Наталена Королева*
Европейська аристократка в українській літературі
3 березня 1888 р., у Сан Педро де Карденія біля Бурґосу (Стара Кастилія), коли Марія Кляра де Кастро Ляцерда і Меданаселі Фернандез де Кордоба і Фіґероа після важких пологів народила дочку (й через кілька годин померла), ніщо не вказувало, що це немовля-сирота стане в майбутньому українською письменницею Наталеною Королевою. Правда, її батько, граф Адріян Дунін-Борковський, ентомолог та член французької Академії Наук, був із старовинного шляхетного роду з України — його предки прибули до Києва з Данії, либонь, за часів Рюрика, а за панування Ярослава Мудрого здобули уже посілості й привілеї. За доби Гетьманату Дуніни-Борковські служили в козацькому війську, а згодом, яко члени козацької старшини, отримали спадкове дворянство у Російській Імперії. А втім, як виникає з наведеного уривка автобіографічного роману „Без коріння“ (тексту, що після першої появи у Львові в 1936 році, був перевиданий в Україні щойно у 2007-му), представники роду принципово відчували себе окремими й відмінними від російського дворянства — чужинцями на власній землі.
А водночас ці шляхтичі (на це вказує бодай уже служба в козацькому війську) усвідомлювали вагомість „обов’язку до народу, серед якого жили“. Можливо, саме тому вихована у Франції Наталена, опинившись дівчиною-підлітком у Києві й потрапивши (за бажанням чеської мачухи, графині Людмили Лось) на „науку“ до „Кієвскаво інстітута благородних дєвіц“, не піддалася тискові „великоруського“ оточення, а навпаки, своїми життєвими рішеннями виявила опір-виклик імперським смакам. Можливо тому, після короткого подружжя із перським князем Іскандром Гакгаманіш ібн Курушем, який 1915 р. загинув на фронті Першої світової війни, Наталена зв’язала своє життя з українцями: вийшла заміж за письменника і маляра Василя Королева-Старого, почала працю в дипломатичній місії УНР у Празі (де жила з 1919 р.), вивчила українську мову й стала українською письменницею.
Цей останній вибір виявився непростим для неї особисто. Вихована на конвенціях французької літератури (її французькомовні писання хвалив, між іншим, приятель її батька Анатоль Франс), вибравши роль української письменниці, вона потрапила в культурно чуже та далеко не завжди прихильне середовище. Видавництва нерідко зустрічали рукописи її традиціоналістичних, але компетентно написаних і ґрунтовно досліджених історичних романів про часи европейського середньовіччя („Предок“, „1313“) чи раннього християнства („Сон тіні“, „Що є істина?“) вимогами „писати про запорожців, про Довбуша“, на політичні теми „з біжучого життя“, під впливом чого в 1940-х Наталена Королева остаточно замовкла як українська письменниця. На час її смерти 1966 року в Мельніку, її спадщина нараховувала бодай три ніколи не видані романи: „Останній бог“, „Мезу, жрець єгипетський“, „Стежками і шляхами життя“... Та чи збереглися ці тексти? Чи будуть коли-небудь видані?
Марко Роберт Стех
Торонто
Наталена Королева
БЕЗ КОРІННЯ
(уривок з роману)
Тиждень за тижнем минали серед нудного, але впертого навчання тяжкої для европеїзованого вуха московської мови. Ноель дуже намагалась, а проте розуміла дуже мало. Ще менше розумів її навчитель, коли вона висловлювала за ним дивовижні для неї комбінації звуків, що творили тут звичайні слова, додаючи до них часом і „коментарії“, надхнені дотепною Марусею, яка швидко вправлялась у французькій мові. І ті, немов лапаті „пожалуйста“, клесуваті „взаїмоатнашєнія“, повзаючі „полєзності“ й мов позакручувані та мов у вузли пов’язані „удовлєтворенія“ та „законосообразності“ творили в її розвиненій фантазії химерні зоологічні чи ботанічні зображення, неначе ті абстрактні поняття були назвою кумедних чи страховинних звірят та рослин. Коли ж приходила на поміч Маруся, що годинами сиділа, вишиваючи, в Ноелиній кімнаті, – тоді з її „дешифрування“ виростали вже неабиякі нісенітниці, що приводили навчителя – чистої породи Москаля, – у правдивий жах.
