Пом'янімо...
Володимир Затуливітер
***
Зима. І ніч. Вантажні поїзди
Пожди, дрімотнице моя, пожди,
коли нам совість совістю запишуть.
Таких нескоро, може, буде слів.
Таке письмо віднайде світ нескоро.
Ти краще глянь, як чисто іней сів
на білі - в чорнім небі - осокори.
Тонкі-тонкі, аж наче не ростуть,
аж не дерева наче, врослі в тишу!
Всі в райських пірцятках, що заметуть
за нами душі, мов навік запишуть...
Володимир ЗАТУЛИВІТЕР
«Якою мовою, поети, себе виплакуєм у світ...»*
КОЛЕСО ШУМЕРА*
Хто такий геній, якщо в літературі все сказано відначально – Біблією! … Геній у літературі (й у мистецтві загалом) – спритний школярик (а не Франків Гриць зі своєю абабою-галамагою).., який пише елементарний переказ на уроці мови. Уважніше, ніж інші, вислуховує пропонований текст, спритніше й химородніше, ніж (див. дужки вище) перебрехує почуте (і, звісно, пізнане й засвоєне) до невпізнання. Перебрехує – самі розумієте – текст, але ніяк не те, про що в ньому йдеться.
Убившись, як мовиться, в колодочки, такий лукавий школяр стає мільйонноликим Ігорем Кіо. Ім’я їм – легіон! Їхній першотекст – Біблія!то такий геній, якщо в літературі все сказано відначально – Біблією! … Геній у літературі (й у мистецтві загалом) – спритний школярик (а не Франків Гриць зі своєю абабою-галамагою).., який пише елементарний переказ на уроці мови. Уважніше, ніж інші, вислуховує пропонований текст, спритніше й химородніше, ніж (див. дужки вище) перебрехує почуте (і, звісно, пізнане й засвоєне) до невпізнання. Перебрехує – самі розумієте – текст, але ніяк не те, про що в ньому йдеться.
Але, якщо копати глибше й глибше, то й Біблія – не першотекст, переказ. Яких лише першовитоків її на нинішній день познаходжувано! Месопотамія, Ассірія, Єгипет, антика… Аж Боже мій, ще раніше був, виявляється, Шумер!
Це – як балабоки про те, де й коли (і ким!) було винайдено колесо, рало і стріла.
Отож, перш, ніж кричати ура, згадуйте шумерський Ур.
Тризуб – це, власне, наша ще дохристиянська свята трійця. Яка безодня, не осягнута і не осмислена істориками. Чому, власне, Володимир першим із князів возводить Тризуб у – посутньо – державний і державницький символ і раптом ані сіло, ані впало охрещує Русь? Історики, може, не докопалися до першокореня Тризуба? Не там копали? Не туди дивилися? Харизматична ж бо символіка християнства цілком інакша.
Шкода мови! Які там у нас історики? Дячок від науки Костомаров? Великий (sіс!) Грушевський – і той лише іоан предтеча ймовірного, на жаль, історика України.
Дрібніє наше – рardon – краснописіє, так невмолимо дрібніє, неспинимо. Незупинно! Прийнявши як аксіому, що мистецтво – дурман (то вже інша річ: світлий він чи чорний), примітивненько заметафоризуємо. Колись мак цвів на весь город. Не суціль. А звісно, поміж картоплею.
СКОМОРОЩИНА
Укри (за Остапом нашим, бідолашним Вишнею) – нація лицедійська. Згадайте бодай – та що там весілля! Хрестини, пострижини, іменини еtс, еtс. Ми навіть на похороні, на поминках лицедіємо. Куди тим ланцям-скоморохам, а придворним блазням і поготів.
Ото ж бо: із Григором Тютюнником ми втратили геніального лицедія. Трагіка. Другого Бучму. Зась! Б’ю себе по пальцях, перстах писенних. Це во царії була така заведенція? Пєрвому – вторая! Не другого, ні. Ще одного, одного зі мнозі. Він удесяте, всоте, може, грав, програвав і перегравав віртуальне (як нині замоднилося) своєї душі. Для тих, кому не пощасливилося чути його скоморощини чи так звані авторські читання, його проза, проза бездоганна, втрачає третину (якщо й не всю половину) свого неповторного чару. Я кілька разів слухав його «виконання» і зі сцени, і просто так, серед своїх, принагідно, за чаркою трьох найтрагічніших «зозуль із поклоном» у нашому історичному бутті, про яке й справді без брому згадувати не можна.
