неділю, 30 червня 2019 р.

Проголошення Акту відновлення державности. Львів, 30 червня 1941 року

Львів'яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державности. 30 червня 1941 року. Знимка з архіву ЦДВР


Зі спогадів Зенона Тарнавського.
З осени 1939 він працював диктором на Львівській радіостанції, яка з липня 1941 мала назву "Радіостанція ім. полк. Євгена Коновальця".

...Вибухла війна з Німеччиною. Скінчився один період історії, почався инший. ...Почався 30 червня 1941 року. Було соняшно й радісно. Ми вийшли з підвалів. Львів віджив. По вулицях ходили німецькі вояки з пробоєвих відділів гірських стрільців. Багато говорилося, що до Львова першими ввійшли українські відділи, але мало хто їх бачив. А втім увага Львова й так скерована була на вулицю Лонцького, Бриґідки і Замарстинів. Там большевики перед відступом помордували тисячі в'язнів. Тюрми відкриті. Переповнені живими, що шукають своїх близьких. Порозкидувані картотеки, суміш одягів, устаткування і залишків харчів, поломані вікна й двері і страшний сморід палених людських тіл.
Я негайно погнався до Радіокомітету, де застав кількох сторожів і техніків Яценкова і Гандуровського. Радіостанція була нечинна. Большевики, залишаючи Львів, ще заскочили до будинку Радіокомітету і хотіли ґранатою здемолювати приміщення, але технік Гандуровський, що мав тоді дижур, запустив залізні рулети, і ґраната вибухла на сходах, не спричинивши більшої шкоди. Зате на радіостанції ґраната кинена через вікно розбила велику катодову лямпу. Справа виглядала погано, але ми знайшли вихід. Мені вдалося віднайти інж. Владику, який негайно взявся до роботи в ампліфікаторні. Прийшов теж його брат Станислав, теж інженер-радист. Інж. Корецький, головний інженер радіостанції, замінив лямпу і пустив на хід ґенератор. Але електричного струму було так мало, що вистачало тільки для обслуги мікрофонів. Студії мусіли обходитися без світла. В усякому разі радіостанція діяла і можна було починати радіомовлення. Я пішов до студії і прочитав перший воєнний комунікат, на швидку руку перекладений з німецького, і запустив концерт з платівок, які були в дикторській студії. До Радіокомітету зайшли два німецькі вояки з пропаґандивної сотні, що їхала далі на фронт. ...Вони прочитали свої “беріхти”, “зондермельдунґи” і просили нас перекласти все на українську мову та прочитати в радіо. Станція була цілковито в нашому розпорядженні.
За годину ми прочитали перший комунікат і передали нове надзвичайне повідомленні про нові успіхи німців на Сході. Після другої передачі станція мала передишку. Я за той час вийшов оглянути місто. ...Біля міської управи я знайшов ред. Івана Вітушинського, якому розказав про стан радіостанції і можливості її використання. Вітушинський завів мене до “Дністра” при вул. Руській, де містилася головна квартира ОУН і де мав свою канцелярію Ярослав Стецько.
Вітушинський представив мене Стецькові і переповів мою реляцію про радіостанцію. Стецько доручив написати наказ, яким призначив мене тимчасовим керівником радіостанції. З тим я повернувся до Радіокомітету, де застав Р. Пашківського з якимось молодим чоловіком, потім я дізнався, що це був Ярослав Старух. Я показав Пашківському Стецькове письмо. Він прочитав і передав Старухові, а Старух прочитав і, не сказавши мені ні слова, сховав письмо до кишені, а до Пашківського сказав: “Буде так, як я сказав.” І я залишися диктором. До студії прийшов молодий чоловік, що назвав себе Юліяном Савицьким, і заявив, що буде теж диктором. Заповідав передачі дуже патетичним шкільно-драматичним голосом. Ми чергувалися при мікрофоні. Старух подав нам до відома, що наша станція отримала нову назву: “Перша Українська Радіостанція ім. Євгена Коновальця”. І так ми її тепер і оголошували. Ми теж дістали наказ тримати безперебійну службу в студіях для передачі звідомлення з Народних Зборів, які відбувалися в залях “Просвіти”. Довго не було ніякого звіту і ми за той час передавали музику з платівок. Пізно ввечері — в студіях було вже темно — прийшов Старух. Він мав приготований звіт, але не міг його читати, бо було темно. Ми всі були схвильовані. Врешті хтось знайшов свічку. Треба починати. Передача дуже важлива: Акт Відновлення Української Державности і звіт з Народніх Зборів. Хотіли зачати з національного гімну. Це було самозрозуміле, але в бібліотеці гімну не було. І, мабуть, у цілій Галичині не було гімну на платівках. Справу врятував вояк з німецького пропаґандивного відділу. Він мав гімн награний на м’якій восковій платівці, а наспіваний ймовірно хором Божика у Кракові. Цей вояк передав нам гімн, а потім по-німецькому заповів, що перед мікрофоном виступить… заступник Бандери Ярослав Старух. Старух, схвильований і так, ще більше схвилювався тією несподіваною «посадою» і почав читати Деклярацію. Читав її поганенько, бо світло ледве блимало, а він ще до того мав невиразну дикцію, – не вимовляв “р”. Після цього я читав звіт з Народніх Зборів, на яких проголошено Тимчасовий Уряд з Ярославом Стецьком на чолі. За годину я знову прочитав Деклярацію і повторив звідомлення. Савицький, що прийшов у міжчасі до студії, читав Деклярацію втретє. Другого дня ми під час ранкової передачі подали обширне звідомлення з Народніх Зборів, ще раз прочитали Деклярацію і попросили до мікрофону о. Івана Гриньоха, що прочитав архипастирський лист Митрополита А. Шептицького і благословення для українського народу й його уряду. Після того ми зачитали послання Митрополита Полікарпа.


Пастирський лист Митрополита Шептицького, написаний 1-го липня 1941 року, на другий день після того, як Україна проголосила свою незалежність. Знимка від п. Івана Матковського

Знимка зі "ЗБруча"


Прибуття батальйону "Нахтіґаль" до Львова. 30 червня 1941 року



"Нахтіґаль" у передмісті Львова. Привал. Ранок 30 червня 1941 року. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху.

30 червня 1941 року о 4 годині 30 хвилин ранку батальйон “Нахтіґаль” (північний відділ Дружин українських націоналістів) прибув до Львова.

