Спогади про Олексу Тихого

 

Олекса Тихий

* 31 січня 1927 — † 6 травня 1984

Пом'янімо...

"Дон Кіхот ХХ століття з обличчям европейського президента пішов на смерть так, як його предки йшли на палю."

Євген Сверстюк

"Згадуючи про Олексу Тихого, я не можу позбутися враження, що такі люди бувають хіба що в книжках. Артур з роману “Овід” Етель Ліліан Войнич. Або Мартін Іден з однойменного роману Джека Лондона. Але Олекса Тихий був не книжний герой, а жива героїчна особистість. Людина глибокої внутрішньої культури. Він сам збудував себе, виховав, загартував, закував у залізні лати воїна, постійно себе вдосконалював і цілком підпорядкував себе справі визволення України. Цілком. І свідомо поклав за неї світлу свою голову. Це зразок, яким має бути справжній мужчина: толерантним, доброзичливим до людей, але вимогливим і нещадним до себе, завжди і всюди твердим і непохитним у своїх моральних переконаннях, незалежно від того, чи бачать, чи оцінять це люди. Сумління твоє, тобто Бог, завжди з тобою. Він усе бачить.

...Світло-сірі очі його світилися на правильному, красивому його лиці – от зразковий українець, чимось на Шевченка схожий. Говорив спокійно, розважливо, ніколи не вживав лайливих слів чи жарґону, мова його була взірцева за лексикою, за стилем, якась аж надто правильна – так пишуть, а говорять простіше.

...Багато читав і осмислював прочитане, затівав розмови на філософські теми, особливо любив психологію, етику. ...Улюблена тема його розмов – педагогіка. Це мав бути видатний педагог, але, кажу ж, замість кафедри він мав каторгу. В цьому розумінні в його особі маємо “пропащу силу”. Тихий чітко усвідомлював, що справа визволення нації потребує жертви найкращих. І це нормальна, природна поведінка свідомої людини, яка поважає себе і почувається громадянином своєї батьківщини. Коли твій рід, твій народ загрожений – громадянин докладає зусиль, щоб усунути загрозу, а навіть покладає за спільноту своє життя. Але одна справа йти на бій у складі цілої армії, дещо інша – повставати одному або з невеликою групою одержимих…"

Василь Овсієнко

Уривки з його спогадів про Олексу Тихого, про останні місяці і дні його життя, свідком яких він був:

ПОВСТАВ І ПОЛІГ (ОЛЕКСА ТИХИЙ)

https://museum.khpg.org/en/1121787025

СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ ОЛЕКСІЯ ТИХОГО

Раїса Мороз

Ми — в’язні історії, — ідемо в життя, коли тільки воно

прийме нас життя, через скільки поколінь?

В. Стус. Із тюремного щоденника

А щодень

На одне сонце меншає

А щоніч

На одну зорю більшає...

І. Калинець. Підсумовуючи мовчання

6 травня цього року в концентраційному таборі на Уралі помер Олексій Іванович Тихий. Хто слідкував за повідомленнями останніх років про українських невільників, міг того сподіватися. ’’Режим, запропонований у Кучино, сягає поліцейського апогею, — писав Василь Стус про табір, в якому перебував Тихий. — Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, або — найчастіше — покаранням... Москва дала тутешнім владам усі повноваження, і хто зберігає ілюзію, що якийсь же закон має регулювати наші стосунки з адміністрацією — дуже помиляється. Закон повного беззаконня — ось єдиний регулятор наших так званих взаємин... Так довго тривати не може — такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель на них, але я особисто чуюся смертником...” .

Скільки у людини, тяжкохворої на шлунок, може залишатися фізичних сил, коли її фактично не випускають із тюремного ізолятора, з місяця в місяць карають фізично і морально, позбавляючи й тих крихт нормального людського існування, якими наділені совєтські політичні в’язні: теплої юшки-бурди, сякої-такої постелі, спілкування з друзями-подільниками та раз на рік спілкування з рідними.

Про Тихого писали всі сокамерники, друзі і знайомі, били на сполох, просили рятувати. Тільки він сам мовчав, сціпивши зуби від постійного болю і кривди. Чей же знав, відчував, бідний, що помре в таких нелюдських умовах. Адже останні його хвилини життя були заповнені, за свідченнями дружини, прощанням із цією грішною, повною Зла Землею і зверненням до Бога, молитвами до Нього.

Мені пощастило знати й зустрічати кілька разів цю лагідну, скромну, але мужню і чесну людину. Він був справжнім сином свого народу і заслуговує на його пам’ять. Я б хотіла, щоб мій короткий спогад про нього додав кілька листочків до мученицького вінка на його далеку могилу.

Не пригадую собі не лише дати, але й року, коли він з’явився у нашій хаті в місті Івано-Франківському по вул. Набережній 14. Було це, в усякому разі, після п’ятимісячної голодівки Валентина Мороза у Владімірській в’язниці і після всіх моїх інтерв’ю з чужоземними кореспондентами в Москві та всіх порахунків КҐБ зі мною як наслідок тих інтерв’ю. Якраз був невеликий перепочинок і затишшя у моїх стосунках з органами безпеки, з усього того виглядає, що було це, мабуть, в травні 1975 року.

Був теплий соняшний день. Він з’явився, не попередивши ні телефоном, ані інакше, мабуть, щоб не привести за собою відразу ж зграю сексотів. Прийшов він у супроводі якогось незнайомого мені чоловіка з Івано-Франківського, який явно чув себе неспокійно й небезпечно, відвідуючи таку одіозну особу, якою була моя персона в Івано-Франківському.

