У травні 1947 року "англійська влада вирішила перевести велику частину вояків Першої Української дивізії з Ріміні до Англії. Вже в січні 1947 р. альянтські комісії ствердили, що 1 УД була фронтовою реґулярною частиною і крім участи в боях на східньому фронті ніде не брала участи проти альянтів. На тій підставі звільнено рік пізніше і вояків з полону. Альянтські чинники відкинули совєтсько-польські закиди і домагання примусової репатріяції, бо не знайдено серед вояків 1 УД ані одного воєнного злочинця."
В 20-ту річницю ліквідації табору полонених 1 УД в Ріміні
В травні ц. р. минає 20-та річниця коли то уряд Англії вирішив долю українського табору в Італії, де після капітуляції Німеччини, в місцевості Белярія, а згодом в Ріміні опинилось більшість вояків української дивізії. Про побут та організацію полонених вояків в Ріміні були спорадичні інформації в українській пресі, які однак не давали повної картини про життєві умови, в яких перебували полонені, та про світла і тіні примусового життя близько 10-ти тисяч колишніх українських вояків.
Є незаперечним фактом, що організаційний гін та хист інтелектуальних таборових сил спричинився до ліквідування неписьменности та створення можливостей для 150 учнів, здобути в таборі середню освіту. Нині оті колишні учні перебувають в широкому світі, є вже священиками, інженерами, техніками, а навіть є професор університету. Охочі мали нагоду набути підставові знання з мірництва, книговодства, автомеханіки, ремесла та рільництва, тож побут, для таких таборовиків в Ріміні, не був змарнований. Безперечно, що їхні осяги в таборі, були можливі завдяки достатньої кількости таборовиків з високою освітою та широким професійним стажем. Вони, бех жодних особистих користей, поставили на твердий шлях майбутности сотки молодих хлопців, які поповнили ряди українських науковців, професіоналістів і урядовців поза межами батьківщини. Чи створення повищих умов для адептів знання було б можливим без відповідного таборового проводу? Напевно ні! Вже на цьому місці мені хочеться відповісти д-рові Галанові з Філядельфії, що його твердження, після його короткого побуту в Ріміні, було хибним, коли він говорить, що він знайшов табір без військового і політичного проводу. Будучи близько до всіх проявів суспільного життя табору, моїм бажанням є насвітлити його таким, яким воно в дійсності було. Жаль тільки, що я не маю до диспозиції книги наказів команди табору і мені невідомо, де вона тепер переховується, бо та книга є правдивим історичним документом рімінського табору.
З перспективи 20-х літ, припорошена пам’ять не є в стані відтворити всі рімінські події, зокрема коли ходить про точні дати та прізвища діяльних таборовиків.
Дивізія в дорозі до Ріміні
Капітуляція Німеччини 8-го травня 1945 року застала українську дивізію на південно-східньому фронті в Австрії в околицях Фельдбаху з її резервовими частинами в Словенії. Зараз, після капітуляції, за наказом ген. П. Шандрука, дивізія маршовою колоною прямувала на м. Зальцбурґ, яке вже тоді було обсаджене американськими військами. Всі дороги, в тому напрямі, були загружені відступаючими німецькими частинами, які також бажали дістатись до полону західних союзників, тому, марш українських частин дивізії був дуже повільний і совєтські панцерні частини встигли перетяти головний шлях відступу під містом Радштатом.
Лише передові, змоторизовані одиниці української дивізії осягнули Зальцбурґ й опинились в американському полоні, а решта (біля 11 тисяч вояків) за вказівками передової англійської команди, яка нас зустріла за містом Кляґенфурт, змінила напрям відходу, через гірські просмики Тауерн, до міста Шпиталь.
Був це хресний похід, в якому затратився увесь дивізійний транспорт, разом з раненими і хворими вояками.
Військові касарні в Шпиталі ми застали в незвичайно бруднім стані, бо кілька днів тому їх залишили совєтські полонені. На протязі двох тих днів сюди прибували різними дорогами, голодні групи дивізійників, де вже тоді діяв дивізійний військовий провід на чолі з полковником Михайлом Кратом, який утримував сталий контакт з англійською командою.
В другій половині травня 1945 р. дивізія була автоколоною перекинена до прикордонного італійського міста Удіне. Там знайшли модерно уряджений військовий табір, та справну англійську команду, яка в дуже ввічливий спосіб давала вказівки українським старшинам.
З міста Удіне, індійською автоколоною, перевезено дивізію під місто Венецію, а з Венеції вже польські шофери, з корпусу ген. Андерса, транспортували нас до місця призначення — Белярії.
