"З незаплямованими, ясними щитами всі вони стануть спокійно на суд історії. І не з іржавими залізами на руках, але з світлосяйними вінцями слави на скронях прийдуть вони на праведний Суд Господній."
Д-р Іван Козак,
сотник УГА і Армії УHP
УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ - ЇЇ ТВОРЕННЯ, ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ВОЄННІ ДІЇ
Доповідь, прочитана під час Наукової Конференції НТШ в Ню Йорку, дня 1-го листопада 1958 p., з приводу 40-ліття Листопадового Зриву
Віщування Тараса Шевченка, що Україну - “злії люди в огні окраденую збудять" здійснилося при відродженні Української Держави над Дніпром 1917-го року та над Дністром 1918 року. І тут і там, у різному часі й за відмінних політично-суспільних умов, проте при взаємній пов'язаності й залежності подій, прийшлося відновлювати рідну державність в огні революції і одночасно обороняти її від грабіжницьких нападів споконвічних ворогів. Ще тільки почалася праця на відбудовою зруйнованого національного Храму, а вже з усіх сторін нахлинули заздрі сусіди, щоб знову загарбати Українські Землі. Щоб відперти ці напади, стало зразу необхідним створити свою збройну силу, рідне Українське Військо, що зараз же виступало як новий державотворчий чинник на сцену історичних подій. Творення цього знаменитого чинника вдумливий поет описав ось такими крилатими словами:
Ти зродився з бойовищ лютих,
У навалі ворожих атак,
Гордий сину з лиманів Славути,
Українського війська вояк.
Завданням цієї доповіді є накреслити загальними штрихами творення, організацію та воєнні дії української збройної сили, яка 40 років тому своїм революційним зривом дала почин відбудові Української Держави на землях Данила й Ярослава Осьмомисла, яка, по-геройськи обороняючи спершу свою вужчу батьківщину, а згодом, рам'я-в-рам'я з Дійовою Армією УНР, Соборну Україну від споконвічних ворогів, кров'ю і залізом записала найкращі сторінки книги Битія української нації новітніх часів, під наголовком: „Визвольні Змагання".
Первопочини творення української збройної сили у Східній Галичині нерозривно пов'язані з підготовою Листопадового Чину. Ще в половині вересня 1918 року створено у Львові таємну організацію, зложену здебільшого зі старшин-українців австрійського війська під назвою Украінський Військовий Комітет. Ця організація мала за завдання підготовити переворот. У першій половині 1918 р. приступили до цього Комітету відпоручники Леґіону УСС, який під той час був розташований у Чернівцях. На голову Комітету, що прийняв назву Український Генеральний Військовий Комісаріят, обрано сотника Дмитра Вітовського. Він прибув 29-го жовтня до Львова і, дізнавшись, що Польська Ліквідаційна Комісія мала в перших днях листопада переїхати з Кракова у Львів, щоб перебрати від австрійського намісника владу над Східньою Галичиною, рішив негайно почати збройне повстання і захопити владу в українські руки, - що й переведено славнопам'ятного першого листопада 1918 року. Безпосередньо після цього Український Генеральний Військовий Комісаріят перейменував себе на Українську Генеральну Команду, що стала першим головним штабом Галицької Армії. Зав'язком і ядром тієї національної Армії був Леґіон УСС, одначе переворот перевів гурт старшин і рядовиків б. австро-угорських частин, розташованих у Східній Галичині, зокрема у Львові. До них приєдналися добровольці з-поміж університетської і ґімназійної молоді та робітники. Створені нашвидкуруч відділи були змушені безпосередньо після перевороту зайняти оборонні позиції проти наступаючих польських боївок та військових частин. Леґіон УСС бо вспів прибути до Львова лише за декілька днів.
Перші частини Галицької Армії (бо так вона тоді офіційно звалася) творилися здебільшого самочинно, з ініціятиви та під проводом енергійних старшин і підстаршин на загрожених відтинках фронту. Вони не були спершу пов'язані організаційною мережею і діяли як партизанські загони. Щотільки після залишення Львова ці частини переорганізувалися в так звані групи, що одержали свої назви від відтинків та місцевостей, в яких діяли, або просто від прізвищ своїх командантів. Так постали: Група Схід, Група Північ, Група Яворівська, Група Старе Село, Група Кравса, Група Клея тощо.
9 грудня 1918 р. Начальним Командантом УГА став тодішній генерал-хорунжий (пізніший генерал-полковник та командарм дієвої Армії) Михайло Омелянович-Павленко, а його шефом штабу талановитий старшина б. російського генштабу, полковник Євген Мишковський. Цей останній випрацював і перевів організацію отих напівсамостійних частин в одну здисципліновану цілість. Створена ним організаційна схема була ось така: Головний провід Армії спочивав в руках Начального Вождя, якому був приданий шеф штабу з відповідними референтами, що разом творили Начальну Команду Галицької Армії (в скороченні НК-ГА). Всю армію поділено на три Корпуси, означені римськими черговими числами І-ІІІ. Пізніше під час Чортківської офензиви Командування УГА приступило було до формування двох дальших корпусів, IV-го і V-гo. Одначе, внаслідок дальшого розвитку подій, скінчилося на змонтуванні корпусних штабів та створенні декількох нових бриґад.
Корпуси складалися з бриґад. В склад бриґади входили: 3-5 куренів піхоти, полк артилерії по 4-5 батерій; кінна сотня, технічна сотня, сотня зв'язку, чота польової жандармерії та інші допоміжні формації й установи. Згодом переведено піхоту на полкову систему трикурінного складу. Поодинокі бриґади УГА — за вийнятком 1-ої бриґади УСС — одержали назви від округ або міст, з яких мобілізувалися, наприклад: 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська. 4-та Золочівська, 5-та Равська тощо. Бриґади нараховували приблизно по 4000 багнетів, 50-100 шабель, та 16-20 гармат різного калібру. Харчовий стан УГА становив коло 120.000 осіб, а бойовий — понад 60.000. Зорганізовано Команду Запілля, пізніше перейменовану на Команду Етапу Армії, як також вишкільні бази для старшин і підстаршин.
Основою творення та поповнювання Армії була обов'язкова військова служба тільки українського чоловічого населення у віці 18-35 років. Справами поповнювання війська завідували окружні Військові Команди при співдіянні повітових комісарів. Ці команди підлягали Державному Секретаріятові Військових Справ (ДСВС), завданням якого було організувати і вишколювати Армію та постачати Начальній Команді всі потрібні польовим формаціям матеріяли.
Для набору, а радше мобілізації вояків-українців з колишніх австрійських з'єднань, які поверталися з фронтів, та формування з них бойових одиниць створено вже в перших днях листопада 1918 р. у Відні старанням тамошніх старшин-українців, студентів університету та деяких політиків Переходову Станицю під проводом пор. УСС Катамая. Ця установа збирала й відправляла транспорти вояків до Східньої Галичини окружним шляхом через Мадярщину. Першим таким транспортом від'їхав курінь силою 600 вояків під командою тодішнього підполковника, пізнішого генерала-четаря Антона Кравса, команданта ІІІ-го Галицького Корпусу. У зв'язку з цим слід пригадати, що українці, які в складі б. австрійських з'єднань попали були в італійський полон, кількістю понад 9000 вояків, докладали всяких зусиль, щоб дістатися в Україну і включитися в ряди Українського війська. Одначе, це їм не вдалося. Тільки в липні 1920 р. одна група тих полонених, силою 400 вояків, що була інтернована в місті Кассіно, вспіла добитися від італійської влади дозволу на переїзд до батьківщини. По дорозі транспорт зупинився у місті Віллях, де зустрів його польський полковник, який заставив італійського начальника транспорту направити цей транспорт в Польщу. Дізнавшись про це, українські поворотці підступом і хабарами перемовили залізничників, щоб перевезли їх в місто Лебрінґ в Австрії, де вони й вивантажилися, обеззброївши конвоюючих італійців. У Лебрінґу вони залишилися у таборі поворотців під опікою Українського Червоного Хреста аж доки старанням диктатора Петрушевича не були перевезені до табору в Ліберці, ЧСР. В Україну так і не вспіли пробратись.
Організування Армії натрапило на величезні перешкоди й труднощі. Вся країна була до щенту знищена й пограбована. Колишні австрійські склади боєприпасів загарбали поляки. Особливо діймаючою була недостача стрілива. Спроби закупити виряд та стріливо за нафту в Мадярщині не вдалися. Деяку кількість зброї одержано з Наддніпрянської України. Одначе згодом, внаслідок посиленого наступу большевиків, і це джерело пропало. Врешті Армія мусіла вдоволитись здебільшого тим, що вспіла здобути від ворога. Вистрілявши останні набої, була змушена залишити свою вужчу батьківщину. Яскравим доказом катастрофальних наслідків цих недостач нехай послужить ось така подія: після Чортківської офензиви командування УГА було змушене відпустити додому 70.000 добровольців, які зголосилися до Армії, бо не було для них одягу, взуття та виряду, не говорячи вже про зброю та стріливо. Дальшу трудність в організуванні спричинював брак вищих старшин, головно генерального штабу. Старшинський корпус УГА складався здебільшого з колишніх запасних старшин австро-угорської армії, які, щоправда, мали добрий бойовий досвід з першої світової війни, як команданти тактичних одиниць нижчого розряду до куреня включно, одначе не розпоряджали відповідними кваліфікаціями для командування більшими з'єднаннями. Тодішній підполковник, пізніший генерал-четар Віктор Курманович, який був старшиною австрійського генерального штабу, перебував наприкінці 1-ої світової війни на італійському фронті як командувач армійської групи, і вспів дуже пізно прибути до рідного війська. Після того, як заходи Уряду та командування для відрядження більшого числа кваліфікованих старшин з Дійової Армії УНР не увінчалися успіхом, прийшлося прийняти до служби старшин-чужинців, здебільшого німців, переважаюча більшість яких виявилася щиро відданими українській справі. Дальшою несприятливою обставиною при творенні УГА було виснаження населення, а головно колишніх вояків, 4-річною війною, яку вони здебільшого перебули на італійському фронті, далеко від рідного краю.
Та проте, не завжаючи на всі ті труднощі, перешкоди й недоліки, владося поставити військову формацію, якої не посоромилася б ніяка нація. УГА була армією революційною. Вона бо постала порядком перевороту, тобто збройного виступу проти влади займанницької держави, якій члени цієї Армії присягали вояцьку вірність, що ще тоді існувала. Одначе, УГА зберегла зразкову дисципліну і боєздатність, а над усе жертвенну любов до батьківщини та непохитну вірність ідеї визволення Соборної України.
Воєнні дії УГА можна поділити на ось такі три стадії: 1. вуличні бої у Львові, 2. облогу Львова та 3. бої проти большевиків на Східній Україні.
Перша стадія скінчилася після трьох тижнів відступом зі Львова. Недостатні власні сили та непривичні операції у великому місті серед ворожого населення, це були труднощі, яких не вдалося поконати.
Вийшовши з міста, УГА розпочала його облогу. Під час її тривання переведено три офензиви. В двох перших, 27-го грудня 1918 та 11-го січня 1919 р., українські з'єднання, зокрема Бриґада УСС, зайняли декілька підміських сіл і дійшли до Личакова й Кульпаркова, одначе Львова не здобули. Після того полк. Курмановнч, ставши шефом штабу Армії та переконавшись, що фронтовим наступом не вдасться здобути Львова, виготовив новий плян, який передбачав захоплення залізниці Львів-Перемишль, щоб тим чином відрізати галицьку столицю від заходу та не допустити польських підкріплень до обложеного міста. У тій акції Бриґада УСС зайняла 16-го лютого 1919 року після завзятого бою село Вовчухи, від чого цю офензиву стали звати “Вовчухівською”. Це село було положене при згаданій залізничній лінії, і вслід за цим ціль офензиви була майже осягнена. Поляки попали в критичне положення, з якого вирятувала їх Франція.
