Многая літа панові Василеві Овсієнкові!

Василь Овсієнко,
хранитель пам'яті. Політв'язень, літописець. ©
Нині панові Василеві минає 71. МНОГАЯ ЛІТА!!!

"А проте:
ми ще повернемось
бодай –
ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні."
В. Стус

Влітку 1989 року в середовищі недавно звільнених політв’язнів та родин загиблих у неволі правозахисників Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса виникла думка перевезти їхні тлінні рештки на батьківщину, до Києва, щоб належно поховати. Ми передбачали, що це перепоховання стане знаковою подією, як свого часу перепоховання Тараса Шевченка в Каневі 22 травня 1861 року чи похорон Лесі Українки 1913 року (її привезли з Грузії). Але що це стане такою грандіозною подією, ми й подумати не могли. Тоді багато хто відчув себе громадянином України і навернувся до національного життя. Цей похорон став значним щаблем, що наблизив здобуття Незалежности. Якщо ми що-небудь доброго зробили у своєму житті – то це оцю справу. Це була тяжка фізично і психологічно робота.

За 25 років я не раз писав і сотням різних аудиторій розповідав про цю подію, але ж виростають нові люди, яким теж потрібно про це знати. Тепер легше: є прекрасний фільм Станіслава Чернілевського про Василя Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна», знятий 1989-1992 року на кіностудії «Галфільм». Він стає дедалі ціннішим, бо деякі люди, які в ньому свідчать, уже відлетіли у вирій услід за Василем, Олексою та Юрієм. (Знайти цей фільм в інтернеті просто: наберіть назву українською мовою – і відкриється. Фільм триває 2 години 32 хвилини. https://www.youtube.com/watch?reload=9&v=kEf_s1D04ZU Не пошкодуйте того часу. Особливо вражаючі картини перепоховання – у частині третій). Фільм неодноразово показувало телебачення. Сподіваємося, що в ці дні його знову покаже декілька телеканалів.

Отож 1989 року родини загиблих затіяли тривалі перетрактації зі владою, щоб процедура відбулася згідно з законом. Громадськість збирала гроші. Під кінець літа 1989 року окреслилися конкретні терміни: привезти під 3 – 4 вересня. Це дні смерти Василя Стуса (1985) і Юрія Литвина (1984; Олекса Тихий помер 5 чи 6 травня 1984 року). До групи, що мала вирушати на Урал, добрі люди вписали й мене як колишнього їхнього співв’язня. То була незабутня поїздка… Через декілька днів після повернення з Уралу, 9 вересня, я попросив свого недавнього співкамерника Михайла Гориня, який головував другого дня на Установчому з’їзді Народного Руху України за перебудову, щоб поза чергою випустив мене на трибуну, і я виступив із таким повідомлення (звичайно, сказав я коротше, але текст був написаний):

Василь Овсієнко виступає на Установчому з'їзді Руху. Кадр із відео з архіву Ярослава Кендзьора.

“Оце, добрі люди, у руках у мене ключі від тюремних камер, із яких політв’язнів, у тому числі й мене, вивезено було менше двох років тому. Це ключі від камер так званого “учреждения ВС-389/36” у селі Кучині Чусовського району Пермської області – колонії особливого режиму для “особливо небезпечних державних злочинців”, “особливо небезпечних рецидивістів”, таких, як присутні тут, на з’їзді, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Микола Горбаль, Іван Сокульський, Іван Кандиба і я…

Це ключі від камер тієї самої “установи”, де були доведені до смертельного стану відомі правозахисники, члени Української громадської групи сприяння виконання гельсінкських угод Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко, які померли по в’язничних лікарнях у 1984 році. Оцей ключ номер три, можливо, від карцеру № 3, в якому помер унаслідок голодівки та від холоду видатний поет сучасної України Василь Стус.

Я не викрав ці ключі. Я підібрав їх щойно 1 вересня в одній із камер покинутої та напівзруйнованої, до болю рідної тюрми. Будемо сподіватися, що ніколи ці ключі вже не будуть подзвонювати в руках наглядачів. Їхнє місце в музеї.