Вся наша автова подорож була оповита таємницею. Ніхто не міг пояснити, куди нас везуть. На наші запити, можна було одержати від індійського вояка лаконічну відповідь: “везуть вас до Африки”. Признаюсь, що така можливість не викликала в мене жодного особливого враження, бо у калейдоскопі кількох минулих тижнів, притупилась реакція на всі незвичайні явища тих часів, а все ж не можу забути одного незначного інциденту, який мав місце під час транспорту з Венеції до Белярії, коли то я знайшовся побіч польського капітана — команданта транспорту. Довгий час їдемо з ним без слова один до другого, аж він не втерпів і перший ворожим тоном, запитав: “ну і що ви виграли з Гітлером?” Якось, без жодної надуми, над тим питанням, я таким же тоном йому відповів: “Стільки що ви з Черчілем!” Після такого вступу капітан почастував мене папіроскою, признаючи влучність мого порівнання. Ми стали приятелями, а щоб ту приязнь закріпити, він, на прощання, всунув мені велику м’ясну консерву. Смак тої консерви я ще й тут відчуваю в Австралії.
Табір Белярія
Мала рільнича — виноградна місцевість, близько Адріятика, між Больонією і Анконою. Впроваджено нас на кількаакрову фарму (приватна власність), на якій дозрівав виноград та вже колосилась пшениця. Був там одинокий поверховий будинок, а ціла фарма була обведена звоями колючого дроту. Ця фарма і стала приміщенням для 11-ти тисяч вояків української дивізії. Після утяжливої дороги тягаровими автомашинами, під гарячим італійським небом, свіжа зелень фарми і виноградника, принесла нам моральну полекшу, бо здалека, не зауважувалось низької дротяної огорожі. Тоді ж пригадалась мені і прочитана колись лектура про країну знаменитого (італійського) вина. Але не вино нас очікувало (зокрема старших старшин дивізії), бо перед нами була велика організаційна праця. Але це належало до нас, щоб негайно оформити ті тисячі, які далі прибували на територію нещасливого італійського фармера.
Піля першої наради старших старшин, вирішено затримати організаційну схему полків дивізії і розмістити їх за тою ж схемою на окремих площах фарми.
На протязі кількох днів в таборі відродились полки, сотні і чоти на чолі з командантами окремих одиниць.
На виразне бажання англійської команди, задержано військову дисципліну в таборі. Найстарший ранґою український старшина полковник М. Крат (тепер генерал) був визначений англійською командою — командантом українського табору, а його ад’ютантом став сотник Богдан Підгайний. Одиноке забудування на фармі — поверховий мурований дім, став осідком команди табору, де примістилась і канцелярія табору.
Згодом той дім отримав і свою сатиричну назву, серед таборовиків. Його прозвано таборовим “Олімпом”.
Найтящими, були перші тижні нашого “поселення”. Спалось на траві, під голим небом, а приділені кальорії в постаті кількох кексів та рідкої зупи на обід з додатком гарячого італійського неба, перетворили вояків в ходячі тіні.
Зникла свіжа зелень на фармі, а недозрілий виноград помандрував в голодні шлунки таборовиків. Але і при тих тяжких життєвих умовинах була пошанована дозріваюча пшениця. Вона була зібрана в свій час без жодного знаряддя, голими руками таборовиків і раціонально зужита.
В той самий час, навколо нашого табору, в районі Больонія-Анкона розмістилась ціла німецька армія, яка перебувала в Італії під командою фельдмаршала Кессельрінґа. Та армія капітулювала в Італії ще кілька тижнів перед офіційною капітуляцією Німеччини і в нагороду за це, англійська влада залишила під їх адміністрацією їхній технічний виряд (окрім зброї) і їх багату інтендантуру.
Одержуючи нормальний денний приділ від англійського постачання та додаючи до нього частину своїх запасів, німці в Італії не голодували, утримуючи торговельні зносини з цивільним італійським населенням.
Під оглядом економічного забезпечення, наш табір, в порівнанні з німецьким, був незвичайно бідним, що стверджували й вищі англійські чинники під час їхньої візитації таборів. З часом цей стан покращав, зокрема тоді, коли партіями надходили до табору військові намети, кухні та англійські мундури.
Одного ранкового дня вже в Ріміні на щоденну перевірку таборовиків, яка відбувалась з певною приписаною церемонією, всі його мешканці з’явились в літніх англійських уніформах, що могло виклиати в постороннього глядача ілюзію правдивого війська.
Взаємовідносини між німцями і нами
Для повнішого образу обставин і нашого оточення, в яких перебував український табір полонених в Італії, необхідно згадати, що наш табір був не тільки малою частиною серед 300-та тисячної маси армії фельдмаршала Кессельрінґа, що перебувала в подібних до нашого табору умовах після капітуляції. Та армія, фактично, не підлягала всім законам, прийнятим на женевській конвенції для полонених. Вона отримала окремий статут з назвою: “Ворожий персонал, що добровільно піддався”. І ця обставина дала німцям значні привілеї. Задержано їхню попередню організаційну форму. Усунено тільки операційні штаби, але утворено в місцевості Мірамаре головну німецьку кватиру, якій підлягали всі табори. Замість полкових назв, впроваджено бльокову нумерацію по таборах на чолі з німецькими старшинами.