Роззувся відразу за дверима в передпокої і, залишившися в самих шкарпетках, представився: Олексій Тихий. Мені це прізвище нічого тоді не промовляло, і все ж я відразу перейнялася довір’ям до нього, може тому, що нагадав він мені й мою звичку з дитинства роззуватися на ґанку чи одразу ж за ґанком у сінях, а швидше тому, що від його постаті так і віяло приязню. Бувши на той час уже дуже підозрілою до всіляких незнайомців, що набивалися в друзі, а особливо до незнайомців чоловічої статі, в яких мені раз-у-раз ввижалися підіслані КҐБ залицяльники (чим вони насправді часто й були), я, пам’ятаю, поставилася до нього дуже щиро, пригостила, чим могла, а мала тоді не абиякий люксус: розчинну каву з німецької посилки від Галі Горбач.

Того разу ми не мали доброї нагоди говорити, Олексій поспішав до Коломиї, де в нього жив приятель, лікар Василь Кархут.* Казав, що заїхав до мене по дорозі зі Львова і адресу мою йому дав Михайло Горинь.

Оповідав, що працює пожежником у Дружківці, а живе з мамою на хуторі Їжевці і має там пасіку. Був дуже скромний, не згадував про свою освіту в Ломоносовському університеті в Москві, що могло бути предметом гордощів для багатьох людей в Совєтському Союзі.

Видно, що пишався науковими успіхами свого молодшого сина, який жив у Києві і працював, здається, в Інституті кібернетики. Запам’яталося також, що старший його син жив у Москві і не мав вищої освіти. У пізніших розмовах Олексій бідкався, що саме коли старший син виростав, він відбував ув’язнення, а, отже, не мав змоги брати участи в його вихованні.

Олексій Іванович ще кілька раз заїжджав до нас, кожного разу це було по дорозі ще до когось, найчастіше зі Львова до Коломиї, до Кархута, який мав тоді клопоти з публікацією своєї другої книжки про лікарські рослини — перша його книжка «Ліки навколо нас була розкуплена вмить», одразу ж стала рарітетом. На перешкоді йому стояли його минуле і КҐБ, Олексій намагався йому допомогти, як саме — вже не пам’ятаю.

Олексій Іванович усе був готовий допомогти. Сам учитель, він близько до серця взяв мої тодішні клопоти з вихованням сина-підлітка Валентина. Навіть намагався перебрати на себе трохи виховничого тягара, що звичайно на відстані (де Донецьк і хутір Їжевка, а де Івано-Франківськ!) було майже неможливо. Принаймні він узявся листуватися з ним і деякий час листувався таки та присилав йому цікаві книжки. Знаючи, що Валентин не раз утікав зі школи і пропускав уроки, Олексій розвивав передо мною свою педагогічну теорію: треба дозволяти дитині пропускати часом школу, натомість вимагаючи максимально використовувати цей час удома. Два чи й три дні на тиждень до школи не ходити, але виконувати за рахунок цього якусь індивідуальну програму. Переконував, що саме так він виховував свого молодшого сина і в результаті — його не абиякі успіхи в математиці і кібернетиці.

Тоді така його теорія здавалася мені надто сміливою і навіть ризикованою. Я була зайнята по вуха клопотами про ув’язненого чоловіка і війною з КҐБ, і тому мені видавалося неймовірним і понад мої сили заходити в конфлікт іще й зі школою.

Тепер, оглядаючися назад, я думаю, що в педагогічних міркуваннях Олексія Івановича було немало сенсу, передовсім той сенс, що дитині пішло б лише на користь одірвати її хоча б на якийсь час від ’’отарного”, чи то пак колективного виховання, а надто ж виховання совєтської школи. Колектив нівелює здібності, а совєтський колектив і поготів. Леся Українка дістала блискуче виховання вдома, виглядає, що ізоляція від шкільного колективу не пішла їй на шкоду. Біографії деяких інших видатних людей наводять на ту саму думку. Але тоді, на жаль, я не мала ні часу, ні відваги, щоб скористатися Олексієвими порадами.

Кожного разу, коли Олексій до нас заїжджав, він щось приносив: то меду з власної пасіки, то трохи грошей. Я мед завжди охоче брала, добрий непідроблений мед годі було знайти, а від грошей намагалася відмовитися. Але його годі було переконати. Видно було, що сам він був дуже невибагливий і жив скромно. Та й на платню пожежника не дуже розженешся. їздив лише потягами, щоб ощадити гроші. Часто бував у Москві і добре орієнтувався, що там у дисидентських колах діється. Знаючи, що й я там часто буваю, розпитував, що я про той московський рух думаю. Видно побоювався, щоб я не мала якихось ілюзій про погляди москвинів на національне питання. Я, пригадую собі, пояснювала своє розуміння тим, що, мовляв, нам з ними спільно йти до певного моменту, а пізніше чи так чи сяк, а стежки наші мусіли б розійтися. Він тоді мало що відказав на це, але видно було, що вчитель був задоволений відповіддю учениці. А взагалі, до дуже балакучих Тихий не належав. Боляче мені тепер, що не розпізнала я тоді як слід його великої душі, зовсім не знала його самвидавних праць. Було обмаль часу на наше знайомство і надто засмикане життя.

Він запрошував нас із сином до себе на хутір у гості і я навіть мала охоту скористатися нагодою по дорозі до своїх родичів його запрошенням, адже ми з ним були земляки. Однак здійснити той намір уже не довелося.

Останнього разу Олексій Тихий був у нас в Івано-Франківському напередодні оголошення Гельсінської групи — восени 1976 року. Саме від нього я вперше почула про намір створити Групу. Можливо, що з приводу організації Групи він і приїхав того разу на Західню Україну. Він перераховував, хто саме збирався зголоситися до Групи. Серед названих ним прізвищ була Оксана Яківна Мешко. Не було Михайла Гориня. а мені здавалося, що саме Горинь, людина розважливої і конструктивної вдачі, був би найкращим кандидатом до Групи. (Не знала я тоді, що Микола Руденко приїздив з тим до Гориня і пропонував йому створити Групу. Михайло пізніше про те мені розповідав і пояснив свою відмову простою причиною — не хотів сідати вдруге).

Про себе Олексій Тихий ані словечком не прохопився. Ця наша розмова відбулася надворі, коли я відпроваджувала його на автобус — на такі розмови в хаті ми не наважувалися з огляду на підслухачки у кожній із наших квартир.

Від нас Олексій Тихий поїхав на Київ. А за кілька днів я почула з пересилань західніх радіостанцій про створення Української гельсінської групи. Серед інших прізвищ було назване й прізвище Тихого. З тих таки ’’ворожих” радіопересилань я за кілька місяців почула про арешт Олексія Тихого. Так розпочалася для нього його остання хресна дорога.

____________________

* Кархут, Василь (1905- 1980) — лікар, фітотерапевт, письменник, колишній пластовий діяч. Особистий лікар митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. В'язень концтабору «Береза Картузька». За совєцької влади ввесь час зазнавав переслідувань: був на засланні в Сибіру (ув’язненні?), після звільнення жив у Коломиї і працював лікарем в одном у із сіл коло Коломиї. Постійно був під наглядом КҐБ і об’єктом шантажу і переслідувань цієї організації.

Володимир Тихий. СЛОВО ПРО БАТЬКА

https://lesinadumka.blogspot.com/2023/01/20.html

Олекса Тихий, "Дон Кіхот 20 ст."

 

"Дон Кіхот 20 ст. з обличчям Европейського президента пішов на смерть так, як його предки йшли на палю."
Євген Сверстюк

Згадаймо...

Олекса Тихий

* 27 січня 1927 - † 5 травня 1984

МОЖЛИВI ФОРМИ ОПОРУ

Кожний чоловiк, група людей, поодинокий народ керуються певними нормами моралi. Ми, українськi полiтв'язнi, уся вина котрих полягає в оборонi рiдного слова, лiтературної творчости, вiдстоювання прав людини i свого народу, вважаємо доцiльним i абсолютно необхiдним для рятування вiд духовного i культурного знищення такi норми поведiнки для українця (-ки):

– Уживання тiльки рiдної мови на рiднiй землi i цим укрiплення себе i свого народу.

– Не вiддавати дiтей на науку до дитячих садкiв i шкiл з росiйською мовою навчання, добиватися шкiл i дошкiльних установ з рiдною мовою або вчити дiтей самим.

– Вiдмовлятися вiд навчання в школах i iнших навчальних заведеннях з росiйською мовою навчання, добиватися шкiл, технiкумiв, вузiв з рiдною мовою i вчитися самостiйно, здаючи екстерном.

– Спiлкуватися рiдною мовою не тiльки в колi сiм'ї, але й на працi, у громадськiй дiяльностi, на вулицi.

– Не вiдвiдувати театру, кiна, концертiв на росiйськiй мовi, оскiльки вони негативно впливають на культуру усної мови, особливо дiтей i молодi. Те саме стосується до теле – i радiопередач.

– Стримуватися вiд горiлки, лихословлення, курення тютюну.

– Не користуватися предметами розкошi, особливо такими, якi не мають художнього значення i не приносять користи (легковими автомобiлями, дорогими килимами, кришталевими виробами, модерними меблями, багатотомними виданнями творiв, яких нiхто не читає, фортепiянами, на яких нiхто не грає).

– Не накопичувати грошей i коштовностей заради них самих, а помагати людям, що попали в бiду, талановитим дiтям i молодi, батьки котрих не мають можливости забезпечити нормальнi умови.для освiти i розвитку творчих завдаткiв i т. д.

– Вiдмовлятися вiд працi в установах, навчальних заведеннях, громадських органiзацiях, де гребують українською мовою, традицiями народу, правами людини.

– Вiдмовлятися вiд служби в армiї поза межами України i вiд командирiв, котрi не говорять українською мовою.

– Вiдмовлятися працювати понад установлену законом норму часу – 41 годину на тиждень, i у вихiднi днi, у тому числi i в сiльському господарствi.

– Не виїжджати на роботу поза межi України.

– Вiдстоювати своє право, право iнших людей, свободу, честь, гiднiсть, вiдстоювати суверенiтет України.

– Виявляти i оголошувати якi б це не були порушення закону, вiд кого вони не виходили б.

Пропонованi вище форми опору полiтицi i практицi бюрократiї, спрямованi на духовне i культурне знищення української нацiї, не передбаченi жадним законом як злочин.

Одначе бюрократи i КДБiсти можуть переслiдувати за них звiльненням з працi, шельмуванням на зборах, пониженням на посадi i в зарплатi, залякуванням, а iнодi i судовою розправою. Але де ж, коли була без жертв здобута воля? Хiба пристойно жити дрижачою твариною, турботами шлунку, вирощувати дiтей, безрiдних дiтей XX сторiччя? ...

Мало нас, але нiчого,

Бiльше буде рiк за роком.

Пiтьма висить не назавжди

Над замученим народом.

(Павло Грабовський)

Олекса Тихий, член Української Групи Сприяння виконанню Гельсiнських Угод

Василь Романюк, священик (згодом Святійший Патріярх Київський і всієї Руси-України Володимир)

1978

Олекса Тихий, середина 1970-х рр.

Василь Романюк, згодом Святійший Патріярх Київський і всієї Руси-України Володимир

Володимир Тихий

Володимир Тихий

СЛОВО ПРО БАТЬКА

Словника покручів української мови (над яким працював Олекса Тихий – ред.) я, на жаль не маю. Всі матеріали по арешті батька були забрані в КДБ. у мене збереглися лише ті копії, які я одержав раніше й перепоховав після того, як батька забрали. Мешкав я на той час у гуртожитку. Це були копії його робіт "Думки про рідний Донецький край", "Роздуми про долю і культуру української мови на Донеччині", "Сільськи проблеми" тощо. Остання булавизнана "антирадянською пропагандою" й інкримінована йому як злочин. Вона увійшла у вирок разом із "Думками". Праця ж "Роздуми..." йому не інкримінувалася, тобто не була визнана "злочинним матеріалом". Не інкримінувалася й основна робота батька, якою він займався протягом останніх років, це збірник висловів видатних людей про мову. Це досить об'ємна книжка: десь 400-500 сторінок, якщо брати звичайний формат книги. Мені відомо, що батько передрукував її приблизно в 10-12-х відбитках. Перші 6 – на нормальному папері, решта – на цигарковому (щоб було більше копій).

