Остап Вишня: обпалений і зламаний. Та чи був він оунівцем?

 

Остап Вишня (Павло Губенко)
* 31 жовтня 1889, хутір Чечва, нині Сумщина — † 28 вересня 1956, Київ

ВИШНЯ: ОБПАЛЕНИЙ І ЗЛАМАНИЙ. ТА ЧИ БУВ ВІН ОУНІВЦЕМ?

Остап Вишня був, мабуть, найуспішнішим письменником «ранньої» УСРР (1920-ті — початок 1930 років). Доводилося чути, нібито за цей період в нього вийшло друком близько 400 (тільки вдумайтеся в це число!) книжок з різними гуморесками. Й охочі до жартів українці розбирали їх, немов гарячі пиріжки. Але згодом весь той колосальний доробок був знищений. Якщо нині якісь сліди від того періоду молодої шаленої творчости й лишилися — то лише сліди… Втім, про це трохи нижче.

Недарма казали обізнані люди: коли добряче пошкрябати будь-якого української совєтського літератора-класика — під верхніми наносними шарами гриму неодмінно проступить «прихований петлюрівець». Двадцятидев’ятирічний Павло Губенко винятком не був. Більше того, за часів Першої Української Республіки (у 1918-1919 роках) він дослужився до відносно високої, як на його вік, посади начальника медсануправління Міністерства залізниць УНР. Але, коли у 1919 році на Київ насувалися «червоні», Павло Губенко і його найкращий друг, такий собі Максим Рильський, спробували втекти. А далі…

Є таке село на Обухівщині — Красне. В період російсько-української війни 1918-1921 років там «гуляв» отаман Зелений. Люди «старшого піонерського віку», мабуть, ще пам’ятають совєтський міні-серіял «Ад’ютант його превосходительства» і показаного там карикатурного отамана Зеленого у виконанні Анатолія Папанова. Нагадаю лише одну фразу: «…мы будем над вами экскременты делать». Пригадали?..

Проте ця потворна карикатура жодним чином не відповідає реальному прототипові, адже справжній отаман Зелений (Данило Терпило, 1886-1919) був зовсім не старим та ще й освіченим — бо мав за плечима не тільки церковно-парафіяльну школу та двокласне земське училище, але й Житомирську школу прапорщиків. Отож, допитуючи двох інтеліґентних молодих людей, які потрапили до рук його хлопців (а це й були Губенко з Рильським), він швидко розібрався, що й до чого. Звісно, Павло не розповів про свою посаду в Міністерстві залізниць УНР — просто назвався київським лікарем… У підсумку ж отаман Зелений виділив друзям віз та конячку, дав свого хлопця в супровід на контрольованій ним території й відпустив з миром. Знаю цю історію від одного з мешканців Красного — то мій добрий друг…

Але згодом Губенко з Рильським все одно потрапили до рук «червоних». На відміну від отамана Зеленого, ввести в оману червоних чекістів не вдалося. Павла Губенка відпровадили до столиці УСРР — Харкова, де запроторили за ґрати аж до 1921 року — доки не скінчилася російсько-українська війна. Або, як сформулював це ревтрибунал, «до повного закінчення громадянської війни». От тоді колишній «петлюрівець» Павло Губенко і перекувався на червоного гумориста Остапа Вишню. І відтак усіляко шпетив у гуморесках своїх вчорашніх товаришів… Інакше б його просто розстріляли! Зокрема, саме йому приписується ядуча крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія».

Коротше, «червоні» перемогли, війна скінчилася, УНР наказала довго жити, почався довгий-довгий період УСРР (згодом — УРСР). Обидва друзяки — Остап Вишня й Максим Рильський почувалися непогано. Рильський став поетом-неокласиком, жив у Києві. Остап Вишня ж розвинув бурхливу літературну і громадську діяльність у столиці — в Харкові, де феєрично штампував одну за одною книжечки гуморесок. Ще й старшого брата — Василя Чечвянського (Губенка) до себе у Харків витягнув. До речі, обидва працювали в совєтських часописах. Зокрема, Павло Губенко став працівником «Вістей ВУЦВК», а також співпрацював з «Селянською правдою» — саме тут вперше використав псевдонім «Остап Вишня». Згодом перейшов до журналу «Червоний перець», над яким працював починаючи з пілотних випусків. А ще був активістом літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт»…

Але потім настали 1930-ті роки, а з ними прийшло справжнє жахіття — Великий Голодомор 1932-1933 років. Хоча Максима Рильського заарештували ще в 1931 році… але за деякий час відпустили. Тоді й з’ясувалося, що Остап Вишня кинув усі справи в Харкові та приїхав до Києва, щоб підтримати родину друга Максима, доки він сидів за ґратами.

А восени 1933 року настала черга Остапа Вишні. Мабуть, справжнім приводом для його арешту стали якісь приватні висловлювання щодо Голодомору та пов’язаних із цим речей. Звісно ж, офіційно гуморист схвалював «лінію Партії» — але в ті роки було достатньо одного необережного слова, щоб на тебе полетів донос в ОҐПУ. Тим паче, Остап Вишня завжди висловлювався їдко і «в кольорах»… Офіційно ж у журналі «Нова генерація» вийшла розгромна стаття письменника Олексія Полторацького «Що таке Остап Вишня». І понеслося…

Коротше кажучи, гумористові пригадали «петлюрівське» минуле, звинуватили в контрреволюційній діяльності та в підготовці замаху… на Павла Постишева — на той час другого секретаря ЦК КП(б)У, члена Політбюро та Оргбюро ЦК КП(б)У. Замах нібито мав відбутися під час святкування чергової річниці Жовтневої революції. Вислухавши цю маячню, гуморист не втримався… і припустився жахливої помилки, мовивши:

— А може, ви ще звинуватите мене у намірі зґвалтувати Клару Цеткін?..

Пожартував, звісно. Але, оскільки майже до смерти у червні 1933 року заслужена бабуся-комуністка доживала останні дні на дачі в Московській області, то слідчий зрадів неймовірно і миттю «пришив» гумористу ще й замах на дівочу чесноту старенької. Лише тоді Остап Вишня второпав, що йому можуть залюбки «пришити» будь-який абсурд, і нарешті стулив пельку. Але було вже пізно: хоча замах на чесноту тов. Цеткін з його холки зняли — проте підготовку до вбивства «палко улюбленого радянським народом» тов. Постишева залишили в силі. Впаяли «десятку» і відпровадили до ҐУЛАҐу…

Павло Губенко на засланні

А гумориста Василя Чечвянського чи то закатрупили на смерть, чи то розстріляли в липні 1937 року. Нині саме ім’я старшого брата знаменитого Остапа Вишні дуже мало хто пригадає. Але ж він таки був!..

Що ж до молодшого брата, то з ҐУЛАҐу Павла Губенка витягнули до Москви восени 1943 року — за кілька місяців до завершення терміну в стані крайньої дистрофії. Твердої впевнености, що він хоча б виживе, не було. Отож чоловіка «перехрестили» на Павла Крохаля і під цим ім’ям направили на «лікування» до Клініки лікувального харчування Інституту харчування Наркомату охорони здоров’я СССР.

Павло Губенко (праворуч), звільнений з ув'язнення в концтаборі на Печорі 7 жовтня 1943 р.

Знов-таки, люди «старшого піонерського віку» можуть пригадати совєтську дитячу кінокомедію «Увага, черепаха!» — там одного з героїв-першокласників, який відмовлявся їсти м’ясо через любов до тварин, помістили в ту саму клініку. Пригадали?.. Ну, тоді пояснюю: цей Інститут харчування за сталінських часів виконував важливу політичну функцію — тут відгодовували до притомного стану «доходяг», яких з певної вагомої причини витягали з ГУЛАГу.

І хоча надії на виживання Павла «Крохаля» були примарними — його відпровадили саме до цього інституту. Єзуїтська причина присвоєння йому «лікарняного псевдоніму» зрозуміла: якщо його не відгодують — то за документами помре товариш «Крохаль», якщо ж відгодують — на волю вийде товариш Губенко, він же — Остап Вишня. Втім, головлікар інституту, професор, заслужений діяч науки РСФСР Мануїл Певзнер свою справу знав відмінно: попри всі побоювання, товариш «Крохаль» одужав, отож 7 грудня 1943 року, відмотавши свою «десятку» день-у-день, на волю вийшов Павло Губенко, він же — знаменитий український гуморист Остап Вишня.

