Осип Букшований: біографія для ще ненаписаного авантюрного роману

 

Осип Букшований, командант Леґіону УСС, командир I бригади УСС Галицької армії, журналіст.

† 8 грудня 1937, Соловки

Осип Букшований: біографія для ще ненаписаного авантюрного роману

У США його біографія могла б стати основою для голлівудського блокбастеру. Війна, полон, втеча, партизанський загін, знову на фронті, Чотирикутник Смерти, розвідувальна робота і політична діяльність, арешти і втечі, останній арешт і зникнення в туманах Соловків...

Зауваження: я не мав на меті створити вичерпну біографію – не ті умови, фактично під рукою тільки результати пошуку в інтернеті. Тому і зустрічаються питання в дужках...

Осип Букшований народився 1 червня 1890 (в інших джерелах – 1888) року у селянській сім'ї у селі Жаб’єму на Станіславівщині. Закінчив місцеву школу, здав на матуру (екзамен на атестат зрілости) в Коломийській гімназії у 1908 р., вступив до Львівської Політехніки.

З серпня 1914 року – в лавах Леґіону Українських Січових Стрільців австро-угорської армії як "запасний старшина" (офіцер запасу). Під час вишколу в районі сіл Страбичово і Горонда біля Мукачева на Закарпатті у вересні-жовтні 1914 року отримав під командування 2-гу сотню 1-го куреня Леґіону (командир – отаман (майор) Г. Коссак).

На фронті з 7 жовтня 1914 року. Приймав активну участь в боях на вістрі австро-угорського наступу в напрямі Сколе-Стрий, Турка-Дрогобич, під час якого на короткий час було відбито в російської армії нафтовий басейн. Сотня Букшованого 13 жовтня дійшла з боями до Коростова. Отримав звання капітана (сотника). У грудні Букшований командував сотнею, яка на російському фронті біля Сваляви прикривала відступ австрійських частин. Потім – бої у Карпатах, зокрема на Магурі.

В лютому 1915 року командує контрударом на залізничну станції Лавочне (нині – Сколівський р-н Львівської обл.) в надзвичайно складних погодних умовах. Після бою в його сотні (роті) залишилося тільки 55 стрільців. Потім бої на Маківці.

29 травня 1915 року в районі с. Лисовичі під Болеховом з більшою частиною сотні потрапляє в російський полон. В полоні перебував у м. Вольск, згодом – в Ташкенті.

Вже в липні 1915 року разом із другом – лікарем УСС хорунжим В.Свідерським влаштував втечу із російського табору для військовополонених. За одними даними, їх на кордоні з Персією затримали й доставили у в'язницю в Тегерані, звідки їх звільнили завдяки втручанню представників німецькій місії. Букшований та Свідерський нібито вступили на контрактну службу (до турецької армії?), участь в боях проти корпусу російської армії Баратова.

Але існує й інша цікава інформація. Начебто, у горах на межі Туркменістану та Персії Букшований встиг нібито очолив загін курдів, які воювали проти урядових (яких? очевидно перських? а може турецьких? а є й згадка, що проти російських...) військ за створення курдської держави.

Наступний кадр – весна 1916 року: переїзд в Туреччину, участь в боях на Месопотамському фронті, знайомство з майором А.Шаманеком. Букшований і Свідерський відзначені турецьким орденом Півмісяця і німецьким Залізного Хреста.

Восени того ж року разом із ешелоном турецьких військ через Болгарію та Угорщину повернувся до Відня, де діяла Станиця УСС та Бойова Управа УСС. Дізнався про долю полку УСС, який у вересні 1916 року був практично розгромлений у боях на Лисоні та відведений у глибокий тил (Пісочна-Розвадів). З 44 старшин полку залишилось 16, з усього куреня, де Букшований командував сотнею – тільки О.Семенюк.

З березня 1917-го – знову на фронті під Бережанами, командир сотні усусів (по прибутті до Бережан, неподалік яких проходила лінія фронту, Легiон УСС учергове було реорганізовано: замість двох куренів по три сотні, на вимогу командування корпусу створено один з чотирма сотнями).

29 червня 1917 року приймав участь в бою під с. Конюхи, де більша частина полку УСС потрапила в російський полон разом з полковим командиром полк. Ф.Кікалем. З вересня – в тилу.

З березня по жовтень 1918 р. в складі Леґіону УСС, що тоді переміщався Наддніпрянщиною як підрозділ австро-угорського континґенту, пройшов за маршрутом Жмеринка-Одеса-Херсон-Єлисаветград-Олександрівськ.

Знову зміна кадру: у жовтні-листопаді 1918 р. перебуває в Чернівцях, де тоді розмістили УСС. 24 жовтня 1918 р. в Чернiвцях, у розташуваннi Вишколу, вiдбулися збори старшин УСС, на яких обговорено тодiшнє становище Австрiї i полiтичну ситуацiю. Було прийнято резолюцiї, в яких зазначено, що безпосередньою метою нацiональних змагань є соборна, вiльна, самостiйна Українська Республiка. На тих же зборах йшлося й про пiдготовку до збройного виступу. В зв’язку з цим постало питання про керiвника майбутньої акцiї, бо стрiльцi рiзко виступили проти кандидатури архікнязя Вiльгельма, мотивуючи це тим, що вiн мало що може зробити, а також не бажаючи через нього ускладнювати стосунки з Антантою. Учасники зборів висловилися за обрання командантом леґіону сотника Дмитра Вiтовського, якого підтримувало i стрiлецтво. Але оскільки вiн мав вiдбути до Львова, щоб очолити Центральний Вiйськовий Комiтет, на цю посаду обрали сотника УСС Осипа Букшованого. Згаданим рiшенням Українські Січові Стрільці розiрвали навіть формальнi зв’язки з австрiйською владою.

В наказi Української Генеральної Команди (військовий центр українського постання в Східній Галичині) керівництву УСС, поряд iз повiдомленням про запланований на 1 листопада 1918 р. збройний виступ, зазначалося: «Всi частини УСС мають переїхати у Львiв…, не гаючи анi хвилини часу. Якщо роблено труднощi в доставi поїздiв, належить такi опанувати силою... ».

Кур’єр iз цим наказом прибув до Чернiвцiв в ніч на 1 листопада, але командування леґiону тодi перебувало поза мiстом, на святкуваннi 2–ї рiчницi Гуцульської сотнi. Тому наказ передали тодiшньому команданту легiону сотниковi Осипу Букшованому тiльки близько 8–ї години ранку 1 листопада.

У праці Лазаровича з історії УСС стверджується, що „коли стрiльцi дiзналися про переїзд до Львова, їх охопила невимовна радiсть. Усi рвалися негайно їхати, щоб якнайшвидше потрапити до столицi Галичини, бо вже й ранiше серед деяких стрiлецьких кiл, зокрема в Гуцульськiй сотнi та Кошi, роздратованих бездiяльнiстю та австрофiльством українського полiтичного проводу, зароджувалися думки зробити це самочинно. Але сталося непоправне: командування леґiону замiсть того, щоб захопити будь–який поїзд i тут же направити УСС до Львова, де вирiшувалася доля краю, наказало спочатку завантажувати у вагони продовольство й амунiцiю, що призвело до втрати дорогоцiнного часу. Керівники УСС самовпевнено сподівалися на сприятливий розвиток львiвських подiй. Навiть серед частини стрiлецтва виникла думка, щоб залишитися на Буковинi для захисту її вiд румунiв. Вiд’їзд до Львова сповiльнювався ще й тому, що командування леґiону не вживало рiшучих заходiв проти залiзничникiв–неукраїнцiв, якi вiдверто саботували роботу залiзницi”.