Він передбачав, що це може закінчитися арештом і конфіскацією. Це так і сталося. Саме передчуваючи це, він попередньо роздав різним людям машинописні примірники своєї книжки, щоб вона збереглась. На жаль, у мене вона якраз на цигарковому папері і через це дуже важко читається. Кілька років тому її бралися друкувати, але не змогли через утруднене прочитання. Нещодавно мені таки пощастило знайти жінку, яка погодилась набрати цю книжку. Після набору я збираюся звернутись до якогось видавництва з пропозицією видрукувати її.

Десь ще років за три Іван Драч пропонував мені заздалегідь написати замовлення на публікацію, але я, на жаль, цього не зробив, бо не мав тоді матеріалу. Була, відверто кажучи, ще одна причина, з якої війшла затримка. Декілька років тому мені здавалось, що такий матеріал вже втратив свою актуальність, що проблема української мови й культури вже вирішується законодавчо на державному рівні... Але останнім часом стало очевидним, що ці проблеми ще дуже далекі до остаточного вирішення й актуальності своєї не втратили. До того ж, ця книга відбиває дуже широкий спектр думок людей різних поколінь з питань, які будуть надзвичайно важливими для усіх, а насамперед для вчителів. Вона, ця книжка, й була задумана як посібник для вчителів. Щоб вони, користуючись нею, могли нести ці думки широкому учнівському загалу. Звичайно, ніякого ворожого системі змісту ця праця не містила. Єдиний, хто знайшов у ній "глибоко захований націоналістичний зміст", "вороже нутро" і таке інше, це професор Стебун, який виступив на суді як експерт. Перед тим він двічі давав у КДБ "експертні заключення" на цю працю. Якраз він і написав, що ця книжка (попри ту суттєву "ваду") зовні цілком гарно укладена і має відповідне значення, й навіть могла б бути рекомендованою до друку. Це, до речі, те, що зробили його колеги з Донецького держуніверситету. Кафедра української мови ДонДУ та відділ національних відносин інституту філософії АН України рекомендували цю книгу до друку.

Буквально за місяць до арешту її машинопис з указаними рекомендаціями був поданий до видавництва "Радянська освіта". І, як пізніше стало відомо, прямо з видавництва все це пішло в... архів КДБ. Там він і донині. Зараз я все ж сподіваюсь остаточно вирішити проблему з друком, і ця дорога мені праця батька побачить нарешті світ.

Мені хотілось би дещо додати про перше ув'язнення батька. Це було 1957 року.Суд був закритий, нікого туди не пустили. Йому інкримінували листи до Президії Верховної Ради СРСР, де він піддав критиці радянську демократію й висловлював сумнів у тому, що в Радянському Союзі будується комунізм. Трудящі не живуть а животіють, а українська мова на Донеччині не розвивається, а душиться. Одночасно там був протест проти введення радянських військ в Угорщину 1956 року. Це все було визнано "антирадянською агітацією і пропагандою". Було підкреслено, що ці матеріали розповсюджувалися й поширювалися. Батько, дійсно, ніби робив фотокопії своїх листів. Напевне я цього не знаю, бо був тоді ще малий (коли батька забирали, мені було 4 роки). Я пам'ятаю цей обшук. Все, як було, пам'ятаю. Залишилися в пам'яті і табори в Мордовії. Нещодавно я був у Сосновці й пізнав ті табори, де я був шестирічною дитиною. Там усе лишилося як і було тоді, хоча зараз, ніби, цю зону ліквідували.

У додаток до сказаного про батька п.Василем (Овсієнком) хотілось би зауважити, що батько дійсно був людиною, яка повністю зробила себе. Він сам себе виховав морально, загартував волю, яку не вдалося зломити табірним катам. Він не поступався ні в чому, не йшов на компроміси з режимом, хоча розумів, що міг би в чомусь непринциповому і поступитись. Але він не міг дозволити собі цього. І в Гельсінську Спілку він вступив через те, що бачив саме там своє місце. Щодо молодшого покоління, то основним завданням, на його думку, повинна бути освіта та виховання. Тобто тільки за допомогою освічених і свідомих громадян можна підняти культурний рівень, досягти значних перетворень у суспільстві.

Я його бачив десь днів за десять до смерті. Нам дали побачення напередодні операції через те, що не було ніякої впевненості у її успіхові. Важив він біля 40 кг – не міг нічого істи. Поховали ми його поряд із начальником відділу режиму цієї тюрми (така іронія долі). У похованні брали участь четверо: заступник начальника тюремної лікарні, водій вантажівки, якийсь капітан і я. Ховали на звичайному цвинтарі в тюрмі, там, де пізніше був похований В.Стус поряд із заступником начальника цього табору. Фактично, всі вони були зеками режиму – одні сиділи, другі їх стерегли, перші були катованими, другі – катами. То щось страшне, це Кучино! Я двічі там був, але жодного разу не дали побачення з батьком. Спочатку обіцяли, а потім знаходили якусь зачіпку, якусь "провину", і товариш Фьодоров пояснював, що "мы не можем дать свидание" або "мы не можем взять передачу" з тоъ чи іншої причини. Там, у Кучино, була досить цікава історія з тією операцією. Якраз тоді вивезли Плюща й обміняли на "радянських шпіонів" Щаранського, Орлова та ін. Про це може докладніше сказати п.Василь Овсієнко. Справа у тім, що КДБ боявся, що батько помре під час операції і ця подія набуде розголосу. Тож й після операції його почали сумлінно лікувати і витягли, фактично, з коматозного стану, навіть обіцяли, що після його "актують", тобто звільнять, як безнадійно хворого. Але поступово на політичній арені пристрасті вгамувалися, й та обіцянка була "забута".