Якось навіть зазухвалився, нечема, простежити Григорове читання «трьох зозуль» за друкованим текстом. Із-підтишка. Сховав на колінах, під столом. Він «ніже тії титли» не пропустив. Так, може, народ наш їв хліб у незчислимих голодівках: аби ні крихтини не зронити. (А тоді бо й справді царював у нас духовний голодомор і Григір як ніхто відчував це.)
Це був трагік уголос.
Як, навпаки, Стефаник – трагік у мовчанні. Недарма ж бо щоранку із його кімнати вигортали лантух зіжмаканого паперу, а на письмовому столі молоденьке сонце крізь лінзу шибки не могло прочитати ані рядочка. Отаке – оно страшенне, смертницьке nulla dies sine lineа! Дев’яносто відсотків (прости Боже!) Стефаникових апостольських днів згоріли, спопелились – sine lineа. Канули в Океан-Лету, як черев’я айсберга.
Цим, може, Стефаник виграв, але в тексті. А Григір – у підтексті. Підтексті читимому.
Але повернімося до наших, гм-м… трагіків. Бучма – великий трагік уголос. Але – із чужим текстом. Григір же – зі своїм. У кожного трагіка своя, даруйте, уникаю каламбуру: своя драма. Побоююся, що тут і сам Назаретець не розсудить.
ВІДКЛАДИ НА ЗАВТРА
Тема, так би мовити, для завтрашніх роздумів. От про що. Як, де, звідки, чому вибубнявіло, вистеблилося і злютувалося кривавим вузлом з Тарасової душі оте троїсте: богоборство – іноді аж варнацьке, брутальне й босяцьке, – богорозуміння (ні, не сліпацьке, жебрацьке колінопоклоніння) і щемливе, тужливе, пронизливе, як ні в кого із наших ліриків і ліринь, прагнення – ні, не так, потаємне і від самого себе ховане жадання богорівности?..
Учора, такого собі вересневого дня, ще не дзвінкоблакитного, як у небораки Сосюри, але нівроку, на буденний, сірий, зачовганий і запльований сирецький хідник упав мені під ноги у цьому не вельми веселому році каштан. Зелена їжакувата бомбочка весело вибухнула, а мене обпекло:
… ми восени такі похожі
Хоч капельку на образ Божий.
Цілу ніч катувався, навіть свічку (не стиджуся признатися, бо ж не гріх) засвітив перед Миколаєм, давно – здається, десь у потойсвітті – привезену із нашої Слобожанщини моєю найріднішою (царство їй небесне) сестрою Марією. А воно ще болішало, пеклішало, душу, як мичку, на прядці пряло:
… похожі
Хоч капельку…
Шекспір би тричі вмер! Од щастя, якби написав таке. Од заздрости, якби прочитав і вчитався в оце «хоч капельку…» І втретє… Втретє (прости, Господе, азм грішного) – від того, що ось такі, не його рядки цитують, помираючи задля майбутнього ілюзорного воскресіння, навіть миршавенькі київські каштанчики. Як оцей, що лежить зараз перед очима на столі.
Хоч капельку на образ Божий…
Овва – марнота марнот!.. Шекспір щасливий туманним, альбіонським і «глобусним» щастям – і нівроку йому. Я відганяв мару і втому від нічниці добрячою кавою. Ба: каймак у філіжанці осів і кава за кольором стала похожа на миршавенький каштанчик. Із філіжанки скотилась на серветку такого ж кольору краплина.
Ні, тільки не сьогодні – наказав я собі. Будь розсудливим і шануй мудрих із прадавніх інкунабул: «Ad meliora tempora!», відклади до завтра-позавтрашньої шухлядки. В котру вже й дрібненького папірчика не втиснеш…
Володимир Затуливітер
***
Якою мовою, поети,
себе виплакуєм у світ…
Такою нам би помирати –
найзолотіший заповіт.
Дарма, що вдруге нам не статись,
не буде третьої весни.
Такою мовою писати –
мов підзирати Божі сни.
Такою мовою за Богом
піщаний засипити слід…
Убого живемо, убого –
в окрайці ніздрюватих слів,
які для Бога мовби крали,
а перепродали собі,
і переслинили, мов рани,
підпільний свій, таємний біль.