Таке сусідство з німцями, які мали свої матеріяльні бази з власною адміністрацією, мало корисний вплив на розвиток певних ділянок праці в українському таборі, як металообробні машини, друкарні і папір. Таборовий тижневик “Батьківщина” міг появлятись тільки за допомогою німецької друкарні. До нашого табору реґулярно приїжджав пересувний кінотеатр з їхньою обслугою і їхніми фільмами. Була це найпопулярніша табірна атракція під голим небом. Взаємовідносини таборових командантів старшин і вояцтва між німцями і нами були без закиду.
Коли організувався наш табір в Белярії, головна німецька команда в Мірамаре бажала влучити в свою адміністраційну сітку і наш табір. Було б це, без сумніву, велика користь для нас під матеріяльним аспектом, однак з політичних міркувань, українська команда табору відхилила оферту головної німецької кватири і рівночасно попросили англійську окружну команду про утворення окремої адміністрації для українського табору.
Цим самим ми бажали підкреслити факт, що українська дивізія була союзною збройною одиницею у спільній боротьбі німців з російським комунізмом, а не наємним леґіоном 3-го райху.
Початково місцева англійська команда не зовсім розуміла, чому вояки в однакових одностроях з німцями відмовляються від зверхности і опіки головної німецької кватири в Італії.
Тільки згодом надійшли окремі інструкції з Лондону про те, що український табір в Італії має бути окремою адміністративною одиницею, підпорядкований безпосередньо англійській команді, а навіть в певній ізоляції між командою українського табору і головною німецькою кватирою в Мірамаре. Ті ограничення, в поточних зносинах обох команд, не були великою перешкодою і до кінця вони залишилися доброзичливими. Командантом німецьких таборів був ген. д-р Поляк. Людина надзвичайно гуманна. Він всебічно нам допомагав, а на друге наше Різдвяне Свято уфундував велику і багату таборову ялинку, що довго красувалась перед таборовим театром. Під час латинського святого вечора, я зі своїм ад’ютантом зложив особисто ген. Поляку святочні побажання і були ми тоді його гістьми, а в день нашого Різдва він ревізитував нашу команду зі своїм штабом. Часта виміна культурними таборовими одиницями, спортові змагання та товариські зустрічі, створювали добрі взаємовідносини між українцями і німцями в Італії.
Український табір і англійська команда
Коли ходить про відносини між нами і англійською військовою командою, то це питання належить розглядати під двома аспектами, а саме: постійна англійська команда при нашому таборі і районова, яка містилась в Річіоне, і окружна — округи Еміліє. З районовою і місцевою англійською командою це відношення було чітке і просте, бо в його засаді була військова дисципліна: наказ і його виконання. На цій системі український табір постав, діяв та перейшов до “цивіля”.
Окружна команда назначила українського команданта табору на засаді старшинства ранґів. Назначений український командант, створив свій адміністративний штаб, який і керував всіми внутрішніми справами табору.
Місцева англійська команда охороняла табір на зовні, а районова дбала про постачання харчів та одягу й посередничила при всіх контактах таборовиків зі зовнішнім світом. Місцева команда перебувала в сталому контакті з українським командантом, та дбала про загальний порядок в таборі і його санітарний стан. Переводила щоденні числення таборовиків, передавала запотребування на робітничі команди поза межами табору. Майже щоденно відбувались конференції обох командантів або ад’ютантів, на яких обговорювались питання загального стану табору та його потреби. На підставі домовлености, українські старшини мали право опускати табір у визначених годинах за окремими перепустками. Підстаршини і вояки могли залишати табір тільки групами під ескортою англійської охорони (в останніх часах під командою українського старшини).
В літньому сезоні відбувались прогулянки над море і купіль. Там же відбувались спортові пливацькі змагання. В зимовому сезоні були примусові збірні прогулянки, але до таких “спацерів” звичайно не було охочих, що справляло команді табору багато клопоту.
Окружні і районові англійські команданти часто мінялись, тому тяжко було схопити їх службове наставлення до українського табору. Загально були вони коректні, але були і виразно ворожі, в залежности від індивідуального погляду на українське питання окремих командантів. Про це буде згадка в розділі “Оборона перед примусовою репатріяцією”.
Треба однак на цьому місці ствердити, що вище і окружне англійське командування було прихильне до нашого табору і часто, в критичних ситуаціях, допомагали нам в боротьбі зі совєтською репатріяційною комісією, про що буде мова дальше.
(Далі буде)
Джерело: “ВІСТІ”, орган військово-політичної думки Крайової Управи Братства колишніх вояків 1 УД — УНА в Німеччині
1967, число 125.
На превеликий жаль, наступних чисел Вістей із продовженням спогадів на Діаспоріяні немає.
Остання трапеза дивізійників у таборі в Ріміні; а тим часом зносять таборові намети.**
Кінець табору в Ріміні — малюнок з таборової газети.**
* Сава Яськевич (1895, Житомир - 1996, Сідней) - сотник Армії УНР та УГА, поручник Дивізії «Галичина», командир 8-ї тяжкої сотні Дивізії, командир 4-го полку 1-ї Української дивізії УНА, генерал-хорунжий на еміґрації; герой битви під Бродами; голова Союзу українських комбатантів Австралії.
** Знимки з монографії Майкла Джеймса Мельника The History of the Galician Division of the Waffen-SS
