Нехитра щира оповідь...
Родинам дивізійників. що впали під Бродами, присвячено.
БІЛІ ЛІЛЕІ
Оля Гаєцька*
“Свобода”, 7 грудня 1994
Пані Ада сиділа на лавці з відкритою книжкою, але прохожим у парку не важко було завважити, що вона її зовсім не читала. Сонце пригріло, і сивоволоса жінка з легкою усмішкою на стомленому обличчі, на якому все ще видніли сліди непересічної краси, гляділа на квіти, які продавав хлопець при дорозі. Між ними біліли великі лілеї. Примкнула повіки і наче в калейдоскопі пересунулись перед очима картини давноминулих днів.
І зовсім так як тепер, соняшні промені своєю ніжною теплотою голубили все довкілля. Вони раптом спинилися на довгих чорних косах, що наче дві змійки на хвилину спокійно лягли м'яким оксамитом на плечі дівчинки, яка любувалася білими лілеями, що ледь-ледь мали розквітнути. За хвилину вони вдвійку зі стареньким панотцем, який наблизився до неї, поспішили в напрямі старого приходства, де крізь вікна чути було запах свіжоспареного молока і кави. Ада часто перебувала на селі, де її приділяли стільки уваги і тепла. Ох як то прекрасно розказував дідусь про Січових Стрільців, традиції українського війська та світлі і сумні моменти нашої історії!
Минали роки безжурного дитинства і ранньої молодости. Настирливі думи, перериваючи спогади соняшних днів, вглибилися в душу сивоволосої жінки. Червона орда, що несла смерть, руїну, тюрми і тортури, принесла смерть дорогого батенька, старшини Української Галицької Армії, і смерть любої матусі. Стрепенулася на згадку темних примар пережитого.
Тоді в її житті заблис живий промінь соняшного щастя — Богдан. Стрункий, синьоокий студент — її перша і остання любов. Господь посилає потіху у важких хвилинах життя, коли не тратимо віри в його Божество. І ось вона, вродлива дівчина, сповнена чарами молодого кохання, що п'янке наче запах її улюблених лілей, які часто приносив Богдан, заволоділо її цілим єством. Незабаром цей запах лілей разом із запахом кадила наповнив малу церкву, де вінчав молоденьку пару старенький дідусь.
...Не стало дорогої бабуні та дідуся — відійшли, залишивши сумну могилку на цвинтарі біля старого приходства.
А потім — тільки чотири роки щасливого подружнього життя, і каменем на серці залишилися слова дорогої людини: „Адочко, я мушу йти, бачиш — усі свідомі свого обов'язку молоді люди голосяться до Української Дивізії “Галичина”. Не можна довше терпіти такого страшного знищення і приниження нашого народу. “За кров, за муки, за руїну...” В обороні рідної землі маємо можливість дістати професійний вишкіл і зброю в руки. Не плач, Адо, бо тільки зброя і вміння володіти нею дадуть нам волю". Не плакала, хоч серце стискалося від болю. Пішов Богдан з тисячами таких як він ідейних молодих людей, хоч не в рідному однострої, але з живою і благородною ідеєю в серці та надією в майбутньому започаткувати створення української армії в своїй незалежній державі. Неначе молоді орли, шо виростали в час визвольних змагань, масових арештів і заслання, з візією ідеї самостійности стали приймати твердий військовий вишкіл, щоби стати до бою із страшним ворогом — большевизмом. У вогненному колі під Бродами, деякі поруч своїх батьків — старшин-ветеранів визвольних змагань 1918-20 років, своєю відчайдушною, геройською поставою не осоромили справи українського війська.
Біль у серці залишився назавжди, коли принесли вістку, що згинув на брідських полях, залишивши її з донею Лесею. Як малесенька частинка великої еміґраційної хвилі, перекинена на чужий континент, у боротьбі за прожиток серед праці і турбот для виховання доні проводила свої літа на чужині. А тепер? Пані Ада відкинула жмут сивого волосся рукою, немов відштовхуючи від себе сумні думки. Леся одружена, зять — чужинець, але добрий і вирозумілий чоловік. Вона ж, Ада, — тепер бабуся. На згадку про внучку поспішно закрила нечитану книжку і молодечим кроком поспішила додому.
