Фото з кримінальної справи 20-літнього Беніто Муссоліні, заарештованого 1903 року поліцією в Берні, Швайцарія за підтримку насильницького загального страйку.
В Афґаністані не сталося нічого непередбачуваного. Подібні речі там відбуваються із завидною реґулярністю і, швидше за все, відбуватимуться й далі, оскільки населення країни непогано почувається у середньовіччі і, загалом, навіть не змогло сформувати запиту на те, щоб якось рухатися у 21 століття. Причім, навіть потужно завантажені релігійним доґматизмом Емірати та Саудівська Аравія зробили висновки і стрімко виходять або вже вийшли, навіть не втрачаючи величезної релігійної складової, на сучасний рівень розвитку, що його досягли нормальні країни.
Тим часом, Афґаністан чимось нагадує рф, яка сидить на нафтогазовій трубі й навіть не думає з неї злазити. Просто замість нафти й газу основним продуктом, вироблюваним на експорт, є наркотик. Героїн або перероблений у нього опій, а також гашиш стали тим самим експортним товаром, який сам собою росте на землі, і його просто треба зібрати, запакувати і розіслати по потрібних каналах. Те ж саме відбувається і в південній Америці з кокаїном, де Венесуела, приміром, демонструє весь набір факторів, які вказують на повне небажання йти від сировинної економіки. Коли можна було торгувати нафтою, це було основним бізнесом країни. Коли з нафтою все стало значно складніше через санкції, її почали продавати контрабасом. Ну, а коли вже в хід пішла контрабанда, то до нафти підключився кокаїн і навіть акулячі плавники, що їх там добувають в якихось неймовірних обсягах, просто знищуючи все, що здуру підпливло до берегів Венесуели.
От приблизно те ж саме відбувається і в Афґаністані, і просто дивно, як багато народу описує тамтешні поточні події як якусь трагедію. Переважна більшість місцевого населення не тільки не відчуває цієї трагедії, а навіть навпаки, бо американці хоч і формально, але все ж таки намагалися боротися з цим наркокублом, що на нього давно перетворився Афґаністан. А тепер можна робити «Маковей» без найменших докорів сумління. А неприємності чи реальну небезпеку від приходу Талібану там отримав дуже вузький прошарок населення, яким цивілізований світ завжди й легко нехтує.
Інша справа, що в Талібані заявили про те, що вони самі не очікували, що в них усе так швидко вийде і що вони так легко здолають противника, який удвічі перевищує їх чисельно (урядова армія) і значно серйозніше оснащеного. Фактично, ніяких особливих боїв не відбулося, а тим більше, не було проведено жодних бойових операцій; військові або просто вмивали руки, віддаючи позиції і амуніцію талібам, або втекли через кордон до Таджикистану і Узбекистану, або просто переходили на бік Талібану зі зброєю, технікою і всім іншим.
Але цікавішим тут є те, що, описуючи ситуацію в Афґаністані, дуже багато хто робить це таким чином, ніби це - щось надзвичайне і безпрецедентне. Причому, пишуть це журналісти европейських ЗМІ, що наводить на думку про те, що історію не вчать не тільки в нас, але й у них. А між тим, такий прецедент стався без одного року століття тому, і, в загальних рисах, усе виглядало так, як нині в Афґаністані. Просто тоді і в тім місці, де розгорталися події, не було талібів в їхніх спідницях та іншої атрибутики, яка зараз валиться суцільним потоком з усіх ЗМІ. І, напевне, саме зараз є сенс згадати про ті події ще раз.
Беніто Муссоліні - солдат італійського війська. 1917 р.
Сцена 2. Фашисти
Після закінчення Першої Світової війни карта Европи зазнала серйозних змін. Звалилися одразу три імперії, що призвело до виникнення цілої низки держав, і, оскільки цей процес ішов досить швидко, то кордони цих нових держав дуже часто пройшли не там, де того хотіли як новоутворені територіяльно-політичні одиниці, так і держави-учасниці коаліції, що перемогла. Так сталося і з Італією.
