Показ дописів із міткою Друга Світова. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Друга Світова. Показати всі дописи

субота, 12 квітня 2025 р.

Юрій Шевельов - про Юрія Шереха

 


Світлина 1940-х років

12 квітня - день пам'яти Юрія Шевельова.

ЮРІЙ ШЕРЕХ (1941—1956)
Матеріяли для біографії

Кожний початок веде до дальшого початку, і невідомо, де спинитися в починанні. Відкриймо історію Юрія Шереха днем 25 жовтня 1941 року, хоч справді він народився десь за два місяці після цього дня.

До Харкова вступили німці. Після щось двох тижнів переховування в червоноармійському шпиталі, між пораненими, ще ненароджений герой цього некрологу повертався додому. У кишені лежала посвідка, може символічна, що він був у шпиталі з причини короткозорости. День був погожий, шибки міста повибивані, під ногами хрускотіли скалки битого скла, на майдані Держпрому тяглися везені миршавими шкапами німецькі валки, авта не могли рухатися бездоріжними українськими дорогами осінньої доби, шлях від Полтави до Харкова забрав з місяць, німецький наступ безнадійно застрягав, але харків’яни гуляли по Сумській у святкових одягах, день був погожий, і це були перші німецькі салдати, жовте листя, бите скло були як музика на підошвах. Ще нічого не було відомо, і скільки з тих людей святкувало близьку смерть, але щось скінчилося, а інше мало початися. Мав початися і Юрій Шерех, але це ще не був він, що побачив першого німецького вояка в його-не-його жигті.

Тепер поставимо епіграф:

«Не хвилюйся!»
Едвард Стріха

Досі кордон ішов на заході, тільки шляхи на схід були відкриті (Київ на мапі лежав на заході, але це тільки здавалося. Справді він був на тому самому меридіяні). Тепер становище змінилося. Німецькі вояки були чужі, але вони перенесли кордон на Дінець, і там він став до червня, місто лишалося фронтом, рухатися в жадному напрямі не можна було, але була свідомість, що на захід нема кордонів, і це було початком справді нового, і тоді, ще зовсім необ’явлено, почалося народження Юрія Шереха.

Але він народився під іншим іменем. Історія цього імени переносить нас на сім років назад: 1934, і зв’язана вона не з літературою, а з підручником української мови для п’ятих — сьомих кляс середньої школи. Підручник такий тоді був і здавався непоганим, упорядників звали Шевчук і Бойків. Раптом підручник вилучено, а це означало, що автори опинилися поза межами суспільства. Школа потребувала підручника, і треба було нового. Наркомос прислав наказ героєві цього некрологу виїхати до Києва, щоб за місяць у співпраці з тогочасним диктатором українського мовознавства, блискучої і ультра-блискавичної кар’єри Наумом Кагановичем укласти новий підручник.

Герой некрологу відповів, що за місяць не можна скласти підручника; що він не може виїхати до Києва; що його здоров’я не в порядку: справа не належала до приємних, вона смерділа. Наркомос прислав телеграму, герой не відповів. Листування тяглося, аж поки Наркомос не прислав розпорядження директорові інституції, де герой працював: відрядити негайно. У Києві Каганович в усній розмові з’ясував те, про що не писалося в листах: підручник зовсім не був поганий, органи влади не мали нічого проти того, щоб текст лишити незмінним, місяць давався тільки про людське око, вимагалося одного: поставити нові імена авторів. Гонорар мав бути заплачений як за нову книгу. Для пристойности, казав Каганович, можна було зробити малі зміни в тексті. Він теж дбав за пристойність. Більше змін він радив зробити у вправах, але тут переважно з остраху. Тоді одного за одним заарештовувано письменників. Каганович радив викинути приклади з усіх сучасних письменників, крім двох, на кого можна було покластися, як на кам’яну гору: Микитенка й Кириленка. От, приміром, Головко, казав він: людина напівбожевільна, ганявся з револьвером за жінкою, чорт його знає, що він робив у перші роки революції, краще не мати з нього цитат. Герой наважився назвати речі своїми іменами, і в його вухах потім роками бриігіла диктаторова відповідь: «Вы юноша дерзкий» (У приватних розмовах диктатор волів російську мову). Щодо майбутнього, диктатор помилився. Головко зацілів, Микитенка й Кириленка перемолола машина терору, за ними чи з ними зник 1937 року і диктатор. У роботі над підручником — це був ще 1934 — ролі розподілялося просто: диктатор брав відповідальність за текст, герой цього некрологу за вправи. Справа смерділа, сопух бив у ніс, хоч що в ті ганебні роки не смерділо, і навіть мучеництво забризкувано лепом і калом. Герой некрологу, щоб мати хоч трохи чистіші руки, замінив текст вправ майже весь. Так вийшла книжка. Вона носила ім’я Кагановича і автора тексту вправ. Вона вийшла трьома виданнями. Арешт першого і головного «автора» припинив дальші видання. Сама книжка, всі три видання, перейшла в секретні фонди бібліотек, де стала може поруч своєї попередниці. Герой цього некрологу ніколи не зустрічав у житті Бойкова і Шевчука. Але їхні імена були випалені в його свідомості. Коли у грудні 1941 року, після двох місяців безгазетного існування, почалося життя першої не-совєтської газети в Харкові, названої «Нова Україна», і авторові (разом з одним колеґою) замовлено статтю про стан української мови під советами, і треба було цю статтю підписати, автор підписав її Гр. Шевчук. Це було початком сплати несплатного боргу. Хоч новий Шевчук не був винний у загибелі старих Шевчука і Бойкова, був жертвою, а не катом, борг існував. Тепер можна було говорити ту частину правди, якої перед 25 жовтня 1941 року висловити не можна було. Месником мав стати Шевчук. Так постала стаття «Уярмлена мова». Назва належала Аркадіеві Любченкові, що тоді короткий час працював у «Новій Україні», аж поки з’ясувалося, що це була більше німецька газета, ніж українська (Хоч певної частки українськости вона й далі не втратила, в протилежність до свого сумної слави побратима з Києва, що звався «Нове українське слово»).

Шевчука часом цитували як Григорія. Але цей, другий Шевчук не був Григорієм. Він був тільки тим, чим він був: Гр. Шевчук. Нічого більше про нього навіть йому самому не було відомо. Це не була людина з біографією. Біографія лишилася в архівах НКВД. Це була моральна категорія. Це був кричущий пункт у довгому рахунку Юрія Шереха до політичного ладу, в якому він виріс. І коли вся діяльність Шереха в певному аспекті була історією визволення від цього ладу, то почалася вона невипадково саме з цього епізоду. Але моральна категорія, що дістала назву Шевчук, порядком виклику (ви мене вбили, а я живу), помсти (живу і говорю правду) і покути (мушу говорити, хоч би й не хотів), ця моральна категорія була автором і писала газетні й журнальні статті. Вона жила в прифронтовому Харкові з висадженим центром і зруйнованими заводами, без води, світла, опалення, їжі. Вона думала й почувала.

Другим аспектом цієї істоти-категорії став Юрій Шерех. Біографія Шевчука склалася так, що він народився мовознавцем і літературознавцем. Він був журналістом. І зрештою він був самонакладеною карою. Він прийшов у свідомість ззовні. Але нескінченно довга зима, що провадила тільки з голоду в голодову смерть весни, була також зимою розрахунків з собою, з минулим. Дозвілля було більше, ніж досить, роботи не існувало, культурного життя не існувало, не існувало нічого, крім внутрішнього діялогу, болючого й повільного усвідомлення порожнечі в минулому і порожнечі тепер. Музику можна записати на платівку, внутрішній діялог можна записати музикою, малюнком, взагалі мистецтвом. Юрій Шерех народився поетом. Шевчук не був людиною і не мав навіть імени. Це не випадок, що Шерех мав не тільки прізвище, а і ім’я. Він був людиною, він жив. Тому він помилявся, не міг не помилятися. Біографія його, принаймні в одному аспекті, це історія помилки — помилок.

Дата його народження забулася. Здається, це був теж грудень 1941 року. Сліди події затерті завдяки Миколі Оглоблинові, що був тоді секретарем редакції «Нової України». За це йому належить глибока, посмертна доземна подяка. Перша поезія Юрія Шереха не побачила світу. Тут знов треба вдатися до початків перед початком.

Давно відомо, що можна бути ідейним ворогом певної системи і водночас психологічно бути її частинкою. Велетенського маштабу експеримент Сталіна перекраяв не тільки економічну мапу Евразії, а й душу кожного, хто мав нещастя народитися в цій частині світу. Роки й роки були потрібні, щоб реґенерувалися ті частини людської душі, що їх винищувала система, щоб були знищені ті бацилі, що їх режим вирощував на загниванні душ. Почасти німці мали рацію, коли привезли для людности Харкова не хліб і не книжки, а тільки одну річ, єдине, що вони експортували зі своєї батьківщини: великі портрети Гітлера, на брунатному тлі, з написом білими літерами: «Гітлер визволитель». Пам’ятні портрети. Вішано їх, мабуть, на ті самі цвяхи, які роками тримали портрети Сталіна. Розрахунок був простий і в багатьох вішадках несхибний. Отара потребує чабана з псами. Хто чабан, байдуже. Поети, що вчора оспівували одного вождя, сьогодні ставили в свої твори ім’я другого.

У ті перші місяці окупації мало було відомо про природу німецького режиму. Совєтська пропаґанда говорила про нього багато правди, але через те, що говорилося з цього джерела, віри не йнято. Здавалося невірогідним, що на заході міг народитися близнюк советської системи. Наївність багатьох поділяв і новий поет. На щастя, у вождів він не вірив, — цього життя навчило. Але він почував себе вдячним німецькому воякові за те, що скінчилася зловісність попередніх десятиріч. Його першим твором був чи то гімн чи то марш німецьким воякам. Це не був задум практичного характеру. Наш герой ухилявся від коляборації; хоч мав у собі частку німецької крови, ніколи не пробував записатися в привілейовану і єдину годовану тоді групу фольксдойче. Але в політиці наївність карається як злочин, і на це є підстави.

Вірш був переданий Оглоблинові і за кілька днів повернувся до автора. Короткий усний коментар був більш-менш того порядку, що «Нова Україна» не цікавиться політично заанґажованою літературою і нехай німецькі перемоги оспівують німецькі поети. Це був вчинок мужности, також риску. Може так було тому, що Микола Оглоблин народився на шість років раніше і в советську реальність вступив юнаком, а не хлопцем. Так чи так, лекція була засвоєна. Жанру оди Шерех більше не культивував. Варт було б тепер видрукувати вірш як документ у цьому некролозі, мета якого — говорити правду і тільки правду. Але в архівах автора нема цього рукопису, і ледве чи буде він і в архіві «Нової України». До офіційної редакції він, мабуть, ніколи не потрапив. Секретар редакції відкинув його сам, на свою відповідальність. У пізніших зустрічах обох про вірш згадок не було.

Од Юрій Шерех більше не писав. Само життя вчило його. Він ніколи не забував смаку іржавого снігу. Була весна 1942 року. Води не було. Люди виходили з дому збирати сніг у відра. Весна приходила з запізненням, височезні замети снігу танули поволі (де-не-де з-під снігу показувалися трупи померлих з голоду на вулицях і непохованих, у цю страшну зиму війни й визволення). Сніг був поруватий і брудний. Перетоплений на воду, він мав присмак іржі. Чому в місті-трупі, зовсім не в сусідстві металю, сніг мав цей нудливий посмак і запах, що відтоді асоціювався Шерехові з війною?