— Бабусенько, де ти була? — радісно викликнула дівчинка з чорними косами, обнімаючи Аду, яку ще не зовсім залишила візія спогадів з її дитинства. — А знаєш, у нас у школі буде великий концерт, — продовжувала Віра, — і вчителька вибрала мене до деклямації, сказала, що я найкраще в клясі читаю українською мовою. Ми теж співали стрілецькі пісні і всі дивувалися, що я їх умію співати. Я гордо відповіла, що дідусь моєї мами був старшиною Української Галицької Армії, мій дідусь Богдан — старшиною Української Дивізії, а брат бабуні Борис боровся в рядах УПА.
Ада задоволено слухала, як щебетала Вірочка, і знов на хвилину згадала минуле — зелений сад і білі лілеї та карооку дівчинку з чорними косами, яку так нагадувала їй Віра. Ада знала, що це її праця приносить плоди. Майже кожного дня після закінчення лекцій історії та географії України Віра тихенько „всувалася'` до бабусиної кімнати на інтимну розмову. З особливою увагою не раз вдивлялася в добре збережену фотографію в родинному альбомі — Богдана і Ади з китицею лілей в руках.
— Яка ти тут гарна, бабусю! Мама каже, що я подібна до тебе. Чи я теж гарна?
Ада цілувала свою пестійку, усміхаючись щасливо, а в молитовних зідханнях просила Господа, щоби допоміг у чужому морі виховати внучку бодай частинно, так як це робили її родичі.
Літа минали. Важкі переживання залишали сліди на здоров'ю, але все ж таки найбільше дошкулювала самота і туга за виучкою. Донька і зять поза домом при праці, а Віра — талановита студентка економіки — виїхала до школи і тільки час від часу приходили листи від неї. Перші — навіяні теплом і любов'ю до бабусі, а потім — лиш декілька слів ляконічного поздоровлення. Почалися недоспані ночі, а вранці вичікування у вікні на листоношу. І врешті радісна вістка: Віра приїде на Різдво додому. Ада віджила, радісно розказуючи знайомим, скільки то роботи у неї і доньки Лесі — приготування традиційних страв, внучка так любить цей особливий різдвяний настрій.
Віра приїхала з подругою. Дівчата з модерними зачісками (зникло прегарне чорне волосся!) і в подертих на колінах джінсах.
Святвечір був неспокійний і сумний. Віра з якоюсь чужою для Ади усмішкою поспішала, не докінчивши вечері. Потягнула товаришку та без вибачення сказала: „Ми ще підемо на “парті”, прийдемо пізно". Ада зі смутком поглянула на розпаковану з поспіхом і залишену під столом прекрасну різьблену касетку, яку подарувала внучці. Під час різдвяних вакацій Віра зовсім не мала часу на розмови з бабунею. Додому поверталася пізно, а на стіни в її кімнаті на місце керамічних прикрас і вишивок прийшли кольорові афіші та написи і картини безвартісного дешевого мистецтва.
Після від’їзду Віри Леся потішала маму: „Не журися — це нова ґенерація, вона скоро сприймає все те, що навіть не зовсім їй підходить. але воно модне. Тут я зовсім безрадна. Вона сказала мені, що у нас вдома забагато традиції, що вона американка і ті речі більше її не цікавлять!"
„О Боже, невже всі наші теорії і дискусії про ”загублення поколінь”, передання традицій та сантиментального потягу до рідної землі нашій молоді залишаться нездійсненою мрією і недоспіваною піснею?" — думала Ада.
З весною, коли все оживає, соняшні промені стараються злагіднити холодні зимові настрої, що зникають з розталим снігом. Леся, якось дивно оживлена, зустріла маму, що поверталася з парку. По дорозі додому встигла розказати їй, що цього року влітку багато знайомих дивізійників та їх родини вибираються в Україну на святкування 50-ліття створення І Української Дивізії УНА. Вона говорила про те з чоловіком. який сам не вибирається, але не має нічого проти того, щоб вона поїхала... з Вірою. Пані Ада знала, що стан її здоров'я не дозволяє на таку далеку дорогу, але Віра? „Не знаю, чи Віра буде зацікавлена", — відповіла тихо. В душі виринуло безмежне бажання: „Його доня і внучка, — думала з певним неспокоєм. — О Богдане, якщо можеш, пішли надхнення нашій внучці, бо мені дуже важко!"
