському полоні в Італії, хоч про їх долю ми ще тоді не мали жадних відомостей. При наступній візиті большевицької комісії генерал Анґеліс мав вже все приготоване. Наша група дістала від його команди звичайне порядкове число, нас прилучено до одної з дивізій Вермахту і з найсвятішим спокоєм генерал Анґеліс заявив большевикам, що під його командою немає жадних українців, які могли б бути повернені на "родіну", Большевики від'їхали з нічим.
Шляхетний вчинок генерала Анґеліса урятував нам всім здоров'я, а може й життя. Хто пам'ятає відносини 1945 року на терені Німеччини, коли альянтські комісії виловлювали людей насилу і віддавали большевикам без огляду навіть на часті випадки самовбивств між нещасними жертвами міжнароднього "порозуміння", той зуміє оцінити поступок німецького генерала і риск, що його він брав на себе в імені цілком йому, по суті, чужих і непотрібних на терені Німеччини людей. За цей його один вчинок я прощаю йому всі свинства, які робили підвладні йому та іншим німецьким генералам німці в нашій Дивізії.
Та ми не мали ще спокою. Ми знали, що большевики так легко не пустять нас із своїх рук. Із багатьох причин ми були для них політично дуже важними людьми. Ми посміли піднести руку на"освячену" Росію і за те ми мали бути прикладово покарані. Поневолені росіянами народи СССР мали б бачити на власні очі, що чекає всіх тих, хто поважився б протиставитись Росії. А позатим, на волі, за кордонами СССР ми були живими свідками подій і настроїв поневолених народів і живими пропаґандистами розчленування СССР на вільні держави поодиноких народів. Чи ще кому дивно, що вони так за нами полювали...?
Дня 21 червня отримали ми анкетні листки до виповнення. Ім'я і прізвище, дата і місце народження, державна приналежність, куди хоче їхати. Разом з цим ми дістали тиху інформацію, як виповняти питання про державну приналежність. Не можна подавати України, бо вона є складовою частиною СССР і на цій підставі могли б нас видати большевикам. Тому всі ми, так галичани як і наддніпрянці виповнили це місце державною приналежністю польською. Куди їхати...? А що мені там, кудинебудь, де немає червоних. Один підстаршина запропонував мені подати якусь місцевість біля Гарцу, він мав там рідню, можна буде там перебути якийсь час, заки щось наладнається. Ми думали, що леда день і стануть нас випускати на волю...!
Люди ожили, стали плянувати, дехто навіть вирішив пакувати свої скромні "манатки". І на цьому весь рух і закінчився. Ми ще довгі, предовгі місяці сиділи в полоні після цієї анкети!
Два дні пізніше, 23 червня покликав мене сотник Козак В. до себе.
- Зберіть свої речі, підшукайте чотирьох добрих хлопців і зголосіться до мене всі із вашими манатками через годину.
Навіть не спитав я пощо. Полон, чи не полон, ми військо, наказ наказом. Але хлопців не було легко підбирати, Кожен хотів знати куди і пощо, бо всі зміни, звичайно виходили нам не на користь. Нарешті таки підшукав чотирьох "смільчаків", що були готові йти в незнане і зголосився з ними до сотника.
- Зараз приїде по вас американець, ви поїдете з ним шукати пригожого місця нам на табір. Місце має бути сухе, по можливості близько води. Вибирайте добре, бо ми там посидимо.
Дав він нам вісім червоних хоруговок із написом "14" для визначення нашого табору, щоб хтось інший не зайняв підшуканого нами місця. Внедовзі приїхав американець своїм невідступним їм джіпом, ми посідали і він нас повіз, по кавалерськи, тобто просто через поле до дороги а там тільки закурилось за нами. Наш шофер був дуже молоденький, симпатичний і людський. Говорив пару слів по німецьки і говорив з нами протягом цілої дороги. Потрактував нас усіх папіросками, але ніхто не годен був скурити цілого. В голові крутилось, американські папіроски були за сильні для нас, на наші голодні шлунки. Їхали більше години. Приїхали і стали над якимось озером.
- Гір! [Here! - Тут!] - каже американець.
