Показ дописів із міткою Леонід Череватенко. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Леонід Череватенко. Показати всі дописи

понеділок, 23 червня 2025 р.

Павло Вольвач. Будинок із башточкою

 


Павло Вольвач
Книжка неквапом формується. В ній ворушаться постаті - строкаті, непоєднувані, різні. Але, як по мені - живі.
Сьогодні - Павличко...

БУДИНОК ІЗ БАШТОЧКОЮ
(уривки)
Зизе óчко, сіре личко,
Там живе поет Павличко -
така непоштива коломийка вистрибнула мені колись у хрещатицьких пóспіхах, і звідтоді, бува, повертається. Особливо, якщо зачепитися оком за дім із башточкою, що зринає на розі Хрещатика й Городецького, в самому центрі Києва, знакуючи один із майданних кутів. Що Павличко живе в тому будинку, мені повідав один поет, молодший Павличків земляк, котрому класик протегував. Ще з початку 1970-х, коли вступав до університету хлоп'ям із золотою медаллю і рум'яними плямами по щоках, а вже мені розповідав сивовусим, мружачись під Поштампом, і риски зморщок сікли перебитого носа: "О-он там..." Дé саме, я не уточнював, але чомусь уявлялося, що й до башточки класик має стосунок. Пише там вірші, поглядаючи в карпатську сторону, на отецький Стопчатів, його з тих висот теж видно, або кидає пóзирки на парламент чи, скажімо, адміністрацію президента. Павличкові вікна мали би бути обернені на консерваторію й Майдан. Тож за будь-якого поважного здвигу чи, тим більше, урочистостей, добутися до подіуму він міг за лічені хвилини, навіть, якби забули покликати, якби навіть не працював ліфт, підвертаючи ноги на сходах, все одно.
Жарти жартами, але енергії цьому чоловікові Бог вділив щедро. Як і років життя. Інший поет, не гуцул, але теж від ґрунів і овечок, усміхався, згадуючи, як готував Павличкове "Вибране" і зателефонував метрові, щоб уточнити, коли краще завезти верстку, на що метр, якому добігало під дев'яносто, вигукнув у слухавку: "Не треба! - тут поет зображував ще й легкий підстриб. - Не треба! Я зараз сам прибіжу!" За півгодини Павличко був на Бессарабці у видавництві. В класикові бурхала енергія, чого за українським митцем та й українською людиною загалом, водиться не часто. Він молодцювато крокував по життю, у ювілейні вісімдесят вискакував на коня, тоді як ровесники, той же Мушкетик, ледве човпли, опасисті, або й взагалі померли, як молодші Драч із Вінграновським, і багато хто ще.
З Павличком року так, мабуть, 2001-го мене знайомив Леонід Череватенко в закутку будинку письменників, навіть читав з пам'яті якісь мої строфу-другу. Ще не старий, компактний Павличко дзьобнув мене поглядом, сивіючи з темно-синього лоску депутатського, а може, вже й посольського костюма. З того ж тла золотіла якась цятка - чи ковпачок "паркера", чи замок течки, але щось блискало. Схожою золотавинкою зафіксувався і Яворівський, явлений in carne в ті ж часи. Вони тоді депутатствували, жили в телевізорі, і в письменницькому будинку з'являлися зрідка, меткі й заклопотані. Тільки паркет рипав, як за тим же Явором, та вітрець державних справ завихрювався услід. Ще Драч їм до компанії, й Мовчан із Жулинським, до пари. Але найваговитішим був Павличко. Щó він тільки не очолював, де тільки не був задіяний. Беззаперечний класик, громадський і політичний діяч, державець. Він і за радянських часів був помітним, атмосфера з'їзду, урочистих декад була з ним, червоніла, ворушилась президіями, але то була лише увертюра перед могутніми акордами пост-перебудовчих і незалежницьких звершень. "Я не сцені, в центрі видноти" - як і писалося. А довкруг - кипінь могутніх процесів, психічна енергія мас, що здійняли на гребінь саме його, невисокого мужчину в краватці й залисинах, "сина простого лісоруба". Ну й в бакенбардах, поки був молодшим. "На вершині світу, мов зоря", еге ж, еге ж...



...Будучи вписаним у систему, обласканий нею, він, з усього виходило, так до кінця й не переродився в чиновника від поезії, в митця офіціозу, на споді єства плекаючи той вогонь, ну, хоча б пломінчик, всотаний з кров'ю і ґрунтом, умудряючись бути неблагонадійним, хоча б час від часу. Тільки-но між владною підошвою й пластами реальності утворювалася шпарка, пломінчик шугав назовні. Придавлюваний чоботом, знову зникав. "Коли помер кривавий Торквемада" - це вірш, без якого рідко обходиться будь-яка розмова про Павличка, перетворившись у мем, аж докучило, але то таки перший антисталінський вірш, принаймні офіційний, через який Павличкову четверту збірку "Правда кличе" вилучили з продажу. Як фактом є й журнал "Всесвіт", кращий за Павличкового редакторства радянський журнал іноземної літератури, щоб читати який навіть російськомовні гражданє вчили українську і могли причаститися, скажімо, "Хрещеним батьком" поперед усіх інших чительників Країни рад, навіть московських чи пітерських. Вже не кажучи про книжку віршів напівзабороненого Антонича, що вийшла стараннями Павличка і з його передмовою, томик цей чорнів суперобкладинкою і в нашій книжковій шафі.
В цей гобелен доречно вплестися б і пізніше вичитаним сумнівам про "старе тирло між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом". Хоча б тому, що це Стус. "Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати. Усе, що створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги". Заперечити важко. Та й не хочеться. Але якась правда є й за Павличковим словом і ділом. Полюси іскрять, а в проміжку таки лишається трохи місця для варіацій. Як і для роздумів...

