Михайло Слабошпицький
Фраґмент* з моєї третьої мемуарної книжки «З пам’яті дзеркала», де йдеться про поета Володимира Затуливітра. Книжка побачить світ 1 вересня, а її презентація відбудеться 5 вересня о 17 годині у Національному музеї літератури.
«Якою мовою, поети, себе виплакуєм у світ!..» (Володимир Затуливітер)
Ось я бачу його вперше.
Чубатий, з виразними рисами обличчя, в великих окулярах, котрі не могли приховати пронизливо-напружений погляд. Його похмурість створювала враження людини, яка ніколи не буває веселою і не вміє всміхатись.
Згодом я бачив (не часто) його і веселим, і всміхненим, однак оте перше враження задерев’янілої похмурості часто виступало мені з пам’яті, коли я згадував його.
Тоді я вже знав: Затуливітер – нова подія нашої поезії.
Він щойно випустив другу збірку віршів, на яку Новиченко (майже сам Зевс тодішньої критики!) відгукнувся захопленою статтею.
Звичайно, за цим фактом стоять і земляцький сентимент (Затуливітер, як і Новиченко, – родом із Сумщини), і той яскравий художній рівень книжки, котрий просто не міг проочити особливо зіркоокий критик.
Я вперше бачу, повторюю знову, насупленого й похмуроокого Затуливітра в «Енеї» при столі і в товаристві Любові Голоти з Дніпропетровська, Дмитра Іванова з Чернігова й Михайла Шевченка з Полтави. Так склалася їхня «квадрига», що проіснувала з десяток років, а потім розпалася, як здебільшого розпадаються всі творчі альянси. Всі четверо пішли своїми – разюче не схожими – дорогами, кожного закрутила своя веремія і, як це традиційно буває, по-різному в усіх склалася творча біографія. Мені здається, що вони трималися гуртом через взаємосимпатії, але як поети належали до зовсім різних «шкіл».
Але тоді ще тільки розпочався їхній «медовий місяць». Вони не тільки взаємоадоруються, а й захоплено читають твори одне одного, присвячують одне одному вірші. І всі четверо переживають творче піднесення. Їх заслужено хвалить критика. «Народжена в степах» (йменую її за назвою пронизаної якимось скіфсько-язичницьким шармом збірки) Голота привезла до Києва незнані тут протяжні степові пісні.
Дмитро Іванов баляндрасить і містифікує. Михайло Шевченко розповідає комічні билиці про походеньки полтавських літераторів. Затуливітер традиційно мовчить і лише вряди-годи вставить щось своє сакраментальне, до якого уважно прислухається вся трійця. Всі четверо провінціалів, можливо, змовляючись одночасно з’являлися в столиці з неодмінними відвідинами «Енею», де була і кава, і до кави.
Затуливітер сповідував культ Бахуса й аж до судного свого дня не зрікся цієї віри. Та пристрасть неоднораз ускладнювала його життя, але розпрощатися з Бахусом він чи не хотів, чи не міг. Я теж тоді потроху почарковував, а коли Володимир переїхав до Києва, і ми заприятелювали, то незрідка разом висиджували в «Енеї», де вусібч фонтанувала оковита. Пиття тоді було – принаймні в нашому викривленому уявленні – чимось суголосним громадянській доблесті. У кожного часу – свої стереотипи, ілюзії, табу і фобії. Подеколи мені навіть здається, що саме це визначає суть людського життя в контексті доби, в котру його, мов зерно в ґрунт, було закинуто рукою долі.
Володимир, незважаючи на те, що я часто бачив його в гурті людей (найчастіше – в застіллі) справляв враження внутрішньо самотнього. Здавалося, що десь у його душі значно більша, аніж у всіх інших, територія, на котру він ніколи нікого не пускає. Він сторонився незнайомих. Здебільшого тримався геть осібно. Ба навіть виклично осібно, ігноруючи всі заклики й поштовхи до літературної колективізації. «Самотній вовк», – нарекли ми його у відділі критики «Літ. України», де я тоді був завідувачем. Саме в той час з’явився переклад цього твору «Германа Гессе», і це означення стало дуже популярним. До Затуливітра воно легко прилипло. Не підпускав до себе людей не «його кола». Його коло – це невеликий гурт, де я бачив, окрім названих «квадригівців», були Василі Стефак, Портяк і Герасим’юк, Ігор Римарук. Очевидно, був іще хтось, а я його не запам’ятав.
