Евген Маланюк
ФРАНКО НЕЗНАНИЙ
I
Загально прийнято, що постать Івана Франка, його науковий і літературний дорібок, його суспільна праця, врешті його життєпис — є визначені, зважені й широко знані.
Багато об'єктивних причин промовляло б за таке припущення. Франко народився, жив і діяв на терені Галичини, отже, тієї частини Батьківщини, де панував режим австро-угорської монархії, де зв'язок з західньо-европейськими культурними осередками був ближчий, де національно-суспільне життя мало більш організований характер, де, врешті, культурно-історичний процес протікав без помітних перерв, криз чи й катастроф, що було так притаманне для того процесу на Наддніпрянщині.
В Галичині було національне шкільництво. Був мінімум політичних прав. Була, хоч і досить звужена, свобода національної й особистої індивідуальности. Була суспільна опінія й правно забезпечені границі урядової інґеренції. Словом, то не була Росія, в якій життя й діяльність національного діяча, понадто не-росіянина, були роковані на повсякчасну непевність, на прикру залежність від політики уряду, примхи ближчого губернатора ба й найближчого поліциста.
„Свободний художник" Петербурзької Академії Мистецтв — Тарас Шевченко — міг бути якстій політично забитий і засланий на довгі роки в Азію „з найсуворішою забороною писати й малювати", і деталі його біографії та творчости ми ще все збираємо і, як мозаїку, старанно складаємо по сей день. „Доктор" Віденського університету — Іван Франко, хоч і ознайомлений з австрійською провінційною в'язницею, був, все ж таки, повноправним громадянином старої європейської держави, членом міської львівської громади, знаним суспільним діячем, якого життя — у цілій того життя трагічності — проходило на очах своїх людей, з дня на день, аж до самої смерти в травневий день 1916 року.
Дійсність, одначе, виглядає не так просто, як в теоретичних розумуваннях. В дійсності, доля „каменяра" Івана Франка, якщо зовнішньо й різниться, то суттю мало відбігає від долі „кобзаря" Тараса Шевченка. Історична доля нації, що породила обидвох, тяжко заважила і на їх особистій долі — за життя, як і по смерті.
Пригадаймо деякі невеселі факти. Донині існують ніколи не видані твори Франка. Донині лежать у Львові (якщо не зникли) його невикористані рукописи. Донині немає не те що повного видання його літературної спадщини, а й навіть більш-менш „академічно" виданих окремих циклів чи окремих родів його творів, то значить, виданих за певним пляном, з певною текстологічною підготовкою та наймінімальнішим історично-літературним насвітленням. Донині немає, коли не рахувати публіцистичної і нині перестарілої праці С. Єфремова („Співець боротьби і контрастів", Київ 1913), хоч би спроби монографії цієї видатної людини.
Помислимо: пройшло сорок років з дня смерти Франка, років, насичених судьбоносними для нас історичними подіями, років обудження й зриву Нації, але й років наших фатальних історичних хиб і національної сліпоти. Років, у яких так трагічно відчувалася НЕПРИСУТНІСТЬ саме Франка. Був немалий час (1920-1939), коли можна і конче треба було хоч щось в напрямку франкознавства започаткувати.
II
Віддавна так повелося: приліпивши до того чи іншого аd hос знайдену етикетку, на тім заспокоїтися і — поза традиційними річницевими сходинами — більш уже нічим не інтересуватися, вважаючи, що справа полагоджена. Так було з етикеткою „кобзаря" по відношенню до Шевченка (а цієї етикетки й досі одчепити не можна). Тим же способом до імени Франка було прикладено отого аж гієратичного „каменяра", що на довгі десятиліття якби придушив живу істоту Франка, передовсім Франка-поета.
Не в тім біда, що ці етикетки й алегорії (зрештою, взяті не безпідставно) прикладається чи приліплюється, але біда в тім, що ці орнаментальні оздоби дають своєрідну індульґенцію на моральне ледарство і, властиво, маскують чуттєву та інтелектуальну байдужість загалу.
Що Франко є великий, в цім ледве чи сумнівається пересічний земляк. Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, сказати б, здіймає шапку, незалежно від свого місця народження — Київ, Карпати, Кубань чи Вороніжчина. Тут діє якийсь „інстинкт величі", який у, так званих, масах є значно більш живий, аніж припускають демагоги. Розуміється, це обставина немаловажна, але горе в тім, що визнавана й відчувана велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сімома печатями, яку мало хто намагається читати. Пригадується популярний у німців гіркий дотеп про поета Фр. Клопштока, якого всі хвалять, але ніхто не читає.*
Як поет, — ще більшою мірою як науковець і громадянин, — Франко був знаний і популярний у поколінні сучасників і ровесників його. Але вже друге покоління — з багатьох причин — знало його менше за своїх батьків, а, сказати б, „відчуття" Франка, зокрема і найважніше Франка-поета, зникало і втрачалося. Для людей мого покоління, навіть причетних до літератури, Франко залишався вельмишановною „академією наук в одній особі", але, як поет, ставав, кінець-кінцем, поетом НЕЗНАНИМ, якого шанується, але, як Клопштока, не читається... Згублений був якби „смак" до його віршів, понадто на строкатім тлі бурхливого, барвистого, але й дещо галасливого відродження нашої поезії по р. 1917.
Треба було творчого чину київської неоклясичної школи в особах М. Рильського (для якого Франко був одним із важливих учителів „творчого ремесла") та Павла Филиповича й Миколи Зерова. В загальній своїй діяльності, скерованій на поглиблення літературної культури, вони — а М. Зеров в першу чергу — зреабілітували пізнього Куліша-поета, за піонерським почином Д. Донцова висвітлили творчість Лесі Українки та звернули увагу сучасників на Франка, саме як на п о е т а („Шляхи Франкової поезії" р. 1925 П. Филиповича та „Франко-поет" р. 1926 М. Зерова). І з того часу можна вважати, що постать Франка-поета, якщо й не була передана уяві поколінь у всій своїй величині, то, принаймні, не буде вже затінюватися постаттю Франка-науковця, повістяра й публіциста. Неоклясикам, зокрема П. Филиповичеві, таки пощастило зсунути важку гієратичну брилу „каменяра" від ж и в о г о, вічно-живого Франка.