Гір, то гір, позлазили ми з джіпа, він нам залишив одне пуделко Сі-Рейшен [Sea Ration], тобто залізної порції харчів, усміхнувся, повернув джіпа і поїхав. Стільки ми його й бачили. Стоїмо і оглядаємось, всі п'ять із нас. Ані танків, ані кулеметів, нікогісінько, тільки нас п'ять. Ми вільні. Можемо розійтись і камінь у воді. Ці самі думки майнули нам по головах. Але - ми дістали наказ.
...Вибрали ми горбовату луку, що одним боком притикала до озера. Росло на ній кілька старих дубів, ґрунт був сухий, приємний, свіжий, трава гарна. Навколо плодючі поля, з найвищого горбочка доглянув я інші групи, що робили те саме, що й ми навколо цього озера. То ціла армія генерала Анґеліса переносилась на нові місця. Я був радий, що нам вдалось вибрати такий добрий ґрунт. Позначили ми його хоруговками і посідали у холодочку, під деревом спочити. Ми таки вже дуже голодні, а до вечора ще далеко і ніхто нам навіть цієї ріденької кави не дасть. Розглядаючись навколо, ми зорили за околицею і відкрили, що яких півтора кілометра від нас видно червоні дахи якогось села. Вирішили ми піти щось роздобути їсти, а як почне смеркатись, маємо зійтись назад біля нашого дерева. Не почувались ми добре із нашим рішенням. Ми не мали нічого до заміни, просто вирішили піти й просити їсти, бо з голоду падали дослівно з ніг. Але просити їсти не є легко, можете мені повірити. Прочитайте уважно мій досвід.
Ніч похолоднішала під ранок і з першим сонцем повставали ми із наших коців бліді, зарослі, виснажені і дуже, дуже бідні. Це була неділя, 24 червня.
...Біля полудня розклали ми ватру наново і з'їли по кусневі припеченого хліба. Поздоровіли цілком, шлунок заспокоївся, хочеться жити. Вирішили ми покупатись в озері. Пороздягались до райського строю і котрийсь скрикнув:
- Святий Дух у воду бух!
Вода в озері чиста розкіш. Купаємось, миємось піском, один одному шуруємо цим білим піском плечі і щоб обмитись з піскової "піни", поринаємо, у воді. Щоб тільки більше сили і щоб голод так не докучав! Після купелі лягли ми на траві, над озером, як на якомусь літнищі, голі, як нас мати на світ породила! Ясно, що купальних штанцят ми не мали, ми вже майже жадних взагалі не мали! Пообідавши по кускові хліба, вирішили ми будувати для себе буди, не будемо ж спати під голим небом. Ануж знов дощ впаде. Стали тягати із озера шувар, це буде дах, ламати патики, це на стіни. Кожний вибрав собі місце, я вибрав горбочок, люблю мати сухо лід ногами і люблю бачити дещо навколо себе. Як прийдуть наші сотні, ця площа зароїться такими будами і будками і цей табір ми будемо звати "Табором над озером". На сонці висушив я порядну в'язку шувару на моє ліжко, щось наче матерац. Не закінчив я будувати всього цього дня, але назву для моєї хати знайшов: Замок у Лисовичах. Цієї ночі я спав на м'якому шуварі і спав добре.
Перед вечором приїхало німецьке вантажне авто і привезло нам харчовий магазин. Одне вантажне авто і харчовий магазин на понад сімсот людей! З магазином приїхав і його завідуючий, старший десятник Теофіль Куницький, мій товариш ще з 1-ої сотні в Гайделяґрі. А з ним приїхало кількох хлопців розладовувати магазин. Мої стрільці пішли помагати, до харчів кожен радо йде, не треба дуже кликати. Уже було цілком темно, як вони кінчали це розвантажування і в цій темряві один із них кинув мені дві волові консерви і я їх добре заховав у своїх Лисовичах. Від Куницького я довідався, що табір прийде сюди вечором наступного дня. Переспали ми ніч спокійно, вигідно і в почутті, що у кожного з нас там є десь кусок хліба і навіть якийсь залізний запас, як ось мої дві консерви.
