Показ дописів із міткою Микола Голубець. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Микола Голубець. Показати всі дописи

понеділок, 10 березня 2025 р.

"Не промовчи Шевченка у собі..."

 

Світлина* 1859 року

Павло Гірник
НАЗАВЖДИ
Ніколи свого серця не щерби,
Аби лише виспівувати гарно.
Не промовчи Шевченка у собі.
Не прокричи Стефаника задарма.
Творив Тараса гнів, а не жура.
А що поробиш, люде без’язикий,
Коли з-за ґрат у душу зазира
Твоя свобода, змучена до крику,
Коли поети пнуться в паничі,
І побратими цвенькають потроху,
І кобза почорніла на плечі,
Як домовина вбитої епохи?!
Не возлюби себе. Не розгуби
Ні голосу, ні стогону, ні слуху.
Шевченко йде дорогами доби
І завжди обирає кручі духу.
Іде і йтиме у тривожний час,
І вже його не зупинить нікому.
Ви чуєте?
Минаючи Парнас,
Шевченко повертається додому!


Евген Маланюк
НА ТРИЗНІ
І той — з-під брів — наллятий гнівом зір,
і та — з-під уса — усмішка-докір,
і криця та, що в кремезній статурі
завжди бриніла жадобою бурі;
і ті уста, що з них, як гураґан,
гримів і пік пророчий твій пеан;
і думи ті, що гострим лезом їді
прокреслились гравюрою на міді;
і ярий дух, що повнив тіло вщерть, —
все це в віках, пропалюючи смерть,
живе горить, сумління нам тривожить,
вирізьблюючи тварі — образ Божий.
І як могла ув'язнити труна,
коли крізь ню палахкотить весна?!
Як гимн вогню, як рокіт многострунний
могло згасить дубове віко трунне?!
Бо канівська земля, що налягла,
лежить не тяжче орлього крила,
і віко трунне скинеш ти, і камінь
затиснутими гнівно п'ястуками.
1929

Світлина 1859 року


"Будьте люди!"
Олекса Стефанович
ШЕВЧЕНКО
Перелічу і дні і літа.
Кого я, де, коли любив?
Кому яке добро зробив? —
Нікого в світі,
Нікому в світі.
Неначе пo-лісу ходив!
Т. Шевченко
Позерства - ні на зе́рня, на слідину.
Ти батька і багато Григорів
Тулив у сво́му серці — та узрів
І всім єством любив єси — Людину!
Любив калини. Відав янголину —
Нестерпне-ясну й темну. І горів:
Ті вихори, той пристрасти Хорив
До кореня стрясли твою Калину!
О, не комусь, а всім робив добро,
Коли гримів — "порвіте!" на Дніпро
І — "будьте люди!" сурмив на усюди!
І той пожар, те полум'я і жар —
Огонь мистецтва — клекоти і руди.
Багрове о́бре зарево "Кобзар".




Микола Голубець
ШЕВЧЕНКО - ОБРАЗОТВОРЕЦЬ
"Львівські вісті", 1942
Для сучасного українського громадянина, пройнятого обожанням Шевченкового генія, це незрозумілий і мало правдоподібний, а все ж таки історичний факт: в 1893 р. прислано в Харків на продаж — 281 рисунків та оригінальних офорт... Т. Шевченка, за ціну... 3000 карбованців, тобто приблизно, по 10 карбованців за штуку. Безцінна коллєкція Шевченкових реліквій, не те що найшла собі покупця (відомий український маляр і мистецтвознавець С. Васильківський оцінив її в... 300 карбованців, харківський колєкціонер В. Філонов з патріотизму потроїв цю суму), але й викликала прилюдні толки, що депреціонуючи вартість Шевченкового малярства взагалі раз на все скомпромітували в наших очах усіх учасників цієї "прилюдної дискусії".
Сьогодні ми вже гаразд знаємо, що могутня Шевченкова індивідуальність була в його вияві така многогранна, як це бувало в виїмкових індивідуальностей італійського відродження, з Ліонардом да Вінчі у проводі. Крім віщого слова, володів Шевченко ще кистю, рисувальним олівцем, графічним пером і граверським різцем, був непоганим скульптором, при нагоді й архітектом, а коли того було треба, то не завагався станути перед театральною рампою, при чому, як співак і відтворець української народньої пісні здобув собі просто ентузіястичне признання в тямучих справу слухачів.
Правда, Шевченкове співацтво заглухло для нас разом з тим, як на віки затих його м’який, баритональний тенор, не побачити вже його на сцені як і не почути його в повній українського гумору чи притаєного смутку розмові. Гіпсові відливи його різьбарських спроб пропали для нас так само, як небогато дасться сказати про його засоби в підході до розв'язки принагідних, архітектонічних завдань. За те, крім безсмертного "Кобзаря" залишилася нам по Шевченкові його багата образотворча спадщина й про неї ми можемо виробити собі вже тепер деяке уявлення.
Роздивляючи цю спадщину, ми можемо сьогодні спокійно сказати, що Шевченко-поет і Шевченко маляр, це два рівно маркантні обличчя тієї ж індивідуальности, дві суверенні форми його творчого вияву, що ані себе не прислонюють, ані себе навзаїм не послаблюють, не входять зі собою в колізії й конфлікти, але, завдяки своїй рівнорядности, ніяк себе не доповнюють, не голкують себе одна одною, що найменше в тому розумінні, що Шевченко маляр не є ілюстратором Шевченка поета.
Шевченко, це не те саме, що Гете, Готіє, Лєрмонтов та інші видатні майстри слова, що вчилися й уміли рисувати, але використовували своє уміння "оттак собі", на маргінесі своїх письменницьких праць, без бажання сказати щонебудь сучасникам чи нащадкам при допомозі образотворчих форм. Не слід теж ставити Шевченка в одну лінію з такими письменниками, як Бодлєр, Мюссе, Меріме, Іго чи Пушкін, що будучи малярами-ділєтантами, подекуди конкретизували свої поетичні візії образотворчими засобами. Місце Шевченка радше в плеяді тих майстрів долота й кисті, що рівночасно мали непереможну тягу до поетичного слова, в рівній мірі як образотворчість відповідаючого їх темпераментові й творчим побудам. До таких належав титан пізнього італійського ренесансу Мікельанджельо Буонаротті, англійський прерафаеліст Габріель Россетті й нарешті польський драматург Станіслав Виспяньскі, а в нас — Корнило Устиянович.
Ще пасучи ягнята за селом, Шевченко "списував Сковороду" у книжечці, що сам собі її "обвів візерунками й квітками". Дяки, в яких Шевченко шукав елементарної освіти, були здебільша не тільки грамотії, але й "сільські Апеллєси", тобто малярі іконописці. Не надавшися на поміщицького козачка, Шевченко дуже рано був призначений до малярського фаху, правда, зразу суто цехового, ремісницького характеру, але завдяки щасливому збігові обставин (стріча з Сошенком), ця ремісницька перспектива уступила перед мистецькою в її академічному оформленні. Як письменник пройшов Шевченко доволі нерівномірну школу падкого на знання автодидакта, але як маляр, мав за собою дуже солідну й систематичну освіту — від розтирання малярських фарб до академічної абсолюторії й звання "академіка гравюри".
Ще молодим опанував Шевченко Біблію: доволі повно витвердив всесвітню, а перш за все українську історію, при чому псевдо-Кониський а відтак Енгель були його постійними сопутниками. Не залишилася Шевченкові чужою ділянка клясичної археології та українських, історично-побутових реалій. Будучи вже учнем академії мистецтв у Петербурзі, простудіював Шевченко Гомера, Шекспіра, Шіллєра, не цурався теж творів сучасної французької, російської та польської літератури. Очевидно українську літературу й устну словесність знав наізуст. Приступаючи до писання тої чи іншої історичної поеми, Шевченко старався простудіувати весь доступний джерельний матеріял, при чому питання побуту й культури даної доби розв'язував з суто науковою совісністю й об'єктивізмом. Ніхто до Шевченка й ніхто по ньому не відчув так конгеніяльно духа й кольориту "Слова о полку Ігореві", ніхто теж не відтворив так прекрасно його фрагментів. Аби з такою силою й ніжністю рівночасно інтерпретувати "Плач Ярославни", чи біблійні мотиви, замало самого поетичного генія. Тут необхідний аналітичний змисл дослідника й знавця епохи.
Що ж до теоретичного підготування Шевченка в ділянці історії й філософії образотворчости, то вистане взяти в руки його автобіографічну повість "Мистець" або "Щоденник". Щойно тут побачимо, як той, нібито засліплений боготворець "Карла Великого" (Брюлова), раз-у-раз виломлюється з-під академічного псевдоклясичного шнурка й поважується на такі єресі, на такі самостійні міркування, що назвати Шевченка сопутником академічного манєризму, аж ніяк не приходиться. Бунт проти академії, що так гучно спалахнув два роки по смерти Шевченка в маніфесті "передвижників", тлів і розпалювався на довго перед тим, не тільки в серці, але й у образотворчости Шевченка.
Якже "неакадемічними", якже ворожими до абстрактної спекуляції були завваження Шевченка на маргінесі "Умніцтва Пєнкного" Лібельта, як суто людським було його щире захоплення "Життєписами" Вазарі, як далекими від холодної фразеології Брюлова були його уявлення про мистця, як "представника живої чесности". Задивлені в гіпсові відливи греко-римської скульптури академісти, насмілилися сказати, що "натура — дура", але Шевченко ніяк їм не потакував, а навпаки усвідомив собі, що натура прекрасна, як вчителька мистця а найкраще, що в ній, то "обличчя людини, осяяне щастям". Ніякого діла до людського щастя не було академістам, а коли Шевченко поважувався всупереч їм голосити такі істини, то він ніяк не був попутчик, а справжній єретик академізму.
Шевченкова образотворчість і сама собою і по мірі впливу, що його мала на сучасність, надто важна проблема, аби ми могли сьогодні спочити на лаврах її досьогочасного обслідування. Є ще ціла низка нерішених питань, зв'язаних з еволюцією мистецького світогляду й образотворчої практики Шевченка, що на них ми мусимо відповісти.
Якнебудь перші Шевченкові вчителі, оті сільські дяки-Апеллєси, були здебільша полуграмотні п'яниці та "хіроманти", то все ж таки варто би прослідити, наскільки їхні твори, оті "Микити" та "Івани-воїни" були щирим народним примітивом з деякою дозою добрих традицій українського іконопису, а наскільки бездушно шабльоновим, кустарницьким лубком. Цікаво теж, які саме зразки служили Шевченкові до копіювання за час його служби "козачком" у пана Енгельгардта, та наскільки суттєві були зв'язки Шевченка з робітнями таких малярів, як Рустем у Вильні чи Лямпі у Варшаві. Інтересно, хто такий був той Ширяєв у Петербурзі, з якого майстерні вибігав Шевченко у Літній Сад зарисовувати паркові статуї. Не все ще сказано про Шевченкового "відкривця" Сошенка, хоч писалося про нього досить. Очевидно, для нас мало цікавий старечий етап його образотворчости. Хотілося би дещо більше знати про його мистецьку фізіономію в моменті його припадкової зустрічі з Шевченком. Він же був першим критиком Шевченкової образотворчости, він то дивувався простоті й ляконічности перших Шевченкових композицій в академії.
Про Брюлова, що майже п'ять повних років кермував образотворчою освітою Шевченка, знаємо розмірно багато. Його непереможний вплив на молодого Шевченка теж нам уже дещо зрозумілий помимо того, що Шевченко зле почував себе в шорах того впливу й пробував з-під нього виломатися. Та виломатися й отрястися з нього не було легко. Та ж перед Брюловим падав навколішки не хто інший, а сам Пушкін. Жуковський не виходив з його робітні, Кольцов дедикував йому свої твори. Глінка любив його як брата, а по словам тогочасних російських поетів-панегіристів "Останній день Помпеїв" Брюлова був "для русской кісті первим дньом". Коли додати до нього ще й виїмкове добродійство з боку Брюлова, участь у викупі Шевченка з кріпацтва й приязно-товариське відношення Брюлова до Шевченка, то хіба можна дивуватися тим дітірамбам вдячности, що їх молодий Шевченко виспівує в честь Брюлова?
А все ж таки час і віддалення, а перш за все нове окруження, що в ньому найшовся Шевченко на засланні, зробили своє. Шевченко цілком виломився з-під впливу Брюлова й академізму та пішов власною дорогою. Перші спроби в тому напрямі позначуються вже на академічній лавці. Вслід за осудженим Брюловим "Петром-анахоретом", компонує Шевченко ескіз сценки з Вальтер Скотового "Вудстока". Тематика праць, що за них дістає Шевченко нагороди теж не класицистична: "Боєць" з 1838, "Хлопець, що ділиться куском хліба зі собачкою" з 1840 та "Циганка" з 1841 р. свідчать про тягу Шевченка в "народ" і до природи, для якої він ходить літом на смоленське кладбище "змальовувати лопухи й дерева". Проблиски реялістичного наставання Шевченка бачимо й у його заробіткових працях, а саме в ілюстраціях то "Знахоря" Квітки, "Силі волі" Надєждіна та "Рускіх палководцев" Полєвого. Вони то приводять Шевченка до зовсім неакадемічної концепції "Живописної України" (1844) з її суто побутовими, історичними та документарно-пейзажними композиціями. В тому напрямі підкріпила світогляд Шевченка археологічна експедиція по Україні (1845) з її суто реалістичним завданням змалювання пам'ятників минулого рідного крою. Тут Шевченко зійшовся зі своїм шкільним другом-приятелем Штернбергом, що раніше від нього закинув академічну акуратність композиції й вилизаність мазка та дав перші в російському малярстві імпресії української природи. Чар отих Штернбергових рисунків був настільки сильний, що мало того, що полонив Шевченка, але й переконав "самого" Брюлова.
Якже ж далеко від академізму виявилася духова спорідненість Шевченка-гравера з Рембрандтом, якого вплив відбився на його гравюрах теж не по рабськи. Містична світлотінь Рембрандта находить у Шевченка своє конкретно-реальне джерело.
Бути "угодним Богові й корисним людям" рішив Шевченко, дожидаючи звільнення з заслання, й тому зродилася в нього ідея "Блудного сина", тому він, під кінець життя, не почуваючи вже сил для "великої" творчости, рішив обмежитися до граверства, як найбільш відповідного засобу поширення мистецтва й прекрасного серед народніх мас.
І з того аспекту мусимо бачити в Шевченку новатора й коністадора, а ніяк попутника академістичної напушености й фразеології.
"Львівські вісті", числа від 8, 10 та 11 березня 1942 р.


Список та репродукції картин і малюнків Тараса Шевченка
Збереглося 835 творів Тараса Шевченка, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють відомості про понад 278 втрачених і досі не знайдених робіт.

________________
* Світлина з фондів Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника.

четвер, 11 листопада 2021 р.

"...що даси душі? Надію!" Богдан Лепкий

 

Знимка з 1938 року.

Богдан Лепкий

* * *
Зневажений наш храм,
Зруйнований наш дім,
Одно осталось нам,
Одно на світі цім —
це Віра!
Сторощені списи,
Пощерблені мечі,
Що серцю ти даси
І що даси душі?
Надію!
Посипався наш квіт,
В болото впав і в кров,
Де є цей лік, щоб світ
Він оздоровив знов?
Любов…


Богдан-Ігор Антонич
                                  Богданові Лепкому

* * *
Похилився поет над минулим,
Над життям, що піснями цвіло,
І думки, мов птахи, поринули
У закутане в казку село.
Похилився поет над рікою
Понад сонячним дзеркалом хвиль,
Лиховісною тінню важкою
В нім відбився гірський, синій шпиль.
І подумав поет: все минає,
Це відоме, звичайне таке,
А одначе ця думка страшна є.
В ній щось моторошне та гірке.
Похилився поет над минулим,
Доторкнувся до споминів струн.
Аж раптово над ним промайнуло
Старосвітське: «Не ввесь я умру».

1933



Микола Голубець
БОГДАН ЛЕПКИЙ
(1872— 1941)
Опубліковано у числах "Львівських вістей" з 22, 23 і 24 липня 1942 року
21 липня ц. р. минають перші роковини смерти великого українського поета і письменника Богдана Лепкого. З того приводу містимо про нього недруковану ще статтю пок. Миколи Голубця.
21 липня 1941 р., рівно чотири тижні з моменту, в якому почався визвольний похід Німецької Армії на українські землі, помер у Кракові — Богдан Лепкий. Прожив 69 років, працював рівно пів сторіччя і згас на самому порозі епохи, про яку мріяв, за якою тужив, до наближення якої приклав свою творчу руку. Мов біблійному Мойсеєві судилося Богданові Лепкому напоїти погасаючий погляд фатаморганою Обітованої Землі.
Небуденний письменницький талант, глибока ерудиція, муравлина працьовитість, вийняткова культура, повага та серіозність, що характеризували Богдана Лепкого, забезпечили його імені тривке місце в історії української культури й національно-громадського життя. Якась нещоденна гармонія між заміреним і досягнутим, якась ідеальна рівновага думки, слова і чину, такт і почуття міри, поклали нестерте тавро на все, що було ознаменоване іменем Богдана Лепкого. Завжди і всюди був Богдан Лепкий у нескаламученій злагоді зі собою, з вимогами хвилини та з найширшими колами українського громадянства.
Приблизно 50 років тому виступив Богдан Лепкий на літературному стадіоні, як зрілий, скристалізований тип творця й таким залишився до смерти. Оця постійна мужеськість його творчої фізіономії, це справді рідке й тим типовіше для Лепкого явище.
Богдан Лепкий — син о. Сильвестра, духовника і письменника, що писав під псевдонімом Марка Мурави, виніс з-під солом'яної стріхи крегулецької "плебанії" на Поділлі і своєрідний попівський аристократизм. Цей аристократизм згодом степенований і витончуваний вихованням та зв'язками з людьми подібної породи сплітався з типовим для українського духовенства "старшої дати" народницьким демократизмом у його особистому житті і літературній творчості.
Хоч талант до літератури одідичив Богдан уже по батькові, то не зразу найшов своє призначення в письменницькому пері. Перші свої поматуральні кроки звернув Богдан до пражської академії мистецтв. На жаль, обов'язуючий в тогочасному навчанні натуралізм відкинув цього поета-мрійника й рішучого лірика від образотворчої освіти, поштовхнувши його до літератури. З пражської академії мистецтв перейшов Лепкий на філософічний факультет віденського університету, де й оформилася його індивідуальність остаточно.
Пробувши два роки на посаді ґімназійного вчителя в Бережанах, перебрався Лепкий до Кракова, де прожив мало не все своє життя. Там працював спочатку як ґімназійний вчитель, відтак лєктором української мови, а вкінці професором української літератури в Ягайлонському університеті.
Щось з туги "шенґайста" за вищим рівнем духового життя і щось з пози запізненого романтика було в тому добровільному "вигнанні" Лепкого. Ніхто його не примушував іти на чужину, щоб відтак ..."в тиху ніч, як тільки чуже місто засне, відчиняти вікно й дивитися на схід"... Зрештою, Лепкий не зривав безпосередніх зв'язків з батьківщиною. У Крегульці чи у Львові з'являвся зчаста, мало котра з культурно-національних імпрез у краю відбувалася без його вступного слова чи рецитації віршів, не було святочного числа українських репрезентативних часописів чи журналів без принагідного вірша Богдана Лепкого. До Львова приїздив як неофіційний амбасадор західно-европейської культури з поведінкою й тонкими манерами дипльомата. В Кракові обертався в гурті "Молодої Польщі", у Львові під його впливом, повстав доволі екзотичний гурт "Молодої Музи". Діти сільських стріх та попівських плебаній, підпавши під вплив Кракова, пробували якийсь час вдавати з себе вроджених аристократів...
Та в тому, що гасло "мистецтво для мистецтва" й "оді профанум вульґус" попало в гурток помірковано талановитих і поверховно освічених еґоцентриків, Лепкий не винуватий. Зате його впливові треба завдячувати цю дрібку культурности й европейськости, що вряди-годи проховзувалася по молодомузівському "свічаді плеса".
Не винуватий Лепкий і в тому, що ніодин з молодомузців не запалав полум'яною жадобою служити українській культурі й національній справі, на зразок титана праці й обов'язку Івана Франка, чи хочби самого Лепкого, що може не так завзято й інтензивно, як Франко, все таки жертвенно й послідовно служив справі продовж цілого свого життя. В капличках молодомузців замість кумирів бовваніли їхні автопортрети, в храмі Лепкого здіймалася на престолі батьківщина з усім чаром і траґізмом свого многострадального обличчя.
Постійне життя на чужині настроїло Лепкову поетичну ліру тонами незаспокоєної туги за рідною землею; воно примусило його теж перемінити свою хату на оазу українського життя й культури на чужинному пустирищі. Все, що українське приїздило у Краків чи тільки гостювало в ньому, зосереджувалося в гостинному домі Лепких при вул. Зеленій. Тут велися палкі й запліднюючі розмови про українську літературу й образотворчість, тут зарисувалися найперші обрії української стрілецької орґанізації. Колискою Українського Стрілецтва, опроміненою романтикою непосильного збройного зриву, була хата Лепких при вулиці Зеленій в Кракові.
Своє становище університетського лектора, а відтак професора української літератури, використав Лепкий з усією відданістю справі, при чому лекції й виклади Лепкого належали до справжніх симпозіонів. Так гарно, так тепло та інтимно, як говорив Лепкий про літературу, не вмів говорити ніхто з його українських сучасників. Франко реєстрував літературні постаті і явища, як філолог, Єфремов, як публіцист, єдиний Лепкий підходив до питань історії літератури, як поет.
Перша світова війна вирвала Лепкого з Кракова. Якийсь час прожив у своєму університетському місті Відні, відтак працював як учитель в українському таборі полонених у Вецлярі. Рівночасно розвинув доволі живу видавничу діяльність в оренштайнівській "Українській Накладні". Праця в таборі й ота видавнича діяльність були тим довгом, що його сплачував Лепкий всякий раз, як тільки вимагала цього справа.
В 1923 р. відсвяткувало українське громадянство 30-літній ювілей літературної й громадської праці Лепкого, після чого він з запалом кинувся творити цикль історичних романів з доби Мазепи, що при доволі стриманому становищі фахової критики, зискав широку популярність. Крім цього опублікував Лепкий цілу низку прозових творів, повістей та оповідань, чимраз рідше повертаючись до вихідного становища своєї літературної творчости — поезії.
В 1933 р. відсвяткував Лепкий своє шістдесятиріччя, у слід за чим наспіло іменування його університетським професором. Почалася в житті Лепкого доба емеритури, спогадів. Війна й большевицька інвазія 1939 р. застали Лепкого в краю. Не бажаючи згинути в кігтях чрезвичайки, Лепкий переїхав на селянському возі до "свого" Кракова. Написав повість, що друкувалася у "Краківських Вістях" і, як більшість творів Лепкого, мала успіх. Згас несподівано на серцевий удар, у моменті, коли вже столиця Галичини була звільнена від жидо-большевицької інвазії, спочив на Раковицькому кладовищі, не вспівши навіть висловити побажання бути похованим на рідній землі...
У момент першого літературного виступу Богдана Лепкого в половині 90-их рр. мин. віку, на фірмаменті українського письменства й культурно-громадського життя горіла всіма своїми веселковими кольорами зоря Івана Франка. Опинитись другорядним зорям в її сусідстві, не було безпечно. Притьмарювала вона все довкола себе, навіть те, що оподалік від неї могло горіти власним блеском.
Франко, цей титан праці й раб національного обов'язку, людина, що не жаліла своїх рук ніде, де їх тільки було потрібно, ерудит і філософ, розумів так багато, а не хотів розуміти модного в ті часи клича "мистецтво для мистецтва". Література, наука, мистецтво, були в уявленні Франка тільки засобами, тільки знаряддям у боротьбі за визволення нації. Франко не залишав письменникові ні вченому права засклепитися в тісному колі своєї спеціяльності, сам не вважаючи себе ні священослужителем "чистої" поезії, ні лябораторійним сподвижником наукових абстракцій. Дивився на себе, як на каменяра поступу, раба волі й обов'язку й такого само окреслення вимагав від своїх сучасників.
Трудно сказати, щоб Франко і Лепкий, зустрівшись при українському літературно-громадському варстаті, запалали до себе особливими симпатіями. Для цього було забагато різниць в їхньому характері, вихованні, вихідних становищах. Франко маніфестувався як "мужик", Лепкий був "панич" і тому оба обходили себе, як тільки могли. А все ж не обійшлося без наявного впливу Франка на Лепкого. Щонайменше поза межами "чистого мистецтва", в ділянці праці для нації Лепкий наслідував Франка. Для того, щоб на зразок молодомузців засклепитися в свому егоцентризмі, Лепкий був надто відзивчивою людиною, надто великим громадянином, а перш за все — українцем.
Ніжні й інтимні тони поезії, тонкість лінії й вишуканість форми умів Лепкий завжди зберегти для себе й для горстки естетичних смакунів. Свої громадські й національні обов'язки виконував Лепкий не тільки акуратно і совісно, але з запалом. В ролі письменника і громадського працівника почував себе Лепкий добре. Підчас одного з ювілейних свят висловився: "Якби мені вернув хто молодість і запитав, чим я хочу бути, я без вагання сказав би — українським письменником".
Плодовитість Лепкого покривається з його талановитістю й працездатністю. Ліричні поезії, поеми, оповідання, повісті, романи, побутові та історичні, популярні літературно-історичні нариси та компендії — оце форми, в які вилився його п'ятдесятилітній творчий дорібок. Сучасне покоління не пам'ятає уже перших збірок поезій та оповідань Лепкого. Самі їх наголовки, як "Стрічки", "Листки падуть", "Осінь", "Над рікою", "З глибини душі", "З села", "З життя", "Щаслива година", "По дорозі життя", "Кара", "Кидаю слова" і т. п., перейшли вже у сферу історії літератури й бібліографії, хоч так іще недавно зачитувалися цими, здебільша невеличкими, книжками не тільки молоді адепти літератури, але й широкі читацькі маси. Сучасне читацьке покоління пам'ятає Лепкого вже тільки, як автора мазепинської епопеї, який, відчувши палючу вимогу хвилини, вийшов назустріч тугам і бажанням громадянства, вбираючи в крилате й барвисте слово все те, що тремтіло в глибині збірного серця. Археологи, історики і філологи, знавці звичаїв і обичаїв кінця XVII. ст. на Україні можуть з успіхом квестіонувати наявність т. зв. духа епохи в Лепковій мазепинській епопеї. Багато анахронізмів у способі й у висловлюванні своїх думок далось би закинути лепківському персонажеві. Та одного не можна відмовити лепківським історичним картинам: полум'яної любови батьківщини і непохитної віри в її світле майбутнє. Це було те, що примушувало громадянство зачитуватися "Полтавою" чи "Мотрею", що заставляло людські груди глибше віддихати, а очі повертало від злиднів і буднів у майбутнє свято нації. Це залишиться успіхом і досягненням Лепкого навіть тоді, коли не стане серед українського громадянства рисканта для перевидання його історичних повістей. Це є та великодушна жертва поета на вівтарі нації, яка навіть тоді, коли забуде його твори, то не забуде того, що ними для нації досягнено.
70 років життя й пів століття творчої, а при тому муравлиної праці — це велетенський шмат часу. Лепкий, вроджений лірик, вмів огріти його теплом свого серця, освітити сонцем своєї промінної, справді, аристократичної душі. Любив мистецтво й для себе вважав його самоціллю, але коли цього вимагала справа, вмів схилити шию в ярмо громадського й національного обов'язку і, як сам казав, "орати скибу за скибою і класти під них свої сили, свою молодість, своє все".
У слушну годину вмів набрати в груди повітря, випрямитися на ввесь ріст і крикнути:
"Бийте в дзвін! Бийте в дзвін на тривогу! Щоб не було на рятунок запізно. Щоб унуки батьків не прокляли, що не вміли краю боронити".




середа, 24 липня 2019 р.

Спогад про табір військовополонених-українців у Фрайштадті, Верхня Австрія


Ірина Домбчевська (1886-1964), просвітянка, управителька шпиталю Українських Січових Стрільців, опікунка здоров'я Івана Франка, опублікувала 1958 року спогади про свої відвідини в часі Першої світової війни табору військовополонених-українців у Фрайштадті, Верхня Австрія. Яке добірне товариство діячів СВУ вона там застала!

ФРАЙШТАДТСЬКИЙ ТАБІР ОЧИМА ЖІНКИ
(Уривок з книги: „Фрайштадтська республіка")

… В ювілейному році „Союзу Визволення України" хочу пригадати про працю в таборі полонених українців у Фрайштадті. Фрайштадт — це мале, старе, але чарівне місто у Горішній Австрії, що стало центром великої праці полонених українців з-над Дніпра й Дністра у першій світовій війні.
В липні 1914 року покликано мого чоловіка, д-ра Романа Домбчевського, до військової служби. Декілька поштових військових карток це - ціла переписка між нами.
Містечко Янів біля Львова стало місцем постою для мадярських та чеських полків, що спішили до Перемишля. Нашу хату, як і багато інших, пограбовано і спалено. Тоді втратили ми велику бібліотеку. що її складали два покоління. Москвофільськи настроєні чеські старшини повісили кількох свідомих українців без ніякої вини.
Я поїхала у село Домажар, де батько був парохом. Церкву та хату, які стояли на високій горі, було видно з Гошинця, що стогнав під важкими підводами та стукотом важких чобіт змучених далекою дорогою вояків. Не було тоді ще для транспортів автомашин.
Одного понурого дня побачили ми на дорозі вже якесь інше військо. В грубих сірих шинелях, юхтових чоботах - це вже було російське військо. Було його непроглядна сила. Ціль маршу — оволодіти Перемиською твердинею. Це були переважно українські полки, що розмовляли нашою мовою.
Церковця на горі була дороговказом для втомлених вояків. Під час спочинку заходили вони до нашої хати. Ми гостили їх всім, чим була змога. Під час розмови з ними нас зворушувала чудова українська мова, бо це були сини Київщини, Полтавщини й Слобожанщини! Часто ночували в нас хворі. Моя мама мала під руками всі ліки і допомагала їм, як могла! В той час думали ми й про своїх: про мого рідного брата, чоловіка та родичів, порозкиданих по Австро-Угорщині.
По святах та неділях російські вояки ходили до церкви і просили в мого батька дозволу поспівати на Службі Божій. Це були селяни. Але як вони чудово співали! Вся церква була зачарована тим богонадхненним співом!
Часто ночували в нас і старшини-українці, що довгими, зимовими вечерами переводили з нами розмови на різні теми, а ранком покидали нас.
Все це я пишу тому, що воно має зв'язок із працею Союзу Визволення України, про який ми ще тоді мало знали...
Зимою 1914 року дістала я поштову картку з Болгарії від нашого приятеля д-ра Левка Ганкевича ось такого змісту: „Ромко здоровий. Живе у гірському містечку. Працює так, як любить. Відвідай мою маму та знайомих". Це була для мене велика потіха.
Час ішов, а з ним змінилась і військова ситуація. На допомогу австрійцям прийшли німці, що по важких боях викинули російське військо і забрали Львів! При першій змозі я поїхала провідати свою родину. Я вже знала, що моїх дядьків, Костя Паньківського та Степана Федака, вивезено, як закладників, у глиб Росії, а їхні сини на війні.
Догоряли ще бориславські нафтовища, вкриваючи Львів попелом. Ранені вояки лежали на вулицях, бо москалі пограбували шпиталі та забрали з них все устаткування. Якраз в той час забрано мене до Львова, де жінки зорганізували допомогу раненим та хворим українським воякам. Розпочався вишкіл медсестер для шпиталів, що дав добрі наслідки.
...Українські Січові Стрільці у Львові. Одразу постала „Українська Самаритянська Поміч", а з її рамени — Захист для Українських Січових Стрільців. Разом з іншими жінками призначено мене впорядкувати „Захист". А в липні 1915 року я вже була його управителькою.
Переписка з мужем відбувалась нормально. У своїх листах чоловік описував працю Союзу Визволення України у Фрайштадтському таборі. Просив висилати українську клясичну літературу та нотну партитуру. Пригадую, що я роздобула ноти „Вечерниці" Ніщинського і надіслала їх для таборового хору.
Минали дні й місяці. Після Різдва я дістала відпустку і дозвіл австрійської військової влади на подорож до Фрайштадту.
Полагодила всі справи в „Захисті" і залишила під доброю опікою Івана Франка, що перебував тоді серед Стрільців на лікуванні, в оточенні моїх заступників: д-ра Щуровського та ідейного працівника УСС — Івана Озаркевича. Вони висилали мені звідомлення до Фрайштадту.
В січні 1915 року виїхала я до Відня. Там перебула кілька днів. Застала свого чоловіка разом з професором-дириґентом Євгеном Турулою з Теребовлі. Відвідала Станицю УСС і резиденцію Союзу Визволення України. Як я була рада, коли побачила своїх давніх знайомих за такою великою працею. Були там наш кооператор Андрій Жук, директор бібліотеки НТШ у Львові — Вол. Дорошенко, видатний політичний діяч Маркіян Басок-Меленевський, д-р Всеволод Козловський, д-р Євген Любарський-Письменний і багато інших бадьорих, надійних та ідейних. То була для мене велика втіха! Пригадала наш Львів. Розпитували мене всі про наступ та відступ москалів, про події у Львові, а найбільше про здоров'я нашого найбільшого поета-письменника, науковця й громадянина Івана Франка.
Разом з проф. Євг. Турулою відвідали ми Віденську оперу, оглянули музеї та різні пам'ятки, а тоді виїхали до Фрайштадту. Дивні діла Твої, Господи, а шляхи Твої незнані! І це невеличке містечко під альпійськими горами, під небом чужим, стало, як колись Запорізька Січ, фортецею національного освідомлення наших єдинокровних братів з Великої України.


... У таборі я близько познайомилась з професорами Просвітнього Відділу. Маючи серед полонених сприятливий ґрунт, кожний з них працював із захопленням. Полонені жадали знань і всім цікавились, а професори раді були вкласти їм свою душу, щоб здібні учні якнайбільше скористали!
Застала тут із Західньої України й Буковини: лагідного професора-лінґвіста Василя Сімовича, що його полонені охрестили „дядьком Василем", гарячого парляментарія д-ра Йосипа Охримовича, композитора Євгена Турулу, маґістра богословії о. Омеляна Гнідого, поета-художника й науковця - Миколу Голубця, поета Василя Пачовського, проф. математики Миколу Чайковського, тихого джентлмена. парляментарія д-рa Вол. Левицького, радикального посла до Віденського парляменту Яцька Остапчука, організатора СВУ д-ра Романа Домбчевського і ін. Та ще з Великої України президента СВУ Ол. Скорописа-Йолтуховського, скульптора Мих. Гаврилка, соціолога д-ра Йосипа Безпалка, із полонених: художника Юрка Балицького (син поміщика з Херсонщини, якого розстріляли денікінці в домі батьків на хуторі, як завзятого українського націоналіста, а батьків його помордували). оперового співака Івана Птицю, „прімадонну" театру — військовика Павла Дубрівного, історика — Миколу Лозовика, художника Федора Шевченка (внука геніяльного Тараса), поета - Олексу Кобця, Костя Слобідського та ін. Всі вони були різної вдачі, темпераменту та здібностей, але всі були задивлені в одну мету: Самостійна й Суверенна Україна.
Командантом табору був поміщик-німець з Поділля, генерал Льонгард. Це був своєрідний тип німецького барона, що кожного дня прогулювався із своїм псом-бернардином до невеличкого підгірського містечка. Пізніше він став прихильником українських визвольних ідей!
Частенько до нас заходили на розмову або в справах полонені українці: Юрко Балицький, що виготовляв великі декорації для театру, режисер Іван Птиця, „прімадонна" Павло Дубрівний, що позичав у нас жіночі одяги для сцени, Федір Шевченко, поет Олекса Кобець, артисти театру М. Садовського в Києві: Мих Славінський, Стах Драбинястий, Сергій Антоненко та інші.
Проф. д-ра Степана Смаль-Стоцького тоді в таборі ще не було.


Не раз я мала нагоду бути на виставах і концертах, що давали велику естетичну насолоду таборовикам та гостям і стояли на високому рівні сценічно-мистецького виконання. Драматично-Музичне Товариство складалося тоді з 242 осіб, а в Національному Таборовому Хорі співало 250 хористів. Отже, до півтисячі артистів виступало на таборовій сцені. Це була — велич!
Часто проф. Василь Сімович з захопленням розповідав, як полонені цікавилися його викладами з історії, мови та літератури України. А назва „дядько Василь", що йому дали полонені, залишилася за ним на все життя, бо й пізніше у Львові, де він редаґував журнал „Життя і Знання", його називали не інакше, як „дядько Василь". Товстий, кремезний, він дійсно нагадував нашого заможного сільського дядька.
З моїх повідомлень полонені вже знали, що в захисті Українських Січових Стрільців у Львові перебуває тяжко хворий Іван Франко, і при виїзді передали для нього багато власних видань.
Відпустка добігала до кінця. Треба було кидати Фрайштадтську Українську Республіку. Стискалося серце. Шкода було. Може якраз у тій республіці були наші знайомі вояки з Великої Ўкраїни, що побували у моїх батьків. А вони таки там були!
Виїхала я повна нев'янучих вражень до Львова, щоб оповісти Франкові та всім хворим Українським Січовим Стрільцям про ту велику національну працю в таборі, яку я бачила, чула й переживала!
Вліті 1916 року була я у Фрайштадті вже довший час. Тоді вже не було ні проф. Є. Турули, ні проф. Василя Сімовича, бо Союз Визволення України послав їх на працю до Німеччини. Зате приїхав до Фрайштадту невтомний діяч і науковець проф. Степан Смаль-Стоцький.
Дуже мене зацікавила праця професорів і полонених у Фрайштадтському таборі: дискусії, віча, театр, видавництво, різні курси, студії, гуртки, товариства, церква, військові формації... Всіх їх злучила в один моноліт спільна ідея служби українському народові.
Весною 1917 року, якраз на Великдень, з табору виїздила українська Дивізія Сірожупанників. Це було величне, неповторне й незабутнє враження. Тисячі полонених таборян провожали своїх побратимів із залізничої стації. В сірих, коротеньких, рясних жупанах, широких шараварах, в чобітках, стрункими рядами крокували колони козацького війська, попереду прапороносці. Ось прокладає дорогу найперший прапороносець, що підніс високо жовтоблакитний прапор — Юрко Балицький, за ним інші хорунжі дивізії. Над горами, лісами, гаями, долинами котиться могутня українська пісня: „Ми гайдамаки, всі ми однакі..." А тоді змінюється і в такт маршу гримить:
Соколи, соколи, ставайте в ряди
Нас поклик до зброї єднає.
Боротись будемо соколи всі ми
За нашу святу Україну!
Залізничі вагони на стації були закосичені зеленими ґірляндами з написами: ,Хай живе Самостійна Україна!", „Хай живе Українська Народна Республіка!" „Вже воскресла Україна і слава і воля!", „До Золотоверхого Києва!"
Потяг рушив! На площі, у вагонах козаки, публіка, оркестра, хори — злилися в одному могутньому національному гимні: „Вже воскресла Україна!.."
Поїхали на боротьбу з українськими споконвічніми ворогами, за Волю України!..
У таборі життя попливло іншим руслом. Я виїхала на батьківщину. А чоловік в мій по ліквідації табору, вліті 1918 року, переїхав до Праги працювати в посольстві Української Народної Республіки, разом з послом проф. Степаном Смаль-Стоцьким.
...В 1940-му році д-р Роман Домбчевський був вивезений большевиками в незнане і пропав безвісти!..
Не стало: проф. Смаль-Стоцького, проф. Василя Сімовича, проф. Миколи Чайківського і ще багатьох ідейних людей, що працювали на всіх ділянках національного визволення.
...Минуло чверть століття! В 1944 році я з родиною залишила дорогий, незабутній Львів. По дорозі заїхали ми до Грацу, який безперервно бомбардовано. Захотіла ще раз побачити Фрайштадт. Поїхала. Оглянула місця, де був колись табір, церковця, цвинтар. Тут вони лежать і спочивають... Вічная пам'ять всім! Не застала ніякого сліду того, що тут колись було. Ходила по слідах минулого. Все було засніжене. Все поринуло в снігу. Лише бистра ріка, як і тоді — спадала водоспадами та засніжені дерева нагадували давноминулі, повні змісту й пориву, молодечі літа! Як живі, постали в уяві постаті ентузіястів Союзу Визволення України: школи, редакції, концерти, вистави, дивізія „сірих" і стотисячна армія полонених з Великої України, що пройшла школу національного освідомлення в „Українській Фрайштадтській Республіці”. Праця ентузіястів-борців намарне не пішла!
14 березня 1957 року. Княже Село біля Ню Йорку.

“Свобода” з дня 30 вересня 1958

На знимках: військовополонені українці у Фрайштадтському таборі, 1915.
З виставки “Війна у місті, Фрайштадт 1914-1918”, Mühlviertler Schlossmuseum, 28 червня — 24 серпня 2014 року https://www.ooegeschichte.at/epochen/der-erste-weltkrieg/der-krieg-in-der-stadt/das-leben-im-lager-freistadt/?fbclid=IwAR28UREdDWcBfdfxI0gtolyQN4Gzbwy-r79HhONxVDKprVTDAjs9IJqwARE. За цим посиланням є ще кільканадцять фотографій українських бранців і їхніх художніх виробів.

понеділок, 15 липня 2019 р.

Шляхетна душа Володимира Ласовського


"Краще бути паршивеньким собою, ніж геніяльно подвоювати чужу особовість".
“Прикладати до мистецтва вузьку міру позитивного виховного чи аґітаційного засобу нерозумно, бож мистецтво по своїй суті є образовим представленням духа часу (з перевагою формальних проблем над тематичними) і як таке може бути вжитим для різних цілей, а не з тим переконанням, що виключно одній з них служить.”
Володимир Ласовський
* 3 липня 1907, село Со­роки, повіт Бучач – † 11 листопада 1975, Нью-Йорк


Автопортрет. 1961

Незвичайно цікава і непересічна людина: маляр, скульптор, сценічний декоратор, редактор, критик, організатор прерізних проявів мистецтва, інспіратор таланів, ентузіяст, громадський діяч, великий патріот, батько великої мистецької родини, - а заразом і клясичний приклад офіри еміґраційних злиднів. Вельми помітна фіґура серед міжвоєнної галицької мистецької еліти. Товариш Богдана-Ігоря Антонича.
Його постать повна гідности велетня духа, вдача все погідна, душа шляхетна, поведінка незвичайно скромна, надзвичайна увага об всіх ближніх, альтруїст до найвищої самопосвяти, - і ця самопосвята для родини змусила його на еміґрації покинути малярство і тяжко фізично працювати. Пробував ще на еміґрації малювати, але байдужість суспільства в наслідок незрозуміння його мистецтва знеохотили його, і він замовк на довгі роки. Щоби прожити, став фабричним робітником. А шкода, - бо це був великий талант.



“Був по-дитячому ніжний, вразливий, темпераментний, озброєний інтуїцією бачити далі і ширше, як бачило око чи диктував розум.“
Богдан Стебельський

З інтерв'ю 1967 року:
“Я народився в році 1907 у родині народного вчителя. Мої батьки не займалися мистецтвом. Евакуйований російськими військами, що відступали в 1915 р. на Велику Україну, батько вчителював у Бахмуті, в Донбасі, до 1919 року. В Бахмуті був літній театр, і я придивлявся та хвилювався, як малярі малювали декорації. Бачачи моє зацікавлення і на мою просьбу малярі дали мені трохи фарби і дошку, кажучи, що як намалюю добре, то дадуть мені більше. Отже, як 9-літній хлопець я почав малювати. Намалював кілька сільських хат і соняшники. Тоді малярі дали мені ще фарб і стрі пензлі, і незабаром я помагав малювати декорації. Прийшла революція і вже не було чим рисувати та малювати.


По повороті до Галичини в 1919 році я продовжував ходити до гімназії в Бучачі. Тут інтенсивно рисував портрети товаришів і професорів. В математиці не був сильний, але купував собі добрі оцінки у професорів, даруючи їм свої образи і портрети.
На вакації купував собі фарби та папір, ішов на річку і малював пейзажі. По короткому періоді “фотографування природи” почав малювати широкими мазками і незабаром переконався, що деформацією рисунку і відповідною інтерпретацією кольорів можна куди сильніше виразити думку і почування. Так народився самостійно-стихійно у мене формалізм і деформізм.
По матурі я вступив до мистецької школи Олекси Новаківського у Львові, де був 5 років — від 1928 до 1933. Зі мною тоді там училися, між іншими, Антін Малюца, Луцик, Оля Плешкевич, Олександр Винницький (помер), Володимир Іванюх (згинув), Володимир Гаврилюк (був прекрасний товариш https://zbruc.eu/node/62360) і Михайло Мороз. Під час студій у Новаківського я був “вічним революціонером”, навіть проти учення самого Новаківського, бо мене захоплювали нові течії, як кубізм, кубоконструктивізм і ін. Брак і Пікассо були моїми ідеалами, яких я старався наслідувати. В наслідок цього Новаківський кількакратно виганяв мене зі студії, кажучи, що “роблю революцію”. Колір грав велику ролю у Новаківського. Новаківський був кольористом, а не імпресіоністом, радше експресіоністом з імпресіоністичним досвідом. Мене цікавила форма, і я спеціяльно уживав бруднавих кольорів, щоб не попадати в кольоризм, або в імпресіоністичну проблематику, що по суті є голим естетизмом, без змоги висловити глибоку психологічні хвилювання. Є велика схожість між Новаківським і Ґоґом.
Особисто люблю Моне, який шукав кольоровох музик, подивляю, але не люблю Сезана із його математичною калькуляією при імпресіоністичному малюванні. Я люблю експресіонізм і через деформування матерії вникати у глибину і уважаю, що колір повинен бути підпорядкований проблемам матерії.
...Отже, заки я поїхав до Парижу, польська критика писала, що в моїх творах “пізнати паризьку школу”.
...В 1933 році поїхав я до Парижу. Спочатку записався до Академії Еколь Суперіор Натіональ до Бо-з-Арт (Ecole Superieure National Des Beaux Arts). Там відстрашив мене риґористичний академізм, і я перенісся до Фердинанда Лєже в Академії Ґран Шоміє (Grand Chaumier). ...Лєже не зобов'язував своїх студентів до кубістичного оформлення природи, а наказував шукати своїх власних шляхів — не любив наслідування, а, навпаки, жадав, щоб студенти творили індивідуально і виломлювалися з-під його впливу.
По повороті до Львова я мав великі успіхи. Мав добрі критики-огляди в польській і жидівській пресі, і поляки запросили мене, єдиного українця, на міжнародну репрезентаційну виставку по балканських країнах. АНУМ, яка старалася лянсувати новаторство в українському мистецтві, влаштувала мені індивідуальну виставку у Львові. На жаль, з вибухом Другої світової війни все це урвалося. Большевики наказували нам малювати соцреалістично великанські портрети “вождів”, і я перестав малювати.
З приходом німців до Галичини я намалював кілька портретів.
Опісля — еміґрація — табори в Куфштайні і Ґрацу, де трохи малював і організував мистецькі виставки. У таборі в Ляндеку трохи малював і був викладачем композиції в таборовій мистецькій школі.
В 1946 році переїхав до Парижу, де розмалював церкву св. Володимира, але для заробітку мусів іти працювати до фабрики. Все таки був співосновником і головою Товариства Прихильників Мистецтва. В році 1948 переїхав з родиною до Арґентини. Тут мусів знову йти працювати до фабрики. Лише по 8-літній перерві почав трохи малювати, і перед виїздом до Ню Йорку влаштував індивідуальну малярську виставку в Буенос Айресі.
По приїзді до Ню Йорку в році 1959-му намалював кілька портретів і почав розмальовувати зі Станіславом Гординським церкви. На жаль, конечність утримувати малих дітей змусила мене піти до швальні. Все таки удалося влаштувати в Ню Йорку дві індивідуальні виставки і взяти участь в численних збірних виставках, улаштованих ОМУА. Але обіцяю, що коли перейду на емеритуру, посвячу ввесь свій час малярству, бо цe ж моє покликання.
- Влодку, розкажи коротко про свою діяльність як редактора, режисера, видавця, декоратора, викладача, ну, і про свою громадську роботу.
- В добі Новаківського я був організатором групи “РУБ” з учнів Новаківського і редактором журналу цієї групи “Карби”. На жаль, вийшло лише одне число “Карбів” через брак фондів. Але це спонувало мене писати критичні мистецтвознавчі статті в різних журналах і газетах. За большевиків від 1939 до 1941 року був співробітником Інституту Народної Творчости. Коли, як то кажуть, “вибухла Україна” з німецькою окупацією Галичини, я був головою Спілки Образотворчих Мистців і викладачем мистецтвознавства на кваліфікованих курсах для акторів ансамблю Львівського театру, зорганізованого Блавацьким і Гірняком. В той час я був і співорганізатором разом з Зеноном Тарнавським Театру Малих Форм, який згодом перетворився у Веселий Львів. Тоді я відійшов, бо не погодився з цією переміною.
На еміґрації, ... в Арґентині, в Буенос Айресі, разом із Юрієм Тисом, режисером Григоренком і М. Івасівкою ми створили Театральну Студію, в якій я був декоратором і викладачем історії мистецтва, а при цьому і сам студіював режисерство і драму. Після цього я створив Ляльковий Театр — сам поробив ляльки, сцену, декорації і з великим успіхом поставив п'єсу О. Сацюка “В царстві Оха”. Сам продумав і уложив музичні ефекти до цієї вистави. Був головою Ню-йоркського відділу ОМУА, працював в Управі того ж Об'єднання, заложив при СУМА театральну студію, де відрежисерував кілька п'єс з допомогою дружини Мирослави.