Він не приховував своєї нетерпимості до посередностей чи графоманів. Його характеристики на адресу сірих літдіячів були саркастично вбивчі. Очевидно, саме за це і за гордовитість його недороблювали. Коли я написав захоплену статтю про нього, то мені докірливо цвікнуло з десяток колег: мовляв, дуже великий перебір похвальних епітетів…
Дуже ревниво сприйняли його літературну появу старші поети. Навіть – напозір доброзичливі й демократичні шістдесятники. Адже Новиченко в згадуваній статті натякав: їм на Парнасі тепер доведеться трохи посунутися, вивільняючи почесне місце для Затуливітра, який не просто його протежант, а важлива літературна подія, на котру всі ми вже давно сподіваємося.
Про Затуливітра мені вперше сказав Олександр Климчук, коли ми працювали разом у «Молодій гвардії» (була така київська обласна молодіжна газета). Климчук приніс у редакцію його дебютну збірку «Теорія крила» (1973 року) і не шкодував захоплених слів на адресу автора, який після закінчення філфаку тамтешнього педінституту й служби в армії тоді працював у сумській обласній газеті.
Невідомо, хто спротегував Затуливітрові – без цього тоді це не сталося б – його забрали до Києва, і він опосів місце заступника головного редактора видавництва «Молодь». Там він був справді на місці. Чоловік такої літературної кваліфікації і такого знання літератури – це приємний виняток поміж тодішніх видавців, що, як правило, мали приблизне уявлення про письменство – вони знали: класиків здебільшого призначають у ЦК партії, а керівники видавництв визначають, кого, коли і яким тиражем видавати. А що в кого з рукописів викреслювати, вони знають і без керівників та цензорів.
Не стверджуватиму, що Затуливітер був аж такий прогресивний та демократично керівник, яких більше в нас не було. Ні, обережний, мовчкуватий й завжди «собі на умі» (так висловився про нього один із видавців), умів запобігати ризикованим ситуаціям, ніде не ліз на рожен, однак саме талановиті рукописи він твердо відстоював, не боячись і піти проти течії. Саме такими були хіба що Богдан Чайковський, Віль Гримич і Валерій Гужва в «Молоді», Володимир Біленко в «Радянському письменнику» та хитрий Олександр Бандура, який навіть у часи суперактивного Маланчука вмудрився видавати «Бібліотеку української класики» та світову літературну класику в перекладах Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Юрія Лісняка, Дмитра Паламарчука, Дмитра Павличка, Ростислава Доценка й Анатолія Перепаді. Від цих перекладів Білодідова команда, яка виродила доктрину про дві рідні мови українців, люто скреготала зубами й писала доноси в усі можливі інстанції. Усі вони – і не тільки вони – вимагали особливого варіанту вкраїнської мови – української радянської, зі збідненим словником і репресованою масою лексем, густими росіянізмами та мавпуванням конструкцій речень, властивих саме російській.
Затуливітер люто виполював усе те «добро» з текстів, але при тому не розводився на теми зросійщення – він добре знав, де і в який час він живе і сповідував правило про те, що береженого Бог береже. Уникав розмов на будь-які політичні теми, хоча, гадаю, все що діється в нас, глибоко розумів, але відмовлявся від ролі дисидента. Такий був його, очевидно ж, глибоко усвідомлений вибір. Він тоді ввів мене до редакційної ради «Молоді», котра трохи мала вагу при формуванні темплану видавництва і подеколи могла вплинути на долю котрогось – як тоді звикли це називати – проблемного рукопису. Пам’ятаю, там «зарізали» і редактор, і рецензент рукопис унікального герметиста Станіслава Вишенського. Я попрохав у Затуливітра дати мені ці твори на додаткову рецензію. В ній я пропонував їх неодмінно видавати – «Молодь» матиме підстави заявити: саме вона відкрила талановитого поета. Затуливітер підтримав мене – і книжка Вишенського побачила світ. Так було й зі збіркою прози Ярослава Ороса, яку чомусь перекреслив у своїй закритій рецензії Валерій Шевчук. Своєю рецензією я схилив Затуливітра взяти мій бік – і дебютна книжка Ороса таки в «Молоді» вийшла.
