Преса дивізійників у Беллярії і Ріміні

“Хоча в таборі були люди різних політичних угруповань, від правих гетьманців до лівих соціялістів — то преса дивізійників без винятку намагалася завжди стояти осторонь взаємного поборювання політичних середовищ. Вона несла український патріотизм, національну солідарність та наголошувала і плекала вояцьке побратимство.”

Чи в котрійсь із частин нашої Дивізії пробував хтось видавати якусь газетку — мені невідомо. Знаю лише від самото редактора, що у 29 полку, безпосередньо перед розвалом Німеччини, виходив «Український Козак« під редакцією хор. С. Федюка. Також шостий відділ при штабі Дивізії видавав на циклостилі відозви-роз’яснення в українській мові, які однак були лише сухими перекладами з німецьких текстів. Чи щось там змінилось, коли ген. хор. Павло Шандрук перебрав командування І УД УНА, — мені нічого невідомо. Мабуть, що вже не було реальних можливостей щось у тій ділянці робити, під час відступу і непевного положення для всіх нас. Знаю, що вже під час відступу в декого була українська машина до писання. Знаю, що під Фельдкірхеном («на болоті«) кружляли машинові відбитки радіових вістей. Очевидно, що комусь удалося перенести через контроль писальну машину і радіоапарат. Хто ці відбитки редаґував — теж не знаю, бо все це робилось анонімово, щоб не стягнути зайвих клопотів на власників машини та радіоприймача.

На черговому етапі в Местро під Венецією, коли старшин виділено в окрему дротяну перегороду, гурток молодих старшин пробували видавати якусь гумористичну газету. Ні назви, ні тиражу ні редакторів не знаю. З того ініціятивного гурта знав я лише Ярослава Терлецького.

Початки друкованого слова у Беллярії
Розлогі пшеничні лани промережані рядками морви та винограду, спочатку наче заспокоїли наші ройбурхані останніми переживаннями, серця. Непевність про завтрішній день відсунулась на дальший плян. Хоча це дивно виглядає, але за дротами і під кулеметними вишками, ми почували себе якось відрадніше.

Ініціятивні ентузіясти зразу ж кинулись до розбудови громадського життя. Та спроби ці гальмував наш штаб, бажаючи втримати в таборі військову дисципліну — суху й тверду, сперту на приказах згори. Та життя перемагало. Без відома штабу, а то й проти його виразної волі, почали появлятися в таборі газети, бюлетені, почали діяти хори, аматорські гуртки та ін. Штаб займав становище, що ми не повинні дразнити большевиків, союзників англійців. Щоб у якійсь мірі запобігти ініціятиві низів, штаб вирішив за згодою англійського командування, видавати в таборі радіобюлетень, очевидно, суворо ним контрольований. А що в німецьких таборах у районі Ріміні такі комунікати вже видавали, то нашим редакторам залишилося лише їх перекладати на українську мову. Для тієї праці покликано до штабу Б. Литвиновича родом з Станиславова. Він вибирав з німецького комунікату 15-20 важливіших вісток і друкував такі комунікати для всіх частин у нашому таборі. Це було перше друковане слово в нашому таборі Беллярії. Хоча змістом не було українське, та початок був зроблений. Це видавання комунікатів велося, аж поки інші газетки не завели в себе такі радіокомунікати, і діставались у руки безпосередно таборовикам, бо радіовісті отримували ще штаби полків, зачитували їх на вечірній збірці й на тому був кінець.

»У наметах«
Однією з перших газетних випусків була газетка технічного полка, »У наметах«. Її ініціятором був хор. Феник. Ця газетка появлялась тиражем 3 прим., напечатаних на машинці через кальку, багато ілюстрована вручну, на 6 сторінках. Появилася в останніх днях липня. Як довго проіснувала — невідомо. Не чув я теж, щоб хоча один примірник цієї газетки зберігся в когось.

«Український Козак«
Зараз наступного тижня по »У наметах«, четвертий полк спромігся на свою газетку. Душею, редактором і видавцем був хор. Семен Федюк. Газетка ця зразу своїм змістом зайняла передове місце, хоча її наклад був 5 прим., а пізніше 10 примірників. Писана була теж на машині через кальку, ручно ілюстрована кольоровими олівцями. Номерована як ч. 1. в таборі, а як ч. 4. взагалі. Ось що про випуск цієї газетки читаємо в «Життя в Таборі« за підписом Біл. «Число бите на машиновому папері аркушевої величини. Об’ємом 10 стор. Містить одну поезію, статтю на тему 31 серпня 1919, першу частину праці про українську еміґрацію, є теж казочка, приповідки, загадка та вісті з життя табору. Редакція має на меті дати стрілецтву душевний корм, щоб вони могли легше переносити оті сірі таборові будні. Статті писані популярно, можуть підійти пересічному читачеві, а теж можна їх використовувати як основу для гутірок по сотнях, тим більше, що порушені теми актуальні в нинішний час. Редакція теж заповідає, що задумує видавати «Бібліотеку Українського Козака”. Дотепер появилися: «Історія Русів«, стор. 32, і «Відродження Карпатської України«, стор. 24. З днем 7. 10. «Український Ко>зак« змінив назву, поширив число співробітників і під назвою »Батьківщина« став виходити, як гально таборовий журнал...«.

»Оса«
У третьому полку перебував собі скромний вояк, що вмів не лише рисувати, малювати, але й римувати та мав нахил добре вжалити сатирою. Він рішив собі видавати газету. Та тим разом це була стінгазета, розкішно ілюстрована — газета гумору і сатири, як її характер окреслив сам редактор. Розміщувано її на окремій таблиці біля штабу, куди завжди приходили чимало вояків. А газетка була куслива, тому її не дуже полюблювали панове зі штабу, зате вона втішалася масовою популярністю серед таборової маси, а зокрема серед редакційної братії. Згодом і вона перейшла з ручно мальованої на машиново-циклостилеву, й стала загальною таборовою гумористичною газетою.

