Пам'яті Любослава Гуцалюка

Любослав Гуцалюк,
файнезний художник, дивізійник*

* 2 квітня 1923, Львів — † 16 грудня 2003, Нью-Йорк

Любослав Гуцалюк очима Едварда Козака

ПРО ГУЦАЛЮКА
Едвард Козак

Коли закінчилася війна і для нас, скитальців, почалося нове, таборове життя, тоді у Карльсфельді стрілило Сергієві Литвиненкові до голови зорганізувати малярську школу на вищому рівні. В головнім будинку ляґру були велика і відповідна для цього заля, у столярні поробили нам відповідні шталюги чи мольберти — залежно від яких частин України ви походите — і “Академія” — готова! Литвиненко був ніби ректором, а я одним з ніби професорів.
І тут я стрінув Любка Гуцалюка.
Почалося від авантури.
Це було так: одного дня я прийшов до канцелярії Студії, яка була теж різьбарською робітнею Литвиненка, а на вечір товариським клюбом для прихильників образотворчого мистецтва, у всіх його можливих відмінах.
Литвиненко був сильно схвильований. Жартую:
- Ти лівою ногою з ліжка встав?
- Залиши жарти, а йди подивися, що вони там поробили!
“Вони” - це були студенти, молоді таланти, які позголошувалися в перших днях до Студії.
Занепокоєний іду до Студії, - і що бачу...
НА височезних стінах, від землі по саму стелю, помальовані якоюсь фарбою фігури, які нагадували декого з відомих тоді таборових “достойників”. Дотепно і талановито намальовані — робили дещо несвоє враження, так самим помислом, як і величиною.
Студенти стояли при своїх шталюгах, дещо збентежені, чи не погрозами Литвиненка, що розжене Студію на всі чотири вітри...
- Хто з вас це намалював?
- Я — відозвався один з учнів, твердим, зовсім не збентеженим, а навіть дещо задерлистим голосом.
- Як називаєтеся?
- Гуцалюк!
Передо мною стояв молодий, як по військовій блюзі можна було пізнати, дивізійник. Дивився мені в очі певним себе поглядом, та іронічною усмішкою, тою дуже характеристичною для Гуцалюка, яку він не затратив по нинішній день.
Але усмішка усмішкою, а “скандал” треба було якось полагодити.
По задиркуватій поставі Гуцалюка я додумався, що молодий чоловік вже дещо “обтерся” об нові у той час твлрчі ферменти, які з кінцем війни щораз ширше опановували тодішній мистецький рух. Щось варилося тоді у великих казанах мистецької кухні Парижа, щось булькотіло в них і підігрівало до бунту молодих, проти всіх і вся. Були такі, що заперечували всяку критику і перестарілі гасла естетики, та голосили світові, що правдиве мистецтво починається від них самих.
Я нас ці гарячі справи теж мали свій відгомін і якої б творчої справи не доторкнутися, то без гарячої дискусії не обходилося.
По Гуцалюковім вигляді можна було догадуватися, що він буде до загину боронити право малювати, не тільки що захоче, але теж де захоче.
Але, придивившись до малюнків на стіні, я знайшов в низ багато елементів карикатури і, хто зна, подумав я, може оце родиться карикатурист! Вони родяться звичайно в якихсь інших, нелюдських обставинах, то можливо що й цей молодий чоловік призначений бути українським карикатуристом. Слава Богу, подумав я, бо до тепер у нашому мистецтві так мало, на добрих карикатуристів “покликань”.
Тоді, якось само собою, зложилася мені тема до довшої лекції, дещо про карикатуру, а дещо про ґрафіку взагалі. На нагляднім прикладі самих малюнків на стіні можна було висвітлити деякі принципи ґрафіки. І як важним для ґрафіки є формат... Коли олія любується в тому, що ми називаємо “широким полотном”, то ґрафіка навпаки, найкраще любується у маленькому екслібрісі, чи поштовій марці.
І так вийшло, що по одногодинній лекції малюнки на стіні затратили свою демонстративну силу і Гуцалюк з цілою клясою признали, що стіни треба відмалювати на-чисто. І так ми в нашій “академії” вернулися назад до порожньої стіни...
Пізніше з Гуцалюка великий карикатурист не виріс. Свій талант карикатуриста він вицофав і використав у чистій ґрафіці, яку розвинув до досконалости.
Коли я дивлюся на Гуцалюкове олійне малярство, то відчуваю, що це одна велика ґрафіка.
І навпаки! Скільки чистого малярства в його ґрафіках. Звернім увагу на його чорнобілі ілюстрації з Верони, чи портрет Блаженнішого, то хиба не чуєте в кожній лінії — кольор?
Характеристичне для ґрафіки те, що що вона любить терпеливість. Ковжун поволі і терпеливо накрапковував свої ґрафіки. Нарбут прецизно випрацьовував листки на дереві. Цимбал перетинав чорну площу цілим мереживом білих ліній. І коли виявилося, що його чекає недуга, від якої трясуться руки, він — помер...
Гуцалюк якраз навпаки, не має нічого з клясичної терпеливости. Кидає лінії на папір з недбалим поспіхом. Вони, ці лінії, швидкі, вони в русі і роблять враження недокінчених, недоговорених.
І тому вони такі живі.
В ґрафіці, як і в малярстві Гуцалюк завжди непосидющий, нервовий, завжди невдоволений, завжди в пошуках за чимось новим.
Про Гуцалюка можна б ще сказати:
Коли інші малярі малюють, то Гуцалюк не малює, - він горить...

Джерело:
Терем: наші мистці на чужині. Любослав Гуцалюк. 1981, число 7. Детройт, 1981. Усе число присвячене творчости Л. Гуцалюка. http://diasporiana.org.ua/periodika/7720-terem-nashi-misttsi-na-chuzhini-lyuboslav-gutsalyuk-1981-ch-7/

Головним редактором журналу "Терем" був сл. п. Юрій Тис-Крохмалюк.

Автопортрет

У 1946—1949 роках навчався в мистецькій студії Едварда Козака у Карльсфельді (Німеччина). 1949 року еміґрував до США, де навчався у 1949—1954 роках у Вищій Художній Школі Купер Юніон у Нью-Йорку. Жив у Нью-Йорку і майже щороку виїздив до Франції, де, в Парижі, мав свою майстерню. Був близький до кола поетів Нью-Йоркської Групи. Обраний почесним членом Академії «Кампанелла» в Римі, яка нагородила його в 1970 році срібною медаллю за визначні досягнення в малярстві.
1990 року переніс інсульт, знайшов в собі сили сили видужати та продовжити малювати, виставляти свої роботи. В 1999 році в Українському Інституті Америки відбулася остання велика індивідуальна виставка Любослава Гуцалюка, видано кольоровий каталоґ з численними репродукціями його робіт. В останні роки життя через недугу і пережиту родинну драму (несподівана втрата дружини Ренати та одинокого сина Яреми) вже не створює робіт. Мистець помер у Нью-Йорку в будинку для літніх людей. Похований 23 грудня 2003 на українському цвинтарі св. Андрія Первозваного в Саут-Баунд-Бруці.

____________________
* Інформації про те, в якім підрозділі Дивізії служив Л. Гуцалюк, в якім ранзі й коли саме, на жаль, не знаходжу.

Молоді (або принаймні ще не старі :-) ), в доброму гуморі й, хочеться думати, здоров'ї - Яків Гніздовський, Любослав Гуцалюк, Стефанія Гніздовська та Едвард "Еко" Козак на Союзівці — в українському культурному центрі у Керґонксоні, шт. Нью-Йорк. Якого року знимковано, на жаль, не знаходжу.

Любослав Гуцалюк, Едвард Козак і Яків Гніздовський поруч скульптури авторства Слави Ґеруляк на Союзівці

Св. Юр. 1969

Різдвяний ранок

Перша, передостання і остання сторінки статті "Хвилюючі картини Гуцалюка" (переклад)

“Жодна професія не дає людині такої амплітуди можливостей, таких піднесень і таких занепадів.” Пам'яті Якова Гніздовського

Молоді (або принаймні ще не старі)), в доброму гуморі й, хочеться думати, здоров'ї - Яків Гніздовський, Любослав Гуцалюк, Стефанія Гніздовська та Едвард Козак на Союзівці — в українському культурному центрі, що в Керґонксоні, шт. Нью-Йорк. 

“Життя людини – тільки недосконалий відблиск її власної мрії.”

“Людина обертається у повсякденні, немов у великому циліндрі, і тільки випадково і тільки на дуже короткий час може виглянути через щілинку своєї рутини.”

“…кілька разів у моєму житті обставини пересаджували мене на новий ґрунт якраз тоді, коли я вже був вріс у якесь середовище.”.

