Знимка 1890 року
Поховали Івана Франка 31 травня 1916 року.
ВІЙСЬКОВИЙ ПОХОРОН ІВАНА ФРАНКА
Проф. Володимир Шаян*
Проф. Володимир Шаян*
По Панахиді Українські Січові стрільці виносили домовину. «Була якась дивна хвилина неземного настрою, — читаємо в «Українськім Слові«. З віддалі долітали розвіяні звуки оркестри, у Франковім саді щебетала якась заблукана птаха«. Чоловічий хор »Боян« почав співати прекрасне «Тихий вітер повіває« Вербицького.
Коли домовину поклали на похоронний віз, з підвищеного місця перед Франковою віллою, попрощав д-р Кость Левицький від українських організацій Австро-Угорщини в імені цілого українського народу.
«Невсипуща праця, ідейне завзяття й тяжка боротьба — оце трилогія його життя. Оце його суспільний заповіт для грядучих поколінь українського народу, що має провадити народ до воскресіння України! Нині його дух відзивається до нас: цим знаменем побідиш, народе!
Він поляг, передовий лицар, за волю, славу і честь українського народу, не діждавшися здійснення ідеї вільної України, але вірив непохитно, що Україна виб’ється на волю до самостійного життя, викликаючи своїм пророчим духом, що приходить пора велика та нам не пора москалеві й ляхові служить, а час зажити своїм життям для добра всього українського народу! Це політичне гасло сучасного времени. Нехай за цим гаслом ідуть далі ряди національних робітників, борців у завзятій боротьбі, і коли проб’ють скелю супротивностей і супостатів та піднесуть угору непорочний стяг вільної України, пом’януть вони все вдячно пам’ять першого піонера визволення України — Івана Франка від рода в род!
Вічна йому пам’ять!«.
Так закінчив своє слово президент Загальної Української Ради.
За ридваном ішли Українські Січові Стрільці, до чого закликала команда окремим наказом: «В особі Івана Франка зійшов до гробу батько наших самостійницьких змагань, що знайшли блискучий вислів в організації осібного Українського Січового Війська. Коли покійник не зміг сам посвятити своїх сил для новітнього Запоріжжя, дав йому свого сина Петра. Тим-то відчуло Українське Стрілецтво глибоко втрату свого духовного провідника та склонило прапори перед його безсмертним духом«.
За Українським Січовим Військом ішли хори, а за ними...
В той час вулицю Понінського залягли непроглядні маси народу — 10.000.
«Вже зараз пополудні почали напливати перед дім жалоби величезні маси народу, українська молодь усіх львівських шкіл, українські організації й товариства міста Львова, Українське Січове Військо«.
Так. це Українське Січове Військо хоронило Франка, а Січові Стрільці визначили військовий характер похорону цього... Поета.
Коли домовину поклали на похоронний віз, з підвищеного місця перед Франковою віллою, попрощав д-р Кость Левицький від українських організацій Австро-Угорщини в імені цілого українського народу.
«Невсипуща праця, ідейне завзяття й тяжка боротьба — оце трилогія його життя. Оце його суспільний заповіт для грядучих поколінь українського народу, що має провадити народ до воскресіння України! Нині його дух відзивається до нас: цим знаменем побідиш, народе!
Він поляг, передовий лицар, за волю, славу і честь українського народу, не діждавшися здійснення ідеї вільної України, але вірив непохитно, що Україна виб’ється на волю до самостійного життя, викликаючи своїм пророчим духом, що приходить пора велика та нам не пора москалеві й ляхові служить, а час зажити своїм життям для добра всього українського народу! Це політичне гасло сучасного времени. Нехай за цим гаслом ідуть далі ряди національних робітників, борців у завзятій боротьбі, і коли проб’ють скелю супротивностей і супостатів та піднесуть угору непорочний стяг вільної України, пом’януть вони все вдячно пам’ять першого піонера визволення України — Івана Франка від рода в род!
Вічна йому пам’ять!«.
Так закінчив своє слово президент Загальної Української Ради.
За ридваном ішли Українські Січові Стрільці, до чого закликала команда окремим наказом: «В особі Івана Франка зійшов до гробу батько наших самостійницьких змагань, що знайшли блискучий вислів в організації осібного Українського Січового Війська. Коли покійник не зміг сам посвятити своїх сил для новітнього Запоріжжя, дав йому свого сина Петра. Тим-то відчуло Українське Стрілецтво глибоко втрату свого духовного провідника та склонило прапори перед його безсмертним духом«.
За Українським Січовим Військом ішли хори, а за ними...
В той час вулицю Понінського залягли непроглядні маси народу — 10.000.
«Вже зараз пополудні почали напливати перед дім жалоби величезні маси народу, українська молодь усіх львівських шкіл, українські організації й товариства міста Львова, Українське Січове Військо«.
Так. це Українське Січове Військо хоронило Франка, а Січові Стрільці визначили військовий характер похорону цього... Поета.
Іван Франко в домовині
Похоронна процесія на вул. Академічній
Похід ішов... головними вулицями міста: св. Софії, Зиблікевича, св. Миколая, Академічною, площею Галицькою та Бернадинською, вул. Панською і Пекарською на Личаківське кладовище. Хори сповняли щиро свій обов’язок. Біля університету відспівали в поході «Со святими« на добре відому нашому народові арію «Ви жертвою впали”. Доходила 8 година, коли похоронний похід зупинився в брамі кладовища. Домовину взяли Українські Січові Стрільці й занесли на плечах на місце призначення. Поставили її тимчасово в готовій гробівниці, поки вимурується окрему гробницю для Івана Франка.
Січові Стрільці винесли домовину із хати Покійного. Січові Стрільці за ридваном. Січові Стрільці винесли домовину на місце останнього спочинку.
Чи ще хтось має сумнів, що це Січові Стрільці надали його преславному похоронові саме військовий характер. Це вони поклали на могилі серед сотні вінків один найбільше почесний, один найдорожчий: вінок дубового листя із чистого срібла.
Вінок Бойової Слави.
Вінок Українському Поетові.
Серед десятків промов одним із найкоротших слів прощання прозвучало слово сотника Зенона Носковського, яке прощало Великого Провідника, слово, що прозвучало як військовий наказ:
»Жалобна Громадо!
Моїми устами прощають востаннє невтомного учителя-пророка і великого вождя каменярів долі та щастя народу його духовні діти — Українські Січові Стрільці, виховані та викормлені його думками й ідеями, перейняті до глибини душі його животворними словами. Пішли ми в бій сповнити дослівно та найточніше його заповіт, — пішли зі зброєю в руках ломити ворожу скелю, щоб промостити шлях народному щастю.
Хоч ворожа хуртовина налягла на цілу нашу землю та не одному з давніх каменярів вирвала знаряддя з рук, хоч ворожа скеля придушила наше народне життя, а чорне гайвороння підняло крик своєї перемоги, хоч сумніви важкою хмарою залягли не одне українське серце, душа Українського Січового Війська, вирізьблена і сталена великим словом нашого мистця й духового вождя, ні на хвилину не попала в зневіру. Чи то в чужій стороні, чи серед снігів і морозів у карпатські ночі, чи серед граду куль, трупів і крови, коли пекучий біль не раз томив тіло, — ми не зневірювалися, наші серця кріпилися надією, що наш труд не згине безслідно, що ґранітна ворожа скеля подасться перед нашими ударами. Серед найбільшого труду та втоми чули ми його віщі слова: »Ми зітремо скалу«.
Прощаємо Твоє Тіло, наш Великий Провіднику, — віримо, що Твій Дух і далі буде з нами серед великої праці, важкого труду, який жде нас далі й далі, та тут складаємо обітницю, що не станемо в дорозі, поки не зломимо скелі, не роздробимо ґраніту та не зрівняємо шляху правді!«
Похорон Івана Франка
Серед найтяжчих умовин воєнної і недосконалої на той час комунікації наспіли на час численні телеграми і вислови найглибшого жалю від війська цілої України:
Ковель. 31 травня 1916. Волинська земля, що святкує першу весну кращого та свобіднішого життя, з глибокою пошаною віддає свій поклін пам’яті найбільшого каменяра українського відродження. — За волинські станиці: Дмитро Вітовський, сотник Українського Січового Війська.
Не тільки волинські відпоручники нашої національної армії склонили свої голови перед пам’яттю того, на шлях якого вступили вони, а й усе Українське Січове Військо загалом. Отаман Гриць Коссак »склонив свою голову перед обличчям маєстату д-ра Івана Франка, найбільшого борця за волю Ухраїни«.
Українське Січове Стрілецтво в полі, повідомлене командою збірної станиці УСВ у Львові про смерть Івана Франка, прислало на її руки оцю депешу для стрілецького чотаря Петра Франка, сина померлого: «Глибоко тронутий вістю про смерть нашого дорогого поета й творця, який у наших серцях збудив величні й безсмертні ідеали та одушєвив нас до боротьби за святі цілі, пересилає І полк Українських Січових Стрільців, у вірнім відданню та найбільшій вдячності для незабутнього мистця, найщиріше та найглибше співчуття «.
Ішли привіти,... ні не йшли, а плили широким річищем від інших формацій, де були українські старшини, а найбільше від усіх таборів полонених, де тоді із російської царської армії попали в полон українські вояки.
Вецляр. Глибоко зворушені, пересилаємо вислови найщирішої подяки і найвищої почести для пам’яті великого покійника. Український просвітній Виділ Союзу Визволення України у Вецлярі.
Візенбурґ. Співчуваємо з горем цілої України та долучуємо над могилою геніяльного сина галицької України наш щирий жаль до загального смутку. — Полонені офіцери.
Голешів. 1 червня 1916. Родині великого нашого поета Івана Франка, — полонені українці з російської України. Сумом оточилися наші серця, журбою наповнилися груди, коли лиш довідались, що наш велетень д-р Іван Франко склепив навіки очі. Клонимось перед такою великою труною!
Зальцведель. Просвітній Виділ й усі українські організації табору в Зальцведель, сховані поражаючою вістю про смерть поета, прилучуються до народної жалоби та просять висловити родині своє глибоке співчуття.
Раштат. Глибоким сумом сповнила наші серця звістка про смерть того, що виховав нас своєю вольною думкою. Ми втратили вчителя, борця, провідника! Нехай його думки ведуть нас і наш народ до дальшої боротьби за волю, зоря якої засіяла саме над нашим захмареним виднокругом! Просвітня Комісія табору полонених у Раштаті.
— Громада українців полонених у Раштаті сповивається жалобою із-за звістки, що помер великий борець за будучину України. Все, що мав у житті, дав він для неї, він горів, блискав, терпів у боротьбі за неї!
— Національні, культурні й господарські стоваришення українських полонених у Раштаті прилучуються з полону до невимовної жалоби із-за смерти Франка, незабутнього борця за волю і щастя України.
— Полонені українці-офіцери в Раштаті висловлюють свій глибокий біль по втраті великого поета, горожанина й виховувача, що протягом десятиліть вів український народ до волі й культури.
А далі... Будапешт, Фрайштадт, Хопець, Відень, і преславний Ґмінд.
У воєнних умовинах відізвалися навіть Київ і Харків.
Чи ще хтось має сумнів, що це українське військо, єдине, велике, всенаціональне. Українське військо, що піднялося до збройного чину визволення, — це військо спонтанно визнає своїм Великим Провідником Івана Франка.
Чи треба ще літературних аналів, чи треба ще цілих томів наукових розправ...
І що варті всі ці томи наукових праць Франкіяни, коли вони не відмічують того основного факту, який відмітила «літературна критика« українського війська«, що Іван Франко був Першим Лицарем України і Великим Провідником українських героїв?
Чи зможу я коли небудь написати про Франка щось краще, щось більше? Чи зможу дати йому ще якусь глибшу оцінку в аналізах його філософії і віри? Чи треба ще більшої віри, як тієї віри, в ім’я якої українські герої клали своє життя на арені історії? Чи треба вам ще доказів про одну велику національну віру Івана Франка у священний героїзм української Справи?
Ні, ні, ні, вже ніхто ніколи нічого кращого, нічого глибшого не скаже про Франка, ніж сказав про це срібний вінок із дубового листя від Січових Стрільців на його могилі.
Шукаю в пам’яті прикладів подібних похоронів великих поетів світової літератури. Може, не звернено на це уваги. Може, знайдемо такі приклади. Але як мало.
Хіба такий, що довго після смерти Юліяна Словацького спровадили до Кракова його тлінні останки і там за наказом маршала Пілсудського похоронили його серед звуків Вавельських дзвонів у цьому святая святих Польщі, »щоб був він рівним королям« — як звучав наказ Пілсудського. Бо, справді, був він рівний королям.
Правда, й інші народи хоронили своїх поетів, чи то у Вестмінстері, чи в інших національних святинях. Але другого такого спонтанного похорону нації, що бореться за визволення, не легко буде знайти в аналах слави. Не легко ж вести військо до перших боїв, до першої фаланґи національної революції, але сто разів тяжче створити це військо своїм, натхненним словом. Це велике чудо започаткував Шевченко, а довершив у чині Іван Франко. Чудо переродження крови, про яке свідчать самі вояки.
Що ж можу сказати українським воякам, — а до них я говорю,. — у роковини дня його похорону? Передати вам в опіку його спадщину, його добре ім’я, його вічну славу у нації?
Ні, ні, ні, залишім це діло музеям і ученим.
А наше діло, а наша спадщина побратими вояки, це спадщина його Чину і боротьби, боротьба, яку нам, тільки нам, доведеться довести до перемоги!
Не тільки волинські відпоручники нашої національної армії склонили свої голови перед пам’яттю того, на шлях якого вступили вони, а й усе Українське Січове Військо загалом. Отаман Гриць Коссак »склонив свою голову перед обличчям маєстату д-ра Івана Франка, найбільшого борця за волю Ухраїни«.
Українське Січове Стрілецтво в полі, повідомлене командою збірної станиці УСВ у Львові про смерть Івана Франка, прислало на її руки оцю депешу для стрілецького чотаря Петра Франка, сина померлого: «Глибоко тронутий вістю про смерть нашого дорогого поета й творця, який у наших серцях збудив величні й безсмертні ідеали та одушєвив нас до боротьби за святі цілі, пересилає І полк Українських Січових Стрільців, у вірнім відданню та найбільшій вдячності для незабутнього мистця, найщиріше та найглибше співчуття «.
Ішли привіти,... ні не йшли, а плили широким річищем від інших формацій, де були українські старшини, а найбільше від усіх таборів полонених, де тоді із російської царської армії попали в полон українські вояки.
Вецляр. Глибоко зворушені, пересилаємо вислови найщирішої подяки і найвищої почести для пам’яті великого покійника. Український просвітній Виділ Союзу Визволення України у Вецлярі.
Візенбурґ. Співчуваємо з горем цілої України та долучуємо над могилою геніяльного сина галицької України наш щирий жаль до загального смутку. — Полонені офіцери.
Голешів. 1 червня 1916. Родині великого нашого поета Івана Франка, — полонені українці з російської України. Сумом оточилися наші серця, журбою наповнилися груди, коли лиш довідались, що наш велетень д-р Іван Франко склепив навіки очі. Клонимось перед такою великою труною!
Зальцведель. Просвітній Виділ й усі українські організації табору в Зальцведель, сховані поражаючою вістю про смерть поета, прилучуються до народної жалоби та просять висловити родині своє глибоке співчуття.
Раштат. Глибоким сумом сповнила наші серця звістка про смерть того, що виховав нас своєю вольною думкою. Ми втратили вчителя, борця, провідника! Нехай його думки ведуть нас і наш народ до дальшої боротьби за волю, зоря якої засіяла саме над нашим захмареним виднокругом! Просвітня Комісія табору полонених у Раштаті.
— Громада українців полонених у Раштаті сповивається жалобою із-за звістки, що помер великий борець за будучину України. Все, що мав у житті, дав він для неї, він горів, блискав, терпів у боротьбі за неї!
— Національні, культурні й господарські стоваришення українських полонених у Раштаті прилучуються з полону до невимовної жалоби із-за смерти Франка, незабутнього борця за волю і щастя України.
— Полонені українці-офіцери в Раштаті висловлюють свій глибокий біль по втраті великого поета, горожанина й виховувача, що протягом десятиліть вів український народ до волі й культури.
А далі... Будапешт, Фрайштадт, Хопець, Відень, і преславний Ґмінд.
У воєнних умовинах відізвалися навіть Київ і Харків.
Чи ще хтось має сумнів, що це українське військо, єдине, велике, всенаціональне. Українське військо, що піднялося до збройного чину визволення, — це військо спонтанно визнає своїм Великим Провідником Івана Франка.
Чи треба ще літературних аналів, чи треба ще цілих томів наукових розправ...
І що варті всі ці томи наукових праць Франкіяни, коли вони не відмічують того основного факту, який відмітила «літературна критика« українського війська«, що Іван Франко був Першим Лицарем України і Великим Провідником українських героїв?
Чи зможу я коли небудь написати про Франка щось краще, щось більше? Чи зможу дати йому ще якусь глибшу оцінку в аналізах його філософії і віри? Чи треба ще більшої віри, як тієї віри, в ім’я якої українські герої клали своє життя на арені історії? Чи треба вам ще доказів про одну велику національну віру Івана Франка у священний героїзм української Справи?
