Мирон Кордуба, один з найталановитіших істориків Центральної і Східної Европи

 

«Се не пуста фраза, коли говорять, що відірвання України се "ніж в серце Росії". За посідання України вони готові до боротьби на життя і смерть.»

Мирон Кордуба,

історик, бібліограф, археограф, етнолог, перекладач, педагог, публіцист, консул від Західноукраїнської Народної Республіки у Відні, професор, "поважна сила нашої історичної науки" (М. Грушевський)

* 2 березня 1876, с. Острів, Тернопільщина — † 2 травня 1947, Львів

 

З дружиною Євгенією Цегельською, 1901

МИРОН КОРДУБА ЗБЛИЗЬКА

Ярослав Дашкевич

Серед представників львівської історичної школи Михайла Грушевського був цілий ряд талановитих науковців, доля яких склалася по-різному. Не лише залежно від таланту, але й внаслідок умов, у які вони потрапляли. Практично викляті совєтською історіографією 1930-1980-х pp. за «націоналізм», вони тепер надто поволі повертаються із забуття. А разом з іменами - їх твори, важливі, повноцінні, знання яких позбавило б сучасну українську історичну науку від необхідности вишукувати та заповнювати т. зв. білі плями, бо, виявляється, значна частина цих білих плям була усунена ще кілька десятиріч тому.

До таких забутих, але незабутніх імен належить також постать професора Варшавського та Львівського університетів Мирона Кордуби (1876-1947). Історик України середньовічних та нових часів (Галицько-Волинська держава, Козаччина), дослідник витоків української нації, джерелознавець, який один з перших звернув увагу на значення топонімічних досліджень для історії України, археограф, етнолог - одним словом, учений з широким кругозором та відомий ерудит - повертається на належне йому місце в українській історичній науці.

Склалося так, що я неодноразово зустрічався з М. Кордубою за його життя, а пізніше намагався вберегти і донести до наукової громадськости його спадщину. Тому й виник сьогоднішній спогад.

Епізод перший

Липень-серпень 1937 р. Косів на Гуцульщині

Мені було тоді одинадцять років, але в пам’яті події того часу збереглися добре. Вілла Остапа Луцького (двоповерховий дерев’яний будинок у гуцульському стилі) була розташована на окраїні містечка, над невеликим потічком. Стежки вели високо в гори.

Остап Луцький - поет з групи «Молода муза», військовий діяч часів Української революції (офіцер Української галицької армії). Пізніше - політичний діяч, один з лідерів Українського національно-демократичного об’єднання, сенатор Речі Посполитої.

Його дружина жила влітку на віллі, де за невелику плату відпочивали «представники» української інтелігенції.

1937 рік був там «варшавським» роком. Отже, на віллі зібралися:

- Олександр Доценко, колишній підполковник армії Української Народної Республіки, ад’ютант Симона Петлюри, автор двотомника документів «Літопис Української революції» (1923-1924), дослідження «Зимовий похід» та інших. У Косові він був разом з дочкою;

- Василь Тисяк, український ліричний тенор, соліст Варшавської опери;

- Мирон Кордуба з дружиною Євгенією, професор Варшавського університету. Йому було тоді під шістдесят років, дружина на три роки молодша. Невисокий, сивий, з характерною іспанською борідкою. Поважний у поведінці та в розмовах.

Пригадую дещо з розмов, які М. Кордуба вів з О. Луцьким серед квітника за віллою про свою співпрацю у варшавському часописі «Biuletyn Polsko-Ukrainski», виданні, що виступало за українсько-польське порозуміння та видавалося польськими інтелектуалами-українофілами, про огляд «Совєтсько-українська література 1917-1931 рр.» й інші загальні й політичніші теми, які я не дуже добре розумів.

На хлопця, що бавився в квітнику, співрозмовники, звісно, не звертали уваги. Був я в Косові не сам, а з моєю мамою, Оленою Степанівною, у якої знайшлося чимало спільних тем для розмов з Мироном та Євгенією Кордубами. Моя мати - викладач гімназії сестер василіянок у Львові - навчала обох доньок Мирона. Були в Косові домашні й позадомашні розваги. Домашні - вечірня гра в карти, преферанс, в якому активну участь брав професор та його дружина. Був вечір пісні Василя Тисяка. Прогулянка в гори - на Михалка (назва гори). На полонині збирали квіти. В цій прогулянці брала участь також товаришка моєї матері зі студентських часів Марія Бачинська - дружина Дмитра Донцова, яка, щоправда, на віллі О. Луцького не відпочивала.

Епізод другий

1942-1943 pp. Львів

Миронові Кордубі 63-64 роки. Останні роки були знову дуже важкими - у нього всі вони взагалі не були легкими. Початок Другої світової війни, облога Варшави, переїзд до Холма, де він викладав в українській гімназії. Відтіля довелося їхати - чи, радше, тікати - до Львова, коли польські боївки в середині 1941 р. почали вирізувати українську інтелігенцію.

Професор постарів. Викладаючи в Першій українській гімназії історію (гімназія містилася на вул. Волоській, 1, поблизу Стрийського базарчика), він був і моїм вчителем. Викладав академічним стилем і вимоги ставив високошкільні. Склав невеличкий план класу: де хто сидить, та викликав для відповіді до свого столу за цим планом, записуючи оцінки дуже дрібним почерком до свого професорського нотатника. Вже погано чув, тому, слухаючи відповіді гімназистів, прикладав долоню до вуха.

Ми, учні, добре знали, ким є професор, бо в книгарнях продавалися тоді його недавно видані праці: «Болеслав-Юрій II, останній самостійний володар Галицько-Волинської держави» (1940), 1-й том «Історії Холмщини і Підляшшя» (1941), «Богдан Хмельницький у Белзчині і Холмщині» (1941). У мене тоді також були ці книжки, їх мала і бібліотечка нашого класу.

Березень 1943 р. Львівський літературно-мистецький клуб (тепер у цьому будинку на вул. Січових стрільців - й у цьому залі - хор «Трембіта»; до Другої світової війни там була масонська ложа), у якому читався цикл дискусійних лекцій про формування української нації. Я прослухав цей цикл, у підготовці та проведенні якого значну роль відіграв М. Кордуба. Відомо, він вважав, що нація сформувалася пізно, лише у XVI-XVII ст. Це викликало дуже жваві, а часом гострі дискусії. Вважаючи таку тематику націоналістичною, німецька влада заборонила продовження дискусійних вечорів.