Згідно з “найгуманнішими в світі” совєтськими законами, останки померлого в’язня не віддають родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться трив (термін) ув’язнення. Отже, хто зі в’язнів вижив – той уже вдома, а хто помер, той понині під арештом. Олекса Тихий – на кладовищі “Северное” в Пермі, Юрій Литвин і Василь Стус – у селі Борисово, коло Кучина, під стовпчиками з номерами 7 і 9. Тільки тіло Валерія Марченка великій подвижниці, матері Ніні Михайлівні, вдалося вирвати з неволі та поховати у рідному селі Барахтах під Києвом.

Родини Стуса, Литвина і Тихого, за підтримкою товариства “Меморіял”, Всеукраїнського Товариства репресованих, УГС та НРУ, домоглися, нарешті, дозволу перевезти тлінні рештки до Києва та перепоховати на Лісовому кладовищі. Похорон мав бути 3 вересня, за день до роковини смерти Литвина і Стуса.

Ми закупили квитки на літак, замовили цинкові домовини, зафрахтували транспорт. Але за три дні до виїзду надійшла телеграма від начальника відділу комунального господарства Чусовського району Казанцева, що перепоховання заборонено “у зв’язку з погіршенням санітарно-епідемічної обстановки в районі”.

Усе ж таки на Урал виїхала знімальна група новостворюваної кіностудії “Галфільм” на чолі з режисером Станіславом Чернілевським, яка працює над повнометражним фільмом про Василя Стуса. Із нею поїхав і я. Проведено унікальні зйомки на могилах Стуса і Литвина, у приміщенні колишньої нашої в’язниці, в тому числі в карцері, де помер Стус. Ми вчасно приїхали, бо “тюрма народів”, за чутками, ближчим часом має бути переобладнана на корівник.

Ми встановили, що ніякого погіршення санепідемобстановки в Чусовському районі нема. Ми питали лікарів, працівників ринку, продавців, людей на вулиці – ніхто такого не чув, якогось особливого стану в районі не оголошували. Із розмов із головним лікарем санепідемслужби району Дивдіним та заступником заввіділом комунгоспу райвиконкому Мусіхіним стало ясно, що рішення про заборону перепоховання було прийняте після дзвінків із Києва, з Кучина та з Пермі. Неважко здогадатися, що ті дзвінки – від зацікавлених людей, від винуватців смерті Тихого, Литвина, Стуса.

У 1985 році Стуса поховали за декілька годин до приїзду дружини та сина і не дозволили перевезти тіло на Україну. Тоді теж покликалися на несприятливу санепідемобстановку. Отже, епідемія є. Це – чума. Це – антиукраїнська чума, вірусоносії якої сидять у КҐБ та в ЦК КПУ!

У зв’язку з цим пропоную записати до резолюції з’їзду таке:

“Вимагаємо повернути українській землі тлінні рештки українських патріотів, що ними засіяні простори Росії, у тому числі Тихого, Литвина і Стуса;

вимагаємо цілковитої реабілітації всіх в’язнів сумління 60-х – 80-х років, що не може обійтися без публічного осуду винуватців репресій (саме осуду, а не засудження);

вимагаємо відкрити сейфи КҐБ і видобути звідти твори наших митців, зокрема Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса, з метою їх опублікування.”

У залі здійнялася буря оплесків. Мене обступили журналісти, фотоґрафували ті ключі… [...]