Тубільний біль, в якому слову
не посміхнеться соловей,
лиш переплаче – що нікому, –
й собі самому – не живе…
Юрій Ковалів
...Жодна собака з НСПУ не гавкнула, аби спогадати великого поета-ескапіста, який, уникаючи номенклатурної метушні, був ближчим до суворої дійсності, ніж усі галасливі автори, разом узяті. Він, утікач від оманливих реалій, сковородянець за душевним складом, був небезпечною для влади постаттю, яка його знищила, бо він став на шляху реалізації її лиховісної ГАЕС, що досі нависає своїми небезпечними проектами над етногенетичною пам'яттю України в її основі. Тільки наївне створіння може повірити в смерть поета від чаду. Є версія, що трагедія сталася на Святий вечір 2003 р., лишилася неушкодженою Біблія... Спроба перекинути цей "вчинок" на племінника - то вже легенда, шита "білими нитками". Це вона, ця влада наступного року спалила Затуливітрову хату в Бучаку, аби не лишилося сліду, майстерно замітаючи свої злочинні сліди, бо, справді, доказів її вчинку не знайти. Покійний, світлої душі В. Бородін розповідав про цю трагедію та її причини, заклав науко-дослідницький центр, який, "дивним чином", зазнавав руйнувань. Але він уже розмовляє з Господом, і доказів навести не може...
2019
Володимир Затуливітер
ДИТЯЧЕ
Мама виносить із хати
Надщерблений горщик
З розведеним небом весняним
І ставить на теплу призьбу,
Де потиху лежать
Два віхтики з тонкої осоки
Та згадують торішні муки.
От зараз
Мати наточить медової глини
У кварту із давньої гільзи
І поруч поставить на призьбі,
Де два віхтики з осоки
Поважну балачку ведуть.
Каже один:
- Я намалюю сонце над світом.
Каже другий:
- Я намалюю небо і луки.
Мати мовчки й собі:
- Завтра — літо...
…Коли Володимира Затуливітра поховали на стрімкій дніпровській кручі - горі Козацький шпиль, високо над Славутою, де бур’яном поростає цвинтар села Бучака Канівського району на Черкащині, один із небагатьох учасників мовчазної тризни, Олександр Сопронюк закарбував*** спогади:
- Ховали на Йордана. Останній поетів прихисток так само ладнався непросто. Земля давалася важко. Промерзла, зашорена в лід. Неприступна моторошним холодом і далекою байдужістю. Клинували, пробивали ломом, входили сокирою. Так вона гора - Козацький шпиль, що на сільському цвинтарі, навіки забирала до себе видатного українського літератора.
***
І досі вважається (офіційно), що український поет, лауреат премії імені Павла Тичини помер за нез’ясованих трагічних обставин 15 січня 2003 р.
Утім, і досі обставини смерті дивують. Як свідок трагедії, Олександр Сопронюк пригадував враження:
- Вийняли, з уже вийнятим склом, віконну раму. Ми “зайшли”, побачене зсудомило: на земній долівці лежав чоловік. В очах у нього стояв жах. Скоцюрблене вивернуте тіло. Обвуглена нога. Поруч – окуляри. Покуйовджена подушка. Зсунута зібгана радюжка. Полотно…
Ну, гаразд, чадним газом могла необачно отруїтися творча людина..
Але ж у тій самій кімнаті поряд із хазяїном на земляній долівці учадів рудий пес Бін - улюбленець поета. Не спрацювали тваринний інстинкт самозбереження? Але ж скла на одній із шибок не було, і він мав можливість вистрибнути. Не захотів у біді залишати господаря? Чому тоді пес не спробував людину рятувати, а сумирно ліг поряд і здох? Коли стало не продихнути, улюблений кіт поета… собі дременув через димар.
Запитання, запитання, запитання.... Годинник із календарем на руці Володимира Затуливітра зупинився 9 січня 2003 р. об 11:20 (23:20). На столі християнина так і залишилася недочитаною Біблія.
По собі вічний парубок не залишив, ні батьків, ні вдови, ні сиріт, ні сестри, - нема кому вимагати від влади поновлення тишком похованого розслідування. По собі добровільний Сашура із Бурчака “Ненаписані пейзажі”; видані посмертно, вони болісно засвідчили, якою неповною залишилася сучасна українська поезія саме без цього вісімдесятника.
***
Земля, яка не вміє залишатися лагідною матір’ю для спаплюженого поета, рідного сина, свого співця, - не має права називатися Батьківщиною.