Епізод третій

1944 - травень 1947 р. Львів

Мирон Кордуба був людиною сміливою і не йшов легко на компроміси. Ще 1946 р. він читав у Львівському державному університеті ім. І. Франка публічну лекцію про заслуги Михайла Грушевського перед українською історичною наукою. Ім’я Кордуби з відповідними епітетами не сходило зі сторінок обласної та республіканської преси, його «проробляли» також у столичних московських газетах.

Історію цього повсякденного цькування викладати не буду - про нього я писав кілька років тому (Боротьба з Грушевським та його школою у Львівському університеті за совєтських часів // Михайло Грушевський і Львівська історична школа: Матеріяли конференції. Львів, 24-25 жовтня 1994 р. - Нью-Йорк; Львів, 1995. - С. 32-98). Кордуба був в. о. професора та в. о. завідувача кафедри історії західних і південних слов’ян в університеті. З Академії наук його звільнили, бо він рішуче відмовився переїхати в «почесне заслання» до Києва.

Під час однієї з наукових сесій в університеті я був на його доповіді про західні кордони Галицько-Волинської держави. Як інші дослідження М. Кордуби, так і ця доповідь (повідомлення на таку тему він публікував уже раніше) дуже скрупульозно обґрунтовувалася фактологічно. У Дискусіях професор був твердим і різким. Трапилася сутичка після цієї доповіді з істориком мистецтва Йосипом Пеленським. Він висловив певні сумніви щодо деяких положень доповіді. Кордуба відповів: «Якщо ви вважаєте інакше, викладіть результати своїх досліджень - тоді поговоримо». Треба сказати, що Й. Пеленський також займався проблемою західних кордонів, отже, це були міркування фахівця.

Був час, коли з М. Кордубою я зустрічався майже щоденно як керівник бібліографічного відділу Львівського відділення Народної бібліотеки України АН УССР - у читальних залах бібліотеки на вул. Радянській (тепер Винниченка), 24 та на вул. Стефаника, 2. Професор «відпочивав» від університетських цькувань, доповнюючи свою колосальну картотеку «Бібліографії історії України», що налічувала тоді вже понад 50 тисяч карток. М. Кордуба працював переважно над газетним матеріялом, схиливши низько сиву голову, уважно перегортаючи сторінку за сторінкою. Ми віталися, часом обмінювалися кількома словами. Сталося так, що саме в бібліотеці на вул. Стефаника, в читальному залі на другому поверсі, поряд з картотеками, його розбив параліч. Мимоволі я був свідком, коли приїхала швидка допомога і професора на ношах заносили до машини. Цей важкий епізод досі фотографічно бачу перед очима... Потім був багатолюдний похорон.

Через рік по смерті М. Кордуби з Москви прийшло затвердження його професорського звання...

Тепер ще три епізоди: зустрічі зі спадщиною професора.

Епізод четвертий

Найбільшою працею, якій він присвятив понад 25 років, була «Бібліографія історії України». Не буду характеризувати цю роботу, бо свого часу я опублікував статтю про неї (М.М. Кордуба та його «Бібліографія історії України» // Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. - К., 1963. - № 6. - С. 115-130), а недавно підготував ще одну - більшу за обсягом. Але вже сама цифра - понад 55 тисяч карток, коли я її бачив та описував, визначає важливість «Бібліографії» та самовіданність професора.

Доля «Бібліографії» склалася якось химерно й сумно. Після смерти М. Кордуби його родина - вдова і дочка Стефа - передали картотеку до Інституту суспільних наук АН УССР (сучасного Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України) за сміховинну ціну - по 3 коп. за картку. Бібліографією дуже зацікавилася тоді Державна історична бібліотека УССР у Києві - просила в дирекції Інституту дозволу скопіювати картотеку (в бібліотеці виконувалася аналогічна тема), але його не отримала. Картотекою досить активно користувався І. Крип’якевич при написанні таких праць, як «Богдан Хмельницький», «Документи Богдана Хмельницького», «Джерела з історії Галичини періоду феодалізму (до 1772 р.)», але після його смерти ця частина (чи частини) картотеки до наукового архіву інституту не повернулася.

Наприкінці 70-х років під час перевірки наукового архіву тогочасний директор Інституту суспільних наук Володимир Чугайов дав команду викинути картотеку як «націоналістичну» на сміття.

Якась добра душа перенесла її до відділу історичного словника української мови (не без відома завідувачки відділу - відомого мовознавця Лукії Гумецької) і серед багатьох інших картотека вціліла. Її вдалося розшукати 1989 р. саме там, а донька професора Стефа Кордуба-Ольшанська звернулася до президента Академії наук Бориса Патона з проханням відновити працю над бібліографією, підготувати її до публікації. Відповіді не отримала. До дирекції Інституту знову звернулася Державна історична бібліотека - також безрезультатно.

До нової, зрештою сучасної, дирекції Інституту українознавства (акад. Ярослав Ісаєвич) зверталася ще й дирекція Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (Лариса Крушельницька) за дозволом публікувати працю М. Кордуби як пам’ятку бібліографії (як тепер друкують вже п’ятий том «Репертуару української книги 1798-1916», т. зв. картотеку Юра Меженка) - це також нічого не дало. Один з короткочасних вчених секретарів інституту Андрій Ясіновський почав уводити картотеку в комп’ютер. Незабаром закинув - надто багато праці. Тепер і не знаю, в якому стані «Бібліографія історії України» М. Кордуби - справжній скарб для історика (його не може замінити «Бібліографія старої України 1240-1800 рр.» Миколи Жарких - вийшло 4 зошити, про які більшість істориків не знає, бо наклад лише 300 примірників).

