Олександр Архипенко - його життя, його твори

 

Коли 1959 року на зустрічі із земляками в Німеччині його запитали: "Маестро, вас знає увесь світ, але чи ви ще досі відчуваєте себе часткою України?" - він відповів лаконічно: "Панове, якби я сьогодні перестав бути українцем, то скажіть мені - ким я повинен би стати?"

Олександр Архипенко

* 30 травня 1887, Київ — † 25 лютого 1964, Нью-Йорк

ЯК МИТЕЦЬ З УКРАЇНИ ПЕРЕВЕРНУВ УЯВЛЕННЯ ПРО СКУЛЬПТУРУ

“Менш ніж за 7 років він запровадив у скульптурі більше радикальних змін, аніж їх було за кілька століть”, – підсумував досягнення Архипенка його американський дослідник і колекціонер Дональд Каршн. Спочатку Архипенко підкорив Европу. Потім зачарував Америку. Амплітуда сприйняття його творчости коливалася від захоплення до заперечення. Кардинал Венеції звинувачував скульптора у спотворенні Божої подоби. А Ґійом Аполлінер захоплювався його талантом. У наші дні скульптури Олександра Архипенка експонують у топових музеях світу, а торги на авкціонах сягають семизначних цифр.

Талант у ліжку

Народився Олександр Архипенко 1887 року в Києві. Його батько Порфирій був професором-інженером Київського університету. Він швидко розгледів математичні здібності сина. Сумнівів не залишалося – у сім’ї росте ще один винахідник. Однак втрутився випадок. Катаючись на велосипеді, Олександр настільки травмувався, що лікарі готувались ампутувати йому ногу. Мама Параскевія від операції відмовилася і довірила лікування сина знахарці. При цьому хлопцеві довелося провести в ліжку майже рік. А щоби дитина менше нудилася, дід-іконописець придумав для онука розвагу. Він подарував йому альбоми з роботами Мікеланджело та Леонардо да Вінчі, яких хлопець копіював. Так математика відійшла на задній план.

Року 1902 Олександр Архипенко вступив до Київського художнього училища. Але встиг провчитися лише три роки. Його разом із тезкою Олександром Богомазовим відрахували через участь у студентських страйках. Продовжувати навчання він вирішив у Москві. Дев’ятнадцятирічний Архипенко й не здогадувався, що назавжди покидає рідне місто. Він уже тоді шукав ориґінальних форм, прагнув по-новому зображати реальність. Але не знаходив підтримки. Ані в московських викладачів, ані в паризьких, до яких поїхав згодом. Розчарований академізмом Школи витончених мистецтв, Архипенко вирішив вчитися в Луврі. При цім його приваблювали не роботи Родена чи інших визнаних майстрів, а скульптури давніх греків, єгиптян та ассирійців. Протягом кількох років він щодня ходив до знаменитого французького музею.

Без тиску викладачів Архипенко цілковито віддавався творчим експериментам. У його роботах поставало щось незвичайне. Замість реалістичности зображення — динамічні та водночас лаконічні образи. Замість випуклостей – увігнуті лінії. Замість обличчя чи живота – порожнеча.

Митець не обмежувався класичними бронзою та мармуром. У своїх роботах він використовував дерево, скло й метал. А також почав їх розфарбовувати. Публіка не завжди була готова сприймати такий підхід. Навіть українська громада Парижа відмовилася підтримати киянина. Євген Бачинський, один із паризьких українців, писав: “Я побував у студії Архипенка, але мені не сподобались його роботи, вони були гидкі, і я не хотів платити навіть 10 франків за ті речі, які він мені запропонував”.

Перший українець на Венеційському бієнале

Однак кубізм ставав дедалі популярнішим, а це означало, що з’явилося більше можливостей виставляти свої скульптури поряд із картинами. У 1912 році Архипенко вже мав свою персональну виставку, яка пройшла в Німеччині. А з кожною наступною його ім’я дедалі більше впізнавали.

Архипенко став першим українцем, який узяв участь у Венеційському бієнале 1920 року

Це була перша післявоєнна виставка, і потрапити до списку її учасників вважали за честь і удачу. Архипенкові надали окремий зал для індивідуальної експозиції. Виставлявся він у російському павільйоні, зведеному 1914 року за гроші українського підприємця й мецената Богдана Ханенка.

Посередині зали – скульптура “Гондольєр”, один із символів міста на воді. Тогочасна критика не могла дійти одностайности у сприйнятті нового мистецтва. Були навіть відверто насмішкуваті огляди. До прикладу, про “Ґондольєра” писали, що то “одночасно мітла, труба, лопасть пропелера, зламаний вуличний ліхтар чи гілка мертвого дерева”. Подивитися на роботи скандального митця прийшов і місцевий кардинал. “Спотворює створену Богом подобу людини” – таким був його вердикт Архипенковій творчості.

Але скульптор мав авторитетного прихильника. Ґійом Аполлінер – поет і найшанованіший критик Франції – вихваляв новаторське бачення скульптора. Познайомилися вони ще 1908 року, коли разом жили в леґендарній мистецькій колонії Ля Рюш (“Вулик”) у Парижі. “Мені шкода тих людей, які не можуть відчути краси й елеґантности цього ґондольєра”, – писав француз.

У 34 роки Олександр Архипенко міг похвалитися кількома десятками виставок у европейських столицях. Тож вирішив, що настав час передавати досвід молодшому поколінню. За рік він відкрив школу в Берліні. У нього прагнули навчатись не лише початківці, а вже й знані німецькі скульптори. Серед них і Анґеліка Шмітц, чиї роботи мали грубі лінії, що уподібнювало їх до доісторичних скульптур. Роман з Анґелікою незабаром переріс у шлюб. Тут би й можна було остаточно пустити коріння, втім навіть проґресивний Берлін став надто тісним для українця. До того ж виснажена Першою світовою війною Европа дедалі менше цікавилася мистецтвом, інфляція з’їдала зароблені кошти, й подружжя замислилося про переїзд за океан. Сумніви остаточно розвіяли новини, що у Нью-Йорку публіка схвально сприйняла його виставку. У 1923 році на пасажирському лайнері Мongolia подружжя дісталося до країни можливостей.

Архипентура й білборди

Сім’я помалу обживалася – купили автомобіль, завели собаку. Українця запрошували викладати в університети Нью-Йорка, Чикаґо, Лос-Анджелеса. Архипенко запевняв, що США – “це країна, що найбільше розпалює його уяву”. І вона справді допомогла проявити його інженерний хист. У 1927 році скульпторові спало на думку створювати механічні картини – він назвав їх за власним ім’ям “архипентури”. У них спеціяльний механізм прокручував кольорові смужки таким чином, щоби утворювалося нове зображення. Тоді це була справжня новинка, за яку митець навіть отримав патент на 17 років. Подібну технологію тепер використовують у білбордах.

Зароблені гроші подружжя вкладало в будівництво дому. У 1929 році вони купили п’ять гектарів у містечку неподалік Нью-Йорка. На цьому сайті викладено фотоальбом Анґеліки, у якому можна відстежувати увесь процес: https://www.aaa.si.edu/collections/items/detail/angelica-archipenko-photograph-album-woodstock-ny-13118 . Поряд із будинком постала і простора майстерня – це не лише для себе, а щоб було місце й для студентів, яких можна було би вчити додатково до контрактів з університетами.

Попри репутацію новатора та ориґінальність ідей, роботи українця з часом почали втрачати ефект новизни. До того ж їх часто копіювали. Відповідно, кількість замовлень зменшувалася. Гнітив брак грошей і хотілося більшого визнання. Тому студенти були такими бажаними в його домі – не лише як стабільне джерело доходу, а й щоб відчувати себе потрібним. Архипенко легко перемикався поміж різьбленням по дереву, виливанням металевих форм, розрізуванням пластику, нанесенням олійних фарб і витесуванням каменю. Тому й учням одразу давав складні завдання. Якось серед них був і сліпий чоловік.

Останнє кохання

Старість підкрадалася поступово, дружина важко хворіла. І коли Архипенко вже не розраховував на емоційний сплеск, то закохався. Як і колись в молодості – у студентку своєї літньої школи. Почуття до 19-річної Френсіс Ґрей виявилися взаємними. У 68-річному скульпторі юна американка побачила ту автентичність, цілісність та розум, яких бракувало в однолітках. Роман був таємним, а коли перша дружина померла, закохані поїхали до Франції й одружилися. Для батьків Френсіс це стало справжнім потрясінням – їхній тесть був на кілька десятиліть старшим від них самих. Українець завжди ніяковів, коли Френсіс запрошувала їх в гості. Дивлячись на себе у дзеркало, сумно запитував: “І що ти знайшла у цьому старому псі?”.

