Любослав Гуцалюк,
файнезний художник, дивізійник*
файнезний художник, дивізійник*
* 2 квітня 1923, Львів — † 16 грудня 2003, Нью-Йорк
Любослав Гуцалюк очима Едварда Козака
ПРО ГУЦАЛЮКА
Едвард Козак
Едвард Козак
Коли закінчилася війна і для нас, скитальців, почалося нове, таборове життя, тоді у Карльсфельді стрілило Сергієві Литвиненкові до голови зорганізувати малярську школу на вищому рівні. В головнім будинку ляґру були велика і відповідна для цього заля, у столярні поробили нам відповідні шталюги чи мольберти — залежно від яких частин України ви походите — і “Академія” — готова! Литвиненко був ніби ректором, а я одним з ніби професорів.
І тут я стрінув Любка Гуцалюка.
Почалося від авантури.
Це було так: одного дня я прийшов до канцелярії Студії, яка була теж різьбарською робітнею Литвиненка, а на вечір товариським клюбом для прихильників образотворчого мистецтва, у всіх його можливих відмінах.
Литвиненко був сильно схвильований. Жартую:
- Ти лівою ногою з ліжка встав?
- Залиши жарти, а йди подивися, що вони там поробили!
“Вони” - це були студенти, молоді таланти, які позголошувалися в перших днях до Студії.
Занепокоєний іду до Студії, - і що бачу...
НА височезних стінах, від землі по саму стелю, помальовані якоюсь фарбою фігури, які нагадували декого з відомих тоді таборових “достойників”. Дотепно і талановито намальовані — робили дещо несвоє враження, так самим помислом, як і величиною.
Студенти стояли при своїх шталюгах, дещо збентежені, чи не погрозами Литвиненка, що розжене Студію на всі чотири вітри...
- Хто з вас це намалював?
- Я — відозвався один з учнів, твердим, зовсім не збентеженим, а навіть дещо задерлистим голосом.
- Як називаєтеся?
- Гуцалюк!
Передо мною стояв молодий, як по військовій блюзі можна було пізнати, дивізійник. Дивився мені в очі певним себе поглядом, та іронічною усмішкою, тою дуже характеристичною для Гуцалюка, яку він не затратив по нинішній день.
Але усмішка усмішкою, а “скандал” треба було якось полагодити.
По задиркуватій поставі Гуцалюка я додумався, що молодий чоловік вже дещо “обтерся” об нові у той час твлрчі ферменти, які з кінцем війни щораз ширше опановували тодішній мистецький рух. Щось варилося тоді у великих казанах мистецької кухні Парижа, щось булькотіло в них і підігрівало до бунту молодих, проти всіх і вся. Були такі, що заперечували всяку критику і перестарілі гасла естетики, та голосили світові, що правдиве мистецтво починається від них самих.
Я нас ці гарячі справи теж мали свій відгомін і якої б творчої справи не доторкнутися, то без гарячої дискусії не обходилося.
По Гуцалюковім вигляді можна було догадуватися, що він буде до загину боронити право малювати, не тільки що захоче, але теж де захоче.
Але, придивившись до малюнків на стіні, я знайшов в низ багато елементів карикатури і, хто зна, подумав я, може оце родиться карикатурист! Вони родяться звичайно в якихсь інших, нелюдських обставинах, то можливо що й цей молодий чоловік призначений бути українським карикатуристом. Слава Богу, подумав я, бо до тепер у нашому мистецтві так мало, на добрих карикатуристів “покликань”.
Тоді, якось само собою, зложилася мені тема до довшої лекції, дещо про карикатуру, а дещо про ґрафіку взагалі. На нагляднім прикладі самих малюнків на стіні можна було висвітлити деякі принципи ґрафіки. І як важним для ґрафіки є формат... Коли олія любується в тому, що ми називаємо “широким полотном”, то ґрафіка навпаки, найкраще любується у маленькому екслібрісі, чи поштовій марці.
І так вийшло, що по одногодинній лекції малюнки на стіні затратили свою демонстративну силу і Гуцалюк з цілою клясою признали, що стіни треба відмалювати на-чисто. І так ми в нашій “академії” вернулися назад до порожньої стіни...
Пізніше з Гуцалюка великий карикатурист не виріс. Свій талант карикатуриста він вицофав і використав у чистій ґрафіці, яку розвинув до досконалости.
Коли я дивлюся на Гуцалюкове олійне малярство, то відчуваю, що це одна велика ґрафіка.
І навпаки! Скільки чистого малярства в його ґрафіках. Звернім увагу на його чорнобілі ілюстрації з Верони, чи портрет Блаженнішого, то хиба не чуєте в кожній лінії — кольор?
Характеристичне для ґрафіки те, що що вона любить терпеливість. Ковжун поволі і терпеливо накрапковував свої ґрафіки. Нарбут прецизно випрацьовував листки на дереві. Цимбал перетинав чорну площу цілим мереживом білих ліній. І коли виявилося, що його чекає недуга, від якої трясуться руки, він — помер...
Гуцалюк якраз навпаки, не має нічого з клясичної терпеливости. Кидає лінії на папір з недбалим поспіхом. Вони, ці лінії, швидкі, вони в русі і роблять враження недокінчених, недоговорених.
І тому вони такі живі.
В ґрафіці, як і в малярстві Гуцалюк завжди непосидющий, нервовий, завжди невдоволений, завжди в пошуках за чимось новим.
Про Гуцалюка можна б ще сказати:
Коли інші малярі малюють, то Гуцалюк не малює, - він горить...
І тут я стрінув Любка Гуцалюка.
Почалося від авантури.
Це було так: одного дня я прийшов до канцелярії Студії, яка була теж різьбарською робітнею Литвиненка, а на вечір товариським клюбом для прихильників образотворчого мистецтва, у всіх його можливих відмінах.
Литвиненко був сильно схвильований. Жартую:
- Ти лівою ногою з ліжка встав?
- Залиши жарти, а йди подивися, що вони там поробили!
“Вони” - це були студенти, молоді таланти, які позголошувалися в перших днях до Студії.
Занепокоєний іду до Студії, - і що бачу...
НА височезних стінах, від землі по саму стелю, помальовані якоюсь фарбою фігури, які нагадували декого з відомих тоді таборових “достойників”. Дотепно і талановито намальовані — робили дещо несвоє враження, так самим помислом, як і величиною.
Студенти стояли при своїх шталюгах, дещо збентежені, чи не погрозами Литвиненка, що розжене Студію на всі чотири вітри...
- Хто з вас це намалював?
- Я — відозвався один з учнів, твердим, зовсім не збентеженим, а навіть дещо задерлистим голосом.
- Як називаєтеся?
- Гуцалюк!
Передо мною стояв молодий, як по військовій блюзі можна було пізнати, дивізійник. Дивився мені в очі певним себе поглядом, та іронічною усмішкою, тою дуже характеристичною для Гуцалюка, яку він не затратив по нинішній день.
Але усмішка усмішкою, а “скандал” треба було якось полагодити.
По задиркуватій поставі Гуцалюка я додумався, що молодий чоловік вже дещо “обтерся” об нові у той час твлрчі ферменти, які з кінцем війни щораз ширше опановували тодішній мистецький рух. Щось варилося тоді у великих казанах мистецької кухні Парижа, щось булькотіло в них і підігрівало до бунту молодих, проти всіх і вся. Були такі, що заперечували всяку критику і перестарілі гасла естетики, та голосили світові, що правдиве мистецтво починається від них самих.
Я нас ці гарячі справи теж мали свій відгомін і якої б творчої справи не доторкнутися, то без гарячої дискусії не обходилося.
По Гуцалюковім вигляді можна було догадуватися, що він буде до загину боронити право малювати, не тільки що захоче, але теж де захоче.
Але, придивившись до малюнків на стіні, я знайшов в низ багато елементів карикатури і, хто зна, подумав я, може оце родиться карикатурист! Вони родяться звичайно в якихсь інших, нелюдських обставинах, то можливо що й цей молодий чоловік призначений бути українським карикатуристом. Слава Богу, подумав я, бо до тепер у нашому мистецтві так мало, на добрих карикатуристів “покликань”.
Тоді, якось само собою, зложилася мені тема до довшої лекції, дещо про карикатуру, а дещо про ґрафіку взагалі. На нагляднім прикладі самих малюнків на стіні можна було висвітлити деякі принципи ґрафіки. І як важним для ґрафіки є формат... Коли олія любується в тому, що ми називаємо “широким полотном”, то ґрафіка навпаки, найкраще любується у маленькому екслібрісі, чи поштовій марці.
І так вийшло, що по одногодинній лекції малюнки на стіні затратили свою демонстративну силу і Гуцалюк з цілою клясою признали, що стіни треба відмалювати на-чисто. І так ми в нашій “академії” вернулися назад до порожньої стіни...
Пізніше з Гуцалюка великий карикатурист не виріс. Свій талант карикатуриста він вицофав і використав у чистій ґрафіці, яку розвинув до досконалости.
Коли я дивлюся на Гуцалюкове олійне малярство, то відчуваю, що це одна велика ґрафіка.
І навпаки! Скільки чистого малярства в його ґрафіках. Звернім увагу на його чорнобілі ілюстрації з Верони, чи портрет Блаженнішого, то хиба не чуєте в кожній лінії — кольор?
Характеристичне для ґрафіки те, що що вона любить терпеливість. Ковжун поволі і терпеливо накрапковував свої ґрафіки. Нарбут прецизно випрацьовував листки на дереві. Цимбал перетинав чорну площу цілим мереживом білих ліній. І коли виявилося, що його чекає недуга, від якої трясуться руки, він — помер...
Гуцалюк якраз навпаки, не має нічого з клясичної терпеливости. Кидає лінії на папір з недбалим поспіхом. Вони, ці лінії, швидкі, вони в русі і роблять враження недокінчених, недоговорених.
І тому вони такі живі.
В ґрафіці, як і в малярстві Гуцалюк завжди непосидющий, нервовий, завжди невдоволений, завжди в пошуках за чимось новим.
Про Гуцалюка можна б ще сказати:
Коли інші малярі малюють, то Гуцалюк не малює, - він горить...
Джерело:
Терем: наші мистці на чужині. Любослав Гуцалюк. 1981, число 7. Детройт, 1981. Усе число присвячене творчости Л. Гуцалюка. http://diasporiana.org.ua/periodika/7720-terem-nashi-misttsi-na-chuzhini-lyuboslav-gutsalyuk-1981-ch-7/
Терем: наші мистці на чужині. Любослав Гуцалюк. 1981, число 7. Детройт, 1981. Усе число присвячене творчости Л. Гуцалюка. http://diasporiana.org.ua/periodika/7720-terem-nashi-misttsi-na-chuzhini-lyuboslav-gutsalyuk-1981-ch-7/
Головним редактором журналу "Терем" був сл. п. Юрій Тис-Крохмалюк.
Автопортрет
У 1946—1949 роках навчався в мистецькій студії Едварда Козака у Карльсфельді (Німеччина). 1949 року еміґрував до США, де навчався у 1949—1954 роках у Вищій Художній Школі Купер Юніон у Нью-Йорку. Жив у Нью-Йорку і майже щороку виїздив до Франції, де, в Парижі, мав свою майстерню. Був близький до кола поетів Нью-Йоркської Групи. Обраний почесним членом Академії «Кампанелла» в Римі, яка нагородила його в 1970 році срібною медаллю за визначні досягнення в малярстві.
1990 року переніс інсульт, знайшов в собі сили сили видужати та продовжити малювати, виставляти свої роботи. В 1999 році в Українському Інституті Америки відбулася остання велика індивідуальна виставка Любослава Гуцалюка, видано кольоровий каталоґ з численними репродукціями його робіт. В останні роки життя через недугу і пережиту родинну драму (несподівана втрата дружини Ренати та одинокого сина Яреми) вже не створює робіт. Мистець помер у Нью-Йорку в будинку для літніх людей. Похований 23 грудня 2003 на українському цвинтарі св. Андрія Первозваного в Саут-Баунд-Бруці.
1990 року переніс інсульт, знайшов в собі сили сили видужати та продовжити малювати, виставляти свої роботи. В 1999 році в Українському Інституті Америки відбулася остання велика індивідуальна виставка Любослава Гуцалюка, видано кольоровий каталоґ з численними репродукціями його робіт. В останні роки життя через недугу і пережиту родинну драму (несподівана втрата дружини Ренати та одинокого сина Яреми) вже не створює робіт. Мистець помер у Нью-Йорку в будинку для літніх людей. Похований 23 грудня 2003 на українському цвинтарі св. Андрія Первозваного в Саут-Баунд-Бруці.
____________________
* Інформації про те, в якім підрозділі Дивізії служив Л. Гуцалюк, в якім ранзі й коли саме, на жаль, не знаходжу.
* Інформації про те, в якім підрозділі Дивізії служив Л. Гуцалюк, в якім ранзі й коли саме, на жаль, не знаходжу.
), в доброму гуморі й, хочеться думати, здоров'ї - Яків Гніздовський, Любослав Гуцалюк, Стефанія Гніздовська та Едвард "Еко" Козак на Союзівці — в українському культурному центрі у Керґонксоні, шт. Нью-Йорк. Якого року знимковано, на жаль, не знаходжу.
Любослав Гуцалюк, Едвард Козак і Яків Гніздовський поруч скульптури авторства Слави Ґеруляк на Союзівці
Св. Юр. 1969
Різдвяний ранок
Перша, передостання і остання сторінки статті "Хвилюючі картини Гуцалюка" (переклад)