Може можна було подарувати німцям голод і смерті, бо зрештою за це відповідальність падала на радянську політику, що знищила місто, висадила електровню й водогін, спалила хліба на корені, винищила худобу й зруйнувала шляхи сполучення. Навіть якби німці хотіли, вони не могли би прогодувати голодне й поспіль безробітне, а отже й недоречне місто (але вони не хотіли). Може можна було вважати за акт крайности вішання закладників за вибухи й підпали, чинені партизанами, ліхтар за ліхтарем вздовж вуличних кварталів. Але жадного виправдання не можна було знайти арештам українських діячів і розстрілам, що сталися 1942 року. (І тоді ж наш герой спромігся дістати заборонену книжку й прочитати — Гітлерове «Моє змагання».) Жадного виправдання не можна було знайти знищенню всіх харківських жидів. Жадного виправдання не можна було знайти розчленуванню України на дві кордоном відмежовані частини. Ілюзії перших днів і може місяців поховано.

Зустріч з Києвом довершила процес. Евакуаційна подорож до Києва в холодних вагонах тривала щось із десять днів. Замотані в що тільки можна, невмивані й неголені, втікачі напевне мали фантастичний вигляд. Кімната, хай гуртова, але з опаленням, вода, перукарня були мрією. І перша візита була до перукарні. Втікачі розмовляли між собою, природна річ, по-українськи. Коли Шерех опинився на фотелі для голення, першим питанням голярки було: — А вы что, говорите по-украински? Ну, здесь уже таких храбрых нет. — Потім відкрилася історія протиукраїнського терору в Києві, і огидна рептилька «Нове українське слово» здавалася огиднішою за совєтські газети, за злидні й смерті Харкова. За місяць Юрій Шерех утік до Львова.

Була весна 1943 року. Починалася історія втрати другої ілюзії, куди болючіша від першої. (Уся біографія Юрія Шереха в певному сенсі є історія поступової втрати ілюзій. З кінцем останньої з них скінчилася сама біографія, і існування Шереха припинилося). Зрештою німці ніколи не були героями Шерехової драми. Він був вдячний їм за відкриття шляху на захід (І далі лишився таким). Він з розчаруванням пережив упізнання їх справжнього в ті роки обличчя. Але це була периферійна тема. Друга ілюзія стосувалася до того, що за народницькою термінологією можна було назвати працею на рідному полі. Але перше, ніж ця ілюзія згасла, вона спалахнула язиком полум’я і принесла нашому геросві може найщасливіший період його життя.

Почалося це горіння ще в стужавілому, зальодоватілому, мертвому прифронтовому Харкові. Був у місті-трупі один невеличкий осередок надії й тепла, — «Просвіта» в сірому будинку на Садово-Куликівській вулиці. Мало там робилося і мало могло зробитися в обставинах тогочасного животіння-вмирання-виживання, та ще й під суворим доглядом нової влади, що, здається, українського націоналізму боялася більше, ніж російського комунізму. Але в ті часи непевности й вимушеної бездіяльности найменше сповняло надією, електрифікувало: портрет Мазепи, Грушевського, Петлюри, чудом завезене з заходу еміґрантське видання, чутка про справжнє життя, просто українське слово, спів «Ще не вмерла» або «Гей, не дивуйте».

Львів приголомшив утікачів гостинністю прийняття, дружньою посмішкою, простягненою рукою любови, атмосферою солідарности, буянням творчого житя, наголошенням українськости побуту, духового підсоння, ідеологій і дискусій. Те, що для місцевих людей не раз було рутиною, прибульцям сходило за свято в кожному будні. Гра амбіцій, підступів, а часом і зрад не розкривалася гостям. Це було суцільне свято, в первісному сенсі слова, від с в я т и й. Жовті будинки Львова здавалися сліпучо білими, місто було не просто містом, воно було соняшною оазою духа, мостом між минулим і майбутнім, обіцянкою і майже виконанням. Місто здавалося початком здійснення мрій і візій. Юрій Шерех уперше був на Україні. У цьому кліматі видив люди і книжки вели до однакових висновків. Зустрічі в Літературно-мистецькому клюбі, щомісячне щеплення «Наших днів», повернена в минуле фантастика «Формації української нації» Щербаківського, проєктована в майбутнє Липиним «Призначенням України», п’янили. Навіть незграбна синтакса «Листів до братів хліборобів» Липинського здавалася поезією. Контрасти й суперечності не існували, всі були брати, і всі були святі. Незрозумілі були випади Липинського проти Донцова на вступних сторінках «Листів».

У нових обставинах покута Гр. Шевчука ставала недоречною, а поетична світонастанова Шереха переплескувалася через вінця. Він лишився поетом, але в поезії було вже тісно. Есей, літературна критика тут і тепер не різнилися настроєм і духовістю від поезії. Так Гр. Шевчук зійшов на другорядну ролю допоміжного псевдоніма, а Шерех став літературним критиком.

Перші розчарування прийшли ще в білому місті, оповитому сяйвом мрії. Найранішим був Донцов. Його ім'я було відоме ще з Харкова двадцятих років як ім’я, ставлене поруч з Хвильовим. Але першою його книжкою, що втрапила Шерехові в руки, був «Дух нашої давнини». Це був удар, справжній шок. Сторінки книжки заливала порожня, безстилева і зрештою бестіяльна догматика. Це було втілення пересічности або звиродніння. Цього бога більше не можна було тримати в пантеоні. Присмерк богів завжди болючий.

Улітку 1943 року Юрій Шерех провів короткий час, відпочиваючи, в Заліщиках. Дністер і українське село, сприймані все під тим же кутом українськости української України, були новим джерелом піднесень. Одним з наслідків цього захвату був цикл віршів «Із заліщицького зошита». Він складався з дванадцяти поезій, написаних у навмисне контрастовій тематиці, від особистого почуття до громадських мотивів, від пейзажу до жанру, і в навмисне контрастових стилізаціях, від Руданського до Антонина. Уперше прочитаний близькому приятелеві в Сяноці цей цикл викликав реакцією-оцінкою цитату з Семенка: «Мені було так нудно, ніби докупи зійшлися Олесь, Вороний і Чупринка». Дрібний цей епізод викликав реакцію інстинктового зіщулення. Шерех вирішив, що його поезії мають хіба значення особистого щоденника і ніколи більше не друкуватимуться. Але сам цикл уже не був у його руках. Він пішов до Праги, до редакції «Пробоєм», і повернути його не було змоги. Тут прийшов другий удар, і далеко болючіший: бо він стосувався не до поезій Шереха, а до всієї дійсности. Цикл був надрукований після процензурування. Два вірші впали жертвою цензури, один, очевидно, за старомодність, — це була «співомовка» під Руданського, а може за гумор у підході до священних табу; другий, очевидно, за еротику. Ось цей другий, що мав епіграф з Любомира Дмитерка, — «Чужих весіль тверезий бенкетар»:

Ніч нависала. Цимбал бракувала.
В бубон бряжчало. І зір запинало.
Скрипкою тнуло в заснулий майдан.
З вечора п’яний, крутий, нездоланний
Поза плотом на обійстю тан.
Мало обійстя, і шурхотом листя
Геть у городи аж, млосний і млистий,
Стерплий у грудях, в задах розколиханий
Танець весільний, розхитаний пихою,
Доторки груддю, налитими пиками,
Притиски приском долонь.
Стегна в напрузі — і другі, і друзі
Живчиком кличуть від стегон до скронь.
Хлопці блюють уже, жевріє на виднокрузі,
Сласно сопуть, уж е скрипки не чуть,
В дим зачадів молодрій на весіллі,
Рохкають в хліві, над хлібом іржуть,
І наречена зречеться ось цнот зацілілих.
Та над весіллям, тверезий і сильний,
Сірий і брезклий — у вусах тарган,
Владний, незлагодний, пригадно-пильний
Бидла нещадний, ощадливий пан.
Скнарістю скрадено, схламано зжертістю, —
Виплід ядучих павучих яєць,
Нині святкує, з прицмоком нажершися.
Подвиг плодючости — шосту дочку віддає.

Досі цензура була радянська, німецька. Це був перший випадок цензури українця над українцем. Був це біль. Але не менше боліло друге: редактор не зрозумів ідеї циклу. Серед віршів ліричних, патріотичних, релігійних, описових цей був конечним контрастом. Без нього все ставало казенним, позбавленим особовости. Редактор міг не друкувати всього циклу (сумнівної поетичної вартости). Але так зруйнувати ідею його. . .

Тоді, в той медовий період ентузіястичної наївности, це було гірке відкриття. Це тоді почав зникати чар колектганої гармонії української громади, і в білому місті мрії відкривалися поруч справжніх святих, що, ваблені сяйвом духа, а може й злудою міражу, йшли на зречення себе й спалення свого життя в боротьбі проти незмірно переважного ворога, інші, зовсім інші: вгодовані пристосуванці, що відсиджувалися в закутах, поки з’ясується, хто переможе, а то й псопикі мочеморди, що бозна яку службу виконували панам з панівної раси. Сяйне біле місто мало Бориса Ольхівського і Юрія Липу, але мало і зовсім інші зразки людських типів. У запліччі ще далекого, але дедалі ближчого фронту кружляли метелики різних порід, і деякі постали з випарів і вичадів болота.

Пушкін: «Лихий мені надав народитися в Росії з розумом і хистом». Генрі Міллер: «Найбільший мистець той, кому вдається перемогти в собі романтику».

Далекий, але дедалі ближчий фронт наблизився. Після короткого епізоду Лемківщини, де романтика білого міту так химерно сполучалася з тверезістю скнарого селянського життя на схилах мочарово-скелястих Карпат, Шерех пройшов через випробування таборів Орем-Лазу, Штрасгофу й Трайсмауеру; людолови, блощиці, рабство, нізчимна огіркова юшка, підтрим, солідарність і підступне себелюбство, бараки з двоповерховим полом, неналежність собі, і все таки мрія про життя і про свою країну.

Мир прийшов у невеликому місті Німеччини, під американською окупацією. Мир здавався кінцем всього, хоч і війна не вела нікуди. В один з травневих ранків, у парку, переораному недавніми ще бомбами, серед безмірно недоречного спокою, коли минуле безповоротно скінчилося, теперішнього не було, а майбутнє не почалося й не знати було, коли почнеться і чи почнеться взагалі, самі собою склалися і невідомо для чого занотувалися кілька розірваних чотиривіршів:

Скільки ниток обірвано!
Скільки сердець утрачено!
Наче скотилось колись із гір воно,
Наче і гори запались небачено!
Книжки читать . . . Отак, щоб час прогаять . . .
І дослухатися до голосів чужих. . .
Ну, що ж ... Життя зберіг — і зберігаю —
Але хто вижив — ще не значить пережив.
Бомба упала й заглибину вирила темну,
Води туди постікались з підґрунтя й з дощів.
Діти купаються там, брунатіють на схилах.
Це для забав їхніх — мирний, гостинний ставок.
Війна минула . . . Тиша пойняла
Напівзруйновані міста і села.
Вже світло може бути, але мла
Закоренилась в душах невеселих.
Далека мила! Я цілком самотній
І може так скінчу життя.
Немає миру в тиші цій мертвотній,
Нема до миру вороття.

І підсумок:

Ми розгубили все: рукописи й знайомих,
Зубні щітки й покликання в житті.
Проте, чи був це огріх, омил, промах?
Ми чесно йшли по збоченій путі.


І про перспективу літератури:

Тепер закрилися джерела
Живих і творчих споглядань.
Човнів нема, а КАРАВЕЛИ
Везти не можуть через хлань.
Учитись запахи ловити
В гіркавих і чужих словах,
І шанувать чужий епітет,
Не знаючи, чи вірш прочах. . .
Річки біжать, і люди плещуть,
Але над всім подвійне скло,
І вечір вже — літературний вечір —
Живе закрилось джерело.

Самопохорон показався передчасним. Мав прийти ще один спалах і може найтриваліший. Тут історія Шереха зустрічається з історією МУРу, щоб з історії ілюзій перейти в історію останньої тверезости.


У цьому збірнику статтів історія — чи візія? — МУРу подана двічі. Раз — у доповіді 1946 року «Стилі української літератури на еміґрації», прочитаної, коли МУР ще тільки законювався. Вдруге — в статті «Українська еміграційна література в Европі 1945-1949», написаній уже після кінця МУРу. Перша показує, як ці речі бачилися зсередини. Доповідь сповнена наївностей. Саме тому вона документ доби і друкується тут без найменших змін. Стаття показує історію МУРу, приготовану для нащадків. Це проєкт офіційної версії, де все подано объективно, з місцями й датами, а за всім криється ще непрохололе я. І та і та кажуть правду, ні та ні та не показують, як усе справді було, бо ніяка історія ніколи не показує, не може й не хоче показати повноту минулого. Бо повнота минулого невідтворна. Якби Шерех жив ще багато років і кожного п’ятого писав нову історію МУРу, вони всі були б відмінні, хоч усі щирі і всі правда, але правда, — питаймо, — котрого року? Піранделло належало в літературі відкриття, що правд є стільки, скільки людей, японці зробили це темою «Рошамону», а Андре Каятт «Анатомії шлюбу». Шерехові історії МУРу показують зміни історичної правди в очах тієї самої людини в її, людини, ставанні й зниканні. Ім'я лишається, але людина вже не та. Вона сама собі не рівна.

Постання МУРу — або діло рук Леонида Полтави або справа випадку. Нічого не плянуючи, опинилися в Фюрті під Нюрнбергом того вечора Іван Багряний, тепер небіжчик, Юрій Косач, тепер небіжчик, Іван Майстренко. Зійшлися до будинку, де випадково жили Шерех і Ігор Костецький. У тому ж місті був В. Домонтович. І тут з’явився втіленням ентузіязму Леонид Полтава. Він разом з Леонидом Лиманом здобули друкарські шрифти українські — нечувана поява в тогочасній спараліжованій Німеччині західної окупації. Щоб дістати черенки від бюрократів, треба було наявности письменницького об’єднання. Заснуйте об’єднання письменників, мало не благав Полтава. Це було божевілля. Міста були розбиті. Люди голодні. Транспорт фактично відсутній. Письменники. . . Хто вижив? Де він був? Пошти не було. Як знайти письменників? І, знайшовши, що робити?

Нереальні пляни найбільше захоплюють. Дійсність не існувала. Тим легше здавалося почати творити її з нічого. Старі порахунки, образи й приязні були зметені. Люди, в своїй випадковій ізоляції, прагнули тепла інших душ. Порожнеча вимагала наповнення, мовчання — слова, бездіяльність — діла. Куліш писав, що над братчиками кирило-методіївцями палали вогненні язики Божого благословення. Того фюртівського вечора 1945 року перед пожадливими очима засновників МУРу спалахнули блудні вогники нової ілюзії. У січні 1946 року постала Шерехова гірко-захоплена епіграма:

Полтава кашу заварив,
А вийшов пишний розквіт МУРу...
Так і нема в Полтави черенків . . .
Ну, що ж, в рукописах плекаємо літературу.

Шерехова доповідь про стилі української літератури, прочитана в Ашаффенбурґу і потім в Авґсбурґу, не мала великих претенсій. Писана без джерел, у місті, де не було ні бібліотек взагалі, ні тим менше українських, вона була вільно й невільно суб’єктивна. Але вона була винесена на гребені успіху мало не на провідний документ МУРу. Голос за голосом вимагав, щоб її видруковано, хоч уже тоді її критиковано за те, чого в ній не було. А не було в ній багато чого, зокрема досвіду еміґраційної літератури між двома війнами. Біографія тяжить над кожним, а в біографії Шереха література першої української еміґрації була чимсь мало відомим і, тоді, мало цікавим. Успіх доповіді, що заважив на дальшій долі МУРу (хоч виплід ілюзій у кожному випадку був рокований), пояснювався її стилем, а особливо піднесенням гасла національно-органічного стилю в літературі, піднесенням, що лучилося з пророчовізіонерським нібито-баченням майбутнього. Емоційна авдиторія завжди чутлива до пророків і ворожбитів. Супер-чутлива до національних віщувань, хоч би й тільки про літературу, була зрушена з життьових підвалин батьківщини, штучно змасовлена й перечулена на все рідне й національне авдиторія новонароджуваної української еміґрації. Віра зроджувалася не з дійсности, а з потреби віри. Потреба віри і віра єднали доповідача з слухачами. З обох боків речі відчувано щиро, і не було в цьому й цяточки спекуляції. Логіка й факти не важили багато.

Хоч за всіма статутами, тезами, постановами й програмами доповідь Шереха була приватною справою її автора і МУР не брав за неї відповідальности, справді вона стала основою існування літературної організації. Не накидано її силоміць іншим, але брак інших поглядів, висловлених з такою ж певністю візіонерства й так залюбки сприйманих, спричинився до її успіху. Пізніше, вихований у школі французького скептицизму й тверезости Ілько Борщак, добрий приятель Шерехів, прочитавши доповідь, схарактеризував її коротко: «Вербіяж» (слова)!

Закон життя: за вербною неділею йде великий четвер, за тріюмфальним в’їздом на осляті розп’яття.

МУР хотів об’єднати всіх письменників усіх напрямів під двома умовами: щоб вони були справжні письменники і щоб вони відкидали колоніяльний стан України. Програма така ж проста, як і нездійсненна. Як відокремити справжніх письменників від примітивів і нездар? Що робити з тими, хто дав гідні уваги твори в минулому, але потім замовк або зійшов на пси, — вважати на їх попередні заслуги? Але тепер вони були в найкращому випадку ніщо. Людина сама собі не рівна. А гра честолюбств і самолюбств, потреба маневрів і компромісів. . . І навіть у найзагальнішому і найпринциповішому політичному питанні єдність існувала тільки в запереченні сучасного, але мало не кожний мав свою програму дій (а більше слів), яка наперед виключала програму ближнього. МУР мусів розпастися, бо в основі його лежали надто прості й логічні засади. Людська природа розсаджує логіку й не терпить простоти. Людей об’єднує або віра, гонена як лісова пожежа гураґаном, або примус і колодочки організації, або вигода й зиск. Ідеалізм програми МУРу виключив фанатизм, примус і шукання матеріяльних дібр.

Найбільше причинилася до розпаду МУРу група Державина — Ореста. У своїх нападах на основну Шерехову тезу — про царство національно-органічного стилю в літературі, що мав прийти і возсіяти сяйвом новим — Державин був тисячу разів правий. Потрібна була також або сміливість або цинізм, щоб публічно глузувати з цієї ідеї. Цинізму Державину не бракувало. Кампанія йшла на знищення, не гребуючи суперечностями, образами і зовсім позалітературними інтриґами. Як чарівник змій, Державин заворожував своїх читачів блазнюванням, ерудицією й цитатами: чим, скажімо, середніший був рівень його читача, тим більше належав він до традиційної української, від часів щонайменше Грінченка, релігії книжки і освічености. Стривожені неналежністю Шереха і однодумців до жадного політичного угруповання політики радо підсичували конфлікт і підгодовували учасників.

У травні 1946 року Шерех писав:

Як бруд з-під нігтів мудрість віку.
Афористичні слизняки
Готові дмухати на вітер,
Щоб він уклався у рядки.
А втім глухому мудрецеві
Приснились булькоти світів.
Не так, як змій, що снився Єві,
А як латинь, Аґріппа й Тік.
Він вбіг, рожевий, як дитина,
У спеку в теплому пальті.
І череп був як зм’якла глина,
І піт струмками з нього тік.

Суб’єктивно роки МУРу 1945-1949 були для Шереха роками піднесення, неспинної сп’янілости, поглинености. Після Львова це був найщасливіший період його життя, бо це був другий період віри і єдиний період дії. Дискусії про літературу й літературні твори бризкали й п’янили як шампанське. Спліт амбіцій і протилежно спрямованих інтересів і симпатій вимагав пильности й кожнохвилинного втручання. Гра була газардова. Ставкою здавалася українська література, а справді була нею віра в людину. Життя було повне і, вірилося, цілеспрямоване до кінцевої перемоги. Навіть супротивники здавалися товаришами.

Об’єктивно роки МУРу не були найкращими. Правда, ще долунював Шерех поет — для себе, не для публіки, і написано кілька з кращих статтів Шереха-критика — про Барку, про Домонтовича, про Осьмачку. Але метушня контактів і компромісів з’їдала силу енергії, організація збіговищ МУРу і літературні полеміки з перспективи одного дня не раз затуляли перспективу іншого дня. І дедалі пізніше, певнішою виглядала перспектива розпаду МУРу. Прискорила її позалітературна дійсність: економічні зміни в Німеччині, раптовий виїзд одного за одним українських еміґрантів поза океан.

1950 року Шерех виїхав з Німеччини. МУР уже скінчився. Почуття болю, образи, докору лишалося. Але в самоті, далеко від літераторів, можливим стало ближче прийти до літератури. Найкращі критичні статті Шереха написані з цього заморського самотнього віддалення. Програмовість статтів ущухає, вгляд у своєрідність аналізованого письменника стає головним. Письменник розкривається як людина, але людина, що творить, а не людина, що метушиться навколо своєї й чужої творчости. Море краще спостерігати з вершини маяка, ніж з човна, киданого хвилями. І вказівки мореплавцям найкраще даються з вершин маяка.

Але з вершини маяка не можна втручатися в змагання з стихією. І потопельника не врятуєш, лишаючися в маяку. Після років втручання позиція спостерігання сприймалася трагікомічно-недоречною. Минуле посіяло зерна неспокою й незгоди. Ізоляція була образою, дарма що самонакладена. Ішлося до кінця.

«Убивцями Шереха були»... — звучить сенсаційно. Але тоді здавалося, що справді були убивці: змова пересічности й невіри, цинізму, продажности, байдужости. Ще раз Пушкін: «Лихий мені надав з розумом і хистом народитися в Росії», і Ніцше: «О, коли ж прийду знову в мій рідний край, де не треба буде мені згинатися — вже не треба згинатися перед малими». Останній удар, як і в випадку Шереха-поета, прийшов від редактора. В обороні своєї тези про пришестя національно-органічного стилю в українській літературі, його ж царству не буде кінця, Шерех сягнув поза межі української літератури. Він замислив цикл статтів про верховинних поетів сьогоднішнього дня на Заході, щоб показати, що осяги їхні кореняться в традиції національної поезії кожного з них, яким би новатором і людиною свого сторіччя поет не був. Першими темами були Араґон і Еліот. Стаття про Араґона стверджувала: дарма що поет розглядає себе комуністом перше, ніж поетом, його талант і його поетичність і його популярність виросли не з Комуністичного маніфесту, а з національного духу й стилю французької поезії в поколіннях. Для ідеолога національноорганічних стилів це було верхівкою доказу: якщо навіть інтернаціоналіст є поет лише постільки, поскільки він національний, то значить принцип національного справді визначає всі літературні вартості.

Статтю про Араґона редактор повернув критикові з кисло-солодкою усмішкою. Друкувати не можна, бо Араґон — комуніст, а значить бути добрим поетом не може. Що сказали б усі добрі люди, якби статтю вмістити? Це був ще один вияв цензури, і знов цензури боязкої і може вмотивованої кліматом української еміґрації, але сліпої й глухої до цінностей життя й мистецтва, байдужої до внутрішнього світу критика. Це стало кінцем Шереха. Убивство було довершене. Рік був 1956.

Література наступних років блискуче перекреслила прогнози й пророцтва Шереха. Прийшло нове покоління і принесло кілька справжніх талантів: Іван Драч, Богдан Рубчак, Ліна Костенко, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська. З неуникненною жорстокістю молодости воно перекреслило літературу вчорашнього дня. Як після «Соняшник клярнетів» стали неможливі Олесь і Чупринка, так після Рубчака й Драча відійшли в історію літератури «Соняшні клярнети». Каже Еліот: «Слова минулого року належать до мови минулого року, і слова наступного року чекають на інший голос». Але вибух молодої поезії стався всупереч передбаченням Шереха. Бо виросла вона передусім з міжнародного ґрунту. Щоб оцінити Костенко, треба знати Вознесенського, Льорку й Квазімодо, щоб говорити про Юрія Тарнавського треба читати Еліота, Павнда, Неруду. Ті з молодого покоління найслабші поети, хто, простягаючи одну руку до сучасників поза межами своєї нації, другою тримаються Олеся і статуту юнацької організації.

Бувши в Туреччині, я зробив для себе відкриття (воно напевне давно відоме історикам мусульманського мистецтва, але я ніколи не грішив студіями цієї дисципліни). Давніше всі турецькі мечети здавалися мені вічним повторенням, стереотипом. В Істанбулі мені відкрилася еволюція стилю: від середньоазійських тюрбе через візантизм переробленої Святої Софії до барокко важковантажного мечету Фатіг і далі до грайливого рококо Валіде Джаміі. Не зважаючи на ізоляцію Туреччини і релігійну нетерпимість, хвилі європейських мистецьких рухів і стилів досягали країни, неповторно схрещувалися з традицією і рухали національне мистецтво вперед. А ми ж не зовсім Туреччина!

Культивування національного — законна реакція на многорічну денаціоналізацію. Але мистецтво росте не з таких реакцій, хоч яких закономірних, а з внутрішніх законів і зовнішніх впливів. Національне раз-у-раз проявляється в мистецтві, але нема національного стилю в такому сенсі, як є стилі клясицизму або барокко. Китайський стиль — стиль тільки в Европі чи Америці, і мавританський стиль — не стиль в арабських країнах. Теза про грядуще царство національно-органічного стилю, не казавши вже про те, що невідомо, що таке цей стиль, була солодкою злудою і самозлудою, а поза тим вела не в майбутнє, а в минуле. Дорога в минуле може бути принадна, але вона не веде нікуди і йти нею не можна. Минуле не повертається.

Найпікантніше може те, що тоді як Шерех-критик боронив свою тезу, Шерех-поет писав — для власного вжитку — поезії, що радше готували новий стиль у поезії, хоч тільки в скромних зародках і без хисту покоління, яке тоді ще хіба починало ходити до школи. Ось «Лісова дорога», липень 1945:

Уже оспівані гриби.
Полин, берези і ліщина.
Асоціяцій плин розбив
Уже давно отця і сина.
А дух лишився на шосе,
Щоб марне авта зупиняти
І малювать понад усе
Зелені в зелені плякати.
Розбили колеса асфальт,
Йому — Хома, комусь — Ярема.
I так підноситься строфа,
І так загніжджуеться тема,
І далі мчиться враз і в рай,
В струмків народження і в подив,
В кружляння ґедзів диких зграй,
А ґедзя вбити — ще не подвиг.
Кінець — не казка лісова,
А швець у хатці невеликій.
У нього вухналі, дратва,
Він ремонтує черевики.

І зрештою марокканські степи, як їдеш з Касаблянки до Марракешу, такі до болю подібні до херсонських степів, особливо коли сонце н а вечірньому прузі і крізь присмерк ледве бовваніють і мріють на виднокрузі білі хутори.

(Але прогноза Шерехова про прихід розкладу форми дотеперішньої, зречення рівноваги, декомпозицію і хаос справдилися).

Юрій Шерех скінчився 1956 року. Якби тоді спитати його, чому мусів прийти кінець, він говорив би про убивство. Убивць було багато: всі байдужі, всі нечесні, всі невірні, всі інтриґани, всі примітиви, всі засліплені, всі глухі, всі себелюби. Під кожну категорію можна було б підставляти конкретні імена, а в сумі це був би звинувачувальний акт українській еміґрації. Зрештою мотиви цих обвинувачень звучать виразно в останніх статтях Шереха і хоч у цьому виданні пасажі ці трохи скорочено (бо мало цікаві вони просто), але їх лишилося все ж досить, щоб читач мав уявлення про відчуття критикові тих років.

В дійсності еміґрація українська є така, як вона мусить бути, і дуже близька своєю структурою й своїм духовим образом до українства на Україні — і до кожного суспільства взагалі, а зокрема такого, що його національний гніт і національна зрада розмивали й розкладали сторіччями. Про це найкраще писав Липинський, і нема потреби його тут повторювати. Конфлікт Шереха з еміґрацією — тільки один з неминучих у житті кожної людини, а тим більше хоч трохи творчої, конфліктів одиниці з масою і мрії з дійсністю. Змінний буває тільки кінець: чи індивід замикається від суспільства й перетривує в своїй упертості чи капітулює? І якщо капітулює, то чи здається суспільству, а чи вчиняє самогубство. З цих можливостей Шерех вибрав останню.

Ще важливіше те, що в кінці Шереха ці зовнішні конфлікти мали тільки зовсім другорядне значення, якщо мали взагалі. Справжньою причиною його кінця була внутрішня вичерпаність. Шерех, як він народився 1941 року, не мав підстав існувати довше. І це власне цікавіший аспект його історії, аспект мабуть, не тільки суб'єктивний. Бо з певного погляду вся ця історія — про те, як українська людина визволялася і визволилася від радянського виховання і як їй відкрився західній світ.

Шерех 1941 року зродився з того, що він не міг і не хотів далі жити в радянських обставинах. Його народження сталося в акті відштовхування від минулого. Але, протиставлене в намірі і в політичній настанові, відштовхування це психологічно було цілком загніжджене в радянському минулому. Саме тому воно почалося з славослів’я супротивникам того минулого: ідея і стиль славослів’я належали минулому. З відрази до минулого й прив’язаности до нього йшла наївність віри в святість і розумність усього, що належало до іншого табору. Звідси мрія Святого Львова і, пізніше, інтелектуально-мистецького Раю МУРу.

Ще більшою мірою в радянському минулому закорінена теза про національно-органічність як майбутнє літератури. Не тільки виросла ця теза з протиставлення так званому інтернаціоналізмові, проповідуваному в радянській теорії й критиці, а прямо будувалася на визнанні діялектики основою всякого історичного, а отже й літературного процесу. Релігії чи фетишу діялектики Шерех навчився звичайно в школах радянської ортодоксії. Нарешті теза про національно-органічне майбутнє літератури була прямим виявом націоналізму, що, мабуть, у жадній країні світу не плекається так затято, сліпо й тупо, як у Радянському Союзі (де він виступає під псевдонімами радянського патріотизму, гордости радянської людини тощо), тільки що націоналізм цей був переадресований з імперського на український. Вона підтримувалася ізоляцією від Заходу і ізоляціонізмом протизахідним, знову ж таки такими типовими для радянської настанови й дійсности. Відомо, що найстрункіші теорії будуються в умовах незнання дійсности.

Починаючи від 1941, йшли дальші роки, і нове відкривалося Шерехові. Були це речі прості, але їх треба було відкрити для себе, заново, не на папері друкарською фарбою, а в душі, і записати їх треба було власною кров'ю. Каже Генрі Міллер: «Одна річ стала дуже ясною, те, що існують різні способи нерозуміння і що різниця між нерозумінням однієї особи і нерозумінням другої творить світ terrae firmae, тривкіший навіть від різниці в розумінні. Усе те, що як перед тим мені здавалося, я розумів, розсипалося в порох, і я лишався з незаписаною дошкою. З другого боку, мої друзі окопалися якнайміцніше в своїх шанцях розуміння, виритих ними самими. Вони вмирали вигідно в своєму вузенькому ліжку розуміння, стаючи корисними громадянами світу. Я шкодував їх, і незабаром я облишив їх, одного за одним без найменшого жалю».

Еміґрація українська була просто малою частиною українського суспільства і ділила з ним усі його хиби. Якщо вона мала свої власні, то вони випливали тільки з її малости. Уперте плекання століттями барокко в житті й мистецтві відбивало брак внутрішньої дисципліни й культури і цим породжену перманентну розхристаність. Чудесність чудесного і многообличного західнього світу, відкриваного крок за кроком у мандрах і зустрічах, де ми маємо шанс бути ще одним обличчям, полягала зовсім не в тому, що він був святим, а в тому, що він був у с я к и й і містив у собі людину в доброму і злому, а ще більше в тому, що він не корив правду правилу і не жертвував дійсністю програмі.

Каже Малік, філософ з Лівану, себто з іншого, не-західнього світу, про захід: «Ця надзвичайна техніка й досконалість — виплід зовсім окремого погляду на речі..., духу відкритости правді, підпорядкування фактам…, безперервної традиції, передаваної від людини до людини і від покоління до покоління. . ., духу співпраці й закону, . ., що вірить у волю критики і шукає наукових законів заради них самих».

Шерех був водночас протестом, щирим до одчаю, проти радянської системи, і прямим породженням її, в антитезі (Теж, коли хочете, діялектика). Коли шкаралуща радянського нарешті остаточно пала, потреби в існуванні Шереха не стало. Коло завершилося. Але треба було довгих п ятнадцяти років, щоб це сталося. І в цьому сенсі історія народження і кінця Шереха є повчальна історія розрадянення людини, обплутаної путами радянського виховання психологічно, хоч завжди збунтованої ідеологічно.

З цього погляду статті Шерехові це тільки сторінки щоденника, це людський документ, хоч як би на позір об’єктивно вони про конкретного письменника й конкретний літературний твір не говорили. Вони можуть бути цікаві як історія визволення людини з випарів найядучішої системи, що намагаються продертися — і зрештою продираються — в найдальші закутини людського я. Поезії Шереха писалися для себе, статті для читача, але справді і вони були також для себе. Микола Чирський, справедливо забутий «заанґажований» письменник української еміґрації, звичайно мав рацію: «Маляр ніколи не малює когось. Він малю себе. Розумієш, те, що в ньому».

Але вони також документи літературного про цесу української еміґрації. Ідея єдности всіх письменників еміграції в творчій окремішності кожного могла бути персонально наївністю. Але те, що всі покликані письменники (крім одного) прийняли покликання, говорить про те, що ідея була на часі після партійної розсварености передвоенного періоду (і перед атомізаціею післямурівського часу). Відгуки гасла національно-органічного стилю і досі не зовсім замовкли. Коротке чотириріччя МУРу було сповнене запалу і стало часткою українського літературного розвитку. Кількісна вага еміґрації супроти материка української людности зникома, може одна сорокова частина. Але в балянсі творчих сил і впливів вага ця далеко вища, і тільки майбутнє покаже наскільки.

Нарешті критичні статті Юрія Шереха, можна думати, мають деякі позитивні риси й поза тим, що вони становлять денник людини, вихованої в радянській системі, і що вони документують літературний процес. Найкращі з них, відбиваючи мимоволі обличчя критика, відзеркалюють і обличчя письменника, звертають увагу на літературні вартості твору, прагнуть збагнути літературний твір як єдність і внутрішньо-вмотивовану цілість (Бо Чирський, звичайно, не мав рації).

Статті не цураються табуйованих тем, тем, заборонених спершу візантизмом українського християнства, а потім лицемірством держави, зацікавленої в тому, щоб енерґії її роботів не розпорошувалися на позавиробничі вжитки. Патос статтів Шереха, особливо писаних перед його кінцем, це патос цілої людини в літературному творі. Не тієї, що «звучить гордо», бо вимога, щоб людина звучала тільки і виключно гордо, означає убивство в людині всіх властивостей і рис, що не відповідають певній програмі, а людини, як вона є, в повноті її ідеології, психології і фізіології, в її злетах і спадах.

У цьому сенсі можна казати, що статті Шерехові кличуть до реалізму, тільки реалізм цей не має нічого спільного з тим, що традиційно зветься цим терміном і що веде кінець-кінцем до чогось на зразок Нечуя-Левицького. в наші дні реалізм цей знайшов своє властиве місце в плякаті. Комерційний плякат Заходу мусить показувати реклямовий товар реалістично, бо як же інакше можна спокусити потенційного покупця стати покупцем дійсним, У Радянському Союзі, де монопольну власником є держава, рекляма товарів не має великого значення, бо нема конкуренції і покупець хотів би мати більше, ніж можна придбати. Тому комерційний плякат там набув іншої дещо функції. Він реклямує не товари, а саму фірму, себто державу. Призначення його — показувати, що ця фірма, себто держава, є єдино добра, щоб покупець (він же продуцент), боронь Боже, не хотів би споживати товари інших фірм, чи то пак держав. Комерція тут стала політикою, але поскре політику, і виявиться комерція. Принципова від мінність супроти західнього плякату полягає не цій прихованості комерційного характеру, а в тому, що на Заході комерційний плякат - один з жанрів і жанр явно підрядний. У Радянському Союзі жанр цей провідний і в малярстві і в літературі, і тільки час від часу з’являються твори, вільні від цієї реклямно-комерційно-політично-товаронакидальної настанови. Звідси саме йде панування реалістичної зовнішності в радянському мистецтві, при справжньому клясицистичному характері його (Комбінація ця зветься, як відомо, сощялістичний реалізм). Реалізм, що на нього наставлені статті Ш ереха, це стиль не комерційний і не плякатний, а також стиль, що відкидає всякі таоу. Якийсь «ультрамодерний» вірш Рубчака або Драча реалістичніший з погляду цього стилю від розлогих описів Нечуя-Левицького або Стельмаха.

Поскільки в основу покладено людський, а не політичний аспект, не виключається політика як тема і пристрасть, але виключається з оцінки та дрібна розполітикованість, що роз’їдає психіку людини наших днів, а загрожує роз’їсти й літературу. Примітивні критерії змасовленої політики прикладаються в наш час до найнесподіваніших речей і явищ, і то однаково на Україні й в еміґрації. Не так давно, приміром, ми довідалися, що сказати «на Україні» це мало не зрада нації, бо з назвами держав треба вживати тільки прийменника в. Так ніби явища мови можна підвести під політичні категорії. При цьому підході наші мовники-державники мали б також заборонити казати «в Галичині» й вимагати «на Галичині», бож не можна відривати Галичину від України й робити з неї самостійну державу! Тяжко повірити, але авторитет церкви Митрополит Іларіон присвячує викладові цієї теорії цілий майже двадцятип’ятисторінковий розділ, а еміґраційна преса поквапливо застосовує рецепт, всупереч усім традиціям і всупереч усьому, що говорить нам мовознавство і просто нормальна логіка. А традиції тут виразні й недвозначні; пошлюся хоч би на Івана Огіенка, що в своїй книжці ^<Українська літературна мова XVI ст». (Варшава, 1930) дав назви розділам «Реформація на Україні», «Церковний рух на Україні». А Огієнко вважався за доброго знавця української мови, і в його змаганні з Митрополитом Іларіоном ми схильні виступити по його боці. Це дрібний деталь і малозначущий, але він показує, як прогресувала розполітикованість сучасної людини за останні сорок років. Цієї розполітикованости майже нема в вибраних до цієї книги статтях Шереха.

Такі є головні аспекти діяльности Шереха. Багато в ній уже застаріло. Дещо зберігає своє значення, не тільки для історика. Двадцять літературно-критичних статтів одібрано до цього видання. Осторонь залишено публіцистику, — вона майже вся застаріла, есей, поезію. Як правило, в статтях нічого не додавано, тільки в статті про Миколу Куліша використано текст «Маклени Ґраси», що не був ще виданий, коли статтю писалося. Статті всі датовані, вони належать до того часу, коли постали, і недоречно було б їх модернізувати і причепурювати під день сьогоднішній. Одна справа, що історія ніколи не буває адекватною, друга, що історичні документи треба лишити в їх недоторканості. Статті, під якими нема бібліографічного посилання, друкуються вперше з рукописів.

Щодо скорочень, то статті трактовано двома способами. Ті з них, що своєю провідною концепцією цілком застаріли й відтворюються як документ доби і людського розвитку, подано повністю. Насамперед це стосується до доповіді на з’їзді МУРу, де збережено навіть стилістичні недокладності говореної мови, в інших статтях зроблено невеличкі скорочення. Усунено непотрібні повторення, викреслено надмір злободенної полеміки, яка сьогодні не звучить і потребувала б спеціяльних коментарів, яких вона не варта.

Стилістично статті належать до різних типів. Одні написані в есеїстично-журналістичному тоні. Другі, особливо статті про неоклясиків (незакінчений цикл; стаття про Рильського лишилася ненаписаною), тримаються більш академічного або псевдоакадемічного тону, дещо ялового з самої природи. Перші, можна припустити, читатимуться з більшим зацікавленням, інші вимагатимуть більшого напруження. Спроб підвести статті під спільний стилістичний знаменник не роблено.

Коротко: зміни в статтях мінімальні, і редактор дбав за збереження запаху доби. Якщо минуле хоче говорити з сучасним, воно має говорити своїм власним голосом. Інакше ноти будуть фальшиві. І коли Едвард Стріха казав «Не хвилюйся!», він давав добру пораду. Але чи здійсненну?

Листопад 1964


Джерело:

Юрій Шерех
"Не для дітей"
Книга есеїв
Видавці: G.Y. Shevelov та Prolog, Inc.
New York, 1964
http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/7116/file.pdf





вівторок, 10 травня 2022 р.

росія путіна - збережений релікт фашистсько-нацистського режиму

 



Тарас Чорновіл

В багатьох виникає питання: як могло так статися, що у 21 столітті, раптом у світі, ба більше, на території Европи, зміг раптом реінкарнуватися абсолютно класичний нацизм гітлерівського зразка. А насправді, вся річ у тім, що він ніколи й нікуди не зникав. Він зароджувався й викристалізовувався приблизно в той самий час, що й інші нацистські та фашистські режими, але не просто пережив другу світову, але й прибрав собі фальшивий образ "переможця фашизму", надовго приховавши від легковірних демократів свою роль у всіх страшних злочинах, починаючи від розпалювання Другої світової війни.

Розкладімо все трошки по поличках. Европа й світ після Першої Світової були далеко не зразком демократичних цінностей та комфортного середовища для людини. Але в частині країн превалювали традиційні цінності. Десь вони вели до демократичного розвитку, десь консервували звичний тоталітаризм. І на тлі повоєнного лихоліття та серії вдалих і провалених революцій лише в кількох країнах розвинулися особливо людиноненависницькі течії, побудовані на расизмі, ксенофобії, антисемітизмі, соціяльних чистках, концтаборах, геноциді та інших диких методах утвердження окремих національних чи класових груп. Усі ці режими дуже швидко почали розвивати й плекати в своєму населенні не лише образ внутрішніх ворогів, але й зовнішніх та мету територіяльних експансій, захоплення територій, визволення невідомо ким (мабуть самими собою) "поневолених" народів тощо.

Так сформувався умовний блок фашистських держав, які доволі активно шукали між собою порозуміння у спільному прагненні захопити весь світ. Основними в цій групі були, найперше, два нацистські (націонал-соціалістичні) режими: гітлерівська Німеччина та большевицька московія. Німеччина спершу навіть значно пристойніше гляділася - усе ж, досвід тоталітаризму в ній вимірювався десятиліттям, а не багатьма століттями, як у москви. Також у німецькому райху хоч трохи прагнули побудувати якусь соціяльну державу для свого народу, на відміну від голодного барачного соціялізму в большевиків. Але з часом повністю зрівнялися. Ще дві великі держави обрали праву ідеології фашизму, який відрізнявся від нацизму Німеччини та московії хіба меншою жорстокістю та опертям на приватну власність та ініціятиву. Це Італія Муссоліні та Іспанія Франко. П'ятою стала Японія, яку до якоїсь катеґорії прив'язати важко, тому для неї й вигадали термін "мілітаристська".

Ці країни були просто приречені почати велику війну через свої прагнення територіяльної експансії. Далі їхня доля розвинулася дуже по різному. Наймудріше повівся Франко. Він зберігся в історії, як жорсткий диктатор у своїй країні, але й рятівник Іспанії від ще жахливішої червоної большевицької чуми. У завоюваннях чужих земель активної участи не брав. Тож зміг пережити Другу Світову, правити країною до самої смерти та відіграти доволі позитивну роль для майбутнього европейського розвитку Іспанії, що сьогодні є звичайна демократична держава Европи. Італія та Японія війну програли, але виграли в подальшім своїм історичнім розвиткові. Сьогодні це розвинуті й демократичні країни. Бо треба розуміти, що, коли терористичний фашистський (нацистський, рашистський) режим програє зовнішню війну, головним бенефіціяром такої поразки стає народ колишнього аґресора.

Із Німеччиною та московією все виявилося доволі схоже. Вони так само шукали порозуміння між собою та з трьома иншими тоталітарними режимами, знаходили його, підписували угоди та пробували спільно ділити світ (за винятком СССР та Іспанії, між якими стосунки не склалися одразу). Далі за всіх у цих домовленостях зайшли саме сталін із гітлером - вони не лише домовилися, але й реально взялися за поділ Европи. Що - забули вітання від сталіна гітлерові з нагоди захоплення Парижа чи те, що Роттердам та інші міста Европи знищували німецькі літаки, заправлені совєтським пальним? Я вже мовчу про поділ Польщі та Балтії. І шанси на переростання потрійного фашистського союзу в четвірний були дуже високі. Якби не взаємна недовіра. Зараз уже знаємо, що сталін виношував плани нападу на Німеччину, а гітлер, маючи кращу розвідку, просто випередив його. Ви не задумувалися, чому по війні зникла й ніде не появилася нота німецького уряду до СССР з арґументацією та оголошенням війни (війна таки була наперед оголошена, хоча й з мізерним люфтом часу)? Там, за деякими свідченнями американських слідчих з Нюрнберзького процесу, були детальні докази того, як і коли СССР готувався напасти на Німеччину.

Але тільки ця недовіра та німецький удар на випередження раптово зробили сталіна, одного із натхненників Другої Світової та друга й соратника гітлера, не великим аґресором, а жертвою нападу та учасником антигітлерівської коаліції, а в подальшому й "переможцем нацизму". Якби все відбулося в протилежний спосіб, особливо ж до нападу на Польщу, то цілком могла виникнути й протилежна, антисталінська коаліція з Німеччиною, Британією та ще рядом країн, а ленд-ліз ішов би до жертви московського віроломства - Берліна. Тоді історія кілька разів проходила свою точку біфуркації. Тільки волею випадку СССР став не співучасником страшного воєнного віроломства, а майже членом пристойного товариства.

А реально, відмінності між двома аґресорами практично не було. Хоча на московії все було навіть гірше й жорстокіше. Однак, ленд-ліз, підтримка, другий фронт у тій війні були спрямовані не проти СССР, а проти Німеччини. І як учасник перемоги над гітлерівською Німеччиною, сталін отримав право на переподіл світу, не кажучи вже про самий факт збереження на европейському континенті класичного нацистського режиму, який не лише творив незліченні злочини на власній території, але й у країнах, які отримав як бонус після перемоги над гітлером. А ще СССР нарощував свої загарбницькі наміри, підтримував усі терористичні режими, проводив політику збройної експансії в державах третього світу. Але ні в кого чомусь язик не піднявся назвати це відродженням, зміцненням та зростанням аґресивности нацизму. Мовляв, як переможець нацизму може сам стати нацистом? Може. А головне, цей режим ніколи й не переставав бути нацистським.

І щоб щось нарешті прояснилося, треба було, аби в москві на троні воцарилася істота, що аж до найменших формальних, зовнішніх та навіть портретних деталей нагадуває реінкарнованого гітлера. Але й цього було замало. Треба було, щоб це створіння понад 20 років творило злочини, співмірні з гітлерівськими періоду до 1939 року, а потім раптом переступило через своє 1 вересня 1939-го. Адже путлєру прощали все. І підтримку терористичних організацій, і окупацію Грузії, й початок війни проти України в 2014-му. Пробачили б і вторгнення у 2022-му, якби не зрозуміли, що, як і в гітлера після захоплення Польщі, так і в путлєра після України вже не буде гальм, а війна швидко переміститься до Центральної та Західної Европи. Зрозуміли, що це вже їхнє нове "1 вересня".

Отже, в підсумку, рашка не стала раптово нацистською державою, а пуйло не реінкарнувався з колишнього гітлера. Це просто збережений релікт одного з п'яти фашистсько-нацистських режимів, які сформувалися у 1930-их роках. Волею випадку цей режим став не відповідачем, а переможцем у Другій Світовій. І він існував саме в такому образі дещо обмеженого у своїх можливостях третього райху аж до часів пришестя путлєра, який вирішив "ісправіть істарічєскую нєсправєдлівасть" і почати звичну справу всіх фашистів, нацистів, рашистів - захоплювати чужі землі та влаштовувати на них терор і геноцид. 



неділя, 10 жовтня 2021 р.

Київ кінця вересня - початку жовтня 1941 року

 


Десь у Києві. Осінь 1941-го

КИЇВ СЬОГОДНІ
"Львівські вісті", 5 жовтня 1941
Нашому співробітникові вдалося розмовляти з людьми, що цими днями вернулися з Києва. Про столицю України довідався він ось такі речі:
Київ робить сумне враження. Большевики впродовж десятків літ не дбали про зовнішній вигляд міста, не відновлюючи будинків, а майже тримісячна облога залишила теж свій сильний слід на зовнішньому вигляді столиці. Місто запущене, повне бруду, сміття, непорядку. Вулиці поперетинані барикадами, зовсім подібними до тих, що були у вересні 1939 року у Львові. Всюди повно залишеної большевиками зброї, як гармат, скорострілів та амуніції. СередмІстя Києва, як Хрещатик і сусідні вулиці, евакуйоване з населення, бо є дані, що большевики підмінували деякі будинки. Евакуйовані таборують на дальших вулицях міста, як, наприклад, Бульвар Шевченка та в міських садах, розложивши там свої шатра. Частина евакуйованих кожного дня вертається до своїх домів, як тільки спеціяльні відділи т. зв. мінзухабтяйлюнґи ствердять, що дана київська вулиця вільна від мін. Ці відділи видобули досі тисячі мін з будинків Києва. Пожежі, які спалахнули від вибуху мін в 5 днів після втечі большевиків, злокалізовані. Назагал місто не дуже потерпіло, хоч деякі будинки та заводи зовсім знищені. Київський вокзал згорів зовсім. Завод „Большевик” зовсім зруйнований. Відомий готель „Контіненталь" згорів. Згоріли теж: Театр юного глядача, Городська Дума та Дім Учених з дуже цінною бібліотекою. Бібліотеку з приватного мешкання академіка А. Кримського вдалося врятувати. Будинок Театру ім. Івана Франка, будинок Театру j опери та балету і Шевченківський Музей збереглись цілістю, як теж будинок уряду УРСР при вул. Кіровській, будинок Академії Наук, Університет та його бібліотека. Пам'ятник Шевченка ненарушений, хоч в парку, де він стоїть, була розміщена большевицька протилетунська батарея, а біля самого пам'ятника, як свідчать сліди, вибухли склади большевицької амуніції. Вдень на вулицях Києва – маси народу. Ходити по місті можна від год. 6 ранку до 7 вечора за німецьким літнім часом. На західних передмістях Києва великий рух цивільного населення: Маси втікачів та насильно евакуйованих большевиками людей вертаються до своїх рідних місцевостей.


Напевне, кінець вересня 1941, ще до вибухів і пожежі.

В Києві працює вже Міська Управа та Українська Міліція. Міська Управа та Українська Міліція містяться в будинках середніх шкіл при вул. Покровській, напроти Покровської церкви. Головою Міської Управи Києва є відомий історик Оглоблін, член Української Академії Наук. Комендантом Української Міліції є п. Коник, що приїхав сюди з відділом міліції з Житомира зараз по зайняттю столиці України. Міська Управа та Українська Міліція взялись вже енергійно до праці, щоб допомогти німецьким властям якнайшвидше наладнати порядок та лад у місті. Міську електростанцію большевики сильно знищили, але місцевим інженерам та технікам удалось вже її настільки направити, що вона може вже працювати. Але мотиви осторожности кажуть її покищо не урухомлювати. Закінчується вже направа електропроводів та водопроводів. Останні в деяких дільницях уже працюють. Усі друкарні у місті большевики або знищили, або вивезли. Проте з останків, що залишились, удалось змонтувати друкарню, що не забаром стане до праці. В столиці не виходить покищо жоден український часопис. З Житомира привозять до Києва „Українське Слово", на якому, як місце виходу, подається Київ.
Евакуацію Києва, як довідуємося, почали большевики вже першого дня війни. Всі поїзди, що приїздили до Києва зі Сходу з військом та амуніцією, забирали у своїй поворотній дорозі евакуйованих та евакуйоване большевиками майно. Большевики вивезли майже всіх українських письменників, поетів, художників, театральних митців та вчених, членів Української Академії Наук. Кажуть, що деякі академіки скрились на сусідні села, але невідомо ще, чи збереглись там живими. Вивезли большевики з Києва все, що було найцінніше, м. ін. є чутки, що рукописи Шевченка теж вивезені.



3 харчами в Києві покищо погано, бо большевики розгромили під час облоги всі бази. Але поволі починає входити життя на нормальні рейки, все з кожним днем починає наладнуватися. Стероризований большевиками народ починає приходити до себе, починає випростовувати спину. Від дня вибуху війни шалів у Києві страшний енкаведівський терор. Багато людей було арештованих енкаведистами, між ними кол. ректор Львівського університету Марченко. Доля арештованих невідома. Можна здогадуватися, що могли енкаведисти з ними зробити. В київській тюрмі найдено по зайняттю столиці около 250 змасакрованих енкаведистами трупів. Решту, певне, десь вивезли та закопали.
На території Києва жидам заборонено жити. До вечора 29 вересня всі вони мусіли покинути місто.

Цю знимку датовано 1 жовтня 1941.
Чи це не та сама барикада, що й на попередній знимці?

Ніяких прапорів на будинках міста немає. Повіває тільки німецький воєнний прапор на Арсеналі та Печерській Лаврі і український національний прапор на Софійському Соборі.
Цікаві речі довідався наш співробітник від вищезгаданих людей теж про життя на Житомирщині. Нарід в цій області вже віджив по большевицьких страхіттях та веде нормальну працю. Він вдоволений з нового порядку та з ненавистю згадує жахливі часи большевицького розгулу. В більшості сіл Житомирщини поле досі вже зоране та засіяне. Деякі свідоміші національно села зберегли всі трактори та коні. Останніх використовують тепер до роботи, для тракторів брак горючого. Наприклад, село Стрижівка, Користишівського району, на Житомирщині повністю зберегло і коні і трактори та осінні роботи в полі вже закінчило, засіявши все поле. З того села большевики забрали до війська 140 людей, з яких зараз втекло 100, 30 вже вернулось з війни додому, на 10-ох ще ждуть. Тепер народ по селах Житомирщини білить свої хати ззовні, будує стайні, діставши дерево від німецьких властей, та садить у садах щепи. Деякі села самочинно приготовили сільські школи для науки та роблять заходи в справі дозволу на їх відкриття.
В Житомирі є великий табор для полонених, призначений на 100.000 людей. Дня 30 вересня цей табор переживав велику радість: з наказу Фірера випущено з табору додому тисячі полонених українців, литовців, латвійців, і естонців та фінів. Народ Житомирщини обдарував звільнених з полону харчами на дорогу.
Народ Житомирщини упорядкував уже могилу розстріляних большевиками під Базаром 351 козаків Другого Зимового Походу і вона стане знову місцем паломництва українського народу, як могила під Берестечком та інші.
В Житомирі від місяців - повний лад та порядок. Його зберегти надалі допомагає властям міста Українська Поліція.

Яр.

субота, 14 серпня 2021 р.