А вона, щоби підбадьорити чоловіка, неодмінно одягала червону сукню, пошиту із тканини, яку він привіз зі Швайцарії. Попри поважний вік, Архипенка переповнювала енергія – він продовжував творити. А поміж тим лагодив дім, гуляв із собакою, грабав пожовкле листя, постійно щось вивчав. Їм не судилося довго прожити разом. Через чотири роки після весілля Архипенко помер. Йому було 77. Поховали його, між іншим, разом із першою дружиною, під одним пам’ятником. А Френсіс присвятила своє життя систематизуванню робіт і колекцій свого першого і єдиного чоловіка. Дружиною вона більше не стала, а от мамою – чотири рази, щоразу з іншим обранцем.

З Україною у серці

“Українська земля, український хліб, український дух свободи та індивідуальности лягли в основу моєї креативности”, – цитував Архипенка часопис The Ukrainian Weekly 1954 року. На той момент минуло пів століття, як він востаннє був у рідному Києві. Однак завжди залишався активним учасником української громади. Розробляв пам’ятники Іванові Франку,Тарасові Шевченку та Володимирові Великому.

Коли 1934 року українська діяспора вирішила подарувати скульптуру "Ма" Національному музеєві у Львові, Архипенко знизив її вартість до тисячі доларів. "Я дуже щасливий, що моя робота буде зберігатися близько до українського серця”, – писав скульптор Іларіонові Свєнціцькому, директорові музею. Коли Радянський Союз окупував Західну Україну, цю скульптуру та ще кілька сотень мистецьких творів заховали в так званому спецфонді. У 1952 році їх вивезли з музею і знищили. Про Архипенка не згадували. Він з’явився у мистецькій літературі СССР лише наприкінці 1980-х років.

У 2000-х роках чотири його скульптури зібрали семизначні суми на авкціонах Christie’s. “Жінку, що розчісує волосся” продали за понад 2 млн доларів. “Блакитну танцівницю” – за 1,7 млн доларів. “Голлівудський торс” – за 1,5 млн доларів.

Сьогодні роботи Архипенка можна оглянути в топових музеях світу – Метрополітен та Соломона Ґугенгайма в Нью-Йорку, Центрі Помпіду в Парижі, галереї Тейт у Лондоні, а також у музеях Берліна, Стокгольма та Тель-Авіва. В Україні чотири скульптури та дві літографії Архипенка належать фондам Національного художнього музею. Нещодавно цю колекцію поповнили ще 13 літографій 1921 року. На німецькому авкціоні їх придбав український

меценат.

Джерело:

https://localhistory.org.ua/texts/statti/oleksandr-arkhipenko-iak-mitets-z-ukrayini-perevernuv-uiavlennia-pro-skulpturu

Марко Р. Стех: «Очима культури» № 71 про ще одного велетня світового модерного мистецтва, який вийшов з України і української культури. Це розповідь про українця ОЛЕКСАНДРА АРХИПЕНКА, чий вклад у розвиток модерної скульптури великий і незаперечний. Сам Архипенко до кінця життя зберігав українську самототожність і велику симпатію до України. На жаль, його творчість та особа ще досі надто віддалено, «по чужому» сприймається на його батьківщині, а в його рідному Києві досі жодної вулиці чи навіть провулку не назвали ім’ям того відомого на весь світ українця. Чому саме? Хіба ж вже не час змінити таку ситуацію?..

2016

Ось «Очима культури» № 71: https://www.youtube.com/watch?v=DVOllULsPPw

Про долю трьох творів Олександра Архипенка.

Клівленд. Український культурний парк (город), що був заснований 1939 року як частина унікального проєкту - Федерації культурних городів. Так звані культурні городи є частиною великого Рокфелерського парку.
Площа Рокфелерського парку становить 254 акри. Він був подарований Клівленду Джоном Рокфелером у 1896 році.

"Ми входимо до славного Українського городу культури... На невеликій площі, посередині, - скульптура Лесі Українки... А дальше, в глибині городу, - пам’ятник Володимиру Великому. Зліва є частина городу, де під крислатими деревами стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку. А справа від пам’ятника Лесі Українці знову бачимо іншу частину городу, де є бюст Івана Франка. Ці частини городу називають двориками."