А ось як описує ті події в своїй автобіографії, написаній у 1919 р., полковник Вільгельм фон Габсбург, командир групи, до якої належали тоді й УСС: „Дня 1-го листопада 1918 рано українські війська захопили Львів під командою УСС Вітовського, який там був на урльопі [у відпустці]. Ще того самого дня одержав я про те депешу, вислану Вітовським, який домагався в ній негайної висилки цілого леґіону УСС до Львова. Я лежав у шпиталі. О годині 9 рано прийшов до мене командант вишколу УСС Осип Букшований з запитом, чи і гуцульська сотня має їхати. Я відповів: "Розуміється". Букшований був одинокий, що розумів ситуацію: зрештою цілий леґіон хотів боронити Черновець перед Румунами. Коли Букшований виїхав до Львова на поміч нашим військам з вишколом із гуцульською сотнею (мене заступав сотник Микитка), збудили мене в ночі і сказали, що дальші частини УСС не хочуть їхати до Галичини, бо думають, що там усе добре, а тут Румуни можуть забрати Буковину. Я встав, зібрався в лихорадці і автом поїхав на станицю [тобто на залізничну станцію]. Там побачив я транспорти УСС в повнім порядку, тільки обоз не був ще завагонований. Я покликав до себе коменданта Микитку, команданта черновецького вокзалу і четаря Івановича та наказав, що до 4 годин рано останній транспорт УСС мусить бути в дорозі на Львів. Ніхто з УСС не виповів на це нічого. І дійсно, до 4 години рано всі ешелони УСС від’їхали на Львів”.

Замiсть 1 листопада перша частина УСС — чотири сотнi пiхоти, одна сотня кулеметників i одна чета (взвод) гранатометникiв та мiнометникiв — загалом приблизно 800 чоловік пiд командуванням сотника Букшованого — виїхала з Чернiвцiв тiльки в серединi наступного дня i прибула до Львова лише в другiй половинi дня 3 листопада. В ніч на 4–те листопада прибула решта леґіону — двi сотнi піхоти i сотня кулеметникiв. На цей час поляки зорганiзувалися i вже вели запеклі бої на вулицях мiста, поступово перехоплюючи ініціятиву в свої руки.

В ешелоні Букшований з групою офіцерів усуває від влади формального командира полку УСС майора О.Микитку, який дотримувався австрофiльських поглядiв та не був посвячений в усі плани.

Потяг прибуває на ст. Сихів, оскільки головний залізничний вокзал вже було віддано полякам. На пероні О. Букшованого зустрічає жіночка в цивільному, яка передає застарілий наказ: взяти Цитадель (там розміщувалися гарнізон та склади австро-угорської армії) і підсилити гарнізон головного вокзалу. Виконуючи наказ, Букшований особисто повів дві сотні на непотрібний штурм Цитаделі (через Стрийський парк), по дорозі відбивши залізничну станцію Персенківка і радіотелеграф у Козельниках.

3-21 листопада частини під командуванням Букшованого утримують ключові будівлі в центрі Львова: Цитадель, Оссолінський інститут (зараз це Львівська наукова бібліотека ім. Стефаника), Крайовий Сейм (зараз це будівля Львівського національного університету ім. Франка), банк на розі вул. Коперніка, станцію Підзамче і позиції на Високому Замку.

Вечірній наказ 21 листопада евакуювати Львів Букшований сприйняв як державну зраду і грозився заарештувати командування. Вояки Букшованого мало що не збунтувалися і погрожували розстрілом офіцерам-зв’язковим за "провокацію".

22 листопада 1918 р. всупереч наказу полковника Г. Стефаніва відступити до Борщович і перекрити залізницю Львів-Броди, Букшований відвів УСС на лінію Підбірці-Лисиничі-Винники-Чишки, започаткувавши фронт блокади Львова (цікаво чому за ці всі самовільні вчинки педантичні галицькі посадовці так не зуміли притягнути його до відповідальности?).

З грудня 1918 р. Осип Букшований приймає участь в боях з поляками як командир 1-ї Бригади УСС, що входила до 2-го корпусу Української Галицької Армії. Штурмує Львів, б’ється під Любенем Великим, Городком, відступає, приймає участь в плануванні та втіленні Чортківській офензиві у червні 1919 р. У цьому контрнаступу УГА бригада Букшованого – на вістрі, визволяє Бучач, Тернопіль.

У липні – першій половині серпня 1919 р. несе гарнізонну служба в Кам'янці--Подільському. Потім наступ на Умань-Одесу, штурм Брацлава, зустріч з махновцями.

Жовтень-листопад 1919: Букшований в т.зв. Чотирикутнику Смерти, коли УГА опинилася затиснутою між ворогами, катастрофічно бракувало припасів та амуніції, а тиф і голод косив її бійців тисячами.

Наприкінці жовтня 1919 р. війська Денікіна завдали сильного контрудару по УГА в районі Гайсина і Брацлава, однак напоролись на відчайдушний опір січовиків О. Букшованого. Зав'язалися важкі бої. УГА була на краю загибелі. Відтак Тарнавський почав діяти самостійно. 1 листопада 1919 р. делегація на чолі з отаманом Лисняком зустрілася з денікінським генералом Слащовим. Галичани висловили протест проти масового розстрілу полонених стрільців у Гайсині, запропонували обмін полоненими і укладення перемир'я. Слащов дав згоду, але тільки на переговори з УГА.

28 листопада 1919 р. була підписана угода з білогвардійською Добровольчою армією (командування УГА вирішило, що це найкращий варіянт для порятунку армії). Однак значна частина стрільців не підтримувала союзу з Денікіним. Вони мріяли про об'єднання з армією УНР. Зокрема, отаман (тобто майор) Букшований, „не хотячи погодитись з сучасним станом речей, віддалився з кількома старшинами і сто людьми кудись на Староконстантинів – правдоподібно сполучитись з відділом отамана Коновальця..." (де він був з грудня 1919 по свчень 1920?).

У лютому 1920-го Букшований став одним з організаторів Червоної Української Галицької Армії, союзної більшовикам, в цей час він перебував в Кам'янці-Подільському. До речі, ще влітку 1919-го отаман Букшований був серед тих офіцерів УГА, які виступали за переговори з червоноармійським командуванням, враховуючи неодноразове звернення голови уряду Совєтської України Раковського з пропозицією про спільні бойові дії проти військ Польщі.

У травні 1920 р. його арештували в Жмеринці у зв'язку із заколотом 2-ї і 3-ї Бригад ЧУГА (в квітні 1920 р. вони перейшли на бік Армії УНР, яка в союзі з польською армією йшла на Київ, але сам Букшований залишився на службі в Червоній армії). Вивезений до Одеси, потім до Харкова. У червені-липні 1920 р. перебував у концтаборі в Кожухово під Москвою. Звільнений завдяки праці Галицького бюро при ЦК РКП(б), де, між іншим, тоді працювала Ніна Кухарчук –майбутня дружина Хрущова.

До речі, в цьому ж Кожухівському концтаборі у серпні 1920 р. був розстріляний Осип Микитка, який з листопада 1919 p. до лютого 1920 p. був командувачем УГА, а 10 лютого 1920 p. його видали Одеській ЧК члени Начального ревкому УГА.

Тим часом Букшований працював у "Всеобучі". З 1921 р. працює в наркоматі освіти УСРР в Харкові.