Вона то подбала про те, що в цій саме для українців безумовно сприятливій стадії війни так звана Мирова Конференція вислала на українсько-польський фронт військову місію під проводом французького генерала Бертельмі. Ця місія вимусила на українцях перемир'я. Польська сторона використала його для підтягнення з заходу поважних сил. В дні 7-го березня 1919 р. українці стали продовжувати перервану перемир'ям офензиву., яка розгорнулася згідно з пляном і довела до цілковитого захитання польського фронту. Здавалося, що Львів ось-ось скапітулює. Але в цьому часі поляки одержали з заходу підмогу в вигляді знаменито вишколеної і вивінуваної у Франції польської армії ген. Галера, яка відтиснула переможні досі з'єднання УГА від Львова. Одночасно румуни, використовуючи трагічне положення УГА, переступили в дня 24-го травня 1919 рю галицько-буковинський кордон і зайняли південно-східні повіти Галичини. В короткому часі поляки захопили майже всю країну, а відступаюча УГА опинилась з початком серпня 1919 р. у куті між Дністром і Збручем та західньо-північною лінією: Устєчко — Ягольниця-Шманьківчики — Чорнокінці-Збризь. Та саме в хвилі, коли положення здавалося безвихідним і безвиглядним, частини УГА під енергійною командою новонайменованого Начального Вождя, ген.-поручника Олександра Грекова розпочали в дні 7-го червня 1919 р. славнопам'ятну Чортківську офензиву. На протязі тієї блискучої акції частини УГА розгромили поляків, здобули ряд ключових позицій і підійшли на відстань 50 кілометрів до Львова.
Одначе, внаслідок цілковитої недостачі стрілива, прийшлося припинити дальший наступ і під тиском свіжих польських сил розпочати серед ар'єрґардних боїв зорганізований відступ за Збруч.
Щодо ґенези Чортківськоі офензиви існують різні версії. Одні твердять, що плян цього наступу виготовила НКГА, інші кажуть, що офензиву започаткували самотужки старшини 3-ої і 7-ої бриґад, які зуміли намовити своїх бриґадирів до самочинного виступу. Проф. Лев Шанковський у своєму творі „Українська Армія в боротьбі за державність" засвідчує, що згадану офензиву вирішено на нараді старшин вищеназваних бриґад, при чому ідею наступу особливо гаряче пропаґували командир 13- го полку піхоти 7-ої Львівської бриґади сот. Роман Волощук та командир 3-го гарматного полку сот. Юліян Шепарович. Фактом є, що обидва ці сотники були у зв'язку з Чортківською офензивою підвищені поза чергою до ступня отамана (майора). Обидвох їх немає в живих. От. Волощука вбили по-варварськи комуністи у Братісляві на Словаччині, де він був високим урядовцем в міністерстві фінансів, а от. Шепарович помер на скитальщині у Німеччині. Знову ж проф. Андрусяк у своїй доповіді, виголошеній під час цієї нинішньої Наукової Конференції вказав на приявного проф. Богдана Загайкевича, тодішнього сотника УГА, як на ініціятора тієї славетної офензиви.
Чортківська офензива, що належить, без сумніву, до найкращих тактичних осягів Українського Війська на протязі визвольних змагань, викликала незвичайне одушевлення та загальне піднесення духа не тільки серед війська, але також серед українського населення Галичини. З невеличкого клаптика країни, на якому оперувала тоді УГА, прибуло в ії ряди коло 90.000 нових вояків, в тому значне число добровольців, якими поповнено проріджені частини до повнісного чисельного стану. Та водночас ця офензива, що вкрила бойові прапори молодої Армії новою славою, була її останнім боєм на території Західньої України. Після ії катастрофального закінчення, перед Урядом і Командуванням стало рубом питання: „А що далі?" Відповідь на нього дали старшини й стрільці, які з кількох намічених концепцій вибрали єдино правильну: перехід на Наддніпрянську Україну, щоб разом з Дійовою Армією включитися в боротьбу проти другого запеклого ворога, москаля, тим разом червоного.
Покидаючи свою вужчу батьківщину на поталу ворогові, вояки УГА „зажурились, як Збруч річку проходили". Одначе їхню журбу та їхній сум розвіяв новий клич: „Через Київ до Львова!" Перед очима їхніх душ з'явилася візія матері городів руських, золотоверхої столиці Соборної України. Задивлені в її чудовий міраж, вони здавили в своїх серцях їдкий біль і з новим завзяттям кинулися бравурним походом на червоного наїзника.
Об'єднані під спільним проводом Штабу Головного Отамана, обидві Українські Армії швидко очистили Правобережну Україну від ворога, а апогеєм їхнього тріюмфального походу було здобуття Києва дня 30-го серпня 1919 р.
Події, що сталися після того райдужного осягу, привели вкінці до обеззброєння решток здесяткованої тифом УГА поляками в квітні 1920 року.
Збройна сила Української Нації формально не існує. Та проте, ідея визволення, за яку воїни Дійової Армії та УГА в нерозривному побратимстві зброї та припечатаному кров'ю соборництві духа пролляли ріки крови, не пропала. Її носіями стали грядучі покоління, згуртовані в рядах 1-ої Української Дивізії УНА, Карпатської „Січі" та Української Повстанської Армії. Ставши переємниками цієї ідеї, вони продовжували й продовжують святе діло визволення, започатковане батьками, при чинній співучасті тих же батьків. Всі згадані формації виконали свій обов'язок супроти батьківщини чесно і вірно, гідно і жертвенно. З незаплямованими, ясними щитами всі вони стануть спокійно на суд історії. І не з іржавими залізами на руках, але з світлосяйними вінцями слави на скронях прийдуть вони на праведний Суд Господній. А започаткована ними визвольна боротьба буде продовжуватись доти, аж поки вся Нація, сповнена твердої, як бескидські скелі віри в Бога і свої власні сили та об'єднана спільною і неподільною ідеєю, під єдиним проводом дійде до залізних стовпів, що підпирають небо Єдиної Соборної Самостійної ні від кого Незалежної Української Народної Державности.
З українського щоденника "Свобода" за 12, 13 і 14 грудня 1958 року.
Іван Козак — сотник УГА, сотник Армії УНР, доктор права. Батько ваффен-оберштурмфюрера Дивізії СС «Галичина» Володимира Козака.
† грудень 1978, Нью-Йорк.
Народився 8 серпня 1891 року в селі Гічва, Ліського повіту на Бойківщині.
Закінчив у 1910 році Українську Академічну гімназію у Львові, правничі студії у Львові та Празі, де отримав ступінь доктора права.
Під час Першої світової війни служив у австрійській армії у ранзі поручника, брав участь у важких боях на російському фронті й був важко поранений. Нагороджений бронзовою і срібною медалями за хоробрість, Signum Laudis, вояцьким хрестом Карла, медаллю за поранення і пропам'ятним хрестом 1912. Ставши інвалідом через поранення, направлений на розвідчу службу, а потім служив у польовій жандармерії.
З листопада 1918 вступив добровольцем до Української Галицької Армії, був одним з організаторів Державної та Польової жандармерії УГА, потім командував жандармерією Львівської области ЗУНР, наприкінці був командиром жандармерії УГА — з лютого 1919, по Олександрові Красіцькому, котрий в тому часі отримав керунок на команданта Державної жандармерії ЗО УНР та виїхав до Начальної Команди ГА.
Після катастрофи УГА служив у 1-ій кавалерійській бриґаді сотника Едмунда Шепаровича, наприкінці в Дієвій Армії як комендант штабу 5-ої Херсонської дивізії УНР. У серпні 1920 перейшов з групою генерала Антіна Кравса в Чехословаччину, залишився в таборі Української бриґади в Ліберці та Йозефові, де був останнім комендантом бриґади УГА в Чехо-Словаччині.
Мав адвокатську канцелярію в Угневі, де якийсь час працював майбутній полковник УПА Мирослав Онишкевич. Був заарештований польською окупаційною владою у 30-х роках, відбував ув'язнення у концтаборі «Береза Картузька».
Переїхав до США в 1949 році, оселився в Нью-Йорку, де й помер. (с)
Польове Богослужіння в таборі в Йозефові (з приватної колекції Романа Метельського)
Інтерновані у Чехо-Словаччині частини УГА розміщувалися у таборах у Німецькому Яблонному, Йозефові та Ліберці (від вересня 1920 року). У квітні 1921 близько 4 тисяч інтернованих осіб з Ліберця та Німецького Яблонного переведено до Йозефова, де командантом став д-р Іван Козак. Згодом табори інтернованих почали ліквідовувати. Останнім, у 1926 році, припинив своє існування табір у Йозефові.
Школа неграмотних в таборі (з приватної колекції Романа Метельського)
Михайло Галущинський,
педагог, військовик, публіцист, член НТШ, командант УСС
ЛІКВІДАЦІЯ ОСТАННЬОГО ТАБОРУ В ЧЕХІЇ
Після ліквідації таборів в Німецькому Яблонному, Ліберци прийшла черга на Йозефів, через реєстри якого перейшло більше двох тисячів стрільців і старшин Української Галицької Армії. Дехто повернув у Галичину; три більші транспорти відійшли на Велику Україну, чимало розбрилося по чеській землі, кілька десятків лягло кістьми у чужу домовину, а осталося ще біля 65 люда в таборі зі своїм вірним командантом, сотником д-ром Іваном Козаком.
Ліквідація табору переводиться таким чином, що з 1 серпня замикають кухню, а з 15 серпня мають усі опустити табор. Що їм далі робити, того ніхто не відає.
Так зложилося, що я мав ще змогу побувати дня 29 липня в йозефівському таборі, щиро витаний його мешканцями. На двірці застав я ще транспорт 28 інвалідів, котрі саме відїздили до Праги до німецького дому інвалідів. Їм, а далі всім оставшим передав я слова поздоровлення від рідного краю.
У таборі мущини, жінки і діти, старші, що ходять до школи, і ті маленькі, які що йно недавно прийшли на світ. Розмови з “таборитами” передам на иншому місці. Тут тільки зазначу, що одні вижидають дозволів на поворот до рідного краю, а другі на виїзд на Велику Україну.
Д-р Іван Козак опроваджує мене по таборі, показує житла родин і більших гуртів, пояснює де були школи, де кипіло культурно-освітнє життя, веде до кухні, до кооперативи, що підтверджує місцеве культурне життя і щедрою рукою наділювала “Рідну школу” та инші установи в краю, а далі показує лікарську амбуляторію, де знайомимося з лікарями, котрі виконували свою опіку в таборі. Вкінці спільна світлина всіх тих, які в цю пору находилися в таборі.
Остає нам ще троха часу. Його треба нам присвятити памяти тих , котрі вже більше не повернуть до своїх. Ми на цвинтарі в Йозефові , а потому на другому в сусідному місті Яромежи (Jaroméř), де також похоронено кількох старшин і стрільців, що своє страждальне життя покінчили в місцевому шпитали.
На Йозефівському таборі світлина біля гробів. Як видно зі світлини, гроби удержані в порядку. А це велика заслуга команди табору.
Ми прощаємося. Ще кілька побажань, дуже скромний осуд майже ніякого заінтересування з боку краю рідними скитальцями. Тепле тиснення рук, яке багато говорить. У першу чергу, щоби якнайшвидше зійтися при спільній праці .
Я в поїзді… На пероні сотник д-р Козак і двох членів ліквідаційної комісії, пп. Л. і К. Ще раз обмінюємося поглядами. Гудок засвистів і… частина української історії уже поза мною…
М.Галущинський
“Світ”, число 15-16 за 15 серпня 1926 р.
Скитальці українського табору в Йозефові з професором М. Галущинським посередині, 1926 р.