Я дивувався тоді, дивуюся й нині, згадуючи його як видавничого функціонера.
Богемник, службист та анахорет – ці три, здавалося б, абсолютно непоєднувані іпостасі вживалися в ньому.
Він легко зривався «повести козу». Але – не з кожним, а тільки з тими людьми, з ким мав психологічну сумісність (таких було небагато; нові в його ближнє коло пробивалися з великими труднощами, мовби абітурієнти в університет при рекордному конкурсі). Затуливітер міг загуляти, або в Ірпінському будинку творчості, куди він над’їхав зовсім спонтанно до когось зі «своїх» – і тоді там рікою текли горілка й кава, а над нею, мовби вранішні тумани над водним плесом, клубочилися хмари диму, бо ж усі вони, як і Затуливітер, були затяті курці. Мені розповідали, що й у «Молоді», й у «Дніпрі», куди він прийшов після «Молоді», звикли до його «загулів», і начальство дивилося на них крізь пальці.
Пояснення благоприхильності керівництва видавництв – Затуливітрова виняткова відповідальність у ставленні до авторських рукописів, його літературний професіоналізм. Він безпомильно визначав художній рівень кожного рукопису, навмання вихопивши поглядом десяток сторінок у ньому – в різних місцях – й одразу ж видавав присуд: «Ставити до темплану» або «Дати докладну відповідь: це художньо анемічно, видавати його не можна». Він міг сам бути коректором, редактором, упорядником. Пройшовши школу газети, вмів усе й був напродив мобільним: треба здати відредагований і вже після коректури рукопис на ранок – Затуливітер, допінгуючись кавою, ніч висидить за столом – і таки на ранок усе буде готово. Де ж іще знайти такого працівника? А людські слабинки – в одного стрибки в гречку, в другого банальне сачкування, в третього сутяжництво, в четвертого обіймання з Бахусом – вони в усіх є. Головне – щоб працівник був незамінний. І Затуливітер, незважаючи ні на що, справді був таким незамінним.
І – нарешті – анахорет. Він міг раптово випасти зі своїх гульок, забути про приваби захмеленого товариства, сховатися в своїй холостяцькій квартирі від усього світу, не відповідати на телефонні дзвінки і, сидячи тільки на каві й сигаретах, писати й писати. Жив тоді як монах, що прийняв сувору обітницю.
Не знаю, чому Володимирові довелося йти з «Молоді». Може, йому було таки затісно в мундирі комсомольської дисципліни й регламентованості всього існування видавництва ЦК ЛКСМУ. В його тамтешньому списку було чимало тих книжок, котрі стали помітними в літературі. Перелік усіх їх тут зайняв би багато місця.
Після «Молоді» він опинився в «Дніпрі», ставши завідувачем редакції братніх (так тоді називалися письменства народів Союзу) літератур. Приніс із собою масу ідей. Темплан редакції заряснів іменами видатних письменників із усіх республік: Яан Кросс, Ліллі Промет, Енн Ветемаа з Естонії, Юстінас Марцінкявічюс і Йонас Авіжюс із Литви, брати Чіладзе й Чабуа Аміреджибі з Грузії, Василь Биков і Володимир Короткевич із Білорусії, Грант Матевосян із Вірменії, Анар із Азербайджану, Олжас Сулейменов із Казахстану, Чингіз Айтматов із Киргизії, Йон Друце з Молдови… – це тільки ті імена, чиї «дніпровські» тогочасні видання я знайшов на полицях своєї бібліотеки.
Здається, Затуливітер започаткував унікальний альманах «Сузір’я» – майже аналог журналу «Всесвіт», але «Сузір’я» – це твори письменників Союзу. Я знайшов у себе 26-й випуск, датований червнем 1987 року. Гадаю, цей випуск дає загальне уявлення про альманах узагалі. Упорядник його – Володимир Затуливітер. Тут одразу відчувається його літературні симпатії. Скажімо, серед перекладачів поезії – Затуливітрова «гвардія», яку він фаворизував і в «Молоді»: Ігор Римарук, Іван Малкович, Аттила Могильний, Ігор Маленький, Василь Герасим’юк, Василь Осадчий, Анатолій Кичинський. Затуливітер придумав для альманаху рубрику «Книга в книзі». І тут із передсловом Ригора Бородуліна вміщено останню прижиттєву поетичну збірку Володимира Короткевича «Був. Єсть. Буду» в перекладах Тамари Коломієць.
Я запропонував Затуливітрові стенограму круглого столу: «Чи не тісно буттю в річищі «нової малої прози», котрий відбувся в Естонії після появи там сенсаційної збірки оповідань нової літературної генерації (московські критики назвали ті твори втечею від соціалістичного реалізму). З естонського боку участь у розмові взяли доктор філології Нафтолій Бассель, голова тамтешньої Спілки письменників Володимир Беекман, критик і літературознавець Ендель Малене, прозаїк Юло Туулік. Україну представляти випало мені.
При якомусь кавуванні я заїкнувся Затуливітрові, що перекладаю (з підрядника, звичайно) твори своїх друзів Юло і Юрі Тууліків, що мають вийти окремою книгою в «Молоді». Він одразу ж зацікавився (читав про феномен братів Тууліків). Я дав йому переклад повісті Юрі Тууліка «Лев» – і вона була опублікована в цьому випуску «Сузір’я».
Тоді ж ми задумали, що я перекладу том прози популярного на той час російського письменника Володимира Маканіна. Вже за рік я поклав йому на стіл український варіант повістей «Предтеча», «Голоси» й «Старі книги». Побачив майбутню книгу в видавничому темплані. Однак у світ вона не вийшла – почалися паперова криза, інфляція. Ми опинилися в видавничому колапсі. Втратився й машинопис перекладу. Комп’ютерів тоді в нас іще не було.
Після «Дніпра», від якого лишився, сказати б, міленький видавничий струмочок, коли майже всі його працівники розповзлися хто куди, Затуливітер, працюючи в «Сучасності», все ще виношував ідеї заробити на хліб насущний літературною працею. Розповідав мені, що – за умови одержання на те гранту – хоче написати біографічний твір про Василя Каразіна, з іменем якого тісно пов’язаний Харківський держуніверситет. Невідомо, від кого він на грант сподівався (здається, тоді в сфері гуманітарній нікому нічого не було потрібно) – нізвідки грант до нього не прийшов.
Затуливітер не знайшов свого місця в нових умовах. Таке життя було зовсім не для нього. Це було так, мовби пишну й родючу яблуню з її рідного ґрунту пересадили на каміння. Він не був підприємливим, щоб спробувати себе хоч у якомусь псевдобізнесі. Він бридився роллю служки котрогось із політиків (дехто з колег легко зохотився на цю роль і ще й до сьогодні не виходить із неї!) Затуливітер не виходив із затяжної депресії й втікав у хронічні запої.
Добре пам’ятаю його похмурий і тужний погляд. Як чоловік амбітний, він нікому ні в чому не докоряв і ні в кого нічого не прохав. Він просто пропадав.
Якось я почув: Володимир покинув Київ і переїхав, як він сам казав, у райську місцину – в майже легендарний Бучач на Черкащині.
Вибрав такий варіант виходу з життєвого цейтноту. Класичний варіант ескапізму.
Закінчення**
фраґменту з моєї третьої мемуарної книжки «З пам’яті дзеркала», де йдеться про поета Володимира Затуливітра. Книжка побачить світ 1 вересня, а її презентація відбудеться 5 вересня о 17 годині у Національному музеї літератури.
«Якою мовою, поети, себе виплакуєм у світ!..» (Володимир Затуливітер)
(Скорочено)
При читанні віршів Затуливітра може виникнути враження, ніби весь він – у тому минулому. Сюжети вчорашнього життя, реалії повоєнних літ, спогади... Але він – поет наскрізь сучасний. Сучасний у погляді на речі, в мисленні, зрештою, найголовніше і найвизначальніше, – в соціальному досвіді. А минуле – то як дорогоцінний матеріал, що його торкаються чутливі пальці скульптора, огранюючи й увиразнюючи найхарактерніше.
У цих віршах висока поетична енергія, почуттєва експресія. Дивовижне авторське вміння сконцентрувати глибокий філософський зміст усього лиш у кількох рядках. Мабуть, почуваючи цю свою силу, він і взявся за секстити, які вимагають особливого лаконізму вираження думки й «навантаженості» образу.
Струмує час у мене круг зап’ястя.
Садок сучасний слухає в шибках,
як мідним листям гоготить у грубці
прадавній ліс, кричить правічний звір.
Це ж неймовірно! Я для них – майбутнє.
в обличчя – жар минулого пашить...
Цей вірш видається мені одним із ключових у поетичній філософії Володимира Затуливітра, який намагається осмислити «вік часу», знову й знову звертаючись до його таємниць, фіксуючи в яскравих символах його характерні прикмети.
І є ще один важливий для поетичної концепції Затуливітра вірш:
Це все – земля. І чорні бризки бруду
у яблук на розжеврілих щоках,
і стежка вереснева на підошвах,
і ластів’їне кинуте гніздо,
і навіть порохи, що притрусили
нечитані книжки, – це все земля...
Звичайна, буденна земля – найважливіший елемент усього сущого. І навіть якщо поета цікавить космос, то тільки у зв’язку з цією землею, з тим, що на ній діється. Грунт глибоких сіл і грудочка птаха в небесах – усе це поетова земля. І коли вона складається для нього в узагальнений образ, то вона «не кругла. Довга, наче поїзд, поцокує на стиках поколінь». Якщо поетичну концепцію спрощувати до формули, то можна сказати, що життя для автора «Тектонічної зони» – це земля, а люди, людські покоління – це карби часу. Так Чюрльонісу світ уявлявся музикою, а люди – нотними знаками...
Володимир Затуливітер – поет дивовижної зосередженості на тематичних мотивах. З різних дистанцій досвіду повертається він до них, як до джерела. В його поезії виразно помітний примат мислі. Саме з неї починається і формується почуття, дисциплінізоване думкою і підкресленою жанровою «чистотою». Формальні новації в цього автора не акцентовані, вони глибоко приховані в самій художній тканині і завжди підпорядковані поетичному збагаченню й увиразненню мислі.
За роки, що поминули від трагічної загибелі Володимира Затуливітра, завдяки Любові Снісар і Вадимові Бородіну з’явилося кілька збірок його поезій. Подив охоплює не тільки від того, що він так багато встиг написати в ті важкі роки, коли неймовірно бідував і коли, по суті, не маючи ніякого літературного середовища, окрім редакції часопису «Сучасність», де він був літредактором, перелопачуючи гори текстів, незрідка запиваючи, всамітнювався в своєму спартанському помешканні й сам собі ставав цілим літературним середовищем і літературним процесом. У ньому всього – інтелекту, ерудиції, таланту, безоглядної самопосвяти – було так багато, що його вистачило б на цілий легіон служителів муз.
Незрадлива в своїй самовідданості, Любов Снісар, що стала покійному Затуливітру вірним імпресаріо його поезії, дарувала мені його книжки, що невідь як з’являлися в ті часи, коли наше книговидання буквально на ладан дихало. Анітрохи не принижу все те, що він устиг видрукувати за життя, ставши першорядним нашим поетом, усе ж наголошу: найголовніше і найсильніше в його творчій спадщині – вже в усіх посмертних виданнях. У «Чаші жертовній» я зустрів вірш «Особистий час», котрий сприйняв як своєрідний автопортрет Володимира Затуливітра.
Вірш має епіграф із Нікіти Станеску: «У поета, як і в солдата, // Немає особистого життя». Затуливітер так розгортає цю тему, виписуючи життєве гетто, в котре його заганяє поезія:
Скараний
на довічне слово
з повною конфіскацією
приватного життя,
вже двадцять літ
заздрю собі,
далекосхідному 20-літньому солдату:
щодня за розкладом
старшина видавав (мусив)
пайку особистого часу:
півтори вечірніх години.
(Його можна було вживати
як заманеться:
на строковій службі все,
від нерва до прагнення,
навіть сон,
належали державі).
Пам’ять тримає в собі емоційну картину тих скупих пауз солдатського життя на особистий час.
Годинник зупинявся,
можна було ввімкнути серце
і знайти в минулому
слід поцілунку першого,
можна тупо писати вірші
про те, як шовковий дим
вишиває хрестиками зірок
у космосі добу.
Нібито повіривши в крихту тодішнього особистого часу, поет раптом засумнівався: бо ж як подивитися на той час? І як його кваліфікувати? Адже ж його стосунки з часом набагато складніші, щоб можна було чітко й виразно все розрубрикувати.
Тому я не маю
особистого часу.
Навіть коли сплю,
слово відбирає в мене очі
й вузлує їх першій стрічній травині,
аби зіркіше вдивлялася в небо,
першій зустрічній мурасі,
аби пильніше,
як летиться Землі в тому небі
(чи немає де тріщини на орбіті,
якою в тім небі летить Земля).
Тепер годинник не зупиняється,
віршів ніколи писати –
ледве встигаєш ними жити.
Читаєш саме ці рядки і ніяк не можеш позбутися відчуття: з усіх наших поетів їх і міг – і мав на це моральне право – написати лише він, Затуливітер. По-перше, звіряння в своїй цілковитій самопосвяті поезії, містична віра в те, що поезія безслідно витіснила з його існування майже все чим людина живе. Хто міг би повторити це слідом за ним, свято вірячи сам, що не кокетує і не видає бажане за дійсне? По-друге, оцей домежний лаконізм форми, послідовне уникання традиційних поетизмів – усе йде мало не на грані літературного мінімалізму. Слова тут уперто тяжіють до свого автологічного значення. І це – в Затуливітра, який у своїх попередніх книжках засвідчив, що він віртуозно володіє всіма засобами поетичної дикції – Затуливітер досі мовби випробував себе: а чи мій жанр – секстини? а чи почуватимуся я, мов у себе вдома, в верлібрі? а чи не затісний для мене буде регульований вірш? а чи вільний хорей або одностоповий дактиль – це моє? а чи не спробувати для себе тристоповий пеон або двостоповий амфібрахій? Мені здається, він один-єдиний із усіх сучасних поетів був такий жадібний до тан поетичного ремесла і чаклував над словом, як середньовічні алхіміки, охоплені ідеєю-фікс створити із секретних інгредієнтів щире золото. Відома з Яна Парандовського метафорична дефініція «Алхімія слова» – це пояснення всього того, що робив у поезії Володимир Затуливітер.
Пізній Затуливітер – мов антипод раннього. Ранній вирізнився з-поміж інших тих, що інтелектуалізував романтичне світосприймання. Це підкреслив один із його найуважніших читачів Іван Дзюба. Власне, тоді інколи здавалося, що він буквально за кілька кроків зупиняється перед красивою банальністю – тільки справді яскраві образні знахідки рятували його від цього. (Це окремі теми для дисертантів, які можуть досліджувати особливості метафорики Затуливітра, а також авторський словник, у котрому так рясніє його оригінальними неологізмами, як, наприклад: «тиходощ», «тихолист», «тихоступ», «неприйдень», «вимертя», «вижебри», – певно, з усіх поетичних лексем може скластися цілий том).
Слів назбиралось – ціла калитка.
Яке з них озветься, яке не схоче,
яке сховається у молитвах,
яке прохулиться – всім. Отче,
прости. Живим словам і неотверзлим,
і покаянним, і гріховним теж,
і мудро мовленим, і нетверезим
прости всім їм: раніше них не вмреш.
Це – з його вірша «Моїм словам», що може бути одним із епіграфів до цілого масиву його творів, у яких він веде діалог із українською мовою взагалі і з окремими словами зокрема. Слово для нього – не будівельний матеріал для поетичних текстів, не транспортний засіб для доставки інформації. Слово в нього – містична загадка, камертон для музики небесних сфер, сакральний символ, ключ до універсуму. Він бродить поміж них і вглядається пильно, котрі з них «слова напливні і слова найдущі». Читаючи його діалоги зі словами, мимоволі згадуєш француза Гільвіка, який писав: «Я словам усміхаюся – я люблю, коли це починається…»
Навіть отак ревно молячись Слову, безмежно вірячи в Слово, Затуливітер вигорає від тяжких сумнівів у правдоможності саме свого слова, безмежно боячись, що він не зрозуміє, що ж мовить йому слово, а тому, сам того не відаючи, поет ізлукавить, упаде в гріх кривомовства. Бо ж «За найщирішим словом є тяжка підозра: // мене мені не збреше? Чи не підведе?» Бо ж магія мистецтва, естетика для Затуливітра не відміняють етика. На противагу всім тим, хто свято переконаний, що література – це передовсім гра або тільки гра, він стояв на тому, що для нас, українців, у саме цій нашій ситуації, вона є чимось абсолютно місійним.
Ще раз пошлюся тут на Івана Дзюбу. Є глибоке спостереження в його тезі про «узатуливітрені» слова. «Слово любить Затуливітра і приходить йому на допомогу, коли треба виразити якісь тонкощі настрою або сильну емоцію, а те й те є його «станом душі». Слово продукує свої нові форми, сказати б, в ексклюзивному порядку […]. Роблять це не лише іменники, а й дієслова, і прикметники, і числівники, і займенники. Ще характернішими є самовільні витвори прикметників, дієприкметників і дієприслівників із дієслівних коренів: «непадимі дощі», «перекотимі вічністю слова», «од хвіртки нестукомої відліг», «стрижимі сквери», «носима сила нас землею носить», «непригорні сіракузи», «розходистий чобіт», «зуби оджуйні», «простимий громе, дощу проростимий…»
Це – одна з найсистемніших і найскрупульозніших спроб «алгеброю звірити гармонію». Все заобліковано, все проаналізоване і все пояснено – й, нарешті, все нібито остаточно зрозуміло. Та все ж холодними вогнями світить незбагненна таїна поезії, бо ж її «субстанція незрима палахкотить поміж рядків» (Леонід Первомайський); вона заворожує і не дає відповіді, як і чому ж стається те диво.
Читаючи Затуливітра, ловиш себе на думці, що такий поет, як він, точніший і глибший за будь-якого історика, соціолога чи соціального психолога. Бо хіба це не історичний чи соціальний діагноз: «в дрібний, пшоняний склались ми народ – дрібні-дрібнесенькі жучкові люди», «є щось народу – люди, люди, люди – // дрібні-дрібні – Хрещатиком йдучи…» Гірка, тужлива, болісна національна самокритика на рівні Пантелеймона Куліша чи Євгена Маланюка. Нищівно безжальний до себе поет має моральне право на такі слова, що можуть аж дуже не сподобатися тим нашим патріотам, які воліли б, аби ми про все НАШЕ висловлювалися тільки на суперлативних регістрах. Вони як особисту образу можуть сприйняти його вірш «Малородство»:
СТИДОБА, люди, що ми є ще в світі!
Втім, від малородства не рятує стид.
Перешерхочеш планетарні віти:
цвіло-гуло й не затяглось на плід.
Земна, піддатлива невтішна глина
дається всім, не тільки лиш богам…
Сама з собою бореться Вкраїна –
і доблесно себе перемага!
Так, Затуливітер пізньої пори – багатоликий у всіх вимірах, починаючи від художніх ідей і закінчуючи жанрово-стильовою палітрою. Він мовби португальський поет, який щедро творячи гетероніми, «роздаровував» свої твори вигаданим авторам. (Про одного з них Жозе Сарамаго навіть написав роман «Смерть Ріккардо Райса») Але ловиш себе на бажанні саме цей вірш кваліфікувати як саме «затуливітрівський». Бо ж, здається, саме в ньому сконцентровано його найприкметніші особливості. Розумію, що інший його читач на цю роль може вибрати інший його вірш, бо ж Затуливітер-поет напрочуд симфонічний, а тому кожен може вчути в нього ту чи ту мелодію.
Мабуть, це один із останніх поетичних циклів, котрий він написав (твори в «Терновій горі» непродатовано). – Називається він «Із книги забуття».
Цикл має таке мотто чи преамбулу із самого ж автора:
Це й на вкраїнську перекласти трудно,
і словників двокровності нема,
мої діди чубаряться у грудях –
кріпак Антін і з козаків Кузьма.
Немає миру ні в душі, ні в крові;
……………………………………
На камені,
який на мене ляже,
нічого, браття, не пишіть.
Чи й треба казати, що тут кількома подробицями, як блискуче він це вмів, Затуливітер іще раз – і знову з іншого боку – окреслив свій духовний автопортрет, ненав’язливо вкрапивши соціальні штрихи, а потім – геть несподівано, як це він уже неоднораз робив у віршах – вистрелив словами, що сприймаються, як пролог до заповіту.
У кожному з цих віршів рефреном звучить мотив близької смерті. Затуливітер, мабуть, один із тих небагатьох наших поетів, хто справді був надарований провіденційним осяянням. Він передчував: на його обрії – вже зовсім недалеко – смерть. І вона безупинно наближається до нього. І його неприкаяна душа не має сил для оборони від неї. А важка самотність зосереджує катастрофальні його передчуття. Весь життєвий простір йому звузився до лиховісних прикмет і тривожних спогадів, у котрих він аж тепер віднаходить зашифровані символи. («Ми в світі одне одному прощальні…», «Давним-давно нікому не потрібний…», «Вже не вберуся я в такі барвінки…»).
А ось – усе те висловлено ще відвертіше:
Я вже потиху відмираю,
відхожую своє землі,
доношую надії раю,
замащені в добрі і злі.
Все меншає в мені потреба
для неоплаканих очей.
В широкому дозвіллі неба,
все дужче хочеться ночей
………………………………
Струм вимкнено. Єдина свічка
сама із себе сяє золотим,
сміється, топиться, як вічність,
ховає таємницю темноти.
Поетова думка намагається охопити не тільки всю драму людського життя аж навіть від донародження й до тліну в землі. Він прагне осмислити й усе, що людина боготворить і поривається поговорити з Богом про те, що він людності не розповів і не дав знати. І, мов концентричні кола по воді, розбігається поетова думка по всіх земних – і не тільки земних – турботах, що їх приречений зазнати кожен за його життя, й або щось трохи збагнути, або, зрозпачено махнути на все рукою, пройти свою дорогу мов сліпий, глухий і до всього байдужий.
У Затуливітрового героя було багато розчарувань, після яких його з’їдає іржа зневіри й недовіри. Здається, навіть земля під ним хитається. І лише одна його віра не похитнеться і не знеціниться – це мова, слово.
Саме до мови знову й знову молиться він. І докоряє сущим за їхнє душевне вбозтво, котре не дозволяє їм жити правдомовно, щирословно й богословно.
Один із тих численних віршів, у яких усе те зболено й стотривожно звучить:
Якою мовою, поети,
себе виплакуєм у світ…
Такою нам би помирати –
найзолотіший заповіт.
Дарма, що вдруге нам не статись,
не буде третьої весни.
Такою мовою писати –
мов підзирати Божі сни.
Такою мовою за Богом
піщаний засипити слід…
Убого живемо, убого –
в окрайці ніздрюватих слів,
які для Бога мовби крали,
а перепродали собі,
і переслинили, мов рани,
підпільний свій, таємний біль.
Тубільний біль, в якому слову
не посміхнеться соловей,
лиш переплаче – що нікому, –
й собі самому – не живе…
Читаючи діалоги Затуливітра зі словом, майже фізично відчуваючи його трепет од самої думки про нашу мову, я неоднораз згадував такі Борхесові слова: «Якою мовою я помиратиму? Звичайно, іспанською».
Затуливітер з усіма моральними правами міг би те повторити, перефразувавши, що він і жив українською, і вмиратиме українською.
А ми – як поскриптум до цього – додамо: і лишиться жити в українській.
________________
* 22 серпня 2019
** 29 серпня 2019 https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid0ycngvHoyDPeJTo4zE9qbSAdtcxtkpxXAqgQkJjkdkqyu5Hpkvx22R2ZfJr4zZEcSl&id=100014995268380