«Життя в таборі«
Однією з перших організацій громадського характеру на терені табору була «Студентська Громада«. Завдяки ініціятиві її проводу та підприємливості прес, референта, бунч. Ореста Городиського прийшло до створення журналу «Студентської Громади« «Життя в таборі«, що його перше число вийшло 1. 9. 1945. Зразу воно виходило неперіодично в об’ємі 12-14 стор. печатане на циклостилі тиражем 50 примірників. Від 5 числа починаючи (14. 10. 45) воно перейшло на загально таборове, зразу як двотижневик а згодом як тижневик, а від 1946 навіть як щоденник. До кінця існування табору розмножувано йото на циклостилі, а наклад збільшено до 200 прим. З того около 50 примірників розсилалися по цілому світі до наших музеїв, редакцій, а решту розбирали таборяни.

«Юнацький Зрив«

На початку вересня створено в таборі Курінь Молоді, щоб дати можливість молоді вчитися а теж отримувати більше калорійний харч. Цей курінь зорганізований на пластових зразках, скоро розгорнув широку діяльність (позашкільну). Тоді-то починає появлятися орган Куріня Молоді — «Юнацький зрив«. На сторінках «Життя в таборі” знаходимо таку згадку підписану »Дусько«: «Тим разом віднотовуємо зовсім щось іншого. Тому теж із зовсім іншими критеріями треба підходити до появи того журналу. Він має ясно очеркнену ціль і засяг свого діяння. Це орган молоді і для молоді. Орган, який має тій, молоді, що воєнними діями та участю в тих діях передчасно вскочила у зрілий вік, пригадати, створити новий світ, світ юності, так далекий від жорстокості останніх літ. Редаґують його педагоги та пластуни. Це дає запоруку не лише високих виховних вартостей, але й молодечої романтики. Крім статтей тісно пов’язаних та доповняючих матеріял засвоюваний у школі, є багата сторінка молодечих спроб, сторінка спорту та розваги…«. Головним редактором «Юнацького зриву« був хор. Оглюк.

»Наша мета«
З днем 12. 9. 45. у першому полку появилася нова газетка, що її духовним батьком був багатообіцюючий молодий поет Юрій Форись, а опікуном командир полка, хор. Роман Припхан. Це була газетка суто полкова без претенсій на ширшого читача. Печатана на машині у накладі 6 примірників. Її роздавали по сотнях. Про її появу читаємо в «Життя в таборі« таке: «Брак вступної статті, так би мовити редакційного кредо вказує, що це принагідний збір всього, що нагромадилось у душі, без ніяких претенсій. Іншими словами, це дзеркало переживань людей із першого полка...«.

Книжкові видання
Ще в Беллярії, а згодом теж на початках у Ріміні, старанням культурно-освітнього Відділу штабу, за редакцією Б. Литвиновича та мистецьким оформленням Володимира Каплуна вийшли такі видання: «Кобзар” у трьох накладах для вжитку в полках та у школах. Видано теж для навчального вжитку доповіді: Територія України, Населення України, Промисловість та транспорт України і Рільництво України.
Дія большевицької репатріяційної комісії та переміщення до Ріміні — на деякий час перервали цей буйний розквіт нашої таборової видавничої діяльности.

Після зміни на пості коменданта нашого табору, яким став май. Савелій Яськевич, для преси настали кращі часи. Новий комендант сприяв приватній ініціятиві, вможливив ширшу матеріяльну допомогу видавництвам. Тоді-то деякі газети стали загально таборовими, тобто перестали бути приватною ініціятивою, а перейшли на допомогу й опіку штабу. Але за ту допомогу (папір, фарба, доступ до Німецької польової друкарні, приміщення) треба було платити частими встряваннями штабу як у зміст друкованого, так і в справу поширення. Штаб увів свого рода цензуру та встановив величину накладу й розміру. Ще у Беллярії, 29. 9. комендант скликав нараду представників преси. Про цю нараду Ж . Т. пише: «Ввечері в коменданта табору відбулася нарада членів редколеґій. Справа. Довести до створення одного, загально таборового журналу. До зговорення не дійшло. Тому від того дня «Життя в Таборі” стало загально таборовою газетою, що її видавала команда табору. Команда, мабуть, тому рішилась на цей крок, бо в той час «Життя в Таборі” мало вже добре наладнану редакційну групу й окремо адміністраційну, та мала кількох дописувачів з табору і з-поза табору. З датою 14. 10. «Життя в Таборі” змінило свого опікуна. Замість дописки «Неперіодичний орган Студентської Громади” було подано: «Видає команда табору”. Таким чином «Життя в Таборі” стало репрезентантом духовного обличчя табору, а рівночасно з збільшеним тиражем дістало доступ до широких кіл таборовиків.

Періодики в Ріміні:
»Життя в таборі”

Ще в Беллярії, коли патронат «Життя в Таборі” мала Студентська Громада, головним редактором був О. Городиський, прес, референт Студентської Громади. Він покликав до помочі редколеґію: д-ра Б. Левицького, мґра Л. Стеткевича, Б. Литвиновича та В. Каплуна, а дещо пізніше ще В. Ґоцького. Практика однак виявила, що таке число редколегії непрактичне з уваги на час та на брак можливости всім членам своєчасно знайомитись з надісланими матеріялами. Тому Городиський увів певні корисні зміни. Сам залишився шефом редколеґії, а мені доручив технічне редаґування, тобто підготову матеріялів до друку та їх розміщення. Б. Литвинович мав занятися літературою, а В. Каплун мистецьким оформленням, ілюстраціями, заставками тощо. Інші члени колеґії ще якийсь час сповняли ролю дорадників, але згодом і це відпало, подібно як співпраця Б. Литвиновича, який мав багато праці в штабі. Зате до складу редакції увійшли Микола Волинський, як мовний редактор, Богдан Будний як редактор літературної частини, а Любомир Рихтицький як відвічальний за статті на політичні теми, а теж як фейлетоніст.

До наших здобутків, з хвилиною переходу на загально таборовий тижневик, можна залічити постійний приділ паперу та фарби, що дозволило нам збільшити тираж до 300 примірників, а об’єм до 12 сторінок. Крім того це вможливило нам час до часу видавати деякі книжкові видання. Нам також приділено окремий барак для редакційної праці, прозваний «палацом преси”. Це в свою чергу вможливило нам збільшити постійний адміністраційний персонал, щоб часопис став тижневиком, а від 1946 р. щоденником з літературним, щонедільним додатком.