З виступу на науковій конференції, присвяченій пам'яті О.Тихого,

23 січня 1994, Дружківка

https://olexa.org.ua/tvory/tvor02.htm

Многая літа панові Василеві Овсієнкові!

Василь Овсієнко,
хранитель пам'яті. Політв'язень, літописець. ©
Нині панові Василеві минає 71. МНОГАЯ ЛІТА!!!

"А проте:
ми ще повернемось
бодай –
ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні."
В. Стус

Влітку 1989 року в середовищі недавно звільнених політв’язнів та родин загиблих у неволі правозахисників Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса виникла думка перевезти їхні тлінні рештки на батьківщину, до Києва, щоб належно поховати. Ми передбачали, що це перепоховання стане знаковою подією, як свого часу перепоховання Тараса Шевченка в Каневі 22 травня 1861 року чи похорон Лесі Українки 1913 року (її привезли з Грузії). Але що це стане такою грандіозною подією, ми й подумати не могли. Тоді багато хто відчув себе громадянином України і навернувся до національного життя. Цей похорон став значним щаблем, що наблизив здобуття Незалежности. Якщо ми що-небудь доброго зробили у своєму житті – то це оцю справу. Це була тяжка фізично і психологічно робота.

За 25 років я не раз писав і сотням різних аудиторій розповідав про цю подію, але ж виростають нові люди, яким теж потрібно про це знати. Тепер легше: є прекрасний фільм Станіслава Чернілевського про Василя Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна», знятий 1989-1992 року на кіностудії «Галфільм». Він стає дедалі ціннішим, бо деякі люди, які в ньому свідчать, уже відлетіли у вирій услід за Василем, Олексою та Юрієм. (Знайти цей фільм в інтернеті просто: наберіть назву українською мовою – і відкриється. Фільм триває 2 години 32 хвилини. https://www.youtube.com/watch?reload=9&v=kEf_s1D04ZU Не пошкодуйте того часу. Особливо вражаючі картини перепоховання – у частині третій). Фільм неодноразово показувало телебачення. Сподіваємося, що в ці дні його знову покаже декілька телеканалів.

Отож 1989 року родини загиблих затіяли тривалі перетрактації зі владою, щоб процедура відбулася згідно з законом. Громадськість збирала гроші. Під кінець літа 1989 року окреслилися конкретні терміни: привезти під 3 – 4 вересня. Це дні смерти Василя Стуса (1985) і Юрія Литвина (1984; Олекса Тихий помер 5 чи 6 травня 1984 року). До групи, що мала вирушати на Урал, добрі люди вписали й мене як колишнього їхнього співв’язня. То була незабутня поїздка… Через декілька днів після повернення з Уралу, 9 вересня, я попросив свого недавнього співкамерника Михайла Гориня, який головував другого дня на Установчому з’їзді Народного Руху України за перебудову, щоб поза чергою випустив мене на трибуну, і я виступив із таким повідомлення (звичайно, сказав я коротше, але текст був написаний):

Василь Овсієнко виступає на Установчому з'їзді Руху. Кадр із відео з архіву Ярослава Кендзьора.

“Оце, добрі люди, у руках у мене ключі від тюремних камер, із яких політв’язнів, у тому числі й мене, вивезено було менше двох років тому. Це ключі від камер так званого “учреждения ВС-389/36” у селі Кучині Чусовського району Пермської області – колонії особливого режиму для “особливо небезпечних державних злочинців”, “особливо небезпечних рецидивістів”, таких, як присутні тут, на з’їзді, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Микола Горбаль, Іван Сокульський, Іван Кандиба і я…

Це ключі від камер тієї самої “установи”, де були доведені до смертельного стану відомі правозахисники, члени Української громадської групи сприяння виконання гельсінкських угод Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко, які померли по в’язничних лікарнях у 1984 році. Оцей ключ номер три, можливо, від карцеру № 3, в якому помер унаслідок голодівки та від холоду видатний поет сучасної України Василь Стус.

Я не викрав ці ключі. Я підібрав їх щойно 1 вересня в одній із камер покинутої та напівзруйнованої, до болю рідної тюрми. Будемо сподіватися, що ніколи ці ключі вже не будуть подзвонювати в руках наглядачів. Їхнє місце в музеї.

Згідно з “найгуманнішими в світі” совєтськими законами, останки померлого в’язня не віддають родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться трив (термін) ув’язнення. Отже, хто зі в’язнів вижив – той уже вдома, а хто помер, той понині під арештом. Олекса Тихий – на кладовищі “Северное” в Пермі, Юрій Литвин і Василь Стус – у селі Борисово, коло Кучина, під стовпчиками з номерами 7 і 9. Тільки тіло Валерія Марченка великій подвижниці, матері Ніні Михайлівні, вдалося вирвати з неволі та поховати у рідному селі Барахтах під Києвом.

Родини Стуса, Литвина і Тихого, за підтримкою товариства “Меморіял”, Всеукраїнського Товариства репресованих, УГС та НРУ, домоглися, нарешті, дозволу перевезти тлінні рештки до Києва та перепоховати на Лісовому кладовищі. Похорон мав бути 3 вересня, за день до роковини смерти Литвина і Стуса.

Ми закупили квитки на літак, замовили цинкові домовини, зафрахтували транспорт. Але за три дні до виїзду надійшла телеграма від начальника відділу комунального господарства Чусовського району Казанцева, що перепоховання заборонено “у зв’язку з погіршенням санітарно-епідемічної обстановки в районі”.

Усе ж таки на Урал виїхала знімальна група новостворюваної кіностудії “Галфільм” на чолі з режисером Станіславом Чернілевським, яка працює над повнометражним фільмом про Василя Стуса. Із нею поїхав і я. Проведено унікальні зйомки на могилах Стуса і Литвина, у приміщенні колишньої нашої в’язниці, в тому числі в карцері, де помер Стус. Ми вчасно приїхали, бо “тюрма народів”, за чутками, ближчим часом має бути переобладнана на корівник.

Ми встановили, що ніякого погіршення санепідемобстановки в Чусовському районі нема. Ми питали лікарів, працівників ринку, продавців, людей на вулиці – ніхто такого не чув, якогось особливого стану в районі не оголошували. Із розмов із головним лікарем санепідемслужби району Дивдіним та заступником заввіділом комунгоспу райвиконкому Мусіхіним стало ясно, що рішення про заборону перепоховання було прийняте після дзвінків із Києва, з Кучина та з Пермі. Неважко здогадатися, що ті дзвінки – від зацікавлених людей, від винуватців смерті Тихого, Литвина, Стуса.

У 1985 році Стуса поховали за декілька годин до приїзду дружини та сина і не дозволили перевезти тіло на Україну. Тоді теж покликалися на несприятливу санепідемобстановку. Отже, епідемія є. Це – чума. Це – антиукраїнська чума, вірусоносії якої сидять у КҐБ та в ЦК КПУ!

У зв’язку з цим пропоную записати до резолюції з’їзду таке:

“Вимагаємо повернути українській землі тлінні рештки українських патріотів, що ними засіяні простори Росії, у тому числі Тихого, Литвина і Стуса;

вимагаємо цілковитої реабілітації всіх в’язнів сумління 60-х – 80-х років, що не може обійтися без публічного осуду винуватців репресій (саме осуду, а не засудження);

вимагаємо відкрити сейфи КҐБ і видобути звідти твори наших митців, зокрема Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса, з метою їх опублікування.”

У залі здійнялася буря оплесків. Мене обступили журналісти, фотоґрафували ті ключі… [...]

* * *
Прощайте, дорогі співкамерники – Олексо, Юрію, Василю…
Так, ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси.
Не розвиднялося й не дніло, а тільки в пору половінь
завирувало, задудніло, як грім волання і велінь.
Та вилягаючи в покосах під ясним небом горілиць,
ми будимо многоголосся барвистих світових зірниць.
Народжень дибиться громаддя, громаддя вікових страстей,
а Бог не одведе очей від українського свічаддя.
То не одне уже світання, тисячоліття не одне,
як ув оазі безталання нас душить, підминає, гне…
Як тавра нам віки, як рана, прости ж, мій Боженьку, прости,
коли завзяття безталанне не винести, не донести.
Та віщуни знакують долю – ще розчахнеться суходіл,
і хоч у прірву, хоч на волю – об обрій кулаки оббий.
Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.
На тихі води і на ясні зорі
паде лебідка білими грудьми.
Вдар, блискавко, і, громе, прогрими,
аби вже не простерти крил – у горі.
Зелені села, білі городи, і синь-ріка, і голуба долина,
і золота, як мрія, Україна кудись пішла, лишаючи сліди.
…Отут спинюся на самотині – там, де копита кóня вороного
розбризкують геть ярі іскри יдного днів.
…Враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті.

Уривки з публікації пана Василя Овсієнка "Повернення"
Читати цілком: https://maidan.org.ua/2014/11/vasyl-ovsijenko-povernennya-2/

Відеозапис виступу Василя Овсієнка на Установчому з'їзді Народного Руху - тут:

https://www.radiosvoboda.org/a/30145928.html

"Зерно мусить перше умерти / І тільки тоді проросте." Євген Сверстюк

П'ять років без пана Євгена...
Вічна світла пам'ять!

Євген Сверстюк
ЗВИЧАЙНА ЛЮДИНА

Дроти кругом себе
обсновує звичайна людина
якій веліли
Вона знає
що кожен відповідальний за все
але не вірить
бо звикла відповідати лише тим
хто допитує
Звичайна людина
зробить все
що буде наказано
Коли буде наказ
приходити завтра будуть вас вішати
Звичайна людина запитає
з готовністю співучасника
а шнурок приносити свій
Звичайна людина прийняла догмат
всяка влада від Бога
а коли власть стала проти Бога
звичайна людина признала власть замість Бога
і якою ж абсолютною
стала та власть без абсолютів
власть звичайної людини
не обтяженої вірою
не обмеженої засадами
примірена до практичної користи
стримувана обережністю
звичайної людини
націленої на довголіття
Коли на розпуттях велелюдних
вам колотимуть очі
відкинуті звичайною людиною
необачні зухвальці
своєю непримиренністю
відданістю високим засадам
і великій вірі
не беріть їх за духів зарозумілости
Небо рівномірно засіває землю
хлопчиками і дівчатками
і в кожне покоління кидає жменьку
засвічених офірним вогнем
призначених зогріти пустку
тьмяного житла звичайної людини
і освітити вихід з її печери
Коли їм пощастить згоріти до останку
вони стають сіллю землі
здатною вернути плодючість ниві
затоптаній звичайною людиною
в суєті днів її

"Якось у дитинстві Євген Сверстюк на запитання: ким ти хочеш бути, відповів: «Хочу сидіти в тюрмі за Україну». У сім’ї, де брат Дмитро загинув в УПА, а брат Яків був засуджений за діяльність в ОУН, Євген дитиною не бачив іншої стежки як продовження їхньої боротьби. Його зброєю було – Слово. І за нього таки відсидів 12 років концтаборів.
Віра в Бога і християнство було основою його життя. Читав і вивчав релігійну літературу. Заснував і понад 20 років редагував газету "Наша віра". Був активним прихожанином Української Автокефальної православної церкви.
"У ранньому дитинстві я був хворобливим. У нас казали: нездалим. 1932 року втратив зір. Тоді, в серпні, батьки завезли мене до шпиталю в Сокаль. Лікар після огляду сказав, що зір уже годі відновити. Певне, тієї миті я став дорослим. Мені відкрилася безодня пітьми. Врятували мене не медики.
У селі Матеві була баба Химка, яка змовляла. Щоранку вона приходила до мене (був у селі впродовж двох тижнів), проказувала молитви й прикладала до очей лезо ножа. Коли я вертався в Сільце, вже був зрячим. Досі дякую тій сільській жінці-знахарці… І Всевишньому… Передовсім. Ще в дитинстві відкрилася мені абсолютна присутність Бога"."
Так починається нарис Лесі Бондарук "Десять слів про Євгена Сверстюка"
Читати далі: https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/12/25/153470/

Євген Сверстюк

* * *
«Коли в цю неділю останню
Він входив в Єрусалим,
Назустріч лунала Осанна
І бігли з гілками за Ним».*

Минуло-запало в учора.
На ранок уже ні сліду.
Настала таємна вечеря
І ніч в Гетсиманськім саду.