“… я не почував себе еміґрантом. Я вважав себе туристом, що не завжди з власної волі переїжджає з країни в країну”.

“Хотілося, щоб там, де я житиму, були дерева, трави, птахи, тварини і неодмінно – люди, але не так багато як у нью-йоркському метро, і не так мало, як у провінційних містечках…”

“Як і кожен молодий ідеаліст, я вважав, що мистецтво – це справа досконалости та ідеалу. Але згодом я побачив, що досконалість та ідеал – це недосяжна мрія.”

“Мистецтво будить речі зі сну, надає їм життя, і вони починають для нас існувати. І це найбільша містерія мистецтва.”

Яків Гніздовський,
Графік, кераміст, мистецтвознавець

* 27 січня 1915, с. Пилипче, Тернопільщина — † 8 листопада 1985, Нью-Йорк

"Про себе. Філософ Діоген посеред дня ходив по агорі з ліхтарем і шукав Людей, а митець Гніздовський плив життям і вибирав людей: “Хотілося, щоб там, де я житиму, були дерева, трави, птахи, тварини і неодмінно – люди, але не так багато як у нью-йоркському метро, і не так мало, як у провінційних містечках…”. Фраза дуже сильна і вдало передає наше буття між двома крайностями – надміром і нестачею. Схожою до неї є і наступна: “…кілька разів у моєму житті обставини пересаджували мене на новий ґрунт якраз тоді, коли я вже був вріс у якесь середовище”. Аби зрозуміти всю правдивість, гіркоту та драматизм цих слів, порівняємо їх із наступними: “У той час я багато картин перемальовував. Щоб не робити нових видатків на полотно і підрамники, я малював на тих самих картинах інші”. Такий вигляд, загалом, мали перші кроки митця у США."

З нарису Євгена Гулюка "Світ очима Якова Гніздовського: від невдач до картин у Білому Домі" http://photo-lviv.in.ua/svit-ochyma-yakova-hnizdovskoho-vid-nevdach-do-kartyn-u-bilomu-domi/

"В Академії мистецтв у Загребі". 1945

"Молитва". 1944

"Скупий"

"Молодість і старість". 1944

"Ясен МакҐаффі". 1982

З 1933 року навчався у Львівській духовній семінарії, з 1938 - у Варшавській академії мистецтв, з 1939 - у Загребській академії мистецтв.

Студіював у художній школі О. Новаківського.
У Львові Гніздовський активно ввімкнувся в художнє життя міста, вступивши в молодіжне крило Асоціації незалежних українських митців (АНУМ). Карикатурист Едвард Козак залучає його до ілюстрування львівської газети «Новий час» і журналу «Комар».
Талант молодого графіка був оцінений меценатом і великим знавцем мистецтва митрополитом Андрієм Шептицьким, який надав Гніздовському стипендію для продовження художньої освіти у Варшавській Академії мистецтв, де він вивчав живопис та графіку.
1949 – еміґрував до Сполучених Штатів Америки, оселився в місті Сент-Полі (Міннесота), де отримав посаду дизайнера в рекламній фірмі Brown and Bigelow.
1950 – перше визнання: одержав в Інституті мистецтва Міннеаполісу нагороду за дереворіз.
1950 — переїхав до Нью-Йорка, улаштувався в Бронксі біля Ботанічного саду й зоопарку.
1956–1958 — удосконалював майстерність у Парижі. Там же 16 лютого 1957 одружився з Стефанією Кузан — донькою вихідців з України після Першої світової війни.
Був членом редколеґії журналу екслібристів Великої Британії й членом Американського товариства аматорів і творців книжкового знака, постійним кореспондентом журналу Філадельфійського відділу Об’єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА) «Замітки з мистецтва».
Яків Гніздовський є автором ряду статей на художні теми. Його спостереження та думки вийшли в 1967 році в Нью-Йорку окремою книгою «Пробуджена царівна».
Був похований у Нью-Йорку, у колумбарії Собору Іоанна Богослова. 