Не знати, чи бажання пригод, чи охота подорожувати, чи, може, спогади про довгі вечори, проведені з бабусею в її кімнаті, вплинули на Віру, і вона поїхала з мамою в Україну.
Урочиста Служба Божа відправлялася у Львові на площі, звідки 50 років тому відходили на вишкіл добровольці. Віра побачила їх на фотографічній виставці, присвяченій І Українській Дивізії УНА. Вирушали тисячі молодих юнаків з вогнем завзяття в очах - сам квіт українського народу! Супроводили їх батьки. дружини, дівчата і діти з квітами. Благословляли Владики і сам великий Митрополит Андрей Шептицький. Леся пригадувала мов крізь сон молодого стрункого юнака, який обнімав маму і її малесеньку. Віра вже знала, що на цьому місці, де тепер довгими рядами стояли комбатанти, які приїхали з діяспори, і ті, що пережили заслання і тюрми та чудом добилися до своїх рідних осель, прощав свою вірну дружину і донечку дідусь Богдан зі словами: “Їду боронити Україну". Він теж міг тут стояти між своїми друзями, які перебули війну, полон, перехід до рядів УПА або мандрівку за океан, але його не було. Він теж міг би ще з доволі молодечим запалом машерувати тепер вулицями Львова, співаючи пісню: „За свій рідний край, за стрілецький звичай", як це робили його друзі в темносиніх шапках з левиками і тризубами. Але його там не було.
Перед очима стояла заплакана бабуня, коли Віра на одній з імпрез деклямувала вірша Б. Бори "Друзям з-під Бродів" *:
І зовсім так як тепер, соняшні промені своєю ніжною теплотою голубили все довкілля. Вони раптом спинилися на довгих чорних косах, що наче дві змійки на хвилину спокійно лягли м'яким оксамитом на плечі дівчинки, яка любувалася білими лілеями, що ледь-ледь мали розквітнути. За хвилину вони вдвійку зі стареньким панотцем, який наблизився до неї, поспішили в напрямі старого приходства, де крізь вікна чути було запах свіжоспареного молока і кави. Ада часто перебувала на селі, де її приділяли стільки уваги і тепла. Ох як то прекрасно розказував дідусь про Січових Стрільців, традиції українського війська та світлі і сумні моменти нашої історії!
Минали роки безжурного дитинства і ранньої молодости. Настирливі думи, перериваючи спогади соняшних днів, вглибилися в душу сивоволосої жінки. Червона орда, що несла смерть, руїну, тюрми і тортури, принесла смерть дорогого батенька, старшини Української Галицької Армії, і смерть любої матусі. Стрепенулася на згадку темних примар пережитого.
Тоді в її житті заблис живий промінь соняшного щастя — Богдан. Стрункий, синьоокий студент — її перша і остання любов. Господь посилає потіху у важких хвилинах життя, коли не тратимо віри в його Божество. І ось вона, вродлива дівчина, сповнена чарами молодого кохання, що п'янке наче запах її улюблених лілей, які часто приносив Богдан, заволоділо її цілим єством. Незабаром цей запах лілей разом із запахом кадила наповнив малу церкву, де вінчав молоденьку пару старенький дідусь.
...Не стало дорогої бабуні та дідуся — відійшли, залишивши сумну могилку на цвинтарі біля старого приходства.
А потім — тільки чотири роки щасливого подружнього життя, і каменем на серці залишилися слова дорогої людини: „Адочко, я мушу йти, бачиш — усі свідомі свого обов'язку молоді люди голосяться до Української Дивізії “Галичина”. Не можна довше терпіти такого страшного знищення і приниження нашого народу. “За кров, за муки, за руїну...” В обороні рідної землі маємо можливість дістати професійний вишкіл і зброю в руки. Не плач, Адо, бо тільки зброя і вміння володіти нею дадуть нам волю". Не плакала, хоч серце стискалося від болю. Пішов Богдан з тисячами таких як він ідейних молодих людей, хоч не в рідному однострої, але з живою і благородною ідеєю в серці та надією в майбутньому започаткувати створення української армії в своїй незалежній державі. Неначе молоді орли, шо виростали в час визвольних змагань, масових арештів і заслання, з візією ідеї самостійности стали приймати твердий військовий вишкіл, щоби стати до бою із страшним ворогом — большевизмом. У вогненному колі під Бродами, деякі поруч своїх батьків — старшин-ветеранів визвольних змагань 1918-20 років, своєю відчайдушною, геройською поставою не осоромили справи українського війська.