Ні, ніяка вона не Вітчизна. Бо самі добрі люди, не Україна, по смерті Володимира Затуливітра в хаті, де мешкав і поліг мистець, облаштували невдовзі музей. Постійно сюди надходили нові експонати, поволі збиралися відомості про життя самобутнього поета, розгорталися експозиції. Проте у ніч, з 20-го на 21 листопада 2004 р, на світанні Помаранчевої революції, хтось перетворив на попіл відроджену хату В.І.Затуливітра. На щастя, минулося без жертв - вдалося врятуватися доглядачці музею.
Нащо оселю поета спалили? Аби не муляла око?
Аби накласти лапу на бездоглядну землю на березі Канівського водосховища.
В мою сьогоднішню похмуру віру
Путь мотузяна, вузляна, крута –
Такою, може, Кармелюк з Сибіру,
У вовка перекинувшись, втікав
У зарум'янений від панночек Летичів,
В Поділля чорне, крем'яне, як сіль.
Права, Устиме, нам з тобою птичі.
Ми надбіжки живем. Не так, як всі.
Вітчизна наша в світі без прописки.
Нас мови рідної ніхто не вчив.
Зсередини оддзяпилися писки,
Легені стисло: вмри, а не мовчи!
Бо є в тобі потреба України,
Хай невесела, але є таки!..
Нащо втекли ми, Кармелюче, в нині?
З якого раю, Кармелюче, ми втекли?..
Блюзнірство у тому, що на унікальних горбах - гора Козацький шпиль, заселених ще від трипільських часів, уже четверть століття б Україні, не киваючи на північного сусіда, належало б створити унікальний історичний музей під відкритим небом, а не планувати… облаштувати водосховище. Місцина аж роїться археологічними пам’ятками ранньослов’янського періоду.
- Що пережив - лиш те і є Вітчизна, - написав Володимир Затуливітер.
Зокрема на північній околиці села Бучак, в урочищі Грибіней, розташована Рожена криниця із цілющою водою - пам’ятка IX століття! Те джерело місцеві мешканці називають “Ружена”. За давніми переказами, тутешня знана красуня, Рожена пригощала водою з джерела, подаючи яндолу (побутовий дерев’яний ківш) київським князям Святославу, Ігорю та Володимиру, котрі з дружинами рушили, аби битися з половцями. Із давніх-давен сюди, на південь Букринського півострова, до Роженої криниці везли звідусіль поранених, бо промиті рани до ранку гоїлися.
А ще, двома кілометрами нижче за течією Дніпра, і взагалі стоїть Бабина гора, яку дослідник слов’янської культури та історії Київської Русі, академік Борис Рибаков (1908-2001) зараховував до провідних святилищ на Середньому Подніпров’ї. Саме тут, на Бабиній горі містилося найбільше в регіоні слов’янське капище, напроти якого височіє сакральна гора Дідів шпиль.
***
Можна було б усе перекласти із здорової голови на дурну та й за традицією списати на… прикрий випадок або ж ганебну мo cкaльську просторікуватість. Але і на Сумщині, на рідному хуторі Веселому села Яблучне Великописарівського району невдовзі згоріла інша пам’ятка - батьківська хата поета.
Розумієте, чому прості українці сумно дорікають самим собі:
- Дурний батько - дурні й його діти.****
.
Стривай-но, скрипалю,
притримай хвилю
музики в душі
на межі смичка й струни.
Стривай-но, гончарю,
притримай на мить
свій шалений круг
на межі води і глини.
Стривай-но, різьб’ярю,
притримай на мить
п’ятипалу течію долоні
на межі деревини і леза.
Я теж на хвилю замислюсь
на межі душі і слова,
неминучій межі,
де щодня зустрічаєшся
сам із собою -
на межі буття і небуття.
____________________
* Ці Затуливітрові рядки пок. Михайло Слабошпицький поставив епіґрафом до свого нарису-спогаду про Володимира Затуливітра, що увійшов у його мемуарну книжку «З пам’яті дзеркала»
** Записки із зошита «Стікс ХХІ»
Публікація Любови Снісар. 23 січня 2018
*** З есею Олександра Сопронюка "Трагічна даль. Володимир Затуливітер"
**** Уривок з нарису Олександра Рудяченка https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2885870-volodimir-zatuliviter-tam-pid-snigom-svit.html