Більше репродукцій - тут:  http://art.lviv-online.com/yakiv-hnizdovskyj/

"Переміщені особи", 1948

"Свобода”, 13 листопада 1985

Ню Йорк. - У п'ятницю, 8-го листопада 1985 року, в одному із шпиталів в Ню Йорку помер, після короткої недуги на 71-му році життя св. п. Яків Гніздовський, один з найвидатніших сучасних українських мистців. Мистецтво студіював у Варшаві і Загребі.
Я. Гніздовський народився в 1915 році в селі Пилипчому на Тернопільщині, а проживав в різних країнах: Югославії, Німеччині, Франції, З'єднаних Стейтах Америки.
Свою першу індивідуальну виставку влаштував в Ню Йорку в 1954 році, зрештою брав участь у 10 збірних виставках в ЗСА та в інших країнах світу. Здобув собі розголос і славу не тільки серед українських поселенців у країнах вільного світу, але також серед американського і західньоевропейського суспільства, як графік, дармашо він першенство давав малярству олійною технікою. Спершу реаліст, згодом експериментував, але всі його образи, особливо його графіка (дереворізи), завжди були високо естетичні. Його спеціяльністю була так звана деталізація у графіці: його „Баран" мав тисячу волосків, так само його „Верба" мала тисячі листочків. Любив символіку в образах („Молодість і старість" та ін.) В останніх роках завернув назад до строгого peaлізму (овочі, ярина тощо). Був стовідсотковим мистцем, людиною високої особистої культури.
В останніх роках хворів на очі і тому почував себе психічно погано, але назверх цього не виявляв. Не зважаючи на хворобу мистець працював до останніх днів, поки вже був цілком знеможений. Аллексіс Ранніт у статті „Яків Гніздовський — український гpaвер", надрукованій в журналі „Сучасність" за вересень 1985 року, пише на закінчення: „Гніздовський – це творець спокою і щастя, людина з лагідною усмішкою, що представляє великий, але забутий світ". Таким він і відійшов у засвіти по заслужену нагороду.
У неділю, 10-го листопада ц.р. Владика Михайло Гринчишин, ЧНІ відправив поминальну Службу Божу в українській катедрі в Парижі, як також о. Василь Прийма в Люрді, Франція. Згідно з волею Покійного тіло було спалене, а поминальна відправа відбудеться в суботу, 16-го листопада, о год. 11-ій вранці в катедрі Ст. Джан Дівайн, 1047 Амстердам авеню, при 112 вулиці в Менгеттені. Тлінні останки будуть поховані у згаданій церкві.
З відходом Я. Гніздовського образотворче мистецтво втратило одного з найкращих своїх представників.
Замість квітів родина, а в першу чергу дружина Стефанія, просить складати пожертви на Український Музей в Ню Йорку, Український Інститут Модерного Мистецтва в Чикаґо та на Український Науковий Інститут Гарвардського університету.

5 листопада 2005 року урна з прахом Якова Гніздовського була перепохована на Личаківському цвинтарі у Львові.

Едвард Козак, "творець, який не мав і не матиме собі рівних"

Едвард Козак,

січовий стрілець, вояк УГА, член пластового куреня ім. Ярослава Осмомисла, учасник львівського мистецького процесу 1930-х років, мистець, мультиплікатор, письменник, редактор і видавець, іконописець, геніальний карикатурист.
* 3 лютого 1902, село Гірне, Львівщина — † 22 вересня 1992, Детройт

"В одній з розмов довідався я від мистця Едварда Козака таке: З пропаґандивним відділом ОУН, якого референтом був Ст. Ленкавський, співпрацювали ще крім маляра Едвард Козака малярі: Василь Дядинюк, Роман Сеньків, Михайло Черешньовський і ще кількох, а часом приходив ще театральний мистець Микола Чирський і Лев Лепкий. Звичайно сходилися вони в цукорні о. Дубицького і о. Нарожняка, що називалася "Полтава".
Одного дня сидів один з малярів із Е. Козаком, чекаючи на інших у "Полтаві", й виявив охоту взяти участь у конкурсі на прапор ОУН, але ще не має ідеї. Е. Козак нашкіцував злегка свій помисл і це сподобалося тому маляреві, але сказав, що це не його ідея. Тоді Е. Козак упевнив його, що він не має претенсій до того, ані не хоче брати участи в конкурсі, й тому, якщо він це гарно оформить, може подавати як свій проєкт. Він погодився і так зробив.
Той проєкт принято і він тепер є прапором ОУН з червоно-чорною краскою, які визначають український чорнозем зрошений червоною кров'ю героїв-борців за волю України. Все це робилося в рамах приготувань до Великого Збору, який мав вирішити всі важливі внутрішні й зовнішні справи ОУН, щоб закінчити з тимчасовістю та утвердити правний стан."