УКРАЇНСЬКИЙ БАТАЛЬЙОН "НАХТІҐАЛЬ”
Володимир Косик,
доктор історії Собонни та УВУ

На початку 1941 року, коли німецькі військові чинники сподівалися близької війни з советською Росією, керівництво ОУН під проводом Степана Бандери подумало, що прийшов час використати німців для української справи, а саме, для військового вишколу якоїсь кільсости українців з допомогою німців. Провід ОУН мав на думці опісля використати цих вишколених людей для створення основи української національної армії, не зважаючи на те, які пляни може мати гітлерівська Німеччина.
Тому представник ОУН-Бандери, Ріко Ярий, громадянин Австрії (а після приєднання Австрії до Німеччини, громадянин Німеччини), який раніше служив в Українській Галицькій Армії, з доручення проводу ОУН-Бандери розпочав переговори з представниками Верховного командування німецької армії, які закінчилися в квітні 1941. Спочатку переговори йшли з офіцерами резерву, а домовлення були прийняті вищими офіцерами ОКВ (верховного командування вермахту) та апробовані адміралом Канарісом. Ці домовлення були усні та секретні.
Рій вояків «Нахтіґалю». Фото з Вікіпедії

Результат домовлення був такий: вермахт зобов'язується взяти на військовий вишкіл 600-800 членів ОУН. У військових справах вони мали залежати від вермахту, а в політичних від ОУН.
В тодішній ситуації вишколювати відкрито таку кількість людей в Німеччині чи Австрії не було можливо. Єдиний вихід — вишколювати їх під прикриттям вже існуючої військової формації, а саме навчального полку для окремих доручень 800 “Бранденбурґ”, який був підпорядкований командуванню абвер/закордон (Amt Ausland/Abwehr), і до справ якого ніхто не смів вмішуватися. Офіцерам “Бранденбурґ” доручено зайнятися звичайним військовим вишколом українських добровольців, яких поділено на два батальйони. Один батальйон був сформований в Австрії, і він отримав кодову назву “Ролянд”, а другій сформовано в генеральній губернії і він отримав кодову назву “Нахтіґаль”. Його комендантом з українського боку був Роман Шухевич*, пізніший головнокомандувач УПА.
Вишкіл батальйону “Нахтіґаль” розпочався у квітні 1941 у розлогому навчальному таборі вермахту в Нойгамер, у Сілезії. Батальйон отримав звичайне військове навчання, а не якесь навчання для шпигунської чи підривної діяльности, як це часто пишуть несовісні автори. Це військове навчання не тривало довго.
Під кінець травня 1941 верховне командування 17-ої армії видало наступний секретний наказ:
...
Стосується: Додаток одного батальйону полку 800 д.о.д.
Групі військ Південь
Проситься про підпорядкування доволі міцної частини 1-го батальйону полку д.о.д. 800 та окремої формації Нахтіґаль.
Як місця введення їх в дію передбачається:
а) Львів і близькі околиці з метою зайняття і забезпечення існуючих там обладнань щодо доріг, господарства та устаткувань (залізниці, водопостачання, фабрики, поштові і телефонні установи).
б) міст біля Перемишля.
Тут передбачається введення в дію одної рот, якщо не передбачається великих боїв за міст.
в) В ході операцій може бути питання скинення саботажних підрозділів за лінією фронту для знищення мостів на Дністрі; тому прохається про підкріплення батальйону принаймні 60-ма парашутистами.
За Верховне командування
Шеф Головного Штабу підп. Мюллер
Ось оцей документ німецької армії виявляє деякі основні пункти справи. По-перше, батальйон “Нахтіґаль” не мав жодного номера німецьких збройних сил, і тому формально не належав до цих збройних сил, а був окремою частиною без номера німецької армії. По-друге, “Нахтіґаль” не належав до полку для окремих доручень (д.о.д.) Бранденбурґ, якого всі роти мали номер, а був лише йому військово подпорядкований.
По-третє, завдання батальйону “Нахтіґаль” дуже точно і виразно накреслені в наказі німецької армії. Ці завдання не мали нічого спільного з будь-якими поліційними заходами, а тим більше з розстрілами цивільного населення.
Наступний наказ із 12.6.41 уточнює, що а) підрозділ полку “Бранденбурґ”, у Закопаному, переходять у підпорядкування армійській команді І.ІІ, та б) “Нахтіґаль”, підпорядкований першому полку “Бранденбурґ”також переходить до армійської команди І.ІІ. Отже, ці дві військові формації знову названі окремо.
Наказ 17-ої армії із 16.6.41 говорить, що “3.) Батальйон полку 800, разом із окремою формацією “Нахтіґаль” (цю останню довести в околицю Pruchnuk-Miasto) залишаються у підпорядкуванні Головного командування. Із початком походу 101-ої легкої дивізії обидві формації переходять до генеральної команди ХХХХІХ. Звідси вони мають опісля бути переведені до розпорядження Верховного командування армії (OKW) у такий спосіб, щоб вони вчасно могли бути введені в дію у Львові”.
Тут знову видно, що “Нахтіґаль” і батальйон полку д.о.д.800 — це дві окремі військові одиниці.
18 червня, коротко перед нападом Німеччини на СССР, батальйон “Нахтіґаль” скерували до німецько-совєтського кордону. Команду над батальйоном перебрав командир першого батальйону Бранденбурзького полку.
У ніч із 22 на 23 червня батальйон перейшов кордон біля Перемишля, не вступаючи в бій, і рушив у напрямку до Львова. Просуваючись недалеко від фронту, батальйон прибув до Львова разом з першим батальйоном Бранденбурзького полку 30 червня о 4 годині 30 хвилин ранку.

"Нахтіґаль" у Львові. Попереду колони, правдоподібно, обер-лейтенант Роман Шухевич. Фото з архіву ЦДВР

Роман Шухевич (перший ряд, посередині) в однострої батальйону "Нахтіґаль".

Південний відділ ДУН, “Ролянд”, який був під командуванням майора Є. Побігущого, закінчив свій вишкіл дещо пізніше, був через місяць після вибуху війни висланий на Україну в напрямі Одеси.
Відповідно до одержаних наказів “Нахтіґаль” зайняв деякі стратеґічні і промислові об'єкти, в тому також львіське радіо. Цю службу члени “Нахтіґаль” несли, мабуть, один тиждень. У наслідок проголошення українцями відновлення Української держави 30 червня 1941, яке не було узгоджене з німцями, німці загострили своє ставлення до українців, позбавили українських командирів їхнього командного значення, батальйон переведено в безпосереднє підпорядкування німецькому командуванню.
6-7 липня 1941 батальйон німці вивели зі Львова і через Тернопіль він прибув 14 липня до Проскурова. Він брав участь у боях на фронті в районі Браїлова біля Вінниці. Після узяття Вінниці батальйон отримав відпочинок у Юзвині (тепер Нєкрасово), а біля 13 серпня 1941 батальйон ”Нахтіґаль” отримав наказ сісти з майном у поїзд і повернутися до свого табору в Нойгамері. Там він був роззброєний і припинив своє існування. Українських солдатів німці декілька тижнів пізніше, на основі особистих контрактів служби на один рік, перевели до батальйону охоронної поліції 201.
"Ролянд" був у Румунії біля українського кордону, звідки був відкликаний до Відня телеграмою з 10 серпня 1941 року. Він повернувся до Австрії (до Завберсдофу, біля Відня).
Після війни батальйоном “Нахтіґаль” ніхто не цікавився, крім українців.
Раптом у жовтні 1959 зайшла зміна. 23 жовтня 1959 у Східному Берліні відбулася прес-конференція східнонімецького професора Альберта Нордена. Професор Норден звинуватив західнонімецького міністра Т. Оберлендера в тому, що він віддав наказ знищити жидів та польських інтеліґентів Львова... з допомогою батальйону “Нахтіґаль”.
Т. Оберлендер, призначений 1953 року Аденауером на посаду міністра у справах німців — прогнаних, репатрійованих та жертв війни — постійно викликував ненависть Москви і Східного Берліна своєю різкою антикомуністичною і антисовєтською політикою. Щоб домогтися відставки міністра, Москві треба було звинуватити його у нацистських злочинах.
[...]

