"Мамо, хліба!..."

Павло Тичина
ГОЛОД

Хоч би світало... – Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.

В лахмітті, в скорбі, у болячках
зігнулась мати. В щось дитя
укутала, та все: ну, спати –
навік заснуло б ти... Життя!

Прийшли сюди, а голод з нами.
Й нема людей поміж людей.
Ти чув?.. недавно десь тут жінка
зварила двох своїх дітей...

Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! Мовчи! До чого це? –
Схопилась мати й закричала,

а батько плюнув їй в лице...

1924

Віктор Некрасов згадує...

Віктор Некрасов
* 17 червня 1911, Київ — † 3 вересня 1987, Париж

ПРО СОРОМ
Віктор Некрасов у паризькій студії радіо "Свобода", запис 1980-х:

У Києві була вулиця Трьохсвятительська, після революції її перейменували на вулицю Жертв революції. Так і називалася вона довгі-довгі роки, поки когось раптом не осяяло: про які, власне кажучи, жертви йдеться - про тих чи цих? І перейменували вулицю на вулицю Героїв революції. Жертви. Мільйони, десятки мільйонів розстріляних, загиблих у таборах, померлих від голоду. Війна не береться до уваги - захищали не сталінський режим, а свій дім, хоча втрати перших місяців на совісті Сталіна. Точна цифра знищених совєтською владою не піддається облікові. Наведені цифри - приблизні, з точністю до одного-двох мільйонів. Але до цих оглушливих цифр не входить ще одна, досить численна катеґорія жертв. Ні, їх не вбили, їх помилували, але їх розбестили. Те, що в комунізм, у ці зяючі висоти ніхто, якщо не на Заході, то вдома не вірить - ясно всім, про це вже не говорять навіть за чаркою. Інша справа - підтримка системи мимовільна. Так-сяк, але плани все ж виконуються, хліб за допомогою студентів та викладацького персоналу не ввесь, але збирається, люди бурчать, але працюють, за працю платять. Коли про розміри цієї плати розповідаєш на Заході, ніхто не вірить. Як же на це можна прожити? А ніяк, тому й крадуть. Винятки є, але вони якраз і підкреслюють правило. До винятків належать і ті, кому платять багато, до них належать письменники, не всі, але достатнє число. Це ті, хто зрозумів, що з вовками жити, по-вовчому вити. Дехто з них самі є вовками, дехто підвиває. Що ганебніше - важко сказати.
Олександр Корнійчук був вовком, я його добре знав. Вовком усміхненим, вважався першим комедіографом країни. Комедії його лобові, примітивні, але такі, що в когось викликають сміх, йшли в усіх без винятку театрах країни. Грошей було більш ніж достатньо, постів, що їх обіймав, теж, нюх в нього був відмінний - заздалегідь знав, що треба. Будь-які вказівки зверху виконував на відмінно, кого треба бив, кого треба обіймав, тому любило його начальство, та й сам ним був.
Фадєєв теж був вовком, на його совісті було багато крови, але щось людське в ньому залишилося, тому й пустив собі кулю в лоба. Ну, а Фєдін - інтеліґентний, з колишніх, серапіоновець, із добре поставленим голосом, яким він туркотів? Ні, не вовк - опудало орла, як називали його не позбавлені гумору письменники.
А Ніколай Тіхонов, Павло Тичина, Максим Рильський, кожен по-своєму талановитий, чому вони стали підвивалами? Що розбестило їх - страх, бажання слави, почесті чи просто тихе заможне життя? Нелегко в усьому цьому розібратися. Ну, Сталіна оспівували всі або майже всі, без того не можна було - одразу в підозрілі потрапиш. Хрущова менше, але й він був, як не генієм, то дорогим і улюбленим, на його честь теж оди складалися - і Андрій Малишко складав, і той же всіма шанований, а проте міцно битий Максим Рильський. Але Сталіна і Хрущова давно вже немає, нині інша ера й пісні інші.
От про одну з них, заспіваних зовсім недавно, хочеться сказати кілька слів. Проспівана вона була 31 березня у Свердловській залі кремля того дня, коли Лєонідові Іллічу Брєжнєву поет Едуард Межелайтіс вручав Лєнінську премію.
Як це робиться - ми знаємо. На засіданні Політбюро складається список товаріщєй, які мають вітати і поздоровляти новоспеченого лавреата з нагородою, йде обговорення, список довгий, кандидати все гідні, перевірені, але треба вибрати найгіднішого - це теж нагорода. Вручати диплома і прикручувати медаль до лацкана піджака буде Ґєорґій Марков, у нього це добре виходить, а от із теплим вітанням кого? Міхаіла Алєксєєва? Непоганий, але не дуже знаменитий і зовнішність якась така, що не запам'ятовується. Вадім Кожевніков? Зовнішність нічого, але говорити не вміє. Алєксандр Чаковскій? Все добре, але він єврей. Найкраще було б, звісно, Валєнтіна Распутіна - і талановитий, і русскій, і навіть сибіряк, але ухилиться хитрун, скаже, що хворий. Ось так, перебравши всіх, і зупиняються на Межелайтісові - інтеліґентна зовнішність, член партії з 43 року, помилок не припускався, а що литовець — в тому є навіть якийсь відтінок - дружба народів.
Але ось урочисті збори вже позаду, все пройшло добре. Звісно хвилювався, у двох місцях трохи збився, але російська все ж таки не рідна мова. А загалом це додало навіть якогось тепла, підкреслило схвильованість промовця. До Лєоніда Ілліча це дійшло, навіть посміхнувся, схвально кивнув головою, коли той говорив про те, що благородний гуманізм книг Лєоніда Ілліча, його людяність зміцнили його - Межелайтіса - вселили нові сили, впевненість і бажання й далі творчо працювати над темою людини. А справа в тім, що цілих 20 років Межелайтіс у своїй творчій лабораторії працював над темою людини - це нелегка тема. Іноді, стверджує поет, стикаєшся з такими проблемами, з такими труднощами, що не знаєш, чи потрафиш їх у своїй творчості подолати. Й коли стає дуже важко, шукаєш твердих опор і таких книг, які б допомогли подолати творчі труднощі. І от такими книгами, як з'ясовується, є саме книги комуніста, новатора і гуманіста Лєоніда Ілліча Брєжнєва.
Стоп, більше не можу цитувати всі ці найвищі ступені, всю цю явну брехню про «глибокий відгук у серцях трудящих, письменників і художників, котрим зустріли вони мудре, гуманне, бойове слово» і так далі. Здавалося б, до всього цього треба б звикнути, але коли стикаєшся знову, кожного разу питаєш себе: невже не соромно?

Уривок з передачі російської редакції радіо "Свобода" "Один час в архиве Свободы. Наши восьмидесятые" від 14.05.2013. З радіоциклу "Поверх барьеров с Иваном Толстым"
Переклад мій.

З мамою Зинаїдою Миколаївною на прогулянці в Ботанічному саду, 1962

На Малопідвальній вулиці в Києві, 1971

У Парижі

СТАЛІН ХОТІВ ОГОЛОСИТИ СЕБЕ ГЕТЬМАНОМ УКРАЇНИ

У 1947 році до Віктора Некрасова, який гостював у Москві, під'їхав автомобіль – чорний ЗІС. Киянина Некрасова щойно оголосили лавреатом Сталінської премії за роман "В окопах Сталінграда".
– Прошу, – сказав військовий у формі.
Мовчки привезли в Кремль. Завели просто в кабінет Іосіфа Сталіна.
– Я мав би боятися, бо зайшов у кабінет найбільшого вбивці в історії людства, – згадував письменник. – Однак страху не було.
– Знаєш, чого я тебе запросив? Бо задниця в мене болить, – сказав Сталін. – Всі її вилизують, а ти не став. Лише раз згадав прізвище Сталіна в романі.
Диктатор посміхнувся й показав чорні негарні зуби.
– Якщо ти увечері вільний, запрошую тебе в гості на дачу. Винця вип'ємо. В мене хороше, ще государевих підвалів.
У розмові совєтський вождь жодного разу не обізвав останнього царя "Миколкою" чи іншим образливим словом. Лише "государ".
– Слабенький государ був. Росії не такого треба.
Увечері Сталін і Некрасов пиячили на дачі в підмосковному Кунцеві. Їли карський шашлик із соусом сациві. Пили грузинські вина.
Зайшла служниця – баба росіянка.
– Ще раз підсунеш мені замість шашлика курку – відправлю, сама знаєш куди, – пригрозив диктатор.
– Та знаю, знаю, – огризнулася стара.
Сталін запропонував тост.
– За того, хто довів до перемоги!
Випили.
– Погарячкував я. Розстріляв Якіра. Залишилися Будьонний, Тимошенко й цей мудило Ворошилов. А їм не армію, а батальйон довірити не можна.
Вождь помовчав. Потім оголосив, що завтра вихідний – полетять до Біловезької пущі зубрів стріляти.
– Письменники нинішні – лайно. Не те, що Булгаков і Платонов. Я на "Білу гвардію" разів десять ходив. Бабеля Будьонний згноїв. За те, що Кінну армію не так зобразив.
Піднявся, попрощався і пішов спати. Письменникові постелили на кушетці у великій кімнаті. Вночі Некрасов прокинувся від того, що хтось сів у нього в ногах. Глянув – Сталін. У руках півлітра горілки. Сам у штопаній на ліктеві піжамі.
– Не спиться, капітан. Криваві хлопчики в очах.
Приніс дві склянки і тарілку огірків. Пили. Десь під ранок з'явилася баба-служниця.
– Не пийте. Забалуєтеся, почнете гостя ображати.
Сталін не звернув уваги.
– Народ російський любить царя-батюшку. Самодержця. А що? Оголошу себе Царем Польським, князем Фінляндським, еміром бухарським і ханом казанським. Або гетьманом усієї України. Булаву мені вручатимете. Келих (це слово вождь сказав українською) піднесете. Скажіть Микиті, хай булаву шукає.
Зробив паузу.
– Ти де живеш? У комунальній квартирі? Сталінський лавреат?
– Микито, – набрав телефон Хрущова. – Зараз котра година? Дев'ята? Щоб о дванадцятій був у мене.
– Таємницю тобі довірю, – звернувся до письменника. – Щоденник веду. Колись умру – тобі віддадуть. Але не зараз, згодом. Скажеш кому – язик вирву.
Віктор злякався. Приємний дідусь в одну мить перетворився на кровожерного дракона.
О 12 в двері постукали.
– А, Лис Микита! Горілки привіз. Що, не здогадався? Покараємо.
Хрущову налили чарку. Він ніяк не міг випити, бо тремтіли руки.
– Руки чого тремтять? Налий другу.
Друга пішла легше. Сталін вийшов у туалет.
– Не знаєте, чого він мене викликав? – спитав Микита Сергійович у письменника. – Що, заради булави на пам'ятнику Хмельницькому? Так ми це миттю приберемо.
Далі пили і їли. Домовилися збудувати Некрасову особняк не гірший ніж у Корнійчука. Хрущов танцював гопака. Потім зображував боротьбу з ведмедем.
Згодом з'явився Берія із таємною доповіддю.
– Ти чого зиркаєш на письменника, – спитав вождь. – Теж мені Малюта Скуратов! Салтикова-Щедріна читав? Гайда читати. Потім розкажеш мені. Марш звідси!
Тим часом Хрущов приліг на кушетку. Сталін підійшов упритул і копнув його ногою.
– Чого розлігся? Сталін тебе викликав, а ти слину розпустив.
У Хрущова справді щось побігло з рота.
– Встань, струнко, що там в Україні, доповідай.
На Микиту Сергійовича сумно було дивитися.
– Розгрібаємо завали на Хрещатику, – сказав несміливо. – Тичина ось вірша склав: "Сестричко, братику, попрацюй на Хрещатику".
– Нащо мені твій маразматик Тичина! Ти цифри давай. Що там у промисловості? Зберися з думками.
За хвилину Хрущов дістав із бокової кишені піджака кілька папірців. Почав упевнено читати. Сталін посміхнувся письменнику.
– Бачиш? Керує 50-мільйонною республікою, а всі цифри в боковій кишені.
Некрасову захотілося сказати тост. Він згадав, як солдати в окопах Сталінграда мріяли дістатися до ставки Гітлера й нагадити йому на стіл.
– Вип'ємо за тих солдатів!
Тим часом Хрущов побіг за черговою пляшкою.
– Ти дуже хитрий. Але потрапив у халепу, – у голосі Сталіна зазвучали металеві нотки. – Сталін що, по-твоєму, не брав участі у війні?
Письменник похолов.
Вождь розійшовся.
– Гітлер дурень був. Якби разом воював проти Черчиллів і Рузвельтів – ціни б йому не було. Ми би поділили ввесь світ. Але ж дурень. Однак почав гарно. Забрав Саарську область, Австрію, Чехословаччину. Остаточно вирішив "єврейське питання". Усіх цих торгашів і хапуг знищив.
Некрасов не вірив своїм вухам.
– Але ж це чистий антисемітизм. По вашому Айнштайн хапуга?
– За Айнштайна не скажу, але Каганович – точно.
– Микито, – звернувся до Хрущова, що якраз повернувся з горілкою. – Ти мені скажи. Каганович злодій?
Хрущов мовчки розлив горілку.
– Кажи!
Микита не міг із себе витиснути жодного слова.
– А давайте вип'ємо за лейтенанта Фарбера, – запропонував Некрасов.
– Не знаю такого.
– А марно. Командир 5 роти, 1047 полку, 284 дивізії.
"Сталін подивився на мене так, що я зрозумів – зараз кінець", – писав згодом Віктор Платонович. "Потягнувся до телефонної трубки".
– За таке знаєш, що буває? – сказав він так, ніби кожним словом забивав цвях. - Не знаєш? Так ось, узнаєш. Берію до мене!
Виникла страшна пауза. Мовчали й не рухалися всі: Сталін, Хрущов і Некрасов.
"В очах Сталіна спалахнули червоні вогні, як у кішки вночі", – згадував письменник. "За його спиною відчинилися й зачинилися двері. Я зрозумів, що це кінець. Випив залпом склянку горілки. У вухах задзвеніло. Все сильніше. Я впав. Склянка покотилася підлогою. Ніби крізь сон почув:
– Слабенький хлопчина попався. А я ще з ним на брудершафт випити хотів.
Далі письменник провалився у небуття. Очуняв у готелі.
У 1947 році Віктор Некрасов витратив усю Сталінську премію на купівлю інвалідних візків для ветеранів війни. У 1969 написав листа на захист В'ячеслава Чорновола. За три роки його виключили із КПСС. У 1974 його змусили покинути СССР. Жив у Франції. Помер у 1987 році й похований на кладовищі Сен-Женев'єв-де-Буа під Парижем.

Юрій Стригун

https://gazeta.ua/articles/history/_stalin-hotiv-ogolositi-sebe-getmanom-ukrayini/721397

Нескорений Тодось Осьмачка

 

Юрій Стефаник: “Коли Тичина впав на коліна перед ворогом і навіть перед смертю не має відваги випростати хребта, то Осьмачка, затиснувши свої тонкі вуста, пішов на муки, перебуваючи в’язниці, страждання і побут в совєтських божевільнях. Коли Тичина, обсипаний ласками й орденами, помстився на ворогові тим, що, здається, навмисне вбив свій могутній талант і дав йому тільки зразки жалюгідної графоманії, то Осьмачка, дякуючи ласкавій долі, вирвався з пекла і дав своєму народові величні твори. Це була його помста ворогові, це був його вклад у боротьбу за перемогу.”

Тодось Осьмачка
* 16 травня 1895, село Куцівка, Київщина — † 7 вересня 1962, «Пілґрім Стейт Госпітал» - психіятрична лічниця поблизу Нью-Йорка

Ніч в Україні

"Чи знаєте ви українську ніч?"
Гоголь

Чи знаєте ви тиху й великодну
та що й безхмарну українську ніч,
що губить зорі через Рось холодну
в пасхальне сяйво огрядних свіч,
прояснюючи темряву істотну
під хмарами у вземлещах сторіч,
де ряд за рядом скоблі з павуками
іржавіють страшні під сволоками...

Ту ніч, що дивиться в ліси з-за гір,
від щастя нашорошившись і ляку,
і хилиться у степовий простір
аж до кленовою у яру байраку;
Чи вже знесли вітри з озер і нір
і чи з бруньок порозгортався лист,
аби зустріти солов’їний свист?

Ох, ночі, ви не знаєте тієї,
що з зорями над ріками іде
і розкидає їх, немов лілеї,
серед байраків і серед людей,
але й сама на схід до однієї
схиляється у полум'я бліде,
щоб димом жовтим знятися над долом
і догоріти в Бога під престолом...

Бо соловей не приспівав з дерев,
а десь у націй з кам'яного споду
зірвався дикий і останній рев
на вольну волю з нашого народу...
Ніколи не ревів так з клітки лев,
згадавши пальму, Африку, свободу,
хіба що десь у пеклі аж із дна
реве так само з кулі сатана!

Фраґмент із п'ятої пісні поетичного роману "Чичка Свирид"
“Діло”, 10 травня 1942 *

Юрій Стефаник
Свідомий своєї великости

...Моє знайомство з Тодосем Степановичем — дуже давнє. Ще десь у 1925 р. я прочитав у Літературно-науковому вістнику поезію Є. Маланюка, за мотто до якої правили два рядки з вірша невідомого мені поета Т. Осьмачки. Рядки ті, такі актуальні сьогодні, просто вразили мене своєю глибинною ориґінальністю:

О смерте, ти предвічния любове,
Схили мене цілунком до смерти!

Я думав тоді, що життя поета мусить бути дуже невиносним, коли він, як ніхто ніколи перед ним, називає смерть “любов’ю”.

...Минали роки. Про Осьмачку ніхто нічого не знав, хіба те, що десь на початку 30-х років його заарештовано. Треба сказати, що в цьому страхітливому періоді його життя, який був таким же страхітливим для його Батьківщини та ще бувши повністю залежним від немилосердного ворога, поет не написав жодного рядка в честь т. зв. робітничо-селянської влади і її прославлюваних вождів. Тому не дивно, що совєтська критика назвала його “найнахабнішим поетом СССР”, а його поезію - “творами прихованого хижака”. Добрі причини для нападів, очевидно, були. Ось, наприклад, його алеґорична поема із збірки “Круча”, що описує античну Єгипетську державу з її системою рабовласництва, такою схожою до тодішнього СССР із фароном Сталіном на чолі:

Море Середземне шумить,
хвилями дзвонить у боки пірамід африканських,
хлюпають ріка криваві у хвилях віків
у круті костяні береги із людей...
І чую крізь гомін стихій над тілами рабів
свист батогів...

Закінчує він поему таким прокляттям:

Гей, земле!
Диявольський регіт твій чую
у шумі мільйонів плянет
в мільйонах віків,
і хочеться плюнуть з одчаю
тобі, земле-мамо,
щоб випекти пляму-пустелю
на спині твоїй,
як вічне тавро арештантське,
і димом пропасти в безодні часу!

Проте незбагненне Провидіння не дало поетові “димом пропасти в безодні часу”. Пригадую так, як сьогодні, квітень 1942 р., коли передбачувана Осьмачкою космічна катастрофа прийшла, а по українській землі котилися німецькі танки, несучи з собою великі надії, а разом з тим ще більші руїни і розчарування. Несподівано, саме перед Великоднем, рознеслася вістка по Львову, що з України прийшов Тодось Осьмачка. До речі ніхто не знав, у який спосіб добився він до Львова, а сам поет про це не хотів розказувати. Найправдоподібніше, він пішки мандрував аж від своїх любих сестер в Куцівці, яких він згадував пізніше з таким сентиментом. Він бо був першим з наших культурних діячів Наддіпрянщини, що появилися у Львові по відступі большевиків.

На цьому місці не від речі буде згадати про одну подивугідну прикмету Тодося Степановича. Він умів несподівано, наче “із-під світу”, появлятися і так же несподівано зникати. Коли він вирішив кудись поїхати, перешкоди, ні грошеві, ні якісь інші, для нього не існували. Так, очевидно, він примандрував з Київщини до Львова, не зважаючи на обставини воєнного часу, так переїжджав він з США до Канади, з Канади до США, з США до Німеччини, аж доки параліч навіки не прикував його до ліжка. Що ж гонило його по світі, як Марка Проклятого, про це я сьогодні не хочу говорити.

Я був одним з перших галичан, що мали честь познайомитися з поетом. Пригадую добре, як він ввійшов до приміщень філіялу Українського видавництва у Львові, де під проводом д-ра Шлемкевича працювали тоді проф. В. Сімович, проф. І. Крип’якевич, Св. Гординський і багато інших літературних і мовних редакторів, в їх числі і я. Мені просто дух заперло, коли я побачив Тодося Степановича, високого, стрункого, ще молодого, із прегарним нордійським обличчям, з височенним чолом і тонкими устами, з яких дещо скривленою посмішкою визирало ледве вловне страждання. Він увійшов у кімнату, і уся його постать ніби виказувала питання: як ви мене приймете? Аж по якійсь хвилині я спостеріг його одяг: відома совєтська “фуфайка”, така схожа на канадійську парку, тільки зшита погано та ще й з поганенького матеріялу, убога невиразного кольору сорочка з такою ж краваткою. Його відомого “чамайдану” з ним не було, він його десь вже залишив. Пригадую ще, що його швидко забрав до своєї кімнати д-р Шлемкевич.

З того часу до 1960 р., коли поет востаннє залишив Едмонтон, я знав його близько і багато-багато міг би розказати про нього сьогодні, коли його натруджене тіло, отой, за його ж таки висловом, череп’яний дзбан, в якому кипіла морська вода, його дух, уже спочиває по довгій мандрівці. Його життя таки справді не було нічим іншим, тільки постійною мандрівкою, ніби велетенською залізничною станцією, де він тинявся з кута в кут, чекаючи своєї черги.
Небіжчик був людиною незвичайних талантів. Кожної хвилини мого перебування з ним я подивляв його досконалу пам’ять, його швидку спостережливість, його величезне знання української і світової літератур, його вміння цілком ориґінально інтерпретувати події і факти з нашої історії, врешті також його практичний життєвий смисл, що навіть за найтяжчих умов умів тримати при житті його тіло, які скромні вимоги оте тіло не мало б. Проте найбільш подивугідною прикметою небіжчика була його фанатична любов до правди, що межувала з одержимістю. Ось один маленький приклад: поет пояснював свій чудовий рятунок від совєтської сокири тим, що він, мовляв, вдавав божевілля. Він, очевидно, мусів мати дати якесь пояснення, бож того від нього на кожному кроці вимагали. На мою думку, Тодось Степанович не потребував симулювати. Коли його арештовано, на допитах він просто говорив правду, говорив те, що думав про совєтську владу. Цього, не має сумніву, вистачило, щоб у тій нелюдській системі визнати людину божевільною. Що так, а не інакше було, він сам, правда без свідків, підтвердив у розмові зі мною. Підтверджуючи, він єхидно підсміхався.

Я не певний, що Тодось Степанович за усе своє життя мав бодай одного приятеля, жінку чи чоловіка, якому він був би звичайно, по-людському, відданий. Зате я знаю, що я, як і деякі інші особи, був його близьким знайомим. Ми всі, оті близькі знайомі поета, що, як плянети, кружляли довкола нього, раз ближче, раз дальше, знаємо, яка велич була в тому, щоб інколи поговорити з ним, послухати його поезій, які він так журливо читав, ніби співав, яка радість була в тому, щоб зробити для нього якусь дрібницю. Ми ж бо мали щастя бути близько біля відвічного джерела українського духа, яке колись пливло в авторові “Слова про Ігорів полк”, в Іванові Вишенському, в Тарасові Шевченкові, чи ще недавно у великому каменяреві галицької землі Іванові Франкові. Проте ми, люди, що стояли близько біля небіжчика, знаємо теж, що він у відношення до нас був ніби величезний кактус: з масою колючок, але й з божественним червоним квітом, що горів нам і, я певний, горітиме непогасним вогнем прийдешнім поколінням українського народу.

Та повертаюся до побуту Тодося Степановича у Львові. Український Львів вітав поета так, як можна було вітати сам символ України, споневіряний, убогий, але ніколи не упокорений. Буквально через кілька днів мав усе нове, черевики, убрання, плащ, сорочки тощо, навіть новий “чамайдан”. Не треба забувати, що тоді була війна, коли за речі щоденного вжитку треба було платити великі гроші. Пригадую також, що його одразу записали на харчові картки, мешкання і т. д., до речі в тодішніх умовах зовсім не легкі. Все це було можливим тільки тому, що львівські українці спільними силами взялися до того, щоб бодай в якійсь дрібній частці винагородити поетові за ті пекельні знущання, яких аж ніяк не щадила йому совєтська влада. Всюди його захоплено вітали, частували і приймали, всюди він був першим, найпершим гостем. А він віддячувався так, як може віддячитись поет: він читав свої твори, які виніс, за його власним висловом, “із-під світу”. Ще й досі з того часу дзвенять мені в душі фраґменти з його “Поета”, вкрай трагічні рядки з “Думи про Зінька Самгородського”  http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/595/file.pdf?fbclid=IwAR3JyEDwsOWES8atuO4ZZQOs7MjDmL1oMk1mmqvMs5X7p-HvKqUL1mhwVqU чи врешті з його збірки “Сучасникам” http://chtyvo.org.ua/authors/Osmachka/Poezii_zbirka/, яку поет саме тоді готував до друку. За цю збірку Осьмачка одержав поважну суму грошей від Українського видавництва, а У. Ц. К. вислав його на кількамісячний безплатний відпочинок до Моршина.

Характеризуючи коротко побут Тодося Осьмачки на західньоукраїнських землях, скажу, що це був тріюмфальний привіт поетові, який чудом уцілів зі страшного погрому, це земля Івана Франка вітала великого сина українського народу. Я думаю, що не буде перебільшенням, коли скажу, що це був найщасливіший період у житті поета, а водночас період бурхливої творчости.

... Коли почалася еміґрація, тоді й почалася мандрівка поета по чужому, часто байдужому, деколи ворожому світу, що закінчилася його смертю 7 вересня. Тільки іноді заходив він до українських сімей у Німеччині, США чи Канаді, а так жив своїм, надміру вже самотнім життям, часто-густо за єдину поживу маючи шматок сухого хліба і несолоджений чай.

... Я анітрохи не сумніваюся, що за десять, двадцять чи скільки там років, коли український народ стане господарем на своїй землі, він перевезе у славі великій тлінні останки Тодося Осьмачки на рідну землю та берегтиме їх, як береже могилу Тараса Шевченка. Тоді-то, за висловом самого поета,

Україна й компанійське військо
Поклоняться низько.

1962

Тодось Осьмачка
ФІЯКР

Коли від'їздили ви вчора
З Криниці в далекий простір,
То сходило сонце у горах
І дихав туманами бір.

Було під очима у мене
І мокро, і вогко тоді,
Але не тому, що зелене
Гойдалося зілля в воді;

І вишні старі над стежками
Стояли в холодній росі
І щось шепотіли листками
Про смуток весінній красі...

І не через те, що в неславі
Душа спорожніла стократ,
Неначе вночі по виставі
З німими стільцями театр,

Який у нічних закалабках
Суфлерки з кривого гака
Спуска на чигаючих лапках
Важкого, мов грім, павука...

Але через те, що у кожнім
Неспанні північних пенат,
І в русі постійнім дорожнім
Возів, і людей, і гармат

Я чутиму смутно до гробу
Лиш ваш однокінний фіякр
І матиму в серці жалобу
На той лише схований знак:

Що сяли у вас при від'їзді
Безслізнії очі з-під брів
І вишням на кожному місці
Сміялися, як до братів;

А в мене кипіли повіки
І слізьми, і смутком сторіч,
І входила в очі навіки
Без жадного променю ніч,

І сонце знімалося вчора
З звіриної ніби нори,
І знов поринало у горах
У мряку та в чорні яри...

Надруковано у львівському часописі "Наші дні" 1 червня 1943 р.

Михайло Слабошпицький:
...Перманентною кризою духу з нестримним наростанням її позначено якщо не все його творче життя, то весь період, починаючи від кінця двадцятих років й аж до смерти.

Осьмачка нестерпний для всіх, з усіма він неминуче входить у конфлікт. Його причетність до будь-якої справи, як, скажімо, приналежність до МУРу, – де­структивна, йому повсюдно ввижаються вкрай лихі наміри щодо нього. Сторінки спогадів Ю. Шереха, Г. Костюка, Марії Кейван, У. Самчука діпівсь­ко­го періоду рясні­ють епізодами, в яких поет демонструє набір усіх тих рис, які роблять просто неможливим його спів­життя з іншими. Але він мусить якось жити з ними. Це не­ймовірно важко для них, але в тисячі разів ще важче для нього.

... 6 липня 1961 року на одній з вулиць Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу. Завдяки клопотанню українців, спаралізованого Осьмачку на військовому літаку вивозять до США й поміщають до психіятричного відділу шпиталю «Піліґрим». Раніше в Америці він кілька разів потрапляв до психіятрич­них лікарень, але вийти з них на волю допомагав Григорій Костюк, який щоразу мобілізовував для такої операції всі можливі резерви.

Нині ж йому звідти вже не вийти.

Неспаралізованою рукою він намагається нотувати якісь думки. Потім Костюкові вдалося дещо з записів розшифрувати: «Ґете був і є такий же, як і Шекспір, – байдужий серед людського горя. Після Сатани зараз же стоять Шекспір і Ґете»; «Після Ісуса Христа немає в світі дорожчої людини для людства, як Шевченко, дарма, що він не такий серцевід і людознавець, як Шекспір, і не такий глибокий індивідуаліст, як Ґете»; «Світ опанований брехунами й шахраями. І через те самотність людини – це не стан якогось там егоцентризму, а тільки такий самий крик, як і «ґвалт–рятуйте!».

Він ще закохувався в медсестер, читав «Пісню про Гайявату» Лонґфелло, яку мріяв перекласти, розповідав Костюкові й молодшій сестрі Лесі Українки Ізидорі Косач-Борисовій про свої творчі задуми. Костюк уже виношував ідею перевести поета до старечого дому, але настав день 7 вересня 1962 року, коли серце Осьмачки несподівано зупинилося.

Останнім ударом для поета стала раптова пневмонія.

Його поховали на українському цвинтарі в Бавнд Бруку. Я був там. Бачив на його могилі масивний степовий хрест з темно-червоного мармуру. У мему­арах Костюка прочитав, що спроектував його Святослав Гординський.

З нарису "Утікач"  http://ukrlife.org/main/evshan/25poetiv14.html

У 2005 році Михайло Слабошпицький видав роман-біографію «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», за який був нагороджений національною премією імені Шевченка.
_______________
* Джерело  https://zbruc.eu/node/65778

Три останні знимки - з книжки "Живий Осьмачка. Спогади".