Показ дописів із міткою Станіслав Тельнюк. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Станіслав Тельнюк. Показати всі дописи

понеділок, 30 серпня 2021 р.

Пам'яті натхненного письменника-шістдесятника Станіслава Тельнюка

 



…Він помер на світанні 31 серпня 1990 року. Був дощ і небо плакало разом з тими, хто проводжав Станіслава Тельнюка в останню путь. І плакала в Космосі маленька Планета, що за кілька років названа буде на честь українського письменника і літературознавця Станіслава Тельнюка — Станіславом. (с)
Планету Stanislav відкрила у 1982 році Кримська астрофізична обсерваторія, і її занесено у Всесвітній реєстр Ґарвардського університету за номером 7632.

Йому йшов лише 56-й рік... Станіслав Тельнюк - обдарований, талановитий, натхненний письменник, перекладач з 15 мов, автор 8 поетичних збірок, багатьох повістей та оповідань, історичних романів, роману-есе, літературно-критичних нарисів, документальних повістей-репортажів, біографічних повістей, сотень статей... Громадянин. Шістдесятник. Делеґат Установчого З'їзду Народного Руху.
Світла пам'ять...




Станіслав Тельнюк

* * *
Тремтлива струнна течія
І роздум тихокленний...
Зелена радосте моя
І смутку мій зелений!
А ви мовчіть... А ви мовчіть!
А я пройду незримий.
Мені ви очі затуліть
Долоньками своїми.
Зеленоптиць майне перо,
Опалить душу щемну.
Зелене сонячне ядро
Летітиме на землю.
Хай буде тінь... Хай буде крок...
І в струнності потоне
Зелено-юна ваша кров
І кров моя червона.

* * *
Запам'ятовуй, запам'ятовуй,
запам'ятовуй
Цей вечір тихий, прозоро-синій
і пурпуровий,
І рідне слово, і рідні очі
туманно-млисті,
Й на чистім небі таке прозоре
зеленолистя...
Запам'ятовуй, бо неповторне усе
на світі:
І біла хмара, і синє небо на тихім
вітті,
І дні майбутні,
і сьогодення,
і дні минулі,
І перше слово,
і перші сльози,
і крик зозулі...

* * *
Лиш трамвайний вагон. Та дівча край вікна.
Та букетик гвоздик. Та двадцята весна.
Та за вікнами ніч. Дальнозір’я дзвенить.
Дивна мить проліта, диво-мить, біла мить...
Тільки струни трамвайні співають у ніч.
Та сльозинка блискуча з утомлених віч.
Та Дніпра набухання. Та зоряний крик.
Та дівоча щока на букеті гвоздик...


Так трапилося, що на Установчому З'їзді Руху ми зі св. п. паном Станіславом сиділи поруч. Звісно, ділилися враженнями про те, що чули й бачили. Було дуже цікаво з ним говорити. Мала приємність познайомитися з ним у Спілці ще до З'їзду, коли він найдієвішим чином пропаґував ідею Руху і працював на її втілення. "Літературна Україна", яка друкувала з'їздівські матеріяли, вмістила, здається, у числі з 10 вересня 1989, знимку зали, і на ній ми з паном Станіславом - на передньому плані. Берегла була з'їздівські випуски "Літературки", але, на превеликий жаль, вони пропали. Шкодую...



* * *
І тонула галера із днищем порубаним.
І сміялися хлопці сльозами солодкими,
Бо пірвали кайдани і в хвилі покидали.
І тонула галера із днищем порубаним.
І сміялися хлопці… А сонце на заході
Все тонуло, тонуло у морі червоному…
Тільки чайка тривожна кричала і плакала.
Та сміялися хлопці сльозами солодкими…
Та ще сивіли десь небеса над Вкраїною…

Це - епіґраф до першої частини першої книги історичної повісти Станіслава Тельнюка «Яром-долиною...»; її видано посмертно, 1991 року, і вона завершує дилогію про славне запорозьке козацтво. Першу книжку дилогії - історичну повість «Грає синє море» видано в 1971 році.
А ось якими прекрасними епіґрафами відкриваються наступні частини повісти «Яром-долиною...»:

* * *
І зорі ячали, і плакав поріг…
Кричали печалі на триста доріг…
І крапля по краплі — мов зойки руді…
Й поламані шаблі блищали в воді…
І в тиші недобрій ховалася тінь,
І місяць за обрій незрушно летів…
І в дикому полі, на волі, вночі
Дзвеніли тополі, у небо б’ючи…

* * *
Сьогодні смертно місяць пах,
Туман криваво чах…
Щасливий той, хто в битві впав
Од першого меча.
Щасливий той, кого забув
Неправий божий гнів,
Кого на горе та ганьбу
Він жити не лишив.
Щаслив — хто в зелень пирію
Коневі впав до ніг
І вражу радість в цім бою
Побачити не встиг!..

* * *
Чи то птиця летіла і дорогу згубила?
(В небесах — білий сніг, білий сніг.)
І така ж вона сива, і така ж вона біла —
Упала коневі до ніг…
Чом ти, коню, спіткнувся — чи дорогу забувся?
(В небесах — тишина, тишина!)
Біла птиця ридає, щоб ти повернувся
До неньчиного вікна…
Ой же, пізно вертати, бо немає вже хати!
(В небесах сивий грім, сивий грім…)
Завтра ввечері, коню мій, будеш іржати,
Ридати над трупом моїм…


Станіслав Тельнюк - якщо я не помиляюся, на Володимирській Гірці у Києві.


* * *
А зима завзялася тайгою гасати
Ще й вітри галасують - шалені і вперті...
Ти пришли мені гілочку з білого саду,
Зовсім крихітну й ніжну, пришли у конверті.
Я її відігрію і в склянку поставлю,
Щоб вона ожила золотою добою,
І весну нагадала - далеку й недавню,
І озвалася вітром, степами, Тобою.
Ти подумаєш певне: не треба ілюзій,
Бо закони життя невблаганні й суворі...
А я хочу згадати смеркання у лузі,
І налякані роси, й напружені зорі.
Тут блукає й блукає пурга безпритульна,
Б’є копитами в криг крем’янисту породу,
І дрімає на сопці замерзлий багульник,
Визираючи сонце Далекого Сходу...
О, як хочу тебе я крізь хуги почути,
Тихе слово твоє, де - і трепет, і ласка!
Ох, як хочу я в травень далекий вернути,
У минулі веселки, що сяють, мов казка.
Я дивлюсь у вікно й задихаюся: де ти?!
А довкола - таке незбагненне безмір’я,
Що неначе кружляють між нами планети,
Що неначе між нами найдальші сузір’я...
А тут ще й пурга завзялася гасати,
А отут ще й вітри галасують уперті...
...Десь далеко летить мені гілочка з білого саду -
Зовсім крихітна й ніжна... Летить у конверті...


Могила св. п. Станіслава Тельнюка на Байковому цвинтарі, ділянка 52.

* * *
Летять мої години та хвилини –
І облетить життя рожевий цвіт,
А я хотів би жити без упину
І через сто, і через двісті літ…
Таке хай зробить мозок мій і руки
Щоб не стидитись перед майбуттям,
Щоб не умерти в пам’яті онуків
А жити добрим та ясним життям, –
Таким життям, яке не знає втоми,
Що йде і йде у висі золоті,
Де смерть – лиш епізод маловідомий,
А не кінець натхненної путі…


Станіслав Тельнюк - Фраґменти творчости http://www.telnyuk.info/stanislav_telnyuk_tvorchist.php З цього сайту можна завантажити дилогію «Грає синє море» і «Яром-долиною...» у форматі fb2.

середа, 11 вересня 2019 р.

З тридцятиліттям нас, рухівці!







"Мабуть, ті дні були найкращими в усій історії Руху. Три дні Установчого З'їзду."