Ні, ні, ні, вже ніхто ніколи нічого кращого, нічого глибшого не скаже про Франка, ніж сказав про це срібний вінок із дубового листя від Січових Стрільців на його могилі.
Шукаю в пам’яті прикладів подібних похоронів великих поетів світової літератури. Може, не звернено на це уваги. Може, знайдемо такі приклади. Але як мало.
Хіба такий, що довго після смерти Юліяна Словацького спровадили до Кракова його тлінні останки і там за наказом маршала Пілсудського похоронили його серед звуків Вавельських дзвонів у цьому святая святих Польщі, »щоб був він рівним королям« — як звучав наказ Пілсудського. Бо, справді, був він рівний королям.
Правда, й інші народи хоронили своїх поетів, чи то у Вестмінстері, чи в інших національних святинях. Але другого такого спонтанного похорону нації, що бореться за визволення, не легко буде знайти в аналах слави. Не легко ж вести військо до перших боїв, до першої фаланґи національної революції, але сто разів тяжче створити це військо своїм, натхненним словом. Це велике чудо започаткував Шевченко, а довершив у чині Іван Франко. Чудо переродження крови, про яке свідчать самі вояки.
Що ж можу сказати українським воякам, — а до них я говорю,. — у роковини дня його похорону? Передати вам в опіку його спадщину, його добре ім’я, його вічну славу у нації?
Ні, ні, ні, залишім це діло музеям і ученим.
А наше діло, а наша спадщина побратими вояки, це спадщина його Чину і боротьби, боротьба, яку нам, тільки нам, доведеться довести до перемоги!
“Сурмач”, журнал Об’єднання був. Вояків Українців у В. Британії, 1986
Місце першого поховання Івана Франка у гробівниці родини Мотичинських
на Личаківському цвинтарі у Львові
_____________________________
* Володимир Шаян (* 2 серпня 1908, Львів — 15 липня 1974, Лондон) — філософ, санскритолог, релігієзнавець, психолог і педагог, поет, прозаїк, перекладач, громадський діяч, основоположник українського рідновірства, один з перших дослідників «Велесової Книги», професор.
НА МІСЦЕ ВІЧНОГО СПОЧИНКУ
"Діло", 1 червня 1916
Вчера, в ясний, соняшний день маєвий, коли сонце хилило ся до заходу, золотячи зелену землю своїм теплим промінєм, відвели ми Івана Франка на місце вічного відпочинку. Гарний день дала Мати-Природа на останню земну мандрівку свому Великому Синови, який звеличав її красу в безсмертних піснях.
Сміло можна сказати, що Львів давно вже не видїв такого похорону. Була се величава національна манїфестація, гідна імени Великого Покійника. Не вважаючи на воєнний час, де одні в полї, а другим трудно приїхати, так, що учасниками похорону була головно місцева публика, число учасників можна числити до 10.000. А скільки би їх було, як би так могла була приїхати вся інгелїґенція з цїлого краю, всї селянські маси, як би могла вислати своїх делєґатів закордонна Україна!
_______
Вже зараз з полудня почали напливати перед дім жалоби величезні маси народу. Українська молодїж усїх львівських шкіл, українські орґанїзації й товариства м. Львова, Українські Сїчові Стрільцї, словом весь український Львів прийшов віддати Іванови Франкови останню прислугу.
Була також заступлена провінція, що правда, тільки делєґатами, бо висилати масові депутації в теперішнім часї неможливо. З тих самих причин не було також селянства.
На тлї міських одягів відбивала тільки гуцульська дївчина з Криворівнї коло Жабя, куди Покійний виїздив звичайно на лїтнїй побут. Несла вона вінець “від приятелїв з Криворівнї”.
Похоронний обряд
розпочав ся в 5. год. по пол. Відправляв о. Гургула, співав хор львівських українських товариств під управою композитора п. Василя Барвінського.
Домовину винесли з дому Українські Сїчові Стрільцї. Коли її уміщено на похороннім возї, з підвисшеного місця перед вілею Покійного
промовив д-р Кость Левицький,
прощаючи Івана Франка від наших начальних орґанїзацій в імени цїлого народу. Він говорив:
“Сумна Громадо! Клониш свої голови перед новою домовиною, в якій криють ся тлїнні останки великого дїяча народного, смілого борця за українську справу, що перейшов тернисту далеку дорогу та ізнеміг ся в дорозї. Непереможна недуга жорстоко зломила орґанїзм великого духа, яким був Іван Франко. Поляг перший каменяр років сїмдесятих минулого столїтя, що з невеликим гуртком своїх товаришів молотом поступу, культури і науки став пробивати тверду скалу, що стояла у дорозї та здержувала відродженє українського народу. Стояв на передї непохитно і завзято; нї голод нї холод нї душна спека не здержали його. Він перебув у тяжкій працї поверх сорока лїт, аби своїм молотом пробити ся до сонця правди і волї. Тим молотом був великий дар Божий: талант ґенїя народного.
Поет, белєтрист, критик, історик, драматурґ, популяризатор, журналїст і муж великої науки та широкої дїяльности народної — такої всесторонної, що справдї не богато таких примірів найдеть ся в історії людської культури. Від молодого соціялїста-революціонера та полїтично-соціяльного вязня, осудженого спершу й своїми — зачалась його дорога. Незражений першими невдачами у тяжкій боротьбі, іде вперед до народної роботи і тут великий його дух приступом пробиває всякі перешкоди. Розмах широкого таланту не вяжеть ся рамами партійної дїяльности. Він стає всюди до визначної працї в українськім таборі, де тільки робить ся добре дїло для піднесеня українського народа: на полї просвітнім, економічнім, полїтичнім і науковім; добуває собі значінє ученого, стає дїйсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка, членом академії наук, та вибиваєть ся як світоч новочасного українського письменства у своїх і перед лицем культурного світа других народів. Про него можна сміло сказати, що не закопав свого таланту, але розвинув його так широко і далеко, що заблестїв ясною звіздою над українською землею.
Іван Франко добув собі місце першого поета галицької України та станув в рядї передових мужів вселенної України.
Сей велит українського письменства умирає неоплаканий своїми — на самотї, бо люта хуртовина воєнна роздерла на боки його найблизшу родину. За те пращає його нинї весь український нарід, українське громадянство — виражаючи його в далеку дорогу — на вічний супочинок! А тою сердечною сльозою всего українського народа є вдяка грядущих поколїнь за невмирущі перли-смараґди українського письменства, плоди його незрівнаної творчости духової, — які він полишив свому народови в спадщинї! Ся спадщина — се великий скарб народний, а на сторожі його стане безсмертне імя Івана Франка!
Невсипуща праця, ідейне завзятє і тяжка боротьба — отсе трильоґія його житя. Отсе його суспільний заповіт для грядущих поколїнь українського народа, що має провадити нарід до воскресеня України! Нинї його дух відзиваєть ся до нас: сим знаменем побідиш, народе!
Він поляг, передовий лицар за волю, славу і честь українського народа, не діждавшись здїйсненя ідеї вольної України, але вірив непохитно, що Україна вибєть ся на волю до самостійного житя, викликаючи своїм пророчим духом, що приходить пора велика, та нам не пора Москалеви й Ляхови служить, а час зажити своїм житєм для добра всего українського народа! Се клич полїтичний сучасного времени. Нехай за сим кличем ідуть дальше ряди національних робітників, борцїв у завзятій боротьбі, та коли пробють скалу супротивностий і супостатів та піднесуть в гору непорочний стяг вольної України, помянуть вони все вдячно память першого піонїра визволеня України — Івана Франка від рода в род!
Вічна йому память!”
По промові похід рушив. На передї йшли непроглядні ряди шкільної молодїжи, починаючи від малих пластунів, далї Соколи в одностроях, за ними Українські Сїчові Стрільцї, потім жіноцтво, хор, віз з вінцями, віз з домовиною.
Вінцї.
Часть вінцїв несла молодіж. Український Сїчовий Стрілець нїс срібний вінець від Українського Сїчового Війска, масу вінцїв уміщено на окремім похороннім возї, а найгарнїйші прикрашували віз з домовиною. Між ин. були отсї вінцї:
Батькови — Родина.
Великому поетови, свому співробітникови — Редакція “Дїла”.
Іванови Франкови — Народний Комітет.
Іванови Франкови — Toв. “Сїч”.
Найбільшому українському поетови — Українська Громада.
Найдорозшому Товаришови — Бандрівський.
Краєве товариство господарське “Сїльський Господар” у Львові — Будителеви українського селянства.
Дорогому Прителеви — Сїмї Драгоманова, Шишманова, Труша.
Тов. “Відродженє” — Каменяреви відродженя України.
Співцеви визволеня України і Волинї.
Борцеви за волю України — “Сокіл Батько”.
Народному письменникови — Редакція “Свободи”.
Свому великому учителеви — Українське студентство.
Незабутному драматурґови — “Українська Бесїда”
Від приятелїв з Криворівнї.
Велитови української культури — “Загальна Українська Культурна Рада”.
Найзаслуженїйшому почесному членови — Видїл Наукового Товариства ім. Шевченка.
Оздобі української науки — Секції Наукового Товариства ім. Шевченка.
Найвизначнїйшому Сучасному Письменникови — Учительська Громада.
Мойсеєви українського народу — Вдячна молодь драгоманівської орґанїзації.
Іванови Франкови — У. С. С.
Свому Членови — “Народна Торговля”.
Невтомному каміняреви — Ученицї Василіянок.
Великому каміняреви — Укр. С. С. ц. к. полк. І. “Ми ломимо скалу”.
Оборонцеви поневоленої жінки — Жіноча Громада.
Співакови Самостійної України — Укр. Сїчовий Союз.
Мистцеви Слова — Дружина Українського Театру.
Свому великому учителеви — Українське Студентство.
Незабутному драматургови — Укр. Бесїда.
Взорови витревалости і працї — Молодїж акад. ґімн.
Каміняреви України — Тов. Карпатія.
Каміняреви — Днїстровики.
Тому, що нїс просвіту в народ — Просвіта.
Богато вінцїв і букетів занесено просто на кладовище.
Полонені Українцї з Фрайштадту замовили телєґрафічно терневий вінець з синьо-жовтими лентами, одначе телєґрама прийшла так пізно, що не можна було вволити їх волю.
За домовиною
ішов у першім рядї приятель Покійного радн. К. Бандрівський, що опікував ся ним в часї недуги, син Покійного Петро, офіцир УСС і брат Покійного селянин. Далї йшла репрезентація ЗУР. д-р Кость Левицький, д-р Кирило Трильовський і Микола Ганкевич, члени видїлу і наукових секцій Наукового Товариства ім. Шевченка, радн. Барвінський, редакція “Дїла”, пп. Труш і Трушева (дочка Драгоманова), делєґати з провінції і непроглядні ряди місцевої інтелїґенції.
Між делєґаціями з провінції
були:
З Дрогобича пп. Юлїян Дроздовський, Володимир Крисько і Василь Ратальський, Українська Громада Дрогобича жертвувала 1000 К. на школу ім. Франка, яка має повстати в осени в Дрогобичи, і 300 К. на памятник Франка.
З Станиславова делєґацію української ґімназії складали директор д-р Микола Сабат, професори Гнат Павлюх, Павло Чайківський, Олег Целевич і Осип Кассіян, ученики Микола Сендецький, Йосиф Слоневський і Олександер Гузар. Директор і професори ґімназії репрезентували також українські інституції. В імени українського громадянства Станиславова явив ся в Науковім Товаристви ім. Шевченка директор д-р Сабат, щоби зложити заяву глибокого співчутя по причинї смерти Івана Франка.
З Самбора радн. Василь Бережанський, проф. Олекса Бойцун і проф. Тадїй Залєський.
З Перемишля проф. Евген Форостина і проф. Володимир Зубрицький.
З Коломиї проф. Никифор Даниш.
Зі Стрия проф. Андрій Микитяк.
З Яворова адвокат д-р Роман Секела і директор укр. прив. ґімн. Ярослав Біленький.
Крім сих було ще богато делєґацій, яких одначе серед здвигу народу годї було занотувати.
Між учасниками похорону йшли також
колишнї польські приятелї Покійного
начальний редактор “Kurjera Lwowsk-oгo” Болеслав Вислоух, поет Ян Каспрович, посол Ян Стапінський, д-р Біґельайзен, дир. Тот і ин.
Похід ішов з вул. Понінського вулицями Св. Софії, Зиблїкевича, Академічною, площею Галицькою і Бернардинською, вул. Пекарською на Личаківське кладовище.
На кладовищи.
Доходила 8. година, як похоронний похід став у брамі кладовища. Домовину взяли Українські Сїчові Стрільцї й занесли на плечах на місце призначеня. Зложено її тимчасово в готовій гробници, заки буде вимурована окрема гробниця для Івана Франка.
По відправі похоронного обряду перший промовив
проф. д-р Олександер Колесса,
прощаючи Покійного від українських культурних Товариств.
Схарактеризувавши Франка як дослїдника української бувальщини і будівника будуччини, як людину, громадянина і поета, бесїдник перейшов до строго наукової дїяльности Франка і сказав: “Його наукові працї з обсягу історії, лїтератури і фолькльору, повні нових вислїдів, освітлені бистрим, критичним умом, кермовані строго научними методами, окрилені легкою живою, плястичною формою, здобували йому широкий розголос в найповажнїйших кругах учених цїлого культурного світа, підносячи рівночасно і повагу Наук. Товариства ім. Шевченка і культурний рівень і престїж нашого народу. Він впровадив нашу науку і лїтературу на широкий, европейський шлях”.
Далї бесїдник величав Франка як одного в творцїв української національної ідеольоґії і закінчив:
“З болем глубоким і жалєм важким тратить Тебе, Великий Сину України, і прощає Тебе моїми устами Наукове Товариство ім. Шевченка, якого Ти був наймогутнїйшою пружиною, його славою. Прощає Тебе Товариство “Просвіта” як одного з найкращих борців за права люду і його широку просвіту. Прощає Тебе Культурна Рада, як одного з Велитнів Української Культури.
Ти міг сказати до свого народу:
Я ж весь вік, весь труд тобі дав,
У незломнім завзятю,
І підеш ти в мандрівку столїть,
З мого духа печатю.
На скрижалях нашої історії і нашої культури виписав Франко огненими словами своє Велике Імя.
Честь і поклін Його памяти!”
Другий з черги промовив від української преси
член редакції “Дїла” д-р Михайло Лозинський
отсими словами:
“Пращаючи Великого Покійника від української преси, я перше всего складаю поклін тій части його творчости, яка знайшла вислів в публїцистичній дїяльности.
Публїцистична дїяльність Покійного стоїть в тїснім звязку з цїлістю його творчости, є тільки одною з форм її і по части її синтезою. В поезії, оповіданю, повісти, драмі, науковім дослїдї творив Франко вартости тривкі, постійні, вічні; в публїцистицї поет, белєтрист, учений давав синтезу свої творчости для щоденного ужитку.
Що-до скількости творить публїцистична дїяльність Покійного величезну більшість його творчости. Є вона така богата, така всесторонна, так глибоко врізувала ся в житє громадянства, впливаючи на його світогляд, що як би Франко не оставив нїчого більше крім своєї публїцистики, то й сим був би він великим чоловіком в українськім громадянстві і одною з історичних постатей в історії нашої національної культури.
З індивідуального становища, зі становища лїтературної слави, публїцистична дїяльність Покійного була безперечно дробленєм Його таланту. Але зі становища суспільного була вона великою громадською службою, яка свідчить, що великий поет і вчений був також великим громадянином. Для нього мало було творити вічні вартости; він кидав ся в вир щоденного житя, де публїцистика була для нього оружєм боротьби за ідею. І де тільки не проявляла ся його публїцистична дїяльність! За час його більше сороколїтної письменської працї не було українського видавництва — не говорячи вже про чужі, — де він не забирав би голосу, коли тільки бачив, що воно може служити трибуною для ідей, яким він віддав на службу своє житє.
Публїцистична праця — безіменна і гине в мори щоденного житя. Але вона не безслїдна. І публїцистична праця Покійного вже сповнила свою місію: вона перетворила світогляд громадянства і тим жити-ме в грядущих поколїнях.
А до неї долучаєть ся та часть творчости Покійного, яка містить в собі тривкі, постійні, вічні вартости. Лишив він нам у нїй безчисленні і безцїнні скарби, з яких черпати-муть грядущі і грядущі поколїня.
І тому місце, на якім складаємо Великого Покійника на вічний відпочинок, не буде для нас місцем суму, тільки місцем слави і гордощів національних. Приходити-муть на його могилу наші нащадки складати поклін його Ґенїєви і відходити-муть з почутєм національних гордощів, що Україна мала такого сина.
Зокрема хочу попращати Великого Покійника як один з тих, що не тільки вчили ся на його творах, але слухали живого слова з його уст, як один з тих, що буди свідками, а також співучасниками його працї. Ті хвилї, коли на нас сходило тепло сонця його творчости в безпосередних з ним зносинах, ми збережемо в наших душах у досмертній вдячности. За ті хвилї складаємо йому, прощаючи його при кінци його земного шляху, глибоку і щиру подяку.
