"Соціялісти-революціонери і соціял-демократи виявили себе зовсім нездатними до державної творчої роботи, зате надзвичайно ласими до грошей, до комфорту, немилосердними, жорстокими і багато нечесними. Грушевський, Винниченко, Севрюк, Ковалевський et cetera нагадують мені митрополитів, протоієреїв, попів в християнстві. Пристроївшись до його й живучи годованими кабанами з спекуляцій на велику ідею, вони кричать про чужі гріхи і проливають сльози над грішними обідранцями, лякаючи усіх пеклом, а своїм обіцяючи рай...
Ми не мали армії своєї, бо тому перечили Грушевський та Винниченко. Ми не здобули нічого за Тимчасового уряду, бо Винниченко тільки унижався. Як же ж можна инакше людині, що цілком пройнята московською культурою і кацапською ідеольогією з кацапською психольогією!"*
Сергій Шелухін,
визначний правник, історик, дипломат, самостійник, письменник, член п'яти наукових товариств, зокрема Українського історико-філологічного та правничого; член Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді Всеволода Голубовича, голова української делеґації на мирних переговорах з РСФСР у червні 1918, член української делеґації на мирних переговорах у Парижі в 1919 р., виконувач обов'язків міністра в уряді Володимира Чехівського; професор і декан факультету в Українському вільному університеті; викладач карного права і політичної історії України в Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі.
* 6 жовтня 1864, с. Деньги, Полтавщина — † 25 грудня 1938, Прага
___________________
* З листа Сергія Шелухіна до Євгена Чикаленка (1920).
Сергій Шелухин
Назва України у стародавніх географів*
Назва території Україною не менш стародавня, як назва Руссю. Слово Україна місцевого простонародного походження і в своїй появі зв’язане з територією. Слово Русь невідомого походження і спочатку прикладалося до людей певного зайняття, а по тих людях перейшло на опановану ними територію, після чого перейшло і на іншу людність тої території. Слово Україна, бувши простонародним, потім зробилося і книжним, а слово Русь, ставши книжним, потім робилося і народним, хоч зробитися ним і не встигло.
Славяне розселились по ріжних місцях ще до Різдва Христового, а коли саме — не відомо. Ще до київського літопису вісти про славян ми стрічаємо у Геродота, Орігена, Птоломея і ин. Славяне розселялися родами по ріжних місцях, там змішувалися з тубольцями, потім приймали в себе кров тих племен, що приходили до них пізніше, і таким чином утворилися ріжні славянські, між собою окремі народности: московська, українська, польська, чешська, сербська, болгарська і ін.
Кожна з тих народностей має історію свого імени і історію назви своєї землі.
Московська народність утворилася з мішанини Славян з переважаючою кількістю фінських і урало-монгольських племен. Саме слово “Москва” фінське. В українській народності сих домішок немає.
Археольогічна наука установила, що Київ існував уже не менш, як за 100 років до Р. X. Значить, і український нарід тоді вже був. Коли саме він оселився на землі, яку займає й нині, не відомо. Але-ж археольогичні роскопки могил на Полтавщині, Київщині, Чер-нигівщині, Поділлі і в ин. місцях України, з похоронами в тих могилах ще до хрещення Русі, показали знайденими в них зернами хлібів, знаряддям і ин. предметами, що український нарід ще до прийняття христіанства був уже народом хліборобським, а значить осілим на нинішній своїй території. Се потверджується й иншими науковими даними. Як тоді звав себе і свою землю український нарід — не відомо. Але-ж у всякому разі не Русью, бо се імя, як видно хоч би з київського літопису, з’явилося в Київі тілько в другій половині IX віку після Р. X. і було назвою спочатку тілько для князя та його вояків чужинців.
На території, яку залюднює український нарід, на памяти історії пробували Скифи, Сармати (Алане або Роксолане, Осетини, Перси), Чорні Клубуки, Печеніги, Половці, Кримські Татари, Греки, Готи і ин. народи. Без сумніву, в українській крови є домішка усіх оттих народів. Не дурно територія України у книжників зветься також Сарматією і Роксоланією, а народ український зветься також народом сарматським, роксоланським. Осередок української народности залюднював Придніпровя і взагалі всю систему річок, які впадають в р. Дніпр, що звався у Греків Бористеном. Геродот тих Славян звав Скифами — оратаями, бо вони орали поле, щоб сіяти хліб. Таке призвіще по своїй природі спільне з літописною назвою Українців Полянами, бо кожен сіяв хліб, жив з поля і вів хліборобське життя. Але-ж сі поля йому доводилося здобувати і обороняти од ріжних сусідів і кочівників мечем, а тому він мав їх в своїм володінні стілько, скілько був у силі собі украяти і оборонити мечем. Тому його земля, його поле — се його україна.
Великий знавець української народної мови проф. Максимович пише, що у Українців українок зветься поле. (Макс., т.ІІІ, 365.)
Цілком зрозуміло, що кожна з народностей, додаючи до славян-ського пня своєї крови, вносила туди і свою психіку, чим в мішаній народности утворювалася нова психіка. Позаяк домішки до московської, польської і української народностей були між собою цілком ріжні, то і психіка у сих народностей вже через се одно стала не однакова, а кожна з них має свою окрему, особливу, приналежну тілько їй психіку. Се яскраво й виразно одбилося на звичаях, побуті, праві, релігії (навіть прийняте згодом грецьке православіє, напр. у Московців і Українців перетворилося в дві не тілько одмінні, а ріжні релігії), а особливо яскраво одбилося на словотворі і на мові кожної з народностей, бо мова — то вираз душі народности.
Змісту і значіння українського слова “україна” ніяк не можна поясняти змістом і значінням такого-ж по голосові московського слова, як се зробили з поясненням слова “Україна” проф. Грушевський, проф. Лінніченко, Цеглинський, Барвинський, Свєнцицький, В. Шульгин, князь Волконський, Стороженко, Щеглов і багато инших, чим допомогли великому політичному й культурному баламуцтву та шкоді проти національного, культурного, політичного і міжнародового відродження й життя українського народу.
Правдивим і науковим шляхом в сій справі пішов ще в 40-х роках XIX. віку проф. Максимович, який за поясненням українського слова пішов не до польської та московської, а до української мови, з якою українські народні слова звязані органично.
По московськи “україна”, відносившись до землі, значить те-ж саме, що по українськи “окраїна”. В значінні “окраїни” московської землі слово “україна” вживається в московських (напр. в Псковській) літописах, законах, актах. З офіціяльного московського вжитку слово “україна” в змислі “окраїни” Московці стали помалу виводити у себе з 1654 року, з якого часу вони мусіли вживати його в українськім змислі. Вони замінили його у себе українським словом “окраїна”, щоб уникнути плутанини й непорозумінь що до українського народу та його території.
Московське слово “україна” виводять звичайно од “у края” (чого). Земля, яка лежить “у края” якоїсь території — се по московські є “україна” тої території. Але-ж по українські така земля зветься “окраїною”, а ніяк не “україною”. По українськи не можна сказати “у края” чогось, а треба сказати “скраю”, “о край”, “о краї” чогось. Вже через се одно не можна виводити українського слова “україна” од “у края” (порівн. окраєць, окрайка, окрайок).
По українськи “окраїна” і “україна” — се цілком ріжні поняття і походять од ріжних слов зовсім не одного, а ріжного змісту. Вони походять од слов “окраяти” і “украяти”.
Слово “украяти” — значить одрізати од цілого шмат, який уявляє сам собою після сього окремий, самостійний предмет з своїми краями, межами, кінцями, з своїми окраїнами. Слово “україна” — се спеціальне поняття про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після сього сам стає окремим цілим і має самостійне значіння, сам уявляє собою світ (“Великий світ Україна, та нігде прожити…”), окрему землю, територію, з своїми межами, окраїнами, границями. Се поняття відноситься тілько до землі.
На весіллі у українського народу кладуть на стіл коровай (символ землі, поля, хліборобства), в який втикають соснове гільце з шаблею (символ оборони землі). В певний момент дружки співають:
Дружба ножа не має,
Нам хліба не вкрає,
Дайте му недодача,
Най нам украє калача.
Після сього дружко надрізує коровай (хліб, калач) шаблею і крає його ножем на шматки, а дружки співають:
Дружко коровай крає,
Золотий ножик має...
(“Основа”, 1862 р., Апр., стор. 6)
Прошу завважати, що ніщо так довго не живе в народі, як звичаї, та ще ритуального характеру, і що ввесь весільний ритуал — се величезна і надзвичайно поетична символіка, повна змісту побутового і історичного життя українського народу. Описаний весільний звичай, в додаток ще з ужитком в відповідних піснях слів “украяти”, “вкраяти”, “краяти” показує, що проф. Максимович натрапив на цілком певний шлях, подаючи своє вище наведене пояснення слова “Україна”.
Не дурно волинська шляхта в початку 17 віку дала наказ своїм депутатам до сойму глядіти, щоб волинської і київської землі “не було закраєно” до Турції.
Як же се слово розумів і розуміє сам український нарід, що утворив його так образно, виразно, поетично і разом з тим так відповідно історичній реальности, коли йому доводилося мечем “ук-раювати” собі і захищати кожен шмат своєї землі, щоб з тих украяних шматків утворити собі в певних межах територію — Україну, так гарно символізовану калачем на весіллі, на якім фігурують і князі, і бояри, і дружко з усіма аксесуарами сивої старини? На се питання дає одповідь сам нарід своїми стародавніми літописами, піснями, примовками і т. й.
В збірниках пісень у Чубинського (5 т.), Максимовича, Костомарова і ин. можна знайти з сим словом такі пісні, що й досі співаються по Україні.
В пісні про Орла і Сокола, Сокіл каже:
— Дарую тобі, орле,
Всі области мої,
А сам я полину
На чужу вкраїну...
В другім варіанті продовжується:
В чужу вкраїноньку,
В чужу сторононьку.
Тут ясно, що вкраїна то сторона, край, область. Або:
А старий сокіл з чужої україни прибуває,
Сизокрилого орла на своїй україні стрічає...
В наведених випадках ясно і виразно зазначено, що є україна своя і україна чужа, що україна — то чуже або своє володіння, край, область, земля в певних межах, територія.
В думі про похід Б. Хмельницького в 1650 році Молдавський Господарь Василь послав до Потоцького на Поділля за поміччю й пише:
— Гей, Пане Потоцький!
Ти на своїй украіні п'єш-гуляєш,
А об моїй пригоді нічого не знаєш! —
На се йому Потоцький одповів:
— Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волошський!
Коли-ж ти хотів на своїй україні проживати
— Було-б тобі Хмельницького у вічнії часи не займати.
(Іст. піс. У. Нар., Сб. Ант. і Драг., Т.ІІ, стор.101-105.)
“Ромен вславився циганами по всіх у країнах” (Номис, Приказки)
Ой по горах, по долинах,
Та й по чужих украінах,
Ой там козак пьє гуляє"
(Чуб., V, 32, 41)
Таких прикладів у виписках можна подати безліч і всі вони свідчать, що український нарід в своїй мові під “українок)” розуміє землю, територію, сторону, край, область, володіння в певних межах, а ніяк не “окраїну” чиєїсь або якоїсь землі. Коли-б підставити в наведені приклади замісць “україна” слово “окраїна”, то вийшла-б або нісенітниця, або повна зміна змислу.
В прикладі до землі українського народу слово “україна” з бігом часу персоніфікувалося і перетворилося практикою назви в власне імя території українського народу, яка по сім слові стала зватися “Україною”, як своїм власним іменем.
Одсилаючи за подробицями в сій справі до моєї головної праці, я тут завважую тілько, що іменем України народ в своїх піснях, думах і инших творах своєї словесно-сти виразно називає землю, як окрему свою територію з певними межами.
В народній думі про похід Наливайка в 1596 році проти Жолківського співається:
— Ой, у нашій, у славній Україні
Бували колись престрашнії злигодні, бездольні години,
Бували й мори, й військові? чвари;
Ніхто українців не рятував,
Ніхто за них Богові молитов не посилав,
Тілько Бог святий знав, що він думав-гадав,
Як незгодини на Українську Землю посилав.
(Максимович, т. І, стор. 619, вид. 1876 р.)
Наведеного матеріялу досить, щоб одкинути байки про те, що сама назва Україною показує, що се не окрема земля з окремою народністю, а тілько “окраїна” иншої землі з народністю тої землі. Байку сю всякі імперіалісти та ассімілятори вже досить використали для себе на шкоду українському відродженню й зростові національного й політичного незалежного життя українського народу.
В такім народнім змислі назви окремої землі слово “Україна” вживали на своїх картах і старі географи.
Те, що у географів і стародавніх книжників для України вживалося кілько назв (Русь, Росія, Сарматія, Роксоланія, Козакорусія, Черкасія і т. д.) є звичайне явище. Колишня Еллада і Елліни звуться Грецією і Греками. Колишня Галлія з Галлами нині зветься Францією з Французами, а колишня Франція нині зветься Баварією з Німцями. Швейцарія зветься Швейцарією, Гельвецією, Сюіс. Поляки звалися також Ляхами. Німці мають мабуть найбільше назв: Німці, Германці, Дейтше, Тедески, Аллемани, Готи, Франки, Тевтони. Так і Україна, яка колись звалася по книжному ще й Русью, зосталася при своїм стародавнім імени України, віддавши з 17 віку своє книжне імя Русі Московщині, яка шукала собі імени і в 16 вікові хотіла назватися навіть третім Римом.
Коли-ж вперше простонародне імя України стало робитися і книжним іменем?
Найдавнішу запис, в якій територію українського народу названо не тілько її книжним імям Русі, а і народним іменем України, ми знаходимо в Іпатьєвському спискові літопису під 1187 роком. Назву “Україна” з проізходними од неї вжито в цім літопису 6 раз, а саме під 1187, 1189, 1213, 1268, 1280 і 1282 роками. “Україною” тут названо ті-ж землі, які названо також і книжним імям Русі. Се сіноніми. Тому проф. Максимович мав повну рацію, коли писав “Русская Земля, или Украйна” (III. т., стор. 365 і далі).
В ті часи землі на північ од України звалися: Суздальською, Володимирською, Муромською і т. д. Потім по г. Москві, про яку згадується вперше в 1147 році, як про невелике село, ті землі стали колективно зватися Московією. Руссю вони не звалися і сами себе виключали з Руських Земель, вважаючи Руссю і Руською Землею тілько Україну, яка по г. Київу носила ще й імя Київської Держави. Се цілком виразно зазначено в літопису, напр. під 896, 1150, 1154, 1175,1179, 1187,1195, 1202 і инших роках. На Галичину назва Русі перейшла тілько з 13 віку. Вираз київського князя про Київ, що він “матір городів руських”, відноситься до України і її городів, а ніякого відношення до Московії не має, бо не українські городи не вважалися руськими. По назві земель і народ звався: Суздальці, Володимирці, Ростовці, Муромці і т. д., як по Україні — Українці. Одначе, се пізніша форма, а стародавніша форма була на “не”: поляне, древняне, кияне, забужане, волиняне, галичане, подоляне і т. д., а од імени Україна — україняне. Таку назву обивателів України українянами стрічаємо в Іпат. літоп. під 1268 роком, де Ляхів, які проживали в Холмщині, названо українянами, бо Холмщина частина У країни (див. запис під 1213р.). По тому-ж словотвору та смуга української землі, яка лежить при межі України, зветься україницею (вкраїниця). Відповідно сьому ми знаходимо в літопису під 1282 р. запис про с. Воїн, яке лежало на самій границі між Польщею і Україною. Про його сказано, що воно лежало “на вькраїниці”. Розуміється, вкраїниця — се разом і окраїна, а тому писали також “вокраїниці”.
В Іпатьєвському літопису під 1185-1187 роками оповідається, як половці нападали на Переяславську, Київську, Чернигівську, Новгород-Сіверську і ин. руські землі, спалили навіть Путивль, брали людей в полон, все грабували й розоряли. Між князями, які обороняли землі од Половців, особливо прославився Переяславський кн. Володимир Глібович, якого всі князі і народ за се любили, бо він обороняв усю руську землю. Коли в 1187 році він в поході проти Половців застудився і вмер, то літописець під 1187 роком рос-повідає, що “плакашеся по нем всі Переяславці”, поясняє, чого саме, і кінчає з жалем: “О нем же Україна много постона”, то-б то жалкувала, журилася, плакала. Україною тут названо всю Руську Землю, яку він захищав і якій натурально за таким князем треба було жалкувати. (Порівн.: в козацьких думах так само Україна жалкує, журиться, сумує, плаче, стогне — та-ж сама персоніфікація.)
Під 1189 роком оповідається, що Галичане запрохали до себе на княження в Галич Ростислава Берладничича, який після сього поїхав до них з Смоленська і швидко прибув “к Україні Галичской”, де й роспочав свої акції, взявши два горста і поїхавши до Галича. Смоленськ і Смоленська Земля — се не Країна. З Смоленську князь їхав на галицьку Україну, а тому літописець і росповідає про те, як він прибув до України Галицької.
Таким чином літописець записом під 1189 роком установляє, що Галицька Земля в ті часи являла собою частину України і тому звалася Україною Галицькою, подібно тому, як Поділля звалося Україною Подільською. Ся назва вживається і в козацьких думах. Завважу, що інженер і географ Боплан, як про се буде подробніше сказано далі, так само в 1648 році вжив назву України до Галичини і до Поділля, яке займало і частину нинішньої Галицької Землі. Так він зробив згідно з народною термінольогією. Сим установляється історичне, споконвічне право Галичини на імя України і приналежність до неї, як частини до цілого.
Стародавні географи раніше, ніж інші чужі книжники, починають вживати на картах, замісць книжних, народні назви міст, річок, країв і т. й. До сього їх в великій мірі спонукали практичні потреби. В давні часи купці, діпльомати, посланці і инші подорожували на конях і мусіли роспитувати шляху у місцевого населення. Як французький купець Мотіель, так і посланець австрійського імператора Еріх Лясота, що їздив в 1594 році до Запоріжців утворювати з ними договір, однаково мусіли питатися шляху по назвах на мові місцевого населення. Географи, картами яких вони користувалися, мусіли задовольнити й такі потреби, і на стародавніх географічних картах книжні назви все більше й більше замінялися місцевими простонародними. Тому і книжна назва України Русью, Росією, Роксоланією, Сарматією і т. д. помалу замінилася й на картах народною назвою “Україна”.