Микола Климишин, член Революційного Проводу ОУН(б)
В поході до волі. Спомини. Торонто 1975 http://diasporiana.org.ua/memuari/8427-klimishin-m-v-pohodi-do-voli-spomini-t-2/

Едвард Козак. Автопортрет

Іван Кедрин

"Свобода", 26 вересня 1992

З відходом у засвіти Едварда Козака українська культура втратила творця, який не мав і не матиме собі рівних. Коли весною цього року Едвардові Козакові сповнилося 90 літ — я написав у „Свободі" статтю п.з. „Унікальний Еко" *. Він був унікальним і таким перейде до історії української культури. Високоосвічений артист — маляр з талантом, що його дістав з ласки Господньої, карикатурист, сатирик, видавець, редактор, автор та ілюстратор сатиричних журналів — і в кожній з отих ділянок неперевершений. Як маляр — так володів рисунком, що віддавав ним рух, чи-то у бравурному аркані гурту гуцулів, чи однієї ніжної танечниці навшпиньках. Малював великі композиції, як ярмарок чи похід козаків, малював квіти й краєвиди та був особливим майстром у так званих ґротесках — картинаx, у яких схоплював народні сцени й типи крізь призму сатири і гумору. Як карикатурист — був безпощадний супроти ворогів чи громадських шкідників. 3а його карикатури всіx большевицькиx вельмож був проскрибований в совєтській імперії — зате тріюмфально стрічали його в Україні, куди їздив який рік тому перед своєю смертю.

Був людиною великої особистої культури, яку проявляв і в своїй творчості. Як кажна людина високої мірки — був надзвичайно скромний. Ніхто ніколи не почув від нього неґативну критику про іншого образотворчого мистця. Тому й не мав ворогів. Відзначався тонким вичуттям гумору і залюбки жартував і з самого себе. Винайшов „Гриця Зозулю" ~ тип придуркуватого, але й хитрого сільського філософа, в уста якого вкладав неповторні монологи. Був закоханим у Гуцульщині та в Українських Січових Стрільців — сам служив у них, як неповнолітній юнак. Після програних наших визвольних змагань 1918-20 роках опинився у Львові і там в особі Івана Тиктора знайшов вояцького побратима, який заснував цілий пресовий концерн і перейшов до історії, як перший видавець українських газет з девізою, що вони повинні самі виплачуватися, а не бути — як це бувало — дефіцитними. Там, у Видавництві Тиктора Едвард Козак заснував „Комаря" та „Зиза", перші гумористично-сатиричні журнали, після яких прийшов американський „Лис Микита". Намалював добрий десяток образів „Лис Микита", кожний з основними тими самими характеристичними рисами і кожний інший. 

Малюнок Юрія Козака, старшого сина Ека

Неможливо говорити про Едварда Козака і промовчати його синів Юрія і Ярему. Кожний із них одідичив талант артиста-маляра по своєму батькові, але кожний із них створив свій власний стиль і має свій власний жанр. У сучасному українському образотворчому малярстві Юрій Козак — найвидатніший неовізантиніст. Його цілостінний образ— „Xрищення України” — в ґалерії пок. Михайла і Ярослави Шафранюків у Торонто — це шедевр великого мистця. Ярема ж має надзвичайно широку тематику: краєвиди, квіти, але і абстракти, які не є ломиголовками, тільки дуже естетичним пов'язанням ліній і плям. Від останніx кількох років влаштовував щорічно виставку своїx картин уже не сам Едвард Ко­ зак, але і два його сини завжди у мотелі „Ксеня" в Гантері. У липні цього року вперше Едвард Козак уже не приїхав на цю виставку, що їx порозвішував на стінаx Ярема Козак з своєю донькою Xристею. Заламав ся Едвард Козак після смерти своєї дружини Марії.
3а свого життя Едвард Козак ставився легковажно до видання своєї монографії. Д-р Ярослав Падоx і я мали довгі розмови з Едвардом на цю тему. Наукове товариство ім. Шев­ ченка в Америці було готове видати таку монографію. 3а урядування в УНСоюзі головного предсідника д-ра Івана Флиса - УНСоюз готов був видати йому книгу його карикатур. Едвард Козак був такий закоханий у журналі „Лис Микита", що просто не мав часу на іншу працю. Його сини повинні тепер подбати про те діло, яке було би пам'ятником на могилі цієї унікальної людини.
Я приятелював з Едвардом Козаком ще у Львові у 1920-1930 роках. Опісля, виходячи назустріч його проханню, мав честь відкривати його виставки в Гантері. З його відходом поглибилася похмура пустка довкола мене. Цей недолугий нарис - це грудка землі на його могилу. 