Епізод п’ятий

1972 р. у Мюнхені побачило світ репринтне перевидання капітальної праці М. Кордуби «La Litterature historique sovietique-ukrainienne. Compte-rendu. 1917-1931». Це була ініціатива Омеляна Пріцака та очолюваного ним Гарвардського інституту українських студій. За активної допомоги старенької пані Євгенії я склав бібліографію праць професора, що була вміщена - з доповненнями О. Пріцака - у мюнхенському перевиданні 1972 р. Тоді ж я описав праці й матеріяли М. Кордуби, що залишилися в рукопису й збереглися в помешканні родини на вул. Каменярів, 3. Серед них: копії грамот молдавських XV-XVII ст. (в основному, зі збірки греко-православного релігійного фонду в Чернівцях); матеріяли про революцію 1917 р. у Росії; витяги з джерел до історії західноукраїнських земель до кінця XIV ст. і про назви «Русь» і «Україна»; матеріяли про табір військовополонених українців у Зальцведелі 1915-1917 pp.; перелік документів до історії Буковини 1500-1774 pp.; карта західного кордону Галицько-Волинської держави. Цілий ряд університетських курсів: «Вступ до історії України» (польською мовою), «Джерелознавство», «Музейництво», «Вступ до історіографії», «Історія України» - у кількох варіянтах, серед них також окремі три томи (від найдавніших часів до гетьманства Данила Апостола включно), інший том про історію права, політичний устрій, культуру України, «Історія Західної Європи» (від часів Олівера Кромвеля до Великої французької революції), «Історія західних слов’ян в добі Перемислідів і Пястів». Також рукописи неопублікованих статей «Генеза української нації» (польською мовою), «Приазовська (Тмутороканська) Русь у ХІІІ-Х ст. по Р. X.» (польською мовою), «Волинська земля - початки історії» (також по-польському), «Князь Юрій II Ракоці й його часи. Історична монографія» (німецькою мовою), «Панівне становище Галицько-Волинського князівства на європейському Сході в другій половині XIII ст.» (німецькою мовою), «М. Грушевський як дослідник князівської доби історії України», «М. Грушевський як учений», «Громадська діяльність Степана Смаль-Стоцького». Ще й картотеки: персоналій, місцевостей Західної Галичини. Частково цей опис було опубліковано у виданні 1972 р.

До речі, вже пізніше стало мені відомо (на підставі книги депозитів рукописного відділу Бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, яка тепер зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України), що 29 червня 1940 p., - отже, за т. зв. совєтських часів - як депозит було передано до відділу рукописів за № 260 М. Кордуби «Матеріяли до географічного словника» та за № 261 М. Кордуби «Бібліографічний словник українських історичних діячів». Долю цих рукописів з ’ясувати не вдалося.

Зважаючи на поштову цензуру і заборону висилати за кордон будь-які машинописи чи рукописи, не завізовані відповідними інстанціями (експертизою, спецчастинами), матеріяли до біобібліографії М. Кордуби мені довелося пересилати О. Пріцакові як листи, до змісту яких я включав ці відомості. Листи дійшли до адресата повністю. Потім ми думали разом з О. Пріцаком, як мене підписати у мюнхенському виданні. Врешті вирішили - криптонімом N.N. Бо був рік репресій - 1972-й.

Епізод шостий

Дочка М. Кордуби Стефа звернулася до мене за порадою, де примістити особистий архів та бібліотеку вченого. Зійшлися на думці, що найкраще і найспокійніше для них буде у Центральному державному історичному архіві УССР у Львові, в якому я тоді працював (це був, мабуть, 1976 p.). Я перевіз і особистий архів, і дуже цінну любовно підібрану бібліотеку до Центрального архіву, отримавши - на пам’ять про професора - кілька книжок з його бібліотеки. Деякі документи і частина листування залишилися в родини. Бібліотека професора поповнила бібліотеку ЦЦІА, а його науковий та особистий архів було описано як окремий фонд.

Однак не зрозуміло, з яких причин фонд М. Кордуби було передано кілька років пізніше до Львівського обласного державного архіву. Досі не з’ясована доля кількох листів Лесі Українки, що були серед кореспонденції М. Кордуби буковинських часів.

* * *

У березні 2001 р. у Львові відбулося дві конференції, присвячені 125-річчю М. Кордуби: урочиста академія, влаштована Львівським обласним об’єднанням Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, та наукова конференція «Мирон Кордуба - вчений, педагог, громадянин», проведена заходами Львівського національного університету ім. І. Франка, Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Наукового товариства ім. Шевченка, Львівського осередку Українського історичного товариства. Дуже хотілося б сподіватися, що в результаті цих конференцій, проведених високими установами, та публікації статей про М. Кордубу, зміниться ставлення до спадщини видатного українського історика. На другій конференції перший заступник голови НТШ Олег Купчинський вів мову про п’ятитомник вибраних творів історика, який могло б видати НТШ: т. 1 - історичні праці, т. 2 - історико-географічні, т. З - етнологічні, т. 4 - бібліографія, т. 5 - листування.

Не підлягає сумніву, що публікація «Бібліографії історії України» М. Кордуби навіть у такому розрізненому вигляді, в якому вона є сьогодні, недрукованих його праць, щоденника, університетських лекцій, листування, а також перевидання найважливішого з раніше друкованого потрібні українській історичній науці. Це було б найкращим відзначенням пам’яти Мирона Кордуби.

 

Проф. д-р М. Кордуба

КИЇВ І РЕҐЕНСБУРҐ

(Сторінка з давніх взаємин України з Німеччиною)

[Краківські вісті]

02.09.1940

http://zbruc.eu/node/41121

 

Проф. д-р. М. Кордуба

ХОЛМЩИНА І ПІДЛЯШШЯ

[Краківські вісті]

01.07.1940

http://zbruc.eu/node/3843

Мирон Кордуба, один з найталановитіших істориків Центральної і Східної Европи

Життєпис http://dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=1234953

Рашистське вторгнення - це об'єднана спецоперація зовнішнього ворога і внутрішнього

 

Гостомель, 24 лютого 2022. Російський десант.