 


...Цікаво, що Павличкових книжок у батьківській хаті чомусь не було, а ось прізвище зринало, так, асоціюючись то з подарованим дядьками топірчиком, а то й з гравюрами Якутовича, "Арканом", скажімо. А ще, коли по радіо транслювали пісню "Два кóльори" у виконанні Дмитра Гнатюка, і батькам тоді аж очі призакривалися, аж приздіймалися їм підборіддя, ага. Я її теж малим співав, до лящання у вухах, а Ніна Дмитрівна, сусідка, не витримавши цих катувань, озивалася з-за стіни правильною голосовою партією: "У-гу-гу, у-гу-гу-у-у-у..." Червоне - то любов, дєтка, почуй і помни. Незвіданий Павличко, якого я все ж уявляв за фотографіями з газет, молодий, вишивáний, з блиском очей, був у тій пісні чи не весь, розгойдувався на хвилях мелодії, в переливчатих отих кольорáх, котрі, боже ж ти мій, обá. І в чомусь іще був, незбагненному, що нáскрізь пронизує душу, щось таке, чого я тоді вчувати по-справжньому навряд щоб міг, а тепер-то хоч і вчуваю, проте висловити все одно чи й спроможусь. Таїнá.
На час моєї з'яви в Києві Павличко на трибунах вітійствував уже не так рясно, хоча й частенько, і все ще писав вірші. Втім, гріха в тому немає. Психологічні мотиви і сценарії поведінки, сформовані в молодості, лишаються з людьми назавжди, попри зморшки й сивини. "Та став гірким залóм юначих вуст..." - як писала одна женщина-поетеса у вірші, присвяченому Павличку, а мені те запам'яталося і вивезлося із запорізького минулого. Нічого, щоправда, гіркого в Павличкові, коли підтискав мене до нього Череватенко, знайомлячи, я не помітив. Із сіруватого обличчя сúвіли очі й вистрілював язик. Під кінець розмови вимогливо-верткий "Діма", як Череватенко називав співрозмовника, трохи не в плече тикав "Льоню", щось доводячи. Таїни теж не було. Мабуть, позосталася десь у пісні, в двох отих непояснимих кольóрах-кольорáх. Власне, як воно й має бути з шедеврами. А от розгадка щодо самого класика...
Хай навіть здóгад, один із, він таки заіскрив і об'я́снив дещо, принаймні в моєму особистісному сприйнятті. Хай і трохи пізніше...

 
...Чому лінія долі вигнулася саме так, можна гадати. Чудес не буває. Втім, зі звинуваченнями теж слід стриматися. Принаймні тим, хто не сидів перед сталінським слідчим. Зокрема, мені. Гільзи, забиті в ніздрі на допиті або голки під нігтями, хай лиш на мить уявлені, вмить же й збивають обвинувальний градус. Навіть можуть посприяти під іншим ракурсом глянути на деякі речі. Наприклад, зміцніти на думці, що сонет про Торквемаду, котрий всього років за десять після тюрми вирвався з розкаяного нібито бандерівця - то вчинок, і неабиякий. Або припустити, що саме Павличкові, з його упівським бек-граундом доводити вірнопідданість треба було значно ревніше (хоч він і вів у цьому перед), ніж його поетичним плюс-мінус ровесникам із умовних черкащин-запоріж.
Так, мабуть, і було на початках. Найглибших шарів під сенсами навряд чи дошукатися, а з картотекою, яка могла б тут бути помічною, справа ще непевніша. Питання, втім, є. Найпростіше, навмання: щó заважало в пізніші, більш травоїдні роки благонадійному, довіреному, облавреаченому Павличкові обійти задану тему? Просто помóвчати. Що йому за це мовчання було б - Колима? Мордовія? Із цеківської зали - в кочегарку? Гай-гай... Великий канцлер не підписав би черговий указ про нагородження ("на мене тоді були нагінки..."), перстень із королівської руки, зависши, відклався б убік ("мене розпинали на політбюро..."), а надцята збірка не вийшла б у належний сезон ("я тоді вже готувався до арешту..."), та й по всьому. Навіть дім із башточкою не змінився б "хрущовкою" на Борщагівці. А там, дивись, і чергова елегія на смерть двоюрідного дядька короля або вінчання принцеси крові все б згладила й устаткувала, все б вернула на звичні крýги. Так, промінь беріївського пенсне цілком міг витягуватися в перспективу, хай уже й переломлюючись із інших поглядів і лінз. Але, припускаю, не це тут головне. Центр видноти в разі помовкування вислизав із-під ніг, ось що, стискуючись до щілин марґінесу. А от там уявити себе поет не міг. Солод такої відстороненості був йому неприступний.
Дмитро Васильович Павличко мав відчуття двору й м'яких одеж (він таки придворний поет, хто б що не казав), а от із відчуттям об'єктивної реальності в нього, схоже, не складалося. Та й зі звичайним тактом. Діждавшись глибокої незалежності й відкрившись із власним упівством, він усе настирніше став вертатися до спогадувань про повстанську молодість, ніби не розуміючи, що в його випадку це працює проти нього ж, пропалюючи додаткові дірки в репутації. Зупинитися поет не міг. Хлинули вірші, в яких "з трúзубом раби" перетворювалися на гордих хлопців, блискотливих мужів, кожен із яких ще й мав крила, багаторічна жовто-блакитна гидь обернулася на молодих Гераклів, що били ворога і - але, оп! - спускалися з гори, йшли, "мою мову несучи, як зброю". Ввійшовши в смак і вже забувши стрим, автор не забуває й себе, несогіршого, аж замилувавшись - "але в сотні я був - не останній в рою"; "я знаю: дні були, коли світив, як зброя,/ мій непокірний дух, та грізний мій припас..." - та й чом би й ні, зрештою, якщо загал чи хоча б так звана культурна спільнота нічого в тому не вбачала і навіть не підгигикувала - за великим-то рахунком. Хоча впору було б стріпнутися - бр-р-р! - щоб аж щоки ходором. Прозороокий юнак, перетворившись на зморшкуватого, схожого на Воланда діда, крутився не флюгером у повітрі, як дехто йому таки закидав, а закручував танець на тих же кістках і долях, що й півстоліття тому, тільки в зворотній бік. Як завжди, пнучись у пляму світла, в магнетичний фокус уваги. Арканчик від гуцула зі Стопчатова - тру-ту-ту-ту -- ю-ху-у-у! - аж поли кептарика врізнобіч...