Наступного дня в понеділок, я став викінчувати мої "Лисовичі", а стрільці стали копати малу яму на консерви, бо холодільників не було. Копав їх цілий десяток на зміну, десятник Куницький видав їм на обід трохи харчів, щоб їх підтримати на силі і пополудні яма була готова. Відпочали трохи і стали копати другу, найважнішу, яму, хоч я далебі не знаю пощо. Але у війську лятрина мусить бути і на те нема ради. Може навіть дістанемо щось їсти і вона стане потрібна...?
Почали копати і не дали далі ради. Попадали безсильно на землю і на цьому робота стала. Докінчувати будуть вже таборовики, зокрема ці, які чимось там провиняться. І нарешті цьогож дня вечором пришкандибав наш цілий табір. Прийшли помучені до краю і голодні, як вовки. Всі очі стежили за кухнею, ніхто навіть не думав братися щось робити. Щоб тільки щось з'їсти і відпочати.
Я зголосився до сотника Козака і з ним обійшов межі нашого табору. Я визначив для нас значно більше місця, як було дійсно потрібно, але це нам дало за те свободу руху і я бачив, що сотник вдоволений. Вже вечором над'їхали американські танки і станувши яких сто метрів від наших меж, замкнули наш табір панцирним кордоном. Так почався наш новий "табір полонених над озером Ріґзее". До моїх Лисович прийняв я ще десятника Шокалюка і одного стрільця, який мав два коци і палатку. Це був великий набуток, а місця для нас трьох було доволі. Палаткою ми накрили наш не дуже то ще досконалий дах, обвели нею теж стіни залишивши дві долоні від землі на вільний продув і тепер щоб тільки харчі якісь прийшли, можна буде витримати. Сонця мали ми доволі, вода в озері холодна і чиста і тільки, власне, харчі. ...Дні стали буденні, якщо йдеться про наші зайняття, але зате світ із нами зв'язався. Помалу ми дізнались, що навколо нас повоєнна нужда, що сотні тисячів біженців живуть у таборах непевні завтрішнього дня, що помалу, дуже помалу наладнується над ними якась опіка і що більшістю вони здані на власні сили. Не рожеві це були вістки. Народ кинувся до торгівлі. Торгували всім, не було речі, яку не можна б було продати, або купити. Валізки німецьких марок міняли своїх посідачів, "шмуґель" прибрав страшні розміри, але без цього чорного ринку не годен було тоді жити. І нашого табору ця хвиля не оминула. Десь недалеко нашого табору жила в якомусь містечку молода пані, чи панна, Стефа їй було на ім'я. Вона навідувалась до нас найчастіше і вона нав'язала дослівно сталий контакт між нами і різними торгівцями. Майже кожного ранку приходила вона із повним наплечником хліба і відходила із перстенями, обручками, годинниками, тощо. Крім харчів для нас тоді всі інші речі були безвартісні. Крім неї приходили також інші цивільні, деякі з них розшукували рідних, інші торгували. На волі дехто наблизився до американців і став посередничити в продажу американських харчових продуктів, а їх було багато і першорядної якости, помимо цього, що це були військові харчі, тобто переважно консервовані. Наш табір почав більше їсти, але й почав убожіти. Останні дорогоцінності і гроші відходили від нас, а харчів так дуже по наших ребрах не було пізнати. Аж тоді я усвідомив, що дійсно значить українська пшениця для голодних російських мас і чому вони будуть триматись України всіма силами і чому Ленін кинув гасло ще у Вісімнадцятому році: по хліб на Україну!
