Світлій пам'яті Василя Барладяну-Бирладника

 

"Доля України вирішиться не в Києві і не у Львові, а на Сході та Півдні. Нагадаю: нашому народові шлях до незалежности в 1918-1919 pp. перетнули т. зв. Донбаська совєтська республіка та причорноморські міста, які не дали Центральній Раді заволодіти військовою фльотою. Фльоту було потоплено, а відтак було потоплено й нашу незалежність."

З виступу на Установчому З'їзді Народного Руху

Василь БАРЛАДЯНУ-БИРЛАДНИК,

вчений, публіцист, поет, автор самвидаву, правозахисник, політв'язень.

* 23 серпня 1942 — † 3 грудня 2010

 

УКРАЇНІ

Тебе не вигадав Тарас,

Бо ти

Можлива і без нього,

Та й

Котляревський в перший раз

Не споряджав

Тебе

В дорогу!

Ти,

Наче вранішня зоря,

Гориш і сяєш

Споконвіку…

Не заснував тебе варяг,

У греки йшов

По твоїх ріках,

Тебе оспівував

Боян —

Поет і воїн знаменитий!

І,

Скільки світ,

Твої поля

Дають можливість

Людству жити…

Политі кров’ю поколінь,

Вони спроможні

Все вродити —

Бійців одважних,

Ковалів,

Красунь жінок,

Високе жито…

А хати білі —

Оком кинь —

Од Сяну річки

До Ельбруса

Орють і сіють козаки —

Нащадки хліборобів-русів…

Тебе

Не вигадав ніхто:

З’явилась

Ти

У день творіння!

Благословив

Тебе

Христос

На вічне щастя

І

Гоніння!..

Щодня

Благаю я

Христа,

Аби не знала

Ти

Руїни…

Тебе

Не вигадав Тарас —

Завжди була

Ти,

Україно!

Св. п. Василь Овсієнко

Василь БАРЛАДЯНУ-БИРЛАДНИК

Народився в Молдові, над Дністром, в українському селі Шибці Григоріопольського р-ну (Трансністрія).

Батько його був 3 березня 1945 року репресований як син ґенерал-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка й загинув на уранових рудниках у Монголії.

[Подвійне прізвище Барладяну-Бирладник з’явилося як результат трагічної родинної історії та прагнення повернути своє справжнє коріння.

Сам Василь Володимирович пояснював це двома головними причинами.

- Справжнє родове походження: біологічним дідом Василя був знаменитий Андрій Гулий-Гуленко, генерал-хорунжий Армії УНР. У 1921 році під час бойових дій він отримав важке поранення і був змушений залишити свого маленького сина Володимира (батька Василя) на лівому березі Дністра.

- Усиновлення та зміна прізвища: хлопчика всиновила родина з молдовсько-румунським корінням, яка й дала йому прізвище Барладяну (щоб урятувати дитину від репресій за батька-петлюрівця).

Додана через риску частина "Бирладник" (або "Берладник") — це історична українська форма того самого прізвища. Вона походить від назви етнографічної території Берладь та міста Бирлад. Василь Володимирович почав використовувати подвійне прізвище, щоб підкреслити своє українське коріння, попри румунізовану паспортну форму.*]

1964 Василь закінчив Одеську школу військових кореспондентів, 1970 факультет російської філології Одеського університету. Як історик мистецтв у 1966-69 рр. практикувався в музеях Москви, Ленінґрада, Західної України, у Празькій національній галереї. 1971-72 рр. вивчав румуністику й болгаристику в Бухарестському та Софійському університетах. Опрацював колосальну літературу, мав феноменальну пам’ять, здобув енциклопедичні знання. З грудня 1969 до травня 1974 завідував кабінетом мистецтвознавства в Одеському університеті, викладав історію світового й українського мистецтв, класичну европейську літературу, етику та естетику в Одеському інституті інженерів морського флоту. Досліджував українське народне і професійне мистецтво, середньовічні літературно-мистецькі та релігійні зв’язки України з Болгарією, Сербією, Грецією, Італією та румунськими землями. Підготував дисертацію “Образ людини в живопису й літературі Другого Болгарського царства 1118 – 1396”, та її не судилося захистити. У грудні 1970 на Міжнародній конференції “Україна – Болгарія” в Одесі виголосив доповідь “Ренесансні риси в живопису Другого Болгарського царства та України-Руси”, яка одразу привернула увагу КҐБ. Написав моноґрафію про життя і творчість українського художника Михайла Жука, статті з питань україно-румуно-болгарських зв’язків.

Вірші російською мовою публікувалися з 1960 р., з 1965 – тільки українською. Перехід на рідну мову призвів до творчого вибуху, що вилився у добірку “Ший, дружино, швидше прапор”.

Під псевдонімом Ян Друбала пише для самвидаву статті з історії національного питання в Російській імперії та в СССР, підтримує зв’язки з багатьма дисидентами й патріотами, зокрема, з Ніною Строкатою-Караванською.

Переслідування В. Барладяну за патріотичні й наукові переконання розпочалися у травні 1972. На допиті в КҐБ 28 січня 1974 року його звинуватили в українському націоналізмі. 11 березня виключений з КПСС, 5 травня звільнений з роботи в Одеському університеті “без права працювати в ідеологічній сфері”, тобто в науковій і викладацькій. Потім звільняють з Музею народної архітектури й побуту в Києві. Шукаючи роботу, пише монографію „Художник Михайло Жук” (досі не видана). У травні 1976 В. Барладяну влаштувався старшим науковим співробітником Одеського музею західного і східного мистецтв. Наукові статті публікує під прізвищами друзів.

16 червня 1976 під час обшуку в квартирі Барладяну КҐБ вилучає добірку патріотичних віршів “Ший, дружино, швидше прапор”, автобіоґрафічну повість “Компромісу не буде”, багато науково-публіцистичних статей про політичну ситуацію в Україні та з історії національного питання. Через це у вересні за вказівкою КҐБ його звільняють з Музею без документів для працевлаштування.

У грудні 1976 В. Барладяну передав керівникові Української Гельсінської Групи (УГГ) Миколі Руденкові копію своєї заяви на ім’я прокурора Одеської обл. з протестом проти переслідувань за національними мотивами, а також статтю “До людей доброї волі” й автобіоґрафічний нарис “А як же інакше?”. Російський текст нарису в 1977 був опублікований у Парижі, друге видання – у його книжці “Лихо з розуму” (1979). Барладяну розповсюджував матеріали УГГ.

Заарештований Одеською прокуратурою 2 березня 1977 року. Під час арешту оголосив безтермінову голодівку, яку на прохання рідні зняв після суду, який відбувся 27–29 червня 1977 року. Засуджений на 3 р. позбавлення волі в таборах загального режиму за ст. 187-1 КК УССР (“наклепи на совєтський державний і суспільний лад”). До звинувачення долучили також наукові праці, чернетки. Барладяну не визнав себе злочинцем. Друзів і родичів на суд не пустили. Учителька Ганна Голумбієвська прийшла в залу суду з квітами, але їх не дозволили вручити підсудному. Вона зачитала заяву про відмову давати покази.

Василя Барладяну утримували в таборі ОР-318/76 (с. Полиці Володимирецького р-ну Рівненської обл.), де він працював у кам’яному кар’єрі. Півроку провів у штрафному ізоляторі (карцері). Зокрема, 13 січня 1980 його посадили за те, що “не став на шлях виправлення”. Оголосив чергову голодівку. Загалом за три роки голодував 13 місяців і 17 діб. У неволі написав добірку віршів “Між людством і самотністю”, два цикли оповідань – “Скрижалі мага” та “Уроки історії”, а також декілька статтей з викриттям совєтського режиму. Вони вийшли в Парижі в 1979 під загальною назвою “Лихо з розуму”.

За три дні до закінчення терміну, 29 лютого 1980, В. Барладяну був вивезений у Рівненський слідчий ізолятор, де проти нього була сфабрикована нова “справа”, і він був засуджений 13 серпня 1980 за тією ж статтею ще на 3 р. позбавлення волі. Залучені як експерти доцент Рівненського інституту водного господарства Максимов і доцент Рівненського педінституту Лещенко виявили в його віршах і наукових статтях “наклепи” на совєтську дійсність і “дружбу народів”, переплутавши, щоправда, монгольського хана Мамая з однойменним героєм українського фольклору.

Від 4 листопада 1980 Барладяну утримували в таборі № 28 у м. Сніжному, з 17 січня 1981 – у таборі № 82 у с. Гострому Червоноармійського р-ну Донецької обл.

Звільнений 28 лютого 1983. Працював в Одесі електромонтером. Написав повість “В дорозі до матері”, історичну драму “Овідій”, добірку віршів “До Оксани”, а також низку статтей з питань історії української культури.

З початком “перебудови” Василь Барладяну знову активно включається в правозахисну й національно-визвольну боротьбу. 6 вересня 1987 року разом із політв’язнями Михайлом Горинем, Іваном Гелем, Зоряном Попадюком, Степаном Хмарою та Вячеславом Чорноволом створив Українську ініціативну групу за звільнення в’язнів сумління, яка 8 вересня увійшла до Міжнародного комітету захисту політв’язнів.

У вересні 1987 Барладяну увійшов до редакції відновленого В.Чорноволом у серпні журналу “Український вісник” (УВ), був членом редколегій журналів “Кафедра” та “Українські перспективи”, де опублікував низку статтей. 30 грудня 1987 року вся редколеґія “Українського вісника”, в т. ч. й Барладяну, вступила в Українську Гельсінську Групу (УГГ). 11 березня 1988 року в числі 19 її членів підписав “Звернення УГГ до української та світової громадськости” – про відновлення її діяльности. 7 липня 1988 року Група була трансформована в Українську Гельсінську Спілку (УГС). Зі створенням на її основі Української Республіканської партії В. Барладяну залишився позапартійним.

Брав участь в Установчому З'їзді Народного Руху 8-10 вересня 1989 як делегат від Одеси. Виголосив різку і принципову промову на З'їзді з критикою комуністичної системи.

1990 побував у Канаді та США з лекціями про політичну ситуацію в Україні. У Торонто вийшли добірки його есеїв “Біля воріт держави” і “Ще раз про неволю”. Публікує десятки статтей у пресі з політичних питань: „П’ята колона”, „Як розв’язати молдавський вузол”, „Як розрубати кримський вузол”, „Історія московського бандитизму” та ін.

1992 В. Барладяну повертається до викладацької роботи в Одеському університеті, у 1994 читає лекції в Духовній Академії УПЦ Київського Патріярхату.

1993 р. редагував кишинівський журнал „Українські перспективи”.

Василь Барладяну – автор понад тисячі наукових, науково-публіцистичних праць українською, російською, румунською, німецькою, англійською та французькою мовами.

Член Спілки письменників і Спілки журналістів України. Указом Президента України від 26 листопада 2005 року нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня.

Упокоївся в Одесі.

Василь Барладяну

ЩОДНЯ НА ГОЛГОФІ

Щодня

У натовпі

Заплакана Марія,

А

На хресті

Страждаючий Христос...

Про

Воскресіння

Тільки учні мріють,

Бо вже віки

Не воскресав ніхто!..

Стікає кров

На

Страдницьке обличчя,

На Землю капає

Червона

І густа.

Розп'ятий Бог

На поміч

Бога кличе!

Довкола всі байдужі

До

Христа!..

Ніхто

В Його безсмертя

Не повірив...

За

Істину

Не визнали ніде...

Стоїть

У натовпі

Заплакана Марія:

Щодня

Христос вмирає

За людей!..

____________________

* Інтерв'ю з Василем Барладяну-Бирладником, записане Василем Овсієнком 11 лютого 2001 р. https://rozmova.wordpress.com/2020/05/04/vasyl-barladyanu-byrladnyk/

Світлій пам'яті Олени Степанів

 

Світлій пам'яті Олени СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ † 11 липня 1963

Ярослав Дашкевич

Мушу сказати, що я довго вагався, брати чи не брати участь у сьогоднішньому вечорі*. Може, це цілком суб’єктивне враження, але я ще не вважаю себе настільки старим, щоб поринати у спогади й обмежуватися колом осіб, яких, на превеликий жаль, вже немає серед нас. Думаю, що, може, для мене ще не час на спогади - бо і в сьогоднішньому житті перед нами стоїть багато важливих завдань, які треба вирішувати, не дуже оглядаючись на минуле. І взагалі, не думаю робити спогади (хоча згадувати є що) своєю професією.

Були ще інші причини. Для українського народу моя мати - не боюся цього сказати - національна героїня. Для мене ж вона, у першу чергу, мати і перший провідник через життя, життя нелегке і навіть трагічне, в першу чергу - саме для неї самої. Вертатися до цих подій не лише важко, але й досі дуже боляче.

І ще одне. Я ніколи не грівся і не намагався грітися в променях слави моїх батьків - Олени Степанів та Романа Дашкевича, генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки й одного з засновників Української військової організації, пізнішої ОУН. Роль того, хто стриже купони як дивіденди минулого, була мені завжди чужою. Але заповіти своїх батьків я намагався виконувати з піднятою головою і вважаю, що тим нелегким шляхом, який мені накреслили батьки, я правильно іду далі.

Для спогадів я вибрав маловідомий відрізок часу - останній період життя Олени Степанів: те, що передувало її арештові, ув’язнення, повернення в Україну.

Кілька днів тому я зустрів у Львові давню ученицю мами, пізніше відому українську діячку в Канаді, пані Ірину Книш. Вона передала мені останню розмову, яку мала з мамою тоді, коли в період - зрештою, цілком оправданої паніки 1944 р. - східноукраїнська інтеліґенція кидала свої рідні місця, починаючи важкий шлях еміґраційних скитань. «Я залишаюся з своїм народом», - так сказала їй Олена Степанів. Так заявляла вона багатьом і, незважаючи на ті всі лихоліття, що випали на її голову, ніколи не шкодувала зі свого рішення. Я мав тоді вже також свободу вибору і ніколи не каявся ні перед самим собою, ні перед іншими, що не пішов шляхом на Захід - і що цей ефемерний шлях довелося міняти на цілком реальну і не без тернів дорогу на Схід.

Олена Степанів була також вченим, про що деколи забувають. У 1944 р. вона очолила відділ економічної географії у Львівському відділенні Інституту економіки Академії наук, була доцентом Львівського державного університету та Інституту совєтської торгівлі. У 1946 р. у людей із шизофренічним способом мислення виникла фантастична ідея, що саме західноукраїнські вчені Львова - натхненники українського підпілля. Академічні установи гуманістичного профілю у Львові ліквідували, а найвидатніших науковців, серед них і Олену Степанів, вивезли у таке собі «почесне заслання» до Києва. На третій рік київського заслання вона опинилася на вулиці, без засобів для життя. Повернення до Львова було сумним, після кількох місяців безробіття її, як казали, «здали до музею». Моя мати працювала науковим співробітником відділу геології Природознавчого музею Академії наук у Львові.

Та хмари над нашими головами чимраз згущувалися. Кампанія проти Олени Степанів наростала і була багата на ряд драматичних моментів. Один смертельно переляканий львівський поет Петро Карманський видав книжку «До світла» (сьогодні ми, мабуть, назвали б її «До темряви»), на перших сторінках якої грубо звинувачував Олену Степанів у, нібито, фальсифікації, бо у своїй монографії «Сучасний Львів» вона написала, що серед мешканців княжого Львова були й німецькі поселенці. Поета не турбувало, що це відповідало історичній правді - треба було плюнути на національну героїню і він зробив це, правда, в не дуже зручний спосіб. І мати моя, і я були на доповіді, яку робив Ярослав Галан у Львівському вечірньому університеті марксизму-ленінізму. Галан говорив про Олену Степанів як про символ українського націоналізму. Коли після доповіді мати намагалась підійти до «полум’яного трибуна», щоб подякувати за всі епітети, він просто втік. Були місяці, коли нам, прокидаючись зранку, на вулиці, в брамі напроти (це була Піскова, 7, де ми мешкали), виднів чи ходив, по тротуарі, так трохи ховаючись, шпик. Лише пізніше, після арешту, ми зрозуміли, на кого він полював. Один з гімназійних учнів Олени Степанів, на прізвище Саляк, незабаром після переходу кількох кордонів - він ішов із Заходу - потрапив до рук чекістів та зізнався, що саме він - нібито резидент американської розвідки, і йому відомо, що Роман Шухевич - генерал Тарас Чупринка, головнокомандуючий УПА - зустрічається і радиться з Оленою Степанів. (Моя мати знала багатьох членів великої сім’ї Шухевичів; після повернення з віденської еміґрації 1921 р. батьки мешкали в будинку Володимира Шухевича у Львові - та й пізніше нагод для зустрічей було багато).

Тоді з’явилися не лише шпики перед хатою, але й домашній сексот. Один далекий родич, на ім’я Максим (прізвище мені називати не хочеться - він ще, здається, живий, а за його вірну службу МҐБ відплатило йому таборами), отже, Максим приходив до хати і розповідав, що повстанчий генерал ходить по місту. Ми сиділи і мовчали. В підпільній газеті, центральному органі ОУН «Ідея і чин», було надруковано статтю з підписом Олени Степанів. І так далі, і так далі. Мати моя, зі свого боку, ніде і ніколи не виступала з будь-яким ні усним, ні письмовим каяттям.

Провокаційне вбивство Ярослава Галана, якого усунули чужими руками, згідно з шекспірівським принципом «мавр зробив своє діло - мавр може відійти», стимулювало нову хвилю терору, особливо по відношенню до української інтеліґенції. ЗО грудня 1949 р. маму арештували (я вже тоді був у в’язниці) - з опублікованих недавно у Львові спогадів хлопця-сусіда - відомо, що мама тримала себе тоді дуже спокійно і мужньо. Я ще довгі місяці не знав, що моя мати арештована, і лише десь через рік-півтора до мене, вже у в’язничій камері в Золочеві, дійшли чутки, що сталося. Шукали «доказів». Шукали «доказів» вперто і наполегливо, бо було поки що лише кілька книжок, знайдених під час обшуку, зміст яких можна було визначити як антисовєтський. Зрештою, інші книжки і папери, фотографії, родинні пам’ятки викидали через вікна - частину забрала бібліотека Академії наук у Львові, частину розібрали люди. У мені досі немає правних підстав вимагати хоча б чогось із загарбаного - матір судили (хоча й заочно, через т. зв. особливу нараду при Міністерстві державної безпеки СРСР у Москві, що тисячами штампувала вироки для своїх жертв), судили з конфіскацією майна і досі цей присуд не переглянено і не відмінено. Ідея про зв’язки «Олена Степанів - генерал Тарас Чупринка» міцно засіла в головах чекістів. І мати, і я проходили слідство по спеціяльно утвореній групі Головного проводу ОУН - у складі слідчого відділу Львівського управління МҐБ. Керівник групи, капітан-садист Костянтин Солоп (таке налите кров’ю, спите обличчя) ночами буквально вибивав з мене зізнання, намагаючись добитися свідчень, навіть проти рідної матері. Можна уявити собі спосіб мислення цього психопата. Солоп спересердя рвав підготовлені завчасно протоколи, а очі, здавалося, вискочать з люті. Звільнений з органів у хрущовські часи, нібито за зловживання під час слідства, Солоп доживав віку як начальник охорони одного з львівських закладів - принаймні, таке мені розповідали.

Доказів «вини» не було, бо якось за військову діяльність часів Української революції та за громадську працю 20-30-х pp. XX ст. судити було незручно, але ОСО (особлива нарада) проштампувала десять років таборів суворого режиму. До судової справи Олени Степанів я не заглядав, не знаю, які там записано «злочини» - справа збереглася, але папери ці ще сьогодні - думка про ці папери - викликає у мене сердечний біль.

Табори т. зв. спеціяльні, широковідомі мордовські - табірний пункт Молочниця. Була не людина, а номер: вибитий вапном номер на одязі ззаду на спині, внизу на спідниці, спереду на грудях та на шапці. Чотири номери. Олені Степанів було 58 років, її послали на найважчі роботи - копати, сушити, носити торф. Робота, яка згодом (відомо, що торф - канцерогенний чинник) фатально відбилася на її здоров’ї та приспішила смерть - уже на волі, після звільнення.

Коли дистрофія звалила Олену - бо допомоги, посилок ззовні не було цілком, а співв’язні рідко ділилися тим дріб’язком, який отримували самі, з улюбленою Оленою, отже, коли дистрофія доконала, дали інвалідську категорію, і мати дістала можливість працювати палітурницею. Я бачив мордовські табори, був у Молочниці зразу після звільнення з карагандинських таборів. Сумніше місце уявити важко: постійно хмари комарів, постійно смердючі забагнені ліси довкола (зі стежки не можна звернути вбік, бо багно засмокче) і на цьому фоні освітлена вночі зона з вишками і собаками. Зрештою, це відомо і повторювати не варто. Регулярне листування між нами встановилося лише в часи хрущовської відлиги, після ліквідації Берії, скасування спецтаборів (до цього дозволялося лише два листи на рік). Мама писала часто, тепло, добре. Щоб вбити час, займалася у вільні хвилини алгеброю і вищою математикою. (Олена Степанів була багатогранною і дуже ерудованою людиною: три європейські мови, пробувала вивчати також східні - арабську, санскрит, захоплювалася філософією, викладала в гімназії, середніх школах, в університеті історію, географію - спеціяльно економічну, українську мову і літературу; ну, але все це вже інша тема). Є люди, що були з нею разом у таборах - не буду переповідати їхніх свідчень...

Поки Олена Степанів була ув’язнена, в Україні намагалися затерти будь-які її сліди. Друковані праці заховали до бібліотечних спецфондів, нищили реліквії, пов’язані з її участю у національно-визвольній боротьбі. У Львівському історичному музеї (під інвентарним номером 237, згідно із записом від 11 жовтня 1948 р.) зберігалася «блуза десятника Українських січових стрільців з сукна сіро-зеленої краски, сукно австрійське; на комірі три звіздки і відзнаки - власність Степанової». 27 грудня 1952 р. Комітет у справах культурно-освітніх установ при Раді міністрів УРСР видав музеєві розпорядження (за підписом голови Комітету Я. Сірченка) спалити в присутності комісії багато різних експонатів, серед них також пам’ятки українського стрілецтва.

З безпросвітньої Мордовії, після кількох днів, проведених разом у моторошному «будинку побачень» біля зони, після перегляду справи, прискореного в зв’язку з моїм перебуванням у Мордовії, звільнена «з зняттям судимости» Олена Степанів - у типовому табірному одязі (правда, вже без номерів, цей одяг зберігся) - через Потьму (туди вела з таборів залізниця, повністю підпорядкована таборам; вагони хиталися так, немовби кожної хвилини мали випасти з рейок), Москву, повернулася до Львова у червні 1956 р.

Будинок на вул. Козацькій, 11а у Львові, де Олена Степанів жила з сином Ярославом Дашкевичем після повернення з таборів, 1960-ті роки

Олена Степанів із сином Ярославом Дашкевичем у будинку на вул. Козацькій – після повернення з таборів, 1958 рік

Кілька тижнів у близької родички - Орисі Лежогубської, колишнього викладача Львівського медичного інституту, типового представника «старої» галицької інтеліґенції. Пізніше винайнята кімната на краю міста, в приватному будинку на вул. Козацькій, 11-а (довкола цього будинку вже другий рік точиться боротьба: є дві постанови про утворення в ньому меморіяльного музею Олени Степанів, бо там вона і померла, але потужні темні сили та скорумповані чиновники навіть сьогодні, напередодні 100-річчя, не допускають до утворення музею).

Спроба повернутися до наукової праці нічого не дала - поза обіцянки ніхто з наукоімущих не виходив. Була пенсія - 89 крб. на місяць. Заходило трохи людей - друзів колишніх часів, учениць та учнів, очевидно, тих, що не боялися, товаришок з таборів. Було дві подорожі по Галичині, святкування одного з ювілеїв гімназійного випуску у вузькому колі колишніх учениць-гімназисток. Широке листування з друзями давніх і новіших часів, також закордонне. Допомога, що приходила т. зв. пачками з-за океану, трохи рятувала від, правду кажучи, великих злиднів. Невеселі побутові будні - в будиночку не було ні газу, ні води... Було трохи книжок, які з насолодою читала; пристрасно любила кіно. Була бадьорою та оптимістичною. Кожна субота - візит до приятельки ще з семінарської лавки часів до Першої світової війни, Марусі Рудницької, дружини відомого романіста Юліяна Опільського.

На початку 1963 р. появилася важка і безнадійна хвороба. Шпиталі, раковий корпус. Відвідини тих, що приходять прощатися назавжди. Навіки.

11 липня 1963 р. її не стало. Похорон був, як на тамті нелегкі часи, величавий і нагадував маніфестацію. Зберігся любительський фільм про цей похорон.

Кілька місяців по її смерті ломами розбили двері будиночка і силою підселили людей. Це так, для «опіки» - вже мені, а не матері. «Опіка», яка закінчилася остаточно кілька місяців раніше, їй вже потрібна не була.

Джерело:

Ярослав Дашкевич. "Постаті"

http://archeos.org.ua/wp-content/uploads/2014/09/%D0%94%D0%B0%D1%88%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87-%D0%AF.-%D0%9F%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%96.pdf

Її двічі брала в полон росія. Першого разу — як українського офіцера зі зброєю в руках. Другого — як науковицю, яку совєтська влада оголосила особливо небезпечною злочинницею.

11 липня 1963 року відійшла у вічність Олена Степанів-Дашкевич — леґендарна Степанівна, перша українка, офіційно зарахована на військову службу в офіцерському званні, та одна з перших жінок-офіцерок у світі.

Вона народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик поблизу Перемишлян у родині священника. Навчалася у Львові, вивчала історію, географію, філософію, етнографію та славістику.

Олена любила музику й танці, займалася спортом і мала настільки добру фізичну підготовку, що стала моделлю для першого україномовного підручника з гімнастики Івана Боберського. На його сторінках вона демонструвала правильне виконання різних вправ.

Але її цікавила не лише освіта.

Ще студенткою Степанів вступила до «Сокола», долучилася до січово-стрілецького руху й закликала жінок не залишатися осторонь військового та політичного життя. У лавах Українських січових стрільців тоді перебували десятки жінок, однак саме Олена стала найвідомішою серед них.

Вона не чекала, поки чоловіки визнають її рівною собі, — доводила це власними вчинками.

Коли один зі залицяльників почав поширювати про неї плітки, друзі хотіли викликати його на поєдинок. Олена заборонила їм це робити й заявила, що, виступаючи за рівноправність чоловіків і жінок, свою честь захищатиме сама.

До поєдинку так і не дійшло — українська студентська громада оголосила наклепнику бойкот.

У 1914 році, коли почалася Перша світова війна, Олена вирішила йти на фронт. Командування легіону Українських січових стрільців категорично не хотіло бачити жінок у бойових підрозділах.

Командант Михайло Галущинський навіть наказав висадити її з потяга, яким стрільці вирушали на передову.

Олена повернулася.

Вона домоглася свого місця у війську й воювала нарівні з чоловіками. Брала участь у боях у Карпатах, під Комарником та на горі Маківка. За хоробрість її нагородили медаллю — однією з найвищих військових відзнак Австро-Угорщини — і присвоїли офіцерське звання хорунжої.

«Я з любові до України взяла кріс і пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все», — так вона пояснювала свій вибір.

У травні 1915 року під Лисовичами на Болехівщині Олена потрапила до російського полону.

Поява 22-річної українки-офіцерки стала сенсацією. Про неї писали газети, її фотографували й розпитували, чому молода освічена жінка добровільно пішла на фронт.

Одна з російських газет назвала її «полоненою панночкою-офіцером» і додала: «Родом галичанка, за переконанням — мазепинка».

Вона не приховувала своїх поглядів навіть у полоні.

Майже 2 роки Степанів провела далеко від дому, зокрема в Ташкенті. Після падіння російської імперії повернулася до Галичини й знову стала до українського війська.

Вона служила в Українській Галицькій Армії, брала участь у боротьбі за українську державність, працювала в урядових структурах ЗУНР та дипломатичній службі УНР.

Згодом Олена виїхала до Відня, де захистила наукову працю й здобула ступінь доктора філософії. Повернувшись до Львова, викладала в гімназії сестер Василіянок та Українському таємному університеті, працювала в Науковому товаристві імені Шевченка, досліджувала історію й географію Львова.

Ярослав Дашкевич: "У нас вдома на стіні висіла велика шлюбна фотографія батьків, зроблена у Відні 14 липня 1920 р.: мати, Олена, сидить між двома свідками шлюбу — січовим батьком Кирилом Трильовським, керівником галицьких радикалів, та професором Степаном Рудницьким, відомим уже тоді географом. Позаду стоять, батько в однострої Січових стрільців, з відзнаками підполковника — командира бригади, і його дружба — Євген Коновалець, полковник, командир групи Січових Стрільців. Фотографія ця обійшла чимало видань під назвою ,,Сiчовe Beсiлля". На сьогодні в Україні залишилися лише друковані репродукції, бо оригінал пропав під час арешту мами та мого наприкінці 1949 р.”

Її чоловіком став Роман Дашкевич — полковник Армії УНР. Їхній син Ярослав Дашкевич згодом став одним із найвизначніших українських істориків XX століття.

Коли під час Другої світової війни багато українських діячів залишали Львів, Олена відмовилася їхати.

«Я залишаюся зі своїм народом», — сказала вона.

Після війни Степанів працювала доценткою Львівського університету й продовжувала наукову діяльність. Але 30 грудня 1949 року совєтська влада прийшла по колишню українську офіцерку.

Серед «доказів» проти неї називали зберігання української історичної літератури, зв’язки з національним рухом та нібито зустрічі з Романом Шухевичем.

Провини вона не визнала.

Олену Степанів засудили до 10 років і відправили до мордовських таборів як особливо небезпечну державну злочинницю.

Каторжна праця підірвала її здоров’я. Вона стала інвалідом, але навіть у неволі не втрачала сили духу, писала й листувалася із сином Ярославом, який у той самий час також перебував у засланні.

Лише 1956 року Олена повернулася до Львова. Її будинок і майно давно конфіскували. Жінка, чиїм портретом колись прикрашали листівки й поштові марки, разом із сином оселилася в невеликому будинку на околиці міста.

Хвороба, набута під час каторжної праці, вже не відступала.

11 липня 1963 року Олени Степанів не стало. Через 2 дні Львів проводжав її до місця вічного спочинку на Личаківському цвинтарі. Попри мовчання совєтської преси й страх людей перед владою, на похорон прийшло багато львів’ян.

13 липня 1963. Велелюдний похорон Олени Степанів на Личаківському цвинтарі у Львові

Хор, який мав співати на похороні, в останню мить відмовився. Люди боялися чекістів, які стежили за похоронною процесією й фіксували тих, хто прийшов провести Олену Степанів в останню путь.

Після прощання її синові надійшло 69 листів і телеграм з України, Польщі, Австрії, Німеччини, Канади, США та інших країн. Серед них не було жодного офіційного співчуття від наукових установ совєтської України.

Колишні учениці пам’ятали її не лише як відому воячку, а передусім як сильну, шляхетну й дуже людяну жінку. Одна з них писала, що Олена була для неї «провідною зорею», інша називала її людиною сильного духу й незламної волі.

А ще про неї залишили слова, які, мабуть, найточніше передають її характер:

«Її шляхотна постать і хрустальний характер, її любов і посвята для всього, що рідне, добре і гарне, залишаться в нашій пам’яті назавжди».

Олена Степанів пройшла дивовижний шлях — від моделі для першого україномовного підручника з гімнастики, воячки й офіцера Українських січових стрільців до дипломатки, науковиці, історика, географа та викладачки.

Але найточніше про неї говорить обіцянка, яку вона виконала до кінця: залишитися зі своїм народом.

Вона залишилася — у бою, в полоні, у науці, в таборах і в пам’яті України.

"Українська перемога"

Могила Степанівни на Личаківськім цвинтарі у Львові

Джерело частини світлин https://www.istpravda.com.ua/articles/2023/07/18/162910/

_________________

* Виступ на святковому вечорі «Жінка-леґенда», влаштованому 22 жовтня 1992 р. до 100-річчя з дня народження Олени Степанів у Будинку вчителя Спілкою письменників України та Інститутом літератури НАН України.

Кіт Ларрі, Головний Мишолов на Давнінґ-стріт 10

 

Кіт як політичний талісман.

Знайомтесь: це Ларрі.

Ларрі - це британський держслужбовець на посаді Головного Мишолова Кабінету Міністрів. Він працює на Давнінґ-стріт 10.

Ларрі 19 років. 2011 року його взяли з притулку Battersea Dogs & Cats Home для дітей тодішнього прем'єра Девіда Камерона.

Прем'єр-міністри приходять та йдуть, сьогодні ти прем'єр-міністр, а завтра ти ніхто. Але Ларрі залишається на посаді.

Ларрі пережив уже шістьох прем'єрів: Девіда Кемерона, Терезу Мей, Бориса Джонсона, Ліз Трасс, Ріші Сунака та Кіра Стармера. Після відставки сера Стармера Ларрі готується привітати ще одного прем'єр-міністра Великої Британії.

Але не це є найцікавіше, повірте.

Річ у тім, що Ларрі - не перший кіт на Давнінґ-стріт. Так, він перший, кому офіційно присвоєно звання Головного Мишолова, з документами і всім, що належить. Але де-факто коти на Давнінґ-стріт працювали й раніше.

Передусім, не можна не згадати, що за каденції Камерона була ще Фрея, яка працювала з 2012 до 2014 і явно намагалася підсидіти Ларрі. Вона була протеже канцлера казначейства Джорджа Осборна. Але підсидіти Ларрі не вдалося, Фрея пішла у відставку.

Перед тим у резиденції прем'єр-міністра була Сібіл, але вона не прижилася в Лондоні й після 6 місяців на посаді переїхала у провінцію.

Перед нею був кіт Хамфрі за прем’єрів Марґарет Тетчер, Джона Мейджора й Тоні Блера. Чи радше вони були за кота Хамфрі.

Перед ним був Вілберфорс, котрий пережив на посаді чотирьох прем'єр-міністрів.

Перед ним була Пета.

Перед нею був Пітер III із серйозною кар'єрою (16 років і 195 днів на посаді), при ньому Черчилль удруге був прем'єр-міністром.

Перед ним був Пітер ІІ.

Перед ним був Нельсон - його прем'єр-міністром був Черчилль.

Перед ним був Боб (за Чемберлена й Черчилля).

Перед ним був перший Пітер, рекордсмен за тривалістю кар'єри (17 років). До речі, Боб та Нельсон служили на Давнінґ-стріт 10 одночасно з Пітером - він їх пересидів на посаді.

Перед ним був Руфус Англійський. До речі, він обіймав посаду двічі — він пішов разом із прем'єром МакДональдом і відтак повернувся разом із ним на другий термін.

На цім у 1924 році закінчується точно документована історія, підкріплена бюджетними витратами на утримання його величности кота у штаті Давнінґ-стріт 10. Проте є свідчення, що кіт був у британськім уряді ще за Генріха Сьомого, а це, на хвилинку, - перша половина 16 ст.

Ось чому Британія є велика країна. Навіть точно документованій традиції розведення котів при уряді вже понад 100 років. Куди не плюнь, у них скрізь вікові традиції.

З иншого боку, ми. На жаль, ми з иншого боку. Повірити, що при нашому прем'єр-міністрові може працювати кіт, неможливо. Більшість наших прем'єрів можуть розводити лише інтриґи та корупцію, будьмо чесні щодо цього.

Немає сумнівів, що якщо уряд… до речі, хто в нас прем'єр-міністр - я забув, вони всі однакові стали, хто така Свириденко, куди Шмигаля поділи, я тільки його запам'ятав, ну, гаразд, менше з тим... про що це я, а ну, так, немає сумнівів, що навіть якщо уряд Свириденко й виділить 40 мільярдів на утримання Кота на Грушевського 12, то їх все одно вкрадуть.

Ось у цім уся проблема.

У менталітеті та відсутності традицій.

За мотивами допису Vladimir Zavgorodny

Ролик від Hook Newsfeed.