 
...Навряд, щоб метр пам'ятав про ту нашу троїсту зустріч, а я не нагадував - хай дарує Леонід Васильович Череватенко, він щиро тішився, що сприяє наближенню молодого поета до класика, щоки його усміхнено заокруглюються з того епізоду й волосинки на носі жовтіють впроти завіконного сонця. У приміщеннях я якось умудрявся прошмигувати повз корифея, боком-боком, придумавши прикладати вимкненого телефона до вуха, а помітивши на вулиці, різко закладав віраж або збавляв хóду, витримуючи дистанцію. Цікава деталь: сам-один (що траплялося рідко) Павличко сприймався як випадковість, такий собі збій, ну, зазівався чоловік, зав'язуючи шнурка, й відбився від делегації, яка далі рушила вершити державницькі справи, лишивши бідаху в світі вулиць, де його строфи і рими мало що значать. Почасти, так воно й було. Почасти - навпаки.
Як би там не як, всюди він лишався Павличком із телевізора, із центру видноти. Навіть серед занепадницьких літмузейних і спілчанських крісел, випадкових презентацій і таких же фуршетів. Особливо, коли сідав обличчям до зали. Якось він так умудрявся перехняблюватися, підсмикнувши вгору плече й підборіддя - перед дзеркалом це відточувалося, чи що? - ніби злітав над суєтою, оскліваючи поглядом у нетутешностях. Та й хіба жарт:
- Бжезіньський тоді мене не послухав, а згодом...
Або:
- Я взяв за руки Папу і Джорджа Буша, і сказав їм: зробіть отак! Для того, щоб...
Палець звично протинав повітря, як колись тицявся в череватенківське плече, а з рота, здавалося, вискакували знаки оклику і розсипалися по розсохлих паркетах. Або по бруках. Без різниці. Бурхала експресія, вогонь циркового факіра ізригався "на автоматі", без ризику пропалити навіть цятку на лацкані промовця. Ну, й без будь-яких часових обмежень, їх для метра не існувало. Якось навіть довелося вигукувати, склавши долоні "човником", мовляв, це вечір письменника N, а не Павличка, "регламент!" , але навряд чи класик почув, та й паства осудливо загула.
Вона, та паства, частина так званої культурної спільноти й навіть національно-орієнтованої громадськості завжди в таких випадках гуде, й судячи з усього, густиме ще довго - великий поет, патріот, політичний діяч, без якого чи й склалося б в України з державністю. Ну, історію про ледь не задушеного Павличковими руками Кравчука, котрий вагався ставити на голосування Акт про державну незалежність, залишмо фейлетоністам. Або за кадром. Туди ж і величезний дипломатичний прорив, пам'ятник Шевченку у Варшаві, що з'явився завдяки старанням Павличка-амбасадора. Все це добре. Антиукраїнська людина діяла б по-іншому, якийсь умовний дімотабачник чи депутат чагодєєв, без питань. Але політичного таланту, на відміну від поетичного, Дмитро Васильович Павличко не мав - ну, не мав, і квит. Або фертик, як кажуть у його краях. Світ обертається довкола винахідників нових цінностей, а не галасу, стверджував цинік Ніцше. Цінності, як і галас, у Дмитра Васильовича були не нові, а змінні. Сенсів, загалом, теж не густо: мантра про єдність, навіть "єд-ність!", по складах, котра скандувалася три десятиліття, експресією викладу камуфлюваючи голизну змісту, ну й варіації займенника "я" - на всі смаки та відмінки. Хоч, думаю, з "яканням" Яворівський таки лишив Павличка позаду...




...Павличко кричав у диктофон і замірявся в мене вимогливим пальцем.
- Я тоді хотів виступити в Хусті, перед Рухом, але...
З усього було видно, що класик мене вже не пам'ятав, і це заспокоювало. Та й розмова була недовгою. Про що розводитися - не питати ж його про ту зустріч у Відні з боївкарями-емігрантами, чи ще щось такого? Або про оповідання, написані сивочолим метром із вправністю літературного немовляти.
- Я хотів виступити, але амбітний хлопець Чорновіл... - ви записуєте? - так ось, аби тільки відсторонити Павличка, він...
Трепет єства й страх не присутніли в класику і в літах поважних. Все важливе про нього було давно відоме, принаймні мені так здавалося, а нові якісь штрихи - то щось ніби чергова зморшка, котра обличчя увиразнить, але вже не змінить.
До речі, постарішалому Павличкові личила б як не чернецька підперезаність мотузкою, то сутана падре чи ще якого кардинала, з білим комірцем-стійкою й отією чорною перетинкою посередині, не знаю, як вона називається, і чим старішав, тим більше личила, просто просилася до зачесаного з потилиці на лоба волосся, впивучого погляду й наче надрізаного до вух посміху-óшкіру: "Сину мій... Коли помер кривавий Торквемада, я..." Неспроста підсміювався я з Герасим'юка, в чиєму селі Прокурава служив парох на прізвище Павличко - падре Дмитро так і ввижався мені з сутені прокуравської чи, як сказали б місцеві, п'єкурєвської церкви (хай і не класично католицької).
Павличка ще було багато на поверхні життя. Виступи, звернення, вірші, промови, укази про нагородження, тексти гімнів, знову виступи, спогади і знову вірші, подібні до виступів, і знову... Навіть із такого часу, як перші десятиріччя ХХІ віку, він намагався витиснути якісь звуки, не в силах зупинитися, щось віщав, ніби забувши, що ще бо'зна коли плебс жартував про поетів, котрим, мовляв, на заміну прийшли грамофони. Його кликали перші особи держави, він кликав їх, виводячи за руки на сцену, мирячи й напучуючи; його брали до урядових свит і на борт президентського гелікоптера, звідки він ступав на траву стадіону в отецькому Стопчатові, ніби апостол, перед очі ошелешених земляків і, як апостол же, проповідував і напоумлював, як завжди. "Я світився, закликав ламати каземати пана й холуя..."
Я — перше речення святого дня
Із Акту проголошення держави.
Він ще створював шумові ефекти, але резонанс з плином часу ставав усе глухішим, і в тронній залі якщо й ляпали, то хіба кінчиками пальців: і при дворі, й поза ним щиро вважали поезію пережитком старосвітських, занадто пишних звичаїв - як писав один поет-пасіонарій століттям раніше. Остання за життя Павличка влада і взагалі поставилася до поета по-хамськи. Навіть приміщення Національної опери, де планувалися урочистості з нагоди патріархового ювілею, не надали. Замість усмішки, це сприйнялося 90-річним Павличком трохи не як трагедія - без сановних склепінь і паркетів, без "запрошення знаднóго" він не звик. Як і без славоспівів пастви, в котрих ніжилася й розпускала крила авторська самооцінка...
(далі буде - у книжці))