Український культурний город у Рокфелерському парку урочисто відкрито в 1940 році. "Його великою славою стали три бюсти з бронзи: князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка. Їх автор -- відомий скульптор Олександр Архипенко. Замовником пам’ятників були Українські з’єднані організації у Клівленді.
В середині сімдесятих років, коли в Америці відбулися заворушення, різні бунти, у майже всіх культурних городах, в тому числі в українському, було вчинено акти вандалізму. Злочин, здійснений вандалами ХХ століття, дуже важкий. Зникли, мабуть, назавжди два бюсти з бронзи, зокрема: князя Володимира Великого і Тараса Шевченка. А це ж була робота скульптора світової слави!..
Правда, тоді було врятовано тільки бюст Івана Франка, який забрала міська влада до сховища і в 2001 році повернула її власнику -- українській громаді у Клівленді. Оригінал роботи О. Архипенка, тобто єдиний збережений бюст Івана Франка у бронзі, що стояв з 1940 року в Українському культурному городі, тепер представлений для огляду відвідувачам Українського музею-архіву у м. Клівленді."

Так писала 2011 року Лариса Дармохвал з Болехова. http://www.unwla.org/PDF/2011/Uk%20Park%20Cleveland%20OH.pdf Проте вона помилилася, Архипенкові Володимир Великий і Тарас Шевченко віднайшлися. Цитую сайт The Cleveland Cultural Gardens Federation:

"Погруддя зникли з Городу у 1970-і роки, і тому багато хто вважав, що вони були знищені або вкрадені. І лише в 1990-ті їх виявлено в клівлендському міському гаражі, куди їх помістили на зберігання. З тих пір, для Городу зроблено копії погрудь зі скловолокна. Ориґінали ж тепер зберігаються і їх можна побачити в Українському музеї-архіві в районі Tremont Клівленда." http://www.clevelandculturalgardens.org/gardens/ukrainian-garden/

Щодо скульптури Лесі Українки в Рокфелерському парку. Лариса Дармохвал: "Урочисте відслонення пам’ятника відбулося 24 вересня 1961 року. На цьому великому святі були і автор, скульптор Михайло Черешньовський, і сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова. Вінок до п’єдесталу пам’ятника поклали його ініціатори-замовники, а саме: Огайська філія Союз Українок Америки."

Джерело світлин http://www.clevelandpeople.com/groups/ukrainian/ukrainian-garden.htm

Справжній Архипенко:

спогади вдови геніального українського скульптора. Відео

У штаті Нью-Йорк була його літня школа. У будинку, зведеному Архипенком власноруч, тепер - Фундація його імені. Нею керує вдова митця - Френсис Архипенко-Ґрей. Цього серпня вона зустрілася із нашими журналістами і поділилася спогадами про життя із Архипенком і захопливу особистість скульптора.

2019

https://ukrainian.voanews.com/a/5168142.html

До 55-х роковин відходу скульптора і воїна

Сергій Литвиненко,
скульптор, громадський діяч, вояк

* 5 жовтня 1899, Пирятин — † 20 червня 1964, Нью-Йорк

“Свобода”, 24 червня 1964
Несподіваний відхід у вічність голови Об'єднання Мистців Українців в Америці й голови Літературно-Мистецького Клюбу в Ню Йорку, видатного українського мистця-скульптора й видатного громадянина Сергія Литвиненка став тим більшим ударом для американсько-української громади, що ще кілька днів тому він був повний життя й енерґії. Ще два тижні тому він, у веселому тоні, промовляв на закінченні сезону в Літературно-Мистецькому Клюбі і укладав із деким з приявних пляни щодо осіннього сезону в Клюбі і нових мистецьких виставок. У четвер минулого тижня пішов до лікаря порадитись щодо болів в околиці серця. Не послухавши поради лікаря — вернувся ще додому, але вже не йшов тим своїм прикметним жвавим кроком, завжди випростований, як колишній бойовий вояк, а ледве — з допомогою лікаря — переборов невеличких два бльоки на долині міста Ню Йорку. Вночі треба було перевезти його до лікарні, з якої вже не вийшов.
Сергій Литвиненко був індивідуальністю, якої не легко заступити. Він єднав фанатичне укохання свого мистецтва і безперервну мистецьку творчість у своїй робітні — з рідким організаційним хистом та рідким зрозумінням для ширших громадських справ. Завдяки цьому він поклав величезні заслуги для українського культурного життя поза межами України, коли треба було саме організувати й творити нові цінності — від початку, з пустки, з нічого. Об'єднання Українців Мистців в Америці й Український Літературно-Мистецький Клюб в Ню Йорку — це його діти. Ці обидві станиці стали одними із найактивніших, найбільш продуктивних і навпозитивніших станиць американсько-українського життя.
Водночас Сергій Литвиненко мав ще дві рідкі в наших сумних умовинах риси вдачі, проживши майже 20 років а Західній Україні і одружившись із високоосвіченою галичанкою — він був соборником у повному цього слова значенні, себто не відрізняв галичан і наддніпрянців ні в теорії, ні в практиці, ставившись однаково до одних і до других, оцінюючи їх за їх індивідуальними вартостями. Водночас він був людиною великої особистої культури, людиною товариською, яка визнавала принцип, що творча праця і співпраця неможливі, коли вони не в'яжуть творців також товариськими зв'язками. 