Від радикальної партії прощав Покійного посол д-р Кирило Трильовський.
Вказав на те, що Іван Франко був сївачем тих думок, які лягли в основу дїяльности радикальної партії. Вказав на переслїдуваня, які він мусїв зносити за ширенє тих думок не тільки від чужих, але і від своїх.
Вказав, як Франкова праця для ідеї перетворила цїлу суспільність. Він дав українській нації другий національний имн: “Не пора, не пора, не пора Москалеви й Ляхам служить”. “Під Украйни єднаймось прапор!” — кликав він, і ся війна з’єдинила нас в один табор, який бореть ся за те, щоби здїйснили ся Франкові слова:
“Встане славна Мати Україна
Щаслива і вільна!
Від Кавказу аж до Сяну річки
Одна нероздїльна!”
Сотник Носковський
прощав Покійного від Українського Сїчового Війска. Стрільцї пішли сповняти заповіт Франка дїлом. Його віще слово кріпило їх у важких днях, коли рідна земля була залита ворогом. Його пісня загріває їх до побіди.
Делєґат Волини
промовляв від українського населеня занятих ц. і к. армією українських земель. Глибоке зворушенє переривало йому промову. Українське населенє Волини клонить голову перед заслугами Великого покійника і твердо вірить, що під прапором його ідей український нарід здобуде волю.
Від Дрогобиччини, рідних околиць Івана Франка, прощав Покійного
дир. Василь Ратальський.
Нема слів, щоб могти висловити жаль по такій великій втратї. Та хоч тїло Його складаємо в могилу, але дух Його вічно жити-ме між нами в Його торах. Дрогобиччина все тямити-ме, що з неї вийшов Іван Франко і старати-меть ся йти під Його прапором.
П. Федь Федорцїв
говорив від української молодїжи. Великий сум наляг на Україну, бо відійшов від нас великий, ясний Дух. Покійний любив молодїж і молодїж Його любила. Любив він її за смілість її мрій, а вона Його любила за вїрлиний лет Його думки. І коли Йому зле було серед суспільности, Він знаходив розладу серед молодїжи.
Від українського жіноцтва прощала Покійного
п-на Орися Величківна,
вказуючи на заслуги Покійника як пропаґатора ідей про рівність жінки в суспїльности.
П. Микола Ганкевич
промовив від українських соціялїстїв, зазначуючи заслуги Покійного як першого сївача соціялїстичний ідей в Галичинї. Страшні, люті були се часи, а одначе Покійний мав відвагу й силу голосити в ті часи ідеї соціялїзму. Власти переслїдували, свої відвертали ся від нього. В своїй автобіоґрафії оповідає він, як в Коломиї опинив ся без гроша, як жив кілька днів кількома крайцарами, знайденими над берегом Прута, як ждав голодової смерти, аж припадково його приятель Ґеник виратував його від неї. Серед таких обставин жив і творив Покійний. Не можна поминути, що коли свої відвернули ся від нього, він знайшов пристановище в польській демократичній і соціялїстичній пресї, ширячи через неї загальнолюдські ідеї. Але становище своєї суспільности не знеохочувало його. Він працював далї для української культури, аж плодами своєї працї здобув загальне признанє. Соціялїстичний пролєтаріят все згадувати-ме його з вдячністю, тямлячи, що зробив він для соціялїзму серед українського народу і для української культури.
Останнїй промовив
Сидір Твердохлїб,
заявляючи, що хоче попрощати Покійного від молодих письменників і артистів.
Доходила вже 10. година, як учасники похоронного свята починали розходити ся, оставляючи Покійного в новій домівцї, в лонї Матери Землї.
Кондолєнційні письма і телєґрами.
Протягом учорашного і нинїшного дня наспіли ще такі заяви співчутя і жалю:
Редакція “Дїла” Зальцведель. Просвітний Видїл та всї українські орґанїзації табору в Зальцведель, схвильовані поражаючою вістю про смерть Поета, прилучають ся до народної жалоби і просять висловити Родинї своє глибоке співчутє. Д-р Кордуба, Петро Чалий.
Редакція “Дїла“. Глибоко зворушені, пересилаємо вислови найщирійшої подяки і найвисшої почасти для памяти великого Покійника. Український просвітний Видїл Союза визволеня України в Вецлярі.
Редакція “Дїла“. Спокій Твойому Духови і честь Твоїй памяти. Богдан Лепкий.
Наукове Товариство ім. Шевченка. Фрейштадт. Просвітний Видїл Союза Визволеня України висказує співчутє з приводу смерти найбільшого із сучасних українського поета, ученого, громадянина. Вічна память великому Покійникови.
Редакція “Дїла“. По важко болючій втратї Учителя, Страдальця, Мойсея, українського народа, якому не судило ся дійти до обіцяної країни, шлють на могилу тихі та щирі сльози ученицї 4. року жіночої учительської семінарії в Чернівцях.
Наукове Товариство ім. Шевченка: Глибоко тронуті вістю про смерть нашого дїйсного і почесного члена д-ра Івана Франка, пересилаємо свій послїдний поклїн Його тлїнним останкам. Українське студентське товариство “Сїч” у Відни.
Наукове Товариство ім. Шевченка. Увесь український нарід плаче над свіжою могилою невтомимого труженника, якого нїким заступити. Дїлимо ся з Вами сердечним жалем. Самбірські Українцї.
Наукове Товариство ім. Шевченка. Полонені Українцї табору у Фрайштадті висказують безмірний жаль з приводу смерти нашого найбільшого сучасного поета і земляка Івана Франка. Просимо передати найщирійше співчутє Родинї великого Покійника. Домбчевський.
Українська Народна Канцелярія для Панї Ольги Франко. Як найщирійше співчутє з приводу невіджалованої втрати великого українського поета, вченого і народного дїяча засилає українське академічне Товариство православних богословів. Православна Академія в Чернївцях.
Редакція “Дїла“. Найбільшому сучасному Українцеви останній поклін. Товариство учителїв середних шкіл ім. Сковороди в Чернївцях.
Редакція “Дїла“. Несказано глибоким жалем зворушені по втратї великого Сина України, що згинув на шляху, не діждавши ся свитаючого сонця свободи, кидають і свою грудку на могилу ученицї жіночої учительської семинарії “Української Школи” в Чернївцях.
Нема Його вже між нами! Однак огненне Його Слово просвітить згодом пригноблений наш народ і дасть змогу пізнати яких батьків і чиї ми дїти! За шкільний Комітет в Володимирі Волинськім: (Підпис зі зрозумілих причин пропускаємо).
Великий і невимовний жаль висловлюємо по причинї смерти нашого незабутного поета і учителя всего українського народа. Ми, Українцї Волини, з окрема складаємо велику пошану останкам нашого найвизначнїйшого патріоти, учителя, поета і горожанина, котрий з найбільшою силою і яскравістю свойого могутнього таланту зосередкував в собі всї скарби, жаль, сум, кривду, ненависть до ворогів і разом світлу надїю і віщованє красшої будуччини дорогого нам Рідного Краю! Від Українцїв Волини Нашому дорогому і незабутньому Kpaянови Вічная Память! За Українцїв Волини (підпис зі зрозумілих причин пропускаємо).
Зворушені до глибини серця вісткою, що не стало між живими нашого дорогого Учителя, Творця Каменярів, що вказав шлях борцям для добра і слави України, якою і Сам ішов до кінця Свого житя, висказуємо глибокий жаль і співчутє. Комісаріят УСС. у Володимирі Волинськім: Четар М. Саєвич з товаришами.
В хвилї великого суму, що впав на Український Нарід по причинї втрати найбільшого сучасного Ґенїя України, лучимо свій глибокий жаль з жалобою цїлого Народу. За “Український Жіночий Комітет помочи для ранених” у Відни: Марія Каранович, голова; Теодозія Демчишин, секретарка.
Наук. Тов. ім. Шевченка. Глибоким сумом сповила наші серця звістка про смерть Того, що виховав нас своєю вольною думкою. Ми втратили учителя, борця, провідника! Нехай його думки ведуть нас і наш нарід до дальшої боротьби за волю, якої зоря засияла саме над нашим захмареним виднокругом! Просвітна комісія табору полонених у Раштатї: Бахталовський, Безпалко, Гуцайло, Іваницький, Бензя, Карманський, Катеринюк, Миколаєвич, Мороз, Паращук, д-р Смаль Стоцький.
Наук. Тов. ім. Шевченка. Громада Українців полонених у Раштатї сповиваєть ся жалобою ізза звістки, що помер великий борець за будучність України. Все, що мав у житю, дав Він для ідеї, він горів, блискав, терпів у боротьбі за неї!