субота, 9 травня 2020 р.

"Патріотизм – як білизна; вона має бути чистою, але хизуватися цим соромно." Пам'яті Леоніда Череватенка



🥀
Був добрий і мужній…
Леонід Череватенко,
Поет, мистецтвознавець, кінокритик, сценарист
† 9 травня 2014-го

"«Девіз мого життя – працювати, а час покаже, чого варта та праця», – часто казав він. Він справді був великим трудівником: доробок, який він по собі залишив, вражає масштабністю. Коли його питали, що в нашій державі йому подобається, відповідав: «Колір прапора – чисте небо – голубий, колір пшеничного поля – жовтий. Достойно для нації споконвічних хліборобів».
Мабуть, наслідуючи поведінку своїх благородних попередників, сам він і пальцем не поворухнув, щоб збільшити свою пенсію: вона в нього, Шевченківського лауреата, становила 1200 грн., хоча дехто вважав це ознакою закомплексованости. Працював до останніх днів на друкарській машинці. Коли ірпінська громада зібралася йому купити дешевенький комп’ютер – відмовився.
Ще любив повторювати, що патріотизм – як білизна; вона має бути чистою, але хизуватися цим соромно.
Якось іду я Хрещатиком, а назустріч мені чимчикує Леонід Васильович з «авоською», де – вісім хлібин.
– І за який час ви збираєтеся їх з’їсти? – поцікавилась я.
– Та не збираюся… Навколо мене живуть старенькі сусідки – так оце їм.
Усміхнулися один одному та й розійшлися. «Добра людина» – подумала я тоді, будучи переконаною, що відсутність цієї якости в людській душі ніякі таланти не компенсують.
І хоча останніми роками Леонід Васильович уже не зміг забезпечувати хлібом стареньких сусідок, вочевидь одна із них, спираючись на два костурика, плакала й молилася на його похороні.
Саме доброта спонукала його вимагати відокремлення рахунку Київської письменницької організації від рахунку Національної Спілки письменників, а це означало виступити проти Володимира Яворівського: на нього справило враження те, що коли ховали Мечислава Гаска, то він важив 47 кг – самотній, фактично помер від голоду в суворі 90-ті роки, коли письменникам, як і всім іншим, не платили пенсій.
Очільник НСПУ Володимир Яворівський по радіо «Свобода» привітав Череватенка з обранням на посаду голови Київської письменницької організації, а після того як пан Леонід поставив питання про окремий рахунок для Київської організації, сказав:
– Ми з вами не спрацюємося.
Будучи сам обраний 80 голосами за квоти один до десяти, аж три зібрання провів, щоб скинути Леоніда Череватенка, обраного 210 голосами. Ціною маніпулятивних технологій, відпрацьованих у Верховній Раді, головою Київської організації став інший, набравши 160 голосів.
Уже коли події були в розпалі й «Літературна Україна» поливала «розкольників, гекачепістів» брудом, із тортом і пляшкою шампанського з’явився персональний шофер Леоніда Череватенка і заявив:
– Віднині я шукаю роботу поза Спілкою письменників. Щойно висадив нового голову Київської організації з дружиною. Возити їх не буду! Катеґорично!
І це теж характеризує Леоніда Череватенка: як же треба було інтелігентно поводитися з шофером, щоб стати таким контрастом до того, хто заступив на посаду голови Київської організації НСПУ!
А якось пан Леонід звернувся до мене із пропозицією: чи не знаю я церкву, яка могла б прихистити спадок старенької іконописиці з Білої Церкви. Мазепинський храм перейшов під юрисдикцію московського патріярхату, і намальовані в козацькому стилі неканонічні ікони могли опинитися на смітнику. Я зв’язала його з Людмилою Хорошевою, і тепер ці ікони прикрашають вагончик отця Романа Мельниченка, що належить до київського патріярхату, де щовихідні правиться служба, а поряд – роками нелегко будується храм...
Його дороговказом був Микола Лукаш, і виключно зусиллями Леоніда Васильовича вийшов двотомник спогадів про Лукаша.
Тяжко хворіючи й перенісши операцію, яка, за власним висловом, зробила його «неестетичним», я не пам’ятаю, щоб він колись скаржився на самопочуття. Коли я назвала його ходячою енциклопедією, він видихнув: «Енциклопедія, на жаль, лежача».
Плани в нього були бонапартівські: сподівався видати 50 томів перекладів Лукаша й бідкався, що ніяк не знайти на них гроші. Вірші писав до останнього дня…"
Наталя Околітенко


З віршів, написаних світлої пам'яти паном Леонідом у травні-червні 2010 року, коли він лежав у Київському радіологічному центрі:

ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ
Ось тут пиши! Це острів Соловки –
Відламок фантастичної планети,
Де правлять бал чекістські пістолети,
Де хазяйнують урки-пацюки.

Тут крадуть і карають залюбки,
Тут не в пошані київські естети,
Тут важать більше фінки і кастети, –
І все одно мережаться рядки.

Потрапивши за монастирські мури,
Не погляд зустрічає він похмурий,
А руку теплу на своїм плечі!

Втім, не знімається з душі прокляття:
Все те, що написалося вночі,
На ранок він заховує в багаття.

МИКОЛА ЗЕРОВ
Народжений в козацькому Зінькові,
Чув під ногами він Елладу й Рим.
Нестримної фантазії Гольфстрим
Його в часи відносив барокóві. 

А втім, судилося трудівникові
Десь раз на рік поїхати у Крим,
Пітніти в пошуках класичних рим,
Що притаманні українській мові.

Допоки постріл той не прогримів,
Шукати у полові марних слів
Тверде оте, що людям правду каже

(В пригоді може стати Буало),
Повсюдно й скрізь осмислювати наше:
Що нині є, що буде, що було.


Леонід Череватенко народився 31 жовтня 1938 року в Дніпропетровську. По закінченні філологічного факультету Київського університету навчався на Вищих сценарних курсах при Держкіно СССР у Москві. Автор сценаріїв художніх фільмів, поставлених на кіностудії ім. Довженка: «Лицар Вася», «Канал», «Скляне щастя», «Дорога на Січ», «Закон», документальних стрічок «Юрій Коцюбинський», «Ваш Леонід Первомайський».
За часів, коли міністром був Іван Дзюба, пан Леонід якийсь час був керівником департаменту кінематографії Міністерства культури, але недовго: телеграмою йому повідомили, що з посади він звільнений.
Лауреат премії Спілки кінематографістів СССР (1988) за статтю «А корабль стоїть…» був удостоєний ще й республіканської премії імені О.Білецького в галузі літературно-художньої критики. І врешті кінотрилогія «Я камінь з Божої пращі», що об’єднала кінокартини «Ольжич» https://www.youtube.com/watch?v=CpQsd0BgeE0, «Доба жорстока, як вовчиця», «Незнаний воїн», удостоєна Шевченківської премії, яку Череватенко розділив із режисером Аркадієм Микульським. На жаль, ці фільми навіть за часів української незалежности так і не вийшли на широкий екран.
Автор чотирьох книжок віршів «Скіфський степ», «Відкритий звук», «Хронологія побутова»; за останню свою збірку поезій «Закляте залізо» він був удостоєний премії «Найкраща книжка року». І вона того варта: це філософське осмислення вузлових моментів не тільки історії України, а й цілого людства...

четвер, 22 серпня 2019 р.

Пам'яті Богдана Бори, хорунжого Дивізії "Галичина", поета



В далекій заокеанській Канаді є під Торонтом урочище Київ. Там, на українському кладовищі, споруджено величний пам'ятник воякам Дивізії "Галичина". Проте пам'ятником літературним давно вже стала поезія Богдана Бори. І, можливо, це найдостойніший монумент усім загиблим і мученим дивізійникам, в усякому разі — монумент, тривкіший за граніт.
Леонід Череватенко

Портрет Богдана Бори намалював табірний художник. Ріміні, 1946


Богдан Бора, поет і журналіст, хорунжий дивізії «Галичина».
* 11 квітня 1920 -20 серпня 1997 

ПІСЛЯ БРОДІВ
Сина до світу мати чекала,
Довго вдивлялася в поле бліде,
В чорнім саду по росі попетляла
Сліди.
Потім, як даль розцвіталася крином,
З бою верталася сотня живих.
Мати вдивлялася, сівши під тином,
У них.
Серце боліло і груди тремтіли.
Сина не бачила. Син не ішов.
Пахли оселі, як струпи на тілі,
І кров.
1.10.44

Леонід Череватенко:
Справжнє ім'я Богдана Бори — Борис Шкандрій. Він народився 11 квітня 1920 року в селі Павелчім (нині Павлівка), що біля Тисмениці. Старший брат його вчителював і, поза всім, допоміг Борисові освоїти й полюбити українську літературу. Втім, родина була зовсім не інтеліґентська, звичайна селянська: мати зовсім неписьменна, батько вмів трохи читати. Борис Шкандрій здобув середню освіту в Станіславові і педагогічну в Коломиї. Потяг до літератури відчув десь у п'ятнадцятирічному віці. 1940 року опублікував першого вірша в обласній газеті. Вірш називався «Поле», але з'явився під назвою «Колгоспне поле». І то була чи не найменша з несправедливостей, що їх спостеріг і звідав молодий Шкандрій за період після «золотого вересня». Тому, з чим він зіткнувся, не можна, очевидно, підшукати іншого визначення, крім «геноцид».

Зліва: Василь Попадинець, поет Борис Шкандрій (Богдан Бора), Іван Попадинець, кравець Михайло Коваль. (15 грудня 1945)