Малюнок А. Климка**

* До 90-ліття Ека

ЕКО І XX СТОЛІТТЯ

Кожна декада віку оцього
належить Едвардові Козакові:
Дитинства час — перша декада,
друга декада — стрілецька громада.
Третя декада — то Комарева,
а що четверта — то втікачева.
П'ята декада — Дітройт і Лис,
шоста і сьома — малярський час.
Восьма й дев'ята — час слави й змін,
а на десяту від всіх нас поклін. 

"Знимка" Ека ("Комар", 1938)**

Іван Кедрин
УНІКАЛЬНИЙ ЕКО
З нагоди 90-ліття Едварда Козака
"Свобода", 27 березня 1992

24-го березня ц. р. українська громада Дітройту й околиці, до якої належить місце замешкання Едварда Козака — Воррен, відзначала 90-ліття того насправді унікального діяча української культури. Це не трафаретний комплімент, щоб зробити приємність ювілятові, а ствердження факту, що в історії української культури немає другої постаті, яка проявила творчий талант одночасно у кількох видах образотворчого мистецтва й літератури. 

Карикатурист "Зиза" Еко при праці**

Один із найкращих артистів-малярів старшої ґенерації, творець великих полотен, як ярмарок із десятком осіб, звірят і всякого краму на тлі гір, — танок аркана кільканадцятьох гуцулів із взаємно сплетеними раменами, балет дівчат чи тільки танок на вшпиньках однієї ніжної танечниці, — кілька пригадок колишніх архитворів Козака. Закоханий у тематиці Січового Стрілецтва і Гуцульщини, але й неперевершений автор десятків чи сотень так званих ґротесок — одноособових чи збірних портретів на межі карикатури, у смішних сценах і позах. Знає так майстерно рисунок, що передає ним кожний — делікатний чи поривистий — танок. Маючи особливий хист підхоплювати якусь особливу рису обличчя — поруч з отим знанням рисунку зробило Едварда Козака найкращим українським карикатуристом. Користувався карикатурою для трагі-гумористичного зображення сталінських злочинів, чи таких подій української діяспори, як-то президент ДЦентру УНР в Екзилі сокирою розганяє Національну Раду, й усі її члени в паніці розбігаються...

Попереду Цяпка, під ним кінь дрімає...

Це — у ділянці образотворчого малярства. У ділянці преси — піонер сатиричної преси, — у ділянці літератури тонкий сатирик і винахідник нібито придуркуватого, насправді сільського філософа Гриця Зозулі, який у гумористично-сатиричній формі виявляє погані риси вдачі української людини, гін до сіяння незгоди, політичний примітивізм. Бо хоча Едвард Козак ніколи не був членом ніякої політичної партії і тримався здалека від активної участи в політичному житті — пильно стежив за ним і завжди оцінював актуальні події, явища і людей з погляду здорового розуму, конструктивізму й християнської етики.

Хто живий, вставай . . . (О. Маковей – Ф. Колесса)

A що один підїжджа,
на дівчиноньку гука . . . (народна)

Чорнобривко моя, вийди, вийди,
чим скоріш до вікна . . . (Л. Лепкий)

Не було і нема в Едварда Козака “роздвоєної особовости", — що інше творець, що інше людина. Ціла людина. Не терпів людей фрази і не терпів фрази, яка заступала би діло. Міг служити як зразок істини, що чим людина розумніша і вартісніша — тим скромніша. Недавно мав я нагоду згадати, що з усіх образотворчих мистців знаю тільки двох, які ніколи не сказали злого слова про будь-котрого іншого мистця: це скульптор Михайло Черешньовський і артист-маляр Едвард Козак. Ця скромність у великій мірі причинилас до сумного факту, що 90-літній Едвард Козак не має ще своєї монографії. Були охочі видавці. Український Народний Союз, в той час, коли головним предсідником був д-р Іван Флис, він був готовий видавати „Карикатури" Е. Козака. Мистець виправдовувався труднощами знайти ті карикатури, що їх конче хотів би бачити в книжці. Приїздив до Гантеру два роки тому тодішній голова НТШ д-р Ярослав Падох і ми втрійку склали плян: НТШ раде було причинитись до видання. Коли виявилося, що альбомне мистецьке видання монографії не реальне, погодився Едвард Козак на концепцію видати про нього, багатоілюстровану книжку його карикатурами й малюнками, НТШ раде було видати таке. Але Едвард Козак був такий закоханий у сатиричному журналі „Лис Микита", що просто не мав часу і змоги займатися книжкою. Був видавцем, редактором, ілюстратором і автором більшости друкованого матеріялу, бо всі його давні приятелі — співробітники один за одними відходили на той світ. Ефект сумний — „Лис Микита" перестав появлятися, але нема монографії ані книжки про Едварда Козака, унікальну постать в історії української культури.

Господь поблагословив мистця. Його обидва сини високої кляси освічені мистці, кожний із власним питомим йому стилем, з власною тематикою і в одному спільні один з одним та своїм батьком: віддані душею образотворчому мистецтву. Старший , Юрій , найкращий наш учений — візантолог, його цілостінне “Хрещення України " пишається у Мистецькій ґалерії фундації подружжя Шафранюків у Торонто, Канада; молодший син, Ярема дивує широким діяпазоном тематики своїх образів: пейзажі, релігійні картки і — абстракти, але всі — дуже естетичні.

90-ліття Едварда Козака пригадало ген-ген давні часи — коли він працював у пресовому концерні Івана Тиктора і автор цих рядків у щоденнику „Діло" між двома світовими війнами. Це було поверх 70 літ тому — мало хто залишився ще на цьому світі. А може би так — на злість усім труднощам таки поважно взятися тепер за річ, якої потребує українська культура: книжку про унікального Ека, Едварда Козака?! Якось хвилює, не дає спокою оця думка, спонукує сказати про неї усім шанувальникам талантів Едварда Козака.

Обкладинка січневого з 1966 року числа "Лиса Микити"

[Ольга "О-КА" Климович]
ПРО ЦЕ І ТЕ
Про почуття гумору.
"Свобода", 14 серпня 1998

Якось недавно попросила мене одна молода радіожурналістка, що належить до „четвертої хвилі", позичити її принаймні одне число „Лиса Микити" з давніх часів, тому що вона стільки чула про гумор ЕКА і про цю вийняткову гумористичну газету, якою був довгими роками „Лис Микита", а ніколи не мала можливости погортати її превеселі сторінки. Я з приємністю виконала її прохання.
У моїй бібліотеці „Лис Микита" є в особливому пошанівку, його річники гарно оправлені в тверді обкладинки — це ж справді багатство, коли йдеться про еміґраційну літературу.
Саме переглядаючи їх тепер, я просто не могла налюбуватися тим тонким почуттям гумору, що мав його подостатком наш незрівняний Едвард Козак, який влучним і точним словом і своїм мистецьким пером умів не лише відтворити різні гумористичні ситуації, але їх відповідно зілюструвати. І таким був ЕКО від самого початку своєї журналістично-гумористичної кар'єри, від 20-их років, коли ілюстрував і редагував „Зиза" у Львові, а відтак „Комаря", щоб вкінці довгими роками бути творцем і виконавцем кожного числа „Лиса Микити". Чи справді із ЕКОМ вмер не лише цей ориґінальний гумористичний журнал, але і розвинене, культурне почуття гумору та вміння його висловити?
Переглядала я тепер ці річники і, може, аж тепер зрозуміла витонченість і культуру цієї людини, яка давала нам усім можливість посміятися щиро та, до того ж, зрозуміти, з чого сміємося, а не читати при тому ряд некультурних слів, які висловлюють персонажі сьогоднішніх т. зв. гуморесок. Чи можна ще і тепер не засміятися із розповіді ЕКА, як його дружина хотіла купити собі машину до миття посуду, і щоб заробити на це, пішла мити сама посуд у жидівському ресторані? Або перечитайте одну із постійних рубрик Гриця Зозулі, що хоча писані говіркою, але такою, яку кожен може легко зрозуміти.
Яке ж інакше, однак, почуття гумору знаходимо у деяких теперішніх т. зв. „гумористів". У них звичайно десятки слів, що для читачів нашої преси не є зрозумілі, часто між ними натрапляємо на вульґаризми, і немає тої тонкости дотепу, до якої ми були звикли раніше.
Чи змінилося в нашій спільноті почуття гумору? Чи серед читачів надто багато ще тих, які пригадують давнє і не звикли до сьогоднішньої форми псевдо-гумору? Чи, може, треба нам часом заплющити очі, читаючи це, як просить один із сьогоднішніх т. зв. гумористів у вступі до своєї збірки?
Щось надто багато приходиться ставити запитань. А все тут, здається, залежить від простого зрозуміння, що таке гумор, а що — зусилля його показати. Саме вчора в „Ню Йорк Тайме" відомий театральний критик охопив цю проблему таким окресленням: є велика різниця між „foolish and funny" або, переклавши цю дефініцію гумору на українську мову: „Є велика різниця між дурним висловом, а смішним". Хто цього не розуміє — пише цей критик — не може надіятися на щирий сміх своїх читачів чи слухачів.
Чи саме це не є причиною, що деякі наші сьогоднішні т. зв. гуморески, коли їх читаємо, викликують більше здивування, як сміху?
Якось ніколи цього не було при читанні „Лиса Микити", але, на жаль, таких гумористів, як був ЕКО, тепер вже „не роблять", а ті, що думають, що вони є такими, радше себе осмішують, а не викликають сміху у читачів. Тому з приємністю буду позичати моїй молодій журналістці писання ЕКА у журналах чи у його збірках, бо все це ще й сьогодні викликує здоровий, а передусім невульґарний гумор, що зрозумілий для кожного покоління.
О-КА

Оцифровані числа "Лиса Микити": http://diasporiana.org.ua/page/2/?s=%D0%BB%D0%B8%D1%81+%D0%BC%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D1%82%D0%B0

Молоді (або принаймні ще не старі)), в доброму гуморі й, хочеться думати, здоров'ї - Яків Гніздовський, Любослав Гуцалюк, Стефанія Гніздовська та ЕКО на Союзівці — в українському культурному центрі, Керґонксон, шт. Нью-Йорк. Якого року знимка, не зазначено.

Навчався у Львівській художній школі Олекси Новаківського, у мистецьких школах Відня та Любліна.
Член пластового куреня ім. Ярослава Осмомисла, з яким 1 листопада 1918 приєднався до УСС. Під час українсько-польської війни 1918–1919 воював в артилерійській бриґаді УГА, в батареї сотника Селешка
Підсудний у процесі УВО (Львів, 1922)
Служив у Війську Польському (1923–24)
1929 одружився з Марією Бортник (1905–89)
У 1930-х роках у Львові видавав карикатури в редаґованих ним сатирично-гумористичних журналах «Зиз» (1926–1933) та «Комар», проілюстрував усі видання Івана Тиктора у Львові (1933–1939), ілюстрував дитячий журнал «Світ дитини» під редакцією Михайла Таранька, розробляв малюнки журнальних обкладинок, створював олійні етюди та картини.
Був активним членом Асоціяції незалежних українських мистців (АНУМ), Товариства українських письменників і журналістів.
1939 – переїзд з сім’єю до Кракова, зумовлений сталінськими репресіями, карикатури на які та на траґічну ситуацію в совєтській Україні стали надзвичайно влучними. Став головою мистецької організації «Зарево» та ілюстратором видань «Українського Видавництва»
1944 – очолював Спілку образотворчих мистців (СОМ) на еміґрації
1945 – викладав на вищих образотворчих студіях у Карлсфельді й Берхтесґадені
1947 – голова СОМ у Мюнхені
1948 – Едвард Козак започаткував черговий гумористично-сатиричний журнал – «Лис Микита», який виходив аж до смерти його засновника
1951 – переїзд до США, де оселився спочатку у Детройті, а згодом — у Воррені, штат Мічиґан
1955-1957 – виграв першу нагороду на великому конкурсі мультиплікаційних фільмів у Детройті
1973, 1982 – вийшли збірки сатиричних та гумористичних оповідань «Гриць Зозуля» та «На хлопський розум Гриця Зозулі»
1990 – перша виставка ЕКО в Україні відбулася у Львові, на якій був присутній 88-річний художник
1992 – Едварда Козака удостоїли звання почесного громадянина Львова


Роман Свередюк
МИСТЕЦТВО ЕДВАРДА КОЗАКА (ЕКО) 
Нарис про мистця й багата добірка репродукцій його творів
https://sverediuk.com.ua/mistetstvo-edvarda-kozaka-eko/


** Джерело - Фотографії старого Львова.