Наук. Тов. ім. Шевченка. Національні, культурні й господарські стоваришеня українських полонених у Раштатї прилучають ся з полону до несказаної жалоби ізза смерти Франка, не забутого борця за волю й щастє України.
Наук. Тов. ім. Шевченка. Полонені українські офіцири в Раштатї висказують свій глибокий біль по втратї великого поета, горожанина і виховавця, котрий протягом десятилїть вів український нарід до волї й культури.
Наук. Тов. iм. Шевченка. Полонені учителї Українцї в Раштатї і редакція української часописи для полонених “Розсвіт” висказують свій біль ізза смерти великого каменяря, який своїм ґенїєм поклав могучі основи розвитку української журналїстики й культури. Осип Безпалко.
Редакція “Дїла“. З приводу смерти великого національного поета прошу приняти слова мойого найглибшого співчутя. Д-р Виростек, капітан польського лєґіону, в Пйотркові.
Сміло можна сказати, що Львів давно вже не видїв такого похорону. Була се величава національна манїфестація, гідна імени Великого Покійника. Не вважаючи на воєнний час, де одні в полї, а другим трудно приїхати, так, що учасниками похорону була головно місцева публика, число учасників можна числити до 10.000. А скільки би їх було, як би так могла була приїхати вся інгелїґенція з цїлого краю, всї селянські маси, як би могла вислати своїх делєґатів закордонна Україна!
_______
Вже зараз з полудня почали напливати перед дім жалоби величезні маси народу. Українська молодїж усїх львівських шкіл, українські орґанїзації й товариства м. Львова, Українські Сїчові Стрільцї, словом весь український Львів прийшов віддати Іванови Франкови останню прислугу.
Була також заступлена провінція, що правда, тільки делєґатами, бо висилати масові депутації в теперішнім часї неможливо. З тих самих причин не було також селянства.
На тлї міських одягів відбивала тільки гуцульська дївчина з Криворівнї коло Жабя, куди Покійний виїздив звичайно на лїтнїй побут. Несла вона вінець “від приятелїв з Криворівнї”.
Похоронний обряд
розпочав ся в 5. год. по пол. Відправляв о. Гургула, співав хор львівських українських товариств під управою композитора п. Василя Барвінського.
Домовину винесли з дому Українські Сїчові Стрільцї. Коли її уміщено на похороннім возї, з підвисшеного місця перед вілею Покійного
промовив д-р Кость Левицький,
прощаючи Івана Франка від наших начальних орґанїзацій в імени цїлого народу. Він говорив:
“Сумна Громадо! Клониш свої голови перед новою домовиною, в якій криють ся тлїнні останки великого дїяча народного, смілого борця за українську справу, що перейшов тернисту далеку дорогу та ізнеміг ся в дорозї. Непереможна недуга жорстоко зломила орґанїзм великого духа, яким був Іван Франко. Поляг перший каменяр років сїмдесятих минулого столїтя, що з невеликим гуртком своїх товаришів молотом поступу, культури і науки став пробивати тверду скалу, що стояла у дорозї та здержувала відродженє українського народу. Стояв на передї непохитно і завзято; нї голод нї холод нї душна спека не здержали його. Він перебув у тяжкій працї поверх сорока лїт, аби своїм молотом пробити ся до сонця правди і волї. Тим молотом був великий дар Божий: талант ґенїя народного.
Поет, белєтрист, критик, історик, драматурґ, популяризатор, журналїст і муж великої науки та широкої дїяльности народної — такої всесторонної, що справдї не богато таких примірів найдеть ся в історії людської культури. Від молодого соціялїста-революціонера та полїтично-соціяльного вязня, осудженого спершу й своїми — зачалась його дорога. Незражений першими невдачами у тяжкій боротьбі, іде вперед до народної роботи і тут великий його дух приступом пробиває всякі перешкоди. Розмах широкого таланту не вяжеть ся рамами партійної дїяльности. Він стає всюди до визначної працї в українськім таборі, де тільки робить ся добре дїло для піднесеня українського народа: на полї просвітнім, економічнім, полїтичнім і науковім; добуває собі значінє ученого, стає дїйсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка, членом академії наук, та вибиваєть ся як світоч новочасного українського письменства у своїх і перед лицем культурного світа других народів. Про него можна сміло сказати, що не закопав свого таланту, але розвинув його так широко і далеко, що заблестїв ясною звіздою над українською землею.
Іван Франко добув собі місце першого поета галицької України та станув в рядї передових мужів вселенної України.
Сей велит українського письменства умирає неоплаканий своїми — на самотї, бо люта хуртовина воєнна роздерла на боки його найблизшу родину. За те пращає його нинї весь український нарід, українське громадянство — виражаючи його в далеку дорогу — на вічний супочинок! А тою сердечною сльозою всего українського народа є вдяка грядущих поколїнь за невмирущі перли-смараґди українського письменства, плоди його незрівнаної творчости духової, — які він полишив свому народови в спадщинї! Ся спадщина — се великий скарб народний, а на сторожі його стане безсмертне імя Івана Франка!
Невсипуща праця, ідейне завзятє і тяжка боротьба — отсе трильоґія його житя. Отсе його суспільний заповіт для грядущих поколїнь українського народа, що має провадити нарід до воскресеня України! Нинї його дух відзиваєть ся до нас: сим знаменем побідиш, народе!
Він поляг, передовий лицар за волю, славу і честь українського народа, не діждавшись здїйсненя ідеї вольної України, але вірив непохитно, що Україна вибєть ся на волю до самостійного житя, викликаючи своїм пророчим духом, що приходить пора велика, та нам не пора Москалеви й Ляхови служить, а час зажити своїм житєм для добра всего українського народа! Се клич полїтичний сучасного времени. Нехай за сим кличем ідуть дальше ряди національних робітників, борцїв у завзятій боротьбі, та коли пробють скалу супротивностий і супостатів та піднесуть в гору непорочний стяг вольної України, помянуть вони все вдячно память першого піонїра визволеня України — Івана Франка від рода в род!
Вічна йому память!”
По промові похід рушив. На передї йшли непроглядні ряди шкільної молодїжи, починаючи від малих пластунів, далї Соколи в одностроях, за ними Українські Сїчові Стрільцї, потім жіноцтво, хор, віз з вінцями, віз з домовиною.
Вінцї.
Часть вінцїв несла молодіж. Український Сїчовий Стрілець нїс срібний вінець від Українського Сїчового Війска, масу вінцїв уміщено на окремім похороннім возї, а найгарнїйші прикрашували віз з домовиною. Між ин. були отсї вінцї:
Батькови — Родина.
Великому поетови, свому співробітникови — Редакція “Дїла”.
Іванови Франкови — Народний Комітет.
Іванови Франкови — Toв. “Сїч”.
Найбільшому українському поетови — Українська Громада.
Найдорозшому Товаришови — Бандрівський.
Краєве товариство господарське “Сїльський Господар” у Львові — Будителеви українського селянства.
Дорогому Прителеви — Сїмї Драгоманова, Шишманова, Труша.
Тов. “Відродженє” — Каменяреви відродженя України.
Співцеви визволеня України і Волинї.
Борцеви за волю України — “Сокіл Батько”.
Народному письменникови — Редакція “Свободи”.
Свому великому учителеви — Українське студентство.
Незабутному драматурґови — “Українська Бесїда”
Від приятелїв з Криворівнї.
Велитови української культури — “Загальна Українська Культурна Рада”.
Найзаслуженїйшому почесному членови — Видїл Наукового Товариства ім. Шевченка.
Оздобі української науки — Секції Наукового Товариства ім. Шевченка.
Найвизначнїйшому Сучасному Письменникови — Учительська Громада.
Мойсеєви українського народу — Вдячна молодь драгоманівської орґанїзації.
Іванови Франкови — У. С. С.
Свому Членови — “Народна Торговля”.
Невтомному каміняреви — Ученицї Василіянок.
Великому каміняреви — Укр. С. С. ц. к. полк. І. “Ми ломимо скалу”.
Оборонцеви поневоленої жінки — Жіноча Громада.
Співакови Самостійної України — Укр. Сїчовий Союз.
Мистцеви Слова — Дружина Українського Театру.
Свому великому учителеви — Українське Студентство.
Незабутному драматургови — Укр. Бесїда.
Взорови витревалости і працї — Молодїж акад. ґімн.
Каміняреви України — Тов. Карпатія.
Каміняреви — Днїстровики.
Тому, що нїс просвіту в народ — Просвіта.
Богато вінцїв і букетів занесено просто на кладовище.
