● Мій секрет творчости - біль. Повна душа болю.
● Знати людину глибоко — страшно.
● Іноді я відчуваю людину, як рана — сіль.
● Графоман сидить у кожному письменнику, і талановитий той, хто вміє примусити себе замовкнути.
● І захотілося раптом, щоб коли помру, крізь прах мого серця проріс дубовий корінь, а з нього вимахав могутній дуб і щоб гілля його пішло на кілки – бити тупих і немічних серцем людей.
.
ЗГАДУЮЧИ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА...
Вночі проти 6 березня 1980 року наклав на себе руки письменник Григір Тютюнник… Видавництво «Веселка», сказати б по-сучасному, мало того вечора корпоратив і святкувало Міжнародний жіночий день на ВДНГ, у ресторані «Прага».
Все було, нібито, чудово. Випивали, закушували, весело забавлялися. Григір щойно став лавреатом престижної на той час премії імені Лесі Українки. Поєднали «женскій дєнь» із обмиванням лавреатства…
А на ранок Україною поповзла страшна звістка: Григір прийшов додому й опівночі повісився у ванній кімнаті. Лишив записку: «Досить мене мучити – помучте когось иншого. Все, що я написав, спаліть, а мене забудьте»…
Найближчим побратимом Тютюнника був Петро Засенко, поет, такий же «отщєпєнєц», як і Григір. За добірку віршів «Князівство трав» совєтська влада звинуватила Петра Засенка у націоналізмі, звільнила з роботи, а весь друкований тираж добірки знищила й заборонила надалі друкуватися.
Тютюнник і Засенко завжди і скрізь були разом. А того трагічного вечора в ресторані «Прага» Петра Засенка не було. Він повернувся з Орєнбурґа, де тоді лиш починали офіційно вшановувати Тараса Шевченка, аж через кілька днів по трагедії, коли вже Тютюнника поховали…
…6 березня, чотири десятиліття по тому, в ошатній, але неопалюваній і холоднішій за льох залі НСПУ, в самому піджачку поверх сорочки снує свої повільні невеселі спогади Петро Засенко, а в першому ряді перед ним у теплім пальті з мохнатим шарфом на шиї сидить поет і співак Віктор Женченко. Женченко схилився до підлоги й довго щось шукає під стільцем.
— Вікторе, шо ти там шукаєш? – уриває бесіду Засенко.
— Да… Папка десь упала, — не піднімаючи голови, відповідає Женченко.
— Вона тобі треба? – посміхається самими очима, з незворушним обличчям Петро Засенко.
— … Весь цей час після трагедії мене тільки те й запитують: що трапилось? Чому Григір так учинив? Яких лишень припущень та найнеймовірніших версій не висувають – і що «допився», і не «пережив», бо, мовляв, замість Шевченківської дали йому премію Лесі Українки… Все це – сон рябої кобили! Я «допитував» кожного колєґу з «Веселки», хто був того вечора у «Празі». Я знаю до найменших подробиць, що було і як, я знаю вдачу Григора і на що він був здатен за будь-якої пікової ситуації…
Петро Засенко у холодній спілчанській залі кілька разів, ніби одиночними пострілами «вистрілював» оте своє інтриґуюче — «я знаю, шо було і як», але зронивши «а», на «б» так і не спромігся, щоразу монотонно відволікаючись то на аналіз творчости Тютюнника, то на страшну добу, в яку вони жили й творили, то на пістряві тогочасні постаті, що мали вплив на творчість, на життя і смерть.