Теодор Оберлендер (1905 — 1998) — професор аґрарної політики, військовик, політик. Начальник штабу батальйону «Нахтіґаль». Життєпис: https://lesinadumka.blogspot.com/2019/06/blog-post_46.html

___________________
* Роман Шухевич у батальйоні "Нахтіґаль"   https://lesinadumka.blogspot.com/2019/07/1970-1941.html


Птаха на ймення Nachtigall
Мандрував хтось краями та зіткнувсь із стіною,
Та й пробив головов так, що бризнула кров
В синє небо зірками.
Славно, їй-богу, ті зірки запалали,
І тоді мені батько сказали,
Щоб я вже збирався в дорогу.
Славна дорога пролягала лугами.
Я йшов і шукав хто був смерть,
А тепер кого братом назвали.
А він тихо стояв за моїми плечима.
Він спокійно стояв і дивився на мене
Скляними очима.
А за горою в гаю виднілася рідна стріха,
Стріха ховала тихо ґверову сталь.
Я ж на прохання мами ішов з чистими руками,
Та в серці моєму лунко співав Nachtigall!
Дай мені руку; кличе славна дорога,
Ми підемо по ній у навколишній світ
Під проводом Бога.
Та той брат лиш стояв на суцвітті калини,
Його пальці судомно стискали
Тіло моєї дитини.
А за горою в гаю виднілася рідна стріха.
Стріха ховала тихо ґверову сталь.
Я ж на прохання мами ішов з чистими руками,
Та серце моє ущент розривав Nachtigall!
Слова: Андрій Середа
Музика: Кому Вниз



Теодор Оберлендер, політкерівник і начштабу батальйону «Нахтіґаль»


Теодор Оберлендер — професор аґрарної політики, військовик, політик. Політичний керівник у батальйоні «Нахтіґаль» і начальник його штабу. Дехто називає його “архітектом єдиної Европи”.
1 травня 1905 — 4 травня 1998
Агроном за освітою, навчався в Мюнхенському університеті Людвіґа Максиміліяна, в Університетах Гамбурґа і Берліна. У 1928 захистив докторську дисертацію. Професор Ґданського університету (з 1934), Кеніґсберзького університету (1937), Університету Ґрайфсвальда (1938), Німецького університету у Празі (1940). У 1928 вступив на службу в змішану німецько-совєтську фірму, що займалася продажем насіннєвого зерна. У 1930-1934 неодноразово відвідував СССР. Член NSDAP з 1933. З 1937 - офіцер Абвера (фото), з 1939 - у Abwehrstelle Breslau, в Дивізіоні II (саботаж і диверсії). З червня 1941 в ранзі обер-лейтенанта - політичний керівник і начальник штабу спеціяльного батальйону «Нахтіґаль» (одного з двох підрозділів ДУН, або групи “Північ” http://esu.com.ua/search_articles.php?id=21916), сформованого з українських добровольців. Влітку - восени 1941 в розпорядженні Райхскомісара України Еріха Коха. З осені 1941 до літа 1942 командир з'єднання спеціяльного призначення «Горець»  https://ru.wikipedia.org/wiki/Батальон_особого_назначения_«Бергманн»
Написав меморандум «Як поводитися зі східними народами, щоб створити єдину Европу». Значний час працював військовим кореспондентом у полку військ СС «Курт Еґґерс» https://ru.wikipedia.org/wiki/Полк_СС_«Курт_Эггерс». З березня 1945 в ранзі капітана став начальником школи пропаґандистів РОА генерала Власова в Дабендорфі. 23 квітня 1945 здався в полон американцям.
По війні обіймав посади у Баварії. У 1953 був обраний до Бундестаґу. За канцлера ФРН Аденауера був федеральним міністром у справах переміщених осіб, біженців та інвалідів війни.
У той час почалася скоординована акція КҐБ з дискредитації Оберлендера, якого звинувачували у вбивствах євреїв та польських професорів влітку 1941 у Львові разом із вояками батальйону «Нахтіґаль». У 1960 Верховний Суд НДР навіть засудив його заочно до довічного ув'язнення. Однак згодом, після падіння СССР, з'явилися докази спланованої спроби фальсифікації документів та дискредитації Оберлендера, а через нього й усього тогочасного німецького уряду. У своєму власному розслідуванні 26 вересня 1960 року суд Бонна виправдав Оберлендера й відкинув усі звинувачення проти нього.
Від 1961 не займався федеральною політикою, працював у громадських об'єднаннях, провадив наукову діяльність. У 1962 звинувачувався совєтською владою у вбивстві Степана Бандери на противагу судові над Богданом Сташинським.
Помер у Бонні.  https://en.wikipedia.org/wiki/Theodor_Oberl%C3%A4nder