Полонені Українцї з Фрайштадту замовили телєґрафічно терневий вінець з синьо-жовтими лентами, одначе телєґрама прийшла так пізно, що не можна було вволити їх волю.
За домовиною
ішов у першім рядї приятель Покійного радн. К. Бандрівський, що опікував ся ним в часї недуги, син Покійного Петро, офіцир УСС і брат Покійного селянин. Далї йшла репрезентація ЗУР. д-р Кость Левицький, д-р Кирило Трильовський і Микола Ганкевич, члени видїлу і наукових секцій Наукового Товариства ім. Шевченка, радн. Барвінський, редакція “Дїла”, пп. Труш і Трушева (дочка Драгоманова), делєґати з провінції і непроглядні ряди місцевої інтелїґенції.
Між делєґаціями з провінції
були:
З Дрогобича пп. Юлїян Дроздовський, Володимир Крисько і Василь Ратальський, Українська Громада Дрогобича жертвувала 1000 К. на школу ім. Франка, яка має повстати в осени в Дрогобичи, і 300 К. на памятник Франка.
З Станиславова делєґацію української ґімназії складали директор д-р Микола Сабат, професори Гнат Павлюх, Павло Чайківський, Олег Целевич і Осип Кассіян, ученики Микола Сендецький, Йосиф Слоневський і Олександер Гузар. Директор і професори ґімназії репрезентували також українські інституції. В імени українського громадянства Станиславова явив ся в Науковім Товаристви ім. Шевченка директор д-р Сабат, щоби зложити заяву глибокого співчутя по причинї смерти Івана Франка.
З Самбора радн. Василь Бережанський, проф. Олекса Бойцун і проф. Тадїй Залєський.
З Перемишля проф. Евген Форостина і проф. Володимир Зубрицький.
З Коломиї проф. Никифор Даниш.
Зі Стрия проф. Андрій Микитяк.
З Яворова адвокат д-р Роман Секела і директор укр. прив. ґімн. Ярослав Біленький.
Крім сих було ще богато делєґацій, яких одначе серед здвигу народу годї було занотувати.
Між учасниками похорону йшли також
колишнї польські приятелї Покійного
начальний редактор “Kurjera Lwowsk-oгo” Болеслав Вислоух, поет Ян Каспрович, посол Ян Стапінський, д-р Біґельайзен, дир. Тот і ин.
Похід ішов з вул. Понінського вулицями Св. Софії, Зиблїкевича, Академічною, площею Галицькою і Бернардинською, вул. Пекарською на Личаківське кладовище.
На кладовищи.
Доходила 8. година, як похоронний похід став у брамі кладовища. Домовину взяли Українські Сїчові Стрільцї й занесли на плечах на місце призначеня. Зложено її тимчасово в готовій гробници, заки буде вимурована окрема гробниця для Івана Франка.
По відправі похоронного обряду перший промовив
проф. д-р Олександер Колесса,
прощаючи Покійного від українських культурних Товариств.
Схарактеризувавши Франка як дослїдника української бувальщини і будівника будуччини, як людину, громадянина і поета, бесїдник перейшов до строго наукової дїяльности Франка і сказав: “Його наукові працї з обсягу історії, лїтератури і фолькльору, повні нових вислїдів, освітлені бистрим, критичним умом, кермовані строго научними методами, окрилені легкою живою, плястичною формою, здобували йому широкий розголос в найповажнїйших кругах учених цїлого культурного світа, підносячи рівночасно і повагу Наук. Товариства ім. Шевченка і культурний рівень і престїж нашого народу. Він впровадив нашу науку і лїтературу на широкий, европейський шлях”.
Далї бесїдник величав Франка як одного в творцїв української національної ідеольоґії і закінчив:
“З болем глубоким і жалєм важким тратить Тебе, Великий Сину України, і прощає Тебе моїми устами Наукове Товариство ім. Шевченка, якого Ти був наймогутнїйшою пружиною, його славою. Прощає Тебе Товариство “Просвіта” як одного з найкращих борців за права люду і його широку просвіту. Прощає Тебе Культурна Рада, як одного з Велитнів Української Культури.
Ти міг сказати до свого народу:
Я ж весь вік, весь труд тобі дав,
У незломнім завзятю,
І підеш ти в мандрівку столїть,
З мого духа печатю.
На скрижалях нашої історії і нашої культури виписав Франко огненими словами своє Велике Імя.
Честь і поклін Його памяти!”
Другий з черги промовив від української преси
член редакції “Дїла” д-р Михайло Лозинський
отсими словами:
“Пращаючи Великого Покійника від української преси, я перше всего складаю поклін тій части його творчости, яка знайшла вислів в публїцистичній дїяльности.
Публїцистична дїяльність Покійного стоїть в тїснім звязку з цїлістю його творчости, є тільки одною з форм її і по части її синтезою. В поезії, оповіданю, повісти, драмі, науковім дослїдї творив Франко вартости тривкі, постійні, вічні; в публїцистицї поет, белєтрист, учений давав синтезу свої творчости для щоденного ужитку.
Що-до скількости творить публїцистична дїяльність Покійного величезну більшість його творчости. Є вона така богата, така всесторонна, так глибоко врізувала ся в житє громадянства, впливаючи на його світогляд, що як би Франко не оставив нїчого більше крім своєї публїцистики, то й сим був би він великим чоловіком в українськім громадянстві і одною з історичних постатей в історії нашої національної культури.
З індивідуального становища, зі становища лїтературної слави, публїцистична дїяльність Покійного була безперечно дробленєм Його таланту. Але зі становища суспільного була вона великою громадською службою, яка свідчить, що великий поет і вчений був також великим громадянином. Для нього мало було творити вічні вартости; він кидав ся в вир щоденного житя, де публїцистика була для нього оружєм боротьби за ідею. І де тільки не проявляла ся його публїцистична дїяльність! За час його більше сороколїтної письменської працї не було українського видавництва — не говорячи вже про чужі, — де він не забирав би голосу, коли тільки бачив, що воно може служити трибуною для ідей, яким він віддав на службу своє житє.
Публїцистична праця — безіменна і гине в мори щоденного житя. Але вона не безслїдна. І публїцистична праця Покійного вже сповнила свою місію: вона перетворила світогляд громадянства і тим жити-ме в грядущих поколїнях.
А до неї долучаєть ся та часть творчости Покійного, яка містить в собі тривкі, постійні, вічні вартости. Лишив він нам у нїй безчисленні і безцїнні скарби, з яких черпати-муть грядущі і грядущі поколїня.
І тому місце, на якім складаємо Великого Покійника на вічний відпочинок, не буде для нас місцем суму, тільки місцем слави і гордощів національних. Приходити-муть на його могилу наші нащадки складати поклін його Ґенїєви і відходити-муть з почутєм національних гордощів, що Україна мала такого сина.
Зокрема хочу попращати Великого Покійника як один з тих, що не тільки вчили ся на його творах, але слухали живого слова з його уст, як один з тих, що буди свідками, а також співучасниками його працї. Ті хвилї, коли на нас сходило тепло сонця його творчости в безпосередних з ним зносинах, ми збережемо в наших душах у досмертній вдячности. За ті хвилї складаємо йому, прощаючи його при кінци його земного шляху, глибоку і щиру подяку.
Від радикальної партії прощав Покійного посол д-р Кирило Трильовський.
Вказав на те, що Іван Франко був сївачем тих думок, які лягли в основу дїяльности радикальної партії. Вказав на переслїдуваня, які він мусїв зносити за ширенє тих думок не тільки від чужих, але і від своїх.
Вказав, як Франкова праця для ідеї перетворила цїлу суспільність. Він дав українській нації другий національний имн: “Не пора, не пора, не пора Москалеви й Ляхам служить”. “Під Украйни єднаймось прапор!” — кликав він, і ся війна з’єдинила нас в один табор, який бореть ся за те, щоби здїйснили ся Франкові слова:
“Встане славна Мати Україна
Щаслива і вільна!
Від Кавказу аж до Сяну річки
Одна нероздїльна!”
Сотник Носковський
прощав Покійного від Українського Сїчового Війска. Стрільцї пішли сповняти заповіт Франка дїлом. Його віще слово кріпило їх у важких днях, коли рідна земля була залита ворогом. Його пісня загріває їх до побіди.
Делєґат Волини
промовляв від українського населеня занятих ц. і к. армією українських земель. Глибоке зворушенє переривало йому промову. Українське населенє Волини клонить голову перед заслугами Великого покійника і твердо вірить, що під прапором його ідей український нарід здобуде волю.
Від Дрогобиччини, рідних околиць Івана Франка, прощав Покійного
дир. Василь Ратальський.