Як мистець-скульптор С. Литвиненко не пішов за такими модними тепер в Америці крайнє модерністичними напрямками, проте з великою толерантністю і зрозумінням ставився до модерних творів своїх колеґ. Залишаючи суто мистецьку оцінку його творчости на пізніше, згадаємо особливо дві ділянки його мистецтва: його портрети та пам'ятники. В портретах він зафіксував риси справді чималої кількости його сучасників, особливо з літературно-мистецьких кіл, а його пам'ятники, які добули йому широку популярність, відіграють немалу національно-виховну ролю. І одною і другою ділянкою своєї творчости він посів тривале місце в історії українського мистецтва, як один із чільних наших скульпторів.

Сергій Литвиненко був людиною твердих національно-політичних принципів. Тому не дивниця, що коли йому справляли скромний ювілей, приготовивши його в тайні перед ювілятом, знаючи, що він був би рішуче від цього відмовився, — він був найбільш зворушений тоді, коли представники нюйоркського Відділу Об'єднання б. вояків українців в Америці передали йому Воєнний Хрест, як колишньому старшині Армії УHP. Очевидно, що в його картотеці у відповідних установах в Москві і Києві зазначено цю його непримиренну поставу до совєтського режиму і його вороже до будь-яких відхилів від неґативного відношення до тієї влади. Тому від часу змаршу совєтських військ до Львова в жадній советській публікації не згадувано прізвища автора величного пам'ятника на могилі Івана Франка на Личаківському цвинтарі у Львові, дармащо цей пам'ятник раз-у-раз репродукується в УССР. Сергій Литвиненко з цього приводу обурювався, але уважав також, що це честь для нього, коли зараховано його до тих українських “буржуазних націоналістів", імена яких небезпечно згадувати.
Сергій Литвиненко був одннм із тих піонерів культурної праці в Америці, які надали напрямок певним ділянкам нашого тутешнього життя. Таким, як ним були Олександср Кошиць, Лука Мишуга, Роман Савицький — кожний в своїй ділянці культурної праці, хорового мистецтва, преси чи музики. Тому наступники Сергія Литвиненка матимуть вже чітко визначений шлях праці українських мистців й такого культурно-товариського осередку, як Літературно-Мистецький Клюб в Ню Йорку. Отож треба висловити тверду надію, що із смертю Сергія Литвиненка не замруть ті установи. Але ті станиці і нові їх керівники будуть довго-довго відчувати, що забракло справжньої душі, що не стало того, хто впоював духа в кожне діло, що його організував і що ним керував, — Сергія Литвиненка. Часто повторюване твердження, що “нема незаступної людини” стосується тільки формальної сторінки: звичайно, на місце того, що не стало, в обов'язки вступає його заступник чи обірається нового наступника. Але коли відходить людина понад пересічної міри, коли відходить індивідуальність, то її страшенно трудно заступити, бо індивідуальності є рідкістю у людському муравлищі.
Тому не тільки нюйоркські українці, але й вся велика американсько-українська громада зазнала великої, невіджалуваної втрати, і тому вся вона в глибокому смутку проводитиме його на спочинок. 
Іван Кедрин

Меморіял стрільцям УГА на центральному кладовищі в Яворові.