МОСКВА, „СОЛОВЕЙ" І ОБЕРЛЕНДЕР 
За кілька тижнів перед виїздом Хрущова до ЗДА Москва розгорнула широку пропаґандивну кампанію проти Західньої Німеччини, обвинувачуючи її уряд, зокрема канцлера Конрада Аденауера в небажанні ліквідувати холодну війну і в намаганні розбудовувати збройну силу й індустрію для аґресії проти Совєтського Союзу. Більшість закидів Москви проти Бонну зводилась до того, що Західна Німеччина продовжує націонал-соціялістичну аґресивну політику, що в німецькому уряді і військовому командуванні сидять гітлерівці й реваншисти і т. ін. Щоб підірвати престиж уряду Аденауера, пущено в рух і справу д-ра Теодора Оберлендера, західньо-німецького міністра у справах переселенців. Московські пропаґандисти одержали доручення зробити з Оберлендера за всяку ціну не тільки гітлерівця, але й фактичного керівника гітлерівсько-ґестапівського терору на окупованих Німеччиною під час війни землях, зокрема, в Україні.
Головну атаку проти Оберлендера поведено із сторінок офіційного совєтського зовнішньо-політичного тижневика „Новоє Врємя", видаваного російською, англійською, французькою, німецькою, естонською, польською, чеською, румунською і шведською мовами в Москві. У 25-му числі цього тижневика (з 28 серпня ц. р.), отже за два тижні перед виїздом Хрущова до ЗДА, появилася велика стаття п. н. „Справа боннського міністра Оберлендера", написана Л. Безименським на підставі матеріялів, зібраних і доставлених йому співробітниками совєтського центрального архіву, а також „львівським'' журналістом В. Бєляєвим, “литовськими" журналістами К. Демскісом, С. Рукшенасом, М. Лозинським та східньо-німецькими „публіцистами" В. Гольдштайном і В. Поробкою, що вліті 1959 року їздили навіть до Львова в розшуках матеріялів про ...Оберлендера. Після цієї статті посипалися випади проти Оберлендера із сторінок совєтської щоденної преси, зокрема, київської „Радянської України", яка надрукувала про нього (в числі з 5 вересня ц. р.) статтю якогось Ю. Роботи п. н. „Про „солов'їв”-розбійників та міністра-вбивцю". Згадав про Оберлендера „не злим, тихим словом" і міністер закордонних справ Української ССР Лука Паламарчук під час свого виступу в Об'єднаних Націях, 30 вересня 1959 p., називаючи Оберлендера „одним з катів українського народу" і пригадуючи його і слова, виголошені колись у Гамбурґу: “В Росії нас чекає земля! Ми повинні пустити там коріння”.
Д-р Теодор Оберлендер, німецький учений-агроном й економіст, в рр. 1933-1940 професор різних німецьких інститутів й університетів (востаннє в 1940 році був професором у Німецькому університеті в Празі) — особа сама по собі, як німецький економіст і теперішній міністер у справах німецьких переселенців, далека до українських справ і започаткованої проти нього московської кампанії можна б і не згадувати, якби не те, що Москва докладає всіх заходів і зусиль, щоб пов'язати цього німецького професора не тільки з гітлерівськими злочинами, довершеними за другої світової війни в Україні, але навіть і з українськими військовими формаціями часу другої світової війни. Крім закиду співучасти в гітлерівських погромах в Україні Обрелендера обвинувачують Совєти ще й у тому, що він був прихильником ...ліквідації колгоспів.
Атакуючи Оберлендера, Москва намагається за одним разом вдарити й українських націоналістів, пришиваючи їм так само, як Оберлендерові, злочини, заподіяні гітлерівцями після зайняття німцями України, навіть злочини, доконані самими Совєтами.
„У Львові пам'ятають, — пише „Новоє Врємя" в названій вище статті, іменувавши перед тим професора Оберлендера політичним керівником батальйону ,,Нахтіґаль" („Соловей"), — що перші до міста вдерлися диверсанти з жовто-блакитними петельками (уніформа „Нахтіґаль"). Вслід за цим почалися погроми і бешкети, грабунки і розстріли. Першими були знищені совєтські службовці і жиди, які залишилися в місті. Після того, 4 липня 1941 p., була започаткована спеціяльна акція для знищення польської інтеліґенції. Поблизу Кадетської вулиці були розстріляні видатні діячі науки і культури — професор, колишній польський прем'єр-міністер Казимир Бартель, професори Володимир Круковськнй і Роман Ренський, письменниця Галина Гурська. відомий юрист Аллерганд — всього понад 30 осіб. Ці факти потім були зареєстровані в актах Надзвичайної державної комісії (СССР — О. P.). В роки окупації були знищені у Львові десятки тисяч людей. Початок цій кривавій різні поклав батальйон Теодора Оберлендера. Разом з ним погромами керував інший офіцер розвідки — професор Ганс Кох, приятель і співробітник Оберлендера в Кеніґсберґу".
Стільки ревеляцій про перебування Оберлендера у Львові подало „Новоє Врємя". А поширив, розгорнув і побільшив їх Ю. Робота у своїй цитованій вище статті в „Радянській Україні" (з 5 вересня ц. p.).
„Вісімнадцять років тому, — пише цей совєтський робот чи Робота, — в ніч з 29 на 30 червня 1941 року, в місті Львові фашисти зробили страшний злочин. За сім годин до початку наступу першої гірської дивізії гітлерівців у місто вдерся диверсійний батальйон „Нахтіґаль" („Соловей"), укомплектований затятими головорізами з української буржуазно-націоналістичної наволочі. Гітлерівські „солов'ї" за наперед складеними списками арештували сотні комуністів, комсомольців і безпартійних і по-звірячому знищили їх на тюремному дворі на колишній Замарстинівській вулиці. Кожної ночі із свого штабу — палацу Митрополита Шептицького — ,,солов'ї" чинили свої розбійницькі напади на квартири мирних громадян. В ніч з 1 на 2 липня жертвою кривавого терору впали три тисячі юристів, лікарів, інженерів.та інших представників львівської інтеліґенції. Та особливо відзначились бандити, одягнені у фашистську військову форму з жовто-синіми погонами, в ніч з 3 на 4 липня, коли по-звірячому були закатовані 36 вчених, письменників, професорів Львівського університету та інших вищих учбових закладів міста".
В дальшому Ю. Робота стверджує, що пригадати тепер всі ці ліквідаційні акції спонукала його чи його повелителів буцімто недавно виявлена обставина, що „політичним керівником бандитських операцій батальйону ,.Нахтіґаль" був ніхто інший, як нинішній міністер боннського уряду у справах переселенців Теодор Оберлендер і що це він “разом з професором славістики Кеніґсберзького університету Гансом Кохом, катом польського народу Франком та іншими майстрами “заплічних справ", розробив за дорученням фашистських ватажків пляни колонізації українських земель . . ."
Всі ці довгі цитати наведені для того, щоб показати, якими неправдоподібними нитками шиті і як неузгіднені всі ці ревеляції з подібними ревеляціями, поданими зовсім недавно в совєтських публікаціях. Не зважаючи на те, що консультантом і співробітником автора статті про Оберлендера в тижневику .,Новоє Врємя" був “львівський" письменник і журналіст Володимир Бєляєв, що в співавторстві з Михайлом Нудницьким написав книжку “Під чужими прапорами” (Київ, 1956), факти і дані, подані ним у цій книжці, цілком суперечать фактам і подіям, поданим тепер у тижневику “Новоє Врємя” і в щоденнику “Радянська Україна”.
Поданих тепер ревеляцій про батальйон “Соловей” (насправді це був так званий “український батальйон”, зорганізований німецьким командуванням в рямцях операції “Нахтіґаль" проти волі націонал-соціялістичного проводу) в книжці Бєляєва і Рудницького зовсім не згадується. Немає там ніякої згадки про винищування членами батальйону львівських комуністів і комсомольців. Якщо ж іде про відому акцію знищення польських науковців і письменників в днях 3-4 липня 1941 p., то в книжці ,,Під чужими прапорами" стверджено виразно, що започаткували й перевели цю нищівну акцію „німецькі офіцери у формі СД із зображенням черепів на чорних обводах", які зайняли "для своїх загонів декілька будинків між вулицями Кадетською і Вулецькою", а ув'язнення перевели „оперативні групи гестапівців" (стор. 112 і 113).
Щождо вбивства польського професора політехніки і кол. польського прем'єра Казимира Бартля, то твердження "совєтських журналістів із “Нового Врємєні", нібито винен у цьому батальйон ,.Нахтіґаль", — теж свідома брехлива видумка, бо загально відомо, що українці не були причетні до цього злочину хоч би тільки тому, що проф. Бартель згинув не з З на 4 липня 1941 року, але як стверджено на підставі свідчень його родини і близьких, був розстріляний 22 липня 1941 р. за особистим наказом Гімлера, після спроби останнього намовити Бартеля пристати на “коляборацію" з гітлерівськими окупаційним режимом в Польщі.
Так само цілком суперечні і недостовірні колишні і теперішні твердження про наявність якихось „чорних списків", за якими мала бути винищувана польська і жидівська інтеліґенція у Львові влітку 1941 р. Згідно з ревеляціями Бєляєва і Рудницького, подаваними в їхній книжці „Під чужими прапорами" на стор. 112 „чорний список нібито був складений Організацією Українських Націоналістів (ОУН) ще „задовго до початку другої світової війни” і його „влітку 1940 року Мельник і Бандера передали керівникам фельдґестапо в Кракові". Тепер же, згідно з твердженням Ю. Роботи в “Радянській Україні”, “чорні списки смертників, куди були занесені імена найбільш видатних і поважаних представників інтеліґенції Львова" були складені „ще задовго до нападу фашистів" Теодором Оберлендером. Гансом Кохом, катом польського народу Франком та іншими...
Український батальйон ніякого відношення до німецької екстермінаційної політики супроти поляків і жидів у Львові і в Західній Україні влітку 1941 року не мав. Цей батальйон перебував усього один тиждень у Львові і потім, після переходу на Вінниччину, був відкликаний і зліквідований. Єдиним. що міг зробити у Львові цей батальйон, що йшов під проводом пізнішого командира УПА Романа Шухевича, було розкриття жахливих злочинів, заподіяних совєтами перед їх відступом зі Львова у тюрмах, зокрема, у Бриґідках і на Казимирівській. Цього розкриття Совєти не можуть забути українським націоналістам, і тепер приписують їм погроми та ліквідаційні акції, що їх командування і вояки цього батальйону не мали ні часу, ні змоги, ні навіть права переводити.
Саму ж особу Оберлендера використано тепер не для того, щоб доказати його співучасть у недоконаних ним і батальйоном, у проводі якого він справді в той час був, “злочинах”, але щоб сфабрикувати з нього „одного з катів українського народу" в той час, як „катом українського народу" проголошено в американській і в світовій пресі Нікіту Хрущова, справжнього спричинника мільйонових душогубств в Україні. Тим більше, що, б'ючи Оберлендера і представляючи його як керівника гітлерівського терору в Україні, Москва водночас хотіла вдарити Аденауера і Західню Німеччину, і знеславити ще раз українських націоналістів в опінії світу.
О. Р.
“Свобода”, 14 жовтня 1959