Чергова зміна декорацій. Фронтовий офіцер, можливо згадавши партизанські навички, схоже стає справжнісіньким розвідником... Є інформація, що Букшований навчався на дипломатичних курсах у Москві. Дехто вказує, що це були курси з підготовки розвідників. Існує думка, що галичан, які переїхали до СССР, передусім колишніх військовиків УГА, ГРУ РСЧА готувало для розвідувальної роботи і майбутньої війни з Польщею, яка вважалась недалекою.

В травні 1922 р. Осип Букшований очолив Закордонне Бюро Допомоги Комуністичної Партії Східної Галичини, фактично – закордонну розвідувальну резидентуру.

У серпні того ж року він прибув пароплавом Петроград-Гамбург у Німеччину з чеськими документами, легалізувався в Берліні як кореспондент. У жовтні того ж року їде до Відня як кореспондент журналу "Наша правда" - рупора ЦК КПЗУ. З січня 1923 по липень 1924 р. працює в німецькій столиці в комуністичному видавництві "Космос".

У 1924 р. Букшований повернувся до УСРР через Литву, працює помічником головного редактора Держвидаву в Харкові, приймає участь в 2-му з'їзді КПЗУ в Москві. У квітні 1925 р. переїхав в Київ, працює офіційно знову ж таки в Держвидаві (цікаво, чому саме в цій структурі?).

От тільки, схоже, інтереси, колишнього січового стрільця лежали не лише в площині поліграфії. 25 липня 1926 р. польський патруль затримав його в тоді прикордонних Заліщиках при спробі перетину кордону з документами на чуже ім'я. В лютому 1927 р. відбувся суд, де адвокатом Букшованого витупав колишній комбриг Золочівської Бригади УГА, один з найвідоміших тоді в Галичині українських адвокатів С. Шухевич (до речі – дядько Р. Шухевича й активний оборонець членів УВО та ОУН під час судових процесів).

Букшованого звільнили у 1928 р. Він працює в "Сельробі" (Українське селянсько-робітниче соціялістичне об’єднання – українська ліва політична партія совєтофільського напряму, що існувала у Польщі в 1926-32 рр.), приймає активну участь в роботі КПЗУ.

У 1932 р. його арештовує польська поліція. Букшованого випустили під заставу у 4000 злотих (хто заплатив цікаво?), а він втік через кордон в Совєтську Україну. Знову працює в Харкові.

23 вересня 1933 р. був арештований совєтськими спецслужбами, засуджений на 10 років (тоді ж була арештована більша кількість галичан, що перейшли до УРСР і працювали там на різних посадах). Звинувачений в тому, що „за завданням закордонного центру УВО був перекинутий на Україну, де разом з керівництвом УВО на Україні, і, зокрема, Коссаком Г., був одним з організаторів військового шпигунства в Червоній армії" (цитата за А. Кентієм).

Оунівський історик П. Мірчук в своїй праці наводить цитату з доповіді Косіора, нібито опублікованих в „Ізвєстіях” від 2 грудня 1933 року: „Після приходу до влади Гітлера в Німеччині, на Україну був перекинутий один із найповажніших організаторів УВО, колишній отаман Січових Стрільців, Букшований, безпосередньо зв'язаний з Коновальцем”. Букшований потрапив відбувати покарання у Соловецький табір особливого призначення.

Знову прізвище Букшованого випливає у 1936 р. Згідно праці вже згаданого вище П. Мірчука 27 вересня того ж року київська газета „Більшовик” писала: „Слідство у справі Коцюбинського [Юрій Коцюбинський – син М. Коцюбинського, один з провідних діячів УССР] виявляє щораз більше гиді, яка закралася в компартію України. Показується, що багато українських нібито комуністичних діячів були буквально на послугах Коновальця, що є аґентом німецької і польської інтервенції. Слідство виявляє, що після приїзду до Харкова Букшованого з Польщі, по всій Україні посилилася робота націоналістів з-під стягу ОУН, якою керує знаний „вождь” Коновалець. Букшований намовив Коцюбинського, щоб він пристав до тієї організації. Коцюбинський дістав добру суму грошей і за те продажно прилучився до руїнницької роботи націоналістів”.

Переважно в біографіях пишуть „подальша доля невідома”. В окремих джерелах стверджується, що Букшованого розстріляли у листопаді 1937 р. Анатолій Кентій стверджує, що Букшованого розстріляли 25 жовтня 1937 р. за постановою особливої трійки УНКВД Лєнінградської області.

Чи справді Букшований був аґентом Коновальця в УСРР? Сказати складно... Той же П. Мірчук каже, що „безсумнівним здається організаційне пов'язання з ОУН бодай частини тих, котрі були репресовані большевиками за приналежність до ОУН”, при цьому прямо називає Букшованого. Далі пояснює: „Осип Букшований, як отаман І Бриґади Українських Січових Стрільців, був знайомий з Коновальцем і зустрічався з ним на чужині перед своїм виїздом на підсовєтську Україну. Отож, є цілком правдоподібне, що його виїзд до УССР відбувся з доручення полк. Коновальця – у пляні праці УВО-ОУН на східніх українських землях”. З іншого боку, далі П. Мірчук визнає: „Очевидно, що не всі, засуджені тоді большевиками за приналежність до УВО-ОУН, були справжніми членами Організації”.

Анатолій Кентій аналогічно пише ніби і „так”, і ніби „ні”: „Звичайно, більшість аналогічних звинувачень не базувалася на конкретних фактах і доказах антисовєтської націоналістичної діяльності, а виходила з вимушених під загрозою і тортурами зізнань заарештованих або ж свідків... є підстави стверджувати, що серед певних верств населення совєтської України було підґрунття для сприймання ідей українського націоналізму, усвідомлення необхідності боротьби за самостійну Україну. І до цього немало зусиль доклала діяльність УВО-ОУН”.

Отже чи міг О. Букшований належати до УВО чи ОУН? Я особисто в цьому сумніваюся – він один з небагатьох залишився вірним ЧУГА, явно був співробітником совєтської розвідки, активним діячем КПЗУ етс. Згадки про нього в доступних джерелах по історії ОУН чи УВО обмежуються виключно процесом 1933-го року, немає жодних підтверджень що він дійсно отримував якісь завдання від Коновальця і т.п. У будь якому разі, якщо й про перші роки життя О. Букшованого відомо небагато, то про останні – й поготів...

І ще одне – за деякими даними Осип Букшований був реабілітований у 1959 році...

Джерела:

1. Біографія О. Букшованого // http://forum.milua.org/viewtopic.php?t=70

2. Вилучення еміґрації // http://memorial.kiev.ua/content/view/139/70/

3. Габсбург В. Автобіографія // http://www.ukrstor.com/index.html

4. Кентій А. Українська військова організація та організація українських націоналістів // http://oun-upa.org.ua

5. Лазорович «Машерують наші добровольці» // http://exlibris.org.ua/

6. Мірчук П. Нарис історії ОУН (Перший том: 1920-1939) // http://oun-upa.org.ua

7. Сеньків М. З історії боротьби за соборність українських земель 1917–1945 рр. – Дрогобич: Відродження, 1995 (http://www.vesna.org.ua)

Теги: kuk, military, unknownukrainians, weltkrieg, повесть о настоящем человеке, профанська екзегетика, історія

http://joanerges.livejournal.com/292264.html

Автор: Іван Гоменюк

«Військова медаль», вона ж «Галіполійська зірка»

За участь у Першій світовій війні Австро-Угорщина нагородила Осипа Букшованого «Золотою медаллю за хоробрість». Ще до війни, під час служби у війську, він отримав «Пам’ятну медаль 1912–1913 років». Німеччина відзначила бійця Месопотамського фронту «Залізним хрестом II класу», а Туреччина — медаллю «Залізного півмісяця». На останній нагороді хотілося б зупинитися докладніше.