Чужинці, вимовляючи це слово по-своєму, писали його ріжно:
Ucrania (Укранія — по латині, Україна), Ukraina, Uckraina, Uckraina (Україна), Ukrainе (по французські Укрен — Україна), і т. д. Так Німці й досі Росію пишуть і звуть “Russland” (Руслянд).
Я маю матеріял майже з 50 стародавніх карт, починаючи з 16 і досередини 19 віку (1508-1831 р.).
М. Тишкевич, бувши послом УНР при Ватікані, звідти вивіз фотографичні знімки з 5 карт — 1508, 1529, 1532, 1565 і 1571 р. Шкода, що ті фотографії не мають задовольняючих метричних описів і я мушу через те обмежитися короткими вказівками.
Сі карти і багато більш цікавих з Ватіканської бібліотеки є в атласі Кульженка. На жаль, той атлас зоставив я дома на Вкраїні.
1. Карта Європи, Азії і Африки, зроблена в 1508 році, має заголовок: “Legere est in libro de inventione… Ciculus” і замітку. “Ruysch. Univ. Cogniti orbis tabula. Romae 1508.” На ній Україна (з Галичиною) названа Руссією (Russia), Московія — Московією, а Польща — Польщею.
2. Карта 1529 р. містить в собі Європу, частину Азії і частину Африки. Має надпис: “… ola Diego RuberoоCosmographo de sumagestad : Anno de : 1529 .e…” на сій карті Україну названо Сарматією і по р.Дніпрові поділено на Сарматію Європейську (правобережну) і Азійську (лівобережну). Назви Русі чи Росії зовсім немає. Польщу названо Польщею, а Московія пишеться “Mosczouviі” (Московити). Францію названо її давнім іменем: Галлією (Gallia), а нинішню німецьку Баварію — Францією.
3. Карта Європи, Азії і Африки 1532 року, з надписом: “Typus cosmographicus universalis”, а внизу: “Sim Grynaeus. Novus orbis”, “Basileae 1532.” На сій карті нинішня Франція названа її давнім іменем “Gallia” (Галлією), Україна — Сарматією, яку поділено, як на карті 1529 р., а Московію — Московією. Назви Русі чи Россії немає.
4. Шматок карти Європи, Азії і Африки з надписом: “…utta la terra conoscvita fin..” і далі: “inv. 69.732 Paulo Forlani Veronese fecitї. Ferando Berteli ex 1565. ” Тут Україну названо Русью (Russia), Московію — Московією, а Польщу — Польщею.
5. Шматок карти Європи з надписом: “inv. 69.748. Clausio Duchetto ex l’anno MDLXXI” (1571 р.). На сій карті надпис “Russiae” (Русь, Росія) покриває нинішні Галичину, Холмщину, Підляшшя і Полісся, з городами: Люблином, Холмом, Перемишлем, Львовом, Коломиєю, а межею між Польщею і Руссю показана річка Висла. На північ показана Северянська Земля (Чернигівщина), а далі “Московське князівство” (Moscovia ducatus).
Величезні скарби для української науки зберігаються в Парижі — в Національній Бібліотеці і в Архивах Міністерств Закордонних Справ та Військового. На жаль, над ними ще майже ніхто з Українців не працював і вони лежать невикористаними. Завдяки енергійній праці молодого ученого І.Борщака, який по моєму проханню при своїй роботі зібрав і для мене деякий матеріял, я маю можливість подати тут не тілько цікаві виписки, а і 2 карти, зроблені мною з фотографій, доставлених Борщаком.
В Арх. Фр. Міністерства Зак. Справ зберігається карта України, зроблена в 1572 році з наказу короля Карла IX для його брата Генриха, кн.Анжуйського. На сій карті територія по обидва
боки Дніпра має надпис: “Ukraine” (Україна), захоплюючи і нинішню Харківщину, яка колись звалася Слобідською Україною. Та частина, де нині Кременчук, Єлисаветград, Катеринослав, і нижче має надпис: “Cosaques” (Козаки).
З сию картою, по давности вжитку географами назви “Україна”, конкурує карта Мотіеля. В Націон. Бібліотеці (Париж) в паперах французького купця Мотіеля є географчіна карта басейну Чорного Моря, зроблена невідомим автором. Мотіель їздив з Франції суходолом в Туреччину через Україну. Виїхав він з дому в 1580 році, а вернувся в 1582 р., пробувши в подорожі 2 роки з лишком. Ясно, що карту, якою він користався в тій подорожі, було зроблено раніше 1580 року. На сій карті територія по обидва боки Дніпра має на собі надпис: “Uckrania” (Україна). На тій території показані міста Овруч, Житомир, Київ, Каменець-Под., Полтава, Чигрин.
В тій же Нац. Біб. зберігаються дві географічні карти: одна з 1641 року, перевидана в Римі в 1678 р., а друга з 1657 р., перевидана в Римі в 1688 році. Авторами їх були італійські географи: першої Сансоне, а другої Корнетті. На обох картах територія України має на собі надпис: “Ukraina o Paese de Cosacchi” (Україна або Земля Козаків). Ся територія займає обидва боки Дніпра з Волинею, Поліссям, Галичиною. Назви Русі або Россії — немає. Московію названо Московією.
В тій же Бібл. є знаменитий глобус Корнеліуса, зроблений в 1660-1670 р. На цім глобусі територія по обидва боки Дніпра має надпис великими літерами “Ukrania” (Україна), включаючи в себе Волинь і Подолію. Московію названо Московією. Сумежжя між Московією і Нагайською Татарією має надпис невеликими літерами: “ocraina” — се окраїна Московської Держави на схід і північ од Слободської України, що нині зветься Харківщиною. З цих надписів видно, що географи ясно уявляли собі ріжницю між словами: Україна і окраїна.
В тій же Бібл. в польськім відділі переховується географічна карта невідомого автора, зроблена в 1646 році. На ній територія по обидва боки р. Дніпра має надпис: “Ukraine” (Україна).
Карта географа Дюваля, видана в Парижі в 1669 р. (Арх. 2075), як сказано в заголовному надпису, се карта “Польського королівства і держав, які од його залежать”. В числі сих держав показана Україна, територія якої по обидва боки р. Дніпра має надпис: “ukraine”” (Україна). Польща на ній названа Польщею, а Московія — Московією.
Карта голландського географа Фредеріка де Вітт, видана в Амстердамі між 1665-1680 р. і хорониться в отд. Бібл. “Pologneе”, 1613. На сій карті територія по обидва боки Дніпра має надпис: “Ucrainia” (Україна).
В тім же отд. Нац. Бібл. за N 1618 зберігається англійська карта Мордена, датована 1700 р., але-ж складена значно раніше.
В англійськім заголовкові її названо картою “штатів” (держав) Великої Польші, якими названо Польське королівство, Литву, “Україну”. На карті територія по обидва боки Дніпра має надпис: “Ukraine” а нижче: “the Zaporovia lands” (Україна і Землі Запоріжські).
Карта війни між “руськими, турками і поляками” з 1736 р., перевидана в Парижі географом Руже в 1769 р. На ній територія по обидва боки р. Дніпра має надпис: “ukraine” (Україна). На карті пороблено надписи про військові події тих часів і під 20 марта 1736 р. написано, що “Мініх командував армією України з 70 тисяч Козаків” (Арх. 2116).
З карт, які переховуються в Парижі, завважимо ще одну, а саме карту, видану Матеєм Севтері в Аухсбурзі за часів війни Московії з Турцією в 1773р. На ній надписано: “Ukraina”, а на південь: “Земля запоріжських козаків” і показана Запоріжська Січ. Се за два роки перед зруйнованням Січі, через рік після поділу Польщі і через 9 років по скасуванні гетьманства (Арх. 2122).
Велику наукову цінність являють собою географичні карти французького інженера і географа Гільома Левассера де Боплана з описом України. Він 17 років, а саме з 1630 до 1648 року працював по своїй спеціяльности на Україні і був очевидцем того, що описав і про що писав.
Перший раз його твір вийшов в Руані в 1650 році під заголовком “Description d’Ukrainie” (Опис України), а другий раз там же в 1660 р. під заголовком: “Description d’Ukrainie qui sont plusiers provinces du royame de Pologne, contenues depuuis les confs de la Moscovie jusqueaux limites de la Transilvanie, ensemble leurs meurs, facons de vivre et de faire la querre.” (Опис України, яка містить в собі декілька провінцій Польського Королівства, росположених од меж Московії до гряниць Трансільванії, а разом їх звичаїв, форм життя і способу ведення війни).
Ся книжка розійшлася дуже швидко і так зацікавила світ, що її перекладено майже на всі eвропейські мови і перевидано богато разів з географчіними картами України, зробленими тим же Бопланом. Гравюрні дошки для 8 карт до сиї книжки зробив знаменитий гравер в Данцігові В. Гондіус, який вигравірував і патрет гетьмана Богдана Хмельницького.