Назавтра — як палець самотній,
з хрестом, у терновім вінку...
Так було у тиждень скорботний,
Так буде завжди на віку.

Офірні горіння в безсмертя
Засвічують слово святе:
Зерно мусить перше умерти
І тільки тоді проросте.

* Перша строфа є перекладом з Б. Пастернака.

Євген Сверстюк
ЗОНА УМИРАНИЯ

І
Коли мені надіслали запрошення до зустрічі у 36-ій зоні суворого режиму, за підписом одного з колишніх в’язнів, я мовчки відклав його:
- О, ні, тільки не туди. Туди - тільки під конвоєм!
Тим часом думкою і в снах часто, надто часто вертаюся туди. Торік у Лондоні мені приснилася зустріч з Ковальовим у „нашому" лаґері. Значить ця реальність з тобою, куди б тебе не занесло. Від неї не втечеш...
В кінці серпня цього року раптом зателефонував Сергій Ковальов і запропонував зустріч на 36-ій зоні: там організовується музей, потрібна наша допомога, щоб відтворити „те все"...
„Того всього" не відтвориш ніколи. Навіть у сні зона виходить лібералізована, дроти — без високої напруги, а замість майора Федорова— будяк його росту.
Власне, та похмура зона, розміщена на болотах біля річки Чусової, була б страшною і без дротів, собак та „чорних вовків" (так називали наглядачі каґебістів, присутність яких завжди електризувала гнітючу атмосферу зони).
Відібрати людині сім найкращих років життя разом з переспективою на майбутнє — хіба потрібна більша кара? Адже ніхто з них семи чи десяти зупинених років (щоденного мороку і болотяних випарів, щоденної одноманітної механічної праці, з колеса повторень) ніхто не вийде живим, готовим до суспільної активности у великій зоні, де в свою чергу моральна деґрадація і застій є буденним животінням.
Але в ту 36-ту зону ви потрапляєте як у пекло, де біля входу на вас чекають чорти різного ранґу. Перші два місяці вони підглядають і підслуховують, щоб встановити ваші найвразливіші больові точки. Далі закулісна режисура „чорних вовків" буде плянувати систематичний тиск з метою морально зламати особистість і змусити її зректися себе, щоб потім повно приєднатися до ритуалів ненависницької системи — великого соціялістичного лаґеру, того лаґеру, що розкинувся на одну шосту земної кулі, що в 1968-му виставив танки проти демократії в окупованій Празі.
Але зламатися — це відвернутися від друзів і перейти на бік конвою та жалюгідних колишніх поліцаїв, що прислуговують і нинішній владі. Отже, порядна людина на це не йде, тому її б'ють щоденно, особливо „по костям" (карцер з голими нарами) і „по желудку" (позбавляють права закупу на 5 карбованців чаю, сухарів, цукерків-подушечок). Все це робиться у принизливій формі, як покарання за порушення режиму. Схоже на покарання поганого школяра.
Однак, головне, що режисура не дотримується своїх правил. Більшість у зоні просто виконує ритуал примусової праці — і там ніякі „порушення” не помічаються. Кари „за порушення" організовуються навколо одиниць, яким призначено вже слідством у КҐБ пройти всі кола пекла. І тут терплять уже наші бальки, дружина, діти, що приїжджають раз на рік на побачення (одно чи дводенне) за тридев’ять земель, їм же перед ворітьми повідомляють, що ваш „осуждьонний лишон свиданія за нарушеніє правіл". І вони, принижені і скривджені, нахапавшись по дорозі блощиць, вертаються ні з чим додому.
Все це відтворити просто неможливо, як неможливо уявити щоденного побуту в зоні, де півроку зима і холод, сушіння мокрих бушлатів і валянок, де тебе позбавлено всього, крім сірого бушлата, а в карцері відбирають і бушлат.
Однак сам інтер'єр, самі стіни, самі вікна з ґратами - теж мают ь свою мову. І вона вражає.