Загадка Василя Кучабського



“Щоб ми колись створили свою державу, від нас залежить, чи доложимо усіх зусиль, щоб перемогти. Я особисто хочу ці зусилля класти, бо інакше не було б рації залишатись українцем...”

Василь-Дмитро Кучабський
* 4 листопада 1895, Пустомити - † 28 червня 1971, Бланкенбурґ, НДР

Член "Пласту"; четар, згодом сотник УСС; військовополонений у Росії; сотник, згодом командир полку СС; член української дипломатичної місії у Швеції; учасник українсько-польської війни в Галичині; інтернований у Луцьку; один із засновників УВО у Празі; співредактор, разом із Д. Донцовим, першого націоналістичного часопису «Заграва»; випускник філософського факультету (відділення історії та державознавства) Берлінського університету; доктор філософії; викладач історії та літератури в гімназії у Кілі (Німеччина); за гітлеровської окупації Польщі - директор бібліотеки в Любліні; історик, публіцист, член НТШ; автор цілого ряду праць з історії України і її визвольної боротьби; учасник гетьманського руху, член «Братства українських класократів-монархістів-гетьманців», незважаючи на те, що брав, у складі СС, участь у поваленні Гетьманату.
По війні зник без вісти. Вважали, що був заарештований СМЕРШем у Відні і згодом розстріляний у Львові...

"1967 року українська діяспора США широко відзначала 50-річчя української революції. З нагоди ювілею заснували спеціяльну відзнаку для найвизначніших учасників визвольних змагань. Серед нагороджених був полковник Січових Стрільців і відомий український історик Василь Кучабський.

Оскільки після Другої світової доля Кучабського та його найближчої родини залишалася невідомою, нагороду передали Українському національному музею Чикаго, де її зберігають донині.

Вважали, що Василь Кучабський зник безвісти наприкінці Другої світової війни. Останнім відомим місцем його перебування був Люблін, звідки, за спогадами очевидців, він виїхав 21 липня 1944 року, напередодні вступу Червоної Армії. Висували різні версії його подальшої долі. Офіційні видання, зокрема Енциклопедія Українознавства чи англомовна енциклопедія України, видана 1984 року, не вказували дати його смерти, згадуючи лише про зникнення наприкінці війни. Окремі дослідники (І. Ходак та А. Портнов) стверджували, що Василя Кучабського з найближчою родиною схопили агенти совєтських спецслужб у Відні. Після цього їх нібито доправили до Львова та розстріляли. Згідно з іще однією версією, Василя Кучабського вбили польські підпільники, адже ще 1943-го боївка Армії Крайової в Любліні засудила його до страти. Ще більш фантастичну версію озвучив режисер А. Микульський у документальному фільмі “Чия правда, чия кривда”: мовляв, після 1944-го Василь Кучабський із сином Левом воювали в складі УПА-Захід.
Однак насправді виявилося, що коли 1967 року в США відбувалися ювілейні урочистості, Василь Кучабський із найближчою родиною… мирно доживав свого віку в “червоній” Східній Німеччині в містечку Бланкенбурґ. Сюди родина Кучабських перебралася з Берліна наприкінці війни. Спочатку Кучабський улаштувався на роботу в муніципалітет Бланкенбурґа, а згодом викладав російську мову в місцевій школі. Помер 28 червня 1971-го. Після смерти чоловіка Ганна переїхала до сина в Берлін, де прожила до 1987-го. Поховали подружжя на цвинтарі містечка Бланкенбурґ. Їхній син Лев згодом став відомим хіміком, працівником академії наук Східної Німеччини.

Цей період життя Василя Кучабського так і залишився б невідомим для дослідників його біографії, якби не низка обставин. На мою електронну скриньку надійшов лист із Німеччини від онука Василя Кучабського Детлефа, який намагався розшукати в Україні ймовірних родичів. З’ясувалося, що ми маємо спільного прадіда – Василя Кучабського-старшого, синами якого й були дідусь Детлефа, Василь Кучабський, і мій дід – Володимир. Візит Детлефа до України в травні цього року супроводжувала низка сюрпризів. Так, з’ясувалося, що в Пустомитах уже 12 років діє музей, присвячений Василю Кучабському. Є в місті також вулиця, названа на його честь, і місце, де планують спорудити йому пам’ятник. Ба більше, в одному з музеїв Львова Детлеф упізнав свого діда на кількох історичних фотографіях. Значення цих родинних відкриттів посилювалося ще й тією обставиною, що Детлеф до останнього часу навіть не здогадувався про своє українське коріння.

Після повернення до Німеччини він узявся досліджувати родинні корені. Завдяки нашому контакту вдалося частково розгадати ребус, залишений Василем Кучабським своїм нащадкам. В Україні ніхто не знав про його повоєнну долю, а в Німеччині натомість не здогадувалися про значний український слід у його біографії.

Хоча низка питань ще потребує додаткового дослідження. Наприклад, яким чином родині Кучабських удалося уникнути комуністичних репресій у повоєнний період? За офіційними даними, лише з травня 1945-го по вересень 1946-го до СССР репатріювали понад п’ять мільйонів осіб, причому майже три мільйони – з совєтської зони окупації Німеччини й Австрії. Багато з давніх побратимів Василя Кучабського навіть за менші “злочини” проти комунізму поплатилися життям або роками Колими. Варто згадати хоча б долі таких українських військових діячів, як Осип Думин, Омелян Лисняк, Михайло Матчак, які воювали пліч-о-пліч із Василем Кучабським. Водночас його родина уникла навіть натяків на переслідування.

Дивним є й такий факт. Одразу після війни в Польщі активно розслідували злочини окупаційного періоду. До списку звинувачених автоматично включили й колишнього директора державної бібліотеки в Любліні Василя Кучабського, який нібито був причетний до організації вивезення цінних книжок із Польщі до Німеччини напередодні відступу вермахту. Дивно, що нитка розслідування так і не привела до сусідньої НДР – держави, що, як і повоєнна Польщі, була совєтським сателітом.

Сьогодні складно пояснити причину того, чому Кучабські вирішили осісти саме в провінційному Бланкенбурзі, який входив до совєтської зони окупації. Ймовірно, на периферії було значно легше заховатися від каральних служб, ніж у великих містах. Можна також припустити, що Василь мав вагоме “прикриття” з боку доволі впливової особи в Бланкенбурзі. На користь такого припущення свідчить факт роботи Василя в місцевому муніципалітеті впродовж кількох повоєнних років. Свою роль відіграв, напевно, й життєвий досвід, що допоміг уникнути всіх пасток комуністичних спецслужб. Не дивно, що для цього Кучабські мусили на довгі роки відмовитися від будь-яких контактів з українським середовищем.

І Василь, і його дружина Ганна були виховані в українському патріотичному дусі. Обоє боролися за Українську державу зі зброєю в руках. У 1921-1922 роках вони були активістами українського студентського руху в Галичині, закладали підвалини УВО у Львові, обох обвинувачували в організації замаху на польського президента Юзефа Пілсудського у Львові у вересні 1921-го. Після звільнення з в’язниці наприкінці 1922 року, рятуючись від подальших переслідувань, прийняли спільне рішення переїхати до Німеччини, де брали активну участь в українському науковому та культурному житті. В одному з листів до Івана Крип’якевича Василь Кучабський писав: “Щоб ми колись створили свою державу, від нас залежить, чи доложимо усіх зусиль, щоб перемогти. Я особисто хочу ці зусилля класти, бо інакше не було б рації залишатись українцем...”

Через життєві обставини Василь і Ганна Кучабські на довгі роки мусили “перестати бути українцями”. Якою ціною це їм вдалося – сказати складно. Одне відомо однозначно – свій двобій з комуністичною системою вони виграли, ставши одними з тих, хто зумів обвести навколо пальця її каральне “правосуддя”."

Олександр Кучабський  

Я люблю ці галицькі містечка...

Картина Віктора Жмака
Петро Сорока

* * *
Я люблю ці галицькі містечка,
Де нема ні щастя, ні пуття.
Навіть тінь надтріснутого глечика
Зраджує моє серцебиття.
Як це добре, що на світі білому
Є такі закинуті місця,
Де на тлі фасаду ледь вцілілого
Зчитуєш чуже й своє життя,
Де ніщо ніколи не міняється,
Хоч живи собі до років ста.
Де година в вічність обертається,
А життя миттєво проліта…



суботу, 29 червня 2019 р.

Країна під ЗЕленню: що відбувається


Тарас Чорновіл
Гарного всім вечора. З Днем Конституції не вітаю. Поздоровлятиму, коли в країні відновиться конституційний порядок.


“5 років, поки я був президентом, жодні санкції з Росії не були зняті. Ніхто не наважувався без України говорити про Україну. Це була наша позиція. А зараз долю України обговорюють скрізь у світі — тільки без України! Раніше перед будь-якими контактами з Москвою наші європейські чи американські партнери обов'язково координувалися зі мною. А потім детально інформували нас, як на даний момент почуваються вавки в голові у Путіна. Зустріч президентів США і Росії на саміті “Великої двадцятки” в Японії — перша, перед якою ніхто так і не подзвонив до Києва. Відсутність дзвінка — це дуже й дуже тривожний сигнал.”
Петро Порошенко


Karl Volokh
Мені тут повідомило в личку дуже інформоване джерело, що генерал Калюжняк, якого щойно призначили в СБУ, в 2013 році підписав план Бумеранґ щодо штурму Майдану. Щоправда, потім самий план він знищив, але в показаннях свідків-СБУшників цей факт підтверджений.
Бачите, знайшов-таки Зєлєнскій свою ебонітову паличку.
Новопризначений Калюжняк підпадає під люстрацію  https://www.rbc.ua/ukr/news/zamestitelem-glavy-sbu-stal-chinovnik-vremen-1561720387.html


