Тарас Мельничук,
єдиний безпритульний серед лавреатів Державної премії України ім. Т. Шевченка
* 20 серпня 1938, Уторопи, Косівщина — † 29 березня 1995, Коломия
***
А всім, усім смертям назло,
Назло усім чортам ікластим –
Мені й сьогодні повезло:
Світ дав мені
ще ДЕНЬ один –
І ще одне
життя і щастя.
Життя і щастя?..
Це не так!
Життя –
це щастя! –
ось де суть.
Хай не цвіте...
Але – пасуть,
Пасуть іще корови в полі
Сріблясту –
в інеї –
траву...
І є – тополі...
І є – воля...
І я на волі тій –
живу.
Живу!
1986
"А мені віриться, що я небові не заважаю.
Тільки чом згадався Кінь, що йде втомлено в хомуті до вівса, мов читає некрологи про друзів, про гори.... А овес в опалці, у мішку почув весну — не почув іржання, а почув весну! І про-ростає. Над полеглими й живими. І дивиться увись, де біснуються, казяться зірки. Як ревище битв, що були, що є, що будуть. Тож хай лежить пустеля. А ми, живі і мертві, будемо дивитися з висоти, будемо живитися з ганку — так ближче земля. І безвихідне коло життя. І ховається щастя під сніг, під синє, під заметіль...
... проходять переді мною жорстокі хвилини, мов красиві жінки. І я ховаюсь у твої долоні, і усміхаюся.
Ніно, вже весна. А коли ж ми підемо збирати волю? Хіба ж так багато треба тому, хто хоче щастя, хто не просить нічого, тільки щоб життя його було коротше за любов і довше за лозину. А поки що я втрачаю висоту і падаю, як підбитий літак. Стрімголов падаю. Тільки чомусь не туди, де люди постукують ногами, де трактори танцюють із плугом і сівалками, а падаю стрімголов у чубате небо, в небо веселе, як малюк, у небо, як турбіна співуча, у небо благословенне, як птиця — птиця, що любить людей, що рада людям, що рада початку кожного дня."
З листа з в'язниці до Ніни Гнатюк від 14 березня 1980 року
* * *
Я різним був. Несмілим і хоробрим.
Бунтарним і спокійним. Наче сон.
Як смерч, жорстоким. Як дитина, добрим.
Палким, як честь. Холодним, як патрон.
Я різним був. І хочу бути різним.
Одноманітність – все одно, що смерть.
Я славлю серце, повне сонця вщерть.
Я славлю братство проліска й заліза.
Ненависть і Любов, росу й вогонь
У кожній барві, в кожнім звуці...
Але найбільше – вірність у розлуці
І чистоту натруджених долонь.
СВІЧКА В ПІТЬМІ ДЕСЯТЬОХ СОНЦЬ,
або
ОСТАННІЙ З МАНДРІВНИХ ПОЕТІВ
...Він уже не хотів бачити нікого. Обличчя, обличчя, обличчя. Голоси, голоси... Всім погано. І всім водночас добре. Всі окрилені. І всі з підрізаними крильми. Всі дзвінко сміються. І всі гірко вмиваються слізьми. Що це за суспільство? Що це за держава? А може, так на всій планеті? Отже, закінчується Петрова тисяча. Апокаліпсис. Готуй, Ною, ковчег. Але де ти, рятувальнику світу? Потонув? І тому треба тікати світ за очі. Біг з рідного обійстя, куди очі бачать і не бачать. Залетів у дрімучий смерековий ліс і мовби оговтався. Роздивився навкіл. Ага, отут буде моє житло, або лігво. І руками почав дерти землю, далі ножем і патиком. Працював до глибокої ночі. Зморений, виснажений, відразу заснув. Наступного дня знову рив, довбав глину на крутому схилі, порослому деревами. І викопав собі хату в повен зріст. Зайшов, присів у вологий кут. І закам’янів: що це, землянка, схрон чи могила? А в отвір нового печерного пристанівку всунулась люта голова: «Ану виходь, чоловіче! Чого сховався від людей? Вчинив щось?».