* * *
Прощайте, дорогі співкамерники – Олексо, Юрію, Василю…
Так, ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси.
Не розвиднялося й не дніло, а тільки в пору половінь
завирувало, задудніло, як грім волання і велінь.
Та вилягаючи в покосах під ясним небом горілиць,
ми будимо многоголосся барвистих світових зірниць.
Народжень дибиться громаддя, громаддя вікових страстей,
а Бог не одведе очей від українського свічаддя.
То не одне уже світання, тисячоліття не одне,
як ув оазі безталання нас душить, підминає, гне…
Як тавра нам віки, як рана, прости ж, мій Боженьку, прости,
коли завзяття безталанне не винести, не донести.
Та віщуни знакують долю – ще розчахнеться суходіл,
і хоч у прірву, хоч на волю – об обрій кулаки оббий.
Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.
На тихі води і на ясні зорі
паде лебідка білими грудьми.
Вдар, блискавко, і, громе, прогрими,
аби вже не простерти крил – у горі.
Зелені села, білі городи, і синь-ріка, і голуба долина,
і золота, як мрія, Україна кудись пішла, лишаючи сліди.
…Отут спинюся на самотині – там, де копита кóня вороного
розбризкують геть ярі іскри יдного днів.
…Враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті.

Уривки з публікації пана Василя Овсієнка "Повернення"
Читати цілком: https://maidan.org.ua/2014/11/vasyl-ovsijenko-povernennya-2/

Відеозапис виступу Василя Овсієнка на Установчому з'їзді Народного Руху - тут:

https://www.radiosvoboda.org/a/30145928.html

"Зерно мусить перше умерти / І тільки тоді проросте." Євген Сверстюк

П'ять років без пана Євгена...
Вічна світла пам'ять!

Євген Сверстюк
ЗВИЧАЙНА ЛЮДИНА

Дроти кругом себе
обсновує звичайна людина
якій веліли
Вона знає
що кожен відповідальний за все
але не вірить
бо звикла відповідати лише тим
хто допитує
Звичайна людина
зробить все
що буде наказано
Коли буде наказ
приходити завтра будуть вас вішати
Звичайна людина запитає
з готовністю співучасника
а шнурок приносити свій
Звичайна людина прийняла догмат
всяка влада від Бога
а коли власть стала проти Бога
звичайна людина признала власть замість Бога
і якою ж абсолютною
стала та власть без абсолютів
власть звичайної людини
не обтяженої вірою
не обмеженої засадами
примірена до практичної користи
стримувана обережністю
звичайної людини
націленої на довголіття
Коли на розпуттях велелюдних
вам колотимуть очі
відкинуті звичайною людиною
необачні зухвальці
своєю непримиренністю
відданістю високим засадам
і великій вірі
не беріть їх за духів зарозумілости
Небо рівномірно засіває землю
хлопчиками і дівчатками
і в кожне покоління кидає жменьку
засвічених офірним вогнем
призначених зогріти пустку
тьмяного житла звичайної людини
і освітити вихід з її печери
Коли їм пощастить згоріти до останку
вони стають сіллю землі
здатною вернути плодючість ниві
затоптаній звичайною людиною
в суєті днів її

"Якось у дитинстві Євген Сверстюк на запитання: ким ти хочеш бути, відповів: «Хочу сидіти в тюрмі за Україну». У сім’ї, де брат Дмитро загинув в УПА, а брат Яків був засуджений за діяльність в ОУН, Євген дитиною не бачив іншої стежки як продовження їхньої боротьби. Його зброєю було – Слово. І за нього таки відсидів 12 років концтаборів.
Віра в Бога і християнство було основою його життя. Читав і вивчав релігійну літературу. Заснував і понад 20 років редагував газету "Наша віра". Був активним прихожанином Української Автокефальної православної церкви.
"У ранньому дитинстві я був хворобливим. У нас казали: нездалим. 1932 року втратив зір. Тоді, в серпні, батьки завезли мене до шпиталю в Сокаль. Лікар після огляду сказав, що зір уже годі відновити. Певне, тієї миті я став дорослим. Мені відкрилася безодня пітьми. Врятували мене не медики.
У селі Матеві була баба Химка, яка змовляла. Щоранку вона приходила до мене (був у селі впродовж двох тижнів), проказувала молитви й прикладала до очей лезо ножа. Коли я вертався в Сільце, вже був зрячим. Досі дякую тій сільській жінці-знахарці… І Всевишньому… Передовсім. Ще в дитинстві відкрилася мені абсолютна присутність Бога"."
Так починається нарис Лесі Бондарук "Десять слів про Євгена Сверстюка"
Читати далі: https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/12/25/153470/

Євген Сверстюк

* * *
«Коли в цю неділю останню
Він входив в Єрусалим,
Назустріч лунала Осанна
І бігли з гілками за Ним».*

Минуло-запало в учора.
На ранок уже ні сліду.
Настала таємна вечеря
І ніч в Гетсиманськім саду.

Назавтра — як палець самотній,
з хрестом, у терновім вінку...
Так було у тиждень скорботний,
Так буде завжди на віку.

Офірні горіння в безсмертя
Засвічують слово святе:
Зерно мусить перше умерти
І тільки тоді проросте.

* Перша строфа є перекладом з Б. Пастернака.

Євген Сверстюк
ЗОНА УМИРАНИЯ

І
Коли мені надіслали запрошення до зустрічі у 36-ій зоні суворого режиму, за підписом одного з колишніх в’язнів, я мовчки відклав його:
- О, ні, тільки не туди. Туди - тільки під конвоєм!
Тим часом думкою і в снах часто, надто часто вертаюся туди. Торік у Лондоні мені приснилася зустріч з Ковальовим у „нашому" лаґері. Значить ця реальність з тобою, куди б тебе не занесло. Від неї не втечеш...
В кінці серпня цього року раптом зателефонував Сергій Ковальов і запропонував зустріч на 36-ій зоні: там організовується музей, потрібна наша допомога, щоб відтворити „те все"...
„Того всього" не відтвориш ніколи. Навіть у сні зона виходить лібералізована, дроти — без високої напруги, а замість майора Федорова— будяк його росту.
Власне, та похмура зона, розміщена на болотах біля річки Чусової, була б страшною і без дротів, собак та „чорних вовків" (так називали наглядачі каґебістів, присутність яких завжди електризувала гнітючу атмосферу зони).
Відібрати людині сім найкращих років життя разом з переспективою на майбутнє — хіба потрібна більша кара? Адже ніхто з них семи чи десяти зупинених років (щоденного мороку і болотяних випарів, щоденної одноманітної механічної праці, з колеса повторень) ніхто не вийде живим, готовим до суспільної активности у великій зоні, де в свою чергу моральна деґрадація і застій є буденним животінням.
Але в ту 36-ту зону ви потрапляєте як у пекло, де біля входу на вас чекають чорти різного ранґу. Перші два місяці вони підглядають і підслуховують, щоб встановити ваші найвразливіші больові точки. Далі закулісна режисура „чорних вовків" буде плянувати систематичний тиск з метою морально зламати особистість і змусити її зректися себе, щоб потім повно приєднатися до ритуалів ненависницької системи — великого соціялістичного лаґеру, того лаґеру, що розкинувся на одну шосту земної кулі, що в 1968-му виставив танки проти демократії в окупованій Празі.
Але зламатися — це відвернутися від друзів і перейти на бік конвою та жалюгідних колишніх поліцаїв, що прислуговують і нинішній владі. Отже, порядна людина на це не йде, тому її б'ють щоденно, особливо „по костям" (карцер з голими нарами) і „по желудку" (позбавляють права закупу на 5 карбованців чаю, сухарів, цукерків-подушечок). Все це робиться у принизливій формі, як покарання за порушення режиму. Схоже на покарання поганого школяра.
Однак, головне, що режисура не дотримується своїх правил. Більшість у зоні просто виконує ритуал примусової праці — і там ніякі „порушення” не помічаються. Кари „за порушення" організовуються навколо одиниць, яким призначено вже слідством у КҐБ пройти всі кола пекла. І тут терплять уже наші бальки, дружина, діти, що приїжджають раз на рік на побачення (одно чи дводенне) за тридев’ять земель, їм же перед ворітьми повідомляють, що ваш „осуждьонний лишон свиданія за нарушеніє правіл". І вони, принижені і скривджені, нахапавшись по дорозі блощиць, вертаються ні з чим додому.
Все це відтворити просто неможливо, як неможливо уявити щоденного побуту в зоні, де півроку зима і холод, сушіння мокрих бушлатів і валянок, де тебе позбавлено всього, крім сірого бушлата, а в карцері відбирають і бушлат.
Однак сам інтер'єр, самі стіни, самі вікна з ґратами - теж мают ь свою мову. І вона вражає.