Досить велике число італійських ветеранів війни і частина політичних діячів Італії вважали вершиною несправедливости передачу Югославії міста-порту Фіуме, розташованого на Адріятичному узбережжі. Вони вважали, що внесок Італії у спільну перемогу союзників дозволяв їй розраховувати на отримання цього трофея. І навпаки, їм було абсолютно незрозуміло, яким чином це місто відійшло до щойно створеної Югославії, яка і близько не стояла з Італією у сенсі військових заслуг. Одним з тих, хто вважав, що цю несправедливість треба виправити силою, був поет, військовий льотчик і політичний активіст Ґабрієле Д'Аннунціо (1863 - 1938).
Ґабрієле д'Аннунціо (Gabriele d'Annunzio) під час Першої Світової.
12 вересня 1919 року невеликий загін під проводом Д'Аннунціо здійснив зухвалий рейд і силою захопив це місто. Хоча король Віктор Еммануїл ІІІ одразу ж засудив цю акцію, всім було зрозуміло, що і політичний клас, і військові в душі підтримують її і схвалюють дії Д’Аннунціо та його бійців. Тим паче, що загін складався з ветеранів елітних підрозділів італійської армії, і засуджувати їх прямо було би собі дорожче, бо війна щойно закінчилася і її герої ще мали в суспільстві особливу вагу і авторитет.
Загалом, цей маневр підняв політичний ґрадус в самій Італії, але, безумовно, зіпсував стосунки із союзниками, з якими країна пройшла Велику Війну. В цей самий час свою самостійну політичну кар'єру починав Беніто Муссоліні (* 29 липня 1883 - † 28 квітня 1945), син коваля з села Форлі. Він теж був ветеран війни, мав нагороди і поранення, але найцікавіше було те, що перед початком війни він був активним соціялістом і поділяв думку своїх однопартійців про те, що Італії треба зберігати нейтралітет і триматися чимдалі від цієї війни.
На той час він вже був редактором рупора соціялістичної партії Avanti і транслював пацифістські погляди, які завжди були притаманні соціялістам. Причому, робив це досить непогано, оскільки після його приходу на редакторську посаду газета вчетверо збільшила свій наклад. В Муссоліні виходило видавати матеріяли, написані зрозумілою для широкої публіки мовою, й тому він мав успіх. Але відтак з ним відбулися несподівані метаморфози, і через місяць після початку війни він виступив за вступ Італії до коаліції країн, що воювали з Німеччиною.
Зрозуміло, що його одразу ж зняли з редакторства, трохи згодом виключили з партії, а через кілька місяців він був призваний в армію і відбув на фронт. Як і Адольф Гітлер, Беніто Муссоліні був знаний як гідний боєць - він був хоробрий у бою і цінував життя своїх товаришів, намагаючись допомагати їм у найскладніших і найнебезпечніших ситуаціях. Під кінець війни він служив у берсальєрах (Bersaglieri, стрільці) - елітних високомобільних піхотних частинах, що було великою честю.
Муссоліні у парадному однострої берсальєра (стрільця) під час Першої Світової війни.
Коли війна закінчилася, йому треба було терміново конвертувати свій особистий авторитет; він вже створив свою партію, Fasci italiani di combattimento — Італійську ліґу комбатантів, і першими до неї вступили колишні фронтовики. Тож Муссоліні розумів, що Ґабрієле Д'Аннунціо оперує на його ділянці політичного поля і що пора, поки не пізно, починати свою політичну гру.
Як це не дивно, але трампліном для кар'єри Муссоліні стала поразка угруповання Ґабрієле Д'Аннунціо, який захопив Фіуме у перебігу військової операції, яку пізніше назвали «Кривавим Різдвом». Король доручив армії очистити місто від бунтівників, і протягом неповних двох тижнів - з 24 грудня 1920 до 5 січня 1921 - армія вибила з міста залишки загарбників. З одного боку, це було повернення Італії у правове поле, а з другого - ветерани сприйняли це як плювок в їхній бік, що вимагало відповідної сатисфакції, а тому ветеран і прекрасний оратор Муссоліні отримав шанс швидко і суттєво наростити лави своїх прихильників.
Як би хто не вважав Муссоліні біснуватим і настирливим, у цім випадку він зміг витримати павзу на межі фолу, коли його головний політичний опонент, котрий мав ту саму електоральну базу, міг легко поцупити всю його напрацьовану популярність. Муссоліні дочекався моменту, коли можна було обійтися без прямого протистояння: він просто став вершиною хвилі після того, як електоральне поле опонента різко стислося. Він також розставив усі крапки над “і” у власній партії, де його підтискав енергійний, на 10 років молодший Італо Бальбо, відомий під прізвиськом «Залізна борода».
Коротше, як і майбутній фюрер, котрий зробив це згодом, майбутній дуче повів свою партію на парламентські вибори 1921 року. Дебют не міг бути переможним, адже традиційно найбільшу парламентську фракцію мала ліберальна партія. І цього разу вона виявилася на першому місці зі 159 голосами. Це не була монобольшість, та все одно найбільша фракція формує уряд. На другому місці, маючи 146 мандатів, опинилася недавня "гавань" Муссоліні - соціялістична партія, і 104 голоси отримала Народна партія. Фашисти виявилися в середині списку з 35 мандатами.
Ставши лідером парламентської фракції, Муссоліні отримав персональну трибуну, де міг реалізувати свої безумовно видатні ораторські здібності, а крім того, до мандату додавався імунітет, яким він почав користуватися на повну силу. Невдовзі він став одним з найяскравіших політичних діячів уже в національному масштабі, і його програма відродження італійської нації і величи Італії почала набувати підтримки в найширших масах громадськости. Дуже скоро він виявив, що може спертися на куди ширші маси населення, ніж це було перед виборами.
Але сила його партії полягала в тім, що вона стала притулком колишніх військових - рішучих і вмілих людей. Тому саме собою постало питання про те, яким шляхом іти на вершину влади: довго й нудно, шляхом політичних баталій, чи радше реалізувати потенціял, що його Беніто вже мав у своїх руках і який дедалі зростав. Манівцями до нього почали доходити відомості про те, що, в разі рішучого ривка на вершину, його готові підтримати великі військові чини, а також промисловці, оскільки всі вже виразно відчували запах червоної зарази, котра витала в повітрі Італії.
Сцена 3. Захоплення влади без бою
Оскільки Муссоліні вже можна було особливо не обмежувати себе у виразах під час публічних виступів, адже депутатський мандат давав йому імунітет від карного переслідування, він почав вести вкрай жорстку реторику, і при цім він чудово володів словом, яке добре доходить до колишніх військових і простих людей. Це й зрозуміло, адже Муссоліні й сам вийшов з низів і добре зарекомендував себе під час війни. У підсумку, він “заразив” свою публіку такою рішучістю, що вона вже сама була готова йти на Рим і захоплювати владу.
Щось подібне ми спостерігали на початку цього року, коли екс-президент Трамп робив те ж саме, і в якийсь момент його прихильники були готові порушити закон і будь-які правила для того, щоб захопити владу. Але, на відміну від Муссоліні, Трамп не воював, ніколи не брав на себе відповідальности, а навпаки - завжди її уникав, і тому, коли запахло смаженим, Додік забився в кут Овального кабінету з виглядом дурня, який взагалі не в курсі того, що там за рухи відбуваються біля Капітолію. А коли стало зрозуміло, що путч провалився, виступив з промовою про те, що він нікого не закликав до захоплення влади, а покидьки, які на це зважилися, діють від свого власного імені. В Муссоліні не виникало питання, чи йти у перших рядах, бо він не раз це демонстрував на полі бою, як, до речі, і Гітлер. Ні Путін, ні те, що зараз править у нас, навіть близько не стояли з цими діячами.
І от одного такого дня - 12 вересня 1922 року, коли під час мітинґу у Кремоні Муссоліні вчергове натхненно розповідав про те, що уряд лібералів, які беззмінно перебувають при владі, веде країну в нікуди і що час терміново і радикально щось міняти, публіка почала скандувати «Вперед, на Рим!». Тобто ті численні подачі, що їх він посилав у маси, були прийняті, й тепер публіка зробила подачу йому самому. Тож треба було вже терміново визначатися з тим, як переводити ситуацію у практичну площину.
Муссоліні і Квадрумвірі (Quadrumviri, командувачі чотирьох угруповань, що йшли маршем на Рим) під час Маршу. Зліва праворуч: Мікеле Б'янкі, Еміліо де Боно, Італо Бальбо і Чезаре Марія де Веккі. Жовтень 1922.
Муссоліні провів низку перемовин з тими, хто робив йому знаки уваги і підтримки. Як він сам потім згадував, йти на Рим, щоб захопити владу під гаслом захисту від червоної чуми він ухвалив 12 жовтня, а озвучив свою ухвалу 16 жовтня на зборах партійної верхівки, де багато говорилося про те, що в парламенті поступово формується нова, потенційно найбільша фракція соціялістів і що вперше до парламенту пройшли комуністи. А отже, домагатися парламентської більшости на наступних виборах може бути запізно. Ну, а бойове крило партії наполягало на тім, що вони самі зможуть здійснити всі потрібні силові акції, і, крім того, вони тримають зв'язок зі своїми армійськими товаришами, які прямо зараз служать в армії і поліції, і там підтримка поглядів Муссоліні досить велика.
Збори ухвалили: прийшов час діяти, і до 21 жовтня був розроблений план захоплення влади, який складався з п'яти стадій. Як і в Афґаністані таліби, люди Муссоліні почали готуватися до силового і, швидше за все, збройного захоплення влади. Вже 24 жовтня були сформовані перші загони «народної міліції» - чорносорочечників, а 27 жовтня у великих містах Італії з'явилися прокламації, головним гаслом яких було: «Фашизм хоче влади і матиме її!» Відтепер була формалізована відкрита претензія фашистів на всю повноту влади.
Беніто Муссоліні та його чорносорочечники під час Маршу. Зліва праворуч: Італо Бальбо, Беніто Муссоліні, Чезаре Марія де Веккі і Мікеле Б'янкі. Жовтень 1922.
Практичне захоплення влади мали вчинити сили прихильників Муссоліні в Римі, а також активісти з усієї Італії, які мали сформувати чотири колони і одночасно увійти до столиці, аби захопити всі ключові державні об'єкти. Штаб-квартира Маршу розташувалася в палаці Бруфані в Перуджі. Були призначені командувачі всіх чотирьох угруповань, у тому числі 58-літній Еміліо де Боно, колишній командир IX корпусу реґулярної армії, і Чезаре Марія Де Веккі, який свого часу був емісаром короля.
Негайно почалася кампанія озброєння фашистів. Мобілізовано всі стрілецьку і мисливську зброю, яку можна було дістати; з музеїв були зібрані мушкети та інші екзотичні зразки старовинної зброї; кому вогнепальної зброї не вистачило, озброювалися зброєю холодною, від шабель до серпів і кіс, а частина учасників маршу просто вирізали собі дубини.