Мабуть, найпотужніше з усього промовленого на Установчому З'їзді Народного Руху:

Євген Сверстюк
Дорогі люди! Поділяю з вами радість нашого великого свята і маю надію, що до наступного з'їзду ми визріємо до того, щоб доповідь на тему "Духовні джерела відродження" поставити на перше місце і відкриємо з'їзд нашою давньою українською молитвою.
Ми живемо в неспокійному світі відчуження людини від своєї суті. Криза людини, духовна криза людства — нині найбільша тривога світу. Людина змаліла і заплуталась у надпродукції речей, ідей і арсеналів зброї — і свої витвори вона почала ставити понад свого Творця.
Звичайно, ми в авангарді людства — "в області" революцій, руйнування традицій, самознищення. Ми перші дали світові Чорнобиль. Ми перші переживаємо кризу людини — і саме ця криза вимагає перебудови і нового мислення.
На вітрині мод зарясніло слово "духовність". Воно вже стало легким, як полова. Одні для заповнення духовного вакууму заводять духовий оркестр і агітмузей у приміщенні храму. Ті почали давати служителям культу громадські доручення. Ті несуть своїх дітей до церкви охрестити, але потім не вчать їх жити по-християнському. Ті збирають матеріал про пришельців з космосу та цікавинки з індійської культури. Інші, зрештою, прикладають духовні зусилля в науковій та мистецькій праці — і теж наче входять у сферу духовного...
Але чому ці похвальні заняття не виробляють того високого етичного ідеалізму, офірної любові, безкорисного служіння ідеалам, які породжувала висока віра, що йшла від Нагірної проповіді Христа? Будівельні камінці вторинного походження можна цінувати, збирати, шліфувати, але храму з них не збудуєш. Згадаймо давній переказ про двох будівників. Одного чоловіка з тачкою, наповненою камінням, запитали: "Що ти робиш?" — "Та от, звеліли возити каміння — вожу". "А що ти робиш?" — запитали іншого, такого  ж. — "Я будую собор Святого Петра". Собор святого Петра в Римі стоїть завдяки тому — другому.
Всі великі собори минулого — це, передусім, пам'ятки високого духу. Всі великі творіння Данте, Рафаеля, Сервантеса, Шевченка - це теж творіння не пера і пензля, а творіння духу. Всі безумно одважні пошуки невідомої землі, експедиції Колумба і Магеллана йшли від одержимості духом і великої віри у великого Бога.
Без віри, шо гори рушить, малі люди будуть надити рибку на мілині й гризтись за привілеї, і ніколи не знатимуть: "Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра" (Леся Українка).
Де і коли люди відірвались від джерел? XX вік визрів як епоха глобальних доктрин, експериментів, винаходів. Запаморочливі відкриття змінили образ світу. Люди заметушилися в силовому полі науки — і свіфтівський дивний острів Лапуту раптом піднявся вгору в образі гордого самовдоволеного божества, яке нібито все може. Виявилось, шо на зворотному боці того ідола — чорна діра.
Виявилось, що запаси духовних і моральних сил людини занадто слабкі супроти цього ідола. І в цьому моральна криза нашої епохи.
Напівдикун, засліплений блискітками напівцивілізації, зневажив свій справжній скарб.
Суєтні люди і сірі воли науки підхопили леґенду про всемогутнього ідола і запишались. Великі ж вчені забили тривогу.
Володимир Вернадський: "Демократія — свобода думки й свобода віри, якій особисто я надаю не меншого значення, але яка здається зараз, — може, тимчасово історично — втрачає свою силу в духовному житті людства".
"Науковий розвиток не може йти без зв'язку з живою роботою думки одночасно в філософії і релігії".
Тейяр де Шарден: "Всього пробувати, все доводити до кінця, прагнути до осягнення найповнішої свідомості — це найвище право моральності, обов'язкове у всесвіті, який підлягає духовним перетворенням.
...Моральність динамічна мусить бути звернена в майбутнє — в пошуках Бога.
...Бог пронизує всесвіт, який треба виповнити своїм зусиллям — і це неодмінний мотор всього дальшого розвитку життя, до піднесення Духу на землі... що спричинює духовний розвиток Землі”.
Антагонізм науки й віри — це неіснуюча проблема, вигадана догматиками, які не знають ні науки, ні віри.
За всієї відмінності сприймання феномена духу французом Шарденом, українцем Вернадським і звичайним селянином, який у зв'язку із зеленими святами знав, що Святий Дух зійшов на простуватих рибалок і митників та дав їм силу апостолів, — за всієї відмінності вони однаково розуміли головне: Дух дає нам силу, сенс і перспективу. Зрештою, це міг би зрозуміти кожен: адже наша ера відкрилася найбільшою духовною революцією саме через діяльність тих апостолів, яким Євангеліє заясніло і — вперше в історії — заговорило різними національними мовами.
Ми втратили це розуміння не лише через фетишизацію науки і людську слабість перед світом речей. У нас держава організувала духовну розруху і руйнувала духовну культуру протягом трьох поколінь.
Морально стероризована, духовно ослаблена людина, приглушена тотальною пропагандою бездуховного матеріалізму, звикала до примітивного, кон'юнктурного мислення.
Наше виховання орієнтувало дитину на задоволення матеріальних потреб і зневажало тисячолітню мудрість самовдосконалення:
"Лише Закон свободу може дати”.
Фальшива псевдонаука орієнтувала на перекручене тлумачення високого ідеалізму і проповідництва наших класиків. Ми загубили ключ до їхньої душі — до спадщини. Школа систематично руйнувала ту культуру, яка й сама легко руйнується без щоденного плекання.
Не будемо спрощувати: ніхто навмисно моралі не руйнував — зруйновано основу, на якій тримається споруда моралі. Ця основа — Абсолют.
Великі християнські цінності — Істина, Добро, Краса були вистраждані і осягнені на висхідному шляху служіння Богові і в напруженому відчутті Страху Божого. В основі їх лежить той безкорисливий ідеалізм, який стає потребою високої душі, спрямованої до Бога. Тільки Абсолют був джерелом і провідною зорею.
Крах цінностей починається з узаконеного грабунку і заперечення Бога. Висхідний шлях Духу відкинуто. На зворотному шляху вже нема засвічених ідеалів — вони полишаються за спиною. Під істину робляться личини правдоподібності. Добро — вимовляють з посмішкою, Красу зневажають і використовують для потреб...
Страх божий звеличує, а страх перед начальством ослаблює моральні сили і породжує запобігливу відданість вождям. Заповіді в релятивістському тлумаченні втрачають силу морального закону.
— Шануй отця і матір твою — дивлячись, хто вони.
— Не убивай — дивлячись кого.
— Не давай кривих свідчень — дивлячись, чи корисно.
Нині ми латаємо діри закликами: "Будьте взаимно вежливьі”,
"Берегите природу", "Спасибо, что закрьіли дверь". Тлумачимо аксіоми: треба любити рідну маму і рідну мову...
Храм без божества, любов без офіри, шлях без страждання — ось та низка дешевих замінників, що зовні нагадують правдиве і живе, а насправді є тільки спародійованими образами його.
Затоптано і загублено моральні максими.
Все це мало б засвоїтися з молоком матері, все це дитина мала б повторювати щодня в ранній молитві...
Чому нас так приємно вражають українські студенти, що приїжджають з Америки, з Польщі, з Канади? Чому вони в чужій стихії зберегли український дух, мову, лице? Чому їм нічого не треба пояснювати, наче наперед є моральна домовленість?
У них живий релігійний корінь — і вони живі. Польща об'єдналась у солідарності проти казенної сили в незалежній церкві.
Українців Заходу єднає церква. А хіба наших козаків у боротьбі за віру і волю єднала не церква?
Ми мусимо відродити людину — мусимо відродити її духовний корінь. Інакше ми не склеїмо її з найкращих гасел і приписів.
Не треба ставити наївних запитань, мовляв, кожен уявляє Бога по-своєму, не всі на Заході вірять, не всіх віра перероджує...
Це проблеми глибинні та вічні. Важливо, щоб над головами всіх була святиня — як сонце однакове для всіх. І щоб стояти до неї лицем.
Яка істотна різниця між катом Грозним і катом Сталіним? У розмові з Ейзенштейном, який ставив фільм про Грозного, Сталін сказав: "Бог мешал Йвану... Он правильно начинал дело, но потом шел замаливать грехи..."
Образ абсолютно безбожного вождя особливо страшний тим, що він став прикладом для виховання абсолютно безбожної людини. Всупереч усім вченням великих, які відкривали закони природи, науковий атеїзм було оголошено єдино правильним і науковим поглядом, за яким людина має боротися з природою і з людиною, переламати свою власну природу, щоб потім перебудувати її всупереч досвідові тисячоліть. Вершиною виховання мала бути беззавітна відданість ідеям, тобто стан сліпого послуху, готовність на все і переступ усіх законів моралі.
В епоху страшної руїни храмів і руїни людини катастрофічне падіння моралі, віри і права йшло одночасно. В активісти йшов потенційно кримінальний елемент, і йому всі грабунки, вбивства і насильства наперед прощались іменем влади. Він входив у життя народу, як ніж у масло. Безконтрольний і безкарний, він сидів
зверху.
Що сталося з народом? Чи пропала раптом тисячолітня проповідь добра і любові? Ні, не пропала. Люди все розуміли, все пам'ятали. їх здеморалізував теоретично обгрунтований терор — безперервний і безнадійний. Зло взяло гору і закріпилося. Народ заляканий... Заляканий, але не знищений морально. Треба звільнити його здорові сили.
Перебудова може початись тоді, коли чесні й порядні візьмуть гору. Коли озброєні бойовою фразеологією злочинці і лакеї почнуть ховатись.
Рух мусить мати моральний фундамент — традиційний, народний. Українська традиція є християнською. Цим духом вона живилась і розбудовувалась справіку. Мова, пісня, душевний лад проникнуті наскрізь добротою цього джерела. Його замулювали навали татаро-монголів, лютих царів, але його розчищували
Сковорода, Гоголь, Шевченко, Куліш... Тривала нерівна — вічна боротьба за джерела. До революції Україна прийшла приспаною і окраденою, порізненою, але з великим запасом духовних сил. Відречення від святині було важкою драмою:
Я той, хто кинув Бога й Небо,
Аби тобі був світлий час, —
гукав у відчаї Володимир Сосюра. Це була бездумна, даремна жертва: світлий час без Неба не настане.
Сиві, змучені, похилі, ми підсумовуємо життєвий досвід: щось є над нами. В цьому "щось" — увесь інфантилізм блудних синів блудного часу. Пророки, генії, чужі і наші національні мислителі тисячі літ казали, хто є над нами. А ми, напівосвічені, дипломовані і "серцем голі догола", зробили з великого Бога предків слово "щось”.
Нині нам потрібен храм для науки мудрості. Не та казенна церква, яка повторює стиль і навіть жаргон партійно-бюрократичного апарату. Народові потрібна справжня церква Христова, українська — і православна, і католицька, і протестантська. Потрібен священик — подвижник, добрий учитель, священик-патріот, народний вихователь і лідер. Бо недуги духовні облягли нас ще більше, ніж фізичні. Морально ми геть занедбані...
Нам потрібна література, яка будить "дух, що тіло рве до бою”.
Нам потрібна нова школа, передусім для армії вчителів — учорашніх слухняних агітаторів.
Нашим дітям треба повернути азбуку моралі й духовності.
Якщо ми хочемо, щоб наші діти поважали нас і закони, мусимо їм відкрити джерело закону — Закон Божий. Нині ще ці слова викликають бездумну посмішку. Нині у нас є лише віз, який і досі там, — у болоті застою.