Біль у серці залишився назавжди, коли принесли вістку, що згинув на брідських полях, залишивши її з донею Лесею. Як малесенька частинка великої еміґраційної хвилі, перекинена на чужий континент, у боротьбі за прожиток серед праці і турбот для виховання доні проводила свої літа на чужині. А тепер? Пані Ада відкинула жмут сивого волосся рукою, немов відштовхуючи від себе сумні думки. Леся одружена, зять — чужинець, але добрий і вирозумілий чоловік. Вона ж, Ада, — тепер бабуся. На згадку про внучку поспішно закрила нечитану книжку і молодечим кроком поспішила додому.
— Бабусенько, де ти була? — радісно викликнула дівчинка з чорними косами, обнімаючи Аду, яку ще не зовсім залишила візія спогадів з її дитинства. — А знаєш, у нас у школі буде великий концерт, — продовжувала Віра, — і вчителька вибрала мене до деклямації, сказала, що я найкраще в клясі читаю українською мовою. Ми теж співали стрілецькі пісні і всі дивувалися, що я їх умію співати. Я гордо відповіла, що дідусь моєї мами був старшиною Української Галицької Армії, мій дідусь Богдан — старшиною Української Дивізії, а брат бабуні Борис боровся в рядах УПА.
Ада задоволено слухала, як щебетала Вірочка, і знов на хвилину згадала минуле — зелений сад і білі лілеї та карооку дівчинку з чорними косами, яку так нагадувала їй Віра. Ада знала, що це її праця приносить плоди. Майже кожного дня після закінчення лекцій історії та географії України Віра тихенько „всувалася'` до бабусиної кімнати на інтимну розмову. З особливою увагою не раз вдивлялася в добре збережену фотографію в родинному альбомі — Богдана і Ади з китицею лілей в руках.
— Яка ти тут гарна, бабусю! Мама каже, що я подібна до тебе. Чи я теж гарна?
Ада цілувала свою пестійку, усміхаючись щасливо, а в молитовних зідханнях просила Господа, щоби допоміг у чужому морі виховати внучку бодай частинно, так як це робили її родичі.
Літа минали. Важкі переживання залишали сліди на здоров'ю, але все ж таки найбільше дошкулювала самота і туга за виучкою. Донька і зять поза домом при праці, а Віра — талановита студентка економіки — виїхала до школи і тільки час від часу приходили листи від неї. Перші — навіяні теплом і любов'ю до бабусі, а потім — лиш декілька слів ляконічного поздоровлення. Почалися недоспані ночі, а вранці вичікування у вікні на листоношу. І врешті радісна вістка: Віра приїде на Різдво додому. Ада віджила, радісно розказуючи знайомим, скільки то роботи у неї і доньки Лесі — приготування традиційних страв, внучка так любить цей особливий різдвяний настрій.
Віра приїхала з подругою. Дівчата з модерними зачісками (зникло прегарне чорне волосся!) і в подертих на колінах джінсах.
Святвечір був неспокійний і сумний. Віра з якоюсь чужою для Ади усмішкою поспішала, не докінчивши вечері. Потягнула товаришку та без вибачення сказала: „Ми ще підемо на “парті”, прийдемо пізно". Ада зі смутком поглянула на розпаковану з поспіхом і залишену під столом прекрасну різьблену касетку, яку подарувала внучці. Під час різдвяних вакацій Віра зовсім не мала часу на розмови з бабунею. Додому поверталася пізно, а на стіни в її кімнаті на місце керамічних прикрас і вишивок прийшли кольорові афіші та написи і картини безвартісного дешевого мистецтва.
Після від’їзду Віри Леся потішала маму: „Не журися — це нова ґенерація, вона скоро сприймає все те, що навіть не зовсім їй підходить. але воно модне. Тут я зовсім безрадна. Вона сказала мені, що у нас вдома забагато традиції, що вона американка і ті речі більше її не цікавлять!"