На president.gov.ua, очевидно, полюбляють евфемізми (чи це просто дрібне хамство?): "представником НАНУ" названо її 100-літнього Президента Бориса Патона (на знимці він до нас спиною, праворуч).
Цікаво, Зєлєнскій і там язика висолоплював? 😉
З коментарів:
- Чому не в шортах?
- Епічно! Такого 100-літній Патон ще не бачив.
- Сюр.
- Скоро виявиться, що комік захистив кандидатську. В антрактах писав. 😅
- Чи йому вже присудили звання почесного академіка?
- Зрозуміле ставлення до науки з фото: 'ви слухайте сюди' - Президент НАНУ ніколи спиною не був до об'єктива, а був у центрі [знимки]. Неповага й самолюбування нового приЗЕдента.
- Йому перед обговоренням розказали що таке наука???
- Мабуть продуктивний був діалог...
- а що, коЗельський розуміється у науках? це ж не **** на роялі грати....
- какое дно...
- ді ді дідідідідіджиталізазазазація
- Совок. Новина в стилі совєцького канцеляризму. Про совєцьких же діячів. Власне, і не новина. Ніякої конкретики. Блазню було запропоновано якісь конкретні кроки для покращення ситуації в науці чи ні? Він погодився чи ні? Ясно, що сам він нічого запропонувати не здатний. Можливо, якісь пріоритетні напрямки обговорювали? Які саме? Чи взагалі залишиться НАН? Ні, холера, обговорили-подякували?! Про що це???
- Божечки.


Зі зміною влади в країні виразно засмерділо тоталітаризмом.
Картинку поцупила, чесно признаюся.)












пʼятницю, 28 червня 2019 р.

заходить сонце кров і тони...


Тарас Федюк

* * *
заходить сонце кров і тони
шнур золота полин і слід
неначе римські легіони
на заході ідуть на схід
і як лисиця польова –
біжить вогонь: горить трава
копита б’ють в прозорі шпати
в гадюки гнізда у вовки
мій цезаре мої солдати
мої загарбники
злітає сокіл з рукавиці
тут буде рим закон і птиці
тут буде рим
кочівників
табун на азії поскаче
гадюки. гнізда. вовчий спів.
і кров. імперія, одначе.
і мій народ
і мертва мова
вуста окропить пурпурово
тут мав би бути рим але
історія стоїть незримо
народ мовчить народу зле
рим не дійшов. немає риму.
лежать степи стирчать дияволи
яку імперію проґавили!
З книги "Горище"

Тарас Федюк читає цього вірша: https://www.youtube.com/watch?v=lKPdDmiknII

ПАРЕ прогнулася під росію


Volodymyr Ariev:
Злочинців залишили непокараними. Проігнорували вбитих, наплювали на поранених і скалічених, забули про постраждалих. Чужа біда не болить. Понад 5 років ми тримали агресора, злочинців поза межами ПАРЄ. Весь час їх намагалися повернути різними шляхами: тиснули, шантажували. Українська делегація витримала - не витримала Рада Європи. Дуже і дуже дякую всім колегам з української делегації за спільні битви і перемоги, дякую за гідне протистояння несправедливості до кінця. Ви чудові! Краща команда, яка багато разів зробила неможливе.
Це мій останній день в ПАРЄ. Наступна Верховна Рада вирішить сама, чи брати участь в роботі дискредитованої організації. Мені просто неймовірно шкода бачити руйнацію організації, до якої я прийшов в 2013 з надією, а тепер залишаю з глибоким розчарування. Нам ще не раз доведеться битися за демократичні цінності. Ми робитимемо це, можливо, затятіше старих демократій, яким матеріальне стале важливіше моральних принципів. Нам доведеться стати свідками підйомів і падінь. Але правда переможе у війні, навіть якщо битву виграє брехня. Нова реальність неодмінно зробить нас сильнішими. І дякую вам всім за підтримку. Слава Україні!
Karl Volokh
О голосовании в Страсбурге.
1. Напомню, что именно об этом мы и предупреждали: глупо и опасно воспринимать международную поддержку Украины, антикремлевскую коалицию цивилизованного мира как нечто само собой разумеющееся. Они (а с ними и способность Украины противостоять агрессивной политике РФ) держались на очевидных незаурядных дипломатических талантах и невероятной пассионарности Порошенко. Избрание Зеленского было сигналом, что российская спецоперация прошла успешно и для западного мира пришло время привычной риалполитик.
2. Наивно всерьёз воспринимать аргумент, что Россию вернули в ПАСЕ из-за дефицита бюджета, связанного с неуплатой взноса на содержание этой организации. Для европейцев это абсолютные грошИ. Проблема тут совсем в других деньгах: в десятках миллиардов, которые последние годы западный бизнес лишён возможности зарабатывать в России, а также подкупе европейских политиков и функционеров, где Шрёдеры - лишь видимая часть айсберга. Дружить с Украиной против России морально выигрышно, но с практической позиции очень невыгодно. То, что нам это до недавнего времени удавалось - достижение незаурядное, но, как видим, не вечное.
3. Дальше будет хуже. Вслед за санкциями политическими будут постепенно отменяться экономические (собственно, ради них и сыр-бор). Для этого нам навяжут какой-нибудь очередной «план Мореля», когда мир мы получим исключительно в обмен на суверенитет. Пока есть надежда на США, но тех проблема Ирана беспокоит больше, чем РФ, да и против Китая с Россией дружить сподручнее. Так что, не факт.
В общем, в Украине Путин уже победил. Но не вчера, а 21 апреля, когда его фаворит (объективный, вне зависимости от его собственных намерений) получил поддержку трех четвертей избирателей.
sprotyv:
ПАРЕ підтвердила повноваження російської делеґації в асамблеї, при цьому в резолюції відсутня згадка про будь-які санкції. Таким чином, делеґація РФ повернулася до роботи в ПАРЕ з повним набором повноважень, чого і домагалася Росія.
Раніше Росія поставила нахабний ультиматум ПАРЕ: її представники погрожували припинити роботу своєї делеґації, якщо в середу, 26 червня, на голосуванні про її повноваження буде прийнято рішення в будь-якій формі обмежити її права. Про це в ефірі російського ТБ заявив глава комітету Держдуми з міжнародних справ Лєонід Слуцкій: «О 4-5 годині за Страсбурґом в нас вже буде результат. Ми тоді й візьмемо участь у виборах генсека Ради Европи, тоді ми залишаємося у Страсбурзі ...Якщо мікроскопічну санкцію буде застосовано, ми на цьому майданчику не працюватимемо».
Він теж сказав, що в разі повернення Росії в ПАРЕ делеґація братиме активну участь в її роботі: «У найближчий час, якщо ми тут залишаємося, ми внесемо пропозицію стосовно звітів, які справді важливі для сьогоднішньої Европи, ми активно працюватимемо в комісіях ПАРЕ, ми взаємодіятимемо з колеґами».
https://sprotyv.info/news/pase-podtverdila-polnomochiya-delegacii-rf-v-polnom-obeme

Тарас Чорновіл:
Воно заявляє, що розчароване поверненням РФії в ПАРЄ. Цинізм аж зашкалює! Та ти ж сам усе це погодив під час своїх минулих візитів. Учора мав робочі зустрічі у Варшаві, а в неділю мав дуже цікаву розмову. Людина,з якою поспілкувався, дуже добре поінформована про секрети французької політики й знає аж надто багато з перших рук. Говорили лише про французький візит, німецького не заторкували, хоча там, схоже, ситуація була аналогічною. Так от, мені чітко сказали, що візит мав деякі передумови. Адміністрація Зеленського дуже просила про зустріч і не висувала зі свого боку жодних умов та пропозицій. І умови виставили зеленому. Його погодилися прийняти й продемонструвати особливу проихильність для відповідної телекартинки. За це він мав погодити ряд поступок.
Так от, згода на перехід до прямих переговорів із сепаратистами, відмова від активної позиції у ставленні до Європейсько-рашистських відносин і політики санкцій, сприйняття як доконаного факту повернення РФії в ПАРЄ та ще кілька деталей - це і є ті рішення, які мав гарантувати Зеленський, щоб отримати таку "прихильність" у Парижі (напевно й у Берліні). Мені дуже переконливо сказали, що адміністрація Зеленського здала всі пункти. І те, що зовнішньо-політичний блок Пристайка тихенько мовчав у манжетку, а МЗС відбулося беззубою заявою, теж багато про що говорить. Це майже, як під час недавнього обстрілу артилерією наших позицій. Тоді заборонили стріляти у відповідь. Зараз я щойно вернувся й ще не знаю, чи прямо забороняли нашим дипломатам підтримувати українську парламентську делегацію в ПАРЄ, але їм уперше не надавали активної підтримки.
А тепер про майбутнє. Раша не просто буде тепер вільно почуватися в ПАРЄ, вона буде представлена у вищому керівництві диким україноненависником Слуцкім. Наша делегація пішла не демарш, вона буде лише на одному засаіданні ПАРЄ при розгляді своєї апеляції. Після того ми відмовляємося від участі в органі, в якому розтоптані принципи. Але зараз настають для делегатів у ПАРЄ канікули, А восени у нас уже буде новий парламент, у якому Зеленський мріє створити самостійно більшість, у крайньому випадку прикуплять мажоритарників. І та коаліція й сформована нею делегація до ПАРЄ в повному обсязі виконають обіцянку Зеленського. Вони вже не будуть робити демаршів, вони спокійно визнають призначення Слуцького, а в січні вони спокійно приймуть введення в рашистську делегацію й направлення в ПАРЄ депутатів обраних в окупованому Криму. Вони (росіяни) це вже чітко проанонмували. І це буде фактичним (де-факто) визнанням законності анексії Криму.
А якщо дивитися більш глобально, то одним із підсумків першого (тільки першого) місяця зеленого президенства - це цілковита втрата антипутінської коаліції (вона вже зникла без сліду, залишилися 2-3 країни, які повністю чи частково готові підтримувати Україну). А ще - це остаточна втрата суб'єктності України. Ми тепер тільки об'єкти чужої політики. І якщо хтось думає, що це надто згущені фарби, то почекайте до осені, коли в путіна-зеленського-олігархів будуть у руках ще й уряд та більшість у Раді. Спробуйте мене покритикувати за надто чорну картинку не сьогодні, а тоді.
Вибачайте за тональність, але це направду критично - наше зебільне насєлєніє робить саме такий сценарій невідворотним. Я щось трошки пожив у цій країні й уявляю, як можна боротися з владою. Але коли ви опиняєтеся в умовах глухого СССР, де "народ і партія єдіни", то виникає лише перспектива дисидентства. Це ще не відбулося, ще будуть вибори Ради, ще може статися чудо й зелені балансуватимуть на межі бар'єра, а усяким голосистим і урядовим розтягувачам голосів виборців стане розуму стримати амбіції, ще може статися так, що коаліцію будуть формувати навколо Європейської Солідарності... Теоретично ще все може статися, але поки ми шаленимит темпами йдемо в протилежному керунку. А до 21 липня мусимо поборотися.

#вицьогохотіли
Аркадий Бабченко
Скажіть, мої дорогі сімдесят три відсотки, а ви ж напевно думали, що воно саме все якось робиться, так? Що санкції проти аґресора самі звідкись беруться, що Джавеліни з неба падають, що транші МВФ самі приходять, що Росія з ПАРЕ сама розчиняється. Що не треба ні їздити, ні домовлятися, ні ламати через коліно, ні переконувати, ні примушувати. Воно саме. А проклятий барига тільки наживається на війні. І якщо його прибрати, то все буде як було, але тільки краще. Тому що молода команда прийде й візьме відразу ще більше санкцій, що їх їм піднесуть на блюдечку. Не те що шоколадний злодюга. Який від них тільки носа відвертав. Вірно? Правильно?
А виявилося - **як, ви слухаєте Маяк.
І що якщо прибрати тих, хто все це продавлював, то санкцій аґресорові більше не буде.
А буде чомусь рівно навпаки.
Ви хочете з Росією домовлятися посередині?
Так! Чудово! Гурра! Домовляймося! Ми ЦІЛКОВИТО Й УСІМА РУКАМИ з вами згодні! Нам свинини їм треба на 700 мільйонів продати. Нам газовий габ треба з ними зробити. Нам турбіни їм треба поставляти. Так! Гурра! Молодці! Чудово! Домовляймося!
І в першу чергу повертаємо делеґацію Росії в ПАРЕ...
На чолі з Пєтєю Толстим.
Зробили їх разом (с).
Українці, одне тільки питання.
Скажіть, а навіщо ви про*бали країну?
Ну, все ж працювало.
Навіщо на*бнули?
Доброго ранку.
PS. Щось я не розумію - а чим ви незадоволені? Мої дорогі сімдесят три відсотки. Півроку вас попереджали - не треба. Не робіть цього. Буде ******. Повний. Півроку вам кричали в кожне вухо - одумайтеся. Буде ******. Повний. Півроку вам намагалися розжувати - про*бете. Все. Буде ******. Повний. Півроку ви у відповідь тоннами, тисячами, під кожним постом писали - не треба нас вчити! Не подобається - вали з нашої країни! Поважайте наш вибір!
Ну, так у чім проблема.
Усі бажання мають виконуватися.
Жодна людина на планеті вас більше не "вчить".
Европа з України звалила - позицію "*біться тепер, як хочете, самі" жодним іншим чином сприймати не можна.
А на ваш вибір зважили більш ніж цілком.
Ви ж хотіли домовлятися посередині?
НУ ТАК НАТЕ, Б**ДЬ!!!!
Ось вам Пєтя Толстой. Ось вам Слуцкій. Ось вам Пушков.
Домовляйтеся.
Успіхів.
Джерело карикатури - львівська "Ратуша".