Зі щоденника учасника боїв під Бродами

Броди, липень 1944. Фраґмент прориву з оточення. Знимка з архівів ЛІМ.

Дмитро Феркуняк*, ваффен-гауптштурмфюрер (сотник), відділ 1ц штабу Дивізії "Галичина"
УРИВКИ ЗІ ЩОДЕННИКА

Хай браття і сестри не тужать за мною...

27.06.1944 р. я одержав телеграму від командира дивізії з наказом приїхати до Львова і зачекати на сотн. Палієва, з яким маю виїхати на фронт до постою дивізії. 2.07.44 р. приїхав до Львова Паліїв, із ним я виїхав до Олеська (повіт Золочів).

По дорозі сотн. Паліїв заявив мені, що німці ухвалили знищити дивізію, на що вказує нагла зміна призначення її.

– Як тобі відомо, наша дивізія була призначена на фронт під Коломию, з пляном самостійного діяння й очищення Покуття від большевиків. Я певний, що тут вона мала б успіх і здобула б визнання, та в останній хвилі змінено цей наказ, мотивуючи тим, що заходила небезпека сутички з мадярами. Та я, – каже Паліїв, – у це не вірю, дійсні причини лежать, мабуть, у тім, що німці бояться, щоб дивізія не пішла в ліс до партизанів, яких, по суті, на цім відтинку Карпат немає. Відтинок, в якім зараз приміщено дивізію, не віщує нічого доброго. Дивізію приділено до ХІІІ корпусу, який складається з 4-х дивізій Вермахту і п'ятої нашої дивізії. Відтинок, що його займає корпус, має форму підкови чи трикутника між Бродами і Тернополем. Німці й зараз не хочуть змінити свого ставлення до нас, українців, яке, як тобі відомо, просто вороже. Ми загинемо, але це неминуче, бо інакше німці винищили б більше українського населення, якби ми відмовилися творити дивізію...

Доїхавши до Юськовичів, коло Олеська, я висів, бо мій відділ знаходився в Юськовичах. На другий день, 3.07.1944 р., пішов я до штабу дивізії, переглянув становище дивізії та німецьких і ворожих сил на цім відтинку. Справа виглядала так, як сотн. Паліїв говорив мені під час подорожі на фронт.

17.07 ворог розпочав наступ із усіх боків на оточений корпус. Наша дивізія, що займала становище як запас корпусу, опинилася 18.07 о 4-ій год. з трьох боків під ворожим вогнем. Де под ілися частини передової лінії, Бог його знає. Полки нашої Дивізії боролися хоробро, відбиваючи кілька разів ворожі наступи. Бій тривав цілий день і ніч з 18 на 19.07. Коло 7-ої год. 19.07 штаб дивізії одержав повідомлення, що полки не витримали й почали відступати. Метушня, крики і прокльони падають з уст знервованих німців. У цю хвилину командир дивізії ген. Фрайтаґ не знайшов нічого кращого, як сісти в авто, поїхати до командування корпусу й заявити, що складає обов'язки командира дивізії, бо українці розбіглися. Шеф генерального штабу нашої дивізії, майор Гайке кличе мене до себе й наказує виїхати, а всі частини, які будуть переходити головним гостинцем Броди-Красне, скеровувати на Підгірці, до нього. При цьому він заявив, що командир трохи передчасно зложив командування дивізії, але він не міг командира переконати, бо в його розпорядженні дуже малі запасні сили. 19.07 йшов дощ і було мрячно, що уможливлювало пересування наших відділів без перешкод з боку ворожих літаків. Таким чином, цей день можна назвати днем передишки, зате 19 і 20.07 відзначилися тяжкими боями з наступаючими ворожими силами. Коло 1-ої години я зустрів недалеко Юськовичів хор. Чучкевича з жменькою людей. Підходжу до нього й питаю:

– Чучело, друже, як стоїть справа на фронті?

– Зле, – відповідає Чучкевич. – Ми тримали наші становища так довго, доки можна було, обслуга гармат в рукопашному бою відкидала ворожі лави, а в свої гармати запрягалися самі та, замість коней, тягнули назад. Але забракло стрілива, і ми мусіли відступити.

– Слухай, Чучкевичу, чи ти маєш такі великі втрати вбитими й раненими, що так мало людей лишилося з твоєї сотні?

– Втрати є, але не такі великі, ми відступали вночі, і хлопці погубилися. Але за кілька годин будуть вони знову тут, бо я сказав, що відходжу до Юськовичів і тут буду на них чекати.

Під час нашої розмови надійшли зі своїми відділами пор. Козак і Бойцун, з їх уст довідався я те саме, що чув від Чучкевича, і про великі втрати українських старшин.

– Як тобі відомо, – каже пор. Козак, – наші сотні вийшли в поле тільки з одним старшиною, тобто командиром сотні. Як довго старшини були при житті, так довго трималися наші хлопці і добре билися. Коли старшин не стало, втратили відвагу, опанував їх страх, і вони почали розсипатися. Цей стан використав ворог, кинув танкові частини в наступ і посувається нестримно вперед. Вважаю, що сьогодні в пополудневі години ворожі танкові частини будуть на цьому місці, що ми тепер стоїмо, бо нема кому і нема чим їх стримати.

Коло 4-ої год. над'їхав командир куреня сотн. Бриґідер, питаю чись за штабом дивізії. Штаб дивізії, повідомив я, знаходиться в лісі, триста метрів на захід від села Підгірці. Далі я звернувся до сотн. Бриґідера:

– Слухай, капітане (я його так завжди титулував), що з твоїм куренем?

– Зле, Дмитре, – відповідає Бриґідер, – хлопці наші билися добре, але коли не стало старшин, заломилися і розпорошилися. На моє прохання приділити мені кілька старшин німців, які крутяться при штабі, я не одержав відповіді. Старшини мого куреня вибиті, не знаю, що тільки сталося з Козаком.

– Козак,– відповідаю я,– переходив уночі з своїм відділом тут. Я скерував його до Підгорець, з Козаком був також Бойцун і Чучкевич.

– Добре, – каже Бриґідер, – ще хоча тих кілька старшин лишилося при житті.

– Слухай, – кажу йому, – цієї ночі корпусне командування видало наказ наступати на Білий Камінь з метою прориву на пол.-захід, тобто в напрямі Перемишлян. Думаю, було б добре, коли б ти свої сили, не оглядаючись ні на які накази, відтягав у бік Білого Каменя, бо маю враження, що ми муситимемо самі пробиватися з цього перстеня. Наш Фрайтаґ зложив командування дивізії і повідомив у корпусі, що вона вже не існує.

Сотн. Бриґідер поїхав до Підгорець, а я до Ожидова.

На нещастя, дощ перестав падати, небо прочистилося від хмар, а схід сонця обіцяв на 20 липня гарний день.

Не довго треба було чекати на розвідчі ворожі літаки. На просторому полі невикошеної пшениці й жита розтаборився обоз майже цілого корпусу. Гостинцем в напрямі Білого Каменя з трудом протискалася валка санітарних авт з раненими вояками. Коло 7-ої год. надлетіла перша ескадра (40–50) літаків, обкладаючи бомбами і скорострільним вогнем віддану на поталу в чистім полі людську масу, що без проводу перлася в напрямі Білого Каменя. Не маю слів, щоб описати це явище; назвати пеклом було б дуже умірковано. Від цього часу майже щопівгодини надлітала одна ескадра за другою, змагалися, хто зуміє більше викидати бомб на безборонну, людську масу. А з німецької сторони ні один літак не показав носа для паралізування цього ворожого нищівного вогню. Тільки одна батерія зенітної артилерії нашої дивізії безупинно стріляла з усіх цівок, зсадивши того дня 27 ворожих літаків, доки, поцілена ворожими бомбами, не замовкла назавжди. При гудінні літаків, вибухах бомб, тарахкотінні скорострілів, зойках ранених людей і коней ми дотерли коло 2-ої год. до частинно зайнятого передовими частинами Білого Каменя. Тут мусіли знову зайняти очікувальне становище, бо ворожі укріплення над рікою Бугом в селі Попівці не можна було так скоро здобути. Цей час нашої затримки в Білому Камені використовують ворожі літаки і своїм нищівним вогнем завдають нам важкі удари. Коло 14-ої год. повідомлено нас, що ворожа лінія на Бузі проломлена і село Попівці зайняте. Виїздити з Білого Каменя (який повинен тепер називатися Кривавим Каменем) майже не було змоги. Санітарна валка з раненими, що знаходилася на гостинці, цілковито знищена. Гостинець затарасований розбитими возами, перемішаними з людськими тілами. Треба було очистити гостинець, зсуваючи все, що було на ньому. В Білому Камені я одержав від прибулого туди майора Ціґлера наказ їхати над ріку Буг в село Попівці і стримувати наших хлопців до спільного наступу на третю лінію перстеня. Я від'їжджаю до села Попівці, але стримування людей, що стратили віру в провід і самочинно постановили рятуватися, було рівнозначне стримуванню хвиль розбурханого моря, та дальша дорога втечі від ворога була ще замкнена третьою ворожою лінією, що займала залізничий шлях між Львовом і Золочевом, село Ясенівці та узгір'я 412 на південь від Ясенівець. За якийсь час наступають частини, займають села Хильчичі, Конятичі та Княже, і ми дістаємо змогу дійти до села Понятич, на віддалі 3 км від залізничого шляху Львів–Золочів, 4–5 км від Золочева на захід. В Понятичах захопила нас ніч, і командир куреня наступаючих частин дав наказ відпочинку до 3.30 год.

Збитий нашими зенітками ворожий літак

21.07.1944. Коли б ми вдарили вночі, напевно перейшли б третю лінію з меншими втратами. Та наказ наказом. За ніч над ійшло ще більше наших хлопців, а також пор. Чучкевич, Каратницький і майор Ціґлер. До 24-ої год. збираємо і формуємо наших людей. Про творення сотень чи куренів не було мови, бо не було старшин, творено групи по 200–300 людей. Дякуючи притомності нашого стрілецтва, що радше відкинуло наплечники з убранням і хлібники, ніж скоростріли і стріливо, можна було сформувати чотири відділи, а саме: відділ Чучкевича з 9 скорострілами, Феркуняка з 9 скорострілами, Каратницького – 7 скорострілів і майор Ціґлер – 5 скорострілів, разом коло 1000 чоловік і 30 скорострілів.

21.07.1944 о 3.30 год. видано наказ до наступу. Наступ наш підтримував один танк типу "Тиґр", дві протитанкові гармати та одна батерія легкої піхотної артилерії. Наступ у напрямі Княже–Ляцьке ворожі танкові частини і прибула вночі піхота відкинули. Лишився нам прямий наступ на село Ясенівці і узгір'я 412. Щоб здобути село Ясенівці і згадане узгір'я, треба було перейти багно, коло 3 км торфовища, що відокремлювало нас від залізничого шляху, далі коло 300 м рівного поля між залізничим шляхом і головним гостинцем Львів–Золочів, здобути село Ясенівці і узгір'я, обсаджене комсомольцями, що живими не хотіли залишити свої становища, та дістатися за узгір'я в ліс, що також не був чистий від ворожих відділів. Становище дуже тяжке, однак іншого виходу не було: або йти вперед і, кому Божа воля дозволить, остатися при житті, вийти з перстеня або згинути в багні, торфовищі, від ворожої кулі, тим більше, що зміцнений ворог вдарив із західнього напряму (Княже) на наші задні частини, проломив наш фронт між Попівцями і Понятичами та зосередив по наступаючих на село Ясенівці ґранатометний вогонь ззаду.

Малюнок Мирона Левицького, воєнного кореспондента тижневика "До Перемоги" Дивізії "Галичина"

Хор. Чучкевич, більш ніж у критичнім становищі, рушає зі своїм відділом до наступу на залізничий шлях (насип височиною коло 3–4 м). Бравурним наступом здобуває згаданий шлях і переходить на поле між залізницею і головним гостинцем. Знеможений великими втратами (майже 50%), займає оборонне становище. В той час я із своїм відділом видираюся з торфовища, займаю становища на насипі залізничого шляху і відкриваю вогонь із усіх дев'яти скорострілів на село Ясенівці. Під охороною вогню скорострілів мого відділу хор. Каратницький переходить на правім крилі залізничий шлях, вривається до села Ясен івці з західнього боку, підпалює стодолу і під прикриттям диму присувається до села та скорострільним вогнем завдає нищівного удару ворожим частинам, що займають село. Майор Ціґлер, охороняючи наші зади, зазнав найбільше втрат від ґранатометів, що обсипали його відділ з села Понятич. Коло год. 7-ої перстень був проломаний, і останні ще живі, знесилені в лісі, опинилися за селом Ясенівці та узгір'ям 412. Тут вперше за весь час наших боїв під Бродами ми побачили німецького літака, який певно думав, що то ворожі частини, та почав обкладати нас скорострільним вогнем, на щастя, без втрат. Про відпочинок не було часу подумати, треба було приступити до дальшого охоронного маршу. Під час нашої мандрівки в лісі чомусь німецькі старшини, що були з нами, десь зникли, лишаю чи самих нас, українців. Командир танкової частини в Жуков і, до якого я з'явився, запропонував відійти з людьми до села Вишнівчик на спочинок, однак треба було бути в повній готовості, бо проти його одного танка, трьох легких ґранатометів і кількох скорострілів в селі Гологори (віддаленім від села Жуків на 3–4 км), стоять 6 ворожих танків. До 3-ої год., сказав командир танкової групи, він зможе триматися. Щойно стемніло, ми рушили до села Черемхова, куди прибули коло 3-ої год. Село безлюдне, жодна жива душа не лишилася в хаті. Де поділися його мешканці, Бог знає, і не було часу довідатися. Силою забрані мешканці, утікаючи полишили все своє майно, худобу та домашню птицю. Зголоднілі стрільці кинулися шукати харчів. Хоч ці вчинки суперечили карним приписам, я не забороняв їх, знаючи, що ніхто з собою не візьме нічого, крім харчів. Почався другий наступ, цим разом на полишені кури. Хлопці, без огляду на змучення, господарили, варили курей, пекли паляниці. Про спання не було мови. Кожний старався напхати шлунок, бо ніхто не знав, що чекає нас зі сходом сонця та коли знову матимемо змогу думати про харчі. О 3–4-й год. з напряму Жукова почулися гуки гармат і тарахкотіння скорострілів. Рівно часно приїхав на мотоциклі вістовий з повідомленням, що під натиском ворожих танків німці відступають з Жукова. Це повідомлення означало, що треба негайно відступити з Черемхова і відійти на пол.-захід в напрямі Перемишлян. Я підступив з Чучкевичем до командира танків і запитав про становище. Він заявив, що дві години тому проїхали з півночі ворожі танкові частини і зайняли Перемишляни.

– Ми, – сказав командир танкової частини, – йдемо в наступ на Перемишляни, але в місті затримуватися не будемо, тому не раджу вам із змученими людьми йти за нами до міста.

По такій відповіді нам треба було самим шукати виходу з цього другого оточення. По короткій нараді перевірено зброю й запаси стрілива і ухвалено йти далі на захід, оминаючи Перемишляни. Тут треба зазначити, що склад відділу, який по прориві перстеня під Ясенівцями нараховував понад сімсот людей і 52 скоростріли, зменшився до 430 людей і 28 скорострілів. З решти людей сформовано 3 сотні й рушено бойовим порядком далі на захід. В лісі, 3 км на південь від Перемишлян, наші передні частини, під командою Чучкевича, зустрілися з ворогом, та тут бою вже не було, тільки перестрілка. По кількох серіях скорострільного вогню, з голосним "ура" відкинуто ворога назад, і дорога на захід була вільна. Вийшовши з лісу, ми опинилися на рівнім шляху, серед чистого поля, яким переїжджав обоз відступаючої німецької армії. Ми перейшли з два кілометри цим шляхом і натрапили на малий гайок, де ухвалили відпочити. За якийсь час між переїжджаючим обозом зауважено відділ вояків. Коли цей відділ зблизився, так що можна було розпізнати людей, ми побачили, що це наші хлопці, а на чолі їх наш дивізійний священик о. Левенець із скорострільним пістолем на рамені. Було їх коло 120 осіб, що згуртувалися біля свого душпастиря-вояка, довірили йому провід над собою, вибилися з оточення і рухаються з ним на захід. Зустріч з о. Левенцем та свідомість, що він живий між нами, наповнила радістю всіх присутніх. Ми радо вітали свого улюбленого душпастиря-вояка, якого майже кожний в дивізії знав як щирого патріота і борця за волю свого народу, він ніколи, навіть у найважчих боях, не покидав своїх вірних. Відділ о. Левенця прилучився до відпочиваючих. Розпочалася гутірка та спомини з минулого дня, оповідали про тяжкий день 21.07 та з сумом згадували тих, яким не судилося лишитися в живих.

* Дмитро Феркуняк народився 2.08.1892 у Косові, помер 23.07.1948, похований у Міттенвальді.

Бої під Бродами. Прорив

… шматки коней, людей і возів, що летять у повітря...

Василь Верига,

підхорунжий дивізії «Галичина», учасник Битви під Бродами

... На сході небо зарожевілось яскравим полум'ям і незабаром виринуло веселе, як завжди, сонце, розбризкуючи свої проміння по скривавленій українській землі. Сходило сонце... для багатьох молодих хлопців востаннє. Починався день 20 липня 1944 р. Валка повільно посувалась у напрямі села Білий Камінь.

Та не довго стомлене вояцтво могло втішатися красою розбудженого українського ранку. Саме, коли чоло колони ввійшло в село, з західньої сторони появились ескадри ворожого летунства. Спочатку пролетіли над нами розвідувальники, а вслід за ними почались налети бомбовиків, ескадра за ескадрою числом від сорок до п'ятдесять літаків кожна. Вояцтво почало розбігатись по полях, а ті, що були вже в селі, по садках та поміж хати, щоб скритися перед смертоносним градом бомб.

Дивізійники знову перемішались із вермахтівцями. Я заскочив до першої на краю села хати, довкруги якої пишним цвітом красувалися великі кущі рож. Хата була порожня і видно було сліди німецької господарки. Знищені частини хатнього устаткування, порозривані подушки, одиним словом — безладдя. Десь тут між нами з'явились дві дівчині зі східних областей України, які, як виходило, йшли з німецькими частинами. Що цивільні дівчата там робили, ми не допитувались, бо знали, що це були т. зв. "оффіцірс матрацен". Тут я стрінув і мого товариша Б. Богдана зі штабу 30-го полку і ми перекинулись кількома словами.

Налет закінчився і ми вийшли на вулицю, по західній стороні якої простягався великий, здається, парк чи оболоня. Налет на село не лишився без наслідків. Вже перед тим зрабоване німецьким військом, воно знаходилось у вогні. Великі стовпи диму із червоними полум'яними язиками підносились вгору уже у різних частинах села.

На небі ніде ані одної хмаринки і після кількох слотливих днів настала чудова погода. Сонце уже спішно піднеслося вгору і починало припікати щораз сильніше. Десь оподалік грали гармати. Чиї? Невідомо! Важне, що грали і це знак, що ще є якийсь фронт і там ще щось діється. Гірша справа, коли мовчать гармати, бо тиша на фронті усе дуже зрадлива, вона більше мучить за стрілянину, а в окруженні тиша — була б дійсно вбивчою.

Дорога через село завалена автами, вантажними та особовими. Деякі з них знищені большевицьким налетом, інші стоять нерухомо, бо не стало бензини. Деякі все-таки намагаються виховзнутися з села. Розглядатися не було часу, бо на небі з'явилися нові ескадри большевицьких літаків. Десь зникли і ті дівчата, що ми з ними стрінулися в опущеній хаті, пропав і Богдан, від якого сподівався я щось довідатися про 30-тий полк, у якого штабі він повнив службу. Вояки, що були вже на вулиці, знову розскочилися по великій оболоні ліворуч. Я опинився в якомусь протилетунському рові, яких тут було викопано декілька. Тут я наскочив на одного вояка з 5-ої сотні нашого полку. Налет пройшов, залишаючи по собі нові стовпи полум'я, диму і вирваної землі. Все як би заніміло. З різних закутків виходять недобитки і прямують дорогою далі на південь.

Дорогою над'їхало вантажне авто і мій принагідний сопутник рішився трохи під'їхати ще й мене намовляв. Я відраджував йому, мовляв, що автом далеко не заїде, бо дороги забиті, а що найважніше з автомашин не так легко заховатися перед ворожими літаками. Але їзда автом була йому більше приманлива. Він дістався на вантажну машину із дошками і, примостившись вигідно, зник за закрутом вулиці. Я залишився самий, одинокий з мого полку в гурті таких самих, як і я, німців та українців із різних інших частин.

Просуваємось повільно дорогою через село... І знову кілька десятків ворожих літаків пролетіло понад селом, сіючи смерть і руїну. І знову нові стовпи полум'я і димів... Горять хати й господарські забудування, горять дорогою авта особові й вантажні. Недалеко мосту через річку Буг стоїть у вогні вантажне авто, а з нього здіймають раненого стрільця-дивізійника. Так! Це той самий стрілець, якому я відраджував сідати на автомашину. Таких, що бажали моторизованими середниками видістатися з нього пекла, яке нас заскочило в Білому Камені, було більше. Замість помогти — вони напитали собі клопоту і тепер поранені зменшили свої можливості видістатися з окруження взагалі.

Нарешті місток і кінець села. Біля містка стоїть впорядник і забороняє іти дальше дорогою на Почали, а завертає всіх на поля праворуч на схід від дороги. Поля вкриті різного роду військовим вирядом. Тут стоять автомашини зв'язку з телефонічними апаратами, автомашини варстатових сотень, вози із постачанням тощо. Коротко кажучи, різноманітне військове добро. Обабіч шляху, що провадить на село Почапи, а далі на Золочів — просторі поля, вкриті доспілим збіжжям, що жде женців, але їх немає. Замість них тут тільки військові вози, моторозивані та в кінному запрягу, авта різного роду і сорту, залежно від свого призначення. Стоять нерухомо, німі, а довкруги них вештаються вояки. Все принишкло, тільки большевицькі ескадри літаків американського виробу одна за одною, що кілька хвилин вилітають із-за гори і нас частують своїми смертоносними гостинцями. Вибухи моторів і бензинових збірників, розриви ворожих бомб та гук бортової зброї творили якусь пекольну музику, від якої здавалося, весь шлунок намагався вирватися крізь горло. На шляху Почапи — Золочів — жодного руху. Вперед нема куди іти, а взад нема чого вертатися. Поля під Білим Каменем — поля, звідки немає вороття.

В устах неможливо сухо, немов на Сагарі. Коли ворожі ескадри літаків ховалися за горою, голод і справа давали знати про себе таки надобре. Налети проганяли голод і спрагу. Нарешті таки я за селом, бо поміж окремими налетами просувався полями подальше від Білого Каменя. Крики і галас не уставали навіть тоді, коли ворожі ескадри заховалися за обрієм. Це шофери різних німецьких частин забирали з своїх моторизованих середників локомоції все, що можна було нести, а все приладдя і самі машини висаджували в повітря.

Приблизно пів кілометра перед мною зеленів лісок і я спрямував свої кроки у той бік, щоби хоч на хвилину скритися перед жаркими проміннями сонця. Ще вчора я бажав собі сонця, а сьогодні маю його вже аж забагато. Небо спокійне, ані одної хмаринки й було б зовсім добре, як би не ворожі летунські ескадри, що чорними круками злітали на нас і полювали за нами, як мисливці за зайцями. Іти полем взагалі неможливо й доводиться скрадатись вузькими межами піль, якщо нема бажання впасти жертвою совєтських летунів. Сонце вже було високо і налети припинилися; це мабуть обідня перерва.

Повільною ходою пустився я у сторону лісу. Раптом, як небесна з'ява, у мою сторону летів один одинокий літак й сіяв полями з бортової зброї. Недалеко від мене, серед доспілого жита я завважив протилетунську яму. Я скочив туди саме тоді, коли літак немов би грався зо мною. У ямі уже сидів якийсь вермахтівець. Я притулився в другому куті поздовжної ями і притаївся. За хвилину літак знову з'явився над нами і коло вух просвистіли кулі, а зі стін ями посипалась глина. Коли гук літака віддалився, я піднявся, щоби вилізти з ями. Глянувши мимохіть на мого випадкового товариша нещастя в другому кінці ями, я завважив, що він не рухався. З його чола цюрком стікала кров. Поміч була вже зайва.

Мені хотілось невимовно пити. Вийшовши із ями я наблизився до ліска і, розглядаючись, проходив попри самі дерева. Під самим лісом стояв військовий віз, а подальше паслися коні у холодку, а коло воза сидів якийсь вояк. Коли я переходив попри віз почув, що хтось мене кликав по прізвищу. Зі здивовання я зупинився, бо нікого з знайомих не бачив.

— Ти не пізнаєш мене? Та ж я Сенюк, — каже він. Я підійшов до цього вояка. Виявилося, що вояк був з сусіднього села, але одружений у моєму селі, тому я і не знав його з виду. У першу чергу попросив я його води.

— На жаль, не маю води, — сказав він, — але я маю щось іншого. Ти їсти не хочеш? — запитав мене мій майже односельчанин.

— Питання зовсім не на місці, бо я вже два дні нічого в устах не мав, якщо не рахувати того куска хліба, що мені дав Гриць Липка вчора ранком, — відповів я.

— Так сідай і під'їж собі трохи, бо в мене на возі всего доволі, тільки їсти нема кому. — Він підійшов до воза, відчинив велику ковбасяну консерву й поставив перед мене цілий боханець хліба. Зовсім несподівано я підкріпився таки добре, тільки спрага докучала тепер ще більше.

— Знаєш що? — відозвався мій новий знайомий — я маю доволі горілки. Як хочеш вгасити спрагу — попробуй її трохи. — 3 полевої пляшки я зняв кубок і він наповнив його якимсь коньяком. Я потягнув кілька ковтків, але він мені не смакував і я таки побоявся, що можу впитись після дводенного посту та фізичного виснаження і не спавши уже дві ночі. Коньяк зробив своє. Мені стало якось приємніше і навіть почав розв'язуватись язик. Мій знайомий також не орієтувався в ситуації. От, тепер тут скрився перед налетами і жде вечора, а тоді побачить, що далі. Оба ми згідні, що німці нас тут зрадили, не хочуть воювати і тільки питають як далеко ще "нах гаймат" — до Німеччини.

Сонце вже добре звернуло сполудня і налетів уже не було. Нараз десь із південної сторони рознісся якийсь несамовитий гук, якого я в своєму життю ще не чув. Довкруги нічого не було видно. Літаків на небі не було, але гук продовжувався, дудніла земля і розривалися стрільна. Мій співрозмовник також був заскочений цим нечуваним гуком. Щойно пізніше я довідався, що це були совєтські "катюші", чи як їх німці називали "сталінські орґа́ни".

Дещо подальше від нас шнурочком просувалися вояки на південний захід. Мій новий колега не збирався ще покищо нікуди, але я не мав охоти там довше оставати. Хотілося кудись іти, де можна б було довідатися, що довкруги нас діється і чи є якісь можливості видістатися з окруження. Отже, я попрощався з моїм односельчанином і поспішив слідом за іншими вояками.

Спрага мучила мене невимовно і натрапивши на якусь мочару чи взагалі калюжу води, занечищену жаборинням та кінськими відпадками, але я не міг уже себе опанувати. Розгорнувши весь бруд на боки, повними пригорщами набрав до уст води. Багато мені це не помогло, бо вода була тепла і спраги не гасила, а всеж таки вода була мокра і ліпша від коньяку.

У цьому місці я стрінувся із трьома іншими стрільцями-українцями та одним підстаршиною-німцем із нашої Дивізії. В товаристві якось відрадніше. Вони нараджувались куди їм іти. Для мене це взагалі не становило проблеми, бо я й так не знав, де знаходжуся й куди треба було б іти. Підстаршина німець витягнув військову карту й почав студіювати околицю, вказуючи, що найближче є до села Почапів, до якого треба перетяти цей невеликий лісок. Ми так і зробили. Повернули наліво і заховалися в тіні дерев лісу.

Не довго йшли, як ми опинилися на краю якоїсь поляни й там задержалися. Я дораджував не переходити полями, хоча вона й не була велика, тільки краєм лісу вздовж поляни. Чорт може наднести большевицький літак і тоді — пиши пропало. Німець наперся іти через поляну. Більшість була за тим, щоби перейти поляну, тому і я вже рішив триматися разом. Не встигли ми ще зробити навіть і десяток кроків, як над поляною зовсім низенько з'явився совєтський малий літак якраз нам назустріч. Тут вже і нарада не помогла б. В одній хвилині ми завернули назад до лісу, а літак летів прямо на нас. Ми прилягли до землі і якби могли, були б зрівнялися з нею. Літак не переставав кружляти над нами. Я приляг до землі, шоломом накрив голову, а руками обличчя. Совєтські летуни пустили в рух бортову зброю й по нас посипались галузки дерев, а потім, кружляючи над нами, скидали бомби чи може таки гранати. Одна, дві, три... Я начислив сім вибухів. Мене запекло у правому клубі. Смерти тоді я не боявся, але боявся стати калікою чи бути важко раненим. Тоді не було б майже надії врятуватися з цього пекла.

Коли літак віддалився, я підніс голову і побачив на пальцях правої руки кров. Підсвідомо схопив я лівою рукою всі пальці правої руки і потягнув їх. Вони трималися купи і міцно моєї руки. Відлягло від серця, значить тільки куски шрапнелі чи бомби поцарапали трохи шкіру. Коли я доторкнувся правого клуба, під рукою відчув щось тепле і мокре. Права рука була в крові і зі страху почав я рухати правою ногою, щоби переконатися, чи вона ще тримається мене. Але і тут усе було впорядку. Осторожно я звівся на ноги... по правій нозі стікала тепла кров.

Слава Богу, я міг ще ходити. Відламок бомби тільки шкрабнув мене добре. Німець підстаршина був ранений у руку, а одному нашому хлопцеві геть поцарапало обличчя. Зі мною було б те саме, якщо б я не закрив лице руками. В нас не було жодних бандажів і щойно коли ми закривавлені вийшли з лісу, якийсь вермахтівець завинув мені своїм бандажем руку, з якої текла кров. Клуб лишився без бандажу.

Тепер я відлучився від цього випадкового товариства й попрямував на південний захід уже самий. По дорозі я стрінув одного стрільця із 7-ої сотні, того самого, який був здезертирував до УПА. Що діялось з рештою сотні він не знав. Тепер уже вдвійку пустилися далі в дорогу. Мені докучала рана на клубі, для якої я не мав відповідного бандажу.

Сонце вже так не пекло, бо хилилося до заходу. На південний схід від нас простягався лісок у сторону Почапів, а подальше наліво видніли корчі. Ми знаходилися посередині орного поля, що втискалось клином у цей заліснений терен. До нас наближався тепер якийсь старшина-українець. При його наближенні я пізнав у ньому сотника Дмитра Палієва.

— Ви куди ідете, хлопці?. — запитав він нас.

Відповіді на це питання важко було знайти, бо в дійсності ми таки не знали, куди йдемо. Ми йшли куди нас провадили очі, без якоїсь окресленої цілі, сподіючись стрінути когось з своїх і довідатися, що і як.

— Ми й самі не знаємо, куди ми йдемо та куди нам взагалі йти? — відповів я сотникові Палієву.

— Якщо так, — сказав Паліїв, — то підіть у цей лісок, — і показав рукою ліворуч на лісок, що тягнувся в сторону Почапів, — пошукайте там наших хлопців, створимо одну групу й підемо разом.

— Куди підемо разом? — запитав я сотника Палієва, — чи назад до німців? Ви ж знаєте, що німці своєю поведінкою на фронті у нас стратили довір'я, навіть і серед тих, які сподівались, що вони бодай у фронтовій лінії будуть добрими "Кріґскамерадами". Якби не те, що довкруги нас большевики, то хлопці стріляли б їх, як псів.

— Не турбуйтеся, — відповів сотник Паліїв, — я вас до німців не поведу, але треба якось з цього пекла видістатися. А тоді ми їх покинемо. Не гайте часу, йдіть і шукайте інших у лісі, а я перейдусь по полях, може також ще когось побачу.

Ми повернули ліворуч у лісок, з якого я недавно і вийшов, на щастя тільки трохи поцарапаний, і зайшли в його гущавину. Ніде ні живої душі, ані людського голосу. Тільки тут і там попід деревами лежали і вермахтівці і дивізійники, але вони вже не належали до категорії живих і були поза межами страху і болю. Ніяка збірка їх уже не могла торкатися, за виїмком хіба тої, на Страшному Суді.

По якомусь часі ми повернулися до сотника Палієва, біля якого зібралося уже двох чи трьох наших вояків і так всі разом вирушили ми у напрямі на південний захід. Орні поля, що клином втискались поміж заліснені терени між Белзцем і Почапами, кінчалися і перед нами виринули високі старі дерева, за якими простягався заліснений терен. Земля усюди була порита різного калібру стрільнами, а між деревами стояло кількох генералів, серед них командир розгромленого XIІІ корпусу ген. Артур Гавфе та ген. Фрайтаґ, командир української Дивізії. Сотник Паліїв зупинив наш гурток, а самий підійшов до гурту генералів і зголосив свій прихід. Незабаром від повернувся до нас і сказав покищо відпочивати у тіні дерев, поки не дістанемо іншого наказу. У товаристві своїх та маючи поблизу нашу найвищу команду, я легше відітхнув і.користаючи наказом сотн. Палієва, ми полягали у тіні великого, але обчімханого бомбами дерева в свіжо виритій стрільном ямі.

Сонце кидало на нас ще свої пращальні промені... Втома валила нас з ніг і як тільки ми приклали голови до піщаної землі, зараз заснули твердим, молодечим сном. А на кілька кроків від нас нашу долю вирішали генерали XIII корпусу.

Коли нас побудили, сонце вже було схилилося за обрієм і на землю насідав вечірній сумерк. Ані Палієва, ані німецьких генералів не було видно. На польовій дорозі побіч нас зібралося вже чимало війська і довга колона військових грузовиків, на яких розмістилися німці-"вермахтівці".

День 20 липня перейшов у минувшину і западала ніч. Старшини розділили наш гурт українських вояків на групи і призначили до різних грузовиків. Короткий, але здоровий сон підкріпив мене, а самий факт, що їхатимемо вантажними автомашинами і що вже не будемо йти піхотою, підносив нас на дусі. Ситуація, здавалося, змінилася на краще. Нарешті грузовики таки рушили вперед. Куди це "вперед" - ми не знали, на всякий випадок ми вже не стояли на тому самому місці. Та наша радість не тривала довго. Грузовики не посунулися мабуть ні сто кроків, як знову пристанули.

На авті, де я з іншими нашими вояками примістився, "вермахтівці" дивляться на нас з ненавистю, бо ж ми добровольці Дивізії "Галичина" є причиною, що війна продовжується. Як би не ми і нам подібні - війна була б мабуть "капут" і ці всі "вермахтівці" утікали б уже прямо "нах гаймат" - на батьківщину.

Хтось там свариться за місце на автомашині, бо нас напхали, як оселедців у бочку... Я примістився стоячи на самому кінці грузовика і тому мав змогу хоч дещо бачити, що діялося довкруги нас. Інші сиділи або стояли під брезентом; одні з них перемучені дрімали, інші знову ж дискутували таки про кінець війни. Побіч мене стояв якийсь підстаршина з автоматом у руці і слідкував за околицею. Але багато і так бачити не можна, бо ми стояли під ліском. Направо від нас дерева росли аж до самої дороги, наліво мокре трясовиння заросле водоростями. Звідтам ліниво випливав невеличкий потічок, а за ним простягалася поляна. Саме в тому ж часі німці впровадили на поляну невеликий, десять до двадцять осіб, гурт совєтських полонених. Були вони не дальше як п'ятдесять кроків від місця, де стояла наша автомашина. Нагло з гурту полонених продерся розпучливий крик:

- Камерад, камерад, ніхт шіссен! - (Товаришу, товаришу, не стріляти!).

Але "камерад", якийсь німака, що стояв з автоматом перед групою полонених, не звертав уваги на розпачливе прохання полонених. Посипалася серія з автомата і невеличка група полонених з криком і стогоном повалилася на землю. "Камерад" підходив до кожного зокрема і поодинокими пострілами впевнювався, що полонені дійсно переставилися на другий світ. Клаптик української землі знову зросився людською кров'ю, але чиєю? Невже ж нашого ворога? А може ті полонені були "большевиками" тільки тому, що під примусом вдягли совєтську уніформу так само, як ми були "німцями", маючи на собі німецьку уніформу? Може під їхньою совєтською уніформою билося щире серце української людини, якій ось той німака проти всіх гуманітарних засад світу відобрав перед хвилиною життя?

Цю трагічну сцену бачило з нас тільки мабуть чотири або п'ять душ, які стояли на самому кінці грузовика. Розстріл полонених викликав на нашому авті негодування, особливо серед нас українців, бо мабуть кожний з нас думав однаково, що між полоненими могли бути і наші брати - українці. "Das ist jа die Ursache warum die Deutschen wieder zurück in Galizien sind und nicht jenseits der Uralgebirge. Das ist es ja warum ihr den Krieg verloren habt"1 - не звертаючись до нікого особисто, я сказав голосно.

Якийсь німака, що зачув мої слова, почувся ображеним і почав сипати нецензурними епітетами під адресою українців взагалі, а під моєю зокрема. Українці обрушилися і собі так, що німець розлобився і спрямував свій автомат прямо на мене. Німець-підстаршина, що стояв біля мене, вхопив цього зухвальця за руку і відобрав автомат. Небагато бракувало, щоби розпочався новий фронт таки на автомашині, бо в моїй обороні стали всі українці, яких на цьому авті було мабуть з десяток. Одначе більшість німців зовсім не бачила тієї сцени і не брала участи в тій перепалці. Можливо, що й між ними було немало таких, що не одобрювали такої жорстокої і нічим не виправданої поведінки на фронті з полоненими вояками.

Біля гармат вешталися якісь старшини "вермахту", гуртували вояків і заповідали наступ на большевицьку лінію фронту.

- Коли ми прорвемо фронт, за нами рушать наші вояки з раненими - говорив старшина. - Але покищо нам треба цілою силою вдарити на ворога та прорвати його оборонну лінію. Ви повертайтеся в сторону фронту, а тимчасом ми відкриємо гарматний вогонь на ворога, щоби піддержати ваш наступ.

Біля кожного гуртка з'явилися старшини "Вермахту" і під прикриттям ночі ми почали відходити у сторону фронту. Ми повинні були наступати з хвилиною, коли гармати перестануть стріляти. Мене дивувало, що ніхто навіть не старався перевести хоч примітивного розподілу на групи.

Повільно посуваємося вперед. Перед нами вже майоріють маленькі горбки, ніби фронтові окопи, але гармати ще мовчать. Минуло п'ять хвилин, десять, проминуло може вже і пів години, а гармати як мовчали, так і мовчать далі. Ми вже зовсім наблизилися до окопів і ворог відкрив по полях в нашому напрямі тепер скажений вогонь з своїх "максимів". То тут то там можна було чути вигуки "ура!". Якісь тіні підносилися з окопів і здавалося, що скачуть вперед, але фактично ніхто не наступав. Тільки сила скорострільного вогню і крісової пальби непомірно зростала.

Протинаступу не було, бо в дійсності з нашого боку не було ніякого наступу. У нас не було зброї до наступу на сильно боронені окопи большевиків. Ми надіялися, що гарматній вогонь викличе деякий заколот по большевицькому боці і тоді ми кинемося на окопи. Але німецькі гармати мовчали, як закляті.

Ми просунулися півколом майже попри самі большевицькі окопи і повернулися назад до тої самої дороги, звідки ми вирушали в "наступ". На наше здивовання на дорозі і дальше стояли ті самі гармати, але вже... без обслуги. Гарматчики мабуть просунулися на "заздалегідь приготовані позиції". Направо від нас лежало село Княже, до якого і провадила ця дорога. Чому гармати не стріляли - не було ні часу ні потреби роздумувати. На дворі почало світати, а довкруги нас шуміла пекельна симфонія усіх родів зброї. Ген, за Ясенівцями і Княжем з сходу на захід розложилася висока гора покрита лісом, а більше на захід поближче Княжого остався тільки слід, де колись пишався ліс: пні зрубаних дерев. В тому місці під горою засілися два большевицькі танки.

Від села Княже на схід попри Почапи і Хильчичі аж до села Ясенівці і дальше простягався похилий до півдня терен - поля, на яких, як муравлі розбитого муравлища, рухалися в різні напрями вояцькі постаті. Хто біг вниз, хто посувався повільно, а дехто таки лежачи відпочивав. Може вже й не мав ні сил ні охоти рухатися кудинебудь. Наліво від мене, яких 50 метрів у сторону ліску, серед поля селянський віз-однокінка, а побіч нього український старшина з молодою жінкою чи дівчиною.

Мені було зрозуміло, чому я опинився в такому пеклі, але ця молода жінка попала сюди тільки збігом обставин, відвідуючи в останній хвилині свого мужа чи брата і от тепер попалася! Мені зробилося її невимовно жаль, хоч не жалів ні себе ні своїх товаришів, що тут змагалися на життя і смерть.

Тепер ми вже розлучилися з моїм колеґою з ІІ куреня 30-го полку. Це наставала п'ятниця, 21 липня 1944 р. Перед нами був один тільки напрям: дальше на південь до тої гори, але дорогу нам ще перетинав залізничий шлях, якого засльозені ранньою росою рейки сріблом блищали до сонця, що викочувалося на небосклін... а там... битий шлях Золочів-Львів.

Все, що ще рухалося, прямувало на південь у сторону тої, покритої лісом, гори. Чому все туди прямувало, я не знав, але і ніхто ані не допитувався ані не застановлявся над тим. Нами керувала психологія маси, ми стали невід'ємною частиною тої маси. За залізничим насипом підносилася вкрита лісом гора і я дивився на неї, як на своє спасіння, хоч ні я ні ніхто не мав ніякої запоруки, що так в дійсності є, ні я не мав ніяких підстав леліяти такі надії.

Тепер вже в двійку бігли ми згори вниз у сторону саме того залізничого насипу, бігли, доки ставало віддиху... падали на землю, щоби трохи перевести дух і знову підривалися та бігли... Наша дорога провадила попри велику, вириту мабуть гарматнім стрільном яму і ми, довго не думаючи, вскочили до цієї ями, шукаючи в ній хоч хвилевої передишки і охорони перед кріпшаючим вогнем ворга. Артилеристи говорять, що гарматне стрільно ніколи не падає двічі в те саме місце і тому ця яма видавалася мені спершу доволі безпечною.

Вскочивши в яму, ми вигідно простягнулися на сирій жовтій глині. Понад нами вгорі свистали кулі, людські крики і стогони наповняли повітря, іржали голосно коні. Довкола ями на свіжо відкритих її боках лежали вже відпочиваючи "вермахтівці". Мені серце товклося молотом у грудях і важко було захопити повітря, а спрага мучила до безтями... Хоч у ямі відпочив фізично, лежачи, але щось внутрі не давало мені спокою. Щось мене тягнуло з неї.

Не кажучи ні слова, я вхопив за руку товариша недолі і прямо вирвавшись з ями, я потягнув його за собою. Він протестував, скаржучись на умучення і потребу хоч би коротенького відпочинку. "Там було і затишно і спокійно - говорив він - чого ти мене звідтам витягнув?" Заки встиг я йому щонебудь відповісти, в ту ж саму яму, від якої ми віддалилися не більше 20-25 кроків, гримнув ще один постріл і в повітря піднявся стовп землі, а в нім куски людських тіл, окремо відорвані руки, ноги. "Вермахтівці", яких ми там оставили, вже не потребували турбуватися що буде дальше, їхня мандрівка там і обірвалася.

- Боже, - зітхнув я і перехрестився. - Як видно Ти ще держиш мене в своїй опіці. - Я глянув на свого товариша недолі, а він на мене. Я відчув на собі його вдячний погляд, хоч при чому була його вдячність? Я не діяв під впливом якогось розумовання, але прямо інстинкт підказував мені робити те, що я зробив.

Долина між селом Княже і Ясенівцями перетворилася у справжнє пекло. Гуки розривів стрілен, свист куль та ґранат, зойки ранених людей і несамовите іржання переляканих коней, з яких теж багато було поранених, клекіт, шум, все те перемішалося в галасливу симфонію отвореного пекла. Людині важко було в тому всему зібрати думки.

Ми лежали серед поля і як непритомними очима з шумом в вухах приглядалися, що навколо нас діялося. Підсвідомі ми гляділи на гору, яка не була аж так далеко від нас, але видавалася все таки недосяжною. Нервовим неспокоєм наповнював мене той залізничий насип і тому я вперто розглядався, в якому місці найкраще б продістатися через нього. На мою думку, попід насип повинен би проходити якийсь отвір, але де? Він десь там повинен би бути, але я не міг таки його вглядіти. Як грізне мементо я бачив під горою дві большевицькі залізні потвори-танки, що берегли шляху Золочів-Львів.

Наліво від місця, де ми примістилися, я побачив серед поля завзятого воєнного звітодавця, який фільмував все, що навколо нього діялося. А фільмувати було що! Розриви гарматніх та ґранатометних стрілен раз у раз викидали вгору стовпи землі і болота, а в тому різні частини людського або кінського тіла, дошки, різні частини військового знаряддя, каміння, цілі колеса від возів... Все літало в повітрю і викликало несамовите враження. Це все звітодавець закріплював на фільмовій плівці, щоби пізніше ще хтось міг бачити цей жахливий образ людського терпіння і смерти. Невідомо, чи хтонебудь бачив ще той фільм опісля, бо невідомо також чи той відважний звітодавець зумів вирватися з тої долини смерти, рятуючи свою в небезпеці проведену працю, чи може епілог фільму втопився в крові таки самого звітодавця. Яка б судьба не стрінула звітодавця і його фільм, все таки в мене кадри цієї трагічної фільми врилися в пам'ять на ціле життя і, здається, важко буде їх забути.

Відітхнувши трохи, ми бігом кинулися знову вдолину у напрямі залізничого насипу. Бігли ми зовсім не за військовими приписами, як нас учили, а радше бігли скільки нам вистачило сил. Задихавшись, ми падали на землю, щоби за хвилину знову підірватися і бігти... бігти, аж знову припадали до землі щоби зачерпнути віддиху. Нарешті ми щасливо добігли до найнижче положеної точки цієї долини, де зеленіла трава та росли розкішні головки капусти. Щойно тепер завважили ми там невеличкий потічок, який не важко було проскочити. Раз-два... і ми вже на другому боці потічка. В нас люди колись казали "не кажи гоп, доки не перескочив", в нашім випадку слід би доповнити цей висказ ще таким розумним закінченням, що, перескочивши, подивися, в що ти вскочив. Так перескочивши потічок, ми відразу вскочили по коліна в багно, бо по другому боці потока були мочари. Тут почали ми борсатися з болотом і прямо безнадійність почала перемішуватися з розпукою... Піт виступав на чоло. Витягнеш одну ногу з багна - друга встрягне ще глибше... Тоді витягнеш другу і так на переміну. Кріси ми повикидали на сухе місце і з трудом по деякому часі ми таки вирвалися самі на сухе. Схопили ми кріси в руки і далі до залізничого насипу! Тут терен знову почав легенько підніматися.

Сонце вже добре викотилося на небо і спека липневого дня щораз більше почала дошкулювати. Щастя, що хоч у той час не було ворожого летунства. Болото в черевиках муляло ноги, але не було часу, щоби роззутися і просушити черевики і самі ноги. Ми опинилися під залізничим насипом, прилягли біля нього, щоби набрати нових сил до нового, може й рішального скоку. По рейках видзвонювали большевицькі важкі скоростріли, які обстрілювали цей насип на цілій його довжині з Княжого та з Ясенівців. Залізничий насип лежав як на долоні для ворога, що засів на дзвіниці церкви в Княжім.

Набравшись трохи свіжих сил, ми підсунулися під самісінький насип, який тут сягав яких 3-4 метрів височини. Перехрестившись, одним скоком ми опинилися на самім вершку насипу, перескочили рейки і, кидаючись на землю як снопи соломи, скотилися вниз. За нами дзерчали і зойкали жалібно рейки, по яких били ворожі стріли, але нас охороняв вже тепер насип і вони нас не досягали. Так само ми вже були безпечні від большевицьких танків.

Скотившись з насипу зовсім вниз, я з вдоволенням присів і, розглядаючись довкруги, завважив усміхнене, як завжди, обличчя дивізійного лікаря д-ра Вітошинського.

- Як почуваєтеся? - впало його питання. Я й собі підсміхнувся, з вдоволенням простягнувся вигідно на землі і тоді відповів:

- Тепер вже краще, пане докторе, тепер вже краще... Але он там... При тім вказав я рукою за насип.

- Знаю - відповів лікар - я також щойно вирвався з цьго пекла, але й тут ще не рай. Все таки хоч під охороною залізничого насипу можна трішки спокійніше відпочати, що я й роблю. А ви що думаєте робити?

- Я особисто волію вже спочивати на он тій горі - відповів я, показуючи рукою на вкриту лісом гору, яка віддалена від нас не більше як сто метрів.

Тимчасом ми скинули черевики, вичистили їх з болота, а з браку інших скарпеток на зміну, повдягали ті самі мокрі і з болотом. Так ми залишили лікаря Вітошинського, який все ще відпочивав, і в двійку почали знову підсуватися в напрямі гори, від якої нас ще відгороджувало поле з доспілим житом, а за ним ще й шлях Золочів-Львів. Терен підносився тут вже вгору і за кілька хвилин ми знову опинилися на лінії обстрілу і тому доводилося підсуватися на ногах і руках. Понад нами свиснули кулі і хоч ми повзли по землі, це ще не давало ніякої запоруки, що якась заблукана куля не може когось з нас обрати собі за жертву.

Просуватися житами не легка справа і тому ми порішили просуватися вздовж межі. Але й тут прикре розчарування, - як довга межа - ціла вкрита трупами німецьких вояків, які мабуть, як і ми, шукали легшої дороги і знайшли тут смерть. Родилося враження, що їх тут як косар косою зрізав. Під другою межею майже такий самий образ. Виходило, що попри всі межі мусить бути однаково і тому рад-не-рад ми просувалися краями нив близько меж. За нами, ген, там за насипом, далі клекотіло та гуділо пекло, ревучи тепер всякого роду зброєю. Тепер ми посувалися дуже повільно, бо й жита стояли нам на перешкоді, раз-у-раз замотуючись між крісами і нами... в черевиках квачало болото, якого ми зовсім не могли вичистити, а спрага і втома нас викінчувала. Ми наближалися так з трудом до битого шляху, що стояв під обстрілом большевицьких танків.

Вже тепер я почав призадумуватися, як нам просовгнутися на другий бік шляху. Плян був простий: в придорожніх ровах, які звичайно були при кожному битому шляху, заховаємося перед оком ворожих танкістів, трохи відпочивши, наглими стрибками перескочимо його. Зараз за шляхом, як ми вже зорієнтувалися, почерез жита, яких двадцять і не більше тридцять кроків стояла гора, а її підніж'я вкрите зеленим гущавником.

Ще кілька кроків і ось вже битий шлях. Але на наше розчаровання придорожні рови не існували. Вони були зовсім замулені дощами, що йшли два чи три дні, розтоптані воєнними возами. Отже ні часу ні місця на відпочинок не було тим більше, що саме десь з заходу доносився до нас гуркіт танків. В житі пролежали може дві хвилини, а тоді одним скоком переплигли дорогу. Ми бігли таки прямо в дощі куль скорострілів, які тримали під обстрілом цю дорогу так само, як перед тим залізничий шлях.

Все таки ми щасливо опинилися на сіножаті, з якою наша уніформа злялася в одне і ми перестали бути предметом ворожого прицілу. Ще кілька кроків... і там у тій гущавині наше спасення. Прожогом кинулися в гущавину, щоби позбутися враження, що ми в перегонах з смертю. Держучи кріс у правій руці, лівою я розгорнув гущавину і... застиг. Під мною вгиналися коліна і мене огорнув страх. В гущавнику перед мною лежав вбитий дивізійник, який мабуть так, як і я, прямував з вірою, що тут спасення і саме в цьому місці знайшла його смерть. Цілу долину я перебіг без страху з невгнутим бажанням вирватися з цього окруження і жити. Хоч смерть довкруги мене збирала свої жнива, я про неї не думав, тим більше, що це все були жертви з-посеред "вермахтівців". Побачивши тепер українського вояка в маскувальній уніформі Дивізії "Галичина", ось тут вже майже поза лінією окруження, мною заволодів страх. Нагло я відчув втому і що дальше йти не можу. Зробив декілька кроків вперед і обезсилений присів на землю.

На схід від мене піднімалася гора, що була покрита лісом. По західнім боці гора була прикра і дерева на ній були зрубані і тільки з землі сторчали пні, довкруги яких зеленіли молоденькі парості, що виростали з коріння. Поміж цими пнями стежка йшла круто вгору і нею просувалися щасливці, що вирвалися з окруження. Прийшовши дещо до себе та відпочивши хвилинку, я з товаришем мандрівки, який все ще тримався мене, разом рушили тою стежкою вгору.

Через деякий час ми опинилися на горі. Я оглянувся позад себе туди, звідки ми щойно щасливо вирвалися. Вся долина від Княжого попри Почапи і Хильчиці аж до Ясенівців представляла ще той самий незатертий в пам'яті страшний образ. Це була справді долина смерти. Вояки пробігали на південь до залізничого насипу і по дорозі падали, щоби вже не піднятися... Вилітали вгору стовпи землі і болота... Окремі части людського тіла літали в повітрю... Крику вже не було чутно до місця, де ми були, але доносився якийсь приглушений шум і клекіт, а під горою гуркотіли танки.

Ті, що йшли нашим шляхом за нами, були ще в гіршому від нас положенні. Тепер згори пражило ще немилосерно сонце. Тут, на горі, впало мені в вічі ще одне характеристичне явище. Всі наші дивізійники продісталися сюди з зброєю в руках, хто з крісом, а хто з скорострілом. Німці покидали по дорозі все, тільки підпиралися дерев'яними кийками.

Разом з нами вгору пнявся також якийсь молоденький червоноармієць. Його хлопці захопили були в полон і він ось тепер у своїй зовсім новій уніформі йшов разом з нами, несучи на плечі скоростріл "МҐ-42". Мене це зацікавило. Я довідався, що він з Кам'янця Подільського, не бажає вертатися до совєтської армії і хоче йти з нами. Що ж, його воля, тільки щоби по дорозі його не захопили десь німці, бо готові з ним поступити так само, як поступили з групою полонених вчора вечером. Якщо останеться між нашими хлопцями, все буде гаразд.

Вийшовши на саму гору, перед нами стелився новий шлях, але куди? Чи міг хтонебуть відповісти на це питання? В кожному разі в мене була постанова більше до німців не вертатися і приєднатися до рядів УПА.

З книги споминів "Під крилами визвольних дум"

Малюнки Мирона Левицького, воєнного кореспондента тижневика "До Перемоги" Дивізії "Галичина"