— Ну, ось щоб ви розуміли, яким був Григір Тютюнник, — перший-ліпший епізод, що спадає на пам’ять, а таких епізодів було по кілька чи не щодня. Приходить якось у «Веселку» зрання й каже: «Сьогодні ми йдемо до Олекси Коломійця. В нього ювілей – 50-річчя! Ми з ним колись у Харкові в однім театрі грали…»
Я віднікуюсь. Але якщо Тютюнник щось задумав, то від нього не відчепишся. І ось ми вже на Хрещатику, 21… Олекса Коломієць – на той час успішний драматург зі славою й грошима, його п’єси ставлять театри по всьому СССР. Двері нам відчиняє дружина Олекси Федотовича, а за її плечима з’являється й сам господар. «О, хлопці, добре, що прийшли, — радо обнімає нас, — проходьте». І провадить до кімнати ліворуч. А там столи, поставлені літерою «П» попід стіною, вгинаються від усіляких наїдків та напитків. Ювіляр відкорковує пляшку дорогої горілки і наливає по першій. По недовгій паузі Григір зауважив: горілка, мовляв, невиданого смаку. Господар розуміє натяк і, не зволікаючи, наливає по другій. Між тим двері у коридорі весь час рипають. Гостей — сепарують. Когось роздягають і ведуть до іншої кімнати, в когось беруть квіти та подарунки, дякують і прощаються. Якраз на третю чарку до нашої кімнати запускають «відсепарованого» Миколу Зарудного. Ще випили, закусили. І ось ювіляр говорить таке: «Знаєте, хлопці, і все ніби є – слава, гроші, успіх, визнання, а на душі іноді така порожнеча, таке невдоволення, така якась безнадія, шо тікав би світ за очі». Микола Зарудний і собі: «Зі мною те саме. Нема радости, нема повноти щастя. Щось заступає перед очі, мов примара, немов пасма густого туману, через який сонце не може пробитися. Шо то воно таке? І чому воно так?»
І тут раптом Григір Тютюнник: «А я вам скажу шо то і чому. Хочете?». Двоє знаменитих драматургів невпевнено, з пересторогою, але кивають головами. «А то тому, хлопці, — каже твердо Григір, — шо ви – се*уни!»
Я сіпаю Григора за рукав, благаю, аби згадав куди ми й чого прийшли, на що він зі ще більшим запалом каже: «Шо ти мене сіпаєш, хіба не розумієш, що вони обоє – се*уни, але бояться самі собі в тім зізнатися». «Ну, спасибі за вітання», — каже Олекса Коломієць…
— Але що ж у «Празі» трапилось? – хтось повертає Петра Засенка до інтриґи, котра зависла в холодній спілчанській залі.
Петро Петрович кількома загальними фразами згадує злощасний ресторан, а потім, ніби ненавмисне, знову «з’їжджає» з теми й довго розповідає про прокурорського чиновника, який одразу по трагедії викликав його повісткою і намагався підсунути папір, де б він своїм підписом потвердив, що Григір Тютюнник був пияк і тижнями не «просихав», на що Засенко резонно питає прокурора: «Якщо Тютюнник тижнями не просихав, то коли він встиг стільки написати?!» Прокурор шкрябає потилицю й дивується: «То чому ж тоді повісився?!»
Від прокурора спогади Петра Засенка повертають до Мушкетика, Загребельного, Богдана Чалого, який стрічає їх на сходах Спілки, лізе обніматися, плеще по плечі і гладить спину, а Тютюнник каже, що то він так обирає місце, куди завтра ножа встромить…
Багато і смачно говорив Петро Петрович у холодній залі НСПУ, стояв у вутлому піджачку, тоді як усі решта повдягали пальта, ніби тільки йому не було зимно… Багато і всілякого згадував, але так і не наважився висповідатись про те, що ж, власне, трапилося в ресторані «Прага» 40 років тому. Що там такого відбулося, що так збурило Григора Тютюнника, штовхнуло на край прірви?
Літературний критик Лариса Мороз переконана: у випадку з Тютюнником маємо не самогубство, а вбивство. То справа рук усесильного тоді КҐБ. Вони не довели його, як дехто вважає, до самогубства, а підло й цинічно вбили. А сім’ю залякали. Бо що могла вдіяти слабка жінка з двома малими дітьми на руках?! Ті роки – то якраз роки активізації КҐБ з його каральною машиною щодо «українського питання». За рік до того «повісився» Володимир Івасюк. Усі ці зашморги затягували каґебісти. Так, не без підстав, вважає Лариса Мороз.
Уже в кулуарах того вечора кілька жіночок, що себе не дуже афішували, а тим паче не мали жодного бажання називатися, натякали на предмет столового причандалля з фірмовою емблемою «Праги», що його буцімто виявлено далекого березневого вечора в кишені плаща Григора Тютюнника…
Ті уривчасті шепотливі репліки від нашарування стількох літ мали сумний і «веселковий» подзвін, який, здається, не минув не помічено повз гострий слух Петра Засенка, але він лишився незворушним і ніяк не зреагував…
Березень 2020
Леонід Ісаченко