Гуцулики. Жаб'є, 1933
В. Ласовський перед портретом Б.-І. Антонича з індивідуальної вистави мистця у Львові в 1939 р. Вистава була присвячена пам'яті поета.

Сестри. 1958
Після війни. 1959

Вигнанці. 1959

На цьому інтерв'ю закінчилось. Цей час Ласовський працював у фабриці, заробляючи на життя, а все своє дозвілля присвячував для свого народу: виголошував безінтересовно давав безінтересно відчити, де лише його попросили, деклямував, рецитував, був розрадником і інспіратором всіх украінських талантів, яких зустрічав на своєму шляху, помагав всім мистцям чим міг, пропагував мистецтво, піддержував на дусі зневірених, улаштовував концерти, врешті став головою „Ради в Справах Культури при СКВУ". На цьому дуже відповідальному пості розгорнув жваву діяльність, - Раді Культури віддав усі свої сили, - поєднав і зорганізував музик і все мріяв про вільний час, щоби посвятитися малярству, своєму покликанню. І здавалось, що доля вислухала його душевні бажання, шо його мрії сповняться. Він діждав короткої, - о, якже короткої! — емеритури і радів, що його мрії здійснилися: увесь свій час посвятив малярству і громадській роботі. Почав знову інтенсивно малювати, радів тими своїми дітьми-творамн, пишався ними. Але доля його була гірка й жорстока і скоро урвала цю радість. Його шляхетне серце, знесилене злиднями життя і працею для свого народу, nepестало битись... вже рік тому... 10-го листопада, під вечір.
Іван Заяць
"Свобода", 11 листопада 1976

"Стремління". Нью-Йорк, 1959

В. Ласовський був одружений з письменницею Ярославою-Оксаною Керч, з дому Гаращак. Його другою дружиною була Мирослава Ласовська-Крук, теж письменниця.
Мав троє синів: Ярополк, композитор, скрипаль, дириґент; Ждан і Лев.
По­хований у Бавнд Бруці, шт. Нью-Джерсі.

"Упісти", олія. 1967 


Микола Голубець
ВИСТАВА В. ЛАСОВСЬКОГО.
"Діло", 25.05.1939
В неділю 7. травня відкрили в салях Природничого Музею HТШ у Львові першу виставу картин і рисунків Володимира Ласовського. Як XI-а з черги вистав Acoціяції Незалежних Українських Мистців, є вистава Ласовського останньою з імпрез, у яких орґанізації приймав живу участь покійний Павло Ковжун... Покійник був на її відкритті, а відтак своїм звичаєм, робив усе можливе, щоб забезпечити українську пресу звідомленнями і оцінками вистави. Ненадійна смерть Ковжуна відсунула виставу Ласовського на задній плян, справа з рецензіями затяглася. Як нам відомо, то поза передруком вступу І. Іванця дo Катальоґу, в "Українських Вістях" та поза оцінкою С. Гординського в "Новому Часі" не появилося більше нічого про виставу Ласовського. А шкода, бо час призначений на виставу, недовгий, всього до 4 червня, а сама вона така цікава, що варт з нею познайомитися кожному українському інтеліґентові.
Малярство Ласовського відоме вже львівській публиці доволі добре з досьогочасних вистав "Рубу", "Ануму" та "Союзу Львівських Плястиків". Добре теж усім відомо, що Ласовський, зрікаючися поплатної "популярности", почав шукати сам для себе нового виразу та нової малярської форми. На тому шляху довелося йому вже нераз увійти в колізію з прийнятими в широкої публики звичками й поглядами на суть і завдання малярства.
В. Ласовський почав свою малярську каpєpy від науки в робітні бл. п. О. Новаківського. Подібно як учитель він навчився бачити і відтворювати світ крізь семибарвну призму імпресіонізму, та щоб рятувати свою індивідуальність від заглади, мусів остаточно "зрадити" свого вчителя. З павутинної мережі барокових ліній, з повені кольоризму шукав Ласовський визволення в експериментах свого паризького вчителя, конструктивіста Лєже. По короткій блуканині серед засобів свідомого примітиву та деформації, попадає Лясовський в стихію екcпpecіoнiзмy, щоб згодом, як хуртовина вляглася, з чимраз більшим спокоєм і спромогою обєктивного добору скласти власне індивідуальне обличчя. Процес того свідомого підпорядковування засобів малярського виразу, вимогам зосередженої монументальности, проходить у Ласовського з подивугідньою послідовністю, що її м. ін. можемо прослідити й на поодиноких експонатах його вистави.
Ласовський зміняє свою палітру напереміну і чергою від найтепліших до найхолодніших тонів, як теж малярське зацікавлення зовнішним світом. Весельчаний пейсаж вільних просторів уступає вирізкам кубістичної урбаністики, студії мертвої природи починають сіріти й розливатися на задніх плянах різко окреслених брил людської голови та архітектоніки людської пocтаті.
Вкінці приходить у нього черга на серію портретів, де духова глибінь і вираз пробують йти навзаводи з монументальним засновком цілости. По дорозі від молодечих захоплень ріжнобарвними світляними явищами, до шукань стилю, пробує Ласовський усіх "тріків" поімпресіоністичної доби, аби тільки звести до спільного знаменника суттєві елєменти виразу т. зв. "невдячного моделю". Ласовський зрікаючися офіційно-репрезентативних замовлень, тим свобідніше перекомпоновує зверхній вигляд своїх знайомих і приятелів у портрети, занадто субєктивно-програмові, аби вони у тій стадії свого оформлення могли рахувати на попит і поплатність. Тим неменш є вони цікаві і для Ласовського, є дуже характеристичним вкладом у образотворчу культуру наших днів. Портрети Ласовського це візії справжніх, чи уявлених героїв. Ласовський молодий і під кожним оглядом здоровий маляр відчуває по геройськи і по геройськи драпує та характеризує свої моделі. На збірній виставі Ласовського є вибір його праць і спроб з цілого десятиліття. Є тут речі ґалєрійні, є слабші, невиношені, але в усіх без вийнятку слідний вірлиний пазур правдивого, расового маляря.
Вистава Ласовського цікава і цінна, як цілість, з першого періоду його розвитку й тому ми не хочемо вибирати поодинокі експонати та підкреслювати їх, як найбільш типові. Вистане сказати, що в кожному почерку Ласовського пробивається талант і щирість виразу при свідомій цілі та повній свідомости своїх засобів.

В. Ласовський
ВИСТАВА ЧОТИРЬОХ У ЛЬВОВІ
Враження з вистави творів Труша, Новаківського, Ковжуна й Холодного.
“Краківські вісті”, 12-14 червня 1942
https://zbruc.eu/node/67304