“Свобода”, 20 червня 1969
Цього року видатному скульпторові, прекрасній людині - товаришеві, сл. п. Сергієві Литвиненкові сповнилося б 70 років. Міцний полтавець, загартований хорунжий Армії УНP, випускник Краківської Академії Мистецтв у 1928 р. з 8-ми відзначеннями, парижанин і львов'янин, а по війні мешканець Ню Йорку, — він, оточений пошаною громади і піклуванням дружини, міг би й нині бути серед нас.
Але Сергій Литвиненко жив для інших; як засновник і довголітній голова Літературно-Мистецького Клюбу, він не лише турбувався про чергових учасників вечорів, а й про те, чи столи розставлені і чи цілі крісла. У тому ж будинку на 2-ій авеню, в робітні внизу, вікна не раз не гасли до пiзньої ночі: звідтам долітали уривки фраз різними мовами світу, але Сергій Литвиненко їх не чув, бо в такі години розмовляв своєю власною, мовчазною мовою мистецтва.
Він любив тих, кого відтворював у гіпсі, глині, бронзі, і любив те, що створив. Великий життєлюб — український Коля Бреньйон, закоханий у світ, не очікуючи відплати і не звертаючи уваги на сичання дорослих недоростків, Мистець і Вояк, він знав, що за три тисячі миль від Ню Йорку невтомний його Каменяр лупає скалу недолі чарівної України, і не журився тим, що окупант, репродукуючи цей пам'ятник І. Франкові у Львові, замовчував, прізвище його творця. У звільненій Україні без сумніву відтворять багато пам’ятників Поляглим, виконаних Сергієм Литвиненком з любов'ю і пієтизмом мистця-патріота.
Не тільки українські мистці і критики, як С. Гординський. В. Січинський, М. Ocтроверха, М. Черешньовський, B. Ласовський та чимало інших дали високі оцінки творчої праці скульптора. „Ню Йорк Міррор" з 1961 р. писав: „Фігурна скульптура C. Литвиненка представляє майстерний показ імпресіоністичної сили і буйного життя", а в нюйоркському виданні „Пікчерс енд Ексгібіт" підкреслювався „переконливо випрацюваний рух" його скульптур. За одну „Гетьманівну" С. Литвиненко удостоївся б пам'ятника у Києві. 

Гетьман Павло і гетьманівна Єлизавета "Лілі" Скоропадські

Мало хто з українських скульпторів поза С. Литвиненком оспівав так українку, як людину і як жінку. Ще менше авторів звертала увагу на робітників, лірників, поетів, рибалок, селян, вояків, дроворубів — на всіх тих, що творять український народ, як цей визначний скульптор. Із силою Стефаника він представляв cтeпoву Україну в камені, у триособовій композиції „Земля". Незабутнє враження справляє його розмірно невелика теракота „Не віддам", де у величній красі зображено українку-матір.
Людина типу Сергія Литвиненка не може відійти назавжди.
Думаємо, ще зустрінемося із Скульптором вже незабаром: у грудні на Виставці ОМУА в залі Літературно-Мистецького Клюбу. Між людьми і, можливо, у Пані-Вдови, є чимало скульптурних праць Сергія Литвиненка. Добре було на цій черговій щорічній виставці влаштувати, як один з відділів, під портретом скульптора роботи Володимира Ласовського, виставку Сергія Литвиненка з нагоди 5-річчя його відходу.
Леонід Полтава

Сергій Литвиненко, 1935 рік. Пам'ятник Митрополитові Шептицькому, який був встановлений на святкуванні 30-ліття Національного музею і 70-ліття від дня народження Митрополита. Знищений совєтською владою 1947 року (архівне фото).
Джерело: Радіо “Свобода”

Пам'ятник Іванові Мазепі у Керґонксоні, штат Нью-Йорк, встановлений українською діяспорою на початку 1990-х. Автор проекту пам'ятника Сергій Литвиненко. 

Сергій Литвиненко. Пам'ятник українцям, полеглим в Українсько-польській війні у Раві-Руській

Сергій Литвиненко. Надгробний пам’ятник Іванові Франкові

"У Львові, у збірці Національного музею, зберігається три скульптурні портрети авторства Сергія Литвиненка – «Шевченко в молодості», «Портрет П. Холодного» та голова дівчини, яка дивом уціліла і збереглася в дзвіниці Вірменської церкви. Також у Львові, завдяки старанням Є. Наконечного, вдалося знайти скульптурний портрет Івана Франка, який свого часу зробив митець. З розбитої гіпсової скульптури авторства Сергія Литвиненка, яка пролежала кілька десятиліть на горищі одного з львівських будинків і яку вдалося склеїти, відлили бронзове погруддя..."
З файного нарису Назара Скалюка "Скульптор, який возвеличив Каменяра" https://h.ua/story/272870/

“Більшої любови нема, як хто життя своє віддасть за друзів своїх.”
Напис на пам'ятнику поляглим 1914-1920 у Раві-Руській
“Свобода”, 23 червня 1964
Ню Йорк. — Визначний скульптор і громадський діяч, учасник Визвольних Змагань, Сергій Литвиненко, помер удару серця в нюйоркському шпиталі у суботу 20 червня 1964 року, о 4-ій год. по полудні, на 65-ому році життя.