І виліз зі своєї келії глиняної поет Тарас Мельничук, син Юрія з Уторопів на Косівщині, народжений 20 серпня 1938 року в звичайній сільській хатчині, коли рясно палахкотіли в небі зорі, а одна зірка, коли відхилилася породілля, скотилася в око немовляті, щоб живити дивною енергією весь вік. Виповз під бурчання лісника і в його конвоїрному супроводі почвалав до села. Той на прощання помахав грізно пальцем, аби ноги в лісі не було, бо Бог велів жити в людському стаді, а не шукати самітництва, і утікач збагнув: втратив останній шанс зберегти свій дух, тепер буде ще важче, бо не зможе витримати посередність, не пересидить загальність поглядів, не стерпить гниючого обивательства. Гній! Багно! Сморід! І який наївний геніяльний Богдан-Ігор Антонич, що «життя – це не казарма». Казарма, ще й яка. І якщо в ній щось блищить, то хіба що надто цікаве око в сусіда, що з-за паркана вивідує, що там цей писака шкрябає на аркуші паперу. Або засвітить з пащі золотим зубом, мовляв, попадись мені на нього, бо ти не такий, як усі. Або... Е, страшно згадувати, що було в тюрмі. І дивно, вже була збірка віршів «Несімо любов планеті», видана 1967 року ужгородським видавництвом «Карпати». Не вірилось, що можуть запхати за ґрати. Вже послав у видавництво «Молодь» рукопис другої книжки «Чага» на триста сторінок машинописного тексту.
А таки хапнули. Р-раз – і в камеру. Сиди і зважуй на терезах свої злети й падіння. І нікому до того нема діла. Сподівався, може, хтось із «метрів» заступиться. Та де, кожен зайнятий по вуха своїми метафорами, справно дотримується принципів соцреалізму, то нападаючи на Ватикан, то нищачи націоналістів буржуазних, аби лишень помітили власть імущі, дали крісло в кабінеті, шмат хліба і якусь державну премію. Один. Самотній. А навколо:
Товариші мої веселі,
З вас жоден в стінах цих не був.
Ні, то не зблиск... То не пустеля –
То просить пить моя любов!
Ці болючі рядки написані в ніч з 26 на 27 квітня 1972 року в івано-франківській в’язниці. І ці також, трохи пізніше, 31 травня, коли весна увійшла в розповінь, грішну землю обняло хмільне сонце, ніжачись у зеленій траві, створюючи чудовий настрій громадянам і пташкам:
А люди? Люди?! Як вони?!
А що, наругу мовчки зносять.
Праві ж не трави – праві коси,
Як меч і куля в час війни.
І меч, і куля, і тюрма –
Все на сторожі благородства.
Й таке духовне народовство,
Якого рівного нема!
Звісно, крик душі...
[...]
Василь Рябий. "Вітчизна" №3-4, 2007
Читати далі: http://vitchyzna.ukrlife.org/3_4_07ryaby.htm
* * *
Роси пахнуть фіялками,
фіолетні роси, і білі,
і (од зорі) червоні.
Роси сяють сонцями,
а не сонця уламками.
Сяють, немов торжество,
неначе безсмертя –
над смертю,
над пробитими кулею
скронями,
над могилами і катафалками.
Сяють роси.
І це так розумно:
сяють роси. І це так радісно:
сяють роси, сяють безумно,
сяють райдужно.
Сяють роси –
І жінки не голосять.
Сяють роси –
І хлопці мантачать коси,
Сяють роси –
І співає колосся.
Сяють роси
І сміються щасливо
Парижі,
Нью-Йорки,
Рими,
І мій Косів.
Сяють роси –
І я прошу кохану:
будь з розпущеними косами;
І я прошу світ:
хай завжди сяють роси.
ТАРАС МЕЛЬНИЧУК: КНЯЗЬ, ПОЕТ І ПИЯК
В ідеалі ця розповідь могла би бути фільмом, і замість того, аби означувати і осягати, можна би було просто бачити і розуміти. А сценарій такий: холодна ніч; пізня осінь; на вулиці лежить тіло…
Важко розгледіти, що то і хто то, але з назви можемо припускати, що то Тарас Мельничук. Хоча про це поки що не знаємо, бо просто бачимо в памороку істоту, яка б’є кулаками по землі. Дивитися набагато веселіше, аніж слухати, але суть така, що чоловік прилип до вулиці. Ще вчора збирався навідатися додому до матері, де був нечастим гостем. І таки приїхав до Уторопів, але зустрів хороших приятелів, які запропонували випити. Звісно, хороші, адже погані такого не зроблять. А тут прокидається серед ночі на шляху до Мишина, що в Коломийському районі. І що? Великий поет змерз спати на дорозі і – сіп! А біда – дорога не пускає. Борода замерзла у пізньоосінній калюжі, і довго поет мордувався, доки вирвався.
Його першу збірку «Несімо любов планеті» називають «комсомольською» і «комуністичною». Він працював у районках Івано-Франківської області, наче б ходив колядувати – від хати до хати. Був талановитий, але розгублений. А почалося з того, що народився 20 серпня 1938 або 1939 року в тих же Уторопах. Був недурним хлопом, але немудрим, бо гордим. Хоча і цією чеснотою поступався перед алкоголем.
Приятель Мельничука київський письменник Григорій Штонь розповідає, що якось Тарас зайшов до нього в гості – і вони сіли до столу. Дружина Григорія наготувала їсти, і все файно, лиш Тарас щось крутиться. Григорій каже: «Ото зараз поїмо, але пити не будемо». – «А чого ж ні? – обурився Мельничук. – Всюди треба пити!» Це було вже в дев’яностих, після того, як «Князь роси» став лавреатом Шевченківської премії. Ця подія була для нього дуже важливою, бо відбувся перед собою і перед селом, хоча така оглядка найсмішніша. І якщо літературознавці вже якось рахуються з присутністю Мельничука в історії української літератури, то в рідному селі поета до нього такий скепсис, що годі й мову починати. З одного боку, це невігластво. З іншого – природа.
Хтось-таки визнає, але чи ставляться серйозно? Все серйозніше і серйозніше… Був такий поет. Пив і помер. Ну, політв’язень. Ну і що? Купа їх таких було і все більше і більше чогось розводиться. Всі люблять Україну. І Тараса всі люблять. Я от тішуся, що ще є дуже багато людей, які знали Мельничука і можуть про нього багато розказати. Але чи може хтось говорити неупереджено? Як не впасти в облуду? Не піддатися омані? Адже всі вони мало не брати Тарасові і так щиро розповідають, як розпивали пляшку за пляшкою, що аж розчулюєшся. Але потім так щиро наговорюють на інших приятелів Мельничука, що дивуєшся, чому ти їх слухаєш.
Кожен тягне ковдру на себе і наговорює, але чимало з них роблять то без поганого умислу, бо справді в то вірять, бо справді так було. Хтось приймав на ніч і стелив поряд з власною постелею, а хтось вдавав, що не чує стуку у двері, навшпиньки стоячи у сінях і зазираючи у дверне вічко, чи ще не пішов. І всіх можна зрозуміти, бо Тарас був не найакуратнішим. Особливо в останні десятиліття життя. Припреться тобі в хату п’яне смердюче одоробло, а ти дивися за ним. Поет то поет, поетів треба читати, а не брати на ніч. Хто вже як на то дивиться і сприймає. А може, у когось дружина кохається у чистоті, а тут заваландає у брудному взутті і залишить на лакованому паркеті сліди від своїх величних поетських черевиків. І не можна мити підлогу до другого пришестя, бо такий поважний чоловік ступав. І до ручки дверей не можна торкатися, аби не стерти його відбитків. Чому б не спускатися з балкона по зв’язаних простирадлах? А мити за ним посуд боронь Боже – потім можна буде у музей здати…
…І от поет – то поет. Але хто у ньому бачить щось більше? А може, й нема що бачити? Та просто ніхто не знає. Файно каже Тарас Григорчук: «Чому Тарас Мельничук? Ваше запитання видається мені неприродним, однак спробую відповісти… По-перше, він поет праведний, себто не лише на папері (де він чудовий), але й у житті, де він – як Поет, що для нашого ремесла більш суттєво… По-друге, це вже стосується всіх… Борхес пише, що «нема такого покоління, де не було б принаймні чотирьох праведників, на яких таємно тримається світ і які виправдовують його існування перед Господом…» Гадаю, що серед свого покоління українське небо з боку Карпат тримав саме Князь»…
Мельничук завше тішився своїм іменем. Потім його заповіт із вказівкою поховати його на горі біля батьківської хати. Поховали. Тепер поет Василь Герасим’юк каже: «Зрештою, до кожного українського Тараса треба підніматися». І доля так обійшлася з Тарасом, що він все життя свідомо і несвідомо творив про себе легенду. Нині вона заслуговує бути блискучим романом, а Мельничук заслуговує бути героєм і кумиром рівня Буковскі чи Шевченка. А ще він унікальний поет і ношуся я з ним через те, аби про нього почули. Мені би хотілося розкрутити Мельничука, як ото розкрутили Антонича. Хоча останній як поет набагато слабший. А Мельничук чи не найбільший український поет ХХ століття. Звісно, подібні заяви у багатьох викликатимуть скепсис, але ж Стус і Вінграновський не були ні настільки прогресивними, ні авангардними, як Тарас.
А що він робив у житті? У 1957 році одружився з односельчанкою Марією Залуцькою. А ще зовсім пацан, охота гуляти… Шлюб довго не протривав, бо Тарас поїхав в Комі працювати лісорубом, потім пішов до армії, а відтак вчитися до Чернівецького університету. За той час дружина народила доньку, а батько возив йому ровером до Чернівців їсти. Далі його вигнали з університету, бо застукали жонатого з дівчиною і суспільна мораль не потерпіла такого поводження. І це лиш один варіянт, бо інший – що його вигнали за неуспішність. Потім він був ще раз жонатий, але любов його життя – поетеса Ніна Гнатюк. Вони познайомилися на семінарі молодих письменників, авторів перших книжок. Згодом пані Ніна назве на честь Тараса свого сина від іншого чоловіка, а власний син Мельничука від другої дружини виростатиме під чужим прізвищем. Хоча важко казати про «любов його життя», бо хлоп був непевний і таких любовей мав чимало. Але Ніна Гнатюк його таки любила та й досі любить, бо згадує: «Був квітень 1967 року. Вінниччина моя була, мов брунька бузку. Київ теж жадав сонця. А в Ірпені проходила нарада молодих поетів. Я позичила в дівчат десять карбованців і приїхала до Києва. Йду до Спілки, і мене щось осяває внутрішньо, коли торкаюсь тих дверей, за які бралися пальці Тичини, Рильського, багатьох інших знаних і незнаних літераторів. Піднімаюся на другий поверх і бачу, що на поруччя сходів обперся високий стрункий красень. Кучерявий, з такою усмішкою, що вона, здається, зігрівала тут все довкіл. Це був Тарас Мельничук, автор першої книжечки «Несімо любов планеті». Ми познайомилися з ним, відтак разом поїхали в Ірпінь. Потім я зрозуміла, що щасливіших днів на моїй життєвій дорозі, аніж ті ірпінські, не було».
А потім ще й чудасія вийшла, бо Мельничук запросив Ніну до себе на день народження і забув. Він тоді працював у якійсь районці, так що Ніна заледве його відшукала, але приходить щаслива і весела, заходить до його кабінету, знімає верхній одяг, Тарас каже, аби ставила до шафи, що вона й робить, але зауважує, що у шафі чиясь сукня висить, і тоді Тарас між іншим вибачається, що забув сказати, мовляв, у нього дружина і дочка.
Далі він був двічі ув’язнений, стільки ж разів виходив на волю, метався по світу, як неприселений, видав кілька книг, назвав себе Князем роси, помер і спочиває на своїй горі в Уторопах. Один з його найвідоміших віршів називається «Червоний чоловік», якого цитував у найрізноманітніших ситуаціях і завше виконував по-іншому. Саме так називатиметься роман про Князя, матеріяли для якого зараз накопичую з розмов із сучасниками. Хоча нині якось так вийшло, що не починати ромову про Мельничука набагато простіше, аніж починати. Мабуть, саме тому таких бесід катма. Найперше, бракує фахового наукового дослідження, хоча спроби були, і то вдалі, зокрема, робота прикарпатського науковця Святослава Кута. Однак ще небезпечніше заводити мову про життя Мельничука, бо, як мінімум, ризикуєш нарватися на його ж «приятелів», які знають все набагато ліпше не лише за тебе, а навіть краще, ніж було насправді. Але було би втішно, якби ця розмова мала продовження. Треба визнавати, що Тарас Мельничук – великий грішник з духом великомученика. Він мав удосталь розуму, але забракло мудрости. Він жив чесно і правдиво, дотримуючись власних законів моралі і чести. Але як людина він опустився дуже низько, прирікши на страждання родину, кинувши сім’ю і завдавши болю людям, які його любили, коли мав заплатити ще більшою любов’ю. З іншого боку – це буденне життя окремої людини, натомість небуденними, геніяльними є його тексти: «Мамо, а що таке воля?» – «Це, певно, щось дуже страшне, якщо нас на неї не випускають».
Василь КАРПЮК
Листопад, 2011
***
Пив я воду з сорокá криниць,
Грівся світлом сорокá криниць.
То були криниці і чужі, і братні,
То були зірниці – грона виноградні.
То були криниці, мов столітні вúна:
Із землі – з самої серцевини.
Дякую криницям
та ще й тому роду,
Де у жовту спеку
пив я синю воду.
Пив я синю воду, синю і прозору,
Тільки в кожній бачив наші рідні зорі.
Пив я синю воду
із криниць глибинних,
А мені здавалось –
вдома з-під калини.