– „Цвєлі, цвєлі цвєтікі і пабльоклі“, – переписувала в десятий раз Ноель, заглиблюючись у містерійну премудрість, пов’язану з рогатою літерою ,ять’, потім тяжко зідхала, намагаючись поправно вимовити:
– „Цвеле, цвеле, цвецеле...“
Маруся хвилину вслухувалась в Ноелин монолог і по-менторськи виголошувала:
– Але, де там! І що бо ти, сестро, цвенькаєш? Ану, прокажи ще раз...
Дві темноволосі дівочі голови схилялись над „общєй тетрадью“ (зшитком для вправ) і після різних спроб та дебат Маруся нагло розцвітала:
– Та он воно що! Насилу догадалась! Репете! (Говори за мною):
– „Цвірінь, цвірінь, голоцуцики! Тай подохли“! От тепер це – ясно!...
Але ж учителеві ставало „зовсім не ясно“, що він мав робити: плакати чи реготатися, вправляючись із такою ученицею. Та – платня була добра, учениця явно намагалась збагнути всю ту „бездну премудрости“ й ті неймовірні „парафрази“ висловлювала цілком бона фіде, а тому він не відмовлявся. Коли ж товариші, студенти-філологи розпитували його, який має заробіток? – відповідав цілком серіозно:
– Навчаю молоду Абесинку нашої мови. – А потім ще додавав: – А порозуміваємось „на зулу-кафрському нарєчії“.
А проте, коли вже у вікнах Ноелиного покою показалися спочатку зім’яті й іще липкі від запашної смоли яснозелені каштанові листки, – вона вже поправно читала кирилицею. На початку ж травня, коли надходив час їхати на іспити до інституту, – її покликали до батьківського кабінету.
В кyтax великого покою вже дрімали вечірні присмерки, тулячись до темних меблів з моченого старого дуба. Бронзові та мармурові статуї, великі шафи бібліотеки, мисливське приладдя на оленевих рогах і різні незрозумілі, а також пам’яткові речі, що наповнювали покій, як музейну залю, – в присмерку робили враження таємної лябораторії. Коли Ноель увійшла в кімнату, Еміль розсвічував великі воскові, як у церквах, свічки на широкому столі до писання, над яким розпинав свої велетенські крила випханий орел. У своїм покою Ноелин тато не хотів бачити інших, як тільки „ставникові“ воскові свічки.
– Сідай, Ноель, зручніше до фотелю, бо ж хочу поговорити з тобою довше й докладніше.
Цей „вступ“ стривожив дівчину. „Напевне, знов якесь нове ще “родинне рішення” для мого “добра”, в якому буду Souffre-douleur“,** – пурхнуло в неї думкою. А тато вже продовжував:
– Говоритиму з тобою не як з дитиною, а як із членом нашого роду, поки що останнім, але з членом, котрий дійшов уже до такого віку, що з ним можна говорити серіозно.
– Слухаю уважно, – коротко відповіла Ноель.
– Ти знаєш, що наш рід – не з останніх у краю, з якого вийшов. Для краю ж тутешнього він був і є чужий. Навіть більше: він екзотичний, і багато „нашого“ цілком незрозуміле „їм“. Що ти побудеш рік в інституті, – може це й вийде тобі на добро, бо там ти побачиш, наскільки „ми“ різні та інші від „них“, тож і навчишся, як маєш поводитися з „ними“. Але ще більше навчишся того, як не маєш робити. То дрібниця, що недобре знаєш мову: на початок того, що знаєш, – вистачить. Але ж не забувай, що вміти „їхньої“ мови докладно й поправно – тобі й не личить. Отже, вважай, щоб коли заговориш по „їхньому“, кожен відразу пізнав, що ця мова – тобі чужа.
В інституті безперечно відразу почнуть тебе допитуватись: чому маєш стільки наймень, коли ж тут здебільша наймення короткі, дарма, що до кожного додається ще й батьківське. Але твоє буде для „них“ дивним, і не виключене, що й глузуватимуть, зачувши, що повним йменням треба тебе звати Ноель Марія Стелля де Лячерда і Медина Челі.*** Пам’ятай: Москалі намагаються глузувати з усього, до чого не призвичаєні, і найбільш цінені між ними люди не ті, що вміють щось доброго створити, – а ті, що майстерно висмівають висліди чужої творчости. Але ж ти знаєш, що в твоєму гербі є Кастильська Вежа, Араґонський Лев та білий Лебідь Вікінгів, володарів морських. Тобто – твоя зброя в боротьбі – не сварка, не різкі суперечки, не дoсадні чи – боронь Боже – грубі відповіді, навіть і на в’їдливий глум. На посміховище шляхетність зовнішня без шляхетности душі. А належати до старого й славного роду – це не значить тільки мати деякі права. Ще більше це зобов’язує триматися й деяких непорушних засад і освячених віками традицій та часом – важких обов’язків.
– У тобі з радістю помічаю деякі риси нашого роду. Вірю, що ти – „наша“ й „нашою“ лишишся. То ж пам’ятай, що правнучці лицарів личить бути мужньою й самостійною. Чини, як уважатимеш сама за справедливе, побожне й чесне. Але, якщо тобі буде потрібно помочі в обороні чести й гербу, – я завжди до твоїх послуг.
Постать батька цілковито потонула в сивій хмарі цигарного диму. Лише спідня частина обличчя була освітлена рожевим вогником. Покій, речі, навіть самий час і свідомість реальної дійсности у Ноель неначе відійшли в безкрай минулих віків. Вона бачила тільки у вікні тонкий, гострий серпанок місяця, що вирисовувався на темно-синьому небі, білий, ніжний і вічно молодий. Від нього і прозорого неба віяло весняним подихом нового життя, прочуттям невідомих тривог і радощів того близького, що ось стоїть уже тут, за дверима.
Ноель дійсно уважно слухала й нотувала в пам’яті кожне речення. Ті слова були для неї цілком ясні, самозрозумілі й природні, і вона відчувала цілою своєю істотою їхню правду – історичну й життєву. Але немов чийсь інший голос, не в ній самій, а голос незнаної особи, що стояла поза нею, говорив їй:
– От, бачиш: родини ти не маєш, маєш лише рід. Для нього ж не існує ніжність, сердечність тепло. Тільки – гасло й герб...
І її серце стискалось у маленький, безсилий клубочок, немов притиснений великою вагою стихійної резиґнації. Над ним же вставав спокійно гордий дух. Такий, як ці постаті на стародавніх портретах, де високі, накрохмалені й рясно поскладковані „фрези“ не дозволяють у смутку похилити на груди бліде обличчя, з якого дивляться часом аж до розпуки сумні очі. І ніби з глибин тих далеких століть долітав тепер до вуха Ноель голос її батька... чи прадіда... чи основоположника роду, що все ще продовжував свою мову:
– Рід, що віками рахує своє існування, може довільно чи з примусу зміняти місце осідку, землю, нарід, серед якого триває його життя. Це – закон вічного руху, відвічних змін, без яких не було б і самого життя. Але дві речі лишаються постійно незмінні: одна – обов’язок до народу, серед якого живеш. Особливо ж, коли це народ скривджений і поневолений, не вільно ані погорджувати ним, ані бути байдужим до нього та його потреб. Бо лицарський обов’язок і присяга зобов’язують боронити всякого скривдженого й воювати за слабого. Коли б ти була моїм сином, я згадав би тобі про посвячений меч; але ти маєш понести в шляхетний бій тільки свій дух та свої здібнощі.
– Друга річ така. Зміняти бій на бій – завжди лише в обороні слабого, хай хоч і щоразу цей скривджений і слабий буде інший – не є зрада. Але зрадою, а тим самим і вічною ганьбою є – виректися свого роду, сплямити герб, зламати честь, гасло й обітниці. Голос роду – безсмертний і непереможний. І хоч би ти для чогось захотіла забути й виректись його, цього не зможеш ніколи, ні для кого й ні для чого. Тож пам’ятай це, щоб ніколи не спробувати. А особливо цього не сміє зробити останній, тим більше у нас, де є гаслом: „Ultimo veritas“...**** Цього тобі вистачить, щоб самій вибрати, з ким іти. На всякий випадок скажу тобі: в кожному старому роді спливаються різні крови, але в наших жилах – інформую тебе – ніколи не було ні краплини від Москалів і Жидів...
Ноель здавалось, що роки, а не хвилини про плили, поки тато замовк. Відчула себе не розу мом, але ж внутрішнім іраціональним почуттям відповідальною й серіозною людиною, котра мусить знати й розуміти, що має чинити. Встала з канапи і, простягаючи батькові руку, скромно, але твердо сказала:
– Обіцяю. Най допоможе мені Бог.
Хвилюючись, не помітила, що останню фразу промовила по-еспанськи, як говорили ще її пра діди: – Valgame Dios!...
Батько також підвівся й міцно, як мужчині, стиснув її руку. Був певен, що прийняв обітницю від свідомої людини, а не пів дитини й дівчини...
Не без гумористики Ноель за тиждень склала потрібні іспити й одягла непристібний одяг вихо ванки „Кієвскаво інстітута благородних дєвіц“...
______________
[* Ім'я при народженні: Кармен Фернанда Альфонса Естрелла Наталена Дунін-Борковська.
* 3 березня 1888, монастир Сан Педро Де Карденья, муніципалітет Кастрільйо-дель-Валь, провінція Бурґос, автономія Кастилія і Леон, Іспанія - † 1 липня 1966, Мельник, нині Чехія.
** Страждальницею (фр.).]
*** „Лясерда“ поправна еспанська вимова, „Лячерда“ – вимова неапольська, де якийсь час були віцекоролями (еспанськими) члени цієї родини в Неаполі.
**** Останньому правда.
Наталена Королева: життя як авантюрний роман
Біографії великих та іменитих часто бувають настільки багатими на різноманітні події, що в це аж важко повірити. Однак у житті Наталени Королеви – письменниці українсько-іспанського-польсько-литовського походження – подій умістилося стільки, що цілком вистачило б на десяток багатих біографій або на сотню звичайних. За своє захоплююче й тривожне життя Наталена Королева встигла побути і доктором археології, і художницею, і письменницею, і актрисою, і оперною співачкою. Її кохав король Іспанії. Вона була в шлюбі з перським князем. А ще – містичний шлейф останньої представниці роду чистокровних вурдалаків… І хто знайде ще більш крутий та непередбачуваний життєвий серпантин, ніж був у Наталени Королеви? До слова, кожен крок у ньому вона робила сама…
Їй випало народитися навесні 1888 року. Мати – іспанська графиня з давнього й іменитого роду – померла під час пологів. Батько, безмежно закоханий у дружину, не зміг пробачити тільки-но народженій доньці своєї важкої втрати. А тому, щойно отримавши своє повне ім’я, пишності якого позаздрила би будь-яка царська учта – Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена, дівчинка їде на виховання до бабусі. У селі Великі Борки на Волині, у родовому маєтку Домонтовичів Наталена проживе лише п’ять років – до смерти бабусі Теофіли. За цей недовгий час вона вдосталь наслухається давніх українських казок і легенд, нап’ється духу Волинських лісів і луків, назавжди вбере в себе те, що все подальше життя змушуватиме її вважати себе саме українкою.
Після бабусиної смерти дівчинка деякий час живе в Іспанії – у дядька по материній лінії, а з часом він віддає її на виховання в монастир Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях. Пізніше Наталена Королева згадуватиме найперше місце свого навчання з величезною вдячністю, адже в монастирі їй прищепили не тільки любов до мов, математики, історії, філософії, музики, археології, медицини, а ще й дали уявлення про те, що таке шляхетність, стриманість, уміння триматися в товаристві й ніколи не втрачати індивідуальности. Саме там, у французьких Піренеях, Наталена Королева, за її ж словами, і стала особистістю, яка нікому не дозволить маніпулювати собою.
Коли їй виповнилося сімнадцять, батько – Адріян-Юрій Дунін-Борковський, власне ж нащадок роду чистокровних вурдалаків, уже на той час знову одружений, забере доньку до Києва. Батько з мачухою ставилися до доньки люб’язно, але ця люб’язність була зрідні ставленню до старанної покоївки або вмілого садівника. Родинного тепла Наталена, на жаль, у цій сім’ї зовсім не зазнала. Замість нього – холодна приязність і постійний страх порушити правильну дистанцію. Світське холодне спілкування, од якого до горла підкочувався тугий клубок.
Урешті Наталені пропонують на вибір кількох наречених, аби якомога швидше влаштувати їй долю, аби більше не наражатися на її надто вже незалежний погляд, аби не мати жодних справ із її надто вже зрілим світоглядом. Наталена ані погоджується, ані відмовляє. Просто вдає, що не розуміє. А коли її силоміць заручають із гусаром Кисілевським, дівчина вчиняє нечувану, як для шляхетної панночки, річ – вона втікає з дому й записується актрисою до театру. Навряд чи шляхетні батьки навіть уявляли собі більш кошмарний і “принизливий” розвиток ситуації. Таких випадків тогочасне суспільство знало дуже мало.
Професійною актрисою Наталена так і не стала. Їй завадило слабке – аристократичне ж! – здоров’я. Натомість дівчина навчається в Петербурзі, здобуває ступінь доктора археології (для жінки в той час випадок майже безпрецедентний) і починає свою велику мандрівку світом. Без чоловіка, без компаньйонки, без прислуги молода жінка подорожує Францією, Італією, Іспанією, займається розкопками, досліджує старовину, публікує статті в європейській періодиці, а крім цього ще й устигає кілька разів виступити в паризьких оперних театрах у ролі Кармен та мимоходом закохати в себе короля Іспанії Альфонса ХІІІ. Хтозна, чим би скінчилася та історія кохання, аби раптово не втрутилася королева-мати й не зажадала, щоб Наталена негайно залишила Іспанію – без права будь-коли сюди повернутися.
Батькова хвороба змусить Наталену повернутися до Києва. Батько помре, почнеться Перша світова… Наталена вже не встигне повернутися за кордон, одягне хрест сестри милосердя. З війни вона винесе “багаті” трофеї: три поранення, тиф, солдатський хрест “За храбрость”, а ще шлюб з Іскандером Гакгаманішем – князем Ірану. Проте цьому шлюбу не судилося бути довгим і щасливим – уже через півроку Іскандер загине на фронті, а Наталена знову повернеться до Києва – цього разу вже востаннє.
Узимку 1919 вона поїде до Чехії, ще не знаючи, що всі великі мандри її життя – уже позаду, що тут їй доведеться доживати свого віку. Тут Наталена познайомиться з українським письменником-емігрантом Василем Королевим-Старим і з властивою їй рішучістю й діловитістю… запропонує йому свою руку й серце. Саме в цьому своєму шлюбі Наталена стане українською письменницею. Незважаючи на постійні закиди тогочасної критики – “Яке нам діло до ваших греків, римлян чи арабів? Пишіть про запорожців!” – вона писатиме тільки про те, про що схоче. “Україна ж є для мене куточком грецької Аркадії – країни Психе – Аркадійки, у якій залишилось може більше відгуків Еллади, як у сучасній Греції, на яку різні нееллінські впливи поклали свою патину”.
Подейкують, що в їхній скромній господі гостював навіть той самий іспанський король Альфонс ХІІІ, уже після смерти своєї матері… А згодом – усе розпалося. Після допиту в гестапо Василь Королів-Старий раптово помер. І Наталена, яка прожила життя, варте ста авантюрних романів, залишилася зовсім самотня – у крихітній кімнатці з софою, тумбочкою й письмовим столом. Вона ще перекладала, намагалася писати статті, але вже ніби механічно, за якоюсь прив’ялою інерцією. Час її осяянь минув. Але на останньому схилі свого довгого віку Наталена напише в своєму щоденнику важливі слова, зумисне почавши з нової сторінки: “…земля, як коханка: коли щиро любиш – то тільки одна мусить бути. Коли ж разом дві кохаєш, то це – або, прости Господи, розпуста, або забава…”.
Її поховають там же – у чеському містечку Мельник, під одним хрестом із Василем Королевим-Старим. Тільки його ім’я на хресті є, а її імені там немає. Маючи за життя таку кількість пишних імен, що їм би позаздрила навіть царська учта, Наталена Королева пішла в смерть безіменною. Хоча, хто знає достеменно – може, саме так їй і хотілося. А знаючи її біографію, поволі перестаєш будь-чому дивуватися взагалі…
2016
PS. У серпні 2019 року на цвинтарі у Мнєлніку, на могилі Василя Королева-Старого і Наталени Королевої, за участю посла України в ЧР і мера Мнєлніка відкрито табличку з ім’ям української письменниці.