III
Існує величезна література на тему тайни творчости. Особливо розрослася вона за останні десятиліття, диктована переважно пануючим мистецьким (та й всяким іншим) атеїзмом, коли це поняття брати якнайширше.
Залишаючи тут цю тему набоці, згадаймо дещо, майже безсумнівне. Головними чинниками мистецької (та й всякої) творчости є емоція та інтелект, чуття і мисль, серце і розум. Ці головні чинники віддавна усимволізовано іменами античних богів Діоніса і Аполлона. Індивідуальність творця, його роля і характер якби регулюють співдію цих двох основ, що в кожній творчій одиниці співіснують не в однаковій пропорції і лише винятково являють образ рівноваги.
Історія мистецтва подає нам приклади граничної диспропорції цих двох начал, коли діонісійське (Мікель А. Буанаротті, Е. Верхарн) або аполлінійське (Леонардо да Вінчі, французькі парнасисти, або наші неоклясики) виразно переважають у мистця. І саме повна гармонія цих двох начал, цебто, повне панування над ними волі творця — дає твори, що їх називаємо „клясичними", а творців їх „клясиками" (Й. В. Ґете, драматургія Лесі Українки, пізній А. Міцкевіч, значна частина поезії А. Пушкіна).
На питання, до якої категорії мистців треба віднести — в цій концепції — Франка-поета, відповідь майже не вимагає застановлення, хоч вимагала б певного застереження.
При всім незаперечнім темпераменті Франка, при всім глибоко, щоправда, захованім жарі його серця, почуття Франка — в його поетичній творчості — завжди проходить крізь суворий фільтр його інтелекту. Можна заризикувати припущення, що навіть безсумнівно емоціональну свою енерґію він умів не раз якби трансформувати в енерґію інтелектуальну, сили „діонісійського" походження — піддати мірі і цілеспрямованості чисто „аполлінійським"... Світ його почувань, внутрішні „стихії" його єства, бурі й негоди його серця є — в його поезії — завжди контрольовані потужною, але й формотворчою! — силою р о з у м у. І це не випадок, що від молодих літ Франко-поет неустанно оспівує саме „розум владний" (замолоду — р. 1878 — навіть з наївним і зловісним додатком — „без віри основ"). І, здається, трудно знайти в світовій поезії такого надхненного, такого аж „одержимого" співця саме розуму-інтелекту, розуму-rаtіо, либонь в чисто Декартівськім сенсі цього поняття.
Приходиться повторити на цім місці ще раз ту досить приблизну формулу, що її в днях молодости довелось знайти: коли Шевченко був у поезії явленням — майже демонічної — в своїм творчім діонісійстві — НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕМОЦІЇ (якої жар, до-речі, так відчував і так подивляв Франко), то Іван Франко був явленням у ній НАЦІОНАЛЬНОГО ІНТЕЛЕКТУ.
Колись визначний білоруський поет Максим Богданович затитулював свою статтю про Шевченка „Краса і Сила". Для Франка, майже протягом цілої його життєвої творчости, Розум був завжди на першім місці, бо він для нього був віддавна синонімом Сили („Ти, розуме-бистроуме, порви пута віковії!" — 1880 р.). Те, що Шевченкові дано було природою і Провидінням, до того Франко мусів верстати довгий, трагічний шлях безустанної боротьби, шлях через „вершини і низини", шлях упадків і поразок. Тріюмф прийшов аж на самім кінці його життєвого й творчого шляху, обертаючи той „кінець" на „початок", а „епілог" на „пролог".
І великим Прологом до нової доби нашої національної історії — все чіткіше, все виразніше вирисовується величня постать Івана Франка. Тільки тепер, по національнім обудженні, по війні за державність, по гірких досвідах на чужині, „на ріках вавилонських", ми упритомнюємо собі, що без Франка — в критичних десятиліттях 80-90 рр. — ми впали б у провансальство надовго, під акомпаньямент здеґенерованого „народництва", що здолало саме в тих роках звести Шевченка з п'єдесталу поета нації на рівень „співця мужицької недолі", „народнього кобзаря" і — фактично — заперечити весь зміст його творчого чину. До того ж самого, понадто, провадив сам „об'єктивний хід історії" XIX ст. і цілий тягар ідейного комплексу епохи.
IV
Вже молодий М. Євшан, перший поважніший критик Франка, звернув увагу на особистісь Франка в з і с т а в л е н н і з добою і писав про „страшний фаталізм епохи", що затяжив над індивідуальністю поета, яка мусіла тому „фаталізмові" ставити чоло.
Тому „боротьба" — це найбільш властиве слово до схарактеризування творчого шляху Франка. І це не випадок, що слово це фіґурує в кожного уважнішого дослідника Франкової творчости, чи то буде історик М. Грушевський, чи поети-ерудити М. Зеров та П. Филипович. І не випадково так часто фіґурує це слово і цей образ в самій поезії Франка, виразно домінуючи над іншими образами, чи то як боротьба з дійсністю, з оточенням, чи, як ще страшніша і така істотна для Франка, боротьба „з самим собою", боротьба обох половин його індивідуальности: однієї — істотної, другої — формованої й деформованої добою та її обставинами. Звідци — одна з генеральних тем у його поезії — проблема „двійника", що стає перед ним ще замолоду („Поєдинок" р. 1883) і яку він розгортає допіру в поемі „Похорон" (р. 1899).
„В цім героїчнім напруженні, в цій перемозі над скорбним і маловірним духом, над життєвими обставинами і д о б о ю (підкр. Е. М.) — полягає та в е л и ч н і с т ь Франка, в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто..."
Таким вимовним висновком закінчує свою, вже історичну, розвідку про Франка-поета М. Зеров. Але й М. Грушевському (р. 1913), людині, остаточно, тієї не „фатальної" доби, поезія Франка „звучала, як похідний марш, як воєнний клич", а ціла творчість Франка була „національним подвигом".
Справді, ліпшого й точнішого слова, як саме „подвиг", духово-інтелектуальний подвиг — трудно було б знайти й нам, пізнішим поколінням, понадто сучасникам історичних іспитів 1917-22 рр. та II світової війни. І є якась історична закономірність у тім, що Іван Франко останні дні свого життя провів у військовім шпиталі Січових Стрільців. І що одну з своїх критично-публіцистичних праць під заголовком „Франко — поет національної чести" — присвятив Франкові (ще року 1913) саме ніхто інший, лише м а й б у т н і й Симон Петлюра.
* * *
Франко-поет — це тема для поеми, вірніш — повісти, яка колись, напевно буде написана. Тому цю тему прийдеться звузити до кількох, зовсім академічних, тверджень.
Природою своєю Франко був поетом не естетично-емоціонального, а, саме, інтелектуального, сказав би я, ґ е т е а н с ь к о г о роду. І думається, що обставини життя та й доби не дали зформуватись в особі Франка, саме другому Ґете, тим разом — вже слов'янському. Його поетична проблематика почала розгортатися щойно по 1897 році, себто по його визволенні від суспільно-щоденних обов'язків і по одночаснім розриві з обидвома національними частинами львівського громадянства, чого літературними пам’ятками залишилися два, майже одночасно написані, памфлети: по-німецьки Der Dichter des Verrates та по-польськи — Nieco o sobie samim.
Його поетична проблематика сягала філософічних глибин т. зв. вічних тем. Це — проблематика роздвоєної психіки (проблема „двійника", тема, започаткована ще замолоду, а докінчувана незадовго до смерти в... недокінченім „Похороні"). Це — зв'язана з цією темою проблема національного провідництва, що знайшла свій вираз у „Мойсею". Це проблема особистого й суспільного у „Вишенськім". Це, врешті, байронівська тема „Каїна", якій він дав цілком ориґінальне трактування. Це, також, надання ліричному творові глибини філософічної виразности й драматичної сили.
Тому найдоцільніше закінчити ці думки пригадкою одного з його творів. Сам текст його розповість більше за цілу монографію.
Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.
Я змерз. І випало з холодних пальців
Перо. І мозок стомлений відмовив
Вже послуху.
В душі — глибока павза.
Ні думка, ні чуття, ні біль — ніщо
В ній не ворушиться. Замерзло все,
Немов гнилий в гущавині ставок,
Якого темну воду не ворушить
Вітровий подих ...
Але цить! Се що?
Чи втоплені з болотяного дна
Встають і з хвиль вонючих простягають
Опухлії зеленкуваті руки?
І голос чути, зойк, ридання, стогін —
Не дійсний голос, але щось далеке,
Слабе, марне, тінь голосу, зітхання,
Чутне лиш серцю, та яке ж болюче,
Яке болюче!...
— „Тату! Тату! Тату!
Се — ми, твої невродженії діти!
Се — ми, твої невиспівані співи,
Перед часом утоплені в багнюці!
О, глянь на нас! О, простягни нам руку!
Поклич до світла нас! Поклич до сонця!
Там весело — нехай ми тут не чахнем!
Там гарно так — хай тут ми не гниємо!"
— Не вийдете на світло, небожата!
Не вивести вже вас мені до сонця!
Я сам оце лежу у темній ямі,
Я сам гнию тут, до землі прибитий,
А з диким реготом по моїх грудях
Тупоче, б'є моя лихая доля!
I ще раз чути: — „Тату! Тату! Тату!
Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихни
Теплом, що з серця йде, повій весною,
А ми пурхнем, оживемо, заграєм!
Наповнимо твою сумну хатину,
Арабських пахощів на своїх крилах
Нанесемо, килимом пишнобарвним
Розстелемось під твоїми ногами.
Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!"
— Де ж я тепла візьму вам, небожата?
Уста мої заціпило морозом,
А серце в мене вижерла гадюка.**
(1897?)
1956
1* Wer wird nicht einen Klopstock ehren?
— Jeder.
Doch wird ihn jemand lessen?
— Kein.
** Цю поезію в травні 1926 р. почув я з уст Наталії Дорошенкової, майстра рецитації і людини виняткового відчуття поезії. Пам'ятаю, після панахиди по Петлюрі зібралося невелике товариство у винарні „Куманово" (Прага). Були то Дмитро Антонович, Василь Біднов і чоловік пані Наталії. Гаряче і темпераментно щось доводив Антонович, опонував йому Біднов, Дорошенко уважно слухав. А пані Наталія якимсь металевим шепотом в саме вухо мені читала цей Франків твір... І досі мені звучить той страшний шепіт: ,,— А серце в мене вижерла гадюка".
Іван Франко з дружиною Ольгою з Хоружинських у день шлюбу. Київ, 1886 р.
Марія Грінченко
Спогади про Івана Франка та про його семйове огнище
Про Івана Франка, що то єсть видатний український пись-
менник я вперше почула р[оку] 1883-го, як познайомилася
з Борисом Грінченком. Потім, здається, р[оку] 1886-го, при-
слав він Грінченкові листа і проспект свого видання, що мало
зватися «Поступ». Не пам’ятаю, чи то мав бути тільки альма-
нах, чи періодичне видання. Знаю тільки, що далі проспекта
справа не пішла і, напевне, через те, що не було грошей на видан-
ня. Бо й справді, важко було здобути грошей на таке видання, на
яке треба було посилати передплати аж шість карбованців.
Мабуть, чи не того ж таки 1886-го р. довідалися ми, що
Франко одружився з киянкою, панною Хоружинською. Про
його жінку нічого не доводилося чути; бачили тільки на книж-
ках напис: «Видає Ольга Франко» і раділи, що Франко має собі,
очевидячки, товаришку в роботі.
Через кільки років почули від Х.Д. Алчевської, що в неї
в Харкові була жінка Франкова, привезла їй подарунок од
Франка – книгу з написом: «Славній ювилятці» (тоді Алчевсь-
ка збіралася святкувати свій 35-рішній ювилей) і прохала гро-
шей на видання журналу «Житє і слово». Про гроші не знаю,
чи вона одержала, але Алчевська подарувала Франкові два
томи своєї книги «Что читать народу». Як вона розповідала про
це, то її чоловік сказав: «А ты знаешь, Кристина Даниловна, что
Франку воспрещенъ въезд в Россию? Надеюсь, что ты не сдела-
ла надписи на книгахъ, – ведь их на границе будут просма-
тривать». Христина Данилівна збентежилась і сказала, що книг
вона не підписувала, але що на кордоні зараз догадаються, що
книги даровані, бо вони в розкішній оправі, і що Франкова
неминуче заплутає її в якусь «історію», бо вона якась дуже
чудна, і, мабуть, це навіть не жінка Франкова, бо не може бути,
щоб у Франка була така жінка. І вона почала переказувати,
справді, якісь дивні речі, які їй говорила Франкова. Щó саме
вона говорила, тепер не пам’ятаю, але пам’ятаю, що справді
було щось дивне.
Потім уже в Києві ми довідалися про той приїзд Франкової
до Києва. Розповідала про це Людмила Михайлівна Драгома-
нова. Франкові справді заборонено було приїздити на Вкраї-
ну, чи, як тоді казали, в Росію, значить і жінка його не могла
приїхати яко Франкова. То вона позичила паспорта в якоїсь
львівської повії і з ним приїхала в Київ до своєї сестри. Коли
вона дала паспорт, щоб заявити, то її сестра з чоловіком просто
жахнулися, бо на паспорті було написано професію тієї повії.
Франковій сказали, що з тим паспортом нехай вона забірається
від їх куди хоче, а в себе вони її не держатимуть; бо такого
паспорта записувати не будуть. Франкова мусила переїхати
кудись в отель і страшенно лаяла своїх родичів, що вони такі
дурні і вигнали її з хати через таку дрібницю. Про це вона й
мені казала вже через багато років.
Потім ще через кільки років Юрій Тобілевич (син Карпен-
ка-Карого) та Микола Вороний, бувши в Чернігові, розповіда-
ли про своє життя у Франка в той час, як вони вчилися у Львові.
У Франка тоді ще не було свого будинку, а наймав він помеш-
кання з трьох світличок; у двох містилися він, жінка і четверо
дітей, а в третій світличці жили Вороний і Тобілевич. Пра-
цював Франко день і ніч: писав, коректував аж йому очі рогом
лізли і все ж не міг заробити стільки, скільки треба було хоч на
нужденний прожиток. А як треба було справити самому чи
кому з сем’ї якусь одежину, то це вже було справжнє нещастя,
бо ніколи на те не було зайвихi грошей. Діти були неслухняні,
розбещені. Наприклад, вигадали вони таку забавку: провертіли
в дверях дірку, і як хтось приходив до батька, то вони крізь ту
дірку стріляли на гостя твердими кульками з якогось самострі-
лу. А одного разу один з хлопців підійшов на вулиці до ікони
(у Львові на вулицях де-не-де стоять ікони і люде знаменують-
ся до їх). Так він підійшов до такої ікони і плюнув на неї.
Через це батько мав багато прикрого клопоту.
Працював Франко здебільшого в помешканні Наукового
товариства, але ж доводилося працювати і дома серед
страшенного гармидеру та лементу. Та ще иноді жінці
здавалося, що вся його робота літературна і наукова - нікому
непотрібна дурниця, і тоді вона заставляла його робити всяку
хатню роботу: наприклад, обіпнутися попередником і банити
посуд. Часом доходило до такого, що Франко мусив рятуватися
від жінки у кімнату до пожильців. Там вони сиділи тихесенько,
замкнувшися, а розлютована жінка гатила в двері поліном і
страшенно лаяла всіх трьох.
Єсть у Франка вірші:
Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.
Я змерз. І випало з холодних пальців
Перо.
Там єсть такі слова: «У мене серце вижерла гадюка». Воро-
ний упевняв, що гадюка та – жінка Франкова, що це говорив
йому сам Франко.
Дивна річ – одружіння Франкове. Вони одне одного зовсім
майже не знали. Доводилося чути, що Франко намислив одру-
житися неодмінно з українкою, а не з галичанкою і приїхав
у Київ шукати собі дружину. Тут побачив курсистку Ольгу Хору-
жинську. Вона була непогана з себе, мала трохи грошей і він,
не розмірковуючи довго, заручився з нею. Знаю від Л.М. Драго-
манової, що вже заручившися він з нею, питав знайомих: «Чи
нав’язувати мені цей камінь на шию?». А вона теж питалася
в знайомих: «Чи продавати мені душу тому рудому чортові?».
Мабуть, не знав Франко, що в сем’ї його нареченої було
кільки божевільних.
На Вкраїні знали, що Франко страшно бідує, що він працює
день і ніч, щоб прохарчити сем’ю. Один час йому навіть поси-
лано було звідціля допомогу; певну скількість грошей на рік.
Але це було недовгий час.
Під час 25-рішнього ювилею Франкового надумалися
українці зібрати грошей йому та й назбірала вся соборна
Україна, здається, аж з дванадцять тисячів гульденів. Мені
здається, що я не помиляюся, що, справді, таку мізерію
зібрали.
Р[оку] 1903-го, побачившися Франко з Грінченком, сумно
глузував з свого ювилею і казав Грінченкові: «Наговорили
велику силу слів, подарували перо, яке дуже швидко зопсувало-
ся і грошей стільки, що, на їх думку, довіку забезпечили мені
життя. А справді, то мізерне Trinkgeld [чайові] вийшло. Я на ті гроші
навіть і будинку не міг би собі збудувати, якби не одержав
спадщини по батькові. Та й то ще мусив заборгуватися».
Року 1903-го восени Борис Грінченко з дочкою поїхали до
Львову, бо Настя хотіла вчитися у Львівському університеті.
Тоді вперше Грінченко і Франко зустрілися. Франко запропону-
вав Насті жити в його сем’ї, сказав, що віддасть їй свій кабінет
і що вона могтиме користуватися з його бібліотеки. Велика це
була радість Грінченкам, і батькові, і дочці. Франко прохав того
ж дні прийти до його, познайомитися з його жінкою і вирішити
справу. По обіді Грінченко з дочкою раді та веселі пішли до
Франка.
Прийшли. Франко був сам у хаті. Але скоро у хату увійшла
пані Франкова. Познайомилися.
– Ну, і що ж тепер буде? – гостро спитала пані.
– А тепер, мамо, сідаймо та поговоримо, – лагідно сказав
Франко.
Посідали всі, опріче господині. Вона взялася рукою за сті-
лець, гострим поглядом глянула на присутніх і почала більш-
менш так:
– Панна приїхала сюди вчитися. У Росії для неї універси-
тетів не вистачило. Да понимаете ли вы, что это оскорбление для
меня, что вы приехали из России учиться здесь? Там светила
науки, а здесь что? Здешние профессора безграмотные. Они толь-
ко развратничать умеют. Добре діло! Мати дожидала, поки доч-
ка виросте, думала, що їй поміч буде. А дочка, бачите, що ви-
гадала! Хай там мама наймає собі на поміч Каську чи Мариську,
а донечка изволили отправиться во Львов учиться, то есть, гово-
ря попросту, развратничать с профессорами…
І далі все в такому ж роді сипле, як горохом з мішка,
мішаючи українську мову з московською. Вражений глянув
Грінченко на присутніх: Франко схилив голову на руки так, що
обличчя мало й видко. Настя сидить перелякана і широко роз-
плющеними очима дивиться на божевільну жінку. А тá все гово-
рить, говорить, говорить… Нарешті останній несамовитий ви-
гук, пані прожогом кидається з хати, грюкнувши дверима.
Трохи посиділи мовчки. Тоді Грінченко каже:
– Може, підемо в Товариство?
– Підемо, – каже Франко.
Вийшли на вулицю. Франко каже:
– Оце ви бачили моє життя.
– І давно так у вас? – питає Грінченко.
– Відколи одружився, вісімнадцять років.
Через день чи два Франко з Грінченком поїхали до Відня
і пробули там кільки день. Як уже під’їздили до Львову, Фран-
ко сказав, що він поїде до свого приятеля Бандрівського (що
потім був його опекуном), а додому вже не вернеться, бо вже
йому терпець увірвався. Тепер от нова лиха вигадка: жінка не
пускає хлопця найменчого до школи, каже, що вчитися в школі
не варт, а треба робити фізичну працю і що вона віддасть сина до
якогось варстату ремісничого. То вже нехай робить, як знає,
а він до неї вже не вернеться.
Потім виявилося, що він таки справді поїхав до Бандрівсько-
го. Довідавшися жінка про те, прийшла до його дуже тихенька
й покірна, почала перепрошувати, сказала, що й сина посилати-
ме до школи, і все робитиме так, як Франко скаже. Скінчилося
на тому, що він таки вернувся додому.
На Різдвяні свята дочка наша приїхала додому, а після Но-
вого року я поїхала з нею до Львову, бо їй не вільно було самій
переїздити кордон, не мала ще 20-х років. Спинилися ми в отелі
Саському24. Другого дні ввечері прийшов до нас Франко і от тоді
я вперше го побачила. Про обличчя його нема чого писати –
його всі знають з портретів. Убрання брудне, обтьопане. Знати
було, що як почало воно дертися, то й дереться собі, і нічия рука
не походила коло його з голкою.
Говорив Франко тихо, спокійно і зовсім просто, і я відразу
ж почувала себе з ним так, наче вже давно була з ним знайома.
Розмовляли про справи літературні. Між иншим, він дуже
нарікав на тих, що неточно наводять цітати і подають непевні
дати та сторінки. Не пригадаю зараз, яка саме книжка Р[усо-
в]ої вийшла тоді. На неї більш, ніж на кого иншого, нарікав
Франко і наводив багато помилок і в цитатах, і в цифрах. До цієї
теми він за той вечір звертався кільки разів.
Вечір проминув швидко і після десятої Франко пішов до-
дому.
Другого дні вранці Настя і я сиділи біля столу, дожидали
замовленої кави; двері в хату були незамкнені. Хтось постукав.
Я сказала: «Прошу», бо думала, що то несуть каву. Коли ж по-
милилася. Одчинилися двері і в хату вступила жінка, вбрана по-
сільському в коротенькому кожушкові, в хустці, насуненій ма-
ло не до брів. Очі в жінки були темні і такі дивні, що, як глянула
вона на мене, то наче спаралізувала мене: сиджу і слова не ви-
мовлю і дивлюся на жінку, що помалу наближається до мене, не
зводячи з мене своїх дивних очей. Ось вона підійшла-, положи-
ла руку мені на плече і сказала:
– Франчиха! – і засміялась.
Тоді ніби чари спали з мене, я встала і привіталась до неї.
Вона повернулася до Насті і тоді я побачила, якими переляка-
ними очима дивилася Настя, – певне, пригадала свою першу
зустріч з Франковою.
А тим часом гістя почала вичитувать мені (говорила вона
мішаниною з московської і української мови):
– Гарно, гарно пані поводитеся з людьми! Я думаю: вберуся
по-простому та й подивлюся, як пані привітають мене. А пані
і з місця не рушили. А якби по-панському прийшла вбрана, то
аж на порозі зустріли б.
Потім перейшла на инше:
– Вчора Іван Яковліч прийшов так пізно додому. Питаю:
«Де ти був аж до такого часу?». Каже: «Пані Грінченкова з доч-
кою приїхали, так я посидів з ними, щоб їм не сумно було са-
мим». Я кажу: «Хто ж видав таке? Чи то ж твоя річ розважати
чужих жінок? То моя річ».
Потім почала жалітися на Грінченка, що він страшно недоб-
рий, бо хотів розлучити її з чоловіком і намовив його покинути се-
м’ю. Але вона зуміла знов привернути чоловіка свого до сем’ї, а на
мене не гнівається, бо хиба ж я винна, що такого недоброго чоло-
віка маю. Тоді заходилася закликати Настю до себе на кватирю:
– Я неодмінно хочу, щоб ви в мене жили. Будете мешкати
в кабінеті доктора, їсти будете сами собі варити, а палити в грубі
вже не треба, бо вже зима переломилася.
Потім почала прохати мене пустити дочку до неї на квати-
рю і сьогодні ж прийти до неї.
– Приходьте, я вам покажу свою віллю. Це ж я її будува-
ла. Ви побачите, яка гарна вона в мене.
Взагалі, про свою «віллю» вона говорила багато і мене диву-
вало, що вона завсігди говорила: «моя вілля». Вона ні разу не ска-
зала: «наш будинок», або «у нас», а завсігди «мій» і «у мене».
Я сказала, що сьогодні не прийду. Тоді вона попрощалась
і пішла, але, ще не дійшовши до дверей, вернулась і стала щось
витягати з кошика:
– Ось я покажу вам, які я філіжанки купила для вас і для
вашої дочки. Бо в мене філіжанок немає, а ви ж будете в мене
чай пити.
Подивилися на філіжанки такі завбільшки і завтовшки, як
макітерки, ще раз узяла вона з мене слово, що прийду, і нарешті
пішла.
Тоді Настя мало не з плачем почала мене благати не йти.
Але я хотіла побачити на свої очі Франкову хату і його «серед до-
машнього огнища» і сказала Насті, що, коли вже їй так страш-
но, то я піду сама. Але вона не згодилась пустити мене саму. І от
після першої години, поснідавши, поїхали ми трамваєм; доїха-
ли, здається, аж до кінця лінії, тоді ще трохи пройшли пішки
і нарешті Настя сказала: «Оце ж і дійшли вже».
Вона сказала це якось так боязько й сумно, наче ми дійшли
справді до якогось страшного місця. А вона не була полохлива.
У дворі невеликий гарненький будинок2 за будинком моло-
дий садочок. Сходячи на сходи, бачимо, що Франко стоїть біля
вікна і щось їсть із миски. Увіходимо в хату; там господиня миє
поміст. Побачила нас, покинула ганчірку, обітерла руки об по-
передник і підійшла до нас:
– От спасибі, що прийшли, тітусю!
(З того часу вона почала звати мене тітусею). А я прятаю
в хаті. Це в нас їдальня, та тільки ми в їй не їмо. Служниці не
держу, а сама не хочу їм носити їсти сюди. Коли хто схоче їсти,
то йде в пекарню та й їсть. І доктор оце тепер там обідає.
Серед хати стояв великий обідній стіл і на йому купи папе-
рів. Господиня пояснила, що тут доктор працює, бо тут теплі-
ше, ніж у кабінеті.
Увійшов Франко і почав кликати в другу хату, але жінка
сказала йому:
– Іди з панною, а ми з тітусею підемо оглядати віллю.
І ото пішли оглядати. Якби я знала, де вона мене водитиме, то
хоч би не роздягалась, а то вже встигла роздягтися. Я ж думала,
що вона покаже тільки хати, а вона як почала водити по всяких
холодних закамарках, а тоді ще полізли ми й на стрих (горище),
бо й там були якісь закамарки; а тоді ще пропонує вилізти з стри-
ху вікном на дах, подивитися, як далеко видко навколо. Туди
вже я не полізла, і ми вернулися у вітальню.
Надзвичайно сумне вражіння робило оте Франкове «семйо-
ве огнище». Мені ніколи до того часу не доводилося бачити та-
кої непривітної незахистної господи. Це була пустка, холодна,
сумна пустка, якої не закрашали і не гріли навіть Трушеви
малюнки по стінах. Меблів було мало та й ті стояли не до ладу.
У Львові не зашпаровують вікон на зіму, бо в гарну годину від-
чиняють і взімку; а щоб не так віяло од вікон, то між рямами
накладають чогось вершків на 5, на 6 заввишки і прикривають
гарно вигаптуваними покрівцями. Франкова ж понакладала за
рями соломи заввишки на піваршина чи й більше і нічим її не
прикрила. Від того хата ще більш здавалася пусткою.
У будинкові було, здається, п’ять світлиць. Найкраща –
Франків кабінет: чимала ясна світлиця з широким вікном,
з якого видко було далеко навколо. Перед вікном стояв стіл,
навкруги полиці з книжками. Вигідно і приємно було працюва-
ти в такому кабінеті, але… знати було, що ніхто в йому не пра-
цює: в хаті було не топлено, а на столі й на всьому сірів порох.
Прекрасний кабінет стояв пусткою, а Франко працював у їдаль-
ні, а спав у вітальні на чомусь прикритому коцем. Не знаю, чи
то була канапа, чи просто тапчан.
Розповідали, що колись Франко купив був собі теплі чоботи
чи повстянки, але жінка не дозволила йому сидіти в їх у хаті,
сказала, що так можна здобутися ревматизму. І от, як у нього
дуже померзнуть ноги в хаті, то він виходив у двір і бігав, щоб
зігріти ноги. Що він так гріється, це я чула від самого Франка.
[...]
Читати цілком:
Володимир Бирчак*
Спогади про І. Франка.
Я був гімназистом, як обходжено 25 літний ювилей літературної діяльности І. Франка. Пригадую собі як нині, як виступив молодий іще Іван Франко і, відповідаючи на привіти й бажання, сказав: я муляр, що ставлю стіну. Тут бракло мені цегли, там вапна, та я не зражуюся, не здержуюся в праці, а мурую. Тут поставив камінну брилу — там захляпав тільки болотом. Та певний я, що дальші покоління вигладять дрібниці.
Отсей вислів остав у моїй памяти усе житте. Коли пізнійше спізнався я особисто з дром І. Франком, не раз чув від нього ту саму думку: Працювати над сутею річи, над важним, великим. — У праці про Івана Вишенського — казав якось раз — бажав я дати вірну характеристику часу й особи Вишенського. На викінченнє подробиць не стало в мене часу, се инші вже доповнять...
І в кождій майже науковій праці І. Франка знаходимо дрібні похибки, неточні дати, то що, але характеристика цілости вибивається понад усе. А дрібниці — се инші вже поправлять...
Коли я був професором дрогобицької гімназії, почув від котрогось із наших священників, що ходили з Франком до дрогобицької гімназії, такий анекдот:
Коли Франко був у VII клясі, учитель польської літератури дав задачу: Доказати правдивість слів А. Міцкевича „Легше написати книжку, як день пережити добре“. Всі ученики доказували правду. Франко доказав противне: Написаннє книжки — а ще доброї! — вимагає богацько таланту, часу, пильности і праці, часом навіть цілих поколінь, а день — один день! — пережити добре не така то й велика штука. Значить: пан Адам Міцкевич сказав тут немудре, необдумане слово...
Хтось оповідав мені: Коли Франко студював у Відни, спитав раз професора Мікльошіца:
— Скажіть, пане професор, що думає наука, чи наша мова самостійна, чи ні?
Професор Мікльошіц відповів:
— Не наука вирішить справу самостійності української мови, але ви, Українці, самі. Творіть свою культуру, то й будете самостійні, не створите її — і наука нічого вам не поможе.
Мені було потім зрозуміле, чому Франко давав праці зі всіх областий — але ніколи не впускався в полеміку що до самостійности нашої мови, яка во время оно була в моді. І по що?
В 1906/7 році редаґував я літературний тижневик „Світ“. Приходжу раз до каварні „Монополь“ і приношу нове число „Світа“. До сеї каварні заходив вечерами і Франко.
— Що нового там маєте? — спитав. Я подав йому нове число і звернув увагу на вірші одного молодого поета.
Франко переглянув раз-два і промовив:
— За сей вірш заплатіть авторови подвійний гонорар.
— ?
— Його вірш має однаковий зміст, хоч його читати з гори в діл, а хоч з долини в гору. — І Франко перечитав мені той вірш від найнизшого рядка в гору. Поправді — вірш був однаковий звідси і звідти. Мав мельодійну форму, але змісту не мав — жадного. А зміст і глибина думки були у Франка перші.
Від того часу і я навчився читати вірші з гори і з долу і прийшов до переконання, що є вірші, яких не можна читати з долу до гори — але є й такі, що мають однаковий зміст, хоч їх читаєш звідси, а хоч звідти. Се ті, що загалом не мають змісту. Сю методу можна приложити і до деяких наших — драм, повістий, поем...
Але вертаймо до річи. Автор скритикованого вірша, якому я також перечитав його вірш з долу в гору, чекав нагоди, щоби відімститися. В 1907 або 1908 були літературні сходини на „Бесіді“ у Львові. Франко виступив проти молодих, що плекають більше форму, як поглиблюють зміст...
Скритикований поет виступив і сказав:
— Пишемо, як научило нас старше поколіннє. Учимося на ось таких перлинах української поезії — і тут виголосив досить скоро:
— Маріння всю нічку квітневу
Танки між квіток хвацьки тнуть.
— Не розумію! Що се? — спитав Франко.
Поет повторив скоро другий раз.
Франко не розумів однаково.
— Се вірш із „Нашого Альбома“, з Літературно-Наукового Вістника, який ви, пане доктор, редаґуєте. Із 1906 р. 4 книжка.
— Се не можливо!
Йому подано книжку. Старий маестро тільки здвигнув раменами...
Коли святковано ювилей сороклітної літературної діяльности І. Франка, заложено і в Дрогобичи комітет, що складався з представників усіх українських товариств. Але між членами комітету не було згоди. Українські соц. демократи виступили з пляном: Франко описував у перших своїх творах життє бориславських робітників, отже в маніфестаційному поході підуть перші бориславські робітники.
— Чому не українська інтеліґенція, укр. селянство, укр. робітники? — питали другі. — Чого на чолі нашого національного свята мають іти бориславські робітники, в більшости Поляки, Мазури?
— Франко не національний — а соціяльний письменник.
— „Мойсей“, „Іван Вишенський“...
— Перші його твори були соціяльні, перші підуть робітники — Мазури.
— Най будуть і Мазури! Соціяльні квестії в нас перші!
Серед розгару сварки виступив я і промовив :
— Соціял-демократи в повному праві. І я стою за ними і похваляю їх думку, щоб вивести в поході репрезентантів суспільних верств і народів, яких життє описував Франко. Отже перші підуть робітники, за ними підуть Жиди, бож і їх описував у своїх бориславських оповіданнях. І найкрасший твір Франка „Мойсей“. На чолі Жидів повинен іти старий Жид з таблицями в руках. За ними можуть іти дрогобицькі Василіяне — як ілюстрація до поеми „Іван Вишенський“. За ними з „Для домашнього огнища“... — але мені не дали говорити далі, а казали, що зводжу річ до абсурду...
Так само не було згоди що до того, хто має говорити вступне слово і що має говорити: Франко як національний — чи Франко як соціяльний письменник? Кінець-кінцем вирішено запросити Франка, щоб сам сказав про себе слово.
Дра С. Витвицького й мене вислано до Франка. Ми розповіли, в чому діло.
— Добре, я приїду. Колись я йшов разом із соц. демократами, але я переконався, що се такі то й такі люде — і тут навів цілий ряд фактів, як і чим зразили його соц. демократи. — Нині з ними я не йду. Я не поет одної верстви — а цілого народу. Народе мій, замучений, розбитий — виразно кажу я. А ось дивіть, іде Драгоманів.
Був хворий. Ми передумали діло: Чи ялося спроваджувати хорого поета хоч би й до рідного міста на позорище людий? Ми подякували за добру волю, обіцяли точно написати, коли буде свято, й розпрощалися.
З нагоди тогож ювілею піддав я був думку центральному комітетови у Львові, щоб відфотоґрафувати всі місця, важні в молодости Франка. Для спопуляризування видати видівки. Я й предложив був спис. Комітет апробував думку, але гроший не було. Деякі з тих памяток і затратилися, приміром старий дрогобицький ратуш, де сидів Франко „На дні“, розібрали в 1914 р.
Сю думку можна би ще й нині здійснити. Кляса в школі оо. Василіян, де учився, мабуть іще стоїть. Ту клясу показував мені Франко ще десь у 1912 році з приміткою „Нічого тут не змінилося“. Сільна улиця в Дрогобичі, де жив - поруче над каналом при Сільній улиці, по котрому ходив Граб, Діл (Ідиля), ліс коло Нагуевич — імя забув я — згадуваний в „Малому Мироні“. Краєвид оповідання „Мій злочин“ також нагуевицький і т. д.
1926
__________
* Бирчак Володимир Іванович (12 березня 1881, с. Любинці Стрийській повіт — 1952) — письменник, літературознавець, вояк УСС, делеґат Української Національної Ради ЗУНР (від УСДП) у 1918, діяч Пласту в Ужгороді, зокрема, голова Крайової Пластової Старшини Закарпаття, керівник Української евакуаційної комісії після окупації Карпатської України (до 30.04.1939 р.).
1945 року повернувся до Ужгорода, де був арештований. Після цього його доля залишалася невідомою.
За різними версіями:
закатований у тюрмі Ужгорода 1945 р., про це вказав Степан Пап-Пугач у «Пластовому альманасі», посилаючись на те, що Володимир Бирчак пропав після арешту, тому міг бути закатований в тюрмі.
Згідно з дослідженням О. Мишанича, Миколи Мушинки, Василя Габора, Л. Баботи, В. Іваня, 11 січня 1946 року Володимир Бирчак був засуджений Закарпатським обласним судом за український буржуазний націоналізм як німецький і чехословацький шпигун. 21 вересня 1952 року помер у концтаборі у Красноярському краї.
Іван Франко
д-р Остап Грицай
«Рідне слово» (Мюнхен-Карльсфельд), 1946
..." Сучасна пісня —
. . . . . . . . . .
Вона вся пристрасть і бажання,
І вся вогонь і вся тривога,
Вся боротьба і вся дорога,
Шукання, дослід і погоні.
До мет, що мчать на небосклоні..."
(З "Лісової ідилії". Посвята М.Вороному, 1900 р.)
I.
Як поет новітньої України, що його сьогодні не вагаємося ставити поруч Шевченка так, як німці ставлять Шіллера поруч з Ґете, Франко своєю духовістю далеко тісніше зв'язаний з течіями сучасного йому XIX. століття, ніж Безсмертний Кобзар всієї України. Бо творча духовість Шевченка — де своєю первісною суцільністю діямантно твердий моноліт. Його силою і завдяки йому видвигається Шевченко на найвищі верхів'я свого духа, понад усякі межі часу і простору. Так само, як видвигаються понад них усі генії людства, починаючи від Гомера. Зате ж суть духовости Франка складна, яскрава контрастами, неузгідненими в гармонійну цілість, до сьогодні така ж проблематична, як і загалом дух XIX. століття. Коли порівняємо з цього погляду будьякий творчий заповіт Шевченка з таким же заповітом Франка, то зарисується між ними різниця з усією наглядністю. У Шевченка скрізь категоричний імператив одного, незрушного, найвищого ідеалу, в якого святість він ніколи не сумнівається, в який він вірить з відданістю фанатика. Він є в його творах такою незрушною осередоточкою, як у величавому ціловиді філософії Шопенгауера ідея всеохоплюючої волі, — "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте". "Любіть її, во врем'я люте за неї Господа моліть". "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата". І як катонівське, нечуване в літературі всього світу ceterum censeo поета:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!
У Франка ж, якщо простежити його творчі ідеали, починаючи від поем "Наймит" та "Каменярі" аж до останніх збірок, вони не скрізь на одній і тій самій висоті. Вселюдські ідеали універсального характеру, що нагадують твори Віктора Гюґо або Ярослава Врхліцкого чергуються в нього з національними ідеалами, овіяними доволі часто подихом гострого, скептицизму, що переходить іноді в тон повної зневіри. З цього погляду поетичне confessio fider Франка у його відомій відповіді на творчий поклик М.Вороного таке ж важливе і цікаве, як і його вражаюче слово до поета у книзі "Кааф" (II). Одно і друге гостро багатобічне, повне модерної проблематики і, сказати б, геніяльної хаотичности. І навіть в одному з найпотужніших відгуків його духа у третій поемі циклю "На старі теми" (1906), мов наперекір мотивові одержимости поета — риса зневіри:
"А що сумнився ти в мойому слові,
Так знай: нікого не навернеш ти;
Мов стріли б'ються о щити стальові,
Так твій глагол о серць людських щити."
І як своєрідний варіянт трагізму тієї одержимости поета, таке місце в поемі "Мойсей":
"Але заздрий Єгова, наш Бог,
І грізний, і сердитий:
Те що він полюбив, хай ніхто
Не посміє любити!
То ж на вибранця свого надів
Плащ своєї любови
Недоступний, колючий, немов
Колючки ті тернові.
І зробив його гострим, гризьким
Мов кропива жеруха,
Аби міг лише сам він вдихать
Аромат його духа."
("Мойсей", VI)
Отак врешті і Франковий "Мойсей", той так високо поетом поставлений "весільний дар" генієві рідного народу, це поема трагічної проблеми громадянського провідництва, що в'яжеться тут з проблемою найтяжчого гріху провідника — тобто зневіри в доцільність його провідницького труду. Ця основна ідея продзвонює першим акордом у словах Прологу:
"Якби!.. Та нам знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, —
Не нам тебе провадити до бою! — "
а завершуються словами страшного присуду Єгови: -
"А що ти усумнивсь на момент
Щодо волі моєї,
То побачивши цю вітчину,.
Сам не вступиш до неї.
"Тут і кості зотліють твої
На взірець і для страху,
Всім, що рвуться ввесь вік до мети
І вмирають на шляху!"
(XIX)
Але саме Франкове ставлення руба таких глибоких питань, зв'язаним з життям загалу, з жагучістю Байронівської діялектики та Ібсенівського доктринерства, саме проблематичність Франкових концепцій, сюжетів та мотивів, зв'язує тісніше його духовість і його Твори з проблематичний характером духових течій його епохи. І це велить нам добачувати у відгуках тих течій своєрідне вікно, що його в нас Іван Франко прорубав до Европи. І так, на мою думку, і сам він підходив до своєї творчости, коли на пропам'ятному святі 25-ліття своєї діяльности (1898) він у своїй промові сказав таке:
— "Мені закидали, що я розстрілюю свою діяльність, перескакую від одного заняття до іншого. Це було власне випливом мого бажання бути чоловіком, освіченим чоловіком, не лишитися чужим у жаднім такім питанню, що складається на зміст людського життя. А пізнавши щонебудь, я бажав і всіх сил докладав до того, щоб і інші зацікавилися тим і розуміли це. Дехто звиняв мене тим, що важкі обставини життя, конечність заробітку спонукували мене кидатися на різні поля. Але мені здається, що тут більше причинилася моя вдача та моє гаряче бажання — обняти цілий круг людських інтересів. Може бути, що цей брак концентрації зашкодив мені як письменникові, але в нас довго ще будуть потрібні такі, як я, щоб розбуджувати інтерес до духового життя і громадити матеріал, обтесаний бодай з грубшого".
Отож:
Обняти цілий круг людських інтересів! Який незвичайний, який пропам'ятний творчий почин в задушливій вузині галицького середовища, поета, середовища 70-их років. Тих років, коли Галичина була для культурної Европи ще "пів-Азією" та "беренляндом"¹, а й для цісарського уряду у Відні тільки осідком польських поміщиків за славетним гаслом пана графа Лешка Борковського: "Нема Русі!" Та риса універсальности у Франковім зацікавленні "людськими інтересами", тобто проблемами людського життя та їх діялектикою, нагадує, — хоч тільки з деякого погляду — характер творчости того німецького письменника, що його Франко особливо любив і цінив. Це Йоган Ґотфрід Гердер, якого іменем названий в романі "Основи суспільности" найбільш позитивний герой, сільський коваль — прототип поетового батька, Яця. І якщо взагалі лишився якийсь слід гаданого німецького походження Франка, то саме в гердерівській універсальности його духових, зацікавлень та у складній, доволі багатій на суперечності, проблематиці його тематики.
[...]
Читати цілком:
