"...мій готелю мій "львове" облуплений як і я". Тарас Федюк

 

Львів Ігоря Кухарського

Тарас Федюк

* * *

...мій готелю мій "львове" облуплений як і я

всі твої проститутки твої коридорні твоя гаряча вода

що немає мій "львове" до нашого скону...

стоять

твої двері таксі моя пам'ять мій "львове" свята

і щоразу то важче цим потягом дев'ять годин

приїздити сюди пити каву - болить голова

що лишилось мій "львове" від наших з тобою судин?

так, нічого - засохла і синя трава

я ці двері совкові - з бетону і скла - зачиню

я цю пісеньку що

із бетону і скла насвищу

я - цигарочку в губи

подай мені "львове" вогню

я кивну головою -

подай мені "львове" дощу

А все решта - нічого не варте

укупі із тим

задля чого приїхав

і жив все життя взагалі

я - цигарочку в губи. закінчується дим -

і нікого не буде зі мною тепер на землі

2013

Львів очима Ігоря Кухарського

"Вулиця Руська"

З листопадних небес, із нічної пітьми Скорпіона...

Нічний Львів Ігоря Кухарського. "Вулиця Руська"

Наталка Білоцерківець

* * *
З листопадних небес, із нічної пітьми Скорпіона
Йшли останні трамваї, коли ми з тобою ішли.
Примерзала на заході висохла піна червона,
І бездомні пустелі далеко вгорі пролягли.

І здавалося нам, наче більше нічого немає,
Тільки небо нічне над мостами заглиблених міст,
І засвистує в себе останні порожні трамваї
Метеорної пустки важкий пролітаючий свист.

Але раптом здаля,
наче вогник сільської лікарні,
Наче села глухі, засвітився приглушений дим:
Чи вже сплять наші рідні?
Чи маряться марева гарні
їм, і їхній худобі, і їхнім городам старим?

Ні, не всі вони сплять! Чуєш – там,
на сільських кладовищах,
Кілька рідних могил гомонять до сусідів своїх,
І коріння кущів з кожним літом спускається ближче
У підземний вогонь, до колишніх облич дорогих.

Ми не в силі забути, що скоро, немов павутина,
Обірвуться зв'язки і пороша шляхи замете.
І залишаться: брат чи сестра... може,
потім, дитина –
Але як розгадати серця нерожденних дітей?

Може, тому тепер, в листопадній пітьмі Скорпіона,
Між останніх трамваїв, останніх самотніх людей –
Ради іншого братства ця висохла піна червона,
Це минаюче сонце вмерзає до наших грудей...

Сорок — це сором, це погляд вужа...

Ігор Римарук

* * *
Сорок — це сором, це погляд вужа,
київський скрекіт...
В сорок зненацька вночі наїжджа
проза, мов рекет.
Тою, що найсолов’їніша знов,
як не збрехати?..
Речення бритоголові, немов
хлопці з «бригади».

В сорок буває пригода й така:
мізер морозу,
вечір, бруківка, обцас... і «швидка»
в галицьку прозу.
Там персонажів — на том і на рік,
теми ж — локальні...
Врізався Львову в каварняний бік
лікоть лікарні.

При сороківці поет-маніяк —
«prozit» при морсі...
Доля підморгує, ніби маяк,
прозі приморській:
доки ти в ґлоріях чуба купав,
струнами бринькав,—
десь мудрагель-одесит відкопав
золото інків.

Нумо в прозорий прозовий експрес,
сороканіжки!
Жменька ж вар'ятів, упавши з небес,
дибає пішки.
В писках зашиті, немов у пасках,
віші волання.
Сорокалітнє блукання в пісках —
аж до заклання. 

Львів малював Ігор Кухарський.