Над світом летить епоха науково-технічної революції. Ми всім "союзом незламним” прийняли її на рівні дикунів. Вона спалила наші природні багатства, довела нас до розорення і підвела до прірви наших непоправних правителів. їхній талісман — принцип насильства — втратив силу.
На наших очах тихо відбувається моральна зміна світу. Ідоли падуть так швидко, що носії їх тільки розгублено водять очима. Фальш і брехня йдуть потоком, але вже їх нікому слухати. А тим часом на нашому полігоні тривають старі ігри в рабів і погоничів. Погоничі не розуміють, що їхня мова вже не дійсна. Ми тільки починаємо прокидатись до духовного життя і згадувати азбуку моралі. Фальшиві стереотипи ще ходять в обігу. Обман і самообман, неправдива інформація, догідливі начальству звіти — наш кошмар ще триває.
Але росте народний рух. Народ прокидається, і він диктуватиме зміни. Чи готова наша інтелігенція до розмови на рівні високого слова, на рівні національного обов'язку, на рівні гідності?
Адже це є єдино прийнятна мова завтрашнього дня.
Ми вітаємо нове мислення, яке прокламує пріоритет загальнолюдських моральних вартостей. Але мислення є мислення: сказавши "А”, воно мусить сказати і "Б”, і "В"... Почати треба з вибачення перед дітьми: "Діти, закрийте вчорашні підручники.
Вибачте — там обман. Не класових, а загальнолюдських моральних вартостей дотримувались ваші діди та прадіди. Вони мали рацію.
Ми хотіли створити новий світ і новий тип людини — ідейної, національно байдужої, відданої вождям і готової для них на все. Ми скинули моральний бар'єр і відкрили широку дорогу новій людині. Туди кинулись пролази, агресивні нездари, егоїсти, циніки — виявилось, що в театрі життя роль "ідейного товариша” грати найлегше. А от порядного, чесного, доброго, розумного — не зіграєш: ним треба бути. Таку людину ми затоптали...
Ще до вашого народження, діти, ми знизили також рівень думки, господарності, культури і духовності, бо підозрювали й винищували найкультурніших. І нині, коли цивілізовані нації розв'язують великі проблеми життя, ми доводимо одне одному аксіоми та перевидаємо вчорашні підручники — з доповненнями. Закрийте підручники.
Ми боролися з пережитками минулого в свідомості — з пережитками власності, з індивідуалізмом, з релігією... Звичайно, з людською скнарістю, з глухим егоїзмом та суєтністю треба боротись. Але саме цих слабостей ми не зачіпали. Ми боролись проти людської справжності і незалежності, що спирається на
право власності, на гідність особи, на право вільної совісті... Ми переслідували духовність в усіх проявах — ми культивували людину черству і байдужу...
Якщо ви, обмануті, можете вірити в святиню — вірте, діти! Бо віра дає сили для життя. І хай вас рятують крила молодості — священні пориви".


"Три дні вересня вісімдесят дев'ятого" - файнезна книжка, що її впорядкував, дяка йому, Євген Жеребецький, зі стенограмою Установчого З'їзду, списком делеґатів та іншими документами З'їзду й масою світлин.
"Літературна Україна" публікувала в часі З'їзду фоторепортажі з його зали й тексти виступів, і на однім з фото, поруч зі світлої пам'яти Станіславом Тельнюком, знайшла й себе. Страшенно шкодую, що ті числа газети не збереглися...
Рух для нас - то одні з найкращих спогадів нашого життя. Попри все, що стало відомо згодом...


Оце думаю, чи правомірно сказати, що те, як руками аґентів, п'ятої колони і зрадників розібралися з Рухом, - лише прелюдія до того, як розібралися, чи радше - розбираються на наших очах, із Майданом і п'ятьма Порошенківськими роками. Знову ж таки руками аґентів, зрадників і п'ятої колони...











Установчий з’їзд Руху у 20 фотографіях