Спочатку йоги нібито все ж відпровадили кудись подалі на заслання, де вчорашній «доходяга» нарешті з’єднався з дружиною Варварою Маслюченко. Але щойно небезпека повторної окупації Києва минула (про те, що німці могли повторно захопити місто після звільнення 6 листопада 1943 року, совєтські історики воліли мовчати, отож і нині про це відомо не всім) і фронт відсунувся далеко на захід, як обоє повернулися до столиці УССР.

І тут нарешті час пояснити, навіщо Остапа Вишню витягнули з ҐУЛАҐу й не дали померти від дистрофії. Найочевидніша причина — показати народу улюбленого письменника-жартівника, чим присоромити всіх, хто пліткував про його нібито загибель у таборах. Але є й причина значно глибша: звільняючи територію УССР від німецької окупації, як НКВД, так і совєтські війська наштовхнулися на загони вояків УПА, які мали (о жах!!!) потужну народну підтримку. З цим явищем треба було боротися на всіх фронтах — у т.ч. на ідеологічному.

Отут і мав згодитися гострий на язик Остап Вишня! Чекісти прекрасно розуміли: коли хтось зрадить один раз — той зраджуватиме й надалі… Остап Вишня колись зрікся УНР і почав шпетити «петлюрівців» на радість большевикам, тож і тепер з ним не мало бути проблем. До того ж, побувавши в ҐУЛАҐу на межі жахливої голодної смерти, а також дізнавшись про сумну долю старшого брата, гуморист мав стати особливо слухняним.

Що ж, ці розрахунки цілком виправдалися. Звісно, про кілька сотен своїх «дотабірних» книжок Остапові Вишні довелося забути назавжди. І звісно, в його теперішньому доробку були гуморески на кшталт «Зенітки», що оспівували героїчну боротьбу совєтського народу з німецькою окупацією. Проте були також твори іншого ґатунку — на кшталт «Самостійної дірки». Й теперішніх українських націоналістів Остап Вишня шпетив аж ніяк не гірше, ніж колись «петлюрівців». Такою була ціна життя у Києві разом з коханою дружиною Варварою, яку іноді називають «українською декабристкою» за те, що їздила слідом за чоловіком до Комі АССР, аби лише бути ближче до нього!..

З дружиною Варварою, уродженою Маслюченко

А вже по війні Остап Вишня переключився на «мисливські» та інші гуморески. На той гумор, який відомий усім як «Вишневі усмішки». Працював у журналі «Перець». І звісно ж, удвох зі старим другом Максимом Рильським вони й далі їздили на полювання чи на риболовлю — бо то були їхні улюблені забавки. Помер наприкінці вересня 1956 року.

Вишня і Рильський на полюванні

Максим Рильський (ліворуч) і Остап Вишня

Звісно, Остапа Вишню можна засуджувати за те, що йдучи на поводу в чекістів, він спрямовував свій талант проти тих, хто боровся за самостійність і незалежність України. З іншого боку, кожен має свій поріг нестерпучости зовнішнього тиску. Очевидно, що Павла Губенка таки обпалили і зламали. Він і справді побував на порозі жахливої голодної смерти. Отож нехай кожен, хто прочитав викладене вище, самостійно визначається зі ставленням до цього гумориста і його творчого доробку.

Тимур Литовченко, письменник

1963 - 2021

"Лінія оборони"

Схоже, Тимурові Литовченкові були невідомі публікації про Остапа Вишню, що ґрунтуються на розсекречених архівних документах ЦРУ. Ось одна з таких статтей:

ОСТАП ВИШНЯ ОУНІВЕЦЬ

ЦРУ РОЗСЕКРЕЧУЄ АРХІВИ: БАНДЕРІВЦІ В ОДЕСІ І НАЦІОНАЛІСТ ОСТАП ВИШНЯ

24-05-2015

... Розсекречена доповідь про операцію «Белладонна»* дозволяє прояснити історію одеського націоналістичного підпілля в післявоєнний період. За інформацією ЦРУ, в 1946 році в Одесі залишалася група українських партизанів. Їх командир (ім'я якого не вказано) отримав наказ залишатися в Румунії і, за даними ЦРУ, перебував у Бухаресті.

У цьому немає нічого дивного. Наприклад, відомий активіст українського підпілля в Одесі, студент-філолог і майбутній совєтський дисидент Святослав Караванський в 1944 році їздив до Бухареста, а після звільнення міста повернувся назад, перейшовши лінію фронту.

Проте наступний абзац, присвячений діяльності українського підпілля в Туреччині, містить, мабуть, головну сенсацію цього документа.

Резидентові ОУН в Румунії було дано розпорядження про передислокацію до Туреччини, але зв'язок з ним був втрачений. У ті часи, коли накази і донесення передавалися зв'язковими, через тайники і конспіративні квартири, таке траплялося часто. У документі зазначено, що єдиним непрямим каналом передачі інформації від керівництва до іноземних частинам ОУН в тій ситуації стала ... публікація в київській пресі статті українського письменника-гумориста на ім'я «Osdap Vesna» (так у документі).

Згідно із секретною доповіддю, цей письменник свого часу був заарештований і примушений до співпраці з совєтською владою. У 1946 рік він публікував в київських газетах гумористичні твори, героями яких є лідери націоналістичного руху.

Ці обставини без жодних сумнівів вказують на те, що під ім'ям «Osdap Vesna» в доповіді фігурує класик української літератури Остап Вишня. У 1933 році він був заарештований, після десяти років ув'язнення вийшов на волю і кілька років публікував у центральних совєтських виданнях фейлетони і памфлети із серії «Самостійна дірка», в яких критикував прихильників «самостійності» та керівників ОУН.

Однак у доповіді ЦРУ також вказується, що Остап Вишня спочатку був членом ОУН і, як припускають автори, в глибині душі все ще залишався прихильником української незалежності.

Ось ці обставини на перший погляд здаються надуманими, фантастичними і абсолютно неправдоподібними. Класик української літератури і всенародний улюбленець широко відомий своїми нещадними політичними памфлетами, в яких він в найгрубіших виразах, на межі нецензурщини, висміював лідерів націоналістичного руху і саму ідею української незалежності. Остап Вишня - бандерівець? Цього не може бути, бо не може бути ніколи!

Безумовно, стовідсоткового довіри до розсекречена доповідь ЦРУ немає. Інформацію, яка міститься в документі, потрібно перевіряти ще й зіставляти з іншими відомостями та фактами. Американські розвідники цілком могли прикрашати власні досягнення - наприклад, повідомляти про неіснуючі завербованих агентів і підпільних осередках. Також не можна забувати, що в період холодної війни йшло протистояння між розвідслужбами США і Великої Британії з одного боку та СССР - з іншого. Тому багато з того, що потрапило в доповідь, могло бути результатом банальної дезінформації в рамках радіогри або агентурної роботи.

Однак згадка про Остапа Вишні навіть з урахуванням цих обставин виглядає дивно. Розвідники рапортують про те, що завербували цінного агента. У доповіді є тільки припущення про наявність у нього симпатій до націоналістів. Тому давайте відкладемо в сторони емоції, проаналізуємо відомості з доповіді ЦРУ, зіставимо їх з відомими історичними фактами і біографією самого Остапа Вишні.

ВИШНЯ — ЧЛЕН ОУН?

Почнемо з відомого факту: Павло Губенко (літературний псевдонім - Остап Вишня) був «петлюрівцем». У 1919 році він очолював медичну службу залізниць УНР. Тоді в залізничних госпіталях проходили лікування поранені бійці Української Республіки. Немає жодних підстав сумніватися в тому, що тоді майбутній письменник знайомився з офіцерами Української Галицької армії (УГА), які воювали на боці УНР, а після закінчення громадянської війни склали ядро ​​Української військової організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Відомо, що українські націоналісти Галичини постійно підтримували контакти з прихильниками незалежности на території совєтської України. В ОУН цим займався, зокрема, Іван Мітрінга, лінії зв'язку проходили через територію Житомирщини.

При формуванні підпільної мережі на території «Великої України» УВО і ОУН найбільшу увагу приділяли колишнім офіцерам армії УНР та представникам інтелігенції. Тому колишній чиновник Директорії, який до кінця 1920-х років став популярним совєтським письменником, представляв для прихильників єдиної і незалежної України великий інтерес.

Крім того, в 1928 році Остап Вишня перебував на лікуванні в Німеччині і цілком міг контактувати з колишніми офіцерами УГА. Достовірним фактом є і те, що в 1930 році письменник піддався різкій критиці за «свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди», які нібито багато років «протягував» у своїх гумористичних публікаціях.