„О Боже, невже всі наші теорії і дискусії про ”загублення поколінь”, передання традицій та сантиментального потягу до рідної землі нашій молоді залишаться нездійсненою мрією і недоспіваною піснею?" — думала Ада.
З весною, коли все оживає, соняшні промені стараються злагіднити холодні зимові настрої, що зникають з розталим снігом. Леся, якось дивно оживлена, зустріла маму, що поверталася з парку. По дорозі додому встигла розказати їй, що цього року влітку багато знайомих дивізійників та їх родини вибираються в Україну на святкування 50-ліття створення І Української Дивізії УНА. Вона говорила про те з чоловіком. який сам не вибирається, але не має нічого проти того, щоб вона поїхала... з Вірою. Пані Ада знала, що стан її здоров'я не дозволяє на таку далеку дорогу, але Віра? „Не знаю, чи Віра буде зацікавлена", — відповіла тихо. В душі виринуло безмежне бажання: „Його доня і внучка, — думала з певним неспокоєм. — О Богдане, якщо можеш, пішли надхнення нашій внучці, бо мені дуже важко!"
Не знати, чи бажання пригод, чи охота подорожувати, чи, може, спогади про довгі вечори, проведені з бабусею в її кімнаті, вплинули на Віру, і вона поїхала з мамою в Україну.
Урочиста Служба Божа відправлялася у Львові на площі, звідки 50 років тому відходили на вишкіл добровольці. Віра побачила їх на фотографічній виставці, присвяченій І Українській Дивізії УНА. Вирушали тисячі молодих юнаків з вогнем завзяття в очах - сам квіт українського народу! Супроводили їх батьки. дружини, дівчата і діти з квітами. Благословляли Владики і сам великий Митрополит Андрей Шептицький. Леся пригадувала мов крізь сон молодого стрункого юнака, який обнімав маму і її малесеньку. Віра вже знала, що на цьому місці, де тепер довгими рядами стояли комбатанти, які приїхали з діяспори, і ті, що пережили заслання і тюрми та чудом добилися до своїх рідних осель, прощав свою вірну дружину і донечку дідусь Богдан зі словами: “Їду боронити Україну". Він теж міг тут стояти між своїми друзями, які перебули війну, полон, перехід до рядів УПА або мандрівку за океан, але його не було. Він теж міг би ще з доволі молодечим запалом машерувати тепер вулицями Львова, співаючи пісню: „За свій рідний край, за стрілецький звичай", як це робили його друзі в темносиніх шапках з левиками і тризубами. Але його там не було.
Перед очима стояла заплакана бабуня, коли Віра на одній з імпрез деклямувала вірша Б. Бори "Друзям з-під Бродів" *:
Останніх сторінок історії
Ви не читали в тиші заль.
Ви їх писали потом, кров’ю
Під зойк ґранат, під рев моторів,
Під крик, жахливий регіт сальв.
Ви не читали в тиші заль.
Ви їх писали потом, кров’ю
Під зойк ґранат, під рев моторів,
Під крик, жахливий регіт сальв.
Останні сторінки історії —
Це ваш, залізом критий, шлях,
Сповитий квітом, злитий кров’ю
На ньому черенки, мов зорі —
Серця розкидані в полях.
Це ваш, залізом критий, шлях,
Сповитий квітом, злитий кров’ю
На ньому черенки, мов зорі —
Серця розкидані в полях.
Останні сторінки історії —
Це ви в атаках і вогні,
Як гідні спадкоємці слави,
Що віддали свій юний порив
У жертві рідній вітчині.
Це ви в атаках і вогні,
Як гідні спадкоємці слави,
Що віддали свій юний порив
У жертві рідній вітчині.
Останні сторінки історії
Написані в полях — лісах
Залізом, порохом і димом
І кров’ю ранених артерій
На синьо-жовтих хоругвах.
Написані в полях — лісах
Залізом, порохом і димом
І кров’ю ранених артерій
На синьо-жовтих хоругвах.
Молодій талановитій дівчині було надзвичайно цікаво послухати доповідей про всі події того часу. Вона зрозуміла, що народ без збройних зривів у минулому може зникнути з лиця землі, а заповіт батьків Дивізія „Галичина" хотіла сповнити при помочі модерної зброї, до якої не мала доступу героїчна УПА. Леся розпитувала про батька учасників бою під Бродами — чи не знають? Чи не бачили?.. І врешті засвітилися вогниками очі одного з тих, кому з-під темносиньої шапки виглядала густа сивина, він налягав на ногу. Це було на другий день величавих святкувань на брідських полях біля Ясенева, на горі Жбир.
— Так, я бачив Богдана і знав його. Це була прекрасна людина, сповнена любов'ю до cвоєї вічно поневоленої Батьківщини. Ми оба лежали поруч тут, на цих полях, важко поранені. Вмираючи, він сказав: „Перекажи моїй Аді. моїй лілеї..." і не докінчив. Яка шкода!.. Мене врятували люди з Ясенева і я опинився в рядах УПА. а потім на засланні.
— Яка шкода, — повторила тихо Леся, а Віра гірко заридала.
— Не плачте, мої дорогі, його смерть і смерть наших друзів навчила нас. як треба жити! — сказав на прощання дивізійник. Все, що тут відбувалося, зворушило дівчину до краю. І не лише її одну. Врочисті відправи, висока могила з березовим хрестом, а також комбатантський хрест з вирізьбленою відзнакою, що уцілів після знищення комуністичними вандалами імпозантного пам'ятника, який був поставлений на горі Жбир у пам'ять поляглих борців (тепер там висипана могила). З довколишніх сіл виходили процесії з хоругвами, а серед тисяч народу стояли „на струнко" зі своїми прапорами довгі лави сивоволосих воїнів у темносиніх шапках зі золотистими „левиками", що вилискували до сонця. Вони приїхали віддати честь своїм поляглим друзям. Море квітів зложили люди на могилі, а діти принесли вінки з калини. Між ними видніли білі лілеї, які привезла Віра зі Львова. Від п'янкого запаху лілей та жалібного співу крутилася голова. Серед численних хорів запам'ятався один: він складався з дивізійників, колишніх політв'язнів та їх родин. „Вічна вам пам'ять, вічна вам слава і наш доземний поклін!" — співали вони. Промовляли священики. колишні члени Дивізії, в епітрахилях і комбатантських шапках з „левиками". Після головної урочистої відправи учасники боїв під Бродами виходили групами, відшукуючи забуті важливі місця так званого „брідського котла смерти" біля сіл Підгірці. Княже й інших, вшановуючи пам'ять поляглих в оточенні побратимів.
Мозольною працею послідовно відшукуються тлінні останки героїв цієї пропам'ятної битви, щоб їх з пошаною похоронити на новому цвинтарі, а документи ідентичности, шоломи і всі предмети, шо збереглися, передати до професійно влаштованого музею в Бродах.
Дорога простелилася далі. І ось Канів, могила нашого Пророка-Кобзаря над рідним Дніпром. Від нього треба черпати силу і наснагу до праці для України — вирішила Віра рішуче і сказала:
— Мамо, я мушу сюди приїхати, щоб вкласти свою маленьку цеглину, використати свої професійні знання для розбудови нашої держави. Крім того, буду радо працювати з дітьми і молоддю. я мушу теж включитися в боротьбу проти злочинного знеславлювання нашої Української Дивізії „Галичина" як в діяспорі, так і на рідній нашій землі, за яку разом з тисячами відважних патріотів віддав своє життя мій дідусь... Яка страшна зневага, несправедливість і абсурд закидати тим героям, що вони були коляборантами. боролися за інтереси Німеччини! — сказала з досадою молода дівчина. — Вони не коляборанти. вони відважні патріоти, які серед неможливих обставин, тоді, коли інший, не менш страшний ворог, показав своє справжнє обличчя, старалися створити свою власну армію і здобути волю Батьківщині.
Захоплені красою (яким прекрасним мусів бути він до часу зруйнування його святинь та знищення червоною ордою його найкращих синів і дочок!), де продовжувалися святкування, були одночасно свідками відзначувань другої річниці незалежности України. Хрещатик майорів снньо-жовтнмн прапорами з тризубами. Сповнилася мрія Богдана та кільканадцятьох тисяч його ідейних друзів, шо загинули тоді на фронтах cвоєї і чужої землі, на засланні чи в еміґрації, і всіх тих, які по довгій мандрівці, з підірваним здоров'ям включилися активно у працю нашої громади в діяспорі, займаючи рівночасно важливі професійні становища.
Втомлені дорогою, Леся з Вірою повернулися додому. Після слів щирого привітання з бабусею, Віра сказала:
— Буду про все розказувати, а тепер лише про те, що я вирішила своєю працею допомогти твоїй і моїй Батьківщині. Не можемо допустити до втрати незалежности, здобутої такою дорогою ціною зусиллям поколінь!
При вечірній молитві обличчя Ади сіяло щастям. Запах білих лілей став євшан-зіллям.
— Так, я бачив Богдана і знав його. Це була прекрасна людина, сповнена любов'ю до cвоєї вічно поневоленої Батьківщини. Ми оба лежали поруч тут, на цих полях, важко поранені. Вмираючи, він сказав: „Перекажи моїй Аді. моїй лілеї..." і не докінчив. Яка шкода!.. Мене врятували люди з Ясенева і я опинився в рядах УПА. а потім на засланні.
— Яка шкода, — повторила тихо Леся, а Віра гірко заридала.
— Не плачте, мої дорогі, його смерть і смерть наших друзів навчила нас. як треба жити! — сказав на прощання дивізійник. Все, що тут відбувалося, зворушило дівчину до краю. І не лише її одну. Врочисті відправи, висока могила з березовим хрестом, а також комбатантський хрест з вирізьбленою відзнакою, що уцілів після знищення комуністичними вандалами імпозантного пам'ятника, який був поставлений на горі Жбир у пам'ять поляглих борців (тепер там висипана могила). З довколишніх сіл виходили процесії з хоругвами, а серед тисяч народу стояли „на струнко" зі своїми прапорами довгі лави сивоволосих воїнів у темносиніх шапках зі золотистими „левиками", що вилискували до сонця. Вони приїхали віддати честь своїм поляглим друзям. Море квітів зложили люди на могилі, а діти принесли вінки з калини. Між ними видніли білі лілеї, які привезла Віра зі Львова. Від п'янкого запаху лілей та жалібного співу крутилася голова. Серед численних хорів запам'ятався один: він складався з дивізійників, колишніх політв'язнів та їх родин. „Вічна вам пам'ять, вічна вам слава і наш доземний поклін!" — співали вони. Промовляли священики. колишні члени Дивізії, в епітрахилях і комбатантських шапках з „левиками". Після головної урочистої відправи учасники боїв під Бродами виходили групами, відшукуючи забуті важливі місця так званого „брідського котла смерти" біля сіл Підгірці. Княже й інших, вшановуючи пам'ять поляглих в оточенні побратимів.
Мозольною працею послідовно відшукуються тлінні останки героїв цієї пропам'ятної битви, щоб їх з пошаною похоронити на новому цвинтарі, а документи ідентичности, шоломи і всі предмети, шо збереглися, передати до професійно влаштованого музею в Бродах.
Дорога простелилася далі. І ось Канів, могила нашого Пророка-Кобзаря над рідним Дніпром. Від нього треба черпати силу і наснагу до праці для України — вирішила Віра рішуче і сказала:
— Мамо, я мушу сюди приїхати, щоб вкласти свою маленьку цеглину, використати свої професійні знання для розбудови нашої держави. Крім того, буду радо працювати з дітьми і молоддю. я мушу теж включитися в боротьбу проти злочинного знеславлювання нашої Української Дивізії „Галичина" як в діяспорі, так і на рідній нашій землі, за яку разом з тисячами відважних патріотів віддав своє життя мій дідусь... Яка страшна зневага, несправедливість і абсурд закидати тим героям, що вони були коляборантами. боролися за інтереси Німеччини! — сказала з досадою молода дівчина. — Вони не коляборанти. вони відважні патріоти, які серед неможливих обставин, тоді, коли інший, не менш страшний ворог, показав своє справжнє обличчя, старалися створити свою власну армію і здобути волю Батьківщині.
Захоплені красою (яким прекрасним мусів бути він до часу зруйнування його святинь та знищення червоною ордою його найкращих синів і дочок!), де продовжувалися святкування, були одночасно свідками відзначувань другої річниці незалежности України. Хрещатик майорів снньо-жовтнмн прапорами з тризубами. Сповнилася мрія Богдана та кільканадцятьох тисяч його ідейних друзів, шо загинули тоді на фронтах cвоєї і чужої землі, на засланні чи в еміґрації, і всіх тих, які по довгій мандрівці, з підірваним здоров'ям включилися активно у працю нашої громади в діяспорі, займаючи рівночасно важливі професійні становища.
Втомлені дорогою, Леся з Вірою повернулися додому. Після слів щирого привітання з бабусею, Віра сказала:
— Буду про все розказувати, а тепер лише про те, що я вирішила своєю працею допомогти твоїй і моїй Батьківщині. Не можемо допустити до втрати незалежности, здобутої такою дорогою ціною зусиллям поколінь!
При вечірній молитві обличчя Ади сіяло щастям. Запах білих лілей став євшан-зіллям.
____________
* Ольга Гаєцька народилася 20 серпня 1924 р. у Стрию. Закінчила українську гімназію в Перемишлі, у 1945-1949 студіювала фармакологію в Ґраці в Австрії, медичну технологію в Філадельфії. Працювала лаборанткою у медичнім закладі у Нью-Йорку. Брала дієву участь у громадськім житті, співала в хорі «Думка», членкиня 83-го Відділу Союзу Українок Америки. Редаґувала дитячу сторінку в журналі «Наше життя». Авторка книжок для дітей. 1996 - лавреатка премії ім. Олени Пчілки за книжку оповідань, казок і віршів «Допоможіть ангеликові».
Померла 22 липня 2015 року, похована на цвинтарі св. Андрія в Баунд-Бруку, Нью-Джерсі.
* Ольга Гаєцька народилася 20 серпня 1924 р. у Стрию. Закінчила українську гімназію в Перемишлі, у 1945-1949 студіювала фармакологію в Ґраці в Австрії, медичну технологію в Філадельфії. Працювала лаборанткою у медичнім закладі у Нью-Йорку. Брала дієву участь у громадськім житті, співала в хорі «Думка», членкиня 83-го Відділу Союзу Українок Америки. Редаґувала дитячу сторінку в журналі «Наше життя». Авторка книжок для дітей. 1996 - лавреатка премії ім. Олени Пчілки за книжку оповідань, казок і віршів «Допоможіть ангеликові».
Померла 22 липня 2015 року, похована на цвинтарі св. Андрія в Баунд-Бруку, Нью-Джерсі.
** У цій редакції вірша вміщено у числі 1-4 з 1974 року журналу "Сурмач", органу Об'єднання бувших вояків-українців у Великій Британії.
Є й інша редакція:
Є й інша редакція:
Друзям з-під Бродів
Останніх сторінок історії
Ви не читали в тишині;
Ви їх писали в ратній оргії
Своєю кров’ю під рапсодії
Гармат і дзявкання броні.
Останніх сторінок історії
Ви не читали в тишині;
Ви їх писали в ратній оргії
Своєю кров’ю під рапсодії
Гармат і дзявкання броні.
Останні сторінки історії –
Це ваш, залізом зритий шлях,
Покритий хламом бутафорії,
Де в кожній вирві й кожній колії
Вітчизни син орлом поляг.
Це ваш, залізом зритий шлях,
Покритий хламом бутафорії,
Де в кожній вирві й кожній колії
Вітчизни син орлом поляг.
Останні сторінки історії –
Це ви в атаці і огні,
Як молоді і буйні борвії,
На волошково-синім обрії
У золотому стремені.
Це ви в атаці і огні,
Як молоді і буйні борвії,
На волошково-синім обрії
У золотому стремені.
Останні сторінки історії
Писали ви, жреці без ряс,
Огненним шрамом траєкторії
Для тих, що проти тлі – Московії
До бою стануть після вас.
Писали ви, жреці без ряс,
Огненним шрамом траєкторії
Для тих, що проти тлі – Московії
До бою стануть після вас.
У 1991 році на горі Жбир біля с. Ясенів Бродівського району студенти-активісти встановили пам’ятник на місці колишньої могили невідомого воїна-дивізійника. Але 18 червня того ж року його підірвали совєтські спецслужби. Пам'ятник відновили 2008 року. https://zbruc.eu/node/24540?theme=zbruc