Але перехід під контроль штабу мав і деякі своі некорисні наслідки. Найбільш це була втрата повної свободи вислову. Кожну дрібничку з технічної сторони треба було устійнювати зі штабом, а з тим затрачувати багато часу на дискусію. З другої сторони ми все були наражені на встрявання команди посередньо чи безпосередньо в зміст газети, а це часто замикало чи обмежувало наші можливості сказати отверто свою думку. Були способи наставити над нами «цензорів з уряду«. Але ця спроба не вдалася, бо редакція ін корпоре зайняла становище, що або преса буде мати свободу вислову, або поверне назад до стану комунікатів штабу. Тоді не потрібні редактори, але звичайні писарі. Ми твердили, що преса таборова потрібна не для поширювання наказів штабу, але для обміну думок на різні актуальні теми, і не завжди мусить мати таку ж саму думку про ті справи, як її займає штаб, з уваги на свої обов’язки та відповідальність. Для прикладу редакція зайняла прихильне становище до нашого революційного руху та його боротьби під прапорами УГВР. Штаб такого становища не схвалював може не так з особистих політичних переконань, як радше з уваги на можливу реакцію зі сторони англійців, тодішніх союзників Москви. У тій справі дійшло до холодної війни між штабом а редакцією. Побоюючись опінії загалу таборовиків штаб побоявся вжити рішучих кроків у тій справі, тому почав підтримувати »Батьківщину« хор. Федюка. Старався зробити її конкурентом »Життя в Таборі«. Редакцію »Батьківщини” примістив у »палаці преси”, зразу біля нас. Виєднав для неї велику кількість паперу та можливість друкувати газету в німецькій друкарні на фототипі. Незважаючи однак на тиск моральний і технічний »Життя в Таборі” постійно розбудовувало свій апарат, покращувало зміст. Перший рік існування, від ч. 1 до 13 закінчився таким вислідом: Тираж від 50 примірників підвищено до 200, а попит постійно збільшувався, бо зростали домагання від полків. У тому ж часі на зміст складалися:

Література — 27%
Суспільна та релігійна тематика — 15%
Історія та література — 12-6%
Політичні вісті та з нашого життя — 15-8%
Звіти з життя нашого табору — 17-3%
Спорт, всячина, оголошення — 7-5%
«Сторінка читача« — запити і відповіді 4%.

Крім того редакція видала в першому році ще збірку віршів молодого початківця, але надійного, Юрія Форися — “З моїх думок”. Книжечка кишенькового формату, стор. 32, тираж 100 прим. Вступне слово написав Богдан Будний, а знімку автора зладив М. Фесолович. Обкладинку та знак В-ва нарисував Володимир Каплун.

Видано теж перший у полоні календарець. Календарій зладив о. Олександер Бабій, а загальна редакція була Б. Будного. Коли говорити про пройдений рік праці редакції «Життя в Таборі«, то варто ще згадати, що з ініціятиви О. Городиського при допомозі всієї редакції зорганізовано два авторські конкурси. До першого зголосилися трьох учасників, а до другого вісім. Ось згадка про це:

«Поволі, несміливо почали напливати твори писані на туалетному папері або на етикетках від консерв. Були теж об’ємисті оповідання на 64 стор. аркушевого формату. До конкурсового жюрі належали: сот. О. Винницький, хор. С. Федюк, бул. О. Городиський, мґр Томасевич, Всеволод Будний, Б. Литвинович, Вол. Ґоцький. До оцінки представлено:

Поезія:
О. Василевич — «За дротами”
М. Коломацький — «З пожовклих вельдпостів«
А. Легіт — »Лірика«
Ю. Форись — «Серед шатер« та «Партизани"
Проза:
О. Девлад — «За гроші все«, «Дурнів, »Поминки«, «Кабакова вагітність”, «На батьківщину”
З. Дмитришин — «Чи ж так не буває?«
П. Зарицький — «Петро роздумує«
Г. Найденко — «Перша любов”

Обидва конкурси були скромні як числом авторів так і представлених творів, але вони заохотили таборян братися до праці. Твори деяких авторів постійно заповняли сторінки таборової преси, а навіть пізніше часто можна було їх зустріти на шпальтах нашої еміґраційної преси. Коли знайшлись автори, то з ініціятиви Б. Литвиновича та Б. Будного створено «Літературно-Мистецький Клюб«, на сходинах якого читано та обговорювано всякі нові твори таборових авторів. До клюбу належали теж робітники редакцій та брали живу участь у дискусіях. Старанням О. Городиського переконано команду табору, щоб і »Осу« залічити до гурта загальної таборової преси. Під датою 1. 11. 45 є замітка в «Життя в Таборі”: «Появилося 8 число »Оси« в новому оформленні. З тим днем »Оса« стала загальною таборовою гумористично-сатиричною газеткою. Печатана тепер на циклостилі, містить карикатури В. Каплуна та Фесоловича й кусає всіх і вся. Тираж 30 прим. стор. 6. Видає В-во «Життя в Таборі”, а за редакцію відповідає В. Каплун”.

З днем 1. 11. 45 В-во »Життя в Таборі« приступило до видавання літературно-наукового журналу «Наш шлях«. Його першим редактором був хор. Г. Дорожівський, а всю адміністративну працю вело Видавництво. З тим днем «Життя в Таборі« стало поважним таборовим видавничим осередком. Від березня 1946 р. «Життя в Таборі« почало виходити двічі в тиждень, а при тому в кожному числі друкувалося у формі односторінкового додатку повість-фантазія Дончака «Марко Бурджа«. Пізніше ця повість вийшла в книжковому форматі. У квітні вийшла збірка поезій Богдана Бори — «В дорозі«. ...Враз із появою 50 числа «Життя в Таборі« почало виходити щоденно. Перше число появилося 16. 6. 46 і виходило так безперебійно до кінця табору полонених у Ріміні — травень 1947 р.

В липні вийшла збірка оповідань Ст. Елерсона «Сон літньої ночі« тиражем 150 примірників. ...При кінці липня видано окремо працю полк. В. Кравця — «Дивізія Галичина«, яка друкувалася раніше в газеті. У вересні видано масовим накладом 500 прим. д-ра І. Огієнка — «Рідне писання«, правописні правила для шкільного вжитку. Очевидно, що із ростом діяльности, розмежовано обов’язки поміж окремими відділами. Редакційна колеґія, машниново-коректорський відділ, радіокамера та радіокомунікати, друкарня та переплетня і експедиція.

Редакційну колегію творили: О. Городиський — відвічальний редактор, Л. Рихтицький — політичний редактор. Після вибуття з табору О. Городиського стан змінився: відвічальним редактором став Л. Рихтицький, нач. і техн. В. Ґоцький, а цілою адміністрацією завідував хор. Р. Мартинюк. Машиново-колекторський відділ і мовний — М. Волинський, літературний — Всеволод Будний, і машиністи — А. Тимкевич та В. Лотоцький.

...Тому, що «Життя в Таборі« мала ротаційний циклостиль та один плоский, штаб доручив нам виготовляти всякі потрібні для вжитку табору формулярі чи друки, а теж всякі скрипти для шкіл, навіть книжкові видання для культурно-освітнього відділу штабу. Про ці видання годиться згадати:

1. Бенд’є — «Минулі дні« — оповідання, приватно
2. “Скоро по-англійськи” — самоучок
3. »Оса« — тижневик
4. «Наш шлях” — місячник
5. »Гроно« — місячник Літ. Мист. Клюбу
6. «Юнацький Зрив« — орган Куреня Молоді
7. »Світло« — орган Товариства “Просвіта”
8. «Наше слово« — неперіодично

За ініціятивою О. Городиського та Л. Рихтицького створено в ТУП Тов. Українських Вояків Філятелістів. Газета радо містила всякі відомості та повідомлення з тієї ділянки. Ще перед зорганізуванням ТУФ редакція влаштувала конкурс на проект таборових марок. Пізніше пропам’ятні марки друкувалися при допомозі «Батьківщини”, що диспонувала фототипом з німецької польової друкарні.

Редакція «Життя в Таборі« влаштувала теж конкурс на найкращу знімку з таборовою тематикою. Це заохотило наших фотоаматорів і збагатило збірку таборових знімок. Редакція нав’язала теж контакти з заграничними нашими редакціями, які радо містили передруки з наших видань а теж ориґінальні статті з табору. Згадати б лише часописи: »Америка«, «Свобода», «Новий Шлях«, «Український Голос«, »Пролом«, «Наш Клич«. Таким чином таборові дописувачі, літератори чи мистці здобули србі доступ до широких читачів. Годиться з цих згадати — Богдана Бору, Степана Любомирського, О. Дончака, Бендера Віталія, Запорожця чи Вол. Каплуна — графіка. Не згадую тут про нашу таборову пресу в Австрії та Німеччині та різні календарні видання в заокеанських країнах, котрі друкували наші дописи, матеріали, знімки чи замовляли мистецьке оформлення.

Організатором і душею «Батьківщини» був хоp. С. Федюк. Його одиноким співробітником у початках був О. Гладкий — рисівник та переписувач матеріялів, а при тому гуморист. Федюк писав передовиці, історичну розвідку, вірші та вісті зі світу. Перші числа «Батьківщини» як і її попередника «Український Козак», були писані на машині та ілюстровані вручну кредками. Хоч рішено було в штабі, що «Батьківщина» стає загально таборовим органом, то коли глянути на наклад — десять примірників — то це виглядало наче гіркий дотеп.

»Батьківщина«

Щоб хоч дечим ситуацію поправити, «Батьківщина» з днем 12.11.1945 (ч. 8) перейшла на циклостилевий випуск. Хоч зміст був більш різноманітний, то зовнішній вигляд був поганий. Брак відповідного друкарського встаткування та вправного рисівника восковиків були причиною такого поганого зовнішнього вигляду. Амбіція Федюка не дозволяла йому звернутися за поміччю і порадою до редакції «Життя в таборі«. Він вирішив знайти розв’язку в іншій площині. З допомогою команди табору, а особисто май. Савелія Яськевича, якому «Життя в таборі« «Юнацький Зрив« та »Оса« зганяли сон з очей своїм націоналістичним становищем, хор. С. Федюк домігся дозволу друкувати «Батьківщину» поза табором, на фототипі в німецькій пресовій квартирі. Перехід на фототип дав редакції знову крім
кращого естетичного вигляду більше площі до друку. Тому прийшлось побільшити число співробітників. Крім Гладкого прийшов до праці політичний референт Петрика та перекладач з італійської мови Л. Роздільський. При фототипі працював відомий фотограф М. Демчук, а мистецьким оформленням займався О. Островський. Годиться згадати, що для «Батьківщини» май. С. Яськевич виєднав папір і фарбу від англійського командування. В той самий час для «Життя в Таборі« приділювано залишки всякого зайвого паперу із штабового запасу, невикористані плякати, наприклад, про поборювання мушної язви (гл. «Життя в Таборі« ч. 67, 80, 68, 81), а навіть папір до опаковки (гл. числа 7-20, чи 18-31). Такою політикою паперового наділу штаб збільшив тираж «Батьківщини» до 500 примірників, а пізніше до 2000, щоб у такий спосіб невтралізувати вплив «Життя в Таборі« серед таборян. Коли ж хор. С. Федюк відійшов на довший час на лікування, серед редакційного складу «Батьківщини» постала криза. Головним редактором журналу став тоді Микола Волинський, кол. мовний редактор «Життя в Таборі«.

Користаючи з можливости вживати фототип, видавництво «Батьківщина» почало видавати інші матеріяли. Видало збірку поезій поета Андрія Легота «Лірика» (ще на машині і вручну ілюстровану) в накладі п’ять примірників. Пізніше видало вже циклостилевим друком жарт на одну дію О. Запорожця «Обігнались». Обкладинку, що її виготовив О. Островський, відбито на фототипі. Видало теж кишеньковий календарець, кілька листівок, що втішалися великою популярністю — різдвяні, великодні та з історичною тематикою — рисунки О. Островського і Я. Яцушка. На чотирьох історичних картах були теж надруковані проєкти пропам’ятних таборових марок. Крім того М. Демчук видав у формі поштових карток багато знімок святочних і сатиричних. Найбільш популярною була картка «Задротянці пишуть лист до Рузвельтової«.

