"І є - тополі... І є - воля... І я на волі тій - живу. Живу!" Тарас Мельничук

 

Тарас Мельничук,

єдиний безпритульний серед лавреатів Державної премії України ім. Т. Шевченка

* 20 серпня 1938, Уторопи, Косівщина — † 29 березня 1995, Коломия

***

А всім, усім смертям назло,

Назло усім чортам ікластим –

Мені й сьогодні повезло:

Світ дав мені

ще ДЕНЬ один –

І ще одне

життя і щастя.

Життя і щастя?..

Це не так!

Життя –

це щастя! –

ось де суть.

Хай не цвіте...

Але – пасуть,

Пасуть іще корови в полі

Сріблясту –

в інеї –

траву...

І є – тополі...

І є – воля...

І я на волі тій –

живу.

Живу!

1986

"А мені віриться, що я небові не заважаю.

Тільки чом згадався Кінь, що йде втомлено в хомуті до вівса, мов читає некрологи про друзів, про гори.... А овес в опалці, у мішку почув весну — не почув іржання, а почув весну! І про-ростає. Над полеглими й живими. І дивиться увись, де біснуються, казяться зірки. Як ревище битв, що були, що є, що будуть. Тож хай лежить пустеля. А ми, живі і мертві, будемо дивитися з висоти, будемо живитися з ганку — так ближче земля. І безвихідне коло життя. І ховається щастя під сніг, під синє, під заметіль...

... проходять переді мною жорстокі хвилини, мов красиві жінки. І я ховаюсь у твої долоні, і усміхаюся.

Ніно, вже весна. А коли ж ми підемо збирати волю? Хіба ж так багато треба тому, хто хоче щастя, хто не просить нічого, тільки щоб життя його було коротше за любов і довше за лозину. А поки що я втрачаю висоту і падаю, як підбитий літак. Стрімголов падаю. Тільки чомусь не туди, де люди постукують ногами, де трактори танцюють із плугом і сівалками, а падаю стрімголов у чубате небо, в небо веселе, як малюк, у небо, як турбіна співуча, у небо благословенне, як птиця — птиця, що любить людей, що рада людям, що рада початку кожного дня."

З листа з в'язниці до Ніни Гнатюк від 14 березня 1980 року

* * *

Я різним був. Несмілим і хоробрим.

Бунтарним і спокійним. Наче сон.

Як смерч, жорстоким. Як дитина, добрим.

Палким, як честь. Холодним, як патрон.

Я різним був. І хочу бути різним.

Одноманітність – все одно, що смерть.

Я славлю серце, повне сонця вщерть.

Я славлю братство проліска й заліза.

Ненависть і Любов, росу й вогонь

У кожній барві, в кожнім звуці...

Але найбільше – вірність у розлуці

І чистоту натруджених долонь.

СВІЧКА В ПІТЬМІ ДЕСЯТЬОХ СОНЦЬ,

або

ОСТАННІЙ З МАНДРІВНИХ ПОЕТІВ

...Він уже не хотів бачити нікого. Обличчя, обличчя, обличчя. Голоси, голоси... Всім погано. І всім водночас добре. Всі окрилені. І всі з підрізаними крильми. Всі дзвінко сміються. І всі гірко вмиваються слізьми. Що це за суспільство? Що це за держава? А може, так на всій планеті? Отже, закінчується Петрова тисяча. Апокаліпсис. Готуй, Ною, ковчег. Але де ти, рятувальнику світу? Потонув? І тому треба тікати світ за очі. Біг з рідного обійстя, куди очі бачать і не бачать. Залетів у дрімучий смерековий ліс і мовби оговтався. Роздивився навкіл. Ага, отут буде моє житло, або лігво. І руками почав дерти землю, далі ножем і патиком. Працював до глибокої ночі. Зморений, виснажений, відразу заснув. Наступного дня знову рив, довбав глину на крутому схилі, порослому деревами. І викопав собі хату в повен зріст. Зайшов, присів у вологий кут. І закам’янів: що це, землянка, схрон чи могила? А в отвір нового печерного пристанівку всунулась люта голова: «Ану виходь, чоловіче! Чого сховався від людей? Вчинив щось?».

І виліз зі своєї келії глиняної поет Тарас Мельничук, син Юрія з Уторопів на Косівщині, народжений 20 серпня 1938 року в звичайній сільській хатчині, коли рясно палахкотіли в небі зорі, а одна зірка, коли відхилилася породілля, скотилася в око немовляті, щоб живити дивною енергією весь вік. Виповз під бурчання лісника і в його конвоїрному супроводі почвалав до села. Той на прощання помахав грізно пальцем, аби ноги в лісі не було, бо Бог велів жити в людському стаді, а не шукати самітництва, і утікач збагнув: втратив останній шанс зберегти свій дух, тепер буде ще важче, бо не зможе витримати посередність, не пересидить загальність поглядів, не стерпить гниючого обивательства. Гній! Багно! Сморід! І який наївний геніяльний Богдан-Ігор Антонич, що «життя – це не казарма». Казарма, ще й яка. І якщо в ній щось блищить, то хіба що надто цікаве око в сусіда, що з-за паркана вивідує, що там цей писака шкрябає на аркуші паперу. Або засвітить з пащі золотим зубом, мовляв, попадись мені на нього, бо ти не такий, як усі. Або... Е, страшно згадувати, що було в тюрмі. І дивно, вже була збірка віршів «Несімо любов планеті», видана 1967 року ужгородським видавництвом «Карпати». Не вірилось, що можуть запхати за ґрати. Вже послав у видавництво «Молодь» рукопис другої книжки «Чага» на триста сторінок машинописного тексту.

А таки хапнули. Р-раз – і в камеру. Сиди і зважуй на терезах свої злети й падіння. І нікому до того нема діла. Сподівався, може, хтось із «метрів» заступиться. Та де, кожен зайнятий по вуха своїми метафорами, справно дотримується принципів соцреалізму, то нападаючи на Ватикан, то нищачи націоналістів буржуазних, аби лишень помітили власть імущі, дали крісло в кабінеті, шмат хліба і якусь державну премію. Один. Самотній. А навколо:

Товариші мої веселі,

З вас жоден в стінах цих не був.

Ні, то не зблиск... То не пустеля –

То просить пить моя любов!

Ці болючі рядки написані в ніч з 26 на 27 квітня 1972 року в івано-франківській в’язниці. І ці також, трохи пізніше, 31 травня, коли весна увійшла в розповінь, грішну землю обняло хмільне сонце, ніжачись у зеленій траві, створюючи чудовий настрій громадянам і пташкам:

А люди? Люди?! Як вони?!

А що, наругу мовчки зносять.