У пошуках початку Другої Світової: битва за Атлантику і Ленд-ліз

 


Лондон після бомбардування. Бліц, 1940


У ПОШУКАХ ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ
Ми з декількох напрямків заходили на тему фактичного початку Другої Світової війни і однозначно доходимо висновку, що початок її 1 вересня 1939 року - дуже умовний, оскільки цього дня Німеччина напала на Польщу, але саме цього дня ні Велика Британія, ні Франція не оголошували війни Німеччині. Де-юре вони оголосили війну 3 вересня, а фактично вступили у війну через 9 місяців, у травні 1940 року й то - вимушено, оскільки Німеччина почала наступ на Францію. Між тим, совок напав на Польщу 17 вересня 1939 року, а США офіційно вступили у війну лише у грудні 1941 року і теж - вимушено, після нападу Японії на базу ВМФ Перл-Гарбор на Гаваях.
Проте, аґресори - Німеччина, Італія, Японія і СССР - вже вели бойові дії або захоплювали території інших країн ще до 1 вересня 1939 року. Тому саме цю дату можна вважати початком Другої Світової війни чисто умовно. Саме ця умовність і дозволила совкові висмикнути з усього масиву подій лише момент, коли почалася його війна з Німеччиною. А проте, якщо уважно придивитися до перебігу тих подій, то з'ясується багато цікавого. Треба тільки забути про умовності і не впиратися в шаблони. Між іншим, це дасть можливість оцінити деякі масштабні події під зовсім иншим поглядом.
Наприклад, ще з часів совка існувало якесь байдуже ставлення до Ленд-лізу*, який у совку звели до поставок тушонки. Відштовхуючись від такого дивного постулату, Путін дійшов до того, що «русскіє» перемогли б Німеччину без цих самих Ленд-лізів, союзників і навіть українців, оскільки ніякий Вермахт не зміг би зламати їхнього величезного сортиру з діркою в підлозі і вигрібною ямою під ним. Але фокус тут у тім, що ця угода про військові поставки не була розроблена саме під совок. Совок був настільки розчавлений і перманентно перебував у такій паніці, що просто був не в змозі щось таке розробляти і обговорювати і просто отримав від американців те, що було. Договір був готовий і тільки треба було підставити в нього реквізити і поставити підписи та печатки.
Це тому, що цей договір був складений за рік перед тим і не для совка, а для Великої Британії, яка формально залишилася один на один із Німеччиною та її союзниками, в першу чергу - Італією, і, на їхньому тлі, - з вішистською Францією. Британії немає сенсу витрачати часу на ідеологічні викрутаси з історією, і період кінця 1940 року британські історики описали відверто похмурими фарбами, з чого вони дійшли гідного поваги висновку. Станом приблизно на листопад 1940 року, економіка Великої Британії вийшла за межу стійкости і почала валитися. Це стало предметом переговорів між Лондоном та Вашинґтоном, і частково до цієї теми підключалася Канада, що вже брала участь у бойових діях на боці Великої Британії, як і все те, що входило у Британську імперію.
Сама постановка питання на цих переговорах свідчила сама за себе. Британія відверто описала своє тяжке становище американцям і те, що без сторонньої, бодай матеріяльної допомоги, вона більше не зможе протистояти Німеччині. Між іншим, у Берліні прекрасно знали про те, в якому стані перебуває економіка Британії, а тому намагалися відрізати її від ресурсів, котрі допомагали їй триматися на плаву. Тому, коли з низки причин довелося відмовитися від операції «Морський лев» - операції з фізичного захоплення Британських островів, Гітлер мав усі підстави вважати, що за кілька місяців Британія дозріє і капітулює. Між іншим, це саме йому казали військові, які мали численну аґентуру у британському уряді і промисловості. Вони запевняли його в тім, що немає сенсу вдаватися до такого ризикованого заходу на тлі того, що британська промисловість стрімко згасає і скоро просто не зможе забезпечувати навіть мінімальних потреб оборони.
Саме в такому критичному становищі Британія і звернулася до США за прямою військовою допомогою. І тут треба розуміти, що в самих Штатах після Першої Світової війни суспільна свідомість не була готова вступати в нову бійку чи навіть якимось чином долучатися до пов’язаних із нею заходів, хоча багатьом вже було зрозуміло, що уникнути цього не вдасться, оскільки військові моряки вже мали кілька збройних сутичок з японцями. Між іншим, саме тому США визнали уряд Віші у Франції. Коротше, президентові Рузвельтові довелося йти проти тренду, і Ленд-ліз для нього не був легкою прогулянкою.
Це тим паче мало значення, коли обговорювався й ухвалювався договір про термінову військову допомогу совкові. Якщо Британія була союзником у Першій Світовій війні, то комуністичний лепрозорій ніяк не можна було зарахувати до «давніх союзників», як, до речі, згодом і Китай. Але той хоч воював проти Японії. Тим паче, це сталося це вже тоді, коли на такому ж забезпеченні перебувала Велика Британія.
А все це означає, що Штати погодилися допомагати совкові тільки тому, що той був у такій же халепі, як Британія наприкінці 1940-го, або й у значно гіршій - практично у стані катастрофи й розвалу. Простіше кажучи, якби в той момент США не взяли на себе критичну частину совкового воєнно-промислового комплексу, то жодного Сталіна, «На Берлін» і «Можем павтаріть» не було б. Тобто, восени 1941 року совок мав припинити існувати. Просто Британія про це говорить відкрито і з вдячністю, а совок, як завжди, справляє нужду в руку, яка його годувала.
Але повернімося до питання про те, хто й коли де-факто вступав у цю війну. З цією метою розглянемо дії США саме на західному напрямку, оскільки про війну в Тихому океані ми писали не раз і висвітлювали події, що мали місце як до 7 грудня 1942 року, так і після цієї дати.
А почалося все з того, що Британія звернулася до США з проханням про поставки сировини та продукції для потреб обороної промисловости. Рузвельт дуже добре розумів, куди рухається ситуація, і внутрішньо був готовий, але грати треба було дуже тонко, оскільки поставляти таку продукцію неможливо непомітно, й це могло стати приводом для оголошення Гітлером війни США. Хоча постфактум ми знаємо напевне, що він всіма силами намагався уникнути вступу Штатів у війну.
Проте, всім було зрозуміло, що Німеччина має страхувальним варіянтом економічну блокаду та удушення Великої Британії, а коли так, то будь-які спроби прорвати цю блокаду Берлін міг розглядати як ворожі дії. Про важливість таких поставок говорять усі історики, а між тим, у той же час совок постачав приблизно ту ж саму номенклатуру товарів та сировини Німеччині у дедалі більших об’ємах. Простіше кажучи, 1941 року США забезпечували постачання критичними товарами Великої Британії, а совок — практично до 22 червня 1941-го те ж саме гнав до Німеччини. Люфтваффе вже бомбили Київ, а ешелони з усім потрібним Німеччині для війни ще йшли на захід.

Президент Франклін Д. Рузвельт і держсекретар Корделл Галл, 1940

Для того, щоб визначитися, що і як треба робити у цій ситуації, Рузвельт провів закриту нараду за участю військового керівництва і держсекретаря Корделла Галла (Cordell Hull). Нарада пройшла дуже конструктивно - виявилося, що всі її учасники поділяють думку президента. Притім військові зазначили, що їм потрібен запас часу, щоби привести війська в готовність до майбутньої війни, а тому всі рухи треба робити так, щоб не підняти протестів ізоляціоністів всередині США і не викликати оголошення війни з боку Німеччини передчасно.
По суті, керівництво США ухвалило здійснити гибридний відхід від позицій нейтралітету. Тобто, перейти до дій, які безумовно можуть сприйматися як casus belli, але робити це м'яко і непублічно. Саме непублічність цих заходів, їхнє прикриття забезпечував держсекретар Галл. Згодом, у в своїх мемуарах «The Memoirs of Cordell Hull», які вийшли у 1948 році, Галл докладно описує вузол проблем, пов'язаних із Ленд-лізом для Британії і особливо - для СССР, і присвячує великий розділ своїм переговорам з цього приводу з послом СССР у США Уманським. Галл пояснював послові, що у США ставлення до комуністичної країни варіює від настороженого до вкрай неґативного, й тому це питання не може бути вирішене легко, але посол наполягав, наголошуючи на тому, що без цієї допомоги СССР не зможе воювати далі і буде змушений капітулювати перед Німеччиною.
Але це було згодом, а наразі йшлося про непряму воєнну допомогу Британії, ще без зброї і боєприпасів. Розповідаючи про те, які умови доводилося враховувати, вирішуючи такі питання, адмірал Семюел Еліотт Морісон так описував стратегію Рузвельта: «В президента у голові була політична обчислювальна машина - інструмент, в якому Ґеллап проводив опитування; де містилися дані про чисельність збройних сил і ймовірність виживання Англії; особистості губернаторів, сенаторів і конґресменів; особистості Муссоліні, Гітлера, Черчилля, Тодзьо тощо; де звучали голоси ірландців, німців, італійців та євреїв... »
Тобто, простих рішень тут не було й не могло бути; всі заходи ухвалювалися з ініціятиви президента і за підтримки як військових, так і зовнішньополітичного відомства. Очевидно, що для здійснення зазначених вище поставок потрібно було розгорнути морські і військово-морські операції в північній Атлантиці, і очевидно, що саме практичне здійснення таких планів було зав'язане на ВМФ США.
І тут треба зауважити, що ще до того, як Британія потрапила у скрутне становище, військові вже почали робити певні дії, передбачаючи початок бійки в Европі. Наприклад, у січні 1939 року, ще до офіційного початку Другої Світової війни, ухвалено посилити флотське угруповання на Східному узбережжі США. На той момент там перебували сім крейсерів і сім есмінців. А до вересня 1939 року вже була сформована Атлантична ескадра, куди з Тихого океану були переведені додаткові кораблі. На той момент військово-морське угруповання вже складалося з авіяносця, чотирьох лінкорів, дивізії крейсерів і ескадри есмінців.
Це було не безцільне перекидання кораблів, а наповнення флотського угруповання для забезпечення прикриття США від Ньюфаундленду на півночі до Південної Америки на півдні. І ввесь цей морський простір оголошено зоною патрулювання ВМФ США. А тепер треба врахувати вкрай важливу обставину. У травні 1939 року, в умовах найвищої секретности, британське Адміралтейство відрядило до Вашинґтона офіцера з відділу планування для обговорення англо-американських військово-морських диспозицій на випадок, якщо Британія опиниться у стані війни з Німеччиною. В перебігу обговорення узгоджено, що «командування в західній і південній Атлантиці має забезпечувати флот Сполучених Штатів».
Ще раз, йдеться про травень 1939 року, коли до формального початку Другої Світової війни залишалося ще три місяці і ще рік залишався до вторгнення вермахту у Францію і до початку бомбардувань Британії. Що характерно, ще тоді було вирішено, що саме до США у разі війни Британії з Німеччиною переходить загальне флотське керівництво в Атлантиці. Чи не правда, дуже цікава деталь, яка представляє всі подальші події в зовсім иншому світлі?
Це було у травні, а в червні при особистій зустрічі президента США з королем Ґеорґом VI, Рузвельт розповів королеві про допомогу, яку він планує надати Британії в разі війни. Президент виклав свою ідею про створення західноатлантичного патруля. Суть його зводилася до того, що залучені до цієї операції сили базуватимуться у Тринідаді і на Бермудських островах. Зона його дії поширюватиметься в радіусі 1000 миль (1,6 тис км) по морю і в повітрі. Цей план Рузвельта мав здійснюватися протягом двох років після його введення. Через кілька тижнів після того, в липні, Рузвельт таємно, але прямо запропонував британському МЗС, щоб Сполучені Штати встановили патрулювання над Західною Атлантикою у рамках зазначених планів.
Це треба враховувати з огляду на те, що приблизно в той же самий час Москва інтенсивно вела переговори з Берліном і вже відкинула пропозицію Великої Британії приєднатися до антинімецької коаліції. Щоправда, офіційно це ще не оголошувалося, але по закритих каналах інформація пішла з Кремля до Берліна, де була сприйнята з великою цікавістю, оскільки Гітлерові було вкрай важливо розуміти конфіґурацію сил, які братимуть участь у майбутній війні. На той момент для нього все складалося ідеально, США тримали нейтралітет, а совок - схилився на бік Німеччини.
Цей план і далі шліфувався і узгоджувався, але, через два дні після оголошення Англією і Францією війни Німеччині, США заявили про введення в дію плану прикриття США з тією самої зоною патрулювання, яка мала, проте, дещо іншу конфігурацію. Вона простягалася на 300 миль від узбережжя США і тягнулася аж до Карибського басейну. У цій зоні було оголошене морське патрулювання, і будь-які операції чужих ВМФ вважалися ворожими, з усіма наслідками, що випливають.
У ставці Гітлера серйозно поставилися до такого розкладу в Атлантиці, оскільки це треба було враховувати в уже запланованих операціях Кріґсмаріне в реґіоні. Але на той момент керівники Райху не знали, що це - узгоджений захід урядів США і Великої Британії, а тому - вирішили, що Англія і Франція проіґнорують його й де-факто він буде нечинним у принципі, бо американці навряд чи топитимуть англійські і французькі кораблі, що увійшли в зону патрулювання.
Буквально наступного дня Рузвельт видав розпорядження про зняття з консервації та введення в дію 110 есмінців, яким наказано висунутися в зону патрулювання. Згодом американці передали 50 з них Королівському флотові Великої Британії. А вже 2 жовтня підписано «Панамський Акт», за яким більшість країн Північної і Південної Америки взяли на себе зобов'язання спільними зусиллями обороняти Східне узбережжя Америки.
Але, по суті, йшлося не стільки про те, що в заходах з патрулювання зони безпеки братимуть участь кораблі флотів американських країн, а про те, що ВМФ США отримував повноваження оперувати вздовж усього узбережжя Північної та Південної Америки. Це зрозуміло, адже тільки США мали сили, які могли адекватно виконувати поставлені завдання. Їхнім ядром була дивізія лінкорів: USS New York, USS Texas, USS Arkansas і авіяносець USS Ranger.