1 березня 1915 султан Туреччини Мехмед V вирішив заснувати нагороду для відзначення турецьких солдатів, а також їх союзників — на кшталт аналогу німецького «Залізного хреста». Офіційно вона мала назву «Військова медаль» або медаль «За бойові дії» (Harp Madalyası), але фалеристи знають нагороду також під її німецькою й англійською назвами — «Залізний півмісяць» (Eiserner Halbmond) і «Галіполійська зірка» (Gallipoli Star).

Відома безліч кількість різновидів «Галіполійської зірки», тому можна говорити лише про зовнішній вигляд відзнаки, але не її точні розміри. Це була опукла п’ятикутна зірка діаметром (якщо вписати у коло) близько 55–58 мм із бронзи або латуні, вкрита червоним лаком. Відомо також про срібні знаки з емалевим покриттям — вважається, що такі зірки видавали вищим офіцерам. Поверх зірки кріпили накладні сріблясті півмісяць рогами догори, вензель-тугру султана Мехмеда та дату заснування «тисяча триста тридцять три» (за ісламським календарем, відповідну 1915 року християнського). Промені зірки мали сріблясту облямівку з орнаментом і маленькі кульки на кінцях. До мундиру «Галіполійська зірка» найчастіше кріпилася горизонтальною застібкою, іноді — вертикальною шпилькою.

Шовкова стрічка «Галіполійській зірки» заширки 29 мм була червоною, дві 5-мм білі смужки відстояли від країв на 2,5 мм. Для тих, хто заслужив нагороду не на передовій, стрічка мала інвертні кольори — біла з червоними смужками. Існувало кілька різновидів пряжок на стрічку за участь у військових кампаніях, але вони ніколи не мали офіційного статусу.

Джерело https://ah.org.ua/osip-bukshovanij

Юліян Буцманюк: "Здається - це було вчора!"

 

Юліян Буцманюк, сотник УСС, отаман Армії УНР, живописець, графік, художник-монументаліст

* 3 липня 1885, село Сморжів, Радехівщина — † 30 грудня 1967, Едмонтон

.

«В УСС я був у сотні під проводом Дмитра Вітовського, з нею переїхав зі Львова до Стрия і далі на Закарпаття до Ґоронди. Там я перестудився. Ми ж спали по стодолах без накривал і плащів. Я дістав тяжке запалення легенів, став кашляти кров’ю. Саме тоді перебував у Ґоронді проф. Іван Боберський, член Бойової Управи і приготовлявся від’їздити до Відня. Дмитро Вітовський порозумівся з проф. І. Боберським і з проф. Михайлом Галущинським, комендантом Леґіону УСС, виставили мені необхідні документи, і я з 39 ступнями гарячки від’їхав з проф. І. Боберським до Відня, а Вітовський відійшов зі своєю сотнею на фронт. Діялось це 7-8 жовтня 1914 року. У Будапешті, на залізничій станції, пограбував нас четар, мадяр, з станційної команди, забрав наші фотографічні апарати, кліші, світлини та заарештував нас, накинувшись з великим вереском, що ми шпигуни. Тоді проф. І. Боберський і я вияснили капітанові, який розмовляв німецькою мовою, хто ми такі і ми вилеґітимувались наказом з корпусної команди. Нас відпустили, але фотоапарати, кліші, світлини пропали. Я працював як маляр, світливець і репортер Бойової Управи. Вже в грудні 1914 р. появилися в часописах мої світлини з фронту в Бескиді, а в січні 1915 року вийшла серія моїх стрілецьких карточок. У команді бриґади отаман Коссак запропонував ген. Дрді, що я намалюю його портрет, що я й зробив. Ген. Дрда зрадів своїм портретом і післанцем післав його своїй дружині до Відня. Опісля я намалював ще один портрет ген. Дрди для Бойової Управи.»

З автобіографічних нотаток Юліяна Буцманюка*

Михайло Островерха

„ЗДАЄТЬСЯ - БУЛО ЦЕ ВЧОРА!"

„Здається — було це вчора!" — так пише до мене мистець Юліян Буцманюк, згадавши, як це він у 1904 році з проф. Пітшом розмальовував деякі фраґменти склепіння у польській катедрі у Львові.

Справді, здається — недавно. А воно, бач, як призадуматися, як поглянути поза себе в ту гущавину пройдених років, то — людським метром зміривши — це вже й шмат часу!

Рік 1912. Юліян Буцманюк у роках повного юнацького розквіту і творчої мистецької снаги. А я — якраз у роках повного... море по коліна! От, тоді пізнав я мистця Юліяна Буцманюка! Як докладно сказати — то він мене пізнав. Тоді розмальовував він бічну каплицю при церкві О.О. Василіян у Жовкві; тоді захотілось йому мати мою голову, руки і стопи до янголів, що він їх малював у цій каплиці; тоді вперше в житті, я — як непосидючий хлопчисько! — пізнав правдивого мистця, побачив, як це мистецтво твориться.

Великою честю було для мене сидіти на підвищенні в робітні Ю. Буцманюка й позувати йому. Великим неспокоєм постійно бачити нові обличчя, постаті святих, ченців у цій каплиці— сповнювалась уся моя істота.

Мовчки, я дуже радів, коли тодішній ігумен о. Віталій Градюк, ЧСВС, натискав на мистця:

— Стар-и-ий! О, то вже тягнеш із мальованням тої каплиці!

— Чим довше, тим краще буде! — сміючись, відповідав мистець.

— Ну-ну-ну! Старий! Жартуй здоров! Але мене кортить бачити вже каплицю викінченою, — наполягав, ця предобра душа, ігумен.

А мистець, коли приходила ота добра хвилина надхніння, збагачував каплицю новими постатями, новими орнаментами. Вся каплиця грала живими барвами і в душу радість вносила.

Пригадую собі: на троні сидить Божа Мати із Сином на руках. Над Нею, і довкола, — херувими й серафими та святі. На одвірках грубих мурів дверей і вікон стоять божі угодники, між якими я з радістю пізнавав живісіньких ченців Василіян: о. ігумена В. Градюка, о. Епіфанія Теодоровича, о. Євгена Мальчинського, братів Нестора Шеремету і Варлаама Шавалу. Я не знаю, чи мав колинебудь у житті Ю. Буцманюк таких щирих обожників його творчости і його самого, як я був тоді? Заложення, форма, стиль, композиція, фактура, кольорит, — та що все мене тоді обходило, це було для мене справжня незаписана таблиця! Очі подивляли його твори, а серце й душа раділи. Вже геть пізніше, коли, неначе відгомін, приходили перед мої очі ті постаті з тієї каплиці, тоді я — по церквах Фльоренції ходячи, по музеях твори назареністів [назарейців] оглядаючи — пригадував собі: в тих молодих роках своєї творчости Ю. Буцманюк усією своєю душею розкошувався фльорентійським ренесансом, його культурою і багатством барв, його сміливістю композицій, його досконалою красою. А як дещо й брав також із назаренізму, то не більше, як і його маестро Модест Сосенко. Бо треба тут згадати, що й незабутній Модест Сосенко інколи дався відчути у ранніх роках мистецької творчости Ю. Буцманюка.

Дещо пізніше, зустрілись ми обидва в 1915 році, чи не в Пресовій Кватирі УСС у селі Соснові над Стрипою. Юліян Буцманюк приїхав був тоді з Відня на фронт. Він уже був чотар, а я лише стрілець. Я несміливо прислухувався жартам і дотинкам його, Ромка Купчинського, Михайла Гайворонського, Івана Іванця та інших, і був я щасливий та гордий, що вони, старші за мене роками і чинами, зволили мені побувати між ними — мені фронтовикові.

А в 1936 році, я — вернувшись на короткий час із Риму — знову заглянув до Ю. Буцманюка до Жовкви. Він же розмальовував тоді там величаву церкву О.О. Василіян. Докладно оглянув я тоді його працю. Про ці стінописи написав я був тоді обширну статтю, що, з ілюстраціями, була поміщена в журналі „Обрії" Богдана Кравцева у Львові.

Тут, у цій церкві, в ці мальовила вложив мистець усю свою душу, хист, знання, любов і труд. Стилем наблизився він до старовини української візантики, змодернізувавши її, роз'яснивши її, але в її основу вклавши старовинну монументальність. Фраґментарично згадати: в цій церкві, крім основних релігійних творів, — прегарний і могутніх заложень малюнок Ісуса Христа, Пантократора — Юліян Буцманюк дав суть нашої історії: нашої Церкви — усі постаті від св. Унії починаючи на всіх наших владиках по 1936 рік кінчаючи, — і нашої Батьківщини України — усі постаті нашої визвольної війни від 1914 року почавши.

Юліян Буцманюк, за зразками старовинних майстрів Візантії і ренесансу, бажав дати нам тривалу пам'ятку-монумент для наших майбутніх століть і їх нащадків. Юліян Буцманюк, — як візьмемо ці його історичні великого розміру стінописи, — єдиний із наших мистців, що щиро прагнув стати українським Ксенофонтом.

На жаль — Андрії Боголюбські, по північній традиції, знищили ці твори!..

“Свобода”, 16 липня 1954

.

Михайло Островерха

ДРУГОВІ - ПРОЩАЙ!

ЮЛЬКОВІ БУЦМАНЮКОВІ НА ДОРОГУ У ВІЧНІСТЬ

Не так воно й давно було!

Був у Тебе ширококрисий бриль, вимовна чорна краватка при білій сорочці вільного коміру й багата, кучерява чуприна та й очі, ті очі розсміяні, зухвалі, що з сонцем і з синявою неба сперечались.

Усі ми тоді небо в серці носили, готові й з Прометеєм порівнатись. Це ж починалися часи — нові! Не встиг пролунати у Львові й по всій Україні стріл Мирослава Січинського до Андрія графа Потоцького, австрійського намісника, як наступний стріл, знову у Львові, на університеті, прошив молоде серце Адама Коцка.

Ти ж, вернувшись із Кракова, з Мюнхену, з академій мистецтва, став на руштування в церкві Отців Василіян у Жовкві, там, у каплиці Пречистої Діви Марії. І Ти, молодий, промовив там молодими, свіжими тонами. Тоді в Европі футуризм бушував — ти ж тримався краси, що її Бог дав людині. До портрету Тебе тягнуло, до студії обличчя й рук та ніг — до повної людини. І вже в тій каплиці дав Ти на стінах, на широких одвірках портрети, — нині вже покійних, — о. Віталія Градюка, о. Епіфанія Теодоровича, брата Германа Бідолаху, усі ЧСВВ. На стелі ангели простори сповнили. І одного такого ангела в мені Ти побачив.

Діялося це в 1912.

Та прийшли роки метушливі, непевні, великі: 1914 - світова війна. Ти скинув ширококрисий бриль, розлогу краватку — прийшло бо життя розлоге й буйне: Українські Січові Стрільці!

Ґоронда. Варполянка. Перші бої за Ключ, за Кобилу — верхи. І перші твої нариси-студії з цих боїв. І далі — Ти, Іван Боберський, Іван Іванець і інші, основуєте Пресову Кватиру УСС. Крім образів, Ти — разом із Іваном Іванцем, Т. Мойсейовичем, Іваном Озаркевичем та інш. — схоплюєш світлини з життя УСС на фронті, на спочинку, на вправах.

Потім — революція.

Ми — в Україні.

Втрачаю Тебе з очей.

Приходить і програна наша.

Щойно в 1936 зустрілись ми знову в Жовкві. Зустрівшись, ми зраділи собою. Ти малюсш церкву Отців Василіян.

У цій церкві дав Ти усю Твою тугу й біль за нашим недавно-минулим. На стелі й у конхах дав Ти всю історію України: події з 1917- 1921 років, портрети наших церковних і політичних діячів. Це були твори Твого неспокійного серця. Про них я й написав у „Обріях" Богдана Кравцева.

Але, прийшли такі понурі роки, що й ту Твою тугу і біль у барвах, ту історію — змели, стерли...

Та, опинившись на чужині, в Едмонтоні, у Канаді, Ти, у добряги Кир Ніля, у катедралі, даєш іще сильнішу, сміливішу задумом, формою, тоном історію нашої Церкви й Народу.

...І — відійшов Ти.

Сумирно, тихо. Напевно задивлений у те наше небо молодости, що жив Ти ним до останнього Твойого віддиху!..

“Свобода”, 20 січня 1968

.

______________

Читати цілком:

Юліян Буцманюк. "Мій життєпис"

У книжці "Юліян Буцманюк. Монографічна студія". Під ред. Михайла Хом'яка. Торонто, 1982. стор. 14 https://diasporiana.org.ua/mistetstvo/yuliyan-buczmanyuk-monografichna-studiya/

Михайло Островерха - про Юліяна Буцманюка

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/07/blog-post_12.html

"Маківка"

"Маківка"

"На спомин головних боїв Українського Леґіону. 1914-18". 1918. Листівка

Д-р Іван Козак. Українська Галицька Армія - її творення, організація та воєнні дії

 

"З незаплямованими, ясними щитами всі вони стануть спокійно на суд історії. І не з іржавими залізами на руках, але з світлосяйними вінцями слави на скронях прийдуть вони на праведний Суд Господній."

Д-р Іван Козак,

сотник УГА і Армії УHP

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ - ЇЇ ТВОРЕННЯ, ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ВОЄННІ ДІЇ

Доповідь, прочитана під час Наукової Конференції НТШ в Ню Йорку, дня 1-го листопада 1958 p., з приводу 40-ліття Листопадового Зриву

Віщування Тараса Шевченка, що Україну - “злії люди в огні окраденую збудять" здійснилося при відродженні Української Держави над Дніпром 1917-го року та над Дністром 1918 року. І тут і там, у різному часі й за відмінних політично-суспільних умов, проте при взаємній пов'язаності й залежності подій, прийшлося відновлювати рідну державність в огні революції і одночасно обороняти її від грабіжницьких нападів споконвічних ворогів. Ще тільки почалася праця на відбудовою зруйнованого національного Храму, а вже з усіх сторін нахлинули заздрі сусіди, щоб знову загарбати Українські Землі. Щоб відперти ці напади, стало зразу необхідним створити свою збройну силу, рідне Українське Військо, що зараз же виступало як новий державотворчий чинник на сцену історичних подій. Творення цього знаменитого чинника вдумливий поет описав ось такими крилатими словами:

Ти зродився з бойовищ лютих,

У навалі ворожих атак,

Гордий сину з лиманів Славути,

Українського війська вояк.