Праві ж не трави – праві коси,

Як меч і куля в час війни.

І меч, і куля, і тюрма –

Все на сторожі благородства.

Й таке духовне народовство,

Якого рівного нема!

Звісно, крик душі...

[...]

Василь Рябий. "Вітчизна" №3-4, 2007

Читати далі: http://vitchyzna.ukrlife.org/3_4_07ryaby.htm

* * *

Роси пахнуть фіялками,

фіолетні роси, і білі,

і (од зорі) червоні.

Роси сяють сонцями,

а не сонця уламками.

Сяють, немов торжество,

неначе безсмертя –

над смертю,

над пробитими кулею

скронями,

над могилами і катафалками.

Сяють роси.

І це так розумно:

сяють роси. І це так радісно:

сяють роси, сяють безумно,

сяють райдужно.

Сяють роси –

І жінки не голосять.

Сяють роси –

І хлопці мантачать коси,

Сяють роси –

І співає колосся.

Сяють роси

І сміються щасливо

Парижі,

Нью-Йорки,

Рими,

І мій Косів.

Сяють роси –

І я прошу кохану:

будь з розпущеними косами;

І я прошу світ:

хай завжди сяють роси.

ТАРАС МЕЛЬНИЧУК: КНЯЗЬ, ПОЕТ І ПИЯК

В ідеалі ця розповідь могла би бути фільмом, і замість того, аби означувати і осягати, можна би було просто бачити і розуміти. А сценарій такий: холодна ніч; пізня осінь; на вулиці лежить тіло…

Важко розгледіти, що то і хто то, але з назви можемо припускати, що то Тарас Мельничук. Хоча про це поки що не знаємо, бо просто бачимо в памороку істоту, яка б’є кулаками по землі. Дивитися набагато веселіше, аніж слухати, але суть така, що чоловік прилип до вулиці. Ще вчора збирався навідатися додому до матері, де був нечастим гостем. І таки приїхав до Уторопів, але зустрів хороших приятелів, які запропонували випити. Звісно, хороші, адже погані такого не зроблять. А тут прокидається серед ночі на шляху до Мишина, що в Коломийському районі. І що? Великий поет змерз спати на дорозі і – сіп! А біда – дорога не пускає. Борода замерзла у пізньоосінній калюжі, і довго поет мордувався, доки вирвався.

Його першу збірку «Несімо любов планеті» називають «комсомольською» і «комуністичною». Він працював у районках Івано-Франківської області, наче б ходив колядувати – від хати до хати. Був талановитий, але розгублений. А почалося з того, що народився 20 серпня 1938 або 1939 року в тих же Уторопах. Був недурним хлопом, але немудрим, бо гордим. Хоча і цією чеснотою поступався перед алкоголем.

Приятель Мельничука київський письменник Григорій Штонь розповідає, що якось Тарас зайшов до нього в гості – і вони сіли до столу. Дружина Григорія наготувала їсти, і все файно, лиш Тарас щось крутиться. Григорій каже: «Ото зараз поїмо, але пити не будемо». – «А чого ж ні? – обурився Мельничук. – Всюди треба пити!» Це було вже в дев’яностих, після того, як «Князь роси» став лавреатом Шевченківської премії. Ця подія була для нього дуже важливою, бо відбувся перед собою і перед селом, хоча така оглядка найсмішніша. І якщо літературознавці вже якось рахуються з присутністю Мельничука в історії української літератури, то в рідному селі поета до нього такий скепсис, що годі й мову починати. З одного боку, це невігластво. З іншого – природа.

Хтось-таки визнає, але чи ставляться серйозно? Все серйозніше і серйозніше… Був такий поет. Пив і помер. Ну, політв’язень. Ну і що? Купа їх таких було і все більше і більше чогось розводиться. Всі люблять Україну. І Тараса всі люблять. Я от тішуся, що ще є дуже багато людей, які знали Мельничука і можуть про нього багато розказати. Але чи може хтось говорити неупереджено? Як не впасти в облуду? Не піддатися омані? Адже всі вони мало не брати Тарасові і так щиро розповідають, як розпивали пляшку за пляшкою, що аж розчулюєшся. Але потім так щиро наговорюють на інших приятелів Мельничука, що дивуєшся, чому ти їх слухаєш.

Кожен тягне ковдру на себе і наговорює, але чимало з них роблять то без поганого умислу, бо справді в то вірять, бо справді так було. Хтось приймав на ніч і стелив поряд з власною постелею, а хтось вдавав, що не чує стуку у двері, навшпиньки стоячи у сінях і зазираючи у дверне вічко, чи ще не пішов. І всіх можна зрозуміти, бо Тарас був не найакуратнішим. Особливо в останні десятиліття життя. Припреться тобі в хату п’яне смердюче одоробло, а ти дивися за ним. Поет то поет, поетів треба читати, а не брати на ніч. Хто вже як на то дивиться і сприймає. А може, у когось дружина кохається у чистоті, а тут заваландає у брудному взутті і залишить на лакованому паркеті сліди від своїх величних поетських черевиків. І не можна мити підлогу до другого пришестя, бо такий поважний чоловік ступав. І до ручки дверей не можна торкатися, аби не стерти його відбитків. Чому б не спускатися з балкона по зв’язаних простирадлах? А мити за ним посуд боронь Боже – потім можна буде у музей здати…

…І от поет – то поет. Але хто у ньому бачить щось більше? А може, й нема що бачити? Та просто ніхто не знає. Файно каже Тарас Григорчук: «Чому Тарас Мельничук? Ваше запитання видається мені неприродним, однак спробую відповісти… По-перше, він поет праведний, себто не лише на папері (де він чудовий), але й у житті, де він – як Поет, що для нашого ремесла більш суттєво… По-друге, це вже стосується всіх… Борхес пише, що «нема такого покоління, де не було б принаймні чотирьох праведників, на яких таємно тримається світ і які виправдовують його існування перед Господом…» Гадаю, що серед свого покоління українське небо з боку Карпат тримав саме Князь»…

Мельничук завше тішився своїм іменем. Потім його заповіт із вказівкою поховати його на горі біля батьківської хати. Поховали. Тепер поет Василь Герасим’юк каже: «Зрештою, до кожного українського Тараса треба підніматися». І доля так обійшлася з Тарасом, що він все життя свідомо і несвідомо творив про себе легенду. Нині вона заслуговує бути блискучим романом, а Мельничук заслуговує бути героєм і кумиром рівня Буковскі чи Шевченка. А ще він унікальний поет і ношуся я з ним через те, аби про нього почули. Мені би хотілося розкрутити Мельничука, як ото розкрутили Антонича. Хоча останній як поет набагато слабший. А Мельничук чи не найбільший український поет ХХ століття. Звісно, подібні заяви у багатьох викликатимуть скепсис, але ж Стус і Вінграновський не були ні настільки прогресивними, ні авангардними, як Тарас.

А що він робив у житті? У 1957 році одружився з односельчанкою Марією Залуцькою. А ще зовсім пацан, охота гуляти… Шлюб довго не протривав, бо Тарас поїхав в Комі працювати лісорубом, потім пішов до армії, а відтак вчитися до Чернівецького університету. За той час дружина народила доньку, а батько возив йому ровером до Чернівців їсти. Далі його вигнали з університету, бо застукали жонатого з дівчиною і суспільна мораль не потерпіла такого поводження. І це лиш один варіянт, бо інший – що його вигнали за неуспішність. Потім він був ще раз жонатий, але любов його життя – поетеса Ніна Гнатюк. Вони познайомилися на семінарі молодих письменників, авторів перших книжок. Згодом пані Ніна назве на честь Тараса свого сина від іншого чоловіка, а власний син Мельничука від другої дружини виростатиме під чужим прізвищем. Хоча важко казати про «любов його життя», бо хлоп був непевний і таких любовей мав чимало. Але Ніна Гнатюк його таки любила та й досі любить, бо згадує: «Був квітень 1967 року. Вінниччина моя була, мов брунька бузку. Київ теж жадав сонця. А в Ірпені проходила нарада молодих поетів. Я позичила в дівчат десять карбованців і приїхала до Києва. Йду до Спілки, і мене щось осяває внутрішньо, коли торкаюсь тих дверей, за які бралися пальці Тичини, Рильського, багатьох інших знаних і незнаних літераторів. Піднімаюся на другий поверх і бачу, що на поруччя сходів обперся високий стрункий красень. Кучерявий, з такою усмішкою, що вона, здається, зігрівала тут все довкіл. Це був Тарас Мельничук, автор першої книжечки «Несімо любов планеті». Ми познайомилися з ним, відтак разом поїхали в Ірпінь. Потім я зрозуміла, що щасливіших днів на моїй життєвій дорозі, аніж ті ірпінські, не було».

А потім ще й чудасія вийшла, бо Мельничук запросив Ніну до себе на день народження і забув. Він тоді працював у якійсь районці, так що Ніна заледве його відшукала, але приходить щаслива і весела, заходить до його кабінету, знімає верхній одяг, Тарас каже, аби ставила до шафи, що вона й робить, але зауважує, що у шафі чиясь сукня висить, і тоді Тарас між іншим вибачається, що забув сказати, мовляв, у нього дружина і дочка.

Далі він був двічі ув’язнений, стільки ж разів виходив на волю, метався по світу, як неприселений, видав кілька книг, назвав себе Князем роси, помер і спочиває на своїй горі в Уторопах. Один з його найвідоміших віршів називається «Червоний чоловік», якого цитував у найрізноманітніших ситуаціях і завше виконував по-іншому. Саме так називатиметься роман про Князя, матеріяли для якого зараз накопичую з розмов із сучасниками. Хоча нині якось так вийшло, що не починати ромову про Мельничука набагато простіше, аніж починати. Мабуть, саме тому таких бесід катма. Найперше, бракує фахового наукового дослідження, хоча спроби були, і то вдалі, зокрема, робота прикарпатського науковця Святослава Кута. Однак ще небезпечніше заводити мову про життя Мельничука, бо, як мінімум, ризикуєш нарватися на його ж «приятелів», які знають все набагато ліпше не лише за тебе, а навіть краще, ніж було насправді. Але було би втішно, якби ця розмова мала продовження. Треба визнавати, що Тарас Мельничук – великий грішник з духом великомученика. Він мав удосталь розуму, але забракло мудрости. Він жив чесно і правдиво, дотримуючись власних законів моралі і чести. Але як людина він опустився дуже низько, прирікши на страждання родину, кинувши сім’ю і завдавши болю людям, які його любили, коли мав заплатити ще більшою любов’ю. З іншого боку – це буденне життя окремої людини, натомість небуденними, геніяльними є його тексти: «Мамо, а що таке воля?» – «Це, певно, щось дуже страшне, якщо нас на неї не випускають».

Василь КАРПЮК

Листопад, 2011

***

Пив я воду з сорокá криниць,

Грівся світлом сорокá криниць.

То були криниці і чужі, і братні,

То були зірниці – грона виноградні.

То були криниці, мов столітні вúна:

Із землі – з самої серцевини.

Дякую криницям

та ще й тому роду,

Де у жовту спеку

пив я синю воду.

Пив я синю воду, синю і прозору,

Тільки в кожній бачив наші рідні зорі.

Пив я синю воду

із криниць глибинних,

А мені здавалось –

вдома з-під калини.

ми живемо...

Тарас Мельничук

* * *
ми живемо –
й ім'я нам Життя,
умрем –
ім'я нам Життя,

бо залишається
після нас

небо вітчизна
дитя

ім'я нам Життя,
Життя!

Тарас Мельничук: "Гуцул – так гуцул: / По-гуцульськи танцюй / І знай свої зорі."

 Світлина з ФБ-сторінки Мельничук Тарас Юрійович.

* * *
А всім, усім смертям назло,
Назло усім чортам ікластим –
Мені й сьогодні повезло:
Світ дав мені
ще ДЕНЬ один –
І ще одне
життя і щастя.
Життя і щастя?..
Це не так!
Життя –
це щастя! –
ось де суть.
Хай не цвіте...
Але – пасуть,
Пасуть іще корови в полі
Сріблясту –
в інеї –
траву...
І є – тополі...
І є – воля...
І я на волі тій –
живу.
Живу!

Тарас Мельничук,
єдиний безпритульний серед лавреатів Державної премії України ім. Т. Шевченка
* 20 серпня 1938, село Уторопи, Косівщина — † 29 березня 1995, Коломия

"Гуцул – так гуцул:
По-гуцульськи танцюй
І знай свої зорі."
Тарас Мельничук

«Христос один раз умирав. А тут — сто разів. Тисячу. Умирав — і не вмер. Тисячу смертей на одного — чи не забагато, Доле?»

У начерку своєї так і не закінченої автобіографії Тарас писав:
«Поезія — це Доля. Гірка доля. Це Судьба. Це вирок. Поезія — це щось неминуче. Як Смерть. Як не втечеш від смерти, так не втечеш і від поезії. Не втечеш, якщо вона обрала тебе своєю жертвою. Саме — жертвою! І дала тобі, жертві (Стефаник), Камінний Хрест на плечі: «Неси!» І мусиш нести! Аж до Голгофи!
Мусиш? Ні! Скинь із себе хрест — і під три чорти. Забудь себе. Забудь свій рід. Забудь убитих. Повішених. Кинутих за грати і мордованих. Забудь і Слово, й Мову Рідну. Та й узагалі забудь, звідки ти родом. Забудь, що ти — Людина. Оскотинься. Роби. Їж. Пий. Спи. Пий. Їж. Роби. Все одно кінець один: земля. Могила. Темінь. Вічна темінь.
То чи варто заради цієї Вічної Темряви думати, переживати, страждати, співчувати людяности і справедливости шукати?
Чи варто такою дорогою ціною — ціною життя — добувати слово, щоб під кінець зникнути навічно в нічому, в темряві?
Варто чи не варто, а все ж два рази — це майже шість років — довелося гибіти, гнити за гратами. За слово! А далі, як по склі: адміністративні «надзори» (це, по суті, домашній арешт — дворічний), «психіятрички» — двічі і виклики безнастанні і незліченні до КҐБ: «Ми ж вам добра хочемо — і тільки!»
А від того добра світ чимдалі крижанів і темнів так, наче тебе хто кинув у бездонну криницю. І ти падаєш, падаєш — і знаєш, що впадеш, розіб'єшся, знаєш, що смерть. Смерть — це мить. А це — вбивство. Повільне, виважене, ритмічне вбивство.
Христос один раз умирав. А тут — сто разів. Тисячу. Умирав — і не вмер. Тисячу смертей на одного — чи не забагато, Доле?»

Перший виклик до КҐБ — за вірші — був у нього 1964 року в Чернівцях. Перший раз відбував покарання — за вірші — в Кучині Пермської области. Вдруге опинився за гратами у Вінницькій колонії суворого режиму «за злісне хуліганство», хоч за своїм характером Тарас Мельничук не міг зобидити навіть комаху. Кого оголошували ґвалтівником, кого — гомосексуалістом, йому ж так підлаштували життєві обставини, що знову наручники, кирзяки, куфайка, нари. 5 серпня 1979 року він писав до мене:

«Не вбив. Не вкрав. Не чужоложив. Не проводив розбій ні на широкій, ні на вузькій дорозі. Не грабував ні державу, ні громадян даної держави. І на честь нікому не ліз. А от мені полізли... Мене хряснули кулаком по зубах у кафе, обізвали перед цим, а я цього величання, цього благородного жесту ніяк не міг стерпіти. А ще зграя бігла за мною на розправу, і я відбив одному бичу (бич — є така катеґорія людей у вашому суспільстві), отже, я відбив ножа цьому облизі... А ножа приписали мені, хоча я зроду-віку не ходив із таким творчим інструментом. Зробили з мене і призвідника бійки, і плюс — алкаша. Отже, я хуліган, стаття 206, ч. 3 Кримінального кодексу Української ССР. Злісний хуліган. А я за 40 років (навіть у буйній молодості) не здобувся на хуліганство.
Прокурор-жінка обурювалася: як це я або не втік, або не відвів руку, або взагалі... треба було стерпіти! І були б били мене, як гамана, як остолопа — на винне яблуко. То якби мене — то нічого. А раз я умудрився дати здачі — то це вже стоп! Закон! Кримінал! Бо ж я там узагалі був властьімущій парафії як сіль в оці, а колька в боці. І — 4 роки. За те, що не битий. Що тільки по зубах мене врізали, а не потовкли на капусту.
Моя помилка в одному: коли я дістав і кров з мене текла, треба було побігти мені першому подавати. Але я цього ніколи не робив. Це не чоловіча справа — тягатись по судах! Крім чести (у крайньому разі — хоч і лихої, але мужської), в мене нічого не лишилось: ні кола, ні двора. Була жінка, та й та давно... Хотів я бути вище всього цього, і вище, і над, і поза цим усім, не зміг, не зумів, бо не охамів, у ту ж мить натягнувши маску доброчесности. А із цього всього й крик: суспільство — не по мені, я — не по суспільству. А сила ж не в мене, а в нього. То й робить, що хоче. Заживо копає яму. Воно з тими, що мене б'ють. А я на всіх угодити не міг. Та й не збирався...»

Познайомилися ми з Тарасом у квітні 1967 року. На семінар авторів перших книжок я приїхала з Вінниці, де навчалася на другому курсі педінституту. Була авторкою книжечки «Пелюстка грому». У Тараса теж вийшла збірочка: «Несімо любов планеті». Два тижні дискусій, семінарів, безсонних ночей, коли читали вірші й цитували Василя Симоненка та Гарсіа Лорку... Серед тих семінаристів були Ігор Калинець, Борис Чіп, Борис Демків, Микола Федунець, Микола Рябий... І Тарас Мельничук полонив усіх своєю працездатністю: міг за ніч написати 15 — 20 віршів. Поезія була його стихією, він відчував себе вулканом, що вихлюпував лаву метафор та епітетів. Його «підвів» гірський дух, непокора горців: не звик кланятися можновладцям, вчасно усміхатися, догоджати, миритися з тихоплинністю сірих буднів. Він був створеним лише для поезії і звітував лише перед Богом. Тому ще тоді я нарекла його Небожителем. Ним він і залишився до останнього подиху.

Я бачила його на карпатських верховинах у серпні 1967-го. Любив співати біля ватри. Мав багато друзів у далеких гірських селах, міг опівночі приїхати до когось із них і до ранку читати вірші. Спав мало, обходився куснем хліба. Ніколи не мав власної квартири, аж перед смертю влада надала кімнату в Коломиї, але й ту не вдалося обжити. А мамину хату в Уторопах Косівського району в день його 50-річчя чиясь лиха рука підпалила. Згоріло все дотла...
Незадовго до його смерти взялися земляки вибудувати Тарасові хату на батьківському подвір'ї. Не встигли закінчити її. Так і стоїть вона на ста вітрах на високій горі за селом. А поруч, під старим деревом, Тарасова могила. Заповів поховати себе тут, де ступала мама Анна, де народжувалася його вільна воля, де гомоніли з ним дерева і квіти. Не хотів бути на сільському кладовищі — «в колгоспі».
Коли з усіх Карпат приїхали на його похорон люди, то йшли на гору по голубих пролісках-бриндушках, що визирали з-під березневого снігу. А мені здалося, що це — його вірші. Чисті, беззахисні, котрі кричать і пручаються під чобітьми.

Тарасова могила в селі Уторопах, що на Косівщині, на обійсті спаленої батьківської хати. Світлина з ФБ-сторінки Мельничук Тарас Юрійович.

Тоді, 31 березня 1995 року, коли ми несли свою гіркоту на Тарасову гору в Уторопах, серед жалобної процесії я вирізнила згорбленого, у рваному, давно нечищеному пальті бомжа з вінком. Він пробрався аж до труни і все тер немитими руками почервонілі очі... Поет і сам нагадував ситому і пихатому обивателю бомжа: був єдиним безпритульним серед лавреатів Державної премії України ім. Т. Шевченка і говорив про це з веселою безтурботністю, з іронією людини, для якої всі матеріяльні блага не варті жодної краплі роси. Чи не тому його головна книга, видрукувана за життя, так і звалася «Князь роси»?

Чи не найгіркіші страждання випали на його вінницький період «життя», якщо можна так назвати кілька років поневірянь. Я тоді допомагала йому чим могла, — приходила в колонію із книжками і цигарками, з харчами і добрим словом. Уселяла віру в те, що скоро минеться ця тюремна ніч і настане пора волі, творчости, визнання. Та коли тюремна брама нарешті відчинилася, Тарас був смертельно хворим.

Ніщо не могло врятувати його: ні підтримка друзів, ні лауреатські «лаври», ні запрошення рідного дядька з Канади приїхати на лікування. Тарас до кінця гордо ніс свою княжу голову. І просив мене про одне: «Не катуй мене добротою». Він жив у своєму світі, його дух ніяк не міг уміститися у кволому і смертному тілі. Він не захотів подовжити своє фізичне існування за рахунок приниження Духу.
Тарас мав гарну рису: своїм акуратним почерком він переписував вірші й розсилав їх не лише до редакцій газет, де вони осідали в архівах і звідти потрапляли до каґебістських папок, а й роздаровував своїм друзям. Є вірші Тараса Мельничука в Івана Малковича, Григорія Штоня, Дмитра Гриньківа з Коломиї та багатьох інших. А я зберігаю, як найдорожчий скарб, його листи та вірші із зони.

З листа від 14 березня 1980 року:
«А мені віриться, що я небові не заважаю. Тільки чом згадався Кінь, що йде втомлено в хомуті до вівса, мов читає некрологи про друзів, про гори.... А овес в опалці, у мішку почув весну — не почув іржання, а почув весну! І про-ростає. Над полеглими й живими. І дивиться увись, де біснуються, казяться зірки. Як ревище битв, що були, що є, що будуть. Тож хай лежить пустеля. А ми, живі і мертві, будемо дивитися з висоти, будемо живитися з ганку — так ближче земля. І безвихідне коло життя. І ховається щастя під сніг, під синє, під заметіль...
... проходять переді мною жорстокі хвилини, мов красиві жінки. І я ховаюсь у твої долоні, і усміхаюся.
Ніно, вже весна. А коли ж ми підемо збирати волю? Хіба ж так багато треба тому, хто хоче щастя, хто не просить нічого, тільки щоб життя його було коротше за любов і довше за лозину.
А поки що я втрачаю висоту і падаю, як підбитий літак. Стрімголов падаю. Тільки чомусь не туди, де люди постукують ногами, де трактори танцюють із плугом і сівалками, а падаю стрімголов у чубате небо, в небо веселе, як малюк, у небо, як турбіна співуча, у небо благословенне, як птиця — птиця, що любить людей, що рада людям, що рада початку кожного дня».

Ніна Гнатюк
1998

Джерело: «Крім чести, в мене нічого не лишилось». До 60-ліття Поета https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/taras-melnichuk-krim-chesti-v-mene-nichogo-ne-lishilos

Пам'ятник-свічка, встановлений на подвір'ї Уторопської школи.

Пам'яті Тараса Мельничука

Тарас Мельничук

* 20 серпня 1938, село Уторопи, Косівщина — † 29 березня 1995, Коломия

* * *
простягнеш руки хижаку
відкусить
зануриш руки у землю
крилами стануть
а крила —
волі першопричина
та що ти за птах
як під крилом твоїм
не знайде притулку
батьківщина

* * *
Чигирине — сльозо Кобзаря
Чого вони хочуть —
оці безголові
підшиті драконом «гості»?
Щоб здулась
земля?
Щоб потонула у божевіллі
зоря?
Щоб вили на Місяць
людські обгризені
кості?..
Чигирине
ті що впали —
упали
Чигирине
а ми живі
і нас знищити
хочуть
Чигирине
нас хочуть убити
на івана Купала
Чигирине
нас спопелять
оці поторочі
Чигирине
закоханий в злаки пасовища
квіти і трави
Нас знищити хочуть! —
іди до Бога
скажи: нас сім мільйонів
виморили голодом
оці циклопи каправі
криваві
а тепер
Чигирине іди до Бога
і проси
О Господи
прийди на підмогу
відведи від нас
оцю смерть киплящу
цю пропащу дорогу
Чигирине —
сльозо Кобзаря
Чигирине — серце Богдана
Здригнись
щоб здригнулась
земля
і зоря
Від твого прокляття
Від твого ридання!

Тарас Мельничук
Не пізніше 1990.

Ігор Калинець:

…Час ллється ліниво
мов круторогі меди
покелішкуймо брате
року мамаєвого...

Цю фразу я витяг зі свого таборового вірша («Міф про Козака Мамая», 1975), але вона вихоплена з уст Тараса Мельничука. Однак у таборі келішкувати нам не доводилося – ми забули про смак міцних напоїв, хоч, правду кажучи, пригубити чарку не було нашою аж такою надокучливою мрією. Були речі важливіші, яких баглося. Ми пили чай (ще 1974 року дозволялося придбати щомісяця чай без обмежень на тих 5 крб., дозволених на закупку харчів у табірному магазині – «ларьку») – і це був наш щоденний «алкоголь». Правда, на свята чи якісь небуденні оказії (день іменин, народження, отримання посилки, на прибуття нового в’язня чи перед звільненням) запарювався чай міцніший. Для цієї нагоди спеціально треба було зекономити, приберегти пачку-дві доброго чаю, кращого ґатунку. У такій урочистості кожен уже пив зі свого горнятка («кружки» – металевого банячка), а не з одного, що йшло по колу, коли кожен учасник дійства пив по два ковтки і передавав далі. Дійсно, чаювання «мамаїв». У нашому, політичному, таборі не чеферили як «блатні» (кримінальні злочинці) – це було не до лиця. Тарас любив міцний чай. Зрештою, такий напій пили переважно всі («купецький» чай) – кави ж не було. Хіба від такого відмовлялися ті, у яких голова не дозволяла на таку розкіш. До них належав я – не витримував міцного чаю. А, наприклад, Іван Світличний таким чаєм лікувався: йому постійно дошкуляв біль голови.

Тарас збуджував себе чаєм. Зрештою, мені видавалося, що йому і без нього добре – він ніколи не розм’якав. Завжди був напружений, дещо нервовий, любив сперечатися, інколи спалахував. Звичайно, причин у лагері для переживань було аж занадто. Прибув він до нашої зони (ВС-389/35-лагер у Пермській обл.), здається, із сусідньої 36-ої дещо пізніше і, можливо, на початку 1974 р. Йому залишалося відсидіти з нами ще рік. Заарештований 1972 р., він отримав найменше з-поміж нас усіх – всього 3 роки – за свої вірші – рукописну книжку поезій «Чага». Тарас майже вписувався в наше вже зігране товариство – готове до всього. Ми вже більше року працювали підпільно, витворюючи письмову продукцію різних жанрів, щоб її «випуляти» у «велику зону», а звідти вже за кордон. «Діло» було налагоджене, воно вимагало акуратности, чіткости, підпорядкованости. Тарас для цього не надавався: надто експресивний, гарячкуватий, не вмів схитрувати з ментами. У таборі він був Поетом, хоч не відмовлявся брати участь у різних протестаційних акціях і товариських розмовах. Він був загартований життям (хвалився, що «пройшов Крим і Рим»…), байдужий до побуту, невибагливий до їжі, до одягу. Багато хто з нас «чепурилися», бо у кравецькому цеху працювали непогані кравці-політв’язні (Д. Верхоляк, В. Підгородецький…), які старалися нашому жахливому одягові надати якоїсь пристойности. Тараса такі речі не хвилювали. Отож, він був Поетом. Писав дуже багато – списував цілі учнівські зошити у дві колонки на сторінці. Переважав верлібр, який місцями міг римуватися, переходити у строфи. Але верлібр не терпить багатослів’я (навіть пісенного) – і тут саме підстерігала поета небезпека віршових довгот. Писав дрібним, але розбірливим почерком. Іноді «козацьким» скорописом із бароковими завитками. Такий зошит заповнював за одним присядом – забивався десь на годинку в куток у токарному цеху (здається, працював токарем). Маю враження, що до того написаного не повертався ні в той день, ні пізніше. Хіба як згодом компонував збірку. Покреслень у зошитах не було, жодних слідів редаґування. Вірші сипалися як із рукава, він співав, як соловей. Мельничук мав багату фантазію, що виростала з народної поезії. Більшого знавця фольклору, стилізатора в народному дусі годі було відшукати. Дивовижні метафори, приголомшливі асоціяції… Але часто їх треба було визбирувати як самородки серед блискітливої ріні, але все-таки ріні. Хвиля натхнення викидала їх на берег – залишалося підняти їх і оправити, злегка огранюючи. Але він не надавався (принаймні у таборі) на гранувальника. Він, очевидно, не вважав за потрібне допрацьовувати те, що написане у натхненні, маючи створене за остаточне. Тарас надто легко розлучався зі списаними зошитами – і невідомо, чи хтось зуміє позбирати їх у різних краях від різних осіб. Мені теж трохи дісталося тих «помережаних» аркушів. Переглядаючи ті декілька листів, які отримав від Тараса, будучи вже на засланні – 1979–1980 рр., вичитую таке: «Дякую тобі за лист і за те, що ти зберіг і прислав мені мої вірші, бо в мене нічого не збереглося, а я хочу зібрати все докупи, перебрати, відсіяти зерно від полови і вже починати готувати книжку лірики для видавництва «Рад. пис». Може ти і все прислав, що мав моє, я не знаю, але якщо не все, якщо ще в тебе є якийсь мій вірш (навіть у чорновику), то пришли, будь ласка, бо я, на жаль, не пам’ятаю напам’ять жодного рядка, написаного мною на 35-й зоні. Отже, якщо в тебе щось збереглося з того часу, то буду вдячний, якщо ти мені пришлеш якнайшвидше. А якщо більше нема, то нема. Я сам винен, що все розкидав і нічого не зберігав. Звичайно, то все в минулому, але мені самому цікаво, як я писав у той час, і, може, щось з того і ввійде до майбутньої книжки».

Лист без дати, але є в ньому віншування з 1980-м роком, тобто десь із кінця 1979 р., писаний із лагеря у Вінниці (ИВ ЗО1/86,4 отряд, 43 бр.). У цьому листі є ще прохання звернутися до Зіновія Антонюка з тим же питанням. Отож цей витяг із листа підтверджує сказане мною вище. Для мене особисто цікавим є місце:. «…перебрати, відсіяти зерно від полови», що свідчить про критичний підхід поета до своїх творінь. Можливо, це було сказано для красного слівця. Хоч зрештою… Те, що я зберіг із табору і вивіз щасливо на заслання, я тут же відправив Тарасові. І цим він скористався. Бо згодом назвав свою збірку «Князь Роси» і туди увійшли поезії, збережені мною. Хоч не виключено, що ще хтось йому повернув. Вірші Тараса переписували у листах, а також у «ксивах» (нелеґально) – і відсилали инші в’язні. Наприклад, Ів. Світличний, З. Антонюк… Тому, хто візьметься зібрати всю рукописну творчість поета, буде дуже нелегко. Та не все було гладко в мене з Тарасом. Бо я перед тим, як вислати йому збережені рукописи, на свій смак і розсуд повибирав місця із розлогих текстів і скомпонував дві маленькі книжечки: «Князь Роси» (для дорослих) і «Я мандрівка невеличка» (для дітей, хоч ці поезії не писалися спеціально для них). І ці книжечки переслав у листах до пані Анни-Галі Горбач у Німеччину, але, видно, не зумів із цензурних побоювань чітко окреслити авторство – ім’я та прізвище. Тарас дуже хотів, аби його видали на Заході. Мого наміру не зрозуміли, автора не відчитали – і книжок не видали (у діяспорі все-таки вийшла збірка Тараса, але вона скомпонована з інших джерел). Я довго чекав підтвердження про вихід, навіть, здається, писав Тарасові, що книжечки напевно вже вийшли. Тільки через 10 літ я довідався, що там не розгадали мого заміру, навіть гірше – сприйняли ці поезії за мої. І ще трохи були б включили до моєї «Невольничої Музи», переславши вірші Данилові Струкові до Канади. А не друкували їх тому, що я перед тим, відсилаючи свою поезію за кордон, дуже чітко висловився проти друку. Мені тоді йшлося тільки про надійне збереження віршів, а не друк. Отак не пощастило Тарасові. А можливо, і на добре вийшло. Бо коли він отримав мій варіянт своїх віршів, укладених у збірочки, то розізлився. На жаль, не знаходжу того листа (а може, то було усно сказано пізніше при зустрічі), де він обурюється моєю вівісекцією текстів, мовляв, я покалічив його вірші. Та все-таки маю сатисфакцію, що, якщо не повністю, то частково врятував йому «Князя Роси». І що моя спроба «редаґування» не пропала марно: у виданій збірці під такою ж назвою 1990 р. чимало верлібрів подані у стислій формі. Отже, все-таки «відсіяв зерно від полови». Можливо, і редактор книжки поет Іван Малкович також переконав автора у цьому. Адже згодом, при висуванні «Князя Роси» на здобуття Державної премії України ім. Т. Шевченка, високо поціновуючи Мельничука, І. Малкович пише («Кілька необов’язкових міркувань про «Князя Роси», Л.У., 6 лютого 92р.): «Ось таке життя. І спробуй удосконалювати свої вірші, виправляти чи переписувати їх! Тож не дивно, що в поета чимало самоповторів, невиправданих довгот, а то й просто «недовіршів» (мова про ті численні твори, які ще неоприлюднені й до публікації яких треба підходити надзвичайно вимогливо)».

Це було написано ще за життя Поета. Не вдалося мені з Тарасом покелішкувати за вихід його чудової збірки, хоч Львів від Коломиї не така вже віддаль. Тим більше, що ми обоє були на волі. Я не міг поскаржитися на брак образів у своїх віршах. Але, спілкуючись у таборі з Тарасом і будучи приголомшений його несамовитими метафорами, їхньою фольклорною красою, відчував, як поетична енерґія, що струменіла від нього, огортала й мене. Чи варто було опиратися? Вона спонукала мене до творення у тому ж ключі. Отак з’явився цикл «Різдвяне алогійне» та деякі інші. Цикл спочатку був присвячений Тарасові Мельничукові, і десь згодом, сам не відаю, чому так сталося, присвята загубилася. Тарас дав мені імпульс до нового. Читаючи ці мої речі, він не впізнавав (чи вдавав, що не пізнає) «подражаніє», вважаючи, що таке писання само собою зрозуміле, і що тут нема його заслуги.

Крім поезії, він щиро ділився зі мною згадками про рідні сторони, про Уторопи, про своє непутнє життя. Згадував про свою дочку – і навіть дав мені в’язку її листів, дуже незвичних: готові поетичні образки. Не знаю, де вони. Можливо, потім я повернув їх Тарасові. Шкода, щоб такі листи загубилися. Наразі їх у себе не знаходжу. Розповідав і про сконфісковані 1972 р. свої вірші, які згодом, 1994 р., видав у Коломиї під назвою «Чага». Переглядаючи цю об’ємну книжку, дещо загроміздку, що в’язала поета з періодом учнівства, з чужими впливами, я відчув у ній ту Божу точку, з якої мав визріти, розпочатися «Князь Роси». Його князювання припало на час ув’язнення – такі парадокси українського митця у ХХ столітті.

На засланні я дещо був згіршений якимось писанням Тараса у газеті. Тепер справді не пригадую, що там вже було. Я навіть перестав відзиватися листовно. Ось лист Тараса – відповідь на мою мовчанку: «Не знаю, що таке. Може ти місце змінив, а може щось інше, але я від тебе не маю відповіді… Бо скоро я не зможу тобі писати, напевно буду там, де ми були. Але справа на цей раз цивільна. А може ти був образився трохи, що я був зв’язався з газетою: не думай, я ту газету дістану і тобі пришлю. Там чисто інтимні речі (про внуку, ліс тощо). Та й за «Магдалину» і «Золотий дощ» (це мої цикли віршів – І.К.) я переборщив, бо ці обидві речі мені припали до серця, але більше «Магдалина». Не знаю, може це буде мій останній лист, а може і його не допишу, але все одно кваплюся… Зрозумій мене! Жаль мені, що Ірининих віршів хоч би на пам’ятку не маю. А мені її поезія подобалася […] А тепер кілька своїх віршів, а решта переклади з чеської дорогого тобі Вітезслава Незвала, автора «Віщуна», поеми-коляди «Пастирів», яку я вам послав, та ін. Бувайте! І не забувайте!..»

Це поезії і «переклади» (Незвал – це ніякий не Незвал, а сам Тарас). Зазначено також, що «переклад» Павла Тичини. В іншому листі зазначено таке: «Цветан Спасов (1919–1944), студент, поет, активний учасник молодіжного руху. Загинув у нерівному бою з фашистами у Плевені. Тепер мої переклади на українську його віршів:

Стум.
Все дим. Скорбота золота.
Плачем зайшлося небо.
А ти он гілку освіти
рожевим німбом,
щоб бджоли не втікали
у чужі сади.
Живе дорога полум’ям слідів.
Знов облітають пелюстки годин...
Дарма.
Десь квітнуть пращури
у сивині віків…
Ракета ж ген до п’ят
заборсалась в полин
й пройдисвіт-день
напевно репне
од залізних динь,
бо ми – скорбота золота,
ми плач, ми – дим.
Земля у нас не та,
і вимерзла мета,
й не скажеш ти мені:
ходім в червоний хоровод калин.
Гір кратери уже димлять
і закипає сонце не в осмуті,
і невмирущістю зціляється земля
спускаючись у ад
на парашуті рути.
Не скажеш ти,
Не гримнеш в листя вікон.
І звіздарем не розхитаєш
церкву світу,
аж поки ночі антрацит
не вдарить
в домовини цинк.
А це ж тоді уже не треба:
не вдержиш волю за хмарину,
ні за крило згоріле небо,
ні за гіллячку батьківщину.
То ж чуй, звіздарю,
чуй і катуй
вогнем вишневим
церкву серця,
А ні – навіки день свій
заґратуй –
й хай твоє сонце
розірветься!

Не знаю, чи був такий поет у Болгарії (треба заглянути до енциклопедії) – це не суттєво. Вірш, без сумніву, Тарасів. Це, далебі, не містифікація – це маскування перед цензурою. Міг бути і такий лист: «Посилаю Вам його вірші» (десь 1979 р.). Кого «його» – відповіді нема. Але є вірші Тараса.

Не пригадую, чи переслав мені статтю з газети, чи переконав мене, що це «пусте». Ми на той час були дуже вразливі, можливо, понад міру до всіляких публікацій у пресі, не кажу вже про каяття. Очевидно, що і я щось переборщив у діях Тараса, який рятувався від літературного усамітнення чи від повторного ув’язнення.

Знову ж в іншому місці (з Уторопів, зима 1979 (?), перед Водохрестям) тільки одне речення до мене, а решта-поезії: «Здоров, Ігоре! Одне рятує – поезія. А все інше – мана. Оце кілька віршів Готура Олеся». І цей Готур – теж Мельничук.

«Маю клопіт і жду ще більшого. Наліз мені один ґазда на честь, я дав йому відпір. Йому обійдеться, а мені ні. Привід є, а цього й ждано. Вінчую Вас оцими творами, поким ще не розлучився з рідними горами». Лист без дати, але «… вже Йордан минув, святкував, як голий піп у терні». Це було перед другим ув’язненням 1979 р. Ще в іншому листі:

«Скоро я буду там, де в 72. Вірші з уявних книжок «Флояра Мольфара», «Князь Роси», «Фрески», «Лице глини» тощо різних періодів».

У цих листах були поезії: цикл «Царівни моєї царини», «Бранці» – історична балада на теми XIII ст., «Лісові інтермеццо» (поезії в прозі – для родини Коцюбинських). Одні поезії датовані, інші – ні. Або зазначено: «Всі ці вірші писано цієї ночі». Писав запоєм. Дуже прикро мені, що ці листи збереглися не повністю, бракує окремих аркушів. Не можу пояснити, чому так сталося: чи комусь «позичав», чи загубилися у дорозі з Читинської області до Львова. І ще тому, що маю невпорядкований архів, хоч сам до арешту 1972 р. працював архіваром.

І ще хочу згадати про один лист, на сей раз датований: 14 січня о 2 год. дня «Ще поки що Уторопи» відразу зазначає адресант. У ньому дуже цікаве оповідання «Анна», датоване 1968 роком, як вказує автор, написане після смерті батька. «Воно не викінчене, але хай буде так. Мені світ чорніє в очах, а не те, що доробляти щось […] А оповідання потребує скорочення.Та й взагалі не знаю, чи це оповідання, чи це якась химера».

У цьому оповіданні відчувається Мельничук більше, аніж у його першій збірці, очевидно, просіяній – «Несімо любов планеті» (Ужгород, «Карпати», 1967 р.). Цікаво, чи, окрім «Анни», є ще прозові твори у доробку Поета?

Зустріч у лагері була вже другою. Перша відбулася в Ірпені – 1967 р., де були запрошені молоді письменники на республіканський семінар авторів перших книжок. Фотографія цього зібрання фіксує частину літературної братії: Ніна Гнатюк, Тарас Мельничук, Данило Кулиняк, Борис Демків, я і ще хтось, кого не можу розпізнати. Як писав Д. Кулиняк («Молодь України», 2 березня 1991): «А поки що на фото ми усміхаємося й оптимістично дивимося в майбутнє…» Поки що… А це тому, що на фотографії «поряд зі мною – Ігор Калинець, Тарас Мельничук (через кілька років вони обидва будуть ув’язнені, і я зустрінуся з ними лише наприкінці 80-х рр.».

У тих епізодах, що винесла моя пам’ять із перебування в Ірпені, Тарас майже не фігурує. Не думаю, шо він поводився як сільський хлопець тихо і скромно – і загубився у літературному товаристві. Певно, я зблизився з іншими. Також не пригадую наших застіль. Та неможливо, щоб за такої оказії вони не відбувалися. А це мусило бути наше перше (і останнє) чаркування з Тарасом. На дружбу нашу тоді не заповідалося: познайомилися і розійшлися. Я, здається, недовгий листовний контакт зав’язав із Леонідом Талалаєм, а Тарас – із Ніною Гнатюк. Тільки взимку 1972 р., коли я довідався, що Тарас за­арештований, я долучив його прізвище до інформації, що пішла зі Львова до Москви в дисидентські кола. Крім того, я надумав зібрати матеріяли до антології ув’язнених цього року. Почав обережно напитувати людей, хто що має. Тоді я від когось отримав першу збірочку Тараса, хоч не був надто захоплений нею. Та не про це тоді йшлося. Напевно, в Ірпені він подарував мені цю книжечку, але куди я дівав її, не знаю. Своїм наміром я поділився з одним товаришем, який на той час був змушений до спів­праці з КҐБ, про що я не підозрював. Він охоче підтримав мій задум. Такого збірника на взірець «Лиха з розуму» [В'ячеслава Чорновола https://diasporiana.org.ua/politologiya/170-chornovil-v-liho-z-rozumu-portreti-dvadtsyati-zlochintsiv - Л. П.] нам не судилося підготувати. Не хочу на когось грішити, але не виключено, що однією з причин мого арешту була ідея антології. Правда, ніде в обвинуваченні цього не зазначено.

Після усіх наших ув’язнень келішкування також не відбулося, хоч нагоди (одна-дві) були. Десь при кінці 80-х Тарас забіг до мене до бібліотеки (наукова б-ка АН ім. В. Стефаника), де я працював. Та я не мав (сувора дисципліна!) тоді змоги вискочити на каву. Тарас у Львові був коротко, чого він приїжджав, не пригадую. Так само не вдалося почаркувати з ним у Києві за дуже поважної оказії – отримання Шевченківської премії 1992 р.. Ми з ним ділили одну (того року була купа премій і якісь чудернацькі розполовинення). Зближення не відбулося. Правда, було приємно, що саме з ним, а не з кимсь іншим, розділяю нагороду. Бо то Поет від Бога. До того ж, гнаний. І наша «невольнича муза» удостоєна високої нагороди. У той день було чимало метушні – ми хіба перекинулися кількома словами в Будинку вчителя, де нагороджували за головування Олеся Гончара, а згодом – у палаці «Україна», на Шевченківському вечорі. Тарас Мельничук там мав довше слово.

Більше з ним не довелося зустрітися. І заклик «покелішкуймо, брате!» так і залишився закликом. Прикро, що через віддаль географічну і, може, не тільки таку, і я, і ми всі не змогли вберегти Поета, хай із буйним характером, але з ніжною і вразливою душею. Не можу сказати, що я втратив інтерес до співв’язнів, але культивувати зеківське мамаювання тільки із сентименту до минулого мене не захоплювало. Бурхливі події початку 90-х, про які годі було навіть наснити в таборах, відсунули на другий план невольниче побратимство. Ми п’яніли свободою. Та кожен по-своєму.

м. Львів, 1998 р.

Джерело: http://litgazeta.com.ua/articles/pokelishkujmo-brate-tarase-melnychuku/

Тарас Мельничук

* * *
А всім, усім смертям назло,
Назло усім чортам ікластим –
Мені й сьогодні повезло:
Світ дав мені
ще ДЕНЬ один –
І ще одне
життя і щастя.
Життя і щастя?..
Це не так!
Життя –
це щастя! –
ось де суть.
Хай не цвіте...
Але – пасуть,
Пасуть іще корови в полі
Сріблясту –
в інеї –
траву...
І є – тополі...
І є – воля...
І я на волі тій –
живу.
Живу!

Ямпіль
26.ІХ.86