Авіяносець ВМФ США USS Ranger

З таким-от розкладом США опинилися в перші місяці Другої Світової війни в Атлантиці. І тут треба відзначити, що називаючи спочатку «зону патрулювання» оборонним засобом, уряд США транслював таку формулу саме своїм громадянам, оскільки проти оборони майже ніхто не виступав, але суть заходу виходила далеко за рамки чистої оборони.
Насправді, навіть у цій фазі операції американські ВПС і ВМС працювали на користь Британії. Дані про все, що було виявлене в морі за межами зони патрулювання і належало Німеччині, негайно передавалися британському флотові, і вже той розпоряджався цією інформацією, як вважав за потрібне. Британські кораблі або обходили небезпечний район, або влаштовували пошук і знищення виявлених субмарин. Але, у принципі, американські військові не провадили самостійних бойових дій поза зоною патрулювання, а німецькі субмарини або кораблі хоч іноді і заходили в неї, але не вели активних дій саме там.
Видимість нейтралітету зберігалася до квітня 1940 року, коли Німеччина окупувала Данію і Норвегію. Одразу після цього силами Кріґсмаріне був організований десант на Ґренландію, яка має важливе стратегічне значення для контролю морського сполучення між Америкою і Англією. Місцева влада Ґренландії, після короткої наради, попросила військової допомоги у США, і Штати її надали, закріпившись там на десятиліття. Ну, а потім - відбувся знаменитий бліцкриґ із захопленням Бельгії, Люксембурґу і Нідерландів, а потім і Франції.
Мало хто знає, але коли почалася ця битва, за офіційними даними, до Лісабону висунувся крейсер USS Vincennes, але в Лісабоні він не з'явився, а натомість 10 червня він опинився в порту Касабланки (французьке Марокко), де виконав секретну місію. Він прийняв на борт частину золотовалютного запасу Франції - 660 ящиків золотих злитків і 3.129 мішків золотих монет, загальною вартістю 241 мільйон доларів. Справжній, а не вішистський уряд вирішив евакуювати ці кошти до США, що і було успішно зроблено.
І от, із падінням Франції, почалася справжня битва за Атлантику. Німеччина отримала у своє розпорядження всі порти північної і західної Франції, починаючи від Бордо на південному заході і закінчуючи сумно знаменитим Дюнкерком на північному сході. Особливо цінними виявилися порти у Біскайській затоці, від Бордо до Бреста. Саме там були розміщені «вовчі зграї», graue Wölfe, адмірала Деніца, оскільки звідти був найкоротший і безпечний шлях для перехоплення конвоїв, що йшли зі США.
Спочатку німецькі підводні човни дотримувалися обмежень як щодо операційного району, який не поширювався на оголошену США трьохсотмільну зону безпеки, так і щодо прапорів, нападаючи лише на британські кораблі і судна. Насправді, на самому початку битви за Атлантику Кріґсмаріне мали близько десятків підводних човнів, проте, в період з червня до вересня 1940 року підводні човни потопили 274 судна, причому Кріґсмаріне втратили тільки дві субмарини. Число потоплених торгових суден союзників підскочило з 60 у червні аж до 98 у вересні 1940 року.

 Проводка конвою

З урахуванням того, що Королівський флот мав протистояти німцям і італійцям у Середземному морі, американці почали перебирати на себе дедалі більше обов'язків з проводки конвоїв. Одночасно американський військово-морський флот вів постійні навчання екіпажів з дій у конкретних ситуаціях. З суті цих навчань було зрозуміло, що екіпажі готуються до реальних умов відкритої бійки з німецьким флотом. Нагадаємо, що тоді до 7 грудня 1941-го - нападу японців на Перл-Гарбор - залишалося ще півтора року. У міністерстві оборони вже вважали неминучим вступ США в поточну війну і прагли того, щоб до того моменту флот у цілому і моряки, від матросів до адміралів, знали, що і як треба робити. Тож не можна казати, що американський флот до 7 грудня 1941 був у розслабленому стані. Готовність була, причому - зовсім незла. Моряки розуміли, що вони вже втягнулися в неоголошену війну, і їх це не сильно бентежило.

Моряки американської берегової охорони спостерігають за вибухами глибинних зарядів, за допомогою яких вдалося відігнати німецький підводний човен і зупинити напад на великий конвой. Квітень 1943

І от наприкінці 1940 року Британія опинилася за межею економічного виснаження, і, якщо США збиралися залишити Британію на плаву, то їм треба було міняти пропорції участі Штатів у забезпеченні конвоїв, і у зв'язку з цим, командувач Атлантичного угруповання Адмірал Старк провів серію переговорів зі своїми британськими колєґами, в результаті чого став зрозумілий обсяг сил і засобів, які знадобляться для зміни формату американського флоту в цій операції. Як наслідок, з Тихого океану на схід були перекинуті авіяносець USS Yorktown, три лінкори - USS New Mexico, USS Mississippi, USS Idaho і кілька крейсерів та есмінців.
Таке розширення функцій американського флоту збіглося із запуском програми Ленд-ліз у березні 1941 року. Перед тим, як закрутилася нова карусель подій, адмірал Старк попередив військове керівництво про те, що де-факто, виконуючи всі заходи, передбачені планом взаємодії з британськими союзниками, США вже перебувають у стані війни з Німеччиною. Причому, зазначив він, іншого шляху для виконання поставлених завдань він не бачить, але керівництво має розуміти, у що все може вилитися. Керівництво відповіло, що воно все розуміє і теж не бачить іншого варіянту розвитку подій, і тому треба діяти згідно із затвердженими планами.

Ґренландія. Американські солдати взяли в полон персонал німецької метеостанції Edelweiss II

У березні американські морські офіцери прибули до Великої Британії з тим, щоб вибрати у Шотландії місця базування для американських есмінців. 17 березня американський катер берегової охорони USCGC** Cayuga вийшов з Бостона з ґренландскою дослідницькою експедицією, South Greenland Survey Expedition, на борту, завданням якої було знайти і облаштувати на півдні Ґренландії аеродроми, бази гідролітаків, радіостанції, метеорологічні станції і навіґаційні засоби, а також надати гідрографічну інформацію з Ґренландії.
І от, згідно з домовленостями, в пакеті яких був і Ленд-Ліз, з 4 квітня американські верфі Східного узбережжя стали доступними для британських і союзних суден і кораблів для потреб ремонту і модернізації. Всього через п'ять днів після цього, британський лінкор HMS Malaya прибув до Нью-Йорка для ремонту, оплаченого із коштів Ленд-лізу***. Починаючи з 7 квітня, на території Британії та її колоній ВМФ США почав вводити в експлуатацію свої військово-морські бази, почавши з бази на Бермудах. А через два дні, 9 квітня, США оголосили фактичний протекторат над Ґренландією. 18 квітня Військово-морський департамент санкціонував будівництво бази есмінців у Лондондеррі, Північна Ірландія, і ще однієї - на західному узбережжі Шотландії, а також баз гідролітаків у Північній Ірландії і північній Шотландії.
Коротше, без оголошення війни, США почали розгортати свої війська вздовж усієї траси конвоїв, але все це відбувалося без прямого протистояння з Німеччиною аж до 20 червня 1941 року, коли підводний човен Кріґсмаріне U-203 на кордоні «зони патрулювання» спробував торпедувати лінкор USS Texas. Сплутати таку велику ціль було ні з чим, і стало очевидно, що Німеччина відмовилася враховувати прапори кораблів і суден і розпочала тотальну війну в Атлантиці. Це підтвердилося 27 червня, коли німецька субмарина торпедувала і потопила вантажне судно SS Robin Moore, яке йшло під американським прапором.

Німецький підводний човен U-71 торпедував і потопив американський танкер Dixie Arrow поблизу мису Гаттерас. 26 березня 1942

Торпеда, випущена з німецького підводного човна U-804, поцілила есмінець ВМФ США USS Fiske (DE-143) і розламала його навпіл. Серпень 1943

7 липня в Ісландії висадилася велика група морської піхоти США, аби не дати німцям окупувати цю стратегічно важливу позицію в Північній Атлантиці. Коротше, про жоден нейтралітет йтися вже не могло, а під час особистої зустрічі Черчилля і Рузвельта, останній прямо сказав: «Я вестиму війну, але її не оголошуватиму».
Таких прикладів можна наводити безліч, але ми зупинимося саме в цьому місці для того, щоби порівняти дві ситуації, а потім - дати відповідь на просте запитання. Отже, США постачали Британії сировину, обладнання, матеріяли, а потім - зброю, боєприпаси і техніку. Крім того, йшов миттєвий і прямий обмін розвідувальною і оперативною інформацією - і це не вважається вступом у війну. Франція і Британія, з дня нападу Німеччини на Польщу, не постачили їй жодного патрона, а до середини травня 1940 не вели активних бойових дій з Німеччиною. Проте перше не вважається війною, а друге - вважається. Чи є в цім логіка?
На наш погляд, неоголошена війна не перестає бути війною, і тому формалізація початку Другої Світової війни датою 1 вересня 1939 року - досить умовна і явно не відповідає реальному перебігові подій. Щось подібне відбувалося не тільки на Західному напрямку, але й на Східному, але це - инша тема для иншої оповіді.
Джерело: “Лінія оборони”
______________________
** United States Coast Guard Cutter.
*** Вартість матеріялів, постачених США союзним державам у рамках Ленд-лізу - $ 48.395,4 млн. З них Велика Британія отримала допомоги на суму $ 31.387,1 млн., СССР — на суму $ 10.982,1 млн.


What Was Life Like for Sailors During the Battle of the Atlantic? (Яким було життя моряків під час битви за Атлантику?)