"Хто боїться смерти, той покійник серед живих." Роковини за генералом Романом Шухевичем

"Хто боїться смерти, той покійник серед живих."
Роман Шухевич

”Ми, як діюче народне покоління, сповняємо свій почесний обов’язок, незалежно від того, чи нам дадуть за це терновий чи лавровий вінок. Ми віримо в силу і воскресіння України і знаємо, що своїми діями наближаємо день національного і соціяльного визволення. Коли б ми і впали, то на нашій крові і ділах зродяться чергові борці, що почате діло попровадять далі, так як і ми продовжуємо труд і працю наших батьків.”
З Деклярації Проводу ОУН, що його очолював Роман Шухевич
Травень 1945

«Влада українського народу на українській землі — ось мета змагань українського визвольно-революційного руху. Українські революціонери й повстанці піднялися на так важку боротьбу з окупантами, керуючись найчистішими ідейними мотивами — найчистішим патріотизмом, найщирішою любов’ю до українського народу, найщирішим прагненням зробити кінець усьому тому гнобленню й експлуатації, що їх терпів віками і терпить сьогодні український народ. Ці високоблагородні мотиви дають силу учасникам нашої визвольно-революційної боротьби переносити найважчі труднощі, що з ними зв’язана довга революційна боротьба в умовах большевицького режиму».
З експозе Головного Командира УПА,
липень 1948 року

Роман Шухевич в однострої батальйону «Нахтіґаль»

Батальйон "Нахтіґаль" у передмісті Львова, на вул. Жовківській (нині Шевченка). Привал. Ранок 30 червня 1941 року. Знимка з архіву ЦДВР

Євген Побігущий
СПОГАДИ ПРО ГЕНЕРАЛА РОМАНА ШУХЕВИЧА

Скромність Великого Командира

Пізно восени 1941 р. зустрілись вони оба у Франкфурті — Роман Шухевич, сотник з найвищим військовим стажем з ОУН, і Євген Побігущий, майор, з практикою активного старшини за першої війни 1918-1920 рр.

Більшість Леґіону знає, або догадується, про стаж Шухевича. Вже в тій першій зустрічі виявляє Шухевич незвичайно рідку в українців прикмету — дуже велику скромність. Він може так повести справу, що майор Побігущий «захворіє» і т. і., а властивим командиром Леґіону ДУН-у в разі потреби буде він сам. Про формальності для того було неважко зговоритись. Але Шухевич знає, що активний старшина має багато практики у вишколі, що варто використати для вишколу Леґіону. Тому він не чинить так, як на його місці зробило б багато інших українців, не радить своєму майорові Побігущому перейти на інше місце, до якоїсь іншої функції, яких тоді так багато треба було на Україні, але прохає таки перебрати командування Легіоном, а сам залишається лише його заступником і сотенним першої сотні. В Леґіоні майже всі — члени ОУН. В кожного іншого, на місці Шухевича, знайшлися б різні арґументи і спроби залишитись самому командиром. В тому власне його велич. Знаємо всі добре українську вдачу — гонитву за всякою «ота манією», за почестями, за тим нещасним у нас командуванням...

Шухевичові залежало на праці. Йому байдуже було — на якій формальній функції він буде записаний юридично, він радий прийняти кожну, аби лише працювати для загальної ідеї, він відступить кожному свої почесті, коли це потрібне для справи. Як мало має він у тому наслідників!

Співпраця з командиром Леґіону

Більше ніж рік тривала співпраця Шухевича з Побігущим, командиром Леґіону, і ніде перед тим і ніколи потім не знав Побігущий такої гармонійної співпраці між двома старшинами. Побігущий уникав з розмислом усяких так зв. культосвітніх імпрез (академій тощо), щоб дати змогу Шухевичеві виступати там як господареві, натомість у вишколі останнє слово було його, і він провадив усякого роду курси для старшин і молодших та старших підстаршин. На фронті ж обидва часто радились, як краще розв'язати деякі тактичні питання, бо Шух мав дуже добре розвинену тактичну інтуїцію. Кожний командир знає, скільки то доводиться мати всяких непорозумінь не лише з заступником, а часто і з адьютантом. Хто з командирів того не переживав і не мусів часто приводити до порядку навіть свого адьютанта? Зі Шухевичем навіть у характері заступника командира, була така гармонійна праця, що за ввесь час не було ні однієї розбіжної думки, ні одного іншого проекту, були лише доповнення думок. Співпраця така була в нечувано важких умовах тодішнього наставлення німецьких властей до Леґіону, до українських націоналістів, а особливо гнітюча атмосфера була створена так зв. «авзіхтсофіцером», що мав компетенції зв’язкового старшини, гавптманом Мохою. Його функція не була обмежена жодним правильником і він уроїв собі, що є зверхником Леґіону.

Перед тим і опісля доводилося авторові цих споминів співпрацювати з різного ступня німецькими старшинами, і всюди він зустрічав людей інтеліґентних, часом також зарозумілих щодо свого стану й нації, але чогось подібного як гавпт. Моха, не доводилось більше в житті бачити.

Мушу підкреслити, що попередні зв'язкові, як от сам Нойман, як ляйт. Оберлендер, були людьми високих військових прикмет і прекрасного характеру. Майор Шредер, пізніший командир полку в бойових діях, та інші старшини Вермахту були незвичайно інтеліґентні, працьовиті та вирозумілі для українців. Старшини і всі добровільці Леґіону ставились до них з великою пошаною. Приємно нині їх згадуємо. Про Моху хай говорять самі факти. Відразу він хотів усунути всіх українських старшин, щоб сотнями командували німецькі підстаршини. Це йому не вдалося. На вишколі він так розумівся, що раз на вишколі майора Побігущого вмішався і почав доводити, що бойову сітку, замість виставити на краю малого лісу, слід виставляти в середині його і тоді навіть наймолодший старшина Ковальський з обуренням сказав йому, що це абсолютно нелогічно. На Білорусії він зорганізував старшинське касино, і коли всі українські старшини їли з кітла, вкупі з бійцями, ту саму страву, Моха з німецькими шоферами мали «старшинське касино» і т. і. На Білорусії він заборонив співати по-українському, щоб населення не знало, яка то частина квартирує. Навіть на вишколі ручними ґранатами не дозволив нікому з сотенних старшин бути присутнім при меті гострими ґранатами, і лише сам майор Побігущий і він могли наглядати таке гостре кидання, хоч всі бійці були вже на війні. Доходило до таких абсурдів, що часом хотілося сміятися. Але це були часи, коли чужинці не сміли казати правду... Отже важкі умовини праці були з таким Мохою. Та за хитрими радами Шухевича лагіднили ми такі напружені умовини. Видумувалося всякого роду ім’янини, уродини, зашлюбини на віддалі і т. і., набиралось таких, що можуть більше випити, а тоді запрошувалось його — того ж Моху — на співучасть у такому прийнятті, і на кілька днів був спокій.

Гарт Шухевича. Дуже часто трапляються командири, що живуть по спартанському, але стараються про кращу «долю» своєї частини, «воюють» за кращі квартири, за кращі по змозі завдання. В тому є захований егоїзм: засадниче вони стараються здобути собі популярність тим, що ніби дбають про свою частину. Шухевич ніколи не дбав про таку популярність. Він був найстрогішим сотенним у Леґіоні. На Білорусії, коли наділювано сотні усякого роду завданнями, одна сотня мала бути в місті при штабі, і там мав бути заступник командира Легіону, щоб завжди був готовий до наступу. Заступником командира був Шухевич і він міг тоді запропонувати залишитись із своєю сотнею в місті. Це було б логічне і зовсім виправдане. Однак він пішов зі сотнею на місце, де були умовини найважчі під кожним оглядом. Він вибрав для своєї сотні найважчу службу, серед пралісів, багон, де було повно большевицьких бандитів, де вперше з’являлися німецькі остережні таблиці, мовляв, терен небезпечний. І нічого дивного, що першим поляг вояк із його сотні.

З його сотні поляг перший вбитий чотовий, його сотня мала найважчі втрати. Але його сотня не була лише числом перша, вона було дійсно першою сотнею, під кожним оглядом.

Він незвичайно пильно бував увесь час особисто на всякого роду курсах і зайняттях для старшин, всюди шукав удосконалення набутих військових знань.

Тип командира. Характеристичний зразок, як його оцінювали чужинці: співпраця з Мохою дійшла врешті до того, що вмішався до його заряджень і командир полку, і спір про компетенцію в командуванні пішов аж до найвищого командування середнього відтинка фронтової смуги. Отже раз літаком приїжджає отой командир для «збунтованого» — за повідомленням Мохи — Леґіону, щоб рятувати справу. Це приїжджає фон Бах. Довго треба ладнати спір. Побігущий переконує його, що це не бунт, а лише невміння Мохи і його незнання своїх компетенцій. Фон Бах заспокоєний від’їжджає до літака і прохає, щоб там були присутні також інші старшини, щоб він міг з ними ще побачитись і поговорити. При літаку зібралося більше вояків. Між ними є і Шухевич, також без старшинських відзнак, бо старшини не носили тоді жодних дистинкцій. Фон Бах приглядається Шухевичеві і говорить: «О, цей стрілець — то зовсім германський тип». Розуміється, що в його понятті такий тип — це була незвичайна інтелігентність і енергія, щось командне у виразі обличчя. Шух усміхнувся. Шухевичеві не треба було відзнак командира, в ньому розпізнавали і чужинці, що це вроджений командир. Майор Побігущий представляє Шухевича, і той каже: «І в нас є типи подібні до ваших».

До того ж таки згаданого командира середнього відтинку треба було їхати на відправу командирів. Майор Побігущий прохав Шухевича поїхати туди, бо сам він захворів і мусів від’їхати на операцію до Полоцька.

До того часу всі старшини Леґіону (і підстаршини) були майже рік без відзнак. Німецьких не хотіло німецьке командування дати, а українських і поготів, десь опрацьовувано якісь інші, а що це йшло «службовою» дорогою, то майже рік по існуванні Леґіону були ми ще без відзнак.

Командир фон Бах, коли побачив, що «германський тип», Шухевич, приїхав до нього без старшинських відзнак, наказав негайно нашити всім старшинам німецькі відзнаки.

Шухевич правдивий друг-товариш зброї

Командир Леґіону нагло мусить бути оперований у прифронтовій лічниці, віддаленій від штабу Леґіону на яких 200 км. Командування на той час він передає Шухевичеві. Всякий зв’язок з Леґіоном дуже трудний, бо коротша дорога — без мосту, і тому треба дуже далеко об’їздити великими лісами, де повно большевицьких бандитів та підмінованих доріг.

Операція ця не легка. Ніхто з вояків не мав вишколу боротьби з бандитизмом, а тут що крок — саме такий спосіб большевицької боротьби. Ось недавно було затруєне масло. На щастя, харчовий під-старшина в час про це підозріло «несвіже» масло зголосив і дістав наказ відіслати його до аналізи. Це врятувало життя багатьох вояків. Майор не дуже сподівався пошти від Леґіону, бо Шухевич має так багато зайнять, тепер аж чотири функції, коли зможе він написати листа? Зрештою, дуже важко посилати когось із поштою, бо це велике ризико.

Так лежать і інші в тій лічниці, і також не надіються мати якусь пошту від своєї частини, хіба аж польовою поштою, що триває досить довго. Хворий дрімає, нараз стук у двері, вони широко відчиняються і входить аж кілька учасників Леґіону. Один із них сотенний Сидор, другий — Шухевич та інші. Це вояк прийшов відвідати оперованого друга. В таку хвилину забувається про біль, недугу, всякі шпитальні неприємності. Майор довго стискає руку Шухевича, довго дякує очима іншим друзям за такий вчинок у таких незвичайних умовах подорожі. Тодішні відвідини — це не лише християнський вчинок, це ж з нараженням гіршим, ніж на фронті: треба було пройти довгу, небезпечну дорогу просякненими большевиками пралісами. До цього вчинку були здібні такі командири, такі вояки, як Шухевич. Можна б написати цілу довжезну статтю про тодішню подорож: тих друзів. Отаких друзів мав тодішній Леґіон, такий то був Шухевич. Він і на це знайшов час.

Майор хоче говорити, Шух дає знак не дразнити рани, а сам розповідає не про небезпечну подорож, а про вояків з Леґіону, про події в Леґіоні, про те, як знову розбійницьким способом замордував москаль-большевик «ножем у спину» одного з наших бійців.

Ніколи незабуті відвідини кінчаються. Щоправда, сестра не перешкоджає таким дорогим гостям посидіти довше, але зовуть їх обов’язки, там жде праця. Там треба помагати молодим бійцям, не вивченим так воювати з бандитами, бо вояки мали лише реґулярний вишкіл.

Коротке прощання, і знову важка подорож тої «чвірки» до Леґіону. З-за кожного дерева жде смертоносний постріл, на кожному кроці сподіватися треба міни і розриву на дрібні кусники в повітря...

Про ці відвідини не писатимуть часописи, воєнні звітодавці, не подадуть їх до фільму та радіо; навіть у денному наказі Леґіону не згадав того Шух, бо він лише «по дорозі», звиджуючи частини Леґіону, вступив на 400 км віддалі до одного з вояків того Леґіону. Не буде згадки ніде навіть про те, що ІПухевич їздив відвідати недужих. Та все ж таки, а може якраз тому, ця згадка виростає на гігантний пам’ятник по його смерті.

«Помста» одного з вихованців Шухевича

Із згаданих у попередніх розділах причин бійці Леґіону ненавиділи цілою душею Моху. З фронтових дій знані часті випадки, що якась заблукана куля на фронті, під час боїв, потрапляє в того зненавидженого всіма вояками осібняка. Варт тому згадати цікаву подію з Мохою під час одного наглого бою в лісі, де зовсім несподівано наткнулись частини Леґіону — а був присутній і Моха — на большевицькі банди.

В лісі сутичка з ворогом. Бій зблизька, бож у лісі далеко не видно. Тому всі дещо поденервовані, як часто в таких боях буває. Треба кидати ручні ґранати на ворога, який є на віддалі рукопашної боротьби. Моха також відбезпечує свою ручну ґранату і вже розмахується кинути її в бік ворога. Треба швидко її кинути, бо час до розриву — по відбезпеченні недовгий. До того ж така віддаль від ворога, що кожний постріл рушниці цільний, або і смертельний, отже розрив ґранати має подвійне значення: нищить ворога і, даючи дим, заслонює йому і не дає цільно стріляти. Кілька кроків від Мохи наші хлопці також у боротьбі, і один помічає, що Мосі вимкнулась ручна ґраната з руки і впала йому під ноги. Моха блідне, ще секунда — і біля стіп розірветься власна ґраната, рознесе його на шматки. Можна б вправді зігнутись і ще вхопити її та кинути, але це ризико — тепер наближати голову до неї. Можна б скочити вбік, та чомусь Моха того не робить і, здається, «втратив голову», забув про таку можливість. А біля нього ті ж українці, яким він заборонив співати їхніх українських пісень, яким кидає лише по три цигарки на день, коли німецькі вояки одержують по шість. В українському Леґіоні мають він і кілька німецьких шоферів «окрему кухню». Ось той Моха вилетить за хвилину вгору.

... Блискавкою пролинули такі думки в голові найближчого бійця, і рівночасно інші — що він вихованець Шухевича, що він навчений був про товариськість і дружбу, правдиву, вояцьку, а в тій хвилині той же Моха вкупі з українцями в бою проти большевицької банди; отже суд належить до Бога, а зараз треба дати поміч загроженому співборцеві проти большевизму. Цього короткого аргументу досить, український герой кидається одним спортовим стрибком, він вже біля Мохи, вже блискавкою хапає ґранату і має ще щастя її кинути в бік ворога. Українець отак «мститься», за навчанням Шевченка і Шухевичевих гутірок.

Товариськість і гумор

Лише кількох було таких українців в Леґіоні, що пережили страшну трагедію, — бачити на власні очі змасакровані по звірячому тіла когось із своїх рідних. До таких, на жаль, належав Шухевич. По здобутті Львова побачив він, між тисячами нещасних змасакрованих куп людського м’яса, також свого брата. Хто його добре знав, той розумів, що перед очима Шуха часто пересуваються червоні опирі, які тортурують його безборонного брата. Страшний біль пережив і переживав часто Шухевич.

Але він сказав собі, що власне тому «не плакати нам і сліз не лить...» — а ще з більшим завзяттям треба братися до визвольних змагань, до праці, а до того треба здоров’я, сил, енергії, отже не можна попадати в мелянхолійний настрій, бо то не вояцький настрій. І тому був він часто усміхнений, і тому на вечірках, про які ми згадували, що відбувались так часто з конечности (задля Мохи), він був повний темпераменту, знав велику кількість різного роду жартів, цікавих оповідань, часом оповідав і про свої переживання із визвольних змагань, як от перехід через Карпати на Прикарпатську Україну, але не чули ми в тому найменшої нотки самохвальби. Це було таке природне, таке щире, а перш усього таке інтересне, що навіть Моха слухав цікаво. Він мав невичерпний запас проектів розваг для найближчого оточення і Леґіону.

Часом верталися ми втомлені із вправ, і всі старшини завжди маршували пішки разом із бійцями. Так тоді власне Шухевич оживав і починав злегка «натягати» тих, що були втомлені; і оживали і вони.

Найбільш характеристичне було прощання коша. Завжди так буває, що кожне військо, коли опускає вишкільний кіш (який би то не був), дещо з жалем його опускає. На це складаються різні причини, а головно те, що від’їжджається в незнане, отже, правдоподібно, в гірші умови життя. Дехто мусить розстатись із знайомими. З обсервації знаю — такі прощання коша бувають дуже сумні, або пройняті неприродним гумором. Ми прощали увечорі наш кіш, коли на весні 1942 р. мали виїжджати на фронт. Я обсервував обличчя і гумор наших вояків на прощальному вечорі. Різні були настрої у різних старшин, але у Шуха я ствердив стовідсоткову радість, радість щиру, що знову йде на схід. Він тішився, що може таки поїдемо на Рідні землі і там буде сповнятися наша мрія — боротись на рідних землях за наш народ. Хоч ми й не були певні, чи туди поїдемо, тішився він, що може буде змога розправлятися з катом України.

І нічого дивного, що він був душею товариства наших і гостей, які приїхали з Берліну на прощання. Настрій був справді веселий. Шухевич радів не лише сам, а й свою радість вмів суґерувати й найменшим ентузіястам. Поволі в його оточенні запанував в усіх подібний настрій.

Дуже часто замало розрізняємо між правдивим патріотизмом і шовінізмом. Часто ворожі виступи Мохи до нас всіх мимоволі мусіли переходити на нехіть до всіх німців. До того, такі політичні трагічні для обох націй потягнення тодішнього правлячого кола в Німеччині могли нас шовіністично настроїти супроти німців. Того в Шуха не було... Ми всі, здавали собі з того справу, що не всі німці винні, але тодішні урядові кола і їх політика, а шовінізмом ніщо не будується. Своє він любив, а чуже шанував.

Коли ми приїхали на Білорусію і в одному дитинці застали повно заморених голодних дітей, між якими було багато й московських, то всі вояки Леґіону віддали кусок свого харчового приділу для рятування здоров'я тих дітей.

Останнє Різдво з Шухевичем

Особливо нагадується Різдво 1943 року. Наш Леґіон був тоді на Білорусії. Перед Різдвом 1943 р. його розв’язали, а 22-ох старшин Леґіону арештували за відмову добровільно залишитися в Леґіоні ДУН. Правда, форма арештування була ще досить делікатна, ми мусіли віддати лише зброю і під ескортою одного з старшин поліції, їхали ніби на вільній стопі до Львова (де вкинено нас до тюрми на Лонцького).

В дорозі до Львова, в Бахмачі, недалеко від Крут, ми мусіли задержатися, бо на довгий час не було дальшого получення. Здається, що прийдеться ждати і цілісіньку ніч... І дивний збіг обставин... Це якраз ніч Різдва Христового, ми недалеко Крут. Ми старшини Леґіону Українських Націоналістів, Леґіону який постав, щоб мстити Крути, боротися за вільну Україну і тому відмовився боротися за «Нову Европу», щоб запротестувати такою відмовою проти всього того, що діялося в Україні.

Формально ще ніхто не заявив нам тоді, що ми арештовані. Ми здавали собі справу, що означала така відмова в той час. З невеселими думками віддавали ми тоді свою зброю, не добра нам за це надіятись. Важкі думки в політичного провідника Леґіону — Шухевича, важка відповідальність. Тим більше прикрі ці думки в надвечір’я Різдва, коли нагадуються наші, такі прекрасні, традиції того свята, такі глибоко релігійні звичаї, яких не має ніхто, крім нашого народу.

Чи більш оживають такі думки з наближенням вечора — тим більш прикро дивитися на сірі вагони, брудні бараки ждальні. Прикрий контраст нашої подорожі з перспективою завтрішнього ув’язнення, з непевною долею наших родин, нашого цілого народу. В тих умовах пропонує однак Шухевич таки не забути про нашу гарну традицію і за звичаєм, по змозі, відсвяткувати тут в дорозі Свят-Вечір. Святкувати його по-нашому. «По-нашому?» Як, де, чим, з ким? Це ж сотні кілометрів від дому, серед непривітної чужинецької обслуги станції і поліційного ескорту. Та чого не може вдіяти українська фантазія, імпровізація, вояцька енергія? Незабаром знайшлися дрова, потепліло в бараці — як в хаті... Деякі друзі старшини мали вже прислані різні «добра» на Різдво від дорогої мами, сестри чи кароокої дівчини. Так накрили стіл і закрили його всячиною. Ялинку прикрасили, свічечки роздобули і засвітили. Запалюючи кожну нову свічечку, згадували когось із помордованих червоним Іродом. Сірий непривітний барак замінився на святочну кімнату. З неописаним почуванням радости засіли ми до спільної Святої Вечері. Одна старшинська родина, одна українська рідня, з одною спільною завжди думкою-мрією — боротися проти кожного окупанта України.

Почались традиційні побажання всього «найкращого» та «Веселих Свят». Короткі бесіди, не шабльонові, а щирі — сердечні. Це бажає брат-братові. Говорить друг-другові і бажає сповнення всіх мрій.

Промовляє Шухевич. Як звичайно, по-вояцьки, коротко, але з таким багатим змістом. Згадує наших рідних, більшість яких тепер у холодній хаті, у голоді святкує Різдво Христове на найбагатшій землі світу... Це кульмінаційна точка війни, її напруження. Згадує поляглих друзів Леґіону і всіх нам дорогих... А так важко йому згадувати про тих всіх помордованих большевиками, бо сам, по здобутті Львова, бачив у тюрмі змасакроване по-звірячому тіло свого брата. Була хвилина, коли здавалося нам, що всі попадемо в сумний настрій. Та ні, це говорить завжди молодий, усміхнений Шухевич. Він пригадує, що й Дитятко-Христос прийшов на світ у час панування лютого Ірода, і вже тієї ж ночі мусіло іти в далеку дорогу... але ідея правди перемогла. Завжди починає світати по найтемнішій ночі. Тому й нам, говорив Шухевич — не можна в жодній ситуації заломлюватись, а треба радісно зараз заспівати «Бог Предвічний» ...

Важко описати дальші наші тодішні переживання, ще трудніше було б змалювати маляреві той образ нашої тодішньої Свят-Вечері, коли ми з глибокою вірою співали про перемогу правди над злом. В тому співі оживали всі найкращі спомини щасливих років Різдва вдома. І тоді тихше співали, щоб не зігнати тих гарних споминів із наших душ та не вертатися гадками в прикру дійсність. Але слова «Ірод лукавий» ... грімкіше звучали з уст вояків, які заприсяглися були боротися з кожним окупантом України. Це вже співали ті, що готові піти й на муки, але не скортися бажанням окупантів, хто б вони не були.

«Глянь оком милим, о Божий Сину, на нашу землю, на Україну...», — понеслось знову такою щирою мольбою, що не треба було знати присутньому чужинцеві нашої мови, щоб зрозуміти, що це моляться козацькі правнуки — за долю, за волю України, за своїх рідних і за свій народ. Вдома так само молились наші батьки про поміч Божу для нас у нашій долі й недолі.

Але, де ж дівся сум, де ділось пригноблення?

Невже так можуть святкувати ті, що завтра будуть, може, розстріляні? Святкувати при чашці «ерзац-кави», і при цьому бути в такому святковому й радісному настрої?

Дивується дуже з того присутній тут поручник-поліцист-конвоїр. Що ж він винен, що доручено саме йому конвоювати тих старшин? Він дивується трохи з того настрою і дещо його ще не розуміє... Починаємо з ним розмову, зокрема Шухевич оповідає йому про Крути, їх значення, про наші визвольні змагання, про зміст деяких наших колядок, про зміст та значення наших обрядів.

Чи варт отакому «параграфові» оповідати такі речі? — говорить один з наймолодших старшин, — де ж він зрозуміє нашу традицію, наші переживання?

Співаємо далі наші гарні колядки, настрій кращає ще більше. По годині такої спільної вечері встає той чужинець і виходить на довший час. Дивно нам, але вияснюємо собі, що йому досить наших слов’янських звичаїв, української традиції і тому він вийшов. Так воно, однак не було. Несподівано вертається із сестрою Червоного Хреста і приносить велику вазу пуншу і велику тацу тістечок... Просить він тепер :— дозволити йому, як приятелеві, засісти з нами до спільної Свят-Вечері і, за нашим звичаєм, також передати нам скромний подарунок. Він хоче мати нас гістьми. Наша традиція, наші звичаї, а перш за все — наші коляди й оповідання про нашу історію визвольних змагань, особливо за останніх років, все це перемінило того «параграфа» з твердим, невразливим серцем на вирозумілу людину з щирим серцем.

Пізніше казав він, що бачив, що ми не злочинці, бо боремось за волю своєї батьківщини, ми, що маємо такий релігійний пієтизм, що тут його «гора» (зверхники) роблять шалену помилку в боротьбі проти большевиків, не використовуючи такого національного руху, і що це спричинює шкоду не тільки для нас, а й для його народу. Він жалує, що так мало знає нашу історію, що знав її тільки з фальшивих московських джерел і тому ідентифікував нас із «руссами». Але тепер він зрозумів, хто ми і за що боремось.

Наше традиційне святкування Свят-Вечора зробило диво. По двох днях ми у Львові. Всі не могли втекти, лише вирвався Шухевич із декількома старшинами. Якби всі пробували втікати, було б нікому не вдалось, бо крім явної була й таємна ескорта.

В тюрмі нас мали розстріляти, ми були вже в сутеринах, де містяться всі призначені на «пісок», як тоді говорилось; але той самий конвоїр-чужинець інтервенює телеграфічно в тодішніх відповідальних чинників і вимагає розглянути справу. Так справа затяглась, а пізніше зміна політичних умовин вирятувала нас. Рятунок цей мусимо завдячувати нашому обрядові, нашій традиції святкування Свят-Вечера. Це спричинило тоді можливість втечі для Шухевича. Тому з таким оживленням згадуємо ми, всі учасники того Різдва, того Свят-Вечора, ті наші традиційні святкування, що потрапили розтопити найтвердше серце.

На жаль, той Свят-Вечір був останнім, на якому сиділи всі друзі, старшини ДУН-у, вкупі з Шухевичем при спільному столі, співали й молили Боже Дитятко про ліпшу долю України і її народу. Вірили, що наші молитви будуть вислухані, хоч Провидіння Боже хоче, щоб ми ще якийсь час гартувались.

Визвольний шлях. – 1970.– Кн. 3 (264) – С. 338-346.

Фото з фальшивих документів. З архіву СБУ

З Олексою Гасином (праворуч), начальником штабу УПА

"З 1943 р. і аж до своєї смерти Роман Шухевич очолював небувалу досі в історії України як за розмірами, так і за масовим героїзмом національно-визвольну боротьбу українців. Він мужньо боровся проти всіх окупантів України: польських, мадярських, німецьких, московських. Завжди перший був там, де найважче, найнебезпечніше. Йшов у передніх бойових лавах і героїчно загинув, як і десятки тисяч революціонерів і повстанців, у нерівному бою зі спецгрупою військ московсько-большевицьких поневолювачів.
Про Романа Шухевича — генерал-хорунжого “Тараса Чупринку”, леґендарного повстанського командира, про його революційну, повстанську та політичну діяльність написано вже чимало. Та скільки не писатимуть про нього, ніколи не буде забагато. Він — уособлення героїчної боротьби українського народу, його безмежного прагнення до Волі, до незалежного державного життя. Він — наша Слава, наша Гордість. Писати про таку людину легко й водночас вельми важко. Легко, бо нічого не треба вигадувати, прикрашати, додавати. Пиши, що бачив, чув, пиши так, як насправді було. А важко, бо усвідомлюєш велику відповідальність за кожне написане слово перед Людиною, яка відійшла у вічність і вже не може його спростувати, ні з ним погоджуватися, ні заперечувати."
Василь Кук

Славної пам'яти Роман Шухевич (крайній ліворуч) під час відпустки з польської армії. Приблизно 1928-1929 роки.

Знимка з архіву ОУН в Українській інформаційній службі, Лондон.

Мовчу...
І в ніч оцю несамовиту
Пера у руки не беру...
О, скільки можна на задвірках жити,
Яки пес, коли несуть труну?!
О, скільки можна все про те ж спочатку,
Про свій народ, про себе, про усіх?
Змилосердься, мій небесний батьку,
Зніми мій біль, верни щасливий сміх!...

Ці рядки написала Марта Гай (Галина Голояд), зв'язкова командувача УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича. Чи не про його трагічну загибель ідеться? (с)

Пам'яті Любомира "Богдана" Полюги, особистого охоронця Романа Шухевича

Любомир Полюга -  студент Львівського медінституту, 1943 рік

"України ще нема, вона лише балансує на лезі граней свого становлення, або занепаду і заглади. Сьогодні, як і в 60-х є лише мала щобта ідеалістів-борців і багато розгуканої, несформованої, невігласної молоді, можливо з добрими намірами, але з повною відсутністю знань про організовану боротьбу своїх попередників, або й з нігілізмом щодо них у серці, через нерозуміння їх осягів, бо шанують тільки остаточних переможців."

Любомир Полюга,
член ОУН і УПА, псевдо "Богдан", особистий охоронець Романа Шухевича, лікар
З його розмови з Юрком Волощаком, 2008 рік https://zbruc.eu/node/54303

 Славної пам'яти пан Любомир упокоївся 26 липня 2016-го, не доживши двох тижнів до свого 91-ліття.

У концтаборі ҐУЛАҐ в Інті, 1955 рік

Любомир Полюга
ШЛЯХАМИ СПОГАДІВ
1944-1956

Щиро присвячую дорогій дружині Дарині, моєму вірному другові і порадникові, з яким плече в плече йдемо з табірних років

Він народився, мабуть, дуже рано,
Пройшли в гулагах роки молоді.
Йому боліла України рана —
Не грав ніколи на чужій дуді.
Хоч на скроні густо ліг
Непомітно білий сніг,
Та ніде не розгубили
Ми свої духовні сили.
Микола Василенко

Я побачив світ у славному граді Львові 9 серпня 1925 року.
Ріс і розвивався разом зі сестрою в сім'ї, яка все своє життя працювала на народній ниві.
Батько, Іван Федорович, народився 23 травня 1897 року у Львові – учасник Визвольних змагань. (У 1917 році після закінчення підстаршинської школи у Львові вступив добровольцем в УГА). Брав участь у творенні Таємного університету у Львові, був його студентом.
Часто розповідав нам батько про те, як боролися за Україну, як 1 листопада 1918 року роззброїли австрійські війська. Визволили Львів, Галичину, потім бої із добре озброєною армією Польщі, відступ за Збруч, а далі – як у пісні: "...за свободу встояти не було сил".
Із військової боротьба українців проти Польщі поступово переходить у політично-громадську площину. Згуртоване українське студентство, в якому чимало воїнів УГА, УСС-ів, відроджує національне життя Галичини, стає рушійною силою у змаганнях за національні права рідного народу. Зусиллями студентів створюється перший командний осередок УВО*** (на чолі із полковником Коновальцем). Об'єднане студентство добивається виконання політичних і загальностудентських вимог.
Після того, як польський ректор Львівського університету остаточно відмовився прийняти на навчання українську студентську молодь, 20 листопада 1919 року З'їзд українського студентства постановив створити у Львові Українські університетські курси.
21 липня 1921 року у Львові відбувся Перший з'їзд українського студентства, на якому було вирішено відкрити на базі університетських курсів Український таємний університет (У(т)У) і розпочати виклади. Ректором У(т)У обрано професора Василя Щурата, проректором – професора Мар'яна Панчишина, секретарем – професора Івана Крип'якевича.
Наукове товариство імені Т. Шевченка затвердило усі рішення студентського з'їзду і разом із ректором університету заснувало три факультети: правничий, філософічний та медичний.
21 листопада 1921 року на Другому з'їзді українського студентства сформована Українська Краєва Студентська Рада (УКС-Рада), що стала об'єднуючою організацією всіх студентських товариств краю. Вона належала до Центрального Союзу українського студентства у Празі. УКС-Рада мала референтів: культурно-освітнього, університетського, організаційного, пропаганди. До її складу увійшов і мій батько Іван Полюга.
На цьому з'їзді було обрано також квестуру (секретаріат), яка забезпечувала зв'язок між студентами й викладачами. Одним із квесторів став мій батько.
Після цього студентського зібрання створена Кураторія вищих шкіл. Вона складалася із 21 члена, серед них представники сенату У(т)У. Завданням Кураторії було турбуватися долею студентів, влаштовувати їх на працю, посилати за кордон для закінчення студій. Головою Кураторії став Володимир Децикевич, секретарем – Василь Мудрий.
За активну участь у студентському житті батька неодноразово арештовувала польська поліція.
Польська влада всіляко переслідувала учасників Таємного університету – проводились арешти, обшуки, підкладалися бомби у місцях, пов'язаних із університетом.
В архівах батька зберігалося багато номерів часопису "Діло" за 1919-1925 роки зі згадками про боротьбу за існування університету.
Ми з сестрою залюбки читали ці пожовклі від часу газетні сторінки, де згадувалось ім'я нашого батька, – про часті арешти, обшуки в хаті, його заяви із в'язниці. Під час обшуків у нього намагалися знайти документи та матеріали квестури університету, індекси, протоколи деканатів, однак завжди безуспішно.
Разом із Ольгою Басараб, секретарем УКС-Ради, був арештований і мій батько – як квестор УКС-Ради. На одному з допитів комісар польської поліції Кайдан у 1924 році по-звірячому убив Ольга Басараб. Батько, побитий тим самим катом того ж року, переніс у тюрмі важку операцію.
У 1922-1924 роках катування студента Івана Полюги польською поліцією описав у своїй повісті "Przed wiosna" польський письменник Жеромський. Згадували про батька також польська газета "Dziennik Ludowy" у 1923 році, чеські й німецькі часописи.
Виклади, семінари У(т)У проходили в приміщеннях "Просвіти" на площі Ринок, у читальнях цього товариства, в НТШ та "Рідній Школі", у приватних помешканнях, у приміщеннях церкви св. Юра, часами на відкритій місцевості.
1924 року батько одружився зі студенткою філософічного факультету У(т)У Іванною Давидович, майбутньою моєю матір'ю.
Мати народилася 18 лютого 1902 року у національно свідомій сім'ї в Кам'янці Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька), де і ходила до школи. Від 1931 року аж до приходу радянських військ працювала в Допомоговому комітеті для убогих дітей, сиріт. Батько з 1926 року працював у матірному товаристві "Просвіта" - інспектором, членом виділу товариства, рівночасно головою Личаківського відділу товариства "Просвіта".
Із ранніх літ батьки, школа, церква прищеплювали нам любов до рідного краю, до свого народу, до Бога. Так кристалізувалася національна свідомість, гартувався дух. Значний вплив на мій подальший розвиток мало і політичне життя Галичини. Пам'ятаю масовий з'їзд "Українська Молодь Христові" у 1933 році, збір пожертвувань голодуючим братам у Великій Україні, політичні процеси, засудження до страти Біласа і Данилишина, терористичні напади польських ендеків на "Просвіту", масові пацифікації польської поліції, більшовицьке вбивство полковника Коновальця.
Відродження торкалося не тільки Львова. По селах і містах Галичини, Волині народ прозрів, об'єднувався. Велику роль у розвої національного самоусвідомлення відіграла молодь, яка працювала по селах, діяльність товариств "Просвіта", "Луг", "Пласт", "Рідна Школа", Церкви. Розбудовувалась народна промисловість, кооперація, поставали нові підприємства.
Я жив бурхливим життям, разом із моїми однолітками, вже змалку був учасником громадських заходів.
У "Рідну Школу" і гімназію ходив у Львові.
Вересень 1939 року. Прихід більшовиків. Масовий, нелюдський терор, вивози, арешти, розстріли змінюють форму політичного протистояння, виробляється строга конспірація. Не уникнули арештів декотрі мої однокласники. У ці роки активнішає моя діяльність на національній ниві, спершу неорганізована, а згодом у юнацьких організаціях.
Потім війна. Страхіття, злочини сталінських окупантів. Під час відступу в'язниця Бригідки горить разом із в'язнями, гори вбитих.
У перші дні німецької окупації переживаємо піднесення – відновлення незалежності України. Здається, Україна стане вільною, відродиться...
Та це тільки наша віковічна мрія. Вже через кілька днів після проголошення Акту відновлення незалежності німці заарештовують Провід ОУН, всі його організаційні мережі переходять у підпілля. Нова конспірація, нове протистояння, нова боротьба.
На Волині, потім у Галичині, зорганізовано відділи самооборони, що незабаром стануть основою УПА.
Після закінчення гімназії в 1943 році поступаю до Медінституту.
Революційне життя вирує і швидко поширюється. Все свідоме населення Галичини, Волині і частково Великої України встає до боротьби з ворогом. Одні зі зброєю в руках, інші допомагають в цій боротьбі. Байдужих бути не може.

Усього три триместри Медінституту встиг закінчити до наближення фронтових дій. Подався у Карпати.
У 1944 році повертаюсь із Карпат до Львова, де наша хата стає зв'язковою. Виконую низку відповідальних завдань Проводу УПА. В 1946 році був заарештований, але втікаю з-під нагляду НКВС.
Підпілля... У вересні 1947 року, важко поранений, попадаю в руки оперативників МДБ.

ДОПИТИ, ТЮРМИ, ТАБІР.
Одружився на Півночі. Дружина й батьки також пройшли тернистий шлях.
Мій батько арештований 1948 року за зв'язок із УПА і членами Проводу, засуджений у 1949 році Львівським трибуналом за ст. 54-1а, на строк 25 років. Відбував термін в інвалідних таборах (Ленінград, Горлівка). Звільнений, як інвалід, у 1956 році.
Моя мати арештована в 1948 році і засуджена за ст. 54-1а на строк 25 років. До 1956 року перебувала в Іркутських таборах на загальних роботах, звільнена в 1956 році, як інвалід.
Моя сестра Ярослава, після арешту в 1949 році, була на засланні в Якутській області до 1955 року. Там разом із п. Постолюк та її донею Ірцею жили новоствореною сім'єю. Працювали на лісоповалі, а згодом лаборантами в лікарні.
Усі сестри батька: Ірина, Ольга, Павлина, Осипа і брат Василь отримали середню та вищу освіту, працювали в різних установах міста Львова.
Чоловік старшої сестри Ірини, Михайло Козланюк, заступник Батька "Лугу", арештований в 1940 році, згорів у Львівській в'язниці Бригідки, під час відступу більшовиків.
Молодими пішли із життя двоє синів брата Василя: старший Мирон Полюга під псевдом "Роман", провідник Рава-Руського повіту, після втечі 1939 року з Берези Картузької пішов у підпілля. В їхній хаті, у Лаврикові у 1940 році перебував Степан Бандера*. Загинув при відступі більшовицьких військ у Лаврикові (недалеко Львова) у 1941 році; молодший Борис - "Марко", господарник УПА, був убитий біля Угнева у 1946 році.
Дядько, лікар Матей Лотович (лікував головного командира УПА, членів Проводу), засуджений у 1948 році за ст. 54-1а, 11, помер у таборі Іркутської області 1951 року. Його дружина Анісія і двоє дітей вивезені 1949 року в Сибір. Звільнені в 1956 році.
Дядько Ярослав Давидович і його дружина Стефанія арештовані в 1948 році, засуджені за ст. 54-1а, 11, на 25 років, звільнені в 1956 році інвалідами. їхній син Павло вивезений. У їхньому домі у Львові, на вул. Сінній 11, 1948 року генерал Шухевич мав зустріч зі своїм сином Юрком.
Дядько Антін Давидович арештований у 1948 році і засуджений за ст. 54-1а, 11, звільнений 1956 року. Його дружина Іванка і троє дітей вивезені 1949 року, а в 1956 році звільнені.

Дарія і Любомир Полюги. Інта, 1956 р.

Дружина моя Дарина Масюк, родом із Яворова, студентка Медичного інституту, за належність до організації арештована в 1948 році, термін ув'язнення відбувала в таборах Інти. Про її судьбу та нашу спільну долю далі в спогадах.
Батько її, а мій тесть Юрій Масюк – учасник Визвольних Змагань, боєць УГА. Потім перебував у польському полоні. Працював в українських установах. Очолював товариства "Сільський Господар" і "Просвіта" Великого передмістя Яворова. Батьки Дарини були депортовані 1947 року в Кемеровську область. Після звільнення в 1957 році переїжджають у м. Цюрупинськ Херсонської області.
Брат дружини Роман за зв'язок з УПА був заарештований і засуджений в 1947 році за ст. 54-1а, 11. Термін ув'язнення відбував у таборах Інти до 1956 року.
Двоюрідний брат Дарини – Іван Тиндик, військовий референт Яворівщини, заарештований 1945 року. Смертна кара замінена 25-ма роками каторги, яку відбував у Воркуті.
Двоюрідний брат Микола Радейко - "Зорич". Надрайонний провідник (Баску - Закерзоння), діяв до 1948 року. Його рідний брат Роман загинув біля Судової Вишні в 1945 році.

РОМАН ШУХЕВИЧ І РОДИНА ПОЛЮГІВ
Про Романа Шухевича не один раз розповідала моя мати. Вони вчились у народній школі у Кам'янці Струмиловій. Потім, будучи вже учнем Львівської гімназії, Шухевич приїжджав у Кам'янку Струмилову до родини.
Мати говорила про нього, як про здібного учня, товариського, веселого — він любив жарти і сам був дотепним. Ходив скромно зодягнений, не вивищувався, часто відвідував концерти, вечорниці, любив музику. Був гарний з лиця, мав кучеряве волосся, розумні очі. Дівчата за ним заглядали, його любили.
Ім'я Романа Шухевича далі звучало в нашій сім'ї, але вже як політичного діяча. Батько розповідав про політичні процеси, в яких Шухевич брав участь, його арешти, бої за Закарпатську Україну.
Із 1944 року наша хата у Львові на вулиці Курковій (сучасна Лисенка), 40 стала зв'язковою. Приходять зв'язкові Романа Шухевича: Галина Дидик - "Молочарка", Катерина Зарицька - "Монета", Марта Пашківська - "Мартуня", Ольга Ільків - "Роксоляна", а також Ірина Сеник - "Леся", Данка Пилипчук - "Криця" та інші.
Улітку 1945 року вперше перебуваю в охороні командира, коли проводжу його на консультацію в Медінститут до лікаря Матея Лотовича. Після призначення лікування відвів його на Кайзервальд, де на нього чекала Галина Дидик.
Восени 1945 року як начебто учасник Армії Крайової (АК) дістаюся, з поміччю дядька Лотовича, до поляка, доцента мікробіології Мосінга, який виробляє для УПА низку таких необхідних вакцин проти висипного тифу – ця пошесть з'явилася серед повстанців.
У червні 1946 року отримую наказ викрасти дітей Романа Шухевича – Юрка й Марійку – з дитячого будинку для інтернованих у Чорнобилі. Головний командир УПА про це нічого не знав. Він був людиною дуже чутливою, особливо щодо дітей, але він не дозволив би посилати людей на небезпечну акцію заради своєї родини.
У листопаді 1946 року ліквідую підпільно-конспіративну хату головного командира на Знесінні, яка була викрита й інтенсивно пильнувалася. Із неї забираю компрометуючі матеріали.
Після втечі із рук НКВД я дістав (через Галину Дидик – зв'язкову головного командира) наказ переходити в підпілля і виїхати в Стрий.
У той час мене найбільше хвилювало одне: чи зможу повернутись у лави борців, чи повірять мені?
На другий день цей сумнів розвіявся, коли Галина Дидик, при зустрічі, віддала мені свого пістоля. А згодом зрозумів, що повну довіру висловив і головний командир УПА, коли дозволив мені творити підпільно-конспіративну хату в Дашаві у Дяковича.
Відчув, що основним у ставленні провідника Шухевича до людей була його особиста довіра, його людяність і повага до підлеглих. Він часто повторював, що більшовики всілякими способами будуть сіяти серед нас підозру, що визвольна боротьба є можливою тільки тоді, коли ми повністю довірятимемо побратимам.
Підпільну хату, яку я створив у Дашаві, не вдалось використати через її ненадійність, про що я доповів...
Невдовзі після перебування в Дашаві, я увійшов у склад підпільно-конспіративної хати "Короленко" в Княгиничах, куди приходив для праці командир УПА Р. Шухевич. Коли його особиста охорона "Зенко" й "Левко" відходили на завдання, в охороні залишався я.
На початку 1948 року моя мати відвезла Юрка Шухевича в Кам'янку-Бузьку до своєї сестри Люби Праск, де хлопець мешкав до дня його арешту – 21 березня 1948 року.
В цей час – в січні 1948 року Юрко зустрічався з батьком у мого рідного дядька Ярослава Давидовича, який жив у Львові на вул. Сінній, 11. Я тоді перебував під слідством.
[...]

Василь Кук
Вступне слово до книги Любомира Полюги "Шляхами спогадів"

Спомини –  – особливий вид літературної творчості й завжди цінне джерело для глибокого вивчення і розуміння нашого минулого. Розповіді авторів про особисто ними пережите, бачене, передумане з погляду пройденого часу допомагають сучасному читачеві заглянути в минуле очима учасника тих подій і правильно їх оцінити. Автор твору "Шляхами спогадів",Любомир Полюга, 1925 року народження, з дитинства виховувався у патріотичній українській сім'ї. Його батько Іван Полюга (1897-1973) – учасник національно-визвольної війни 1919-1920 років, активний громадський і освітній діяч у міжвоєнний період. Мати Іванна з дому Давидович (1902-1980) – також активна діячка у громадському житті Львова. У національно-визвольний рух Любко, як його тоді звали, включився вже будучи ґімназистом. Після закінчення ґімназійного навчання 1943 р. він вступає до Львівського медичного інституту й продовжує свою підпільну націоналістичну діяльність.
У кінці липня 1944 року міста Львів і Станиславів повторно стали здобиччю совєтської армії, а з 28 жовтня уся Україна була вже повністю окупована большевицькою Росією. Для українського народу почався новий етап національно-визвольної боротьби. Одним із важливих пунктів цієї боротьби у Львові стало помешкання родини Полюгів на вулиці Курковій, 40 (нині Лисенка) – одна із зв'язкових "хат" головного командира УПА генерал-хорунжого Тараса Чупринки. Частими гістьми хати були зв'язкові головного командира: Галина Дидик ("Молочарка"), Катруся Зарицька ("Маня"), Марта Пашківська ("Мартуня") та Ольга Ільків ("Роксоляна"). Любко допомагав лікувати поранених повстанців, діставати для них медикаменти, нелеґальні паспорти, а у квітні 1946 року супроводив і охороняв командира Чупринку під час його візиту до лікаря Лотовича, вуйка Любка. Тоді у командира опухло коліно й боліла нога. У червні того ж року Любко їздив до Чорнобиля, щоб таємно забрати із дитячого будинку двох дітей командира – Юрка і Марусю. На жаль, їх там уже не було – вивезли до якогось іншого притулку. За чоловіком, котрий цікавився дітьми Шухевича, почався розшук, щоб його арештувати, проте цього не сталось. У грудні того ж року Любко виконав ще одне дуже ризиковане завдання: виніс із криївки у розконспірованій "хаті" на Знесінні при вул. Сулимирського, 4 (нині Милятинська, 4) залишені там речі командира Чупринки.
Студентом медінституту Любомиром Полюгою зацікавилась у кінці 1946 року советська служба безпеки. 20 грудня, уночі забрали його з дому міліціонери, начебто за те, що він брав участь у побитті якоїсь дівчини, й привели в дільничий міліційний пункт. Жодного побиття дівчини, звичайно, не було. Це був лише привід, щоб викликати студента Полюгу до міліції і там ближче познайомитися з його особою. Поговорили з ним про всяку всячину й близько опівночі відпустили додому. Наступного дня знову прийшла до хати міліція й удруге його арештувала. Цим разом завезли його вже в Управління НКВД. Тут протримали в тюрмі до ЗО грудня, а тоді звільнили. Поводились з арештованим увічливо, не били, не лаяли, весь час розхвалювали життя в Совєтському Союзі, намагаючись усе з'ясувати його ставлення до комунізму та націоналізму. "Чотири ночі "обробляв" мене слідчий, – пише Л. Полюга, – старався переконати, що тільки при співпраