«Я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?»
6 березня 1980 року наклав на себе руки Григір Тютюнник. Йому йшов 49-й рік.
Пом'янімо...
КОРІННЯ
Хата наша, батьківська й дідівська, старовинна, з плетеним бовдуром і без віконниць, стояла над шляхом, що веде з Полтави до Гадяча. Стояла при самій греблі — вся у вербах, берестах, жовтій акації та бузині. Одразу ж за глухою стіною, мало не від призьби й до самої річки лежав родючий низовий сінокіс, трава на ньому виганяла ледь не по очкур косареві. По весні, коли розливалася повінь, каламутні грунські води підступали аж до хати, і дід наш Василь Феодулович із трьома синами Павлом, Михайлом та Филимоном боронилися від потопу загатою з гною. Хата була простора, як загін. Стояли в ній жовта нефарбована лава, стіл, високий чорний комод, побитий шашелем, і дерев’яне ліжко душ на чотири; під ним ішов димохід від грубки, взимку її топили на ніч, щоб спати було тепліш. Крім великої хати, були ще хатина й комора. В хатині наш із Григорієм батько, Михайло Васильович, середульший з-поміж трьох братів, теслярував — робив меблі, прості, селянські, діжки, ступи, возики тощо. З хатою нашою — зараз від неї й сліду не лишилось — пов’язаний у мене перший спогад про Григорія Тютюнника, або, як його звали тодів селі, — Ігоря Буденного. Я побачив його з вікна, біля якого грівся проти сонця, — стрункого, чубатого, з гордовито одкинутою назад і трохи набік головою, і хтось, уже не пригадую, хто саме, сказав мені: — Ото твій брат пішов. Потім я дізнався, що він «копія Михайло», себто батько наш.
Брати
Від того часу й по сей день образ батька в моїй уяві нероздільний з образом Григорія. Я з’єднав їх докупи —Григорієву зовнішність та манери й те, що чув про батькову вдачу або вигадав сам, і вийшов тато, якого я не пам’ятаю і не знаю навіть, який він був із себе, бо єдине його фото (він не любив фотографуватися) загубилося. Я не випадково почав розповідь про Григорія з батькової хати. Їй, мені здається, Тютюнник багато чим зобов’язаний як письменник, а надто як автор «Виру». Та й сам він говорив про це не раз. Може, тому, що стояла хата над шляхом, чи тому, що в дворі був колодязь, єдиний на весь куток Гасанівку, а чи тому, що в ній жили самі мужики без господині (бабуся наша вмерла рано), — вона стала найзручнішим місцем для посиденьок, «закурацій», а отже й для балачки часом аж до перших півнів. Тим паче, що всі Хтудули —так нас прозивали в селі по дідові —завжди мали на столі дерев’яне коритчатко з січеним тютюном, уміли гарно перекривляти, себто копіювати односельців, і взагалі любили побалакати. До хазяйства ж, за свідченням нашого дядька Филимона Васильовича та й інших людей, Хтудули, крім тата, були байдуженькі. Отож їде, скажімо, опішнянський дядько до Зінькова на базар чи ярмарок із хурою горшків, макітер, глечиків, свистунів, пересипаних збоїнами, чи вертає назад, розпродавшись,—де напоїти волів, де закурити та погомоніти, як не у Василя Феодуловича?
І гомонять тареготи справляють такі, що аж стріха шелестить, а з відчинених навстіж дверей дим валує надвір, як із шинку. Але найчастіше збиралися в Хтудулів люди,—майже всі вони близькі чи далекі наші родичі, — обдаровані природженим гумором, чіпкою спостережливістю з неабияким артистизмом. У селі нашому, Шилівці, й досі не можуть без веселої усмішки згадати Павла Васильовича, старшого батькового брата. На той час, про який ідеться (тридцяті роки), він уже був одружений і жив окремо. Жив пребідно, ходив узимку в семилатаній сірячині та дерев’яних постолах. Проте ніколи не журився з цього і ні на кого не нарікав, бо знав: не хазяїн він, не його стихія — земля. Шукав лише якоїсь компанії, слухача й глядача, а знайшовши, веселив, одначе сам при цьому ніколи не сміявся. Він умів перекривити, скопіювати мало не кожного шилівця й шилівчанку, беручи від кожного найхарактерніше й трактуючи його в найкумедніший спосіб. Це викликало захопленняй сміх. Копіював навіть свого батька, Василя Феодуловича, на що той реагував спокійнісінько, сказавши хіба поблажливо: «Хе, сук-киному синові стерво! Ти хоч їв сьогодні? Насип йому, Михайле, юшки...» Його навіть вилаяти було неможливо, бо, послухавши ту лайку, він заходжувався лаятися й сам, ідеально копіюючи того, хто це почав, — і все кінчалося сміхом. Здавалося, кому б, як не йому, виступати на сцені?
[...]
Читати далі:
Зі спогадів поета Петра Засенка, приятеля Григора Михайловича:
— Якось зайшли ми з ним до редакції газети "Вечірній Київ". Один молодий автор почав просити, щоб Григір Михайлович поділився секретами творчости. "Ніяких секретів нема", — каже Тютюнник. — "Я прочитав вашу новелу "Іван Срібний". Як усе там природно, просто не можна відірватися", — говорить молодик. — "Слухайте, голубе, я знаю ваш рід, ви ніколи не знали нестатків. Ви ніколи не мерзли серед голого степу в завірюху, коли йдеш на свиноферму. А йдеш туди, бо там твоя тьотя зварить картоплі свиням, то й тобі щось перепаде. І ти йдеш, бо вдома — ні крихти. Ви не зрозумієте цього, бо такого не пережили". — "Та все ж таки секрети творчости є?" — "Є! — з притиском каже Григір. — Передаю секрет: біль. Повна душа болю".
А взагалі кожен його твір починався із зустрічі з людиною з незвичайним характером. Зустріне таку — обов'язково в нього народиться новела. Григір не любив сидіти в Києві, мандрував по дальніх дорогах і селах. Бо там можна було почути справжню українську народну мову. У столиці ми чули її тільки на Бессарабському ринкові. Чимало тіток з навколишніх сіл уже знали нас в обличчя. "Такого, як сказала он та тітка, не вигадає жоден письменник", — казав, бувало, Григір.
Часто ми їздили в моє рідне село Любарці Бориспільського району. Співав пісень з моєю мамою. Вона на старість була згорблена. Він питає: "Мамо, а чого ви так зігнуті?" — "Та знаєш, 1929 року як зігнулася над колгоспними буряками, то ніколи було й розігнутися". Але публікувати такого не можна було. Тому Григір в одній з новел написав так: "Вона була дуже згорблена, мовби нахилилася колись до грядки цибулину висмикнути та й уже не випросталася".
� - І часто йому вдавалося обійти цензуру?
— Один з цензорів заздалегідь приходив до видавництва та попереджав: "Як тільки з'явиться верстка Тютюнника, подати мені особисто!" Викидали окремі фрази й цілі абзаци. У новелі "Три зозулі з поклоном" "Сибір неісходиму" замінили на "цей світ неісходимий". "Сусіда мій по нарах молиться у сні" — на "мій сусід по землянці". У новелі "Печена картопля": "То чоловіки, у кого є худобина, обкошують осоку навколо кущів — правління дозволило", — останні два слова викинули.
У Спілці письменників його не любили за прямоту. От якось на зборах тодішній голова спілки Василь Козаченко читав доповідь. Почалися запитання. "Коли "Літературну Україну" закриють за ненадобностю? — питає Тютюнник. — Вона ж перетворилася на ніщо. Матеріяли — як у поганенькій "районці"." Другого дня мене на роботі чекає Віталій Коротич. "Ти чув, що вчора сказав Григір Тютюнник? Про це вже відомо в Ленінському райкомі партії. Маєш сказати йому, щоб він себе поводив у колі письменників, як усі". — "Тобто, щоб мовчав?" — "Хоча б і так". Коли я передав Григору цю розмову, він сказав: "Та пішли вони на... — і сказав слово на три букви. — Видають по кілька романів на рік. Хіба їм потрібна література? Працюють заради грошей".
Григора звільнили з роботи. Ішов 1974 рік, почалися арешти української інтеліґенції. Тютюнника занесли до "чорного" списку, усім видавництвам наказано ніде не згадувати його ім'я. Якось, коли був в опалі, у нього вихопилося: "Так я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?"
� - Це довело його до самогубства?
— Після смерти Григора пішла чутка: мовляв, він повісився, бо хотів Шевченківську премію, а дали премію Лесі Українки. Це брехня. Тютюнник був утішений і готував промову на вручення. Попросив у мене книжку з висловлюваннями Лесі Українки про мистецтво.
Він прожив тяжке сирітське життя. Знав, що влада знищила його батька. Переслідували і його самого. Усе життя жив завжди з натугою. Так, тяжко переживав, коли його твори препарувала цензура. До цього додалися сімейні незгоди. Він був повністю відданий літературі, нехтував матеріяльними благами. На цьому ґрунті виникали конфлікти з дружиною. У певний момент усе це зійшлося в одну точку.
Незадовго до смерти Тютюнник побував у своєму селі. Обійшов усіх, хто знав його батька, розпитував про нього, бо фотографії не лишилося. Батька забрали на очах Григора 1937 року. Усе життя він згадував його найніжнішими словами. Зайшов навіть до чоловіка, який написав донос на його тата, через що того заарештували. У нього було дерев'яне ліжко батькової роботи. Розмовляв з тим чоловіком, а сам тримався рукою за ліжко і ніби відчував тепло батькової руки.
� - У передсмертній записці Григір Тютюнник написав: "Помучте іншого". Він мав клопоти із КҐБ?
— Якось поночі він ішов додому Московською вулицею. Доганяє автівка, відчиняються двері, невідомий каже: "Григорий Михайлович, садитесь, подвезём". Він сів. Вони навіть не питали, куди їхати, підвезли під будинок. Григір дав їм 3 карбованці — це тоді була солідна плата за таксі. Гроші не взяли, він кинув їх на капот. Через деякий час до нього почав додому ходити працівник КҐБ, умовляв не нападати на совєтську дійсність. Тютюнник якось споїв його і на собі відтягнув додому, здав дружині. Більше він не з'являвся.
На громадських заходах, вечорах, застіллях Григір завжди був у центрі уваги. Розповідав історії — сумні та смішні. А це були роки страху і доносів. Ми знали, що наші розмови прослуховують, тому були обережні у висловлюваннях. "На кожного Авеля по три Каїни", — казав Григір. Він ніколи не йшов на компроміси, ненавидів пристосуванців, наживав собі ворогів. Та за всієї зовнішньої сили й мужности, у душі він був незахищеним і вразливим.
1931, 5 грудня — Григір Тютюнник народився в селі Шилівці, що на Полтавщині, у селянській родині. Батька 1937-го репресували, загинув. Під час війни жив у дядька на Донбасі, бо мати вийшла удруге заміж.
1946 — вступив до ремісничого училища. Там щодня давали пайок — 700 г хліба, що допомогло вижити. Працював на заводі ім. Малишева в Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт на Донбасі. Служив у Військово-морському флоті у Владивостоку, вчився у вечірній школі, потім в університеті. 1958-го одружився зі студенткою української філології Людмилою. У них народилися двоє синів Михайло й Василь.
1961 — перша новела "В сумерки", опублікував журнал "Крестьянка". 1962-го закінчив Харківський університет, учителював у вечірній школі на Донбасі. У 1963–1964 pоках працював у "Літературній Україні", публікував нариси й перші оповідання. Під впливом старшого брата Григорія перейшов на українську мову. Працював редактором у видавництвах "Молодь" і "Веселка".
1966 — вийшла перша книжка "Зав'язь". 1980-го за видання "Климко" (1976) і "Вогник далеко в степу" (1979) отримав республіканську літературну премію ім. Лесі Українки.
1980, 6 березня — повісився у своїй квартирі на вул. Госпітальній.
Дружина Григора Тютюнника Людмила Василівна була вчителька української мови. Син Михайло закінчив факультет романо-германської філології, Василь — український філолог.
Могила Григора Тютюнника на Байковім цвинтарі у Києві