...Тарас Чорновіл: - Зеленський принципово 23-го числа вніс рішення про введення надзвичайного стану, а не воєнного. Хто при обговоренні цього рішення виступав від партії слуг і кричав у залі: хто не проголосує, той ворог? Я вам назву, хто: Бужанський. Відверто російський Бужанський кричав, що треба вводити надзвичайний стан - боронь, Боже, не воєнний. Я все-таки юрист, я читаю закони. Того дня, 23-го числа лютого, я брав участь в одному етері очно і, здається, в чотирьох етерах по інтернету. Коли я почав говорити про неадекватність введення надзвичайного стану замість воєнного, коли я сказав це в кількох етерах, знаєте, що я почув? Я почув дике хамство. ...Я зрозумів, що це не просто так - це означає, що пішла пряма нагонка. Їм не розказували, чому, – їм просто сказали: коли вам хтось в етерах говоритиме, що потрібен не надзвичайний, а воєнний стан, звинувачуйте його в чому завгодно. Це означає, що влада знала, яке зло вона робить, - знає собака, чиє сало з'їла. Надзвичайний стан вони вводили умисно. Чому, попри це, 24-го відбулася оборона? Та тому, що в нас є народ і в нас є армія. Виявилося, що ЗСУ не виконали, саботували зрадницькі накази Зеленського, не відвели всієї 72-ої. Вона відводилася так повільно, що половина її лишилася на місці. Можливо, Монастирський через те й загинув, що був свідком тих злочинних наказів, адже він не всю Нацгвардію відвів, щось трошки лишив. Залужний не відвів 95-ки від Харкова. А от на півдні в Зеленського відстежили, як могли, - все відвели. Залужний зумів врятувати ситуацію вже для Миколаєва та Одеси, відрядивши туди генерала Марченка. Зеленський, коли трошки опірився й відчув, що вже може собі щось дозволити, - відкликав Марченка, аби той, боронь Боже, ще тоді, весною 22-го, не визволив Херсона, не переправився через Дніпро на другий бік і не пішов на Крим. Тому насправді ми не можемо говорити просто про рашистське вторгнення - це була об'єднана спецоперація зовнішнього ворога і внутрішнього. 24 числа зранку Зеленський, побачивши Порошенка на Банковій і боячись наслідків, був, очевидно, переляканий настільки, що вже не ризикнув щось зробити. Тим більше, вже стало зрозуміло, що не спрацювало. Почався опір, почалася реальна війна, а не просто здача.

Залишки знищеного російського гелікоптера на аеродромі в Гостомелі.

Володимир Цибулько: - Київ став дибки! Переляк, власне, був у чому: Київ об'єднався на оборону, а всередині цього роз'ятреного вулика сидить Зеленський. Єдине, що кияни воювали із зовнішнім ворогом, а цього, внутрішнього, відклали, як то кажуть, до Паски.

Зараз, коли ми аналізуємо дії всіх інституцій, то бачимо, що [саркастично] Баканов спрацював, як ніхто інший.

Олександр Близнюк [сміється]: - Просто на відмінно!

Володимир Цибулько: - За два тижні до російського наступу на Гостомель, тут, на оцій всій прибілоруській території працював російський РЕБ - тут уже зв'язку не було, ледве-ледве пробивалися, щоби потелефонувати, щоб мобільний дзвінок здійснити. Там, де був провідний інтернет, оптоволокно, то там через Wi-Fi зв'язок був, але мобільного зв'язку не було.

Зараз вже точно відомо про інфільтрацію сотень диверсійних російських груп на цю територію. В Гостомелі і в Бучі за три місяці під виглядом будівельників повинаймали квартири. Потім оті “строітєлі" туди під'їхали й пачками - по п'ять, по сім диверсантів - сиділи там по квартирах, чекали відмашки.

Коли це все почалося, прибіг сусід і каже, що був удар по аеродрому Гостомель. Я сідаю в автівку і мчу туди, до частини Нацгвардії. А там - оті пацанята-строковики. Були частково й офіцери, і контрактників небагато, але в основному пацанята-строковики вибігають. Я під'їхав, підскочив до офіцера, кажу: "Чим допомагати? Кажіть”. - “Поки нічим, - каже, - ми справляємося. Скажіть усім, що там десант. Ми зараз відводимо, оточуємо периметр, бо там сидить десант, чоловік 300”.

Я поїхав у бік центру Гостомеля, а там уже корок, тягучка. Я вертаюсь, коли біжать хлопці від свого розташування. Кажу: "Сідайте, куди їхати?" Вони сідають, усілося їх - скільки там, відділення залізло в мою автівку. Їдемо, й один хлопчина на нервах не розрядив автомата й посмалив у мене за вухом. Я стоїчно це витримав, привіз їх, кажу: "Я вас проведу зараз”. – “Ні, - кажуть, - у нас є наказ узяти під контроль селищну раду". Кажу: "Вам допомога треба?" - “Ні, ми справимося”. – “Добре”.

Ну, я собі вже тоді поїхав.

Від'їхав, скотчем заклеїв прострелене вікно та й поїхав на Бородянку. Оце якраз у той момент, повертаючись, я побачив підбитий К-52 - це не ударний гелікоптер, а командний, і кілька цивільних людей коло нього. Потім друзі розповіли:

"Під'їхали СБУ, а там священник УПЦ МП, себто РПЦ, біля вертольота, а пілота вже нема. Відспівує, так би мовити, прикриває груддю! Майно російське на баланс церкви поставив, хрестика вже намалював!"

Гостомель, Ірпінь, Буча - це дуже непрості місця, тут було багато ветеранів АТО і ветеранів спецслужб. І вони всі, це братство ветеранське, чітко змобілізувалися. Запитайте в Ігора Лапіна – він не дасть збрехати. Лапін центр Гостомеля тримав кілька днів. Скільки вони там перебили цієї шантрапи - ви собі не уявляєте. Десь за пару днів після того, як відбили рашистів, я підрихтував машину й поїхав туди подивитися. Я чув, які там ішли бої, але коли побачив, скільки там техніки навернуто - о-го-го! Лапін казав, що їх там було десь бійців 30. Я вам скажу, що з такою ефективністю... Скільки вони там намолотили - це просто неймовірно. Це неймовірно!

Підбита під час боїв за Гостомель бойова машина десанту 31-ї ОДШБр армії росії зі вбитими російськими військовими.

До речі, про підрив мостів. Це ж на свою відповідальність командир бригади, точніше хтось із воєнкомів узяв і підірвав два мости. Вже вдень 24-го бій був в Іванкові, і якби Житомирська бригада з артилерією не підтягнулася, то рашисти б узагалі маршем проскакали й зайшли би прямо в Київ, а так їх затримали на добу. Найголовніше, що десь на 8 годину вечора підтягнулися наші сили до аеродрому Гостомель, і рашистів звідти вибили. Я сидів до другої ночі на вулиці і слухав той бій, бо це дуже коротка дистанція й чути все добре. Потім подзвонили друзі-офіцери і сказали: "Йдіть, хлопці, спати, ми їх уже вибили”.

Але важливе інше. Коли ми згадуємо цей напрямок і як московські попи бігали з хлібом-сіллю, нагадаю, що в Бородянці з 27 числа сидів дехто Царьов - сидів і готувався. Був там теж такий собі шльоцик з Одеси — забув, як звуть, типу політолог. Він був, по-моєму, депутатом міськради, в москві по телеканалах усяких лазив. Словом, їх туди вже шопку зібрали. Там попик російський у Бородянці, то вони там фактично штаб мали в церкві.

Тарас Чорновіл: - Там прямо на парафії відбувалося катування людей.

Володимир Цибулько: - Там оте кодло Царьовське “вишивало” кілька днів. Тобто вони розраховували, що вони вже тут правлєниє Київської області створюють - паралельне, окупаційне. Але що важливо, враховуючи такий загальнонаціональний формат і оті всі прийомчики, що ми їх бачили, бакановська СБУ була сліпа.

Джерело:

Близнюк НАЖИВО

https://www.youtube.com/watch?v=NE2oSV1YwCk

 

"Поклали російський десант у Гостомелі – і вижили. Як обороняли Північ у лютому 2022-го."

Фото, крім першого, - звідси.

https://www.radiosvoboda.org/a/oborona-pivnoch-gostomel-sumy-zsu/32285985.html

Сумна дата, або Гексоген у дворі Верховної Ради

 

Час біжить швидко.

12 років тому був кривавий день у Києві. У центрі Европейської столиці влада розстрілювала мирних демонстрантів.

Бійню замовила москва, були й московські виконавці, що брали участь. Вони стріляли не лише по демонстрантах, а й по Беркуту.

Шкода всіх загиблих.

За минулі 12 років ми не довідалися всієї правди про те, хто все це оплатив і замовив, хоча побічно – багато що відомо.

Я в ті дні був у Києві й зустрічався з деякими людьми, котрі приїхали з-за кордону. Була можливість привезти гарних снайперів з гарними "інструментами", оптикою і особливо патронами, аби за короткий час "обнулити" московських виродків, які стріляли в беззбройних людей та Беркут. Місця їх розташування визначили швидко, зі мною були специ, які воювали в Іраку та Афґаністані, зі спеціальними приладами для визначення місць, звідки робилися постріли. У 2023 році такі прилади надійшли на озброєння спецназу ЗСУ.

Але мені було сказано, що лізти не варто і краще виїхати з країни.

Я не поїхав і допомагав наступного дня збирати зразки куль, якими розстрілювали майданівців. Здивувало багато що: використовувалися не лише російські калібри, а й зарубіжного зразка, здивували також і траєкторії стрільби, які означали, що стріляли не лише з місць, де перебував Беркут.

Усі зібрані зразки перебувають в одній Европейській столиці; вони пройшли всі експертизи, аж до марок гвинтівок та автоматів, використовуваних на Майдані.

Готували цю бійню заздалегідь і задовго, ще до побиття студентів на Майдані.

Через день мені зателефонував один знайомий з військового заводу в Болгарії. Він спитав: "Україна купила три тонни гексогену для модернізації танків Т-64 активним захистом. Для чого, коли в країні йде таке громадянське протистояння?"

Я відповів: "На українських танках наразі немає системи активної броні, в якій використовується гексоген, тим паче три тонни не потрібні".

Стало зрозуміло, що готується якась провокація, і я звернувся до всіх, кого знав, по допомогу в пошуках гексогену. В мене були номери накладних відвантаження. Але дві вантажівки з 1.5 тоннами гексогену кожна, просто зникли, кілька разів перетинаючи кордон України. Я звернувся до двох відставних офіцерів СБУ та народного депутата Валерія Карпунцова з проханням допомогти знайти гексоген. Ніхто не сказав, що я збожеволів, хоча я й сказав, що, швидше за все, використовуючи цей гексоген, підірвуть Верховну Раду та Кабмін першого дня, коли зберуться депутати.

Ми витратили цілий день, і тільки під кінець робочого дня я потрапив у приймальню до Руслана Кошулинського. Колишній голова Ради Литвин, якого ми зустріли й попросили допомогти, дізнавшись про пошуки гексогену, одразу пішов, зателефонувавши декільком депутатам, щоб не приходили на засідання найближчими днями. Просидівши три години у приймальні, я потрапив до Кошулінського й від себе написав заяву про гексоген. Хоча він мені не повірив, але надіслав запит від свого імені до СБУ. Того ж вечора дві вантажівки без номерів з гексогеном, які вже були у дворі Верховної Ради, залишили парковку в невідомому напрямку. З СБУ надійшла відповідь, підписана заступником голови СБУ Ягуном, що гексоген завозиться Укрспецекспортом для модернізації танків. Це була повна маячня і брехня - для прикриття. Про гексоген на той момент уже знали американці та англійці, яким я теж повідомив, але вони не знали, де його шукати. Деякі депутати вже знали, ЩО готується, і просили своїх колеґ, особливо з Партії Регіонів, не приходити на засідання.

Після цього СБУ звинуватили мене, що я – російський шпигун і провокатор, і повісили мені на хвіст своїх ідіотів з наружки - "докторів із санітарами".

На той момент на кордоні Сумської області вже стояло чотиритисячне угруповання росіян, одягнених у форму "блакитних касок" і готових надати "братню допомогу українському народові у зв'язку з тим, що нацисти підірвали Урядовий квартал".

Трьох тонн гексогену було б достатньо, щоб знести весь центр Києва. Загинули б тисячі людей, бо Майдан ще не розійшовся, а вибух зазвичай спускається спочатку донизу, де й був Майдан.

І все це готували виродки з Укрспецекспорту, СБУ разом зі своїми московськими кураторами за гроші. Оце і є двоноге біосміття, яке, на жаль, усе ще бігає українською землею.

Не всі виїхали до московії. До речі, найвідоміший усім депутат Сівкович був у курсі подій, як і Деркач. Цікаво, який стосунок вони мали до модернізації танків.

Гексоген зник на довгі два роки, ніхто танки не модернізував, згодом його знайшли на базі зберігання Міністерства освіти України у Глевасі, й то за допомогою Курта Волкера, спецпосланника Трампа в Україні, та американських спецслужб. Українська влада по тихому гексоген кристалізувала, залучаючи спеців зі заводу в Шостці, заливаючи його у спеціальні трубки, щоб він втратив свої вибухові характеристики.

Питання: хто народжує таких виродків, яким запах московських дерев'яних сортирів ближчий, ніж інтереси своєї країни? Як вони й досі живуть серед нас? Чи отримують зарплати, звання, штани з лампасами? Відповідь проста: совісти геть немає, цікавлять тільки гроші, щоб купити черговий вібратор з підігрівом.

Не всі живі з учасників завезення гексогену, декого карма наздогнала в дуже цікавих місцях, продовження обов'язково буде.

У ті дні неможливо було подумати, що у 2019 році москва приведе до влади моральних потвор, які ненавиділи й ненавидять Україну і все українське, і що ця банда приведе повномасштабну війну в Україну і втопить країну в крові.

Добре, що хоч у частини українців розуміння все-таки з'являється, попри промивання мізків дуроскопом.

Іноді я питав себе, чи варто було втручатися в ситуацію з гексогеном у 2014, чи треба було промовчати і просто стежити за подальшими подіями? Відповідь однозначна – варто було, хоч і не все зробив правильно.

Нині ситуація багато гірша, ніж 12 років тому. Один дебіл зі своєю ОЗГ прирік мільйони українців на страждання, сотні тисяч цивільних і тисячі дітей загинули через цю банду московських клоунів.

Добре, що настає закономірний кінець їхньої узурпації влади, й ми будемо свідками їхньої втечі й арешту тих, хто доживе.

Ну, а для верхівки цієї зеленої банди добре було б на якийсь час поставити на паузу мораторій на страту в Україні - так само, як вони поставили на паузу Конституцію.

Чи настане такий час? ОБОВ'ЯЗКОВО! Кожен день наближає кінець цієї московської банди, хоч ми й спостерігаємо їхнє цинічне покладання квітів до пам'ятника загиблим на Майдані.

А мене знову, як і 12 років тому, записано у вороги України як московського шпигуна, в'єтнамського розвідника та ісламського терориста, що мене цілком влаштовує. Це мені абсолютно не заважає успішно дзюрити в компот московії та в бульйон зеленим потворам.

Я розумію, що говорити слова на кшталт "вічна пам'ять загиблим на Майдані" - це зручно і так прийнято. А може, варто просто робити справи, які не будуть ганьбити їхню жертовність і смерть?

20 лютого 2014 року. Багато хто з тих, що голосували за головного ідіота України у 2019 році, вже зганьбили пам'ять загиблих, хоча до них це не доходить. А багато хто з тих, що голосували за підсунутий Україні московський чинарик (недокурок) у 2019 році, вже заплатили своїм життям і життям своїх дітей, хоча дуже раділи, коли він стрибав через фонтан у Маріуполі.

Змусити дорослих людей думати дууууже складно - надто, якщо вони не хочуть цього самі. Дуже хотілося в цю 12-ту річницю загибелі патріотів України на Майдані, щоб громадяни країни прокинулися й почали думати, що відбувається й чому вороги та злочинці керують країною всі сім років.

Добре, що союзники України допомагатимуть країні не лише постачанням військової техніки та боєприпасів, а й із закінченням 7-річного правління московського шапіто. Процес іде, будемо його прискорювати мірою можливости.

Багато хто цими днями приїде до Києва, аби вшанувати пам'ять загиблих на Майдані, але ставлення до головного клоуна вже змінилося, хоча поки що йому тиснуть руку і плещуть по плечу.

NO PASARAN!

Будьмо!

PS.:

Імена саботажників, які створювали проблеми з постачанням ракет та іншої техніки для України, відомі, на них чекають великі сюрпризи й цікаві конкурси в найближчому майбутньому.

©  Zalman Shuher

З його Facebook-сторінки

19 лютого 1999-го року В'ячеслава Чорновола зрадили...

 

Цього дня 27 років тому люди, котрих В'ячеслав Чорновіл вважав своїми соратниками, зрадили його.

Зі стенограми пленарного засідання ВР*

“ЗАСІДАННЯ ТРИНАДЦЯТЕ

Сесійний зал Верховної Ради України.

19 лютого 1999 року.

10 година.

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради України МАРТИНЮК А.І.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго ранку, шановні народні депутати, запрошені та гості Верховної Ради! Доброго ранку, шановні радіослухачі України!

Прошу народних депутатів підготуватися до реєстрації.

Прошу зареєструватися.

У залі зареєструвалися 295 народних депутатів.

Ранкове засідання оголошується відкритим.

[...]

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово надається народному депутату Біласу. Підготуватися депутату Баранчику.

БІЛАС І.Г. Шановні народні депутати! У нас нині є власні Збройні Сили, як і є наша власна держава, і є день наших власних Збройних Сил. Але сьогодні в них служать усі, причетні до цієї історії. Ми повинні, звичайно, шанувати історію і водночас пам'ятати, що Збройні Сили України стоять на захисті Української держави.

Час, який залишився, дозвольте передати депутату Черняку.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Будь ласка.

ЧЕРНЯК В.К., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики, управління народним господарством, власности та інвестицій (виборчий округ 153, Рівненська область).

Шановні депутати! Шановні виборці! Фракція Народного руху України уповноважила мене заявити таке.

Фракція Народного руху України висловила недовіру голові фракції депутату Чорноволу і поклала виконання обов'язків голови фракції на депутата Костенка Юрія Івановича (Шум у залі). Це рішення спрямоване на підвищення ефективності діяльності фракції у Верховній Раді.

За дане рішення проголосували депутати Кириленко, Кожин, Драч, Філіпчук, Мовчан, Червоній, Федорин, Костенко, Альошин, Джоджик, Кулик, Гудима, Полюхович, Черняк, Заєць, Шевченко, Сігал, Чобіт, Зварич, Іщенко, Манчуленко, Лавринович, Асадчев, Слободян, Бойко, Тарасюк, Жовтяк, Павличко, Бойчук, Юхновський. Усього 30 депутатів із 48.

Ще раз наголошую, що це рішення не означатиме зміну позиції фракції у Верховній Раді, а тільки спрямоване на те, щоб підвищувалася ефективність діяльності фракції Народного руху України у Верховній Раді.

(Шум у залі**)."

_____________________

* https://static.rada.gov.ua/zakon/skl3/BUL33/190299_13.htm

** Шум у залі - це улюлюкання комуністів та їхні вигуки "Руховци, молодци!!! Давно би так!"

ПРІЗВИЩА НАЙВІДОМІШИХ ЗРАДНИКІВ ТАКИ ВАРТО НИНІ НАГАДАТИ.

Якби Чорновіл лишився живим – могло й не бути драматичної розвилки між Кучмою та Симоненком.

Багато чого могло б не бути.

Але 25 березня настала фізична смерть. Політично ж його спробували вбити за місяць до того.

З 48-ми осіб у фракції його зрадило 30-ть.

Це унікальний випадок навіть для нашої історії.

Коли на трибуні Верховної Ради оголошували про усунення Чорновола з посади керівника фракції – комуністи аплодували стоячи.

І прізвища найвідоміших зрадників таки варто нині нагадати.

В‘ячеслав Кириленко, Юрій Костенко, Роман Зварич, Іван Заєць, Ігор Юхновський, Ігор Тарасюк, Іван Драч, Дмитро Павличко, Володимир Черняк.

Можливо, не всі були свідомими виконавцями замовлення Банкової.

Дехто, ще з совєцьких часів – з гумовим хребтом.

Інші – голодні та аґресивні гієни, в яких текла слина при запаху грошей.

Але, в цьому списку цікаві три прізвища.

Костенко, як еталон самозакоханого гетьманчика.

Кириленко, як дубуватий комсомолець під синьо-жовтим прапором.

Зварич, як втілення ukrainian dream* – міністр юстиції без диплому.

Хтось, перегодований клюєвським баблом – зірвався з політичних еверестів.

Хтось має багаторічну місію – заміняти меблі в уряді.

А хтось, от-от, складе присягу народного депутата від «Народного фронту».

«Не так страшні московські воші, як українські гниди».

До скількох ж історій можна припасувати цю класику?

Яка, врешті, є лише прологом до іншого – «українську історію не можна читати без брому».

Олег Манчура**

Видання “Час”, 26.3.2018

______________

* Ukrainian dream (англ.) -українська мрія.

** Олег Манчура — історик, журналіст, громадський діяч. Працює і веде авторський блог на каналі «Еспресо», де публікує аналітичні матеріали на теми геополітики, війни та суспільних настроїв. Раніше був редактором журналів різного тематичного спрямування та автором історичних проєктів на провідних телеканалах.

... � - Ви якось розповідали про вкрай негідну поведінку В'ячеслава Кириленка.

Тарас Чорновіл: - Він особливо підло, по-падлючому, на замовлення Кучми повівся проти мого батька. Вже все відомо - хто давав розпорядження, хто виплачував гроші. Відомо, кого купували і яким способом. Це в основному було за гроші або за кар'єрні перспективи. Тоді, в кінці 98-го і особливо на початку 99-го року, перед самою загибеллю батька, коли у верхівці Руху відбувся путч, коли вони робили заколот проти Чорновола, Кириленко в тому зіграв далеко не ключову роль. Ще раз кажу, там командували з Банкової, з адміністрації Кучми. Костенко був просто знаряддям, тупим виконавцем, але гидотним виконавцем, дуже гидотним. Усі там постаралися - і Черняк, і всі інші. Їх усіх постаралися замазати в це лайно. Але Кириленко ще й прислужитися вирішив, чим увійшов в історію. Коли вони захоплювали фракцію й викидали речі В'ячеслава Чорновола з його кабінету - це все вони вночі робили, їх пропустила охорона. От уявляєте — вночі депутатів не пускають до Верховної Ради, а їх усіх пропустили! Діяли вони організовано. Червоній командував і Лавринович - до речі, зараз засуджений Україною, у бігах, в москві живе, як кажуть, а тоді - один з керівників Руху. Затяті були вороги [батька] - Лавринович з Червонієм. Увірвалися в кабінет, зламали замки, усі речі викидали прямо в коридор, вивалювали. А Кириленко, знаєте, така дрібна вошка… В батька ноги дуже боліли, крутило артритом – усе від тих концтаборів, в яких він відбув. І він, коли працював у кабінеті, перевзувався з туфель у домашні капці. І от Кириленко взяв оті капці, виніс і так демонстративно зверху кинув на всі ті речі викинуті. Оцей його жест увійшов в історію, і з ним в історію ввійшов і Кириленко.

Джерело:

Чорновіл ВІДВЕРТО

https://www.youtube.com/watch?v=91JGuCQhwjc

... � - Чи можна сказати, що Костенко старанно відпрацював роль Юди при розколі Руху? ...Ось так паперові "патріоти" заради грошей та посад готові продати все, що є в житті! Чи був він у тому списку ПР на отримання доларів? Що казав Вячеслав Максимович на адресу Костенка та інших запроданців?

Тарас Чорновіл: - Гадаю, чисто релігійно він гірший Юди, тому що Юда мав виконати намічене пророцством. Так, воно впало на нього, тому що він був готовий зрадити, але все-таки в нього була роль. А в Костенка - позбавити Україну шансу перед наступними виборами. За гроші, тупо за гроші він мав зробити так, щоб Чорновіл і Рух не могли зіграти ключової ролі на наступних президентських та парламентських виборах і поміняти ситуацію в країні. Це було його завдання. Тому тут він гірший від Юди. Він гірший, тому що Юда розкаявся й кинув гроші отим первосвященникам. А Костенко, і вся його зграя, гроші взяла. Так, там все було за гроші.

Більше того, на жаль, у цьому зіграв дуже велику роль сам Віктор Ющенко. Дуже велику роль. Один керівник дуже великого комерційного банку мені розказував, як йому конкретний заступник Ющенка передавав накази, повідомляючи, що то були накази з Банкової, від Кучми: кожен місяць виплачувати на підтримку розкольників. По-моєму, він мав платити 40 тисяч доларів. На той час, 98-99 рік, то були астрономічні гроші. Для України то були просто неймовірні гроші. І це тільки один банк, один єдиний банк мав 40 тисяч доларів платити щомісяця на проплату розколу.

Костенко не просто розкольник - Костенко організатор того розколу. З ним безпосередньо вели переговори. Я дивився текстові записи майора Мельниченка 98-99 років, де він записував, хто зайшов до Кучми, хто вийшов від Кучми: тоді зайшов, тоді вийшов. Щось він записував, а щось не записував, тоді ще був аналоговий запис дуже поганої якости. Так от, костенківці, пізніші розкольники рухівські, - вони там бігали кожен день до Кучми. Тобто їх запрошували, їм пропонували гроші, їм пропонували посади. І сам Костенко їх туди водив регулярно. Тому, звісно, це рідкісна погань, мерзотник кінчений. Руйнував Рух і забирав в України шанс. Тупо за гроші. Прислужник. Чи був він в амбарній книзі Януковича? Там був і Заєць, і Костенко теж був, наскільки я пригадую. Заєць тоді від “Нашої України” отримував, а Костенко - я не пригадую від кого, але вони там обоє світилися, Янукович їх щедро фінансував.

У Русі в Костенка було прозвище Хробак. Він організовував той напад, скажімо, на кабінет Чорновола вночі, їх спеціально ж охорона пропустила. Зламали двері, викинули всі речі Чорновола... Є такий В'ячек Кириленко – знаєте? Дуже себе любить великим патріотом показувати. Отако на пальчиках виносив капці. Домашні капці були в Чорновола, в нього ноги сильно боліли, й він часто в кабінеті, коли працював, у свої капці перевзувався з туфель... І Кириленко виніс їх, кинув на ту купу... Вони захоплювали кабінет фракції.

От таким чином вони працювали, виродки кінчені, безумовно, колись були патріотами… Серед них, до речі, з тих, хто сьогодні ще відомий, - Рефат Чубаров. Мустафа Джемілєв, котрий, на жаль, зараз дуже по-дурному повівся, але він тоді лишився з Чорноволом, не пішов у розкол. Я навіть не кажу, що він зараз продався - ні, не продався, просто в нього, гадаю, вже пішла деменція. А Рефат Чубаров зрадив, так, і багато інших.

Що стосується батька, він написав тоді статтю, він її не встиг закінчити, але про Костенка там є багато. Про підлість, про зраду, про “за гроші”, про те, як ті люди до нього бігали й вимагали, щоб він ішов до Кучми просити для них про посади. Про ідеологію забули. Костенко завжди поводився, як звичайний шкурник, і не інакше. Кажу це не тому, що я ставлюся до нього так через батька, - про нього багато хто так говорив.

До речі, та сама історія була – пригадуєте? - проти Порошенка, коли вся преса за Курченківські, московські гроші працювала проти Порошенка. Так от, тоді та сама історія була проти Чорновола, спеціально. Газета “Львівський експрес”, “Поступ" та інші виключно Костенка крутили. Мало не кожен день давали якісь матеріали, інтерв'ю, коментарі проти Чорновола. Обливали його брудом до моменту, коли він загинув. А наступного дня дехто навіть тиражі передруковував, аби хвалебні оди посмертно зробити! З того часу в мене така зневага до більшости українських журнашлюшок, просто дика зневага.

От така історія була.

І Костенко – так, гірший за Юду. Безумовно, що гірший за Юду. Юда виконував якийсь намічений план і відрікся від грошей. А цей – ні, цей відрікся від Чорновола, від майбутнього України. Він продавав Україну Кучмі. Ющенкові прислужував під свої інтереси. Він продавав Україну Януковичу запросто.

Порошенкові він виявився не потрібний, тому, відповідно, в якийсь момент щось там гавкав на нього.

Джерело:

Чорновіл ВІДВЕРТО

https://www.youtube.com/watch?v=c-4-8tZv8Rs

Олена Бондаренко:

19 лютого 1999 року на вранішньому засіданні Верховної Ради України член фракції Народного Руху України професор Володимир Черняк виголосив заяву про недовіру голові фракції Вячеславу Чорноволу. Із неприхованим задоволенням зачитав прізвища тридцятьох підписантів. Комуністи аплодували і вигукували: "Молодци, руховци!",
"Давно пора!"..
Дехто злорадно, дехто з цікавістю зазирав Чорноволові в обличчя. Він сидів непорушно - жодних емоцій. Тільки очі - людини, тяжко пораненої зрадою. Він привів цих людей до парламенту списком, який очолив. Тобто брав за кожного відповідальність перед Україною, з якою був завжди гранично чесним. Не особиста образа, а саме це - його віроломно підставили перед Україною - було його найбільшим болем...
Я не стану називати прізвищ тих тридцяти. Одних вже немає серед живих, інші закінчили свою політичну історію ганьбою чи зникли у безвість, а хтось і досі наполягає на своїй "правоті", хіба що наодинці з собою відчуваючи, як совість безнадійно шкрябає черстве серце.
Я хочу назвати тут тих, хто лишився з Чорноволом. Вони не рекламують себе, не хваляться і не вважають себе героями та героїнями. Вони просто жили - живуть - за сумлінням.
Косів Михайло, Танюк Лесь, Бондаренко Олена, Кендзьор Ярослав, Удовенко Геннадій, Терен Віктор, Кульчинський Микола, Григорович Лілія, Глухівський Лев, Костинюк Богдан, Шмідт Роман, Чорноволенко Олександр, Криворучко Юрій, Шепа Василь, Ключковський Юрій, Креч Едуард, Коваль Вячеслав.

За місяць і десять днів Вячеслава Чорновола убили...

До кінця не усвідомленим для багатьох лишається, які зловісні наслідки мала ота зрадницька ескапада в парламенті 19 лютого 1999р. Комуністи аплодували не випадково. Вони розуміли, який удар під дих завдано Україні. Сьогоднішня війна - також наслідок і тієї події...

На світлині - усміхнений, упевнений Чорновіл. Це для справжніх українців - підтримка на силі духу.
А для тих, хто досі шукає в його очах - і в наших - відчай та зневіру: не дочекаєтеся, ми переможемо!