Одного разу приїхала вантажна машина з нашого Червоного Хреста в Мюнхені. Хоч привезла вона трохи хліба, кексів та папіросок, все це було краплею в морі. Але найважніше було те, що про нас там вже знали і не забули. ...Ще кілька днів пізніше навідався до нас наш головний командир, генерал П. Шандрук. Ми нічого не знали про його долю досі і думали, що може американці арештували а то й посадили десь, а може видали большевикам. Та ніщо таке погане не сталось. Він був в той час вже в контакті з американськими властями щодо українських полонених і робив заходи, щоб влегшити нашу долю. Його приїзд і сама поява піднесли нас значно на дусі. Коли наш генерал на волі, тоді все буде в порядку. З якоїсь причини американці не впустили його до самого табору, але штаб старшин зустрівся з ним в американській квартирі і як я пізніше дізнався, він зібрав всі можливі дані про нас, про наш фізичний стан, про нашу мораль і запевнив, що він не спочиває, а робить що може в найбільш невідрадних обставинах. Ми піднесли чола вгору. Від стрільця до генерала, ми дальше були армією, хоч і в полоні. Хто зна ще, що буде. Доля химерна і змінлива. Поживемо, побачимо.
Одного разу наші стійкові американці зробили собі стрілянину, для забави, як ковбої. Одна куля попала в наш табір і раптово чуємо крик. Є поранений в ногу. Збіглись чи не всі таборовики, прибігли і перелякані американці. Зараз таки викликали санітарне авто і відвезли пораненого до шпиталя. Жадного слідства в цій справі не вчинено і справу затушкували. Трохи мене це здивувало, але рана не була поважна і поранений на цьому тільки виграв, бо в шпиталі перше всього попався на нормальний, американський шпитальний харч, а це було щось. Я думаю, що я був би з ним радо замінявся.
В нашому таборі були два священики-капеляни і тому кожної неділі та в кожне свято відправлялись Богослуження, в яких я звичайно брав участь, допомагаючи священикам.
Брак харчів і що ще важніше, брак вітамін в харчах спричинив цингу в таборі. Стрільці почали нарікати на пухлину ясен, кривавлення, хитання зубів, але помогти не було чим, бо ліків не було, а харчів дальше не ставало. Американці не дбали.
Дня 30 липня повідомили нас, що в середу, 1-ого серпня маємо всі бути спаковані, бо перевезуть нас до іншого знов табору, цим разом вже за дроти. А щойно кілька днів перед тим хтось пустив паролю про наше звільнення! Ми поспускали голови ще дужче, якщо вже можна було їх нижче носити на витончених голодом шиях. Ранком, в середу, після чорної кави зібрали ми свої старі манатки, попрощались останнім поглядом із "Табором над озером" і поманджали до поблизької залізничної станційки, де завантажено нас на товаровий поїзд. Поки стрільці вантажились, я станув собі з боку і дивився. Ніхто був би не пізнав тепер цих, ще так недавно добре вишколених, заправлених у боях хлопців. Тепер з табору воліклись кістяки, сухі і засмалені на сонці. Виглядали як старці у рештках військового лахміття. Перед нами відкривалось нове невідоме, і ніхто не знав на як довго ще. До того приходили вістки, що большевицькі комісії дальше шниряють по таборах, домагаючись видачі всіх українців, зокрема вояків Дивізії. Були чутки, що серед американців є комуністи, які зумисне допомагають большевицьким комісіям збирати біженців "на родіну". Большевики, що самі мали руки по лікті в крові невинних, називали нас зрадниками і коляборантами. Я усвідомив не вперше вже, що це значить виграти війну - і що значить її програти. Немає нічого, що може заступити перемогу і від тоді я свято вірю, що краще згинути в боротьбі за волю, як жити в неволі - та ще з росіянами!
З книги спогадів "На шляхах Европи". Видавництво Братства Колишніх Вояків 1 УД УНА. Чикаґо, 1971
________________
* **Maximilian de Angelis** (1889-1974) - генерал артилерії, Вермахт [https://en.wikipedia.org/wiki/Maximilian_de_Angelis](https://en.wikipedia.org/wiki/Maximilian_de_Angelis)
Перше прийняття їжі в полоні. Англійська окупаційна зона, Австрія, травень 1945.
З монографії Майкла Джеймса Мельника "Історія Галицької дивізії військ СС", т. 2 "Помста Сталіна" (Michael James Melnyk. The History of the Galician Division of the Waffen-SS. Vol. 2. Stalin's Nemesis), 2016.
На жаль, дивізійників, утримуваних в американській зоні, схоже, ніхто не знимкував.