Сергій Литвиненко народився 5-го жовтня 1899 року на Полтавщині. Середню освіту закінчив у 1917 р. Від січня 1919 р. до листопада 1920 р. був у Армії Української Народньої Республіки, в ранзі хорунжого. Відступивши на Захід, перебував два роки в таборі інтернованих українських вояків у Ланцуті й Вадовіцах. З останнього табору вирвався завдяки мистецьким здібностям — виїхав із Театром Окремої Кінної Дивізії, що гастролював у Західній Галичині.

Прибувши в кінці 1923 р. до Кракова, успішно склав студії у Краківській Академії Мистецтв. Там вчився від 1924 до 1929 p.p., беручи активну участь у житті Громади Українськнх Студентів-Еміґрантів при Академії, був головою Громади у 1926-29 p.p. Вчився в Академії у проф. Ляшки, який сам раніше вчився у Боз-Ар у Парижі.

Сергій Литвиненко закінчив Академію Мистецтв у Кракові з 8 відзначеннями і, на доручення проф. Ляшки, виїхав до Парижу, де влітку 1930 р. з успіхом виставляв свої скульптури у славетному сальоні Тюільрі. Після вивчення всіх музеїв і скульптурних скарбів французької столиці, С. Литвиненко повернувся восени 1930 р. у Галичину і жив у Львові аж до 1944 року. Там він щороку брав участь у митецьких виставках. Крім скульптури, займався українською керамікою, вів відділ скульптури в Українській Вищій Образотворчій Студії. У львівському періоді творчости мистець виконав багато визначних скульптурних композицій і пам'ятників, зокрема на могили поляглих героїв України, пам'ятник митрополитові Андреєві Шептицькому, бронзовий пам'ятник-монумент Іванові Франкові та ін.

У липні 1944 року Сергій Литвиненко прибув до Німеччини. По війні залишився на еміґрації, перебуваючи спочатку в таборі Карльсфельд, потім у Берхтесґадені, де творив як скульптор, та навчав молодих українських адептів. Від 1950 року мистець із дружиною оселився в Ню Йорку. Тут неомінно впродовж понад 10 років був обираний головою Літературно-Мистецького Клюбу, співорганізатором і учасником багатьох мистецьких виставок. Мав багато індивідуальних виставок. У Ню Йорку Сергій Литвиненко створив багато скульптурних портретів, у тому числі відзначений Великою Американською Нагородою бронзовий портрет Гетьманівни. Створив пам'ятник Іванові Франкові, що поставлений на оселі УРСоюзу в Ґлей Спей та пам'ятник гетьманові Іванові Мазепі, поставлений на оселі УНСоюзу в Кергонксоні, Н.Й.
Тіло сл. п. Сергія Литвиненка лежить у похоронному заведенні Петра Яреми, де в понеділок і вівторок, 22 і 23 червня будуть відправлені Заупокійні Панахиди. Похорон відбудеться в середу, 24-го червня, перед полуднем на Українському Православному Цвинтарі в Бавнд Бруку, на якому - між іншим — є чимало нагробників, виконаних покійним Сергієм Литвиненком на могилах видатних українських діячів і громадян. Осиротив дружину, відому громадянку Надію з Дзеровичів Литвиненко.

Зі смертю сл. п. Сергія Литвиненка українська культура втратила одного з найвидатніших своїх репрезентантів, а українська громада свого провідного і справді невтомного працівника. Його смерть — це чергова втрата, якої не можна заступити. Вічна Йому Пам'ять!

На першій знимці: Сергій Литвиненко, 1930-ті рр.
Джерело: Фотографії старого Львова

Скульптор Михайло Черешньовський

Михайло Черешньовський, скульптор-монументаліст і різьбяр, старшина УПА
* 5 березня 1911, село Стежниця біля Балигорода, Сяніцького повіту, Лемківщина — † 20 липня 1994, Нью-Йорк

"За порівняльним критерієм — Черешньовський був антиподом іншого нашого видатного скульптора - Григора Крука. Коли твори Крука є наче молотом і сокирою різані, то Черешньовського є м'які, естетичні та делікатніші. Авторові цих рядків відомі його прегарна статуя Лесі Українки у Клівленді, іконостас і великий свічник у церкві св. Івана Хрестителя в Гантері та малого формату плоскорізьба “Мадонна". Мистець роздавав ту “Мадонну", білу або позолочену, своїм приятелям і українським установам і вона прикрашус їх стіни.
Мистець, як кожний професіонал, є людиною із тільки йому притманними рисами вдачі та нахилами. Михайло Черешньовський мав у своєму житті двох богів, яким корився тілом і душею — мистецтво скульптури та Українську Повстанську Армію, в якій воював за своєї молодости.
Перейнявши після Сергія Литвиненка головство в Об’єднанні Мистців Українців Америки, він радів кожною виставкою, яка відбувалася в домівці ОМУА в Ню Йорку. Від довших літ хворів серцевою недугою. Продовжила йому життя дружина Люда, яка опікувалася ним, як мати дитиною.
Вважаючи цей короткий імпровізований нарис як грудку землі на могилу Михайла Черешньовського, великого мистця і патріота, треба висловити співчуття образотворчому мистецтву української діяспори, яке знову зазнало важкого удару, і висловити щире співчуття вдові."
Іван Кедрин
“Свобода”, 28 липня 1994

Ню Йорк. — Тут у середу, 20-го липня, у місцевій лікарні помер визначний мистець-монументаліст і різьбяр Михайло Черешньовський.
Народився М. Черешньовський в селі Стежинці на Лемківщині 1911 року. Як розказував колись, від раннього дитинства любив різьбити в дереві будьщо, бо виростав серед народних майстрів-богорізів, яких так багато було на Лемківщині. Оточення та його вроджений талант привели його до школи пластичного мистецтва у Кракові, яку закінчив у 1939 році.
З вибухом Другої світової війни життєва доля не була надто щедрою для молодого мистеця, бо провадила його крутими стежками рідної Лемківщини та її визвольних змагань за незалежність України. Прибувши до Західньоі Европи, продовжує розвивати свої мистецькі таланти. Включається у життя української громади, зокрема мистецького світу. У ЗСА стає членом Об'єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА), а від 1973 року — його головою. Працює в декоративній різьбі в дереві та в портретній скульптурі. Його монументальні твори - це пам'ятники Лесі Українці у Клівленді, Торонто і на Союзівці та „Пам’ятник Героям'" на оселі СУМ в Елленвіллі, Н. Й., як і різьба іконостасу церкви св. Івана Хрестителя в Гантері, Н. Й. Окреме місце у творчості М. Черешньовського займає Богородиця з Дитям — це і рельєф, і станкова скульптура, і різьба в дереві, яка за внутрішніми імпульсами нагадує народну скульптуру, що була так розповсюджена в Україні, зокрема в його рідній Лемківщині у придорожніх капличках у церквах і на цвинтарях. Для творчости М. Черешньовського характеристична клясична чистота й монументальність стилю.
Зі смертю М. Черешньовського Україна втратила видатного громадянина та мистця, життя і творчість якого завжди були на благо українського народу та культури.
Засмучені його відходом у засвіти дружина Людмила, рідні, приятелі та вся українська громада.
Панахида в четвер, 21-го липня, о год. 7:30 вечора в похоронному заведенні Петра Яреми в Ню Йорку, а похорон у п'ятницю 22-го липня, о год 9-ій ранку з української католицької церкви св. Юра в Ню Йорку на Український православний цвинтар св. Андрія Первозванного в Бавнд Бруку, Н. Дж.
“Свобода”, 22 липня 1994

М. Черешньовський працює над Мадонною Уклінною. Нью-Йорк, 1955.

Портрет Романа Шухевича. Джерело - ЗІК.

Портрет Тараса Шевченка.

М. Черешньовський біля скульптури Лесі Українки, яка стане пам'ятником у Клівленді. 1960.

Пам'ятник Лесі Українці у Торонто.

Мадонна. Гіпс. Джерело - Петро Лінинський, Фейсбук.

Портрет дружини. 1950.

"Обличчя мого брата". 1944.

Перший у світі пам'ятник Поляглим Воїнам УПА — Парма, Огайо, цвинтар Святих Апостолів Петра і Павла.
10 жовтня 1982 року відбулося величаве відкриття — посвячення пам'ятника Поляглим Воїнам УПА на упівській частині цвинтаря Свв. Апп. Петра і Павла при 7700 Герц Ровд у Пармі, Огайо проєкту старшини УПА мистця-скульптора Михайла Черешньовського. Відкриття було пов'язане із 40-річчям постання УПА. Товариство Колишніх Вояків УПА в Клівленді дало почин до побудов пам'ятників Поляглим Воїнам УПА за Волю України.