II
...Коли входиш у той коридор, який веде до місця вбивства Василя Стуса, відчуваєш, що тут жити не можна було. А коли заходиш у той карцер — мимоволі хасаєшся, наче доторкаєшся до знаряддя вбивства. Як тут тісно, холодно і безпросвітно!
У зоні-музеї є „живий експонат" — прапорщик Кукушкін. Він тут заробляє. Покірно-лукавий, довготелесий, з потупленими очима, він і тепер свідчить про „самогубство Стуса", про його активне неприйняття режиму. Хоча сам Кукушкін тоді тут не конвоював, а ніс свою службу в іншій зоні.
Мені не хочеться згадувати про підступність цього мужичка, який писав на замовлення рапорти на мене навіть без мого відому.
— Якщо зек повісився в камері, то навіщо говорити, що потім, коли знімали, від ударився головою об батарею? Значить від самого початку вас хвилювало, як пояснити пролом черепа? Та й приміряйте до себе той шнурок — ви вдаритеся ногами, плечима, а не головою ж?
„Свідок" мовчить.
— Якщо зек повісився, то за це відповідають наглядачі. А ви кажете, що усі три наглядачі навіть не були покарані, а далі несли службу, наче нічого не трапилося.
Мовчить.
Далі — більше. Виявляється, що ніяких документів про В. Стуса, навіть фальшивого акту про „сердечний приступ", у Пермі нема. Тут показують представникам меморіалу розписи, за якими документи відіслали до Москви, а з Москви — відповідь: ніколи документи про Василя Стуса сюди не надходили.
Поховали Василя Стуса без акту експертизи — за один день до приїзду дружини. Перепоховання організували вночі, де представник судової експретизи стояв лише як конвоїр...
Отже, не тільки поета Василя Стуса і його останньої збірки „Птах душі" немає сліду. Навіть самого зека Стуса наче тут ніколи не було!
Присутній тут Левко Лук'яненко (відсидів 27 років) і Баліс Гаяускас (відсидів 37 років!) в той час сиділи у глухих камерах і нічого не чули, окрім підозрілих шумів і суєтні. Розпитую Гаяускаса. Він говорить, що не раз був в одній камері зі Стусом: “Це був боєць, з тих, що завжди в боротьбі, а не з тих, що кінчають самогубством”.
Далі Гаяускас розповідає свою історію. Це було за декілька місяців до страшного 4 вересня 1985 року. Він заводить нас до робочої камери. „Отут був стіл, де я з отакою викруткою збирав і скручував деталі. Отут сидів Ромашов, колишній кримінальний злочинець, а тут він заточував викрутку. Зненацька ударом по голові він приглушив мене, я втратив свідомість, а коли бив викруткою в груди, я крикнув. Тут навпроти був зек Астра, він підняв варту. Ромашова забрали. Залізо не зачепило серця, але дві рани біля серця".
— Що зробили з Ромашов им? Забрали з зони?
— Нічого. Він далі сидів у камері. Але тут я згадав собі недавню розмову з каґебістом, який сказав: „Тебе уб'ють у лаґері, якщо не змінишся", але тоді я подумав, що вони мене переведуть у побутову зону...
Виявляється, в умовах 36-ої зони особливого режиму в 1985 році панувала безпросвітня сваволя. Темні інструкції вимовлялися вголос (все одно нікому не розкажеш), а вбивство не вважалося злочином.
Директор меморіалу запитує Б. Гаяускаса: „Якщо зек, якого треба позбутися , — у випадку Стуса спецслужбам було відомо, що його висувають на Нобелівську премію — цілком у владі спецслужб, то чи не краще було взяти його на етап, шоб звідти він не вернувся?" Б. Гаяускас відповів: „Зека супроводжує його справа. Навіт ь убивство при спробі втечі оформляється . А тут, у карцері, — все глухо. Я завжди поглядав на той карцер, як на місце, де уб'ють без сліду".
Очевидно, незримі сліди залишаються довіку.
Наш третій день у зоні випав на 1 вересня. З Горнозаводська приїхала екскурсія, вчителі з дітьми. Вони вийшли з зони приголомшені. І тут їм сказали, що сьогодні вони можуть зустрітися з тими, що тут сиділи.
— Як? Вони приїхали?! — здивувалася Ніна Василівна, вчителька, біля якої одинадцятиклясники тримаються, як діти біля мами. Моди нашого часу їх не торкнулися — ні моди, ні навіть помади.
Вони стривожено вслухалися в мою розповідь. Потім вчителька несміливо запитала:
— Скажіть, а вас судили в Україні, чи тут? — У Києві. — А таких лаґерів у вас не було? — Ні. Політичні лаґери для всіх народів — тільки тут, в Мордовії.
На закінчення вона попросила у мене якусь книжку, хай і українською мовою — хотіла, щоб була пам'ять у їхній школі. А потім сказала : „Як мені соромно за мою батьківщину! Неначе якесь прокляття висить над нами. І як врятувати від цього оцих дітей? Але вони повинні все це знати"...