Так само, як біля »Життя в Таборі«, так і біля »Батьківщини« гуртувалося певне коло осіб. Поетом »Батьківщини« був тонкий лірик — поет Андрій Легіт. З прозаїків були — дід Девлад (О. Запорожець) з його невичерпою криницею оповідань з нашої минувшини, зокрема з козаччини та лоцманського побуту. Великою популярністю користувався куток розваги, що його вів О. Гладкий. Зразу це були не систематичні спроби, але з часом вони набрали сатиричної гостроти й нещадно розправлялися з нашими зовнішніми ворогами та з усякими внутрішніми неполадками. В 1946-1947 роках »Батьківщина«Ю користаючи з можливости друкувати журнал у більшому тиражі (до 2000 примірників), висилала багато примірників поза табір. Тому нічого дивного, що деякі числа попадали в руки большевикам, і нераз большевики їх використовували як доказ нашої »ворожої пропаганди проти повернення на батьківщину«. Справа та стала голосною, і навіть її обговорювали в британській палаті лордів, але для табору вона не мала ніяких неґативних наслідків.

Раз у місяць »Батьківщина« зі своїх 6 сторінок відступала дві о. Е. Кордубі для релігійно-виховного додатку. Редаґував цей додаток спочатку сам о. Е. Кордуба, а пізніше помагав йому Б. Будний.

Зродилася вона в Беллярії, під задушливим наметом третього полка, як сатирично-гумористична, багато ілюстрована карикатурами газетка. Зразу ж здобула собі загальну симпатію таборян, а водночас і «батьківсько-повчальні« поради команди табору. Маючи на увазі ролю, що її могла відіграти »Оса« в житті та настроях таборян, завдяки старанням та наполегливості О. Городиського вдалося перевести »Осу« на етап культурно-освітнього відділу команди табору, а тим самим забезпечити її безперебійний випуск. Від листопада 1945 року »Оса« вже друкувалася на циклостилі розміром 6 або 8 сторінок, тиражем 50, а пізніше 120 примірників. Була багато ілюстрована карикатурами. Виходила що два тижні, а згодом як тижневик.

»Оса«**

З переходом на циклостилеве видання та на етат команди табору, редакція »Оси« одержала також приміщення в дерев’яному бараці, де Вол. Каплун зразу влаштував собі малярське ател’є, а його співробітники гостроязикі богемісти — затишний закуток. Постала ширша редакційна колеґія, а теж технічний гурток. До редакційної групи належали карикатуристи — Вол. Каплун, М. Ф. Фесолович (Ґо-Ґо), Слупчинський (Ко-Ка), Малюжинський та Во-Ка (псевдонім Каплуна). Він був також автором жарґонових »балаків«, котрі втішалися популярністю серед таборян. Дописували ще Фю-Фю (Форись) і Давидяк, що спеціялізувався у львівському батярському жаргоні та багато інших.

...Цікаво, що »Оса« холоднокровно витримувала всі наступи «розгніваних богів таборових» та в незмінному складі перетривала до кінця табору. З переїздом до Великої Британії відновилася як стінна газетка в 80 таборі в Горблінґу. З переїздом Вол. Каплуна до Лондону (1948) продовжувала виходити фототипним друком у Лондоні, аж до його виїзду в Арґентину.

Спільною працею колективу »Оси« була видана прегарна книжечка карикатур видатніших осіб ТУП у Ріміні під заг. «Зібралася компанія«. Мистецьке оформлення — Вол. Каплун, карикатури ҐО-ҐО, тексти ЕФ-ЕФ. Редакція »Оса«, видавництво «Батьківщина», тираж мені невідомий, була мова про 200 примірників. Діяло теж у нашому таборі об’єднання малярів. Вони мали свій окремий барак. Каплун був їхньою душею і головою того об’єднання, подавав їм фахові поради, заохоту, вказівки та ін.

»Юнацький Зрив«
Пластуни та педагоги ще в Беллярії об’єднали всю молодь, що не мала ще 21 року життя в Курінь Молоді. Встановлено в тому куріні пластовий спосіб життя, а молодь поділено на різні роди перевишколів, у належности від їхньої освіти. Почала працювати середня школа з матуральними курсами, а теж і промислова школа з усякими її відмінами. Чим далі, тим більше Курінь Молоді міняв своє обличчя з пластового на зовсім навчальне, хоча пластова лелійка залишася до кінця емблемою куріня та особистою відзнакою цього куріня.

Зразу ж після створення цієї одиниці команда куреня рішила видавати молодіжний журнал. Тому, що курінь мав признаний збільшений харчовий пайок, до кандадатів на працю знайшлось багато і було з кого вибирати. Першим редактором був Й. Райнерович. Сам він не був пластун ані педагог та й ніякого досвіду в редакційній праці не мав. Тому після кількох невдалих спроб, його замінила редакційна колегія — Оглюк, Мельникович і Мудрий. За деякий час Мельниковича покликали як спікера до таборової радіовисильні, а журнал «Юнацький Зрив« редаґували Оглюк і Мудрий, аж до кінця таборування в Ріміні.

«Юнацький Зрив« виходив як місячник, на 16 сторінок друку, тираж — 120 примірників. Був багато ілюстрований, і мав цікавий та різноманітний зміст. Друкувалися в ньому матеріяли, що були допоміжні в навчанні. Багато місця відводилося спробам молодих дописувачів. Дуже цікаво редаґований був відділ розваг, загадок і гумору. Журнал був почитний серед молоді. Небагато таборян з-поза Куріня Молоді мали змогу його читати, тому були нераз трапунки, що за одне число «Юнацького Зриву« давали на базарі п’ять папіросів, а відомо що на таборові умовини, головно по питанні курива це була висока ціна. Мистецьке оформлення належало Вол. Каплунові, а ілюстрації до гумористичної частини виготовив М. Малюжинський. Головним редактором був М. Оглюк, а П. Мудрий був мовним редактором і коректором. «Юнацький Зрив« друкувався на циклостилі у видавництві «Життя в Таборі«. Спочатку дописували вчителі, але з поглибленням праці у школі більшість сторінок мусив опрацьовувати сам головний редактор. Тому що Курінь Молоді був під окремою опікою команди табору, то звичайно, що крім додаткових харчових приділів, Курінь діставав теж кращі приділи палива, паперу та ін. Курінь Молоді теж мав своїх патронів — УДК у Римі й арх. Івана Бучка. Тому теж «Юнацький Зрив« не мав тих усіх технічних труднощів, що їх мали інші редакції.