Нема слів, щоб могти висловити жаль по такій великій втратї. Та хоч тїло Його складаємо в могилу, але дух Його вічно жити-ме між нами в Його торах. Дрогобиччина все тямити-ме, що з неї вийшов Іван Франко і старати-меть ся йти під Його прапором.
П. Федь Федорцїв
говорив від української молодїжи. Великий сум наляг на Україну, бо відійшов від нас великий, ясний Дух. Покійний любив молодїж і молодїж Його любила. Любив він її за смілість її мрій, а вона Його любила за вїрлиний лет Його думки. І коли Йому зле було серед суспільности, Він знаходив розладу серед молодїжи.
Від українського жіноцтва прощала Покійного
п-на Орися Величківна,
вказуючи на заслуги Покійника як пропаґатора ідей про рівність жінки в суспїльности.
П. Микола Ганкевич
промовив від українських соціялїстїв, зазначуючи заслуги Покійного як першого сївача соціялїстичний ідей в Галичинї. Страшні, люті були се часи, а одначе Покійний мав відвагу й силу голосити в ті часи ідеї соціялїзму. Власти переслїдували, свої відвертали ся від нього. В своїй автобіоґрафії оповідає він, як в Коломиї опинив ся без гроша, як жив кілька днів кількома крайцарами, знайденими над берегом Прута, як ждав голодової смерти, аж припадково його приятель Ґеник виратував його від неї. Серед таких обставин жив і творив Покійний. Не можна поминути, що коли свої відвернули ся від нього, він знайшов пристановище в польській демократичній і соціялїстичній пресї, ширячи через неї загальнолюдські ідеї. Але становище своєї суспільности не знеохочувало його. Він працював далї для української культури, аж плодами своєї працї здобув загальне признанє. Соціялїстичний пролєтаріят все згадувати-ме його з вдячністю, тямлячи, що зробив він для соціялїзму серед українського народу і для української культури.
Останнїй промовив
Сидір Твердохлїб,
заявляючи, що хоче попрощати Покійного від молодих письменників і артистів.
Доходила вже 10. година, як учасники похоронного свята починали розходити ся, оставляючи Покійного в новій домівцї, в лонї Матери Землї.
Кондолєнційні письма і телєґрами.
Протягом учорашного і нинїшного дня наспіли ще такі заяви співчутя і жалю:
Редакція “Дїла” Зальцведель. Просвітний Видїл та всї українські орґанїзації табору в Зальцведель, схвильовані поражаючою вістю про смерть Поета, прилучають ся до народної жалоби і просять висловити Родинї своє глибоке співчутє. Д-р Кордуба, Петро Чалий.
Редакція “Дїла“. Глибоко зворушені, пересилаємо вислови найщирійшої подяки і найвисшої почасти для памяти великого Покійника. Український просвітний Видїл Союза визволеня України в Вецлярі.
Редакція “Дїла“. Спокій Твойому Духови і честь Твоїй памяти. Богдан Лепкий.
Наукове Товариство ім. Шевченка. Фрейштадт. Просвітний Видїл Союза Визволеня України висказує співчутє з приводу смерти найбільшого із сучасних українського поета, ученого, громадянина. Вічна память великому Покійникови.
Редакція “Дїла“. По важко болючій втратї Учителя, Страдальця, Мойсея, українського народа, якому не судило ся дійти до обіцяної країни, шлють на могилу тихі та щирі сльози ученицї 4. року жіночої учительської семінарії в Чернівцях.
Наукове Товариство ім. Шевченка: Глибоко тронуті вістю про смерть нашого дїйсного і почесного члена д-ра Івана Франка, пересилаємо свій послїдний поклїн Його тлїнним останкам. Українське студентське товариство “Сїч” у Відни.
Наукове Товариство ім. Шевченка. Увесь український нарід плаче над свіжою могилою невтомимого труженника, якого нїким заступити. Дїлимо ся з Вами сердечним жалем. Самбірські Українцї.
Наукове Товариство ім. Шевченка. Полонені Українцї табору у Фрайштадті висказують безмірний жаль з приводу смерти нашого найбільшого сучасного поета і земляка Івана Франка. Просимо передати найщирійше співчутє Родинї великого Покійника. Домбчевський.
Українська Народна Канцелярія для Панї Ольги Франко. Як найщирійше співчутє з приводу невіджалованої втрати великого українського поета, вченого і народного дїяча засилає українське академічне Товариство православних богословів. Православна Академія в Чернївцях.
Редакція “Дїла“. Найбільшому сучасному Українцеви останній поклін. Товариство учителїв середних шкіл ім. Сковороди в Чернївцях.
Редакція “Дїла“. Несказано глибоким жалем зворушені по втратї великого Сина України, що згинув на шляху, не діждавши ся свитаючого сонця свободи, кидають і свою грудку на могилу ученицї жіночої учительської семинарії “Української Школи” в Чернївцях.
Нема Його вже між нами! Однак огненне Його Слово просвітить згодом пригноблений наш народ і дасть змогу пізнати яких батьків і чиї ми дїти! За шкільний Комітет в Володимирі Волинськім: (Підпис зі зрозумілих причин пропускаємо).
Великий і невимовний жаль висловлюємо по причинї смерти нашого незабутного поета і учителя всего українського народа. Ми, Українцї Волини, з окрема складаємо велику пошану останкам нашого найвизначнїйшого патріоти, учителя, поета і горожанина, котрий з найбільшою силою і яскравістю свойого могутнього таланту зосередкував в собі всї скарби, жаль, сум, кривду, ненависть до ворогів і разом світлу надїю і віщованє красшої будуччини дорогого нам Рідного Краю! Від Українцїв Волини Нашому дорогому і незабутньому Kpaянови Вічная Память! За Українцїв Волини (підпис зі зрозумілих причин пропускаємо).
Зворушені до глибини серця вісткою, що не стало між живими нашого дорогого Учителя, Творця Каменярів, що вказав шлях борцям для добра і слави України, якою і Сам ішов до кінця Свого житя, висказуємо глибокий жаль і співчутє. Комісаріят УСС. у Володимирі Волинськім: Четар М. Саєвич з товаришами.
В хвилї великого суму, що впав на Український Нарід по причинї втрати найбільшого сучасного Ґенїя України, лучимо свій глибокий жаль з жалобою цїлого Народу. За “Український Жіночий Комітет помочи для ранених” у Відни: Марія Каранович, голова; Теодозія Демчишин, секретарка.
Наук. Тов. ім. Шевченка. Глибоким сумом сповила наші серця звістка про смерть Того, що виховав нас своєю вольною думкою. Ми втратили учителя, борця, провідника! Нехай його думки ведуть нас і наш нарід до дальшої боротьби за волю, якої зоря засияла саме над нашим захмареним виднокругом! Просвітна комісія табору полонених у Раштатї: Бахталовський, Безпалко, Гуцайло, Іваницький, Бензя, Карманський, Катеринюк, Миколаєвич, Мороз, Паращук, д-р Смаль Стоцький.
Наук. Тов. ім. Шевченка. Громада Українців полонених у Раштатї сповиваєть ся жалобою ізза звістки, що помер великий борець за будучність України. Все, що мав у житю, дав Він для ідеї, він горів, блискав, терпів у боротьбі за неї!
Наук. Тов. ім. Шевченка. Національні, культурні й господарські стоваришеня українських полонених у Раштатї прилучають ся з полону до несказаної жалоби ізза смерти Франка, не забутого борця за волю й щастє України.
Наук. Тов. ім. Шевченка. Полонені українські офіцири в Раштатї висказують свій глибокий біль по втратї великого поета, горожанина і виховавця, котрий протягом десятилїть вів український нарід до волї й культури.
Наук. Тов. iм. Шевченка. Полонені учителї Українцї в Раштатї і редакція української часописи для полонених “Розсвіт” висказують свій біль ізза смерти великого каменяря, який своїм ґенїєм поклав могучі основи розвитку української журналїстики й культури. Осип Безпалко.
Редакція “Дїла“. З приводу смерти великого національного поета прошу приняти слова мойого найглибшого співчутя. Д-р Виростек, капітан польського лєґіону, в Пйотркові.
Джерело тексту і знимок із похорону: https://photo-lviv.in.ua/na-mistse-vichnoho-spochynku-abo-reportazh-z-pohoronu-ivana-franka/
Цікавий матеріял: Ігор Медвідь. "Забутий щоденник з архіву у Римі: отець Платонід Філяс про похорон Івана Франка" https://frankolive.wordpress.com/2019/12/25/%D0%B7%D0%B0%D0%B1%D1%83%D1%82%D0%B8%D0%B9-%D1%89%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%BA-%D0%B7-%D0%B0%D1%80%D1%85%D1%96%D0%B2%D1%83-%D1%83-%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96-%D0%BE%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%8C/
Два останні фото звідси.