ІІІ
Меморіяльний музей Перм-36 заснований пермським обласним відділом Міжнародного правозахисного, історико-просвітницького і доброчинного Товариства „Меморіал", а також адміністрацією Пермської области. До речі, в Пермі височить пам'ятник жертвам репресій з написом:

О люді, люді с номєрами,
Ви билі люді, нє раби!
Ви билі вишє і упрямєй
Своєй траґічєской судьби.
(Жигулін)

Власне, це єдиний у країні Архіпелаґу Ґулаґу свідок минулих злочинів. Страшно подумати: у країні, вкритій політичними зонами, наче залізничною сіткою, нема свідчень минулого! Говорять про півмільйона у братніх могилах в Семипалатинську. Говорять про Норильськ, Воркуту, Комсомольськ, майже всі будови Півночі — на кістках зеків. А від страшних лаґерів смерти, яка чекала на молодого хлопця чи дівчину у зоні не довше одного-двох років — від них не залишилося нічого, крім кісток під землею.
Закордонні кореспонденти шукають з телекамерами і знаходять лише залишки зогнилих бараків у бур'янах.
А тим часом в Західній Европі на кожному історично зафіксованому місці — Освєнцім, Дахау, Бухенвальд... Музей на місці концтаборів, що проіснували тільки пару років воєнного часу — момент в історії нацизму...
В той час, коли з репродукторів одної шостої земної кулі постійно гудів фальшиво-патетичний баритон:

Ето раздайотся в Бухєнвальдє
Колокольний звон, колокольний звон!

А в ту пору тисячі таких бухенвальдів в СССР душили „дітей різних народів" — без обліку і жодного дзвону, підла тишина і підлий шепіт таємних інструкцій! І все це не тільки в сталінські часи. Могили Олекси Тихого, Юрія Литвина, Василя Стуса виросли вже в роки перебудови — при Горбачові. „Чорні вовки" мали карт-бланш у ту найчорнішу годину, що перед світанком. ...Їх були сотні тисяч, що виносили і виконували вироки. Вони працювали револьверами і наручниками. Що вони посіяли, окрім злости, будяків і кропиви?

"Свобода", 23 жовтня 1998

Знимки з нарису Лесі Бондарук і з газети "День".