Інформація про те, що на початку 30-х років Остап Вишня був членом ОУН (в секретному документі ЦРУ це підноситься як достовірний факт), була отримана американцями, по всій видимості, від Миколи Лебедя, який складався в Організації українських націоналістів з самого початку. Враховуючи всі обставини, видається цілком вірогідним, що в двадцяті-тридцяті роки Остап Вишня міг підтримувати контакти зі своїми колишніми бойовими побратимами з УВО і ОУН і розділяти їх погляди на майбутнє України.

ОРГАНІЗАТОР - ЗАМАХ НА ПОСТИШЕВА?

Ще один достовірний факт: у грудні 1933 року український совєтський письменник Павло Губенко (Остап Вишня) був заарештований за звинуваченням у підготовці замаху на другого секретаря Компартії України Павла Постишева. На думку НКВД, Остап Вишня був членом УВО і терористом, який збирався особисто вбити Постишева під час його зустрічі з письменниками. Великого гумориста засудили до розстрілу, замінивши потім «вищу міру соціальної справедливості» великим терміном в таборах.

На перший погляд, звинувачення виглядає жахливою наклепом. Однак в 1933 році маховик масових політичних репресій тільки починав розкручуватися, і настільки серйозне звинувачення, причому зі смертним вироком, цілком могло мати під собою вагомі підстави.

Для початку згадаємо про український Голодомор 1932-1933 років. Організація українських націоналістів, яка була добре обізнана про те, що відбувається в совєтській Україні, намагалася привернути увагу світової громадськості до трагедії українського села. ОУН організувала замах на совєтського консула у Львові. 21 жовтня 1933 був убитий секретар консульства, резидент ОГПУ Олексій Майлов. Виконавець акції Микола Лемик без опору здався польської поліції.

Вбивство совєтського дипломата могло повністю зіпсувати відносини Польщі та СССР тому влада зробила все, щоб зменшити міжнародний резонанс. Так, в суді Лемику і його адвокатам заборонили згадувати про ситуацію в Україні - нібито ці обставини не мають відношення до справи. Тому цілком імовірно, що ОУН готувала плани замаху і на совєтських чиновників в самому Союзі - щоб домогтися сильної міжнародної реакції на триваючий Голодомор.

І ось через два місяці після вбивства Майлова Остапа Вишню звинуватили в тому, що він був членом УВО і готував замах на Постишева в Києві. Якби ці звинувачення були повністю надумані, то набагато простіше було заявити, що письменник працював не на маловідому емігрантську організацію, а на німецьку розвідку - тим більше, що він їздив до Німеччини і цілком міг бути там завербований.

З іншого боку, Постишев був аж ніяк не першою особою совєтської України. Вище за нього в неофіційній партійної ієрархії перебували Григорій Петровський, Станіслав Косіор, Влас Чубар, Йона Якір. Однак Постишев був направлений до Києва в січні 1933 року саме тому, що місцеве керівництво «не виконало план хлібозаготівель», тобто погано відбирало зерно у селян. З появою Постишева Голодомор остаточно набув рис геноциду - більшість випадків канібалізму, за даними ГПУ, припадає саме на кінець лютого-початок березня 1933 року - період початку «постишевщіни».

Якщо припустити, що Остапа Вишню (як і багатьох інших інтелектуалів Українського Відродження в той період) оббрехали, то його з рівною ймовірністю могли звинуватити в замаху на вбивство будь відомого українського функціонера. А от якщо дійсно мала місце спроба ОУН організувати замах, то вибір Постишева для політичного вбивства - абсолютно логічний і обгрунтований. Його ліквідація стала б одночасно гучного політичною акцією і розплатою за злодіяння.

Звинувачення на адресу інтеліґента, інтелектуала, письменника-гумориста Остапа Вишні в підготовці вбивства чиновника, на перший погляд, виглядає неймовірними. Однак згадаємо, що сказано в доповіді ЦРУ про членів ОУН: «Вони готові пожертвувати собою і готові вбивати за свої ідеї». Крім того, ще раз згадаємо, що основу підпілля ОУН в совєтській Україні становила якраз інтелігенція. Нарешті, Вишня, будучи членом правління Спілки письменників, мав більше можливостей зустрітися з секретарем ЦК, ніж простий робітник або селянин з охопленого жахом Голодомору села.

3 березня 1934 Остапа Вишню засудили до розстрілу з заміною покарання на 10 років виправно-трудових таборів.Письменник відсидів термін практично «від дзвінка до дзвінка» і вийшов на свободу в листопаді 1943 року (за легендою, Довженко сам благав Сталіна звільнити Вишню). Усі наступні роки знаменитий гуморист старанно працював на фронті пропаганди і навіть заперечував факт свого ув'язнення у творі «Мученик Остап Вишня». Однак реабілітували його тільки за рік до смерті - в 1955-му.

Все це дає підстави припускати, що якщо Остап Вишня дійсно був членом УВО або ОУН, він цілком міг бути задіяний в організації замаху на одного з організаторів Голодомору. Більше того, він був би ідеальним виконавцем такого політичного вбивства. Знаменитий письменник, відомий і в Україні, і за її межами, що приносить себе в жертву в ім'я українського народу та вбиває сталінського ката - кажучи сучасною мовою, це стало б потужним «інформаційним приводом», який цілком міг пробити стіну мовчання навколо Голодомору.

Таким чином, припущення про те, що письменник дійсно був членом УВО або ОУН, дозволяє наповнити на перший погляд неймовірне звинувачення проти нього цілком конкретним і зрозумілим змістом.

ЛЕГАЛЬНИЙ СВЯЗНОЙ

Фрагмент в доповіді ЦРУ про те, що публікація Остапа Вишні використовувалася для інформування розрізнених груп ОУН, по всій видимості, стосується фейлетону «Самостійна вілуплюється». У цьому творі висміюється дипломатична активність прихильників української незалежності. Там розповідається, що Степан Бандера знаходиться у Швейцарії, «Максим Рубан» (Микола Лебедь) вийшов з підпілля займається закордонними справами, син гетьмана Павла Скоропадського Данило попрямував до Канади у пошуках фінансування, а Василь Мудрий (колишній депутат польського сейму, а в той період - віце-президент підпільної УГВР) підписав угоду про спільні дії з «закордонними поляками», тобто емігрантським урядом генерала Сікорського.

Крім того, у фейлетоні є інформація про присутність емісара ОУН в Туреччині:

«Послали ще дипломата до Туреччини, бо прочули, що турки широкі штани носять, — якщо вдасться вимолити кілька пар турецьких штанів, то з одної пари можна буде три-чотири пари для свого війська пошити, — от військо й буде зодягнене».

Очевидно, що ОУНівські аналітики самим ретельним чином вивчали цю статтю. В оприлюднених архівах ОУН є її машинописна передрук з уточненням: « Фейлетон надрукованій в больш. газеті п.н. (під назв, - Ред.) «Радянська Україна» 13.12.45 р. Ч: 249/7425 //. »Нижче є ще одна позначка:« Увага: повіщій фейлетон дуже замітній своєю двосічністю (двозначністю, - Ред.) ».

Газета «Радянська Україна» була офіційним органом ЦК Компартії України, видавалася тиражем 500 тисяч примірників і поширювалася в тому числі за кордоном. Фейлетон датований 25 грудня 1945, в доповіді ЦРУ йдеться про публікації, яка вийшла навесні 1946-го. Це може бути пов'язано з тим, що совєтська преса доставлялася за кордон досить повільно. Крім того, фейлетон неодноразово передруковувався в різних виданнях.

Яку інформацію могли отримати ОУНівці з цього твору?

Уявімо собі невелику групу або самотнього члена ОУН, який після війни опинився в чужій країні, без зв'язку, в повній ізоляції. Куди йому прямувати, де шукати контакти з соратниками? В Угорщину? У Болгарію? В Югославію? Фейлетон давав інформацію: підпіллі продовжує діяти, їм як і раніше керують Бандера і Лебідь, а з Румунії, наприклад, потрібно рухатися в Туреччину - де, судячи з доповіді ЦРУ, в українського підпілля була своя мережу. Також можна було шукати контакти з місцевою польською агентурою.

На перший погляд, такий спосіб передачі інформації виглядає фантазією. Але знову ж, є достовірно встановлений факт: головнокомандувач УПА Василь Кук, заарештований в 1954 році, використовував совєтську пресу для передачі своїм соратникам за кордоном життєво важливої ​​інформації. Мова йде про його «зречення», яке в 1960 році було опубліковано в совєтських газетах і зачитувалися по радіо. Згодом з'ясувалося, що таким чином Василь Кук передав на захід відомості про те, що всіх емісарів, яких закидали на територію СССР літаками за участю британської розвідки, негайно заарештовували і використовували в стратегічних радіогри. Цей канал закидання перебував під контролем совєтської аґентури на чолі з Кімом Філбі і після публікації «зречення» не використовувався.

Використання фейлетону Остапа Вишні як одностороннього каналу передачі інформації в доповіді ЦРУ згадується в якості достовірного факту. Цілком можливо, що до грудня 1946 року хтось із підпільників завдяки цій підказці вже відновив зв'язок з соратниками. При цьому наявність симпатій автора до прихильників незалежної України в доповіді ЦРУ подається лише як припущення. Не можна виключати, що витік інформації через фейлетон була просто-напросто несподіваним побічним ефектом боротьби на ідеологічному фронті.

ЧОМУ ВИШНЯ?

У післявоєнний період чимало представників української творчої інтелігенції критикували український націоналізм.Однак публікації лише двох з них, галичанина Ярослава Галана і полтавчанина Остапа Вишні, отримали широку популярність саме як літературні твори і неодноразово перевидавалися.

Після публікації статті «Плюю на Папу!» Галана зарубали у власному кабінеті. У вбивстві звинуватили двох студентів, нібито пов'язаних з ОУН. Що стосується Остапа Вишні, то керівництво організації вітало його звільнення зі сталінських таборів і повернення до творчої діяльності, а також подякувало за висвітлення антисовєтської діяльности ОУН. Після цього бандерівці ніяк не реагувало на «образливі» твори Вишні.

Виникає питання: чому вибір совєтського агітпропу припав саме на Остапа Вишню? Чому головним висмеівателем бандерівського руху став колишній в'язень ГУЛАГу, якому навіть доводилося брехати, що він не сидів? Невже не було інших, більш відповідних?

Звичайно, можна припустити, що після десяти років в заполярних таборах Остап Вишня перевиховався, став ідейним противником української незалежності і з доброї волі працював совєтським пропаґандистом. Цілком можливо також, що сталося це з не зовсім доброї волі: незнята судимість, клеймо «ворога народу» і реальна можливість повернутися в табір були дуже серйозними стимулами для роботи на совєтську держбезпеку.

Як би там не було, через десять років після скасованого смертного вироку Вишня залишався одним з небагатьох, дійсно талановитих, популярних і відомих українських письменників.

З іншого боку, цілком можна припустити, що рішення використовувати саме Остапа Вишню в боротьбі проти ОУН було прийнято політичним керівництвом саме тому, що в минулому він був пов'язаний з націоналістичним підпіллям. Як і у випадку з «зреченням» Кука, це повинно було стати деморалізуючим фактором, свідченням «зради» і ще однією перемогою совєтської влади в боротьбі проти прихильників української незалежності.

Звідки Остап Вишня отримував інформацію для своїх статей? Наприклад, Василь Кук після шести років ув'язнення вважався що з гри, співробітники КДБ проводили з ним очні ставки та впізнання затриманих підпільників. Тобто Кук мав можливість по крупицях отримувати та аналізувати інформацію. Але які можливості були у Остапа Вишні, письменника-гумориста і колишнього політв'язня з незнятим звинуваченням у тероризмі?

Відповідь на це питання можна знайти в творах самого письменника. У статті «Отак и пишу» він згадує, що відразу після свого звільнення об'їздив безліч міст і сіл Західної України, ретельно збираючи відомості про діяльність УПА і ОУН, знайомився з обстановкою, зустрічався з людьми. Спілкувався він і з членами українського підпілля: «Доводилося говорити і з самими« героями »темної ночі і густого куща», - пише Вишня, безсумнівно маючи на увазі націоналістів.Тому якісь можливості збирати відомості у нього були. Очевидно, що певну інформацію він отримував від совєтських спецслужб, які використовували розвіддані для пропаганди. Так що певну інформацію про діяльність ОУН «легальний зв'язковий» збирав і ділився з читачами - по обидві сторони державного кордону.

Отже, є два варіанти життєпису великого гумориста. За офіційною версією, Остап Вишня - талановитий письменник, який іноді дозволяв собі критикувати совєтську владу. У 1933 році він був незаконно репресований, засуджений до розстрілу і провів десять років у заполярних таборах. Після звільнення писав гуморески, видавав книги і таврував ганьбою націоналістів - ворогів совєтської влади.

За іншою версією, письменник Остап Вишня - колишній петлюрівський чиновник, член ОУН. У двадцяті роки піддавався критиці за націоналістичний ухил, в 1933 був викритий органами ОГПУ і засуджений до смерти за підготовку замаху на організатора Голодомору Постишева. Провів десять років в заполярних таборах, після звільнення був змушений таврувати ганьбою націоналістів. При цьому він в глибині душі залишався прихильником єдиної і незалежної України і використовував свої публікації як спосіб передач інформації про діяльність підпілля.

Поклавши руку на серце, скажіть: яка версія здається вам більш правдоподібною?

Автори - Сергій Дібров і Олег Константинов

http://zolotapalanka.blogspot.com/2015/05/blog-post_25.html

* Cold War Allies: The Origins of CIA's Relationship with Ukrainian Nationalists

https://www.academia.edu/33294203/Cold_War_Allies_The_Origins_of_CIAs_Relationship_with_Ukrainian_Nationalists_s

Віктор Некрасов згадує...

Віктор Некрасов
* 17 червня 1911, Київ — † 3 вересня 1987, Париж

ПРО СОРОМ
Віктор Некрасов у паризькій студії радіо "Свобода", запис 1980-х:

У Києві була вулиця Трьохсвятительська, після революції її перейменували на вулицю Жертв революції. Так і називалася вона довгі-довгі роки, поки когось раптом не осяяло: про які, власне кажучи, жертви йдеться - про тих чи цих? І перейменували вулицю на вулицю Героїв революції. Жертви. Мільйони, десятки мільйонів розстріляних, загиблих у таборах, померлих від голоду. Війна не береться до уваги - захищали не сталінський режим, а свій дім, хоча втрати перших місяців на совісті Сталіна. Точна цифра знищених совєтською владою не піддається облікові. Наведені цифри - приблизні, з точністю до одного-двох мільйонів. Але до цих оглушливих цифр не входить ще одна, досить численна катеґорія жертв. Ні, їх не вбили, їх помилували, але їх розбестили. Те, що в комунізм, у ці зяючі висоти ніхто, якщо не на Заході, то вдома не вірить - ясно всім, про це вже не говорять навіть за чаркою. Інша справа - підтримка системи мимовільна. Так-сяк, але плани все ж виконуються, хліб за допомогою студентів та викладацького персоналу не ввесь, але збирається, люди бурчать, але працюють, за працю платять. Коли про розміри цієї плати розповідаєш на Заході, ніхто не вірить. Як же на це можна прожити? А ніяк, тому й крадуть. Винятки є, але вони якраз і підкреслюють правило. До винятків належать і ті, кому платять багато, до них належать письменники, не всі, але достатнє число. Це ті, хто зрозумів, що з вовками жити, по-вовчому вити. Дехто з них самі є вовками, дехто підвиває. Що ганебніше - важко сказати.
Олександр Корнійчук був вовком, я його добре знав. Вовком усміхненим, вважався першим комедіографом країни. Комедії його лобові, примітивні, але такі, що в когось викликають сміх, йшли в усіх без винятку театрах країни. Грошей було більш ніж достатньо, постів, що їх обіймав, теж, нюх в нього був відмінний - заздалегідь знав, що треба. Будь-які вказівки зверху виконував на відмінно, кого треба бив, кого треба обіймав, тому любило його начальство, та й сам ним був.
Фадєєв теж був вовком, на його совісті було багато крови, але щось людське в ньому залишилося, тому й пустив собі кулю в лоба. Ну, а Фєдін - інтеліґентний, з колишніх, серапіоновець, із добре поставленим голосом, яким він туркотів? Ні, не вовк - опудало орла, як називали його не позбавлені гумору письменники.
А Ніколай Тіхонов, Павло Тичина, Максим Рильський, кожен по-своєму талановитий, чому вони стали підвивалами? Що розбестило їх - страх, бажання слави, почесті чи просто тихе заможне життя? Нелегко в усьому цьому розібратися. Ну, Сталіна оспівували всі або майже всі, без того не можна було - одразу в підозрілі потрапиш. Хрущова менше, але й він був, як не генієм, то дорогим і улюбленим, на його честь теж оди складалися - і Андрій Малишко складав, і той же всіма шанований, а проте міцно битий Максим Рильський. Але Сталіна і Хрущова давно вже немає, нині інша ера й пісні інші.
От про одну з них, заспіваних зовсім недавно, хочеться сказати кілька слів. Проспівана вона була 31 березня у Свердловській залі кремля того дня, коли Лєонідові Іллічу Брєжнєву поет Едуард Межелайтіс вручав Лєнінську премію.
Як це робиться - ми знаємо. На засіданні Політбюро складається список товаріщєй, які мають вітати і поздоровляти новоспеченого лавреата з нагородою, йде обговорення, список довгий, кандидати все гідні, перевірені, але треба вибрати найгіднішого - це теж нагорода. Вручати диплома і прикручувати медаль до лацкана піджака буде Ґєорґій Марков, у нього це добре виходить, а от із теплим вітанням кого? Міхаіла Алєксєєва? Непоганий, але не дуже знаменитий і зовнішність якась така, що не запам'ятовується. Вадім Кожевніков? Зовнішність нічого, але говорити не вміє. Алєксандр Чаковскій? Все добре, але він єврей. Найкраще було б, звісно, Валєнтіна Распутіна - і талановитий, і русскій, і навіть сибіряк, але ухилиться хитрун, скаже, що хворий. Ось так, перебравши всіх, і зупиняються на Межелайтісові - інтеліґентна зовнішність, член партії з 43 року, помилок не припускався, а що литовець — в тому є навіть якийсь відтінок - дружба народів.
Але ось урочисті збори вже позаду, все пройшло добре. Звісно хвилювався, у двох місцях трохи збився, але російська все ж таки не рідна мова. А загалом це додало навіть якогось тепла, підкреслило схвильованість промовця. До Лєоніда Ілліча це дійшло, навіть посміхнувся, схвально кивнув головою, коли той говорив про те, що благородний гуманізм книг Лєоніда Ілліча, його людяність зміцнили його - Межелайтіса - вселили нові сили, впевненість і бажання й далі творчо працювати над темою людини. А справа в тім, що цілих 20 років Межелайтіс у своїй творчій лабораторії працював над темою людини - це нелегка тема. Іноді, стверджує поет, стикаєшся з такими проблемами, з такими труднощами, що не знаєш, чи потрафиш їх у своїй творчості подолати. Й коли стає дуже важко, шукаєш твердих опор і таких книг, які б допомогли подолати творчі труднощі. І от такими книгами, як з'ясовується, є саме книги комуніста, новатора і гуманіста Лєоніда Ілліча Брєжнєва.
Стоп, більше не можу цитувати всі ці найвищі ступені, всю цю явну брехню про «глибокий відгук у серцях трудящих, письменників і художників, котрим зустріли вони мудре, гуманне, бойове слово» і так далі. Здавалося б, до всього цього треба б звикнути, але коли стикаєшся знову, кожного разу питаєш себе: невже не соромно?

Уривок з передачі російської редакції радіо "Свобода" "Один час в архиве Свободы. Наши восьмидесятые" від 14.05.2013. З радіоциклу "Поверх барьеров с Иваном Толстым"
Переклад мій.

З мамою Зинаїдою Миколаївною на прогулянці в Ботанічному саду, 1962

На Малопідвальній вулиці в Києві, 1971

У Парижі

СТАЛІН ХОТІВ ОГОЛОСИТИ СЕБЕ ГЕТЬМАНОМ УКРАЇНИ

У 1947 році до Віктора Некрасова, який гостював у Москві, під'їхав автомобіль – чорний ЗІС. Киянина Некрасова щойно оголосили лавреатом Сталінської премії за роман "В окопах Сталінграда".
– Прошу, – сказав військовий у формі.
Мовчки привезли в Кремль. Завели просто в кабінет Іосіфа Сталіна.
– Я мав би боятися, бо зайшов у кабінет найбільшого вбивці в історії людства, – згадував письменник. – Однак страху не було.
– Знаєш, чого я тебе запросив? Бо задниця в мене болить, – сказав Сталін. – Всі її вилизують, а ти не став. Лише раз згадав прізвище Сталіна в романі.
Диктатор посміхнувся й показав чорні негарні зуби.
– Якщо ти увечері вільний, запрошую тебе в гості на дачу. Винця вип'ємо. В мене хороше, ще государевих підвалів.
У розмові совєтський вождь жодного разу не обізвав останнього царя "Миколкою" чи іншим образливим словом. Лише "государ".
– Слабенький государ був. Росії не такого треба.
Увечері Сталін і Некрасов пиячили на дачі в підмосковному Кунцеві. Їли карський шашлик із соусом сациві. Пили грузинські вина.
Зайшла служниця – баба росіянка.
– Ще раз підсунеш мені замість шашлика курку – відправлю, сама знаєш куди, – пригрозив диктатор.
– Та знаю, знаю, – огризнулася стара.
Сталін запропонував тост.
– За того, хто довів до перемоги!
Випили.
– Погарячкував я. Розстріляв Якіра. Залишилися Будьонний, Тимошенко й цей мудило Ворошилов. А їм не армію, а батальйон довірити не можна.
Вождь помовчав. Потім оголосив, що завтра вихідний – полетять до Біловезької пущі зубрів стріляти.
– Письменники нинішні – лайно. Не те, що Булгаков і Платонов. Я на "Білу гвардію" разів десять ходив. Бабеля Будьонний згноїв. За те, що Кінну армію не так зобразив.
Піднявся, попрощався і пішов спати. Письменникові постелили на кушетці у великій кімнаті. Вночі Некрасов прокинувся від того, що хтось сів у нього в ногах. Глянув – Сталін. У руках півлітра горілки. Сам у штопаній на ліктеві піжамі.
– Не спиться, капітан. Криваві хлопчики в очах.
Приніс дві склянки і тарілку огірків. Пили. Десь під ранок з'явилася баба-служниця.
– Не пийте. Забалуєтеся, почнете гостя ображати.
Сталін не звернув уваги.
– Народ російський любить царя-батюшку. Самодержця. А що? Оголошу себе Царем Польським, князем Фінляндським, еміром бухарським і ханом казанським. Або гетьманом усієї України. Булаву мені вручатимете. Келих (це слово вождь сказав українською) піднесете. Скажіть Микиті, хай булаву шукає.
Зробив паузу.
– Ти де живеш? У комунальній квартирі? Сталінський лавреат?
– Микито, – набрав телефон Хрущова. – Зараз котра година? Дев'ята? Щоб о дванадцятій був у мене.
– Таємницю тобі довірю, – звернувся до письменника. – Щоденник веду. Колись умру – тобі віддадуть. Але не зараз, згодом. Скажеш кому – язик вирву.
Віктор злякався. Приємний дідусь в одну мить перетворився на кровожерного дракона.
О 12 в двері постукали.
– А, Лис Микита! Горілки привіз. Що, не здогадався? Покараємо.
Хрущову налили чарку. Він ніяк не міг випити, бо тремтіли руки.
– Руки чого тремтять? Налий другу.
Друга пішла легше. Сталін вийшов у туалет.
– Не знаєте, чого він мене викликав? – спитав Микита Сергійович у письменника. – Що, заради булави на пам'ятнику Хмельницькому? Так ми це миттю приберемо.
Далі пили і їли. Домовилися збудувати Некрасову особняк не гірший ніж у Корнійчука. Хрущов танцював гопака. Потім зображував боротьбу з ведмедем.
Згодом з'явився Берія із таємною доповіддю.
– Ти чого зиркаєш на письменника, – спитав вождь. – Теж мені Малюта Скуратов! Салтикова-Щедріна читав? Гайда читати. Потім розкажеш мені. Марш звідси!
Тим часом Хрущов приліг на кушетку. Сталін підійшов упритул і копнув його ногою.
– Чого розлігся? Сталін тебе викликав, а ти слину розпустив.
У Хрущова справді щось побігло з рота.
– Встань, струнко, що там в Україні, доповідай.
На Микиту Сергійовича сумно було дивитися.
– Розгрібаємо завали на Хрещатику, – сказав несміливо. – Тичина ось вірша склав: "Сестричко, братику, попрацюй на Хрещатику".
– Нащо мені твій маразматик Тичина! Ти цифри давай. Що там у промисловості? Зберися з думками.
За хвилину Хрущов дістав із бокової кишені піджака кілька папірців. Почав упевнено читати. Сталін посміхнувся письменнику.
– Бачиш? Керує 50-мільйонною республікою, а всі цифри в боковій кишені.
Некрасову захотілося сказати тост. Він згадав, як солдати в окопах Сталінграда мріяли дістатися до ставки Гітлера й нагадити йому на стіл.
– Вип'ємо за тих солдатів!
Тим часом Хрущов побіг за черговою пляшкою.
– Ти дуже хитрий. Але потрапив у халепу, – у голосі Сталіна зазвучали металеві нотки. – Сталін що, по-твоєму, не брав участі у війні?
Письменник похолов.
Вождь розійшовся.
– Гітлер дурень був. Якби разом воював проти Черчиллів і Рузвельтів – ціни б йому не було. Ми би поділили ввесь світ. Але ж дурень. Однак почав гарно. Забрав Саарську область, Австрію, Чехословаччину. Остаточно вирішив "єврейське питання". Усіх цих торгашів і хапуг знищив.
Некрасов не вірив своїм вухам.
– Але ж це чистий антисемітизм. По вашому Айнштайн хапуга?
– За Айнштайна не скажу, але Каганович – точно.
– Микито, – звернувся до Хрущова, що якраз повернувся з горілкою. – Ти мені скажи. Каганович злодій?
Хрущов мовчки розлив горілку.
– Кажи!
Микита не міг із себе витиснути жодного слова.
– А давайте вип'ємо за лейтенанта Фарбера, – запропонував Некрасов.
– Не знаю такого.
– А марно. Командир 5 роти, 1047 полку, 284 дивізії.
"Сталін подивився на мене так, що я зрозумів – зараз кінець", – писав згодом Віктор Платонович. "Потягнувся до телефонної трубки".
– За таке знаєш, що буває? – сказав він так, ніби кожним словом забивав цвях. - Не знаєш? Так ось, узнаєш. Берію до мене!
Виникла страшна пауза. Мовчали й не рухалися всі: Сталін, Хрущов і Некрасов.
"В очах Сталіна спалахнули червоні вогні, як у кішки вночі", – згадував письменник. "За його спиною відчинилися й зачинилися двері. Я зрозумів, що це кінець. Випив залпом склянку горілки. У вухах задзвеніло. Все сильніше. Я впав. Склянка покотилася підлогою. Ніби крізь сон почув:
– Слабенький хлопчина попався. А я ще з ним на брудершафт випити хотів.
Далі письменник провалився у небуття. Очуняв у готелі.
У 1947 році Віктор Некрасов витратив усю Сталінську премію на купівлю інвалідних візків для ветеранів війни. У 1969 написав листа на захист В'ячеслава Чорновола. За три роки його виключили із КПСС. У 1974 його змусили покинути СССР. Жив у Франції. Помер у 1987 році й похований на кладовищі Сен-Женев'єв-де-Буа під Парижем.

Юрій Стригун

https://gazeta.ua/articles/history/_stalin-hotiv-ogolositi-sebe-getmanom-ukrayini/721397

До 175-ліття Поля Верлена

До 175-ліття страшенно цінованого колись французького поета-символіста, чиї вірші активно поширювалися, перекладалися, цитувалися... З українських поетів найкращими його перекладачами були М. Лукаш, М. Рильський і Г. Кочур.

Paul Marie Verlaine
* 30 березня 1844, Мец — † 8 січня 1896, Париж

КОШМАР
Переклад Миколи Лукаша

Снивсь мені баладний рицар
У одній руці іскриться
Голий меч, убивча криця,
А в другій руці блищить
Сталевий щит.

Чорний вершник буйно лине
Через гори і долини,
Через ріки бистроплинні
На червонім скакуні,
Баскім коні.

То не кінь, а чорт безрогий,
Добре знає всі дороги,
Без удила, без остроги
Мчить за вітром удогонь,
Немов огонь!

А з-під каски в поторочі
То заблиснуть ярі очі,
То погаснуть... Серед ночі
Так спалахує-згаса
Рушниць яса.

Мов боривітрові крила,
Мов розіп'яті вітрила,
Що негода завихрила,
Плащ на вітрі лопотить
I тріпотить,

Торс показуючи грубий
I чобіт чудні розтруби,
А у тьмі блискочуть зуби -
Мов грімниця виграва -
Всі тридцять два.

Усе з Верлена, перекладене М. Лукашем:  http://ae-lib.org.ua/texts/verlaine__poesie_by_lukash__ua.htm#1-01

 Не знала:

"У 1871 році Верлен не підкорився версальцям, залишився в Парижі, працюючи в бюрі преси Паризької комуни. Тому йому довелося пережити репресії і кривавий терор, тривалий час переховуючись. Так він заохотився до алкоголю. Фатальну роль у цьому відіграла і дружба з Артюром Рембо.
У серпні 1871 року юний Рембо надсилає Верленові листа з віршем «П'яний корабель», а потім приїжджає до нього в Париж. Їхні стосунки були бурхливими та сповненими драматизму. Зблизившись із Верленом, Рембо став його постійним супутником, завсідником гулянок у кафе. У липні 1872 року обидва поети вирушають у Бельгію, а звідти — в Англію, де, терплячи голод і холод, часто задурманені алкоголем, вони проводять час у безкінечних суперечках та сварках. Улітку 1873 року у Брюсселі під час сварки Верлен поранив товариша, вистріливши в нього з пістоля. За замах на життя Рембо, Верлена було затримано і 8 серпня 1873 року засуджено на 2 роки тюремного ув'язнення."

Переклад Максима Рильського:

Тихенький дощ падає на місто...
Артюр Рембо

* * *
Так тихо серце плаче,
Як дощ шумить над містом.
Нема причин неначе,
А серце ревно плаче!

О, ніжно як шумить
Дощ по дахах, по листю!
У цю тужливу мить
Як солодко шумить!

Відкіль цей плач, не знати,
В осиротілім серці?
Ні зради, ні утрати,-
Відкіль журба, не знати.
Найтяжчий, певне, сум -
Без гніву, без любові,
Без ревнощів, без дум -
Такий нестерпний сум.

ОСІННЯ ПІСНЯ
Переклад Григорія Кочура

Неголосні
Млосні пісні
Струн осінніх
Серце тобі
Топлять в журбі,
В голосіннях.

Блідну, коли
Чую з імли -
Б'є годинник:
Линуть думки
В давні роки
Мрій дитинних.

Вийду надвір -
Вихровий вир
В полі млистім
Крутить, жене,
Носить мене
З жовклим листям.

Завжди намагалася зрозуміти, в чому був секрет популярности цього поета...

Володимир Покальчук у спогадах

Володимир Покальчук,

воїн Армії УНР, діялектолог, краєзнавець, педагог, просвітянин. Досліджував діялекти волинського Полісся. Низку наукових публікацій присвятив життю і творчості Лесі Українки й Тодося Осьмачки.

* 22 березня 1897, Житомирщина — † 5 січня 1983, Луцьк

Володимир Покальчук
ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА
(Фраґмент спогадів)

Поет. Учився у Київському ІНО (літературно-лінґвіст. відділ).
Був курсів на два від мене старший. Познайомився з ним до ІНО в Черкасах. Він учителював десь на Черкащині — на Смілянщині. На одній груповій фотографії вчителів, яка збереглася в мене, і він є. Надокучав мені часто, вимагаючи, щоб слухав його поезії. "Ось послухайте, — казав він, затягуючи мене кудись убік від людей, — оце написав щойно".
Високий, із лагідним виразом обличчя, він завжди справляв приємне враження на своїх співробітників, а надто на охочих послухати поетичні твори. Щоправда, йому інколи говорили у таких випадках: годі! (...) Близький був до академіка Єфремова С., автора історії української літератури (красне письменство), який згодом був засуджений. Здавалося Осьмачці, що його, шукають, переслідують, хочуть заарештувати. Мені він якось розповідав: "Утратив спокій. Здавалося, що от-от ідуть мене заарештувати. І пішов я вночі з дому. Цілу ніч блукав вулицями Києва і забрів на Борщагівку, та ще блукав... Забрали мене в лікарню, а тижнів через два випустили".

 

Якийсь час Осьмачку я не бачив. Та одного разу літом, бачу, прямує до мене високий чоловік у білому селянському одязі, на голові бриль, в одній руці ціпок, у другій — полотняна біла торбина. Побачив мене, на обличчі з'явилася широка добродушна посмішка. "Тодось Осьмачка!" — гукнув я. "Так. Це я!" — відповів він. "Ходім у помешкання", — сказав я, і ми вдвох пішли до кімнати. "Чому такий одяг? — спитав я. — Як у Сковороди!" "Я ж блукаю, як Сковорода". Він говорив увесь час віршованою мовою, посилаючись на поета, російського чи українського, чи без посилань.
Погодував його чим було, а тоді на підлозі зробив йому добру постіль. Дав моєму гостеві сорочку й кальсони. Він тішивсь як дитина, подивився мені у вічі і сказав: "Ви зустріли мене як поета". Згадав, що йому хтось теж дав пару білизни. Довідався, що він одружений і що в нього є син — підліток, але з дружиною він не живе.
"А чому оцей сковородинський одяг?" — питаю. "Тепер літо.. У ньому мені легко, зручно. Та я ж ночую і на кладовищах, або у під'їздах великих будинків, будь-де треба пристосовуватись. Палиця потрібна, бо інколи собаки дошкуляють. А в торбинці в мене Байрон — розважаюсь; моє писання — серед нього, і поема “Марина”, яку я присвятив своєму синові і Стефаникові — моєму духовному батькові”.
Я уважно придивився до свого співрозмовника, шукаючи ознак психічної неповноцінности. Але він справляв цілком нормальне враження. Він витягся на постеленому місці і вдоволений, з щасливою посмішкою, розмовляв зі мною. "Де я ночую? У Ленінґраді довший час по будинках, на даху або в підвалі. Таких бездомних, як я, було там чимало. А потягло мене туди море, пароплави. Хотів утекти. Одного разу пощастило мені таки непомітно забратися на пароплав, що йшов у Фінляндію. Та перед відходом пароплава мене витягли і віддали міліції, а звідти після всяких перевірок відправили до психіятричної лікарні. О! У мене тепер добрий паспорт, прописаний в Ленінґраді(...) У разі потреби показую паспорт з написом “психіятрична лікарня” — і зразу відпускають”.
Говорив тихо, спокійно, пересипаючи свої слова віршованими рядками. Здавалося, він увесь начинений віршами. Трохи блідий. Оповитий смутком, наче туманом.
"А я вирішив, що найкраще було б пішки йти. І пішов я на захід, ось у такому одязі, як зараз. Довго йшов. Проходив населені пункти, ліси, після розпитував людей про місцевість. Був уже близько кордону.
Молодий гарний ліс. Утворювану стежку пересікали невеличка річечка, струмок. Швидко збігала вода.
Щоб добре було переходити воду, дбайливі люди поклали маленьку деревину. Було затишно. Жодного шороху. Люди казали, що за перекладиною, струмочком — кордон. Я вийшов на перекладину, але тут несподівано з обох кінців на мене кинулися солдати. Від несподіванки, та й з переляку, я втратив рівновагу і упав у воду. Книжка й папери теж у воді. Солдати кинулися визбирувати з води, сподіваючись, що там крамола. Я теж кинувся до паперів. Спасибі солдатам. Усе врятували. Вони довго дивувались паперам і книзі. Кінчилася ця пригода так само, як на пароплаві в Ленінграді. Поговорили — роздивилися мій паспорт і відправили до психіятричної лікарні”.
"Ви прийняли мене. Сердечно дякую за це, мені ще треба зайти в одне місце, але я хочу прочитати вам свою “Марину”. Він розгорнув папір довгого формату і приготувався читати, але здавалося, міг би напам’ять її проказати. Гість мій, глибоко зітхнувши, відкинув на скроні невелике пасмо русявого волосся і якось зажурено став, зрештою, читати. Я слухав, слухав і в той же час думав, що офіційна критика закидає Осьмачці міщанську ідеологію: “Осьмачка — ідеолог міщанства”... З пам'яти повністю вивітрився зміст поеми. Але одне місце лишило слід. Автор, згадуючи село і в ньому будинок сільради, зневажливо говорить про "брудну червону шматку", приклеєну на дверях. (...) Читання поеми закінчив. Я похвалив поему і привітав з написанням великого твору.
"Ходив я до Рильського. Кажу: “Хочу прочитати Вам свого твору. Приймав мене добре. Вечеряв у нього. Прочитав йому поему. Рильський каже: “Добре! Ех, випийте. Читайте ще раз!” І я прочитав у нього поему вдруге. Рильський ще раз похвалив. (Тільки вигукував: ех, ех!)”.
Осьмачка більше нічого про Рильського не говорив; прохання двічі прочитати свідчить, що поема Рильському сподобалась. Свого відгуку розгорнутого він не давав, щоб не поширювалась оцінка Максима Тадейовича, та й ще, можливо, в якійсь іншій редакції десь на стороні. Його вигуки "ех, ех!", очевидно, пов'язані були з настроєм глибокого співчуття Осьмачці, українському поетові, що доведений був, власне, до божевілля страхом перед арештом, — згадати б тільки фільтрацію населення, тисячі людей арештовували і в Лук'янівській тюрмі допитували, пересівали, чи не виявиться часом ворог. Замість аналізу поеми Максим Тадейович напевне думав, що цьому сучасному сковородинцеві треба спокійно виспатись, щоб відійти від примар потворних переслідувачів із собаками, щоб на часинку забути могильні склепи, горища, підвали, де йому доводилось ночувати. Скільки часу пробув Осьмачка у Рильського, я не питав, і про що вони говорили тоді, теж не питав, щоб не ворушити рани. І пішов він від мене ввечері. Я чомусь був певний, що пішов він провідати свого сина. Попрощались ми, як друзі. Він дякував і ще раз повторив: "Ви мене прийняли як поета". Останні слова запам'ятались назавжди. Мабуть, дехто із знайомих відцурався всяких зв'язків з ним.
У житті я з ним більше не зустрічався. А згадував його часто...

Гурток української словесности ГУКУС*. Київ, 30-і роки, аспірантура проф. Зерова. Володимир Феофанович, голова гуртка - в центрі. Ця діяльність стала причиною його арешту.

Олег Покальчук про цю знимку: "Мої тато і мама на початку 1950-их років"

Олег Покальчук
МІЖ ДРУГИМИ І ТРЕТІМИ СОВЄТАМИ

Моя мама, Оксана Тушкан, народилася на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область) у родині статського радника, професора-агронома Павла Тушкана. До Києва вона потрапила, коли її батько почав працювати в уряді УНР, займаючись кадаструванням земель.
Мій батько, Володимир Покальчук, народився на Житомирщині, закінчив Реальне Училище і Луцьку гімназію, воював в армії УНР (командир - сотник Омелянович-Павленко). У Києві був аспірантом професора Миколи Зерова. В той час познайомився з моєю мамою.
Після відсидки в Лук'янівській тюрмі по справі "Спілки визволення України" (за доносом однокурсника, потім совєтського драматурга Корнійчука) батьку було заборонено мати будь-яку справу з українською мовою і літературою.
На роботу взагалі ніхто брати не хотів, знайшлося місце лише в новоприєднаній у 1939-ому році Тернопільщині і тільки викладачем російської. Там вони й зустріли війну - у Кременці.
Війна почалася для них, як і для більшості українців - німецькі літаки в небі, що летіли на Схід. "Совєти", які тихцем чкурнули з міста, паніка серед населення. Спроба евакуації.
Батьки похапцем згорнули в настінний килим якісь нашвидкуруч зібрані домашні лахи і предмети родинного сентименту. Закинули на підводу і разом з іншими пробували іти на Схід - були плани дістатися Харкова. Мамин батько, Павло Тушкан, професорував там.
Але їм назустріч ішли люди, які казали, що попереду вже давно фронт - ідуть бої, і там не пройти. Попереду було чути бомбардування, повз них проїжджали німецькі вантажівки з солдатами, і німецькі солдати на ходу кричали цивільним, щоб ті не йшли далі, бо небезпечно. Німецька мова тоді була така популярна, як зараз - англійська, більшість її вчила в школі.
Вони вернулися в Кременець, там вже діяла якась тимчасова українсько-німецька адміністрація. Мама якось захотіла скоротити шлях: виявилося, що вона пішла через мінне поле - і пройшла.
У Кременці перевіряли документи, шукали совєтський актив. Батька спочатку затримали, бо він був не місцевий, але швидко відпустили. Спитали про плани - тато сказав, що поїде до свого батька і сестер у Луцьк, йому виписали "аусвайс", посвідчення особи і супровідну записку - куди і чого їде з родиною.
Німецька бюрократія працювала блискавично - вже на другий день працювала пошта, з'явилася поліція тощо. Батько отримав листа з Волині, що там все гаразд і можна їхати.
Мій дід Феофан Карпович Покальчук жив на хуторі під Луцьком, німці закріпили за всіма місцевими права власності. Дід мій отримав папір німецькою і українською мовами, що це його земля і його хутір, документ на друкарській машинці червоним шрифтом, печатки теж були червоні, на кожному тексті окрема. Я той папір сам бачив.
Батько приїхав до Луцька вже після того, як німці відкрили ворота Луцької тюрми і повиносили загиблих - кілька тисяч людей зі всієї Волині. Жах був навіть не в тому, що вони були застрелені чи розірвані гранатами - НКВДсти просто кидали гранати до камер, бо не встигали. А те, як червоні цих в`язнів по-звірячому катували.
Люди кілька днів сходилися зі всієї області, шукали там своїх родичів, знаходили. В церквах (німці повідкривали всі церкви і костели, закриті совєтами) били в дзвони на знак жалоби.
Це було по всій Західній Україні - згадую про це лише для того, щоб зауважити, що після такого німців місцеве населення не просто сприймало як рятівників і визволителів. А просило їх якось записати до німецького війська чи дати зброю.
Люди були такі розлючені, що готові були самостійно іти на Схід мститися. Навіть спочатку заздрили галичанам, що їм німці дозволили створити дивізію з українців. Всі історики засвідчили, що перша дурість Гітлера була в тому, що він проігнорував цей масовий порив.
...Про національне питання. З початком війни в масі своїй поляки-"осадники" потікали на Захід, євреї-комуністи - на Схід. Дід казав, що коли в 39-му прийшли червоні, то євреї і поляки доносили совєтам на українців, коли прийшли німці, то українці доносили їм на євреїв і поляків.
Етнічних конфліктів не було, а були сварки, стрілянина і доноси через майно і землю, бо кожна влада - совєтська, польська, німецька - своїм прихильникам нарізала добра від супротивників, ну а воно автоматично пішло по етнічній лінії.
Там, де майнових суперечок не було, всі спілкувалися собі, як і до війни, бо не було що ділити. Мінялися продуктами, якийсь заробіток один одному давали тощо.
Десь до 1943 року ситуація в Луцьку була достатньо спокійна, назвати його "окупованим" в сучасному значенні слова не можна було ніяк. Порядок встановився миттєво, злодіїв розстрілювали на місці чи публічно вішали, за третє спізнення на роботу могли відлупцювати нагайкою (була така форма покари); здається, поліція мала таке право теж.
Батькові не дали відсидітися на хуторі, а "наполегливо запропонували" стати викладачем української мови в українській гімназії. Нею керував професор Білецький, але коли через Бандеру стосунки у українців з німцями погіршилися, то гімназію ліквідували, лишили Українські Матуральні Курси, по суті - початкову освіту, батько став головою цих курсів.
З точки зору історії ОУН Волинь була "мельниківська", і до бандерівців волинські націоналісти, а їх було там достатньо ще з часів УНР - ставилися як до "галицької голоти" і "розкольників", але недооцінили їхню заповзятість.
Коли німці посадили Бандеру в табір, то вся українська поліція однієї ночі зникла з колишніх польських казарм, де вони дислокувалися. Дезертирувала зі зброєю, пішла в бандерівську УПА. Бандерівці часто приєднували до УПА мельниківців силою зброї - оточували, умовляли, у випадку незгоди розстрілювали.
В українському середовищі Луцька, як і скрізь, було дві думки - або воювати з німцями, або співпрацювати, бо вони дадуть створити незалежну Україну. Чини з абверу і вермахту самі в це вірили і говорили про це українцям, спираючись на думки Канаріса і Розенберга.
А от гестапо і СС на українців було наплювати, і вони своїми діями давали купу підстав для думки, що німців треба якось теж вигнати з України, як і совєтів.
Симпатиків Москви на той час вже не було фізично - всю Комуністичну партію Західної України совєти розстріляли ще в 39-му, а вцілілі перейшли до націоналістів і переважно стали радикальними бандерівцями.
Мати розповідала, як німецький офіцер їй показав на карті, як Третій Рейх збирається розчищати для себе життєвий простір, і тоді зрозуміла, що він ставиться до людей, як до сміття.
Українці по лісах потрохи почали лупцювати німців, і це позначилося на майже повному згортанні українського життя в Луцьку. У німців на фронті справи ставали все гірші, і весь тил став просто ресурсною базою, без якихось там культурних витребеньок. Батько став працювати у чомусь на зразок райспоживспілки, якась заготівельна контора - гриби, ягоди, цвіт різний лікарський.
Про військових Вермахту спогади були як про дуже охайних, надзвичайно пунктуальних і навіть дещо наївних людей, які в побутовому житті завжди дотримували свого слова.
Есесівців в Луцьку було мало, але "людей в чорному" всі боялися, бо ті норовили показати перед звичайними військовими, які вони "круті", і могли демонстративно застрелити людину на вулиці за якусь дурницю.
Німецькі військові есесівців теж не шанували. Вважали їх надміру пихатими, зарозумілими "тиловиками".
Працюючи на заготівлях, батько частину цього збору і їжу переправляв "до лісу". Термін "УПА" і вся сучасна політична белькотня взагалі не вживалися. Казали - "партизанам", "нашим хлопцям", тощо.
Робилося це таким чином. У льосі під мурованими сходами була зроблена криївка з цегляними поличками, де могло пересидіти, зігнувшись, пару чоловік. Крім харчів, там ховали ще радіоприймач - ламповий "Грюндіг". На підлозі лежала цегла такого самого кольору, що й стіни - і криївку можна було нею швидко закласти, а шви замастити землею.
"Хлопці" приходили і йшли вночі самі, двері були відчинені. Сигнал подавався запаленою свічкою на вікні, яке виходило на поле, а далі був ліс. В цій мережі був ще задіяний наш сусід, сільський священик УАПЦ на прізвище Ткач. Його син, мій ровесник, якось випадково викопав у нього на городі пістолет, як пригадую, щось схоже на "вальтер ППК", за що був побитий дома - як у нас казали - "на квасне яблуко", а пістолет втоплено у вигрібній ямі. Я якийсь час теж копав в себе у дворі, але не пощастило. Я ще не знав, що тато був не по цим ділам, а редагував якісь там листівки, повстанські.
Випадково про це дізнався вже підлітком, коли вирішив прибрати з льоху купу брудної цегли - і у тата з мамою зайшла дискусія, чи може вона ще знадобитись.
Коли німці відступали, то запропонували батькові іти з ними. Він порадився з дідом і відмовився. Ті знизали плечима, пожаліли його і пішли. Досі не знаю, чи вчинив він правильно, бо на початку 90-их його колишні учні приїжджали з Заходу, куди виїхали з німцями. Думали, тато ще живий, хотіли подякувати - так у них все чудово в житті склалося.
Наступ Червоної Армії був стрімкий, і це фактично врятувало батькові життя. Бо в другу червону окупацію - "за других совітів", як казали в Луцьку - його допитувала армійська розвідка. І на питання - як він співпрацював з німцями, тато сказав, що просто вчив людей читати і писати. А за відмову рахувати сушені гриби його б розстріляли, і воно того не варте. Свідки це підтвердили.
Капітан, який допитував батька, був із Полтави родом. Зітхнув, і тихенько розказав татові, що і як треба говорити, коли прийде НКВД. Написав йому папір, що такого-то допитала військова розвідка дуже пильно - і жодних злочинів за ним не водиться.
Коли за татом через тиждень прийшли чекісти, то він їм спокійно сказав - можете мене посадити, я вже через вас сидів і не дуже боюся. А от те, що ви створюєте конфлікт міжвідомчий - це вам мінус, бо мене вже військові допитували, от довідка, і у них все записано. " То ви що, переможній Червоній Армії не вірите? А як товариш Сталін дізнається?"
Енкаведист із матюками і копняками вигнав його геть.
В шістдесятих роках, коли справжні ветерани війни, фронтовики, майже повимирали від поранень і різних військових каліцтв, то комуністи мобілізовували всіх своїх людей більш-менш підходящого віку. Щоб ті в школах на "уроках пам`яті" розповідали хоч які-небудь байки про війну, хоч з книжки, хоч з зошита.
Але щоб вони там обов'язково говорили а) про нелюдей-німців і жахи окупації, б) героїзм комуністів і злочини націоналістів, і в) про переможне вчення Леніна. Батько був безпартійний, і йому наказати не могли, але так "наполегливо просили", майже як у гестапо. Казали, що як не піде, то для початку обріжуть світло до хати і заберуть город.
Вдома була велика нарада за завішеними вікнами - що робити? Вихід знайшовся геніальний. Тато сказав, що він не встигне все це вивчити, і буде гірше, якщо заплутається "в показах" на 9 травня. Але натомість може розповісти діткам про громадянську війну на день Жовтневої революції...
Мої однокласники, як тоді водилося, спитали в нього, чи не бачив він часом Леніна. Батько, який був ще в армії УНР, довго кашляв і червонів, ховаючи сміх. Сказав, що ні, але багато про нього різного чув.
Бо насправді він бачив Симона Петлюру.

http://pokalchuk.in.ua/ukr/family

* ГУКУС - студентський гурток культурного українського слова при Київському Інституті народної освіти (ІНО).