II
...Коли входиш у той коридор, який веде до місця вбивства Василя Стуса, відчуваєш, що тут жити не можна було. А коли заходиш у той карцер — мимоволі хасаєшся, наче доторкаєшся до знаряддя вбивства. Як тут тісно, холодно і безпросвітно!
У зоні-музеї є „живий експонат" — прапорщик Кукушкін. Він тут заробляє. Покірно-лукавий, довготелесий, з потупленими очима, він і тепер свідчить про „самогубство Стуса", про його активне неприйняття режиму. Хоча сам Кукушкін тоді тут не конвоював, а ніс свою службу в іншій зоні.
Мені не хочеться згадувати про підступність цього мужичка, який писав на замовлення рапорти на мене навіть без мого відому.
— Якщо зек повісився в камері, то навіщо говорити, що потім, коли знімали, від ударився головою об батарею? Значить від самого початку вас хвилювало, як пояснити пролом черепа? Та й приміряйте до себе той шнурок — ви вдаритеся ногами, плечима, а не головою ж?
„Свідок" мовчить.
— Якщо зек повісився, то за це відповідають наглядачі. А ви кажете, що усі три наглядачі навіть не були покарані, а далі несли службу, наче нічого не трапилося.
Мовчить.
Далі — більше. Виявляється, що ніяких документів про В. Стуса, навіть фальшивого акту про „сердечний приступ", у Пермі нема. Тут показують представникам меморіалу розписи, за якими документи відіслали до Москви, а з Москви — відповідь: ніколи документи про Василя Стуса сюди не надходили.
Поховали Василя Стуса без акту експертизи — за один день до приїзду дружини. Перепоховання організували вночі, де представник судової експретизи стояв лише як конвоїр...
Отже, не тільки поета Василя Стуса і його останньої збірки „Птах душі" немає сліду. Навіть самого зека Стуса наче тут ніколи не було!
Присутній тут Левко Лук'яненко (відсидів 27 років) і Баліс Гаяускас (відсидів 37 років!) в той час сиділи у глухих камерах і нічого не чули, окрім підозрілих шумів і суєтні. Розпитую Гаяускаса. Він говорить, що не раз був в одній камері зі Стусом: “Це був боєць, з тих, що завжди в боротьбі, а не з тих, що кінчають самогубством”.
Далі Гаяускас розповідає свою історію. Це було за декілька місяців до страшного 4 вересня 1985 року. Він заводить нас до робочої камери. „Отут був стіл, де я з отакою викруткою збирав і скручував деталі. Отут сидів Ромашов, колишній кримінальний злочинець, а тут він заточував викрутку. Зненацька ударом по голові він приглушив мене, я втратив свідомість, а коли бив викруткою в груди, я крикнув. Тут навпроти був зек Астра, він підняв варту. Ромашова забрали. Залізо не зачепило серця, але дві рани біля серця".
— Що зробили з Ромашов им? Забрали з зони?
— Нічого. Він далі сидів у камері. Але тут я згадав собі недавню розмову з каґебістом, який сказав: „Тебе уб'ють у лаґері, якщо не змінишся", але тоді я подумав, що вони мене переведуть у побутову зону...
Виявляється, в умовах 36-ої зони особливого режиму в 1985 році панувала безпросвітня сваволя. Темні інструкції вимовлялися вголос (все одно нікому не розкажеш), а вбивство не вважалося злочином.
Директор меморіалу запитує Б. Гаяускаса: „Якщо зек, якого треба позбутися , — у випадку Стуса спецслужбам було відомо, що його висувають на Нобелівську премію — цілком у владі спецслужб, то чи не краще було взяти його на етап, шоб звідти він не вернувся?" Б. Гаяускас відповів: „Зека супроводжує його справа. Навіт ь убивство при спробі втечі оформляється . А тут, у карцері, — все глухо. Я завжди поглядав на той карцер, як на місце, де уб'ють без сліду".
Очевидно, незримі сліди залишаються довіку.
Наш третій день у зоні випав на 1 вересня. З Горнозаводська приїхала екскурсія, вчителі з дітьми. Вони вийшли з зони приголомшені. І тут їм сказали, що сьогодні вони можуть зустрітися з тими, що тут сиділи.
— Як? Вони приїхали?! — здивувалася Ніна Василівна, вчителька, біля якої одинадцятиклясники тримаються, як діти біля мами. Моди нашого часу їх не торкнулися — ні моди, ні навіть помади.
Вони стривожено вслухалися в мою розповідь. Потім вчителька несміливо запитала:
— Скажіть, а вас судили в Україні, чи тут? — У Києві. — А таких лаґерів у вас не було? — Ні. Політичні лаґери для всіх народів — тільки тут, в Мордовії.
На закінчення вона попросила у мене якусь книжку, хай і українською мовою — хотіла, щоб була пам'ять у їхній школі. А потім сказала : „Як мені соромно за мою батьківщину! Неначе якесь прокляття висить над нами. І як врятувати від цього оцих дітей? Але вони повинні все це знати"...

ІІІ
Меморіяльний музей Перм-36 заснований пермським обласним відділом Міжнародного правозахисного, історико-просвітницького і доброчинного Товариства „Меморіал", а також адміністрацією Пермської области. До речі, в Пермі височить пам'ятник жертвам репресій з написом:

О люді, люді с номєрами,
Ви билі люді, нє раби!
Ви билі вишє і упрямєй
Своєй траґічєской судьби.
(Жигулін)

Власне, це єдиний у країні Архіпелаґу Ґулаґу свідок минулих злочинів. Страшно подумати: у країні, вкритій політичними зонами, наче залізничною сіткою, нема свідчень минулого! Говорять про півмільйона у братніх могилах в Семипалатинську. Говорять про Норильськ, Воркуту, Комсомольськ, майже всі будови Півночі — на кістках зеків. А від страшних лаґерів смерти, яка чекала на молодого хлопця чи дівчину у зоні не довше одного-двох років — від них не залишилося нічого, крім кісток під землею.
Закордонні кореспонденти шукають з телекамерами і знаходять лише залишки зогнилих бараків у бур'янах.
А тим часом в Західній Европі на кожному історично зафіксованому місці — Освєнцім, Дахау, Бухенвальд... Музей на місці концтаборів, що проіснували тільки пару років воєнного часу — момент в історії нацизму...
В той час, коли з репродукторів одної шостої земної кулі постійно гудів фальшиво-патетичний баритон:

Ето раздайотся в Бухєнвальдє
Колокольний звон, колокольний звон!

А в ту пору тисячі таких бухенвальдів в СССР душили „дітей різних народів" — без обліку і жодного дзвону, підла тишина і підлий шепіт таємних інструкцій! І все це не тільки в сталінські часи. Могили Олекси Тихого, Юрія Литвина, Василя Стуса виросли вже в роки перебудови — при Горбачові. „Чорні вовки" мали карт-бланш у ту найчорнішу годину, що перед світанком. ...Їх були сотні тисяч, що виносили і виконували вироки. Вони працювали револьверами і наручниками. Що вони посіяли, окрім злости, будяків і кропиви?

"Свобода", 23 жовтня 1998

Знимки з нарису Лесі Бондарук і з газети "День".