Усе це відбувалося практично відкрито, і король зажадав від уряду доповіді про готовність до такого розвитку ситуації. Його військовий міністр, герой Першої Світової війни генерал Армандо Діас був цілком лояльний до фашистів, проте він сказав королеві: «Армія виконає свій обов’язок, але було би краще не піддавати країну такому випробуванню». Королівський палац був обнесений колючим дротом, а місто почали патрулювати кінні військові. Відповідальний за оборону Рима генерал Пульєзе через уряд передав вимогу, щоби з 9 години ранку 27-го жовтня в місті був уведений військовий стан. Прем'єр-міністр Факта подав відповідний указ на підпис королеві, але той відмовився його підписати, і військового стану не ввели.
Марш на Рим, 28 жовтня 1922.
Марш на Рим розпочався 28 жовтня; його витоки були в далеких провінціях, по дорозі до нього приєднувалися нові й нові прихильники Муссоліні. Як він згадував згодом, після звістки про відмову короля підписати указ про воєнний стан, він уже знав, що перемога в нього в кишені. До Мілана, де в той момент перебував Муссоліні, начальникові місцевої поліції прийшов наказ затримати самого бунтівного депутата і його найближчих прибічників, але начальник поліції проіґнорував цей наказ. Після цього ситуація в Римі почала кардинально мінятися. З палацу тричі телефонували Муссоліні з пропозицією прибути до Рима і сформувати новий уряд, але він відмовився; врешті військовий помічник короля, генерал Артуро Чіттадіні надіслав продиктовану ним телеграму, пропонуючи Муссоліні отримати офіційне прохання в письмовому вигляді, і це прохання прийшло.
А тим часом, марш розвивався за заздалегідь розробленим планом. Учасники рухалися на автомобілях, верхи на конях або пішки. Хтось навіть бачив в одній з колон гоночний автомобіль зі встановленим на ньому кулеметом. У перебігу просування колон виникло кілька сутичок, унаслідок яких загинуло кілька фашистів. Згодом, щоби додати епічности дійству, це число збільшили до трьох тисяч, але це вже - казки.
Король Італії Victor Emmanuel III (Vittorio Emanuele Ferdinando Maria Gennaro di Savoia)
(11 листопада 1869 - 28 грудня 1947)
Король Італії Віктор Еммануель ІІІ, якого називали в Европі "The Little King" (праворуч), і король Бельгії Альберт І. Знимка 1920-х років.
Коротше, Муссоліні прибув до Рима, і, поки йшли перемовини з королем та іншими вищими державними діячами, перші колони почали втягуватися в місто, так і не зустрівши опору. Окремі ґарнізони прямо переходили на бік заколотників, а в деяких місцях для них відкривали склади зброї... Коли заколотники досягли центру столиці, справу було зроблено. Перед ними вже був дуче. Вождь нації. А король власноручно написав, що синьйор Муссоліні врятував Італію від комуністичної зарази, чим надзвичайно прислужився державі: «Муссоліні врятував націю. Савойський (королівський) дім повинен бути вдячний». І тут же дуче почали присягати всі, направо й наліво. Навіть зафіксовано випадок, коли до нього прийшов поліцейський і попросив вибачення за те, що одного разу, під час розгону демонстрації, він вдарив дуче кийком. Поліцейський простягнув його Муссоліні, аби той міг відповісти своїм ударом. Дуче прийняв кийка і пробачив поліцейського, відпустивши його з миром...
Чи не правда, все це практично точно збігається з тим, що ми зараз спостерігаємо в Афґаністані? Що нового? Все це було - і все пройшло. Пройде й це.
Беніто Муссоліні і король Віктор Еммануель ІІІ. Знимка 1930-х років. Король зневажав Муссоліні, хоча публічно висловлювався про нього схвально. Гітлер, який називав короля "сміховинном ґномом", неодноразово радив дуче позбутися його; останній приватно погоджувався, але відчував, що монарх йому потрібен, щоб надавати фашистському режимові певної леґітимности.
Беніто Муссоліні виступає з промовою про аншлюс Австрії Німеччиною та німецько-італійські стосунки. Пьяцца делла Вітторія, Ґенуя. 14 травня 1938.
____________________
