Юрій Стефаник: “Коли Тичина впав на коліна перед ворогом і навіть перед смертю не має відваги випростати хребта, то Осьмачка, затиснувши свої тонкі вуста, пішов на муки, перебуваючи в’язниці, страждання і побут в совєтських божевільнях. Коли Тичина, обсипаний ласками й орденами, помстився на ворогові тим, що, здається, навмисне вбив свій могутній талант і дав йому тільки зразки жалюгідної графоманії, то Осьмачка, дякуючи ласкавій долі, вирвався з пекла і дав своєму народові величні твори. Це була його помста ворогові, це був його вклад у боротьбу за перемогу.”
Тодось Осьмачка
* 4 травня 1895, село Куцівка, Київщина — † 7 вересня 1962, «Пілґрім Стейт Госпітал» - психіятрична лічниця поблизу Нью-Йорка
Ніч в Україні
"Чи знаєте ви українську ніч?"
Гоголь
Чи знаєте ви тиху й великодну
та що й безхмарну українську ніч,
що губить зорі через Рось холодну
в пасхальне сяйво огрядних свіч,
прояснюючи темряву істотну
під хмарами у вземлещах сторіч,
де ряд за рядом скоблі з павуками
іржавіють страшні під сволоками...
Ту ніч, що дивиться в ліси з-за гір,
від щастя нашорошившись і ляку,
і хилиться у степовий простір
аж до кленовою у яру байраку;
Чи вже знесли вітри з озер і нір
і чи з бруньок порозгортався лист,
аби зустріти солов’їний свист?
Ох, ночі, ви не знаєте тієї,
що з зорями над ріками іде
і розкидає їх, немов лілеї,
серед байраків і серед людей,
але й сама на схід до однієї
схиляється у полум'я бліде,
щоб димом жовтим знятися над долом
і догоріти в Бога під престолом...
Бо соловей не приспівав з дерев,
а десь у націй з кам'яного споду
зірвався дикий і останній рев
на вольну волю з нашого народу...
Ніколи не ревів так з клітки лев,
згадавши пальму, Африку, свободу,
хіба що десь у пеклі аж із дна
реве так само з кулі сатана!
Фраґмент із п'ятої пісні поетичного роману "Чичка Свирид"
“Діло”, 10 травня 1942 *
Свідомий своєї великости
...Моє знайомство з Тодосем Степановичем — дуже давнє. Ще десь у 1925 р. я прочитав у Літературно-науковому вістнику поезію Є. Маланюка, за мотто до якої правили два рядки з вірша невідомого мені поета Т. Осьмачки. Рядки ті, такі актуальні сьогодні, просто вразили мене своєю глибинною ориґінальністю:
О смерте, ти предвічния любове,
Схили мене цілунком до смерти!
Я думав тоді, що життя поета мусить бути дуже невиносним, коли він, як ніхто ніколи перед ним, називає смерть “любов’ю”.
...Минали роки. Про Осьмачку ніхто нічого не знав, хіба те, що десь на початку 30-х років його заарештовано. Треба сказати, що в цьому страхітливому періоді його життя, який був таким же страхітливим для його Батьківщини та ще бувши повністю залежним від немилосердного ворога, поет не написав жодного рядка в честь т. зв. робітничо-селянської влади і її прославлюваних вождів. Тому не дивно, що совєтська критика назвала його “найнахабнішим поетом СССР”, а його поезію - “творами прихованого хижака”. Добрі причини для нападів, очевидно, були. Ось, наприклад, його алеґорична поема із збірки “Круча”, що описує античну Єгипетську державу з її системою рабовласництва, такою схожою до тодішнього СССР із фароном Сталіном на чолі:
Море Середземне шумить,
хвилями дзвонить у боки пірамід африканських,
хлюпають ріка криваві у хвилях віків
у круті костяні береги із людей...
І чую крізь гомін стихій над тілами рабів
свист батогів...
Закінчує він поему таким прокляттям:
Гей, земле!
Диявольський регіт твій чую
у шумі мільйонів плянет
в мільйонах віків,
і хочеться плюнуть з одчаю
тобі, земле-мамо,
щоб випекти пляму-пустелю
на спині твоїй,
як вічне тавро арештантське,
і димом пропасти в безодні часу!
Проте незбагненне Провидіння не дало поетові “димом пропасти в безодні часу”. Пригадую так, як сьогодні, квітень 1942 р., коли передбачувана Осьмачкою космічна катастрофа прийшла, а по українській землі котилися німецькі танки, несучи з собою великі надії, а разом з тим ще більші руїни і розчарування. Несподівано, саме перед Великоднем, рознеслася вістка по Львову, що з України прийшов Тодось Осьмачка. До речі ніхто не знав, у який спосіб добився він до Львова, а сам поет про це не хотів розказувати. Найправдоподібніше, він пішки мандрував аж від своїх любих сестер в Куцівці, яких він згадував пізніше з таким сентиментом. Він бо був першим з наших культурних діячів Наддіпрянщини, що появилися у Львові по відступі большевиків.
На цьому місці не від речі буде згадати про одну подивугідну прикмету Тодося Степановича. Він умів несподівано, наче “із-під світу”, появлятися і так же несподівано зникати. Коли він вирішив кудись поїхати, перешкоди, ні грошеві, ні якісь інші, для нього не існували. Так, очевидно, він примандрував з Київщини до Львова, не зважаючи на обставини воєнного часу, так переїжджав він з США до Канади, з Канади до США, з США до Німеччини, аж доки параліч навіки не прикував його до ліжка. Що ж гонило його по світі, як Марка Проклятого, про це я сьогодні не хочу говорити.
Я був одним з перших галичан, що мали честь познайомитися з поетом. Пригадую добре, як він ввійшов до приміщень філіялу Українського видавництва у Львові, де під проводом д-ра Шлемкевича працювали тоді проф. В. Сімович, проф. І. Крип’якевич, Св. Гординський і багато інших літературних і мовних редакторів, в їх числі і я. Мені просто дух заперло, коли я побачив Тодося Степановича, високого, стрункого, ще молодого, із прегарним нордійським обличчям, з височенним чолом і тонкими устами, з яких дещо скривленою посмішкою визирало ледве вловне страждання. Він увійшов у кімнату, і уся його постать ніби виказувала питання: як ви мене приймете? Аж по якійсь хвилині я спостеріг його одяг: відома совєтська “фуфайка”, така схожа на канадійську парку, тільки зшита погано та ще й з поганенького матеріялу, убога невиразного кольору сорочка з такою ж краваткою. Його відомого “чамайдану” з ним не було, він його десь вже залишив. Пригадую ще, що його швидко забрав до своєї кімнати д-р Шлемкевич.
З того часу до 1960 р., коли поет востаннє залишив Едмонтон, я знав його близько і багато-багато міг би розказати про нього сьогодні, коли його натруджене тіло, отой, за його ж таки висловом, череп’яний дзбан, в якому кипіла морська вода, його дух, уже спочиває по довгій мандрівці. Його життя таки справді не було нічим іншим, тільки постійною мандрівкою, ніби велетенською залізничною станцією, де він тинявся з кута в кут, чекаючи своєї черги.
Небіжчик був людиною незвичайних талантів. Кожної хвилини мого перебування з ним я подивляв його досконалу пам’ять, його швидку спостережливість, його величезне знання української і світової літератур, його вміння цілком ориґінально інтерпретувати події і факти з нашої історії, врешті також його практичний життєвий смисл, що навіть за найтяжчих умов умів тримати при житті його тіло, які скромні вимоги оте тіло не мало б. Проте найбільш подивугідною прикметою небіжчика була його фанатична любов до правди, що межувала з одержимістю. Ось один маленький приклад: поет пояснював свій чудовий рятунок від совєтської сокири тим, що він, мовляв, вдавав божевілля. Він, очевидно, мусів мати дати якесь пояснення, бож того від нього на кожному кроці вимагали. На мою думку, Тодось Степанович не потребував симулювати. Коли його арештовано, на допитах він просто говорив правду, говорив те, що думав про совєтську владу. Цього, не має сумніву, вистачило, щоб у тій нелюдській системі визнати людину божевільною. Що так, а не інакше було, він сам, правда без свідків, підтвердив у розмові зі мною. Підтверджуючи, він єхидно підсміхався.
Я не певний, що Тодось Степанович за усе своє життя мав бодай одного приятеля, жінку чи чоловіка, якому він був би звичайно, по-людському, відданий. Зате я знаю, що я, як і деякі інші особи, був його близьким знайомим. Ми всі, оті близькі знайомі поета, що, як плянети, кружляли довкола нього, раз ближче, раз дальше, знаємо, яка велич була в тому, щоб інколи поговорити з ним, послухати його поезій, які він так журливо читав, ніби співав, яка радість була в тому, щоб зробити для нього якусь дрібницю. Ми ж бо мали щастя бути близько біля відвічного джерела українського духа, яке колись пливло в авторові “Слова про Ігорів полк”, в Іванові Вишенському, в Тарасові Шевченкові, чи ще недавно у великому каменяреві галицької землі Іванові Франкові. Проте ми, люди, що стояли близько біля небіжчика, знаємо теж, що він у відношення до нас був ніби величезний кактус: з масою колючок, але й з божественним червоним квітом, що горів нам і, я певний, горітиме непогасним вогнем прийдешнім поколінням українського народу.
Та повертаюся до побуту Тодося Степановича у Львові. Український Львів вітав поета так, як можна було вітати сам символ України, споневіряний, убогий, але ніколи не упокорений. Буквально через кілька днів мав усе нове, черевики, убрання, плащ, сорочки тощо, навіть новий “чамайдан”. Не треба забувати, що тоді була війна, коли за речі щоденного вжитку треба було платити великі гроші. Пригадую також, що його одразу записали на харчові картки, мешкання і т. д., до речі в тодішніх умовах зовсім не легкі. Все це було можливим тільки тому, що львівські українці спільними силами взялися до того, щоб бодай в якійсь дрібній частці винагородити поетові за ті пекельні знущання, яких аж ніяк не щадила йому совєтська влада. Всюди його захоплено вітали, частували і приймали, всюди він був першим, найпершим гостем. А він віддячувався так, як може віддячитись поет: він читав свої твори, які виніс, за його власним висловом, “із-під світу”. Ще й досі з того часу дзвенять мені в душі фраґменти з його “Поета”, вкрай трагічні рядки з “Думи про Зінька Самгородського” http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/595/file.pdf?fbclid=IwAR3JyEDwsOWES8atuO4ZZQOs7MjDmL1oMk1mmqvMs5X7p-HvKqUL1mhwVqU чи врешті з його збірки “Сучасникам” http://chtyvo.org.ua/authors/Osmachka/Poezii_zbirka/, яку поет саме тоді готував до друку. За цю збірку Осьмачка одержав поважну суму грошей від Українського видавництва, а У. Ц. К. вислав його на кількамісячний безплатний відпочинок до Моршина.
Характеризуючи коротко побут Тодося Осьмачки на західньоукраїнських землях, скажу, що це був тріюмфальний привіт поетові, який чудом уцілів зі страшного погрому, це земля Івана Франка вітала великого сина українського народу. Я думаю, що не буде перебільшенням, коли скажу, що це був найщасливіший період у житті поета, а водночас період бурхливої творчости.
... Коли почалася еміґрація, тоді й почалася мандрівка поета по чужому, часто байдужому, деколи ворожому світу, що закінчилася його смертю 7 вересня. Тільки іноді заходив він до українських сімей у Німеччині, США чи Канаді, а так жив своїм, надміру вже самотнім життям, часто-густо за єдину поживу маючи шматок сухого хліба і несолоджений чай.
... Я анітрохи не сумніваюся, що за десять, двадцять чи скільки там років, коли український народ стане господарем на своїй землі, він перевезе у славі великій тлінні останки Тодося Осьмачки на рідну землю та берегтиме їх, як береже могилу Тараса Шевченка. Тоді-то, за висловом самого поета,
Україна й компанійське військо
Поклоняться низько.
1962
Тодось Осьмачка
ФІЯКР
Коли від'їздили ви вчора
З Криниці в далекий простір,
То сходило сонце у горах
І дихав туманами бір.
Було під очима у мене
І мокро, і вогко тоді,
Але не тому, що зелене
Гойдалося зілля в воді;
І вишні старі над стежками
Стояли в холодній росі
І щось шепотіли листками
Про смуток весінній красі...
І не через те, що в неславі
Душа спорожніла стократ,
Неначе вночі по виставі
З німими стільцями театр,
Який у нічних закалабках
Суфлерки з кривого гака
Спуска на чигаючих лапках
Важкого, мов грім, павука...
Але через те, що у кожнім
Неспанні північних пенат,
І в русі постійнім дорожнім
Возів, і людей, і гармат
Я чутиму смутно до гробу
Лиш ваш однокінний фіякр
І матиму в серці жалобу
На той лише схований знак:
Що сяли у вас при від'їзді
Безслізнії очі з-під брів
І вишням на кожному місці
Сміялися, як до братів;
А в мене кипіли повіки
І слізьми, і смутком сторіч,
І входила в очі навіки
Без жадного променю ніч,
І сонце знімалося вчора
З звіриної ніби нори,
І знов поринало у горах
У мряку та в чорні яри...
Надруковано у львівському часописі "Наші дні" 1 червня 1943 р.
І мокро, і вогко тоді,
Але не тому, що зелене
Гойдалося зілля в воді;
І вишні старі над стежками
Стояли в холодній росі
І щось шепотіли листками
Про смуток весінній красі...
І не через те, що в неславі
Душа спорожніла стократ,
Неначе вночі по виставі
З німими стільцями театр,
Який у нічних закалабках
Суфлерки з кривого гака
Спуска на чигаючих лапках
Важкого, мов грім, павука...
Але через те, що у кожнім
Неспанні північних пенат,
І в русі постійнім дорожнім
Возів, і людей, і гармат
Я чутиму смутно до гробу
Лиш ваш однокінний фіякр
І матиму в серці жалобу
На той лише схований знак:
Що сяли у вас при від'їзді
Безслізнії очі з-під брів
І вишням на кожному місці
Сміялися, як до братів;
А в мене кипіли повіки
І слізьми, і смутком сторіч,
І входила в очі навіки
Без жадного променю ніч,
І сонце знімалося вчора
З звіриної ніби нори,
І знов поринало у горах
У мряку та в чорні яри...
Надруковано у львівському часописі "Наші дні" 1 червня 1943 р.
Михайло Слабошпицький:
...Перманентною кризою духу з нестримним наростанням її позначено якщо не все його творче життя, то весь період, починаючи від кінця двадцятих років й аж до смерти.
Осьмачка нестерпний для всіх, з усіма він неминуче входить у конфлікт. Його причетність до будь-якої справи, як, скажімо, приналежність до МУРу, – деструктивна, йому повсюдно ввижаються вкрай лихі наміри щодо нього. Сторінки спогадів Ю. Шереха, Г. Костюка, Марії Кейван, У. Самчука діпівського періоду рясніють епізодами, в яких поет демонструє набір усіх тих рис, які роблять просто неможливим його співжиття з іншими. Але він мусить якось жити з ними. Це неймовірно важко для них, але в тисячі разів ще важче для нього.
... 6 липня 1961 року на одній з вулиць Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу. Завдяки клопотанню українців, спаралізованого Осьмачку на військовому літаку вивозять до США й поміщають до психіятричного відділу шпиталю «Піліґрим». Раніше в Америці він кілька разів потрапляв до психіятричних лікарень, але вийти з них на волю допомагав Григорій Костюк, який щоразу мобілізовував для такої операції всі можливі резерви.
Нині ж йому звідти вже не вийти.
Неспаралізованою рукою він намагається нотувати якісь думки. Потім Костюкові вдалося дещо з записів розшифрувати: «Ґете був і є такий же, як і Шекспір, – байдужий серед людського горя. Після Сатани зараз же стоять Шекспір і Ґете»; «Після Ісуса Христа немає в світі дорожчої людини для людства, як Шевченко, дарма, що він не такий серцевід і людознавець, як Шекспір, і не такий глибокий індивідуаліст, як Ґете»; «Світ опанований брехунами й шахраями. І через те самотність людини – це не стан якогось там егоцентризму, а тільки такий самий крик, як і «ґвалт–рятуйте!».
Він ще закохувався в медсестер, читав «Пісню про Гайявату» Лонґфелло, яку мріяв перекласти, розповідав Костюкові й молодшій сестрі Лесі Українки Ізидорі Косач-Борисовій про свої творчі задуми. Костюк уже виношував ідею перевести поета до старечого дому, але настав день 7 вересня 1962 року, коли серце Осьмачки несподівано зупинилося.
Останнім ударом для поета стала раптова пневмонія.
Його поховали на українському цвинтарі в Бавнд Бруку. Я був там. Бачив на його могилі масивний степовий хрест з темно-червоного мармуру. У мемуарах Костюка прочитав, що спроектував його Святослав Гординський.
З нарису "Утікач" http://ukrlife.org/main/evshan/25poetiv14.html
У 2005 році Михайло Слабошпицький видав роман-біографію «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», за який був нагороджений національною премією імені Шевченка.
_______________
* Джерело https://zbruc.eu/node/65778
Три останні знимки - з книжки "Живий Осьмачка. Спогади".