»Наш Шлях«
Коли «Життя в Таборі« перейшло на тижневик, постав тоді окремий журнал літератури та мистецтвва під редакцією Григорія Дорожівського. Був це журналик величини «Життя в Таборі« об’ємом 16 до 24 сторінки, накладом 100 примірників. Друкував праці більшого розміру, що не вміщалися на сторінки «Життя в Таборі«, а теж спроби молодих початківців. Були в журналику всякі новини з літературного життя нашої еміґрації, а навіть звідомлення з різних культурних імпрез. Згодом редаґування журналика перебрав д-р Ковальський, а після його відходу Б. Будний.

»Гроно«
Після створення літературного об’єднання виринула теж потреба мати свій орган. »Гроно« почало існувати під керівництвом Любомира Рихтицького, при тісній співпраці з Б. Будним та іншими. Поволі »Гроно« перебрало завдання «Нашого Шляху«. Головою Літературного клюбу був д-р Ковальський. Скільки чисел »Грона« вийшли та який був його наклад, у мене немає даних.

»На старт«
Десь під кінець 1946 року вийшла нова спортова газетка «На старт«. Хоч «Життя в Таборі« радо відпускало нашим спортовцям свої сторінки, але з розвитком спортового життя та збільшенням спортових імпрез сторінки «Життя в Таборі« виявилися замалі, щоб друкувати весь матеріял, а тому з ініціятиви Бірчака, Рубича та Припхана рішено видавати окремий спортовний журналик. Редагував його Сторожинський. Ближчих даних про цей журналик у мене теж не збереглося, хоч його друковано у видавництві «Життя в Таборі« з допомогою нашого адміністративного й технічного персоналу.

Були ще інші видання. Хоча в таборі були люди різних політичних угруповань, від правих гетьманців до лівих соціялістів — то преса без винятку намагалася завжди стояти осторонь взаємного поборювання політичних середовищ. Вона несла український патріотизм, національну солідарність та наголошувала і плекала вояцьке побратимство. Це була основна прикмета нашої таборової преси, яка часто мала свій окремий погляд на розв’язку різних питань і таборових проблем, що так правильно і відмітив Б. Будний у збірнику »Ріміні«.

Володимир Ґоцький*

Джерело: “Сурмач”, журнал Об’єднання був. Вояків Українців у В. Британії, числа 1-4, 1988 і 1-4, 1989

_________________________

* Володимир ҐОЦЬКИЙ нар. 3(15) жовтня 1889, с. Острів, нині Підкарпатського воєводства, Польща – † 11 лютого 1994, Лондон) Закінчив філософський факультет Краківського університету (початок 1930-х рр.). Як член ОУН був заарештований польською поліцією і засланий до концтабору Береза Картузька (1934–1935). Звільнений у жовтні 1935. Заступник директора, від 1936 – власник книгарні НТШ у Перемишлі. Під час німецької окупації працював в Українському допомоговому комітеті. Від 1944 – у реєстраційному відділі штабу дивізії «Галичина». Після війни перебував у таборі військовополонених у м. Ріміні (Італія), де був співробітником газети «Життя в таборі». 1947–1949 – у таборах військовополонених вояків 1-ї Укр. дивізії УНА у Великій Британії. Від 1952 – у Лондоні. Адміністратор тижневика «Українська думка» (1953–1956). Написав книги спогадів «На другому етапі» (1990, т. 1 http://diasporiana.org.ua/memuari/14654-gotskiy-v-na-drugomu-etapi/) і «З Перемишля до Ріміні» (1992, т. 2; обидві – Лондон), «Спогади сина Перемишльської землі» (Рим; Л., 2004, т. 1; 2005, т. 2). ЕСУ ** "Засновником та редактором «Оси» був поет-гуморист і художник-карикатурист Володимир Каплун, який всі свої тексти та малюнки підписував псевдонімом «Федя Юшка». Жартівлива газета настільки полюбилася таборянам, що виходила весь період існування табору, та продовжила видаватися вже у Великій Британії після розформування табору."
https://zbruc.eu/node/79533

Знимки: Редакційна колеґія "Життя в Таборі" "Життя в Таборі", число з 16.3.1947 http://diasporiana.org.ua/periodika/13914-zhittya-v-tabori-1947-ch-58-240/ "Світло", орган Товариства "Просвіта" табору Ріміні, число 1 з 1.9.1946 http://diasporiana.org.ua/periodika/6851-svitlo-1946-ch-1/ Поштові марки табору Ріміні "Батьківщина", число 8(20) з 3.ІІІ.1946 http://diasporiana.org.ua/periodika/1228-batkivshhina-1946-ch-8-20-3-bereznya/ "Оса" "Ад'ютант за дротами", надзвичайне видання "Оси" Володимир Ґоцький

Втрачений лемківський світ...

"Відчуття Батьківщини включає дуже багато понять. З наймасштабніших — це держава, суспільство, народ, мова, земля, історія, люди, міфи, культура. І все якось так складається, так все останнім часом якось прямує, що надійними, справді українськими і незрадливими залишаються лише міфи і, звичайно, земля. Покалічена, понищена і засмічена, але безглуздо прекрасна. Починаєш розуміти індіанців, починаєш розуміти чеченців, які є хоча б тому, що залишається хай саме каміння. Таке враження, що незабаром і наша справжня батьківщина залишиться власне на рівні землі. І ця земля не перестає бути рідною, твоєю. Незалежно від того, якій державі належить, які люди нею ходять, якою мовою говорять, в якій культурі купаються і якій історії моляться. На цих українських ландшафтах навіть лишайники на мертвому дереві чи розколеному камені залишаються вірними нашим міфам, які вміють триматися хоча б вітру — якщо нічого іншого вже не буде.

Це все цілком недавно я відчув, побувавши у найглухішому куті колишньої Лемківщини. Колишньої, бо там уже нема ніяких лемків, нема навіть лемківських пісень. Лише прекрасна пустка, нерівності рельєфу якої зафіксували назавжди інтонації лемківської міфічної космології. Цей майже безлюдний кут поділений між Південно-Східною Польщею і Північно-Східною Словаччиною. Збереглася топоніміка — імена місць — Маґура, Бехерів, Конечна, Гладишів, Горлиця, Баниця, Крива, Воловець, Низький Бескид. Залишилося те, що незрадливе — гори, доли і потоки. Залишилися антикварні сувеніри — ніби із сірників складені церкви, типові хати. Вони називаються хижі — довгі й лагідні, під одним дахом житло і людей, і худоби, бидла; залишилися талісмани-стежки між горами, долами, потоками, церквами і хижами. Людей дуже трохи, у нас нема таких малолюдних місцевостей (хіба Ґорґани), але люди не ті, тих забрали до одного ще у 1947 році. Дехто потому, щоправда, вернувся, але вернувся вже іншим. Тут можна вивчати на кожному кроці дві дисципліни — як руйнуються невживані дерев'яні будівлі, і як на покинених людьми територіях відбуваються процеси природного лісовідновлення. Але, незважаючи на весь жаль за цими нашими горами, які вже формально не належать нам, найперше виникають дві думки. Номер перший — оце справжня батьківщина, на тому незрадливому рівні землі і міфів. Номер другий — Добре, що там залишилися сама земля і міфи, і нічого іншого, що б їх могло знищити чи образити. І пост-скриптум, якщо у нас тут буде вже все чуже, останні українські індіанці мають для відступу заповітну лемківську резервацію."

Цей запис зі "щоденника" Т. Прохаська "ФМ Галичина", датований 25.02, нагадала мені публікація "Акція «ВІСЛА»: Список виселених сіл і містечок". 

http://zakerzon.livejournal.com/8724.html

Втрачений лемківський світ... Невигойний біль...

Богдан Рубчак згадує...

Богдан Рубчак про Бродского у зв'язку з його віршем “На независимость Украины”:
"Він взагалі свиня страшна у житті. Я його зустрічав кілька разів, і просто з ним говорити не можна. У ліфті в Університеті я говорив з дівчатами-українками по-українськи, а він зі своєю свитою в ліфті сміється й каже: “Вєздє етот украінскій язик!” І сміється. А я йому й сказав по-українськи: “Вибачте, добродію, якщо вам не подобається, затримайте ліфт і вийдіть зі своїм товариством, а я буду говорити своєю мовою.” - “О, який бадьорий!” - а він по-українськи вмів. “Бадьорий” - то дуже українське слово. - “Який бадьорий!” І почав собі кпити з мене. За ним бігала дуже Забужко, як була тут, Оксана, і інші українці. А цього не потрібно робити. Я думаю, що захоплення Бродським молодими є дуже шкідливим. Він мені не подобається. Він якийсь такий має гумор дивний, знаєте, і щось то в нього не ліпиться."
З фільму О. Фразе-Фразенка "Акваріум у морі".

Сказане Богданом Рубчаком могло би правити Бродському за епітафію.

Нема вже пана Богдана... Дуже сумно.

Київ

КИЇВ
Пам’яті Юрія Нарбута

Се він підніс — відданий на загладу
Вітрам азійським — золоте чоло,
Щоб стерегти незбуджену Елладу
Над вируванням пристрастей і злоб.

І від віків повзуть під стіни орди,
Як ніч, як тьма, як чорна сарана…
Навколо ж нарід, мирний і негордий,
В масній землі нестямно порина.

І від віків столичний город — вдовий:
І князь, і каган одійшли навік,
Лишень живуть міцним життям будови,
І голосний — їх кам’яний язик.

О, жаден гетьман з цих козацьких прерій
Не переніс до тебе свій намет,
Бо тут — віки, тут — блиск гучних імперій,
Тут — летаргія несмертельних мет.

Ні, не тобі мандровані держави.
Ти спиш і сниш один варязький сон,
Що встане день, покличе голос ржавий
І Третій Рим розірве свій полон.

Бо не в гіперборейських трясовинах,
А тут, де вічне море й древній степ,
Де гуркотить майбутнім Україна,
Він із землі залізом нам зросте.

…Гудуть вітри крізь площі і дзвіниці,
Та нерушимих стін не захитать!
А вколо — хлібороби міднолиці,
Висока синь і золоті жита.

Євген Маланюк
21. III.1930

Вид на Київ (Печерськ), гравюра Л. Тарасевича з «Києво-Печерського патерика», 1702.

і ніде мені немає дому...

* * *
і ніде мені немає дому
білий світ – лавина що пішла
золотих віків гнила солома
срібних – опалима ковила

тріск дерев печалей і матерій
неба не впізнати і води
холод – від джерел і до артерій –
вичорнення слів і лободи

і коли гойдне останню глину
перед тим як вас усіх гойдне –
у холодну мертву україну
закопайте мертвого мене

помахай кадилом юний отче
волю дай парчевим рукавам…
я – раніше трохи…
Бог не хоче
щоб я бачив те
що хоче вам…

Тарас Федюк

З книги "Горище"

Ярослав Дашкевич про друга і про себе

Ярослав Дашкевич про друга і про себе

Мені важко сказати, коли ми зустрілися вперше. І не просто зустрілися, а відчули якусь внутрішню симпатію. У кожному випадкові, в другій половині 1941 р. ми вже були добрими знайомими - у мене це був VI клас Першої академічної гімназії у Львові. Гімназія спершу була на давньому місці біля Політехнічного інституту (тепер там вона знову є), але скоро німці забрали будинок на шпиталь. Ми опинилися на вул. Волоській, 1, - невеликий будиночок біля Стрийського базару з мініятюрним подвір’ям для прогулянок під час перерви.

Мірко [член Головного проводу Конґресу Українських Націоналістів Мирослав Панчук] ходив рік нижче, але завжди шукав товариства старших хлопців. Тим більше, що різниця була формальною: він був рівно три місяці молодший від мене - народився 13 березня, але вже 1927 p., що рахувалося. Він горнувся до нас, бо ціла конспірація по лінії СУМ концентрувалася саме в нас, у VI класі. Усі ми знали Міркового батька, який викладав латинську мову. Був дуже м’яким і добрим, незважаючи на звання професора. Ми його любили й шанували як вояка Української галицької армії - моя мати, Олена Степанів, ставилася до нього як до товариша по зброї, у нас у класі була бібліотечка, яка складалася з книжок, які ми позносили - і Мірко часто заглядав до неї. На перерві він переважно був біля нас, старших, і був на рівних.

Гімназія (її звали гімназією П. Мечника) мандрувала далі. З Волоської вулиці її викинули також, і ми, вже як VIII клас, опинилися на Ринку, в будинку «Просвіти». Микола Панчук далі викладав латину. Мірко часто приходив до мене додому на вул. Піскову, 5 а. Я заглядав до його темної хати, типового міщанського помешкання з перелому ХІХ-ХХ ст. Матура була воєнною, приспішеною, щоб забрати хлопців до війська. Та більшість пішла до лісу, кілька з них загинуло в Українській повстанській армії. Ті, що лишилися в місті, тинялися по місті, уникаючи німецьких облав. Був десь квітень 1944 р. - я побачив Мірка, трохи розгубленого, на вул. Курковій (вона вела від Театинської до Піскової). - Що робиш? - Піду, мабуть, до протиповітряної оборони в Німеччині.

Пройшло польське «пшедвйоснє» львівського АК, коли стріляли українців - бо вони були основними ворогами, а не німці. Мірко «перескочив» один рік і у серпні 1944 р. ми зустрілися в 4 середній школі (директором був Жук, якого незабаром забрали, бо був католицьким діячем) на іспиті зрілості. Потім у Мірка було навчання у вузах. Часом ми зустрічалися на розі Личаківської і Солодової, біля базарчику (вул. Солодова виходила на Піскову) або там же біля костелу св. Антонія - біля будинку парафії. Розмови були невеселі.

Зник я з львівського обрію у грудні 1949 p., в період терору після провокаційного вбивства Ярослава Галана. Тоді мені інкримінували не лише, що син своїх батьків - військових і громадських діячів, зберігання «ворожої» літератури та участь у леґалізації підпільників при допомозі фальшивих документів нібито переселенців з Польщі (що було правдою). Мірка забрали в 1950 р. Ми були в різних спецтаборах. Один час відносно недалеко - в Східному Казахстані. До «долини смерті» у Спаську біля Караганди (9 табірне відділення Піщаного табору - колишня англійська мідна концесія та монастир для засланих монахів), де я був № СРР-120 (раніше И-Д-281), лише один раз дійшла вістка про Мірка. Коли після кривавого придушення Кенґірського повстання почали розкидати в’язнів по інших таборах, кілька з них потрапило до Спаська. Так я довідався про Мирослава, його участь у повстанні: Тоді він - це вже з його розповідей пізніше - близько зійшовся з Михайлом Сорокою, а після придушення повстання його кинули в Джезказґан, на марганцеві руди. Згодом Мирослав виступав на тему табірних повстань на Першому організаційному великому зборі КУН у 1992 р.

Повернулися з таборів до Львова 1956 р. Після Угорського повстання частину з нас виселили зі Львова, дехто (також я з майже 65-річною матір’ю) залишився. Мирослав на два роки опинився в Літині. Про нього доходили глухі чутки - він працював у якійсь майстерні чи на заводі. Після Літина Мирослав знову поринув у навчання. Ми бачилися рідко - бо про що було й говорити. Більше треба було думати - як далі?

Якось несподівано і не змовляючись ми зустрілися у 1959 р. в Литві, у Тракаї, оглядаючи руїни великокняжого замку на острові. І Мірко, і я приїхали до Литви, щоб зустрітися з приятелями часів ув’язнення. Сколихнув 1991 р. Збори політв’язнів, з’їзди та зустрічі національно спрямованих організацій (Державна самостійність України, Українська національна асамблея), наради зі Славою Стецько. У наступному році 28-29 березня ми зустрілися в будинку Центральної Ради в Києві на Конференції українських націоналістів. Я говорив про перспективи націоналістичного руху, готував політичні резолюції конференції. (Все це опубліковано в збірці «Конференція українських націоналістів. Матеріяли і документи ». - К., 1992). Велике враження на нас справила не лише велика кількість присутніх - стояли в проходах, в кулуарах, але й програмна доповідь С. Стецько, революційна, з закликом не допускати до розвитку великого капіталу в Україні (про що в опублікованому тексті - з тактичних міркувань - виразно не говорилося). Мирослав виступав на Першому зборі Конгресу українських націоналістів з доповіддю про повстання політичних в’язнів у таборах, скромно замовчуючи свою роль у Кенґірі (його виступ надрукований у збірці «Матеріяли першого збору КУН». - К., 1995).

Після багатьох років вимушеного безробіття мені доручили організувати Львівське відділення Археографічної комісії Академії наук (первісна назва, пізніше Інституту української археографії, тепер Інститут української археографії та джерелознавства Національної академії наук України). Місцем осідку став будинок Центрального державного історичного архіву України у Львові, в центрі міста на пл. Соборній, 3а (в наш час це приміщення здобуло фатальну славу через колосальні крадежі документів з історії та культури України, які відбулися в 2003-2005 pp.). Туди Мирослав заходив часто. З ляскотом та скреготом відчинялися середньовічні ковані двері до Societas S. Аппае, підходив Мірко і ми виходили надвір або в сіни, щоб обмінятися думками. Говорили відверто, прямо про організаційні та пропагандистські справи, часто іронічно, а навіть цинічно - бо не все складалося як слід. Тоді в Мирослава на обличчі з’являлася тонка скривлена усмішка, опущена вниз справа. Але такі були будні 90-х років.

Мешкав Мирослав на окраїні, на Пасіках, десь біля водокачки. Телефону вдома не було, тому при необхідності доводилося дзвонити до сусідів, щоб його викликали.

Завжди підтягнений, часом сутулий, деколи похнюплений, глибоко задуманий. Постійно скромний, небагатослівний, ніколи не підкреслював, що займає керівне становище (а був він головою Етичної комісії Головного проводу КУН, членом Головного проводу).

70-річчя Мирослава ми відзначали в приміщенні КУН на вул. Нечуя-Левицького. Скромний стіл, невелика кількість гостей, усміхнений Мирослав. Слухав, спустивши очі, що говорили про нього. Для більшості він був друг «Побратим», для мене він залишався побратимом з гімназійних років.

У червні 2000 p., вже хворий, він зайшов до мене, щоб порадитися про свою подорож до Америки. Я трохи знав це середовище з особистих вражень. Мирослав був худий, але повний наснаги. Ми обнялися і попрощалися. Вже назавжди. 23 вересня у Соммерсвіллі (Нью Джерсі, США) його не стало. Ще було прощання з домовиною 6 жовтня у Львові - прощання на вічність.

Нескорена душа Ярослава Дашкевича відлетіла 25 лютого 2010 року. 
Вічна світла пам'ять!

Сергій Білокінь. Ярослав Дашкевич: шлях у науці

http://www.s-bilokin.name/Personalia/Dashkevych2.html

Джерело знимки - "Незборима нація" Романа Коваля.