В своїм опису Боплан називає Україну сумою кількох провінцій, які разом являють собою окрему од Польщі землю з своїми межами, що відділяють її від Польщі, Московії, Трансільванії і ин. Україну він називає землею сусідньою й пограничною з Польщею, а разом з тим вважає провінцією Польщі внаслідок Люблінської Унії. Тому польського короля він титулує В. Кн. Руським і пише про його, що він володіє “не тілько Польською Державою в її попередніх межах, а і Великою Провінцією — Україною”. I справді, Україна, мавши межі од “Московії до Трансільванії” (Угорщини), була в кілько раз більшою за Польщу. В сих межах показав її Боплан, який добре знав се. Московію він всюди зве Московією, а назву Русі прикладає тілько до частини Галицької України. У Боплана Україна — се окрема земля Козаків, зайнята українським народом, віра якого зветься руською, бо її приніс руський князь Володимир. Український нарід і його культуру він вважає дуже давніми і нарід культурним. По архітектурних даних і з дат знайдених монет він в 1648 році налічував Київу звиш 1500 років. Завважу, що нинішні археольоги. між якими назву проф. Антоновича і Армашевського, установили безспорно, що Київ існував і мав торгові зносини з далекими народами Європи і Азії вже років за 100 перед Різдвом Христовим. Київські печери Боплан одніс до першого-другого віку христіанства.
Перекладу Боплана на українську мову, на жаль, ще й досі немає, а на московській мові найкраще видання належить проф. Ляскоронському в 1901 р., з примітками, зробленими ним при участи таких наукових авторитетів, як проф. В.Антонович і проф. Володимирський-Буданов. Географічні карти Боплана до того видання він зробив з карт, які зберігаються в Льондоні, в Британськім Музеї. Фототипичний спосіб репродукції карт гарантує повну точність їх і відповідність оригіналові.
З цих карт я маю у себе 5, з яких одну подаю в зменшеному виду, звертаючи увагу на заголовкові надписи на них, зроблені Бопланом.
1. Головна карта має в заголовкові надпис: “Typus generalis Ukrainae sive Palatinatuum Podoliae, Kioviensis et Braczlaviensis terras nova delinatione exhibens” (Генеральна карга України або воєводств Подолії, Київського і Брацлавського, яка містить землі в новім вимірі). Московія показана землею, сумежною з Україною, і названа В. Кн. Московським. На північно-західній стороні намальована тілько частина українських земель з Галичиною, яка має надпис: “Russiae pars” (частина Росії). В межах України по сій карті містяться такі нинішні землі: Чернігівщина, Полтавщина, Катеринославщина, Херсонщина (без Очакова), Київщина, Поділля, Покуття, Волинь і Галичина з м.Львовом, а тако-ж частини инших губерній.
Звертаю увагу на те, що в ті часи (карти роблено було в 1630-1648 роках) межі Волині, Київщини, Поділля і ин. земель були зовсім инші, як межі нинішних губерній.
2. Карта, яка має заголовок: “Ukrainae pars, quae Kiovia Palatinatus vulgo diciturr” (частина України, що зветься Київським воєводством). Московію названо Московією.
3. Карта з надписом: “Ukrainae pars, quae Podolia Palatinatus vulgo dicitur” (частина України, що зветься Подільським Воєводством). Звертаю увагу, що по сій карті Подолія включало в себе і частину нинішньої Галичини аж до річки Коропця з містами: Поток, Бучач, Чортків, Трембовля, Тарнополь, Збараж, і що ся територія являла собою “Ukrainar pars”, тобто частину України. За річкою Коропцем показана частина Галичини, з надписом: “Russiae pars” (частини Русі, Росії).
Треба, одначе, завше памятати, що у Боплана Московія нігде і ніяк Русью і Росією не вважається — Московія у його має назву тілько Московії.
4. Карта з надписом: “Ukrainae pars,quae Barclavia Palatinatus vulgo dicitur” (Частина України, що зветься Брацлавським Воєводством).
5. Карта з надписом: “Ukrainae pars, quae Pocutia vulgo dicitur” (Частина України, що зветься Покуттям).
Сі карти звертають на себе увагу ще й тим, що Боплан займав в Польщі офіціяльне становище і працював для неї з доручення короля. Инших трьох карт Боплана, в тім числі й карти Волині, у мене немає. На картах Боплан подає порівняючий розмір української, польської й французької миль і московської версти. Віньєтки зроблено надзвичайно мистецьки. — Все отеє робилося ще до повстання українського народу з гетьманом Б.Хмельницьким.
В Льондоні, в Британськім Музеї зберігається, мабуть, чи не найбільша збірка стародавніх географічних карт, зроблених Італійцями, Французами, Німцями, Голландцями, Англійцями і инш. Переглядаючи ті карти нашвидку, С.Подолянин знайшов між ними багато з надписами назви території України Україною. Опис 20 з тих карт він подав в часопису “Рада”, за 26 вересня 1912 р., ч.219. Ті карти відносяться до часів з 1650 року (карти Боплана) до 1831 року (німецька карта) і містять в собі, щодо нашої теми, той же матеріял, який подано вище, а тому, через брак місця для короткої статті, я обмежуся тілько найголовнішим.
Там є одна величезна карта Боплана, вигравірована Гондіусом і видана в Амстердамі в 1650 році під заголовком: “Deliniatio specialis et accurata Ukrainae cum suis palatinatibus” (Спеціальна і точна
карта України з її воєводствами). Вже з надпису ясно, що Боплан на сій карті трактував Україну, як окрему землю, поділену на воєводства, які являють собою соборну Україну. На сій карті в Київське і Брацлавське Воєводства входять і нинішні Катеринослав-щина та Херсонщина з диким полем, за виїмкою Очакова.
Французька карта 1719 р., на якій по французьки написано, що Червона Русь, яку показано по обох боках Дніпра, Волинь і Подолія мають в народі “назву України або землі Козаків”.
Карта 1720 р. з латинським надписом: “Ukraina seu Terra Cosaccorum, cum vicinis Valachiae, Moldaviae, Moscoviae, Minorisque Tartariae provinciis” (Україна або Земля Козаків з сусідніми провінціями Валахії, Молдови, Московії і Малої Татарщини). На ній Україна показана окремою територією з своїми межами од земель сусід них держав.
Французька карта 1769 року з малюнком окруження Чорного моря, де, як гласить французький надпис, знаходяться: “Україна, Мала Татарія…. Грузія і сумежжя Eвропейської Росії та Турції”.
Нарешті згадаю ще про німецьку карту 1831 року, яка має заголовок: “Karte der russischen Provinzen Litauen, Kurland, Livland und der Ukraine” (Карта російських провінцій: Литви, Курляндії, Ліфляндії і України). Україну автор отділив і зве окремою провінцією Росії.
На всіх давніших картах Московія зветься Московією і тілько з другої половини 18 віку починають географи писати її Росією. В двох випадках з таким додатком: “Russia vulgo Moscovia” (Росія, в просторіччі Московія), а раз навіть “Russia Russica”. Се через те, що назва тілько Росією була б ще не ясною через її новизну.
Є ще багато географічних стародавніх карт з назвою України Україною, а Московії — Московією. Напр., в збірнику “Atlas Novus” є карта України 1716 року, зроблена Гоманом, яка має заголовок: “Ukrania, quae est terra Cosaccorum cum vicinis Valachiae, Moldavie Minrisque Tartariae provinciis” (Україна, яка є Землею Козаків з сусідніми провінціями Валахії, Молдавії і Малої Татарщини). В заголовному надпису стоїть “uкгаnіа”, а на карті надписано: “Ukraina”.
Зводячи до купи картографчіний і літописний матеріал, ми маємо:
1. На італійських і французьких географічних картах 16 століття (1508-1580 р.) Україна пишеться то Сарматією, то Русью (Росією), то Україною.
2. На італійських, голландських, англійських і французьких географічних картах 17 століття і в описах до них Україна пишеться Україною. Східна Галичина зветься Частиною України і Росією (Русью).
3. На французьких, англійських, німецьких і инш. географічних картах 18 століття Україна зветься Україною, а також Землею Козаків і додатково також Червоною Руссю.
4. До 18 століття Московія на чужинецьких географічних картах пишеться тілько Московією, а ні Русью, ні Росією не зветься і за них не вважається. Назва Московії Росією спочатку з поясняючими додатками починається з 18 віку.
5. Назва України Малою Росією чи Малоросією на географичних картах 16, 17 і 18 століть не існує.
6. Україну давні географи звали також Сарматією, Русією і Червоною Русією. Московія у них ні одним з сих імен не звалася, а мала тілько ім’я Московії. Україна, Московія і Польща — се у географів три ріжні організми, кожен з своїм власним імьям і життям, з своєю власною територією і своїми межами.
7. Україна в IX. вікові, коли ні Польської ні Московської держав ще не існувало, була вже великою і могутньою державою. В старих письмених памятках, які уціліли, назва України вживається в 1187 році. В ті часи Польща ще тілько складалася в державу, а Московської держави ще не існувало. Перший союз України з Польщею в 1569, а з Московією в 1654 роках.
8. Французькі, німецькі, італійські, англійські, голландські географи назву. України Україною в 16, 17 і 18 століттях вживали, як назву сталу і властиву певній території, яка зміняла свій обсяг в залежности од історичних умов так само, як зміняють її території инших народів. Але ж назва Україною для етнографічної території незмінна. Се назва всесвітнього міжнародового вжитку і певного значіння для певної території, а ніяк не для чиєїсь окраїни чи чийогось пограниччя.
Таким чином, український нарід має для себе і для своєї території свій власний і споконвічний дійсний внутрішній і закордонний географічний, історичний, етнографічний і політичний паспорт з іменем України і Українського Народу.
Відень, 1921 р.
_______________
* Взято з виготовленої до друку більшої росправи того ж автора про назву “Україна” з найдавніших часів у літописців, в актах, піснях, думах, у географів, істориків, діпльоматів, учених, письменників, а також про назви “Русь” і “Малоросія”. Прим. автора.