Тож немає нічого несподіваного, навпаки, все закономірне в його рішучості: Борис Шкандрій вступив у лави дивізії «Галичина». Закінчив підстаршинську і старшинську школи, здобув військове звання хорунжого. Був залишений при школі, потім служив і воював. Дивізія відступила з України, а в червні 1945 року на території Австрії здалася британським військам. Дивізійникам надали статус військовополонених і відправили в табори. Борис Шкандрій сидів у північно-східній частині Італії, в окрузі Ріміні. Наприкінці 1947 року полонених перевезли кораблями до Англії, де вони так само працювали і відбували призначений термін. Спершу звільнили італійських, потім німецьких військовополонених, а українці, за яких не було кому подбати, продовжували табірне животіння. їх випустили на волю через три з половиною роки, приблизно дев'ятсот дивізійників, загітовані репатріаційними комісіями, поїхали на батьківщину, де потрапили знову до концтаборів (совєтських) або ж були в той чи інший спосіб зліквідовані. Втім, переважна більшість (понад дев'ять тисяч) дивізійників уникла примусової репатріації. Вони переїхали — хто до США, хто до Канади. Якась часточка зосталася в Англії. Серед них опинився і Борис Шкандрій. Вийшовши з табору, він одружився і негайно влаштувався на працю. Поступово став чільною фігурою в україномовному шкільництві Великої Британії. Багато років читав лекції, викладав, друкував методологічні статті. 1970 року видав двохсотсторінковий «Нарис методики викладання української мови». Проживає в містечку Лідс. Матеріяльно забезпечений, але на світі його тримає і наснажує поезія і любов до України. «Якихось додаткових даних,— пише він у приватному листі,— тепер не можу повідомити, бо від деякого часу почуваюсь погано, тобто хворію».
УКРАЇНСЬКА ОСІНЬ
Там тепер атласом небо голубіє,
Спіють помідори, пахнуть медом дні,
Біле павутиння на стерні леліє,
Клекотять лелеки в сизій далині.
Яблука рум`яні мерехтять на сонці,
Наче зоряниці в синяві м`якій...
Шкандибає літо в золотій сорочці
І ногами топче палахкий пирій.
Соняшники низько голови схилили,
Впали під калину самоцвіти в риз,
У саду схилились жовті дивосхили,
Мовчки догоряє під вікном нарциз.
Ще бринить струною бджілка медоносна,
Ще ласкаво сонце гріє - не пече...
Розкладає туга перед мною кросна
І у згадці осінь українську тче.
Та повернімося в перші повоєнні роки, в Італію, де відбував покарання без вини винний молодий вояк Борис Шкандрій. Як ми знаємо, табір було розташовано поблизу Ріміні. Це старовинне італійське місто, відоме нам з дитинства історією кохання Паоло і Франчески, оспіваних самим Дантом. І XX століття уславило Ріміні, батьківщину одного з геніїв десятої музи, великого кінорежисера Федеріко Феліні. Його рідне місто ми бачили у фільмах «Телепні», «872», «Амаркорд». Але полонені навряд чи могли його побачити, помилуватися його чудовими спорудами й вулицями. Адже з полоненими, звинуваченими у найгірших гріхах, поводилися суворо і на екскурсії не водили. Проте під шурхіт хвиль Адріатичного моря народжувалися вірші. Письменник і журналіст, сотник дивізії «Галичина» Святомир М. Фостун так це змальовує:
«Довкола табору високі колючі дроти. Вони розкинулися довженними непрохідними стінами й відгородили море наметів від рухливого італійського життя. Та ще й від буйних виноградників, колосистої пшениці та розпечених воєнним лихоліттям дальнегінних шляхів.
Високі колючі дроти...
По їхніх колючках блукають ночами світляні промені яркосліпучих прожекторів, а в погідні голубі дні, які невимовно п'янять духмяністю достиглого збіжжя, на них висне безмежна туга і кривавить молоді вояцькі серця...
В такі дні, попри дротяне павутиння, блукає стежиною молодий поет і мережить на принагідно знайдених кусниках паперу густесенькі рядки. Його палить жарке сонце, й легенький вітерець грається непокірною русявою чуприною. А в тихі зоряні ночі він виходить ген, поза намети, слухає, як шумить морський прибій і шукає Чумацького Шляху.
Йде ним у своїх мріях на схід, у далеку Батьківщину, згадує свою неповторну юнь, тужить за рідною осінню, яка колись ходила з піснями по вулицях, а серце підказує йому, що, мабуть, уже ніколи зорі не глянуть так тепло і привітно в його вікно, як заглядали вони у вікна батьківської хати — там, далеко-далеко, в Україні дорогій».
Та яким би важким не було тамтешнє табірне життя, з дійсністю сталінських таборів його не порівняєш. Молодий поет міг і читати, і писати, і навіть... друкуватись. 1946 року видавництво «Життя в таборі» випустило збірку віршів Богдана Бори «В дорозі». Надрукована циклостилевим способом, на поганенькому папері, тиражем 280 примірників, то була все-таки збірка поезій — і збірка (для автора) найперша! Можна уявити собі його радість і гордість!
У передмові до цієї книжки Всеволод Богдан Будний зокрема твердив:
«Остання світова війна, що до основ порушила всі прояви нашого національного життя, не поминула в усій своїй жорстокості однієї з найбільших цінностей народу — його молоді. Не тільки не поминула. Вона завдавала їй раз у раз все сильніші удари, намагалася фізично винищити її, старалася ширити спустошення в її психічній структурі. У найбільше для цього невідповідній хвилині, бо в часі фізичного й духового дозрівання змусила її думати й діяти так, як це роблять люди зрілі; вона захитала її юнацьку віру в Ідеали; поставила їй перед очі нагу правду про життя з найгіршої його сторони; усвідомила про існування зла, а то й приневолила її бути сліпим знаряддям у свому руїнницькому ділі.
Сильні були удари. Але куди сильнішою показалася морально здорова душа нашої молоді. З можливих доріг, які стояли перед нею, вона вибрала найкращу, хоч і найважчу дорогу боротьби за здійснення найвищих Ідеалів — Волі, Правди й Справедливости. Цю боротьбу вона веде ще й сьогодні й вестиме так довго, поки не осягне своєї мети або загине. Ми цього певні й горді з цього!»
Я НЕ ЗАБУВ
Минула молодість у боротьбі,
Затоптана ногами полчищ,
Та вірний я й тепер своїй клятьбі,
А ти - як хочеш...
Я не забув. На жовтих стернях літ
Твій образ в пам`яті не стерся.
Згадки про тебе, наче горицвіт,
Тулю до серця.
Клятьбі я вірний. Прагну давніх слів
І чарів, і твоїх урочищ,
Бо я й тепер живу казками снів.
А ти - як хочеш...
Бо я й тепер, заслуханий в ходу
І в музику гнучкого стану,
Стрічаю мріями тебе в саду,
Як рань весняну.
Молюсь до тебе ще й тепер здаля,
Вітаю привид твій охоче,
Хоч путь до тебе терням заросла.
А ти - як хочеш...
26.7.45
І947 року те ж саме таборове видавництво надрукувало (циклостилевим способом, тираж 200 примірників) другу збірку віршів Богдана Бори «У вирію». Авалізуючи її, Валер'ян Ревуцький, зауважив:
«Ідеал віри — один з основних мотивів нової збірки молодого поета «У вирію». Тверде й тяжке життя на чужині не заломлює душу Б. Бори. Він вірить у краще майбутнє. (...) Зневіри не мусить бути. Густому морокові сьогоднішньої ночі поет протиставляє ясну синяву завтрашнього дня. (...)
Поет — це журавель, що проживає у вирію й тужить за рідним краєм. Туга Б. Бори не є тугою морально зломаної душі, а тугою молодої людини, що залишила на батьківщині частку свого серця і щастя. (...)
Третій величний мотив збірки — поетова ненависть. Він відчуває жах доби тотального матеріалізму, жах крові, звірства і зради. (...) У екстазі ненависти поет вказує, що причиною нашого лихоліття і кровопролиття є «голодні вовки», «люттю засліплені гади» та «кров'ю упоєні кобри». Але поет оптиміст. (...)
Б. Бора — вояк. Його, разом з іншими побратимами, воєнна хуртовина кинула на чужину. На батьківщині залишилося все: дитинство, юність, рідне гніздо. А все ж таки поет врятував найбільший скарб — душу».
Стаття Валер'яна Ревуцького так і зветься: «Поезія туги, віри й ненависті». Але останнє Богдан Бора (у приватному листі) заперечив: «...ненависти в моїй поезії немає. Є презирство, відраза й погорда до ворога. На цю тему я висловився ясніше у третій збірці. Там, у поезії «Вдячність», я дякую батьківщині, що в моїй душі
Вона погорду виплекала сильну
До тих, що в'язням тешуть домовину».
Вірші Богдана Бори — не лише лірична сповідь про себе, про злигодні й поневіряння молодої української людини,— це сповідь цілого покоління, скупаного у вогні та крові другої світової війни. Ось чому з таким захватом спріїйліали Борині вірші його ровесники, чому він одразу став улюбленим поетом дивізійників, які завчали його рядки напам'ять, цитували у своїх щоденниках і листах. «Все-таки закид співучасти у злочинах нацизму, хоч який несправедливий і безпідставний, глибокою раною довгі роки ятрився в душах дивізійників і їх поета»,— писав Юрій Клиновий. Це звинувачення вони з обуренням відкидали, але їм знову просто в обличчя жбурляли ще лихіші слова. Ось тут підтримкою й опертям постійно була їм поезія Богдана Бори. Невипадково накладом Братства колишніх вояків 1-ї української дивізії УНА. 1982 року видано збірку «Буремні дні» (Торонто — Лондон). Туди ввійшли дві перші Борині збірки, що встигли вже стати бібліографічною рідкістю (і навіть — через повоєнну якість паперу — пожовкли, потрухли і спорохнявіли), у «Слові до другого видання» видавці задекларували:
«Чуттєвої мотивації та глибокого переконання про свою правду не заступить воякові і найкраще технічне устатковання. Любов до своєї батьківщини, патріотизм, любов до свого народу, почуття відповідальности за долю сучасних і майбутніх поколінь — оце ті духові вартості і джерела сили, без яких не можуть успішно діяти і навіть існувати жадні армії.
І власне такі вартості й сили знаходимо у бездоганних формою поезіях Богдана Бори. Це глибокі почування і переживання, пов'язані з трагічною долею нації і з надією на краще завтра — краса рідної землі, ненависть до ворога, що все дороге руйнує, турбота за рідних, золоті спогади дитинства і юного кохання, воєнні спогади, туга за минулим і багато інших тем, і мотивів, та вдумливих рефлексій про різні проблеми нашої дійсности.
Ми видаємо збірку, бо віримо, що вона — справжня поезія, а зокрема ще й така, що може скріпляти у вояків глибоке переконання про правильність і конечність вояцької жертви».
До книги «Буремні дні» потрапив також великий цикл (точніше, збірка) «Щирість», куди увійшли вірші 70-х — початку 80-х років. Поки що це підсумкова Борина книжка.
В 1947—1957 роках поет написав дві збірки віршів («Моя доба» і «Голубі далі»), в 1957—1967 роках він створив збірку «Любов і гнів». Усі три збірки вийшли в Лондоні 1972 року під назвою «Твердь і ніжність» (тираж 750 примірників). Цю книгу оформив художник Роберт Лісовський, колишній киянин, учень самого Георгія Нарбута.
Вже згаданий вище д-р Святомир М. Фостун таку характеристику дав цим поетовим збіркам: «У них він виразно бачить наростання духової кризи, яка огортає людство, все ще не отрясене від примарних і тривожних залишків та наслідків жорстокої війни, й думає про сучасність як про велику та страшну добу.
Це епоха, яка брутально вдирається в душу людини, сколихує її державними й соціяльними організмами, викликає глибокі психологічні злами та послаблює драматичний споконвіку зудар Добра зі Злом. У тій епосі стоїть вітчизна поета, мов Богоматір під хрестом».
В цих збірках Богдан Бора виявив себе як володар вишуканих класичних способів віршування, передусім сонетного, «який вимагає не тільки самого поетичного дару, але й особливого знання композиції вірша, виявлення ідей та образів свого творчого натхнення, висловлення почуттів, які інколи мають глибинні філософські думки. Він класик і суворо зберігає складні принципи й закони сонетного віршування, бо, як говорив М. Зеров, «сонет — це архітектурний принцип, а не декорація».
Маємо й критичні закиди на адресу Бориного доробку. Юрій Клиновий: «Хоч Бора постійно намагається йти своїм власним, непозиченим шляхом, в його поезії помітні впливи цілої плеяди добрих майстрів української поезії, починаючи від І. Франка, а далі через О. Олеся і Г. Чупринку до неокласиків, головно М. Рильського, і «вісниківців», головно Є. Маланюка.
Богдан Бора, таке до болю знайоме явище в української літературі,— талант без середовища, якому, на жаль, не вдалося вирости на цілу свою потугу. Йому так і ніколи не пощастило обтертися об справжнє українське літературне мілье, побувати з ньому, він ріс і творив на безлюдді, на периферіях нашого літературного життя. Коломия, Станіславів, місцевості, де проходив вишкіл з Дивізією, а далі табори полонених і така ж периферійна Англія (тут, очевидно, маємо на увазі українське літературне середовище) — це географічні етапи його життя».
Богдан Бора завжди поводився гідно, тримався осторонь галасливих літературних зборищ та ігор. Мабуть, через те і не удостоївся бути заведеним до славнозвісної антології «Координати». Не знаходимо його і в тих численних «обоймах», котрі кожне угруповання, кожна групка силкуються нав'язати громадськости як єдиноможливі, найпоступовіші, найоптимальніші. Бора завжди був «сам по собі». Його вірші — явище своєрідне і цікаве. Без Бориного доробку не може бути певною картина української поезії XX століття: його треба знати і студіювати.
Богдан Бора упокоївся у Лідсі, Велика Британія 20 серпня 1997 року.

ТИ ТВЕРДО СТІЙ
Устань і в темну ніч іди.
Дивися: у крові півсвіту.
По небу їде грім. Гляди:
Порвали коні поводи,
Викрушують огонь з граніту.
Чи бачиш? Небо все горить,
А грім дере його на шмати.
Чи чуєш? Світ увесь дрижить,
Розсиплеться на дрізки вмить...
Гляди: нашестя йде прокляте!
Горять огні і їде грім,
Пустивши чвалом коні в небі.
Що він везе в ридвані тім?
Загибель чи спасіння всім?
Гляди: направив вістря в тебе!
Ти твердо стій! Очей не мруж!
У цю хвилину будь гранітом
І груди в сталь закуй чимдуж!
Затям: ти месник, витязь, муж,
Синівства символ перед світом!
Ударив грім: земля дрижить,
Все небо порване на шмати...
Над пропастю життя кричить,
Уп`явши нігті у блакить,
Твоя, сповита димом, Мати.
Поглянь: ятриться в небі шрам,
А чорна ніч - труна розрита.
Стоїть, немов Месія сам,
Відкривши рани всім вітрам,
Твоя вітчизна, градом збита.
Поглянь: стоїть з лицем страшним,
Уся скривавлена й зім`ята,
А з рук, мов з віхтів, в`ється дим,
Забута й Господом самим,
Найбільша мучениця - Мати.
І знову грім, мов пекла злість,
Об землю б`ється твердо, лунко.
Крізь чорне руб`я світить кість.
Ось вітер клапті слів доніс...
Чи чуєш?
- Визволу! Рятунку!.
Ти твердо стій! Очей не мруж!
У цю хвилину будь гранітом
І груди в сталь закуй чимдуж!
Затям: ти месник, витязь, муж,
Синівства символ перед світом!
1.10.45


Пам'яті поета-дивізійника
В дні 20-го серпня ц.р [1997], відійшов у вічність по довгій недузі в місті Лідс у Великій Британії член Товариства Українських Літераторів у Великій Британії, світлої пам'яти поет Борис Шкандрій — Богдан Бора. Б. Шкандрій народився 11-го квітня 1920 року в селі Павелчі (сьогодні Павлівка) Станиславівського повіту. У 1940 році закінчив українську гімназію у Станиславові, згодом навчався на педагогічних курсах у Станиславові і Коломиї. Де 1943 року вчителював у рідному селі, коли зголосився до Дивізії „Галичина", де після вишколів в ранзі хорунжого виїхав на фронт. Богдан Бора почав писати ще в гімназії. У 1940 році вийшла друком його перша збірка поезій „Поля". У полоні в Ріміні написав дві збірки поезій: „В дорозі" та „У вирію", що були видані в таборі на цикльостилі. У 1947 році переїхав до Великої Британії, де після звільнення з полону включився у громадське життя, ставши головою Спілки Українських Учителів і Виховників; для шкіл українознавства написав методичний підручник. У 1972 році Союз Українців у Великій Британії видав повну збірку його поезій під заголовком „Твердь і ніжність" із передмовою д-ра Святомира М. Фостуна http://diasporiana.org.ua/poeziya/10666-bora-b-tverd-i-nizhnist/, який високо оцінив його творчість. У 1982 році накладом Братства кол. Вояків 1 УД-УНА в Торонто і Об'єднання кол. Вояків-Українців у Великій Британії вийшла друком чергова збірка поезій під заголовком „Буремні дні" http://diasporiana.org.ua/poeziya/10665-bora-b-buremni-dni/. Чимало його віршів були друковані в „Українській Думці", у „Визвольному Шляху" в Лондоні й інших часописах і журналах.
Похорону довершив 27-го серпня в місті Лідс о. Якуб'як і виголосив обширну прощальну проповідь, а в домі покійного відбулась тризна.
Богдан Бора залишив дружину Ольгу, синів — Мирослава, професора славістики у Вінніпегу, та Олега, економіста, і п'ятеро внуків.
Покійний був прикладним патріотом, поетом з Божої ласки, творчість якого високо оцінила літературна критика.
Б. Шарко
Український щоденник “Свобода”, четвер 6-го листопада 1997 р.
РОЗЛУКА
Сліди поросли. Спорохнявіли верби,
Постарівся сад,
Ще липи шумлять коло греблі
На знаний нам лад.
Здичавілі трави гуляють під тином,
В городі лопух.
Я знаю: там пахне тепер лиш полином
Широко, вокруг...
Ще, може, в долині над бродом зеленим
Вистукує млин:
“Все йде, все минає...”, а згорблені клени
Співають за ним.
“Все йде, все минає...” Так сталось на яві.
Він правду співав.
Весна віддзвеніла і дні кучеряві,
Лиш спомин оставсь.
Постарівся сад. Спорохнявіли верби.
Сліди поросли...
На захід мандрую. Тебе через дебри
На Схід повели.
Січень 1946

МОЯ ДОБА
Моя доба така велика,
Моя доба така страшна,
Мов ніч розгнуздана і дика,
То знов як райдуга ясна.
Моя доба...
Моя ж вітчизна
Мов тепла матері рука,
То знов як львиця люта, грізна,
Як гострий ніж Залізняка.
Моя доба...
Моя вітчизна
Мов Богоматір під хрестом,
То знов як буря ненависна,
Як присуд Правди над Гріхом.
Моя доба така прекрасна,
Моя доба така страшна,
Мов райдуга над світом ясна,
То знов як в погребі труна.