Завданням цієї доповіді є накреслити загальними штрихами творення, організацію та воєнні дії української збройної сили, яка 40 років тому своїм революційним зривом дала почин відбудові Української Держави на землях Данила й Ярослава Осьмомисла, яка, по-геройськи обороняючи спершу свою вужчу батьківщину, а згодом, рам'я-в-рам'я з Дійовою Армією УНР, Соборну Україну від споконвічних ворогів, кров'ю і залізом записала найкращі сторінки книги Битія української нації новітніх часів, під наголовком: „Визвольні Змагання".

Первопочини творення української збройної сили у Східній Галичині нерозривно пов'язані з підготовою Листопадового Чину. Ще в половині вересня 1918 року створено у Львові таємну організацію, зложену здебільшого зі старшин-українців австрійського війська під назвою Украінський Військовий Комітет. Ця організація мала за завдання підготовити переворот. У першій половині 1918 р. приступили до цього Комітету відпоручники Леґіону УСС, який під той час був розташований у Чернівцях. На голову Комітету, що прийняв назву Український Генеральний Військовий Комісаріят, обрано сотника Дмитра Вітовського. Він прибув 29-го жовтня до Львова і, дізнавшись, що Польська Ліквідаційна Комісія мала в перших днях листопада переїхати з Кракова у Львів, щоб перебрати від австрійського намісника владу над Східньою Галичиною, рішив негайно почати збройне повстання і захопити владу в українські руки, - що й переведено славнопам'ятного першого листопада 1918 року. Безпосередньо після цього Український Генеральний Військовий Комісаріят перейменував себе на Українську Генеральну Команду, що стала першим головним штабом Галицької Армії. Зав'язком і ядром тієї національної Армії був Леґіон УСС, одначе переворот перевів гурт старшин і рядовиків б. австро-угорських частин, розташованих у Східній Галичині, зокрема у Львові. До них приєдналися добровольці з-поміж університетської і ґімназійної молоді та робітники. Створені нашвидкуруч відділи були змушені безпосередньо після перевороту зайняти оборонні позиції проти наступаючих польських боївок та військових частин. Леґіон УСС бо вспів прибути до Львова лише за декілька днів.

Перші частини Галицької Армії (бо так вона тоді офіційно звалася) творилися здебільшого самочинно, з ініціятиви та під проводом енергійних старшин і підстаршин на загрожених відтинках фронту. Вони не були спершу пов'язані організаційною мережею і діяли як партизанські загони. Щотільки після залишення Львова ці частини переорганізувалися в так звані групи, що одержали свої назви від відтинків та місцевостей, в яких діяли, або просто від прізвищ своїх командантів. Так постали: Група Схід, Група Північ, Група Яворівська, Група Старе Село, Група Кравса, Група Клея тощо.

9 грудня 1918 р. Начальним Командантом УГА став тодішній генерал-хорунжий (пізніший генерал-полковник та командарм дієвої Армії) Михайло Омелянович-Павленко, а його шефом штабу талановитий старшина б. російського генштабу, полковник Євген Мишковський. Цей останній випрацював і перевів організацію отих напівсамостійних частин в одну здисципліновану цілість. Створена ним організаційна схема була ось така: Головний провід Армії спочивав в руках Начального Вождя, якому був приданий шеф штабу з відповідними референтами, що разом творили Начальну Команду Галицької Армії (в скороченні НК-ГА). Всю армію поділено на три Корпуси, означені римськими черговими числами І-ІІІ. Пізніше під час Чортківської офензиви Командування УГА приступило було до формування двох дальших корпусів, IV-го і V-гo. Одначе, внаслідок дальшого розвитку подій, скінчилося на змонтуванні корпусних штабів та створенні декількох нових бриґад.

Корпуси складалися з бриґад. В склад бриґади входили: 3-5 куренів піхоти, полк артилерії по 4-5 батерій; кінна сотня, технічна сотня, сотня зв'язку, чота польової жандармерії та інші допоміжні формації й установи. Згодом переведено піхоту на полкову систему трикурінного складу. Поодинокі бриґади УГА — за вийнятком 1-ої бриґади УСС — одержали назви від округ або міст, з яких мобілізувалися, наприклад: 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська. 4-та Золочівська, 5-та Равська тощо. Бриґади нараховували приблизно по 4000 багнетів, 50-100 шабель, та 16-20 гармат різного калібру. Харчовий стан УГА становив коло 120.000 осіб, а бойовий — понад 60.000. Зорганізовано Команду Запілля, пізніше перейменовану на Команду Етапу Армії, як також вишкільні бази для старшин і підстаршин.

Основою творення та поповнювання Армії була обов'язкова військова служба тільки українського чоловічого населення у віці 18-35 років. Справами поповнювання війська завідували окружні Військові Команди при співдіянні повітових комісарів. Ці команди підлягали Державному Секретаріятові Військових Справ (ДСВС), завданням якого було організувати і вишколювати Армію та постачати Начальній Команді всі потрібні польовим формаціям матеріяли.

Для набору, а радше мобілізації вояків-українців з колишніх австрійських з'єднань, які поверталися з фронтів, та формування з них бойових одиниць створено вже в перших днях листопада 1918 р. у Відні старанням тамошніх старшин-українців, студентів університету та деяких політиків Переходову Станицю під проводом пор. УСС Катамая. Ця установа збирала й відправляла транспорти вояків до Східньої Галичини окружним шляхом через Мадярщину. Першим таким транспортом від'їхав курінь силою 600 вояків під командою тодішнього підполковника, пізнішого генерала-четаря Антона Кравса, команданта ІІІ-го Галицького Корпусу. У зв'язку з цим слід пригадати, що українці, які в складі б. австрійських з'єднань попали були в італійський полон, кількістю понад 9000 вояків, докладали всяких зусиль, щоб дістатися в Україну і включитися в ряди Українського війська. Одначе, це їм не вдалося. Тільки в липні 1920 р. одна група тих полонених, силою 400 вояків, що була інтернована в місті Кассіно, вспіла добитися від італійської влади дозволу на переїзд до батьківщини. По дорозі транспорт зупинився у місті Віллях, де зустрів його польський полковник, який заставив італійського начальника транспорту направити цей транспорт в Польщу. Дізнавшись про це, українські поворотці підступом і хабарами перемовили залізничників, щоб перевезли їх в місто Лебрінґ в Австрії, де вони й вивантажилися, обеззброївши конвоюючих італійців. У Лебрінґу вони залишилися у таборі поворотців під опікою Українського Червоного Хреста аж доки старанням диктатора Петрушевича не були перевезені до табору в Ліберці, ЧСР. В Україну так і не вспіли пробратись.

Організування Армії натрапило на величезні перешкоди й труднощі. Вся країна була до щенту знищена й пограбована. Колишні австрійські склади боєприпасів загарбали поляки. Особливо діймаючою була недостача стрілива. Спроби закупити виряд та стріливо за нафту в Мадярщині не вдалися. Деяку кількість зброї одержано з Наддніпрянської України. Одначе згодом, внаслідок посиленого наступу большевиків, і це джерело пропало. Врешті Армія мусіла вдоволитись здебільшого тим, що вспіла здобути від ворога. Вистрілявши останні набої, була змушена залишити свою вужчу батьківщину. Яскравим доказом катастрофальних наслідків цих недостач нехай послужить ось така подія: після Чортківської офензиви командування УГА було змушене відпустити додому 70.000 добровольців, які зголосилися до Армії, бо не було для них одягу, взуття та виряду, не говорячи вже про зброю та стріливо. Дальшу трудність в організуванні спричинював брак вищих старшин, головно генерального штабу. Старшинський корпус УГА складався здебільшого з колишніх запасних старшин австро-угорської армії, які, щоправда, мали добрий бойовий досвід з першої світової війни, як команданти тактичних одиниць нижчого розряду до куреня включно, одначе не розпоряджали відповідними кваліфікаціями для командування більшими з'єднаннями. Тодішній підполковник, пізніший генерал-четар Віктор Курманович, який був старшиною австрійського генерального штабу, перебував наприкінці 1-ої світової війни на італійському фронті як командувач армійської групи, і вспів дуже пізно прибути до рідного війська. Після того, як заходи Уряду та командування для відрядження більшого числа кваліфікованих старшин з Дійової Армії УНР не увінчалися успіхом, прийшлося прийняти до служби старшин-чужинців, здебільшого німців, переважаюча більшість яких виявилася щиро відданими українській справі. Дальшою несприятливою обставиною при творенні УГА було виснаження населення, а головно колишніх вояків, 4-річною війною, яку вони здебільшого перебули на італійському фронті, далеко від рідного краю.

Та проте, не завжаючи на всі ті труднощі, перешкоди й недоліки, владося поставити військову формацію, якої не посоромилася б ніяка нація. УГА була армією революційною. Вона бо постала порядком перевороту, тобто збройного виступу проти влади займанницької держави, якій члени цієї Армії присягали вояцьку вірність, що ще тоді існувала. Одначе, УГА зберегла зразкову дисципліну і боєздатність, а над усе жертвенну любов до батьківщини та непохитну вірність ідеї визволення Соборної України.

Воєнні дії УГА можна поділити на ось такі три стадії: 1. вуличні бої у Львові, 2. облогу Львова та 3. бої проти большевиків на Східній Україні.

Перша стадія скінчилася після трьох тижнів відступом зі Львова. Недостатні власні сили та непривичні операції у великому місті серед ворожого населення, це були труднощі, яких не вдалося поконати.

Вийшовши з міста, УГА розпочала його облогу. Під час її тривання переведено три офензиви. В двох перших, 27-го грудня 1918 та 11-го січня 1919 р., українські з'єднання, зокрема Бриґада УСС, зайняли декілька підміських сіл і дійшли до Личакова й Кульпаркова, одначе Львова не здобули. Після того полк. Курмановнч, ставши шефом штабу Армії та переконавшись, що фронтовим наступом не вдасться здобути Львова, виготовив новий плян, який передбачав захоплення залізниці Львів-Перемишль, щоб тим чином відрізати галицьку столицю від заходу та не допустити польських підкріплень до обложеного міста. У тій акції Бриґада УСС зайняла 16-го лютого 1919 року після завзятого бою село Вовчухи, від чого цю офензиву стали звати “Вовчухівською”. Це село було положене при згаданій залізничній лінії, і вслід за цим ціль офензиви була майже осягнена. Поляки попали в критичне положення, з якого вирятувала їх Франція.

Вона то подбала про те, що в цій саме для українців безумовно сприятливій стадії війни так звана Мирова Конференція вислала на українсько-польський фронт військову місію під проводом французького генерала Бертельмі. Ця місія вимусила на українцях перемир'я. Польська сторона використала його для підтягнення з заходу поважних сил. В дні 7-го березня 1919 р. українці стали продовжувати перервану перемир'ям офензиву., яка розгорнулася згідно з пляном і довела до цілковитого захитання польського фронту. Здавалося, що Львів ось-ось скапітулює. Але в цьому часі поляки одержали з заходу підмогу в вигляді знаменито вишколеної і вивінуваної у Франції польської армії ген. Галера, яка відтиснула переможні досі з'єднання УГА від Львова. Одночасно румуни, використовуючи трагічне положення УГА, переступили в дня 24-го травня 1919 рю галицько-буковинський кордон і зайняли південно-східні повіти Галичини. В короткому часі поляки захопили майже всю країну, а відступаюча УГА опинилась з початком серпня 1919 р. у куті між Дністром і Збручем та західньо-північною лінією: Устєчко — Ягольниця-Шманьківчики — Чорнокінці-Збризь. Та саме в хвилі, коли положення здавалося безвихідним і безвиглядним, частини УГА під енергійною командою новонайменованого Начального Вождя, ген.-поручника Олександра Грекова розпочали в дні 7-го червня 1919 р. славнопам'ятну Чортківську офензиву. На протязі тієї блискучої акції частини УГА розгромили поляків, здобули ряд ключових позицій і підійшли на відстань 50 кілометрів до Львова.

Одначе, внаслідок цілковитої недостачі стрілива, прийшлося припинити дальший наступ і під тиском свіжих польських сил розпочати серед ар'єрґардних боїв зорганізований відступ за Збруч.

Щодо ґенези Чортківськоі офензиви існують різні версії. Одні твердять, що плян цього наступу виготовила НКГА, інші кажуть, що офензиву започаткували самотужки старшини 3-ої і 7-ої бриґад, які зуміли намовити своїх бриґадирів до самочинного виступу. Проф. Лев Шанковський у своєму творі „Українська Армія в боротьбі за державність" засвідчує, що згадану офензиву вирішено на нараді старшин вищеназваних бриґад, при чому ідею наступу особливо гаряче пропаґували командир 13- го полку піхоти 7-ої Львівської бриґади сот. Роман Волощук та командир 3-го гарматного полку сот. Юліян Шепарович. Фактом є, що обидва ці сотники були у зв'язку з Чортківською офензивою підвищені поза чергою до ступня отамана (майора). Обидвох їх немає в живих. От. Волощука вбили по-варварськи комуністи у Братісляві на Словаччині, де він був високим урядовцем в міністерстві фінансів, а от. Шепарович помер на скитальщині у Німеччині. Знову ж проф. Андрусяк у своїй доповіді, виголошеній під час цієї нинішньої Наукової Конференції вказав на приявного проф. Богдана Загайкевича, тодішнього сотника УГА, як на ініціятора тієї славетної офензиви.

Чортківська офензива, що належить, без сумніву, до найкращих тактичних осягів Українського Війська на протязі визвольних змагань, викликала незвичайне одушевлення та загальне піднесення духа не тільки серед війська, але також серед українського населення Галичини. З невеличкого клаптика країни, на якому оперувала тоді УГА, прибуло в ії ряди коло 90.000 нових вояків, в тому значне число добровольців, якими поповнено проріджені частини до повнісного чисельного стану. Та водночас ця офензива, що вкрила бойові прапори молодої Армії новою славою, була її останнім боєм на території Західньої України. Після ії катастрофального закінчення, перед Урядом і Командуванням стало рубом питання: „А що далі?" Відповідь на нього дали старшини й стрільці, які з кількох намічених концепцій вибрали єдино правильну: перехід на Наддніпрянську Україну, щоб разом з Дійовою Армією включитися в боротьбу проти другого запеклого ворога, москаля, тим разом червоного.

Покидаючи свою вужчу батьківщину на поталу ворогові, вояки УГА „зажурились, як Збруч річку проходили". Одначе їхню журбу та їхній сум розвіяв новий клич: „Через Київ до Львова!" Перед очима їхніх душ з'явилася візія матері городів руських, золотоверхої столиці Соборної України. Задивлені в її чудовий міраж, вони здавили в своїх серцях їдкий біль і з новим завзяттям кинулися бравурним походом на червоного наїзника.

Об'єднані під спільним проводом Штабу Головного Отамана, обидві Українські Армії швидко очистили Правобережну Україну від ворога, а апогеєм їхнього тріюмфального походу було здобуття Києва дня 30-го серпня 1919 р.

Події, що сталися після того райдужного осягу, привели вкінці до обеззброєння решток здесяткованої тифом УГА поляками в квітні 1920 року.

Збройна сила Української Нації формально не існує. Та проте, ідея визволення, за яку воїни Дійової Армії та УГА в нерозривному побратимстві зброї та припечатаному кров'ю соборництві духа пролляли ріки крови, не пропала. Її носіями стали грядучі покоління, згуртовані в рядах 1-ої Української Дивізії УНА, Карпатської „Січі" та Української Повстанської Армії. Ставши переємниками цієї ідеї, вони продовжували й продовжують святе діло визволення, започатковане батьками, при чинній співучасті тих же батьків. Всі згадані формації виконали свій обов'язок супроти батьківщини чесно і вірно, гідно і жертвенно. З незаплямованими, ясними щитами всі вони стануть спокійно на суд історії. І не з іржавими залізами на руках, але з світлосяйними вінцями слави на скронях прийдуть вони на праведний Суд Господній. А започаткована ними визвольна боротьба буде продовжуватись доти, аж поки вся Нація, сповнена твердої, як бескидські скелі віри в Бога і свої власні сили та об'єднана спільною і неподільною ідеєю, під єдиним проводом дійде до залізних стовпів, що підпирають небо Єдиної Соборної Самостійної ні від кого Незалежної Української Народної Державности.

З українського щоденника "Свобода" за 12, 13 і 14 грудня 1958 року.

Іван Козак — сотник УГА, сотник Армії УНР, доктор права. Батько ваффен-оберштурмфюрера Дивізії СС «Галичина» Володимира Козака.

† грудень 1978, Нью-Йорк.

Народився 8 серпня 1891 року в селі Гічва, Ліського повіту на Бойківщині.

Закінчив у 1910 році Українську Академічну гімназію у Львові, правничі студії у Львові та Празі, де отримав ступінь доктора права.

Під час Першої світової війни служив у австрійській армії у ранзі поручника, брав участь у важких боях на російському фронті й був важко поранений. Нагороджений бронзовою і срібною медалями за хоробрість, Signum Laudis, вояцьким хрестом Карла, медаллю за поранення і пропам'ятним хрестом 1912. Ставши інвалідом через поранення, направлений на розвідчу службу, а потім служив у польовій жандармерії.

З листопада 1918 вступив добровольцем до Української Галицької Армії, був одним з організаторів Державної та Польової жандармерії УГА, потім командував жандармерією Львівської области ЗУНР, наприкінці був командиром жандармерії УГА — з лютого 1919, по Олександрові Красіцькому, котрий в тому часі отримав керунок на команданта Державної жандармерії ЗО УНР та виїхав до Начальної Команди ГА.

Після катастрофи УГА служив у 1-ій кавалерійській бриґаді сотника Едмунда Шепаровича, наприкінці в Дієвій Армії як комендант штабу 5-ої Херсонської дивізії УНР. У серпні 1920 перейшов з групою генерала Антіна Кравса в Чехословаччину, залишився в таборі Української бриґади в Ліберці та Йозефові, де був останнім комендантом бриґади УГА в Чехо-Словаччині.

Мав адвокатську канцелярію в Угневі, де якийсь час працював майбутній полковник УПА Мирослав Онишкевич. Був заарештований польською окупаційною владою у 30-х роках, відбував ув'язнення у концтаборі «Береза Картузька».

Переїхав до США в 1949 році, оселився в Нью-Йорку, де й помер. (с)

Польове Богослужіння в таборі в Йозефові (з приватної колекції Романа Метельського)

Інтерновані у Чехо-Словаччині частини УГА розміщувалися у таборах у Німецькому Яблонному, Йозефові та Ліберці (від вересня 1920 року). У квітні 1921 близько 4 тисяч інтернованих осіб з Ліберця та Німецького Яблонного переведено до Йозефова, де командантом став д-р Іван Козак. Згодом табори інтернованих почали ліквідовувати. Останнім, у 1926 році, припинив своє існування табір у Йозефові.

Школа неграмотних в таборі (з приватної колекції Романа Метельського)

Михайло Галущинський,

педагог, військовик, публіцист, член НТШ, командант УСС

ЛІКВІДАЦІЯ ОСТАННЬОГО ТАБОРУ В ЧЕХІЇ

Після ліквідації таборів в Німецькому Яблонному, Ліберци прийшла черга на Йозефів, через реєстри якого перейшло більше двох тисячів стрільців і старшин Української Галицької Армії. Дехто повернув у Галичину; три більші транспорти відійшли на Велику Україну, чимало розбрилося по чеській землі, кілька десятків лягло кістьми у чужу домовину, а осталося ще біля 65 люда в таборі зі своїм вірним командантом, сотником д-ром Іваном Козаком.

Ліквідація табору переводиться таким чином, що з 1 серпня замикають кухню, а з 15 серпня мають усі опустити табор. Що їм далі робити, того ніхто не відає.

Так зложилося, що я мав ще змогу побувати дня 29 липня в йозефівському таборі, щиро витаний його мешканцями. На двірці застав я ще транспорт 28 інвалідів, котрі саме відїздили до Праги до німецького дому інвалідів. Їм, а далі всім оставшим передав я слова поздоровлення від рідного краю.

У таборі мущини, жінки і діти, старші, що ходять до школи, і ті маленькі, які що йно недавно прийшли на світ. Розмови з “таборитами” передам на иншому місці. Тут тільки зазначу, що одні вижидають дозволів на поворот до рідного краю, а другі на виїзд на Велику Україну.

Д-р Іван Козак опроваджує мене по таборі, показує житла родин і більших гуртів, пояснює де були школи, де кипіло культурно-освітнє життя, веде до кухні, до кооперативи, що підтверджує місцеве культурне життя і щедрою рукою наділювала “Рідну школу” та инші установи в краю, а далі показує лікарську амбуляторію, де знайомимося з лікарями, котрі виконували свою опіку в таборі. Вкінці спільна світлина всіх тих, які в цю пору находилися в таборі.

Остає нам ще троха часу. Його треба нам присвятити памяти тих , котрі вже більше не повернуть до своїх. Ми на цвинтарі в Йозефові , а потому на другому в сусідному місті Яромежи (Jaroméř), де також похоронено кількох старшин і стрільців, що своє страждальне життя покінчили в місцевому шпитали.

На Йозефівському таборі світлина біля гробів. Як видно зі світлини, гроби удержані в порядку. А це велика заслуга команди табору.

Ми прощаємося. Ще кілька побажань, дуже скромний осуд майже ніякого заінтересування з боку краю рідними скитальцями. Тепле тиснення рук, яке багато говорить. У першу чергу, щоби якнайшвидше зійтися при спільній праці .

Я в поїзді… На пероні сотник д-р Козак і двох членів ліквідаційної комісії, пп. Л. і К. Ще раз обмінюємося поглядами. Гудок засвистів і… частина української історії уже поза мною…

М.Галущинський

“Світ”, число 15-16 за 15 серпня 1926 р.

Скитальці українського табору в Йозефові з професором М. Галущинським посередині, 1926 р.