"В двадцять років я став на шлях Наливайка. І з того часу не відступився."
Левко Лук'яненко
До 95-річчя від дня народження автора Акту проголошення незалежности України.
Автор цього нарису, Левко Лук’яненко, був звільнений з ув’язнення на початку 1976 року. Він був засуджений до кари смерти за оснування ’’Української робітничо-селянської спілки”. Кару смерти Верховний суд УРСР замінив 26 липня 1961 року на 15 років позбавлення волі. Л. Лук’яненко відбував покарання в Мордовії; в 1973 його перевезли до Пермського табору ВС 389/36 (Кучино, Чусовського району), а від 3 липня 1974 року аж до звільнення перебував у Владимірській тюрмі. Текст нарису "Рік свободи” друкуємо без змін, з деякими правописними виправками. Нерозбірливі місця позначено трьома крапками в квадратних дужках. — Редакція журналу "Сучасність"
Підготовку до звільнення з ув’язнення начальство почало на два місяці до закінчення терміну ув’язнення, подаючи мені для заповнення анкету про місце майбутнього проживання.
Через підслухування за розмовами в камерах та інші способи слідкування за політв’язнями адміністрація Володим ирської в’язниці знала, що я мав намір після виходу з тюрми зупинитися на кілька днів у Москві, аби відвідати матір Володимира Буковського, дружин Любарського, Балаханова та ще декого й поділитися з ними останніми новинами наш ого бідного в’язничного життя. Та адміністрація, щоб приховати тю рем ну дійсність від людей, що нею цікавляться, 10 грудня 1975 року — в день традиційної голодівки протесту проти порушення в Радянському С ою зі Загальної Деклярації прав лю дини ООН, схопила мене й відправила до Чернігівської в’язниці — поближче додому, хоч до звільнення залишалося ще 41 день. У Чернігівській в’язниці сидів з місцевими арештантами і це трохи ближче познайомило мене з місцевими умовинами, зокрема з розмірами русифікації.
Тому що в Рибинську мене визнали інвалідом II групи за станом психіки, тобто божевільним, я перед виходом з в’язниці хотів з ’ясувати: звільнятимуть мене як нормальну людину чи як божевільну? Записавшись до начальниці лікарні на прийом, я попросив дати мені прочитати висновок Рибинської психлікарні. Вона відмовилася. Я спитав чи залишається чинним той висновок.
— Його не скасовано, — відповіла. — Але навіщо це вам? Уся лікарняна карточка разом з висновком Рибинської лікарні залишається у тю рмі. На волю ми її не передаємо і, якщ о ви не будете продовжувати націоналістичну діяльність, Рибинський висновок ніяк не заважатиме вам у житті.
— Отже ви вважаєте мене за божевільного?
— Я нічого не вважаю. Ви в нас тимчасово.
Десь через тиждень мене викликали до лікарні. В кабінеті була завлікарнею і висока худорлява вже немолода вірменка. Під білим халатом яскраво поблискували нові латунні ґудзики на зеленому кафтані. Завлікарнею представила її як психіятра.
— Я не записувався на прийом до психіятра, — кажу.
— Ви що, боїтеся мене? — з посм іш кою каже вірменка.
— Ми вважали за потрібне представити вас психіятрові перед звільненням, — каже завідуюча.
— Хто це "ми” , — питаю, — лікарі чи кагебісти?
— А яка вам різниця? — відказує завідуюча.
— А що, між вами і ними немає різниці?
— Ми всі служимо одній партії, — відповіла вона.
— Чого ви так ненавидите радянську владу? — перехопила мову вірменка.
— А звідки власне ви мене знаєте? — питаю. — В медичній картці записано мої хвороби, а не переконання.
— Мені трохи розповіли про вас.
— Хто? Лікарі? То може б вам краще зняти білий халат і відкинути це прикриття.
— Можна і зняти. Я, ми, перш за все працівники МВС і мені хотілось би знати, продовжуватимете антирадянську діяльність, вийшовши ось днями на волю?
— А мені цікаво інше: божевільний я чи ні, за вашими паперами? Я заявляю вам усне клопотання: прошу дати мені прочитати висновок психлікарні.
— Цей висновок — для нас. Ми не знайомимо з ним пацієнтів.
— Щодо божевільних це можна зрозуміти, але нормальна людина повинна мати право знати всі документи, що її стосуються. Отже, або ви вважаєте мене за божевільного і тоді навіщо загалом мене викликали, або, коли ви мене не вважаєте за божевільного і викликали довідатися про мої пляни на майбутнє, тоді у вас немає підстав відмовляти в клопотанні.
— А чого ви такий агресивний? Він завжди такий — звернулася вірменка до завідуючої.
У таком у дусі розмова тривала хвилин сорок і кінчилася нічим.
Незабаром я написав заяву начальнику спецчастини, щоб дозволив познайомитися з моєю особистою справою. Перед виходом з в’язниці я хотів подивитися, що наскладували за 15 років до мого виконавчого переведення.
Мене викликали до кабінету, принесли товстенну папку, але не дозволили самому перегортати її. Старий паперовий щур в окулярах категорично заявив: — С кажіть, що вам конкретно потрібно і я знайду і покажу вам, але всю справу не дам вам гортати. — І побачивши в моїх руках олівець, грізно додав: — Виписувати зі справи нічого не дам!
За десять днів до звільнення викликав мене начальник КДБ Чернігівської области. Розмова у присутності старшого лейтенанта КДБ Деренчука була не вельми довга і ділова. Сказавши, що мене вирішили нарядити, він спитав, де я думаю спинитися жити після виходу з в’язниці: у Чернігові в дружини чи у селі Хрипівці у батьків, щоб зробити відповідну підготовку. Я обрав Чернігів. Потім попитав його, що означає Рибинська історія з погпяду майбутнього життя на волі. Він відповів, що ні для праці, ні для будь-чого іншого не матиме свого впливу.
— Я знаю дві юридичні посади, де закон дозволяє посідати судженим юристам нотаріят і юрисконсульство, — звернувся я до нього. — Ви будете проти, чи дозволите мені влаштуватися на одну з цих посад?
— Комітет не буде заперечувати. Влаштовуйтесь, працюйте на такій інтелектуальній роботі, — відповів. І далі: — Зовсім скоро ви вийдете з тюрми і дістанете можливість зстрічатися з різними людьми. До вас будуть приїздити знайомі люди і нам зовсім не байдуже, що ви їм розповідатимете. Ви маєте великий досвід і до вас звертатимуться за порадами. Нам не байдуже, що ви їм будете радити. Наша партія тепер за те, щоб якнайменше садовити людей. Ми повинні запобігати злочинам, але, якщо ви розгорнете ворожу діяльність, ми вас посадимо. Держава мусить захищатися і якщо попередження не помагає, вона не зупиняється перед арештом. Зрозумійте це! Ви вже не молодий. Поживіть спокійно.
— Мені надокучила тюрма і я докладу всіх зусиль, щоб більше не потрапити до неї.
— Що значить не потрапити? Будете старатися маскувати ворожу діяльність, чи не проводитимете її?
— Я не буду робити нічого такого, що порушувало б закон.
— П'ятнадцять років тому ви також вважали, що не порушували закону.
— За 15 років я багато взнав.
— І тепер будете краще ховатися?
— Я не це хотів сказати. Я хотів сказати, що тепер краще знаю, що таке радянський закон.
— Ви знаєте, що ми судимо не тільки за виготовлення, але й за зберігання ворожої літератури. Якщо до вас привезуть ворожу літературу, ви доповісте нам?
— Ні.
— Я так і знав. Ну, тоді ми прийдемо, знайдемо її і ви знову станете перед судом.
— Та хто її там привезе? Ніхто не привезе.
— Є, знаєте, такі. Ні, серед робітників і селян немає. А ось серед інтелігенції є. І чого їм треба? Не бідно ж живуть?.. Ремствують на русифікацію . Але ж це об’єктивний процес, така закономірність нашого часу. Силою ніхто нікого не примушує розмовляти по-російському. Ось ви говорите по-українському, і я вас розумію; я, росіянин, говорю по-російському, і ви мене розумієте. Таким чином дві мови не заважають нам розуміти один одного.
Він зробив павзу і встромив у мене допитливий погляд.
— Я не триматиму в себе ворожої літератури, — відповів я.
— Не думайте, що вам удасться ховатися від нас.
— Я добре знаю ваші можливості: агентура, магнітофони...
— Ну, що ви! Просто ви одиночки, а весь народ за нами.
На закінчення розмови я попросив, щоб мені повернули мої папери, які нібито й досі В олодимирська в’язниця не переслала до Чернігова. Він відповів: — Ми перевіримо й повернемо усе, крім, звичайно, ворожої антирадянської писанини.
Через день мене викликав Деренчук явно для продовження попередньої розмови. Він мав уточнити мої відповіді на кілька питань полковника КДБ і як українець схилити до більшої відвертости. Я конкретизував відповіді, на скільки вважав за можливе. Далі мова перейшла на ту ж болючу тему русифікації і він, обстоюючи тезу про добровільність її, каже:
— Я бачив у книгарні Переяславську Раду Н. Рибака по-російськом у і по-українському. Люди купували по-російському, а український варіянт роману залишався. Хто їх примушував купувати російський варіянт книги? Ніхто. Вони добровільно обирають російську мову.
— Скільки українських шкіл у Чернігові?
— Три.
— Скільки годин радіо, телевізор гомонять по-нашому, а скільки по-російському? Які наукові, технічні кни жки є по-нашому? Ті, хто тепер обирає російський варіянт Переяславської Ради — плід русифікації попередніх десятиріч. П’ятдесят років тому в Чернігові так не було. П’ятдесятирічні люди і розуміли українську мову і вміли розмовляти нею. Через 25 років народилося нове покоління, що розуміє українську мову, але розмовляти вже не вміє. Діти цього середнього покоління вже майже не розуміють нашої мови, бо лише вряди-годи чують її від діда й баби. Мине ще 50 років і подібний стан буде і в селах нашої Хмельниччини та у всій Галичині — це загибель нації.
— Ну, що ви так чорно малюєте...
— Україна — не Австралія, що відгороджена морями; українці — не австралійці, що можуть бути нацією з мовою англійців. Наше географічне й політичне становище таке, що втрата мови означає втрату всього, що робить нас окремою нацією. Скажіть, будьте ласкаві, ви бажаєте смерти нашої нації?
— Бач, як ви дивитеся на радянську дійсність! Невже ви не розумієте, що радянська влада така міцна, що ви неспроможні змінити її ходу. Ось за кілька днів ви вийдете на вулиці Чернігова й побачите, що люди добре вдягаються, добре харчуються і загалом задоволені своїм життям. Перед вами могутня стіна. Навіщо стукати головою!
Розмова трохи затягнулася. В кінці я знову нагадав про конспекти з історії, філософії, переклади з англійської та різні інші папери, що їх Чернігівська тюрма не видала мені нібито тому, що вони не прийшли з Володимира.
— Вам їх треба? — питає.
— Хай буде пам’ять про минулі роки, може у вільну годину колись заманеться погортати старі шпаргали та пошевелити пам’ять давно минулих літ.
— Я доповім про це.
Він подзвонив. Прийшов наглядач. Я встав з прибитої до підлоги табуретки, сказав Деренчукові ”На все добре”, заложив руки за спину, як належить за правилами режиму, вийшов навперед наглядача і він повів мене до камери.
У день звільнення тюрем ники мене перехитрили: звичайно з тюрми звільняли коло 10 години ранку. У листах та побаченні з дружиною і Сашком через скляну перегородку домовилися, що до тюремної брами прийдуть зустрічати дружина, Сашко з Валею, Віктор з Надею, може ще й з дітьми, і Зіна. Сашко збирався зфотограф увати мене при виході з брами проклятущої споруди. Про фотографування в листах мови не було, але чекісти якось здогадалися і вирішили не допустити небажаної фіксації і випустили мене на дві години раніше і я сам поїхав до Надіного помешкання, подзвонив у двері і звалився їй (і Зіні, що була в неї), як сніг на голову.
Чекістам здавалося, що я можу чкурнути до Москви, і вони постаралися щонайшвидше запровадити мене під адміністративний нагляд і прип ’яти силою закону до Чернігова. Щоб оформити нагляд, треба було видати мені пашпорт і прописати. Ця процедура звичайним громадянам коштує багато нервів і кілька тижнів біганини, а мене оформили блискавично.
23 січня, коли ще й свято зустрічі не зовсім скінчилося, подзвонили з міліції й наказали прийти. Я прийшов. Старший лейтенант Обшиваний А. І. представився як такий, що має допомогти мені оформити всі необхідні документи для проживання на волі.
— Вам треба зф отограф уватися для пашпорта, а в понеділок заберете ф ото і прийдете сю ди. З Чернігова нікуди не виїжджати, бо на вас буде накладено адміністративний нагляд, — об ’явив він.
— Я власне думав їхати до батьків у Хрипівку, — відповів я.
— Я вам забороняю!
— Ви не маєте право забороняти. Нагляд ще не накладано. Доки не оформлена постанова, я можу їхати куди завгодно.
— Я робітник міліції, представник влади і я вам забороняю! — закричав Обшиваний.
— Я десять років не бачив батьків у батьківській хаті і поїду до них, хоч би ви тут луснули! — закричав і я.
— Добирайте слова!
— Припиніть свавілля!
— Ми вас скрутимо!
— Не забувайте, що я юрист. Я виконуватиму тільки закон, а не ваші свавільні примхи!
Перекричка закінчилася тим, що начальник Деснянського РВВС Андрійченко ’’дозволив” мені поїхати до Хрипівки на суботу й неділю.
27 січня мені видали новий пашпорт. Стаття 17 Конституції УРСР встановляє, що ’’кожен громадянин УРСР є громадянином СРСР” . Зрозуміло, що союзне громадянство походить від республіканського, а не навпаки, бо воно, республіканське громадянство, витікає безпосередньо з державного оформлення незмінної єдности нації як першооснови.
Міністерство внутрішніх справ УРСР не тільки не поставило герба УРСР на першій сторінці, воно загалом зігнорувало герб республіки і тим самим принизило державність УРСР.
28 січня мене прописали і старший лейтенант Обшиваний оголосив постанову нач. Деснянського РВВС про встановлення за мною річного адміністративного нагляду.
— Я хотів би переписати, — кажу до Обшиваного, — постанови наглядної комісії та адміністрації Володим ирської в’язниці з рекомендаціями встановити наді мною відкритий нагляд.
— Так ось про що ви думаєте, хочете продовжувати свою тюремну діяльність. Вам треба забути все те, за що ви сиділи, і пристосуватися до життя.
— Я не знаю, як відбуватиметься пристосування, але мені хотілось би знати, що написали у Володимирі.
— Я познайомлю вас.
І він прочитав обидві короткі постанови. Вони характеризували мене як затятого й невиправного націоналіста, порушника режиму і всяке таке та рекомендували Чернігівській міліції встановити за мною нагляд.
— Гаразд, — кажу, — обидва документи мені зрозумілі. Але через те, що в мене не така унікальна пам’ять, щоб я спромігся дослівно запам’ятати їх, я прошу дати мені можливість переписати їх.
— Це документ для нас, міліції, а не для вас. Ми склали постанову про нагляд за вами. Її ви можете переписати, а ті документи вам непотрібні.
— П отрібні-непотрібні... Що, нагляд за мною якась таємна справа?
— Ні, не таємна. Але ви самі знаєте, що є багато різних службових інструкцій, які непотрібно знати кому попало.
— Я не хто попало, а суб’єкт права.
— Однаково.
— Скажіть, будь ласка, я маю право знати документи, що визначають мій правовий стан?
— Можете, хоч, може, і не зовсім усі. І я вас познайомив.
— Я заявляю вам офіційно клопотання: дозвольте мені переписати постанову з Володимира.
— Я відмовляю вам, і це не тільки моє рішення. Годі вже думати про скарги. Покиньте все ваше минуле, вживайтеся в нашу д ійсність і живіть як радянські люди.
Потім він посадив мене в авто і повіз до прокурора міста. Прокурор, відкриваючи папку, що її подав йому Обшиваний, знайшов аркуш з постановою, зважив мене суворим поглядом з голови до ніг і, підписуючи папір, каже:
— Я затверджую нагляд за вами на шість місяців.
— Дванадцять, — похапцем вставив Обшиваний.
— Дванадцять, дванадцять, — навздогін забубонів прокурор. — І якщо будете порушувати, продовжимо ще на рік.
— Ну, а потім?
— Ще на рік!
— А далі? На все життя?!
— Так! До смерти!!
— Здорово!!!
— Де ви працюєте?
— Ніде. Щойно тиждень з в’язниці.
— Коли думаєте працювати?
— Думаю відпочити і здоров’я трохи поправити. Я 15 років працював без відпустки і тепер кілька місяців відпочиватиму.
— Що значить, кілька місяців? Звичайних людей ми судимо за дармоїдство, коли вони не працюють понад три місяці, а таким, як ви, ми даємо один місяць для відпочинку. Все. Можете йти!
Вийшли.
Постанова зобов’язувала: з’являтися один раз у тиждень кожної п’ятниці для реєстрації в міліцію у час від 17 до 18 годин.
Постанова забороняла:
1. відвідувати ресторани, бари, кафе;
2. виїжджати за межі міста Чернігова без дозволу органів міліції;
3. покидати своє помешкання у час від 22 години до 6 години ранку.
Таким чином вступ до радянського життя було оформлено.
[...]
Весь текст нарису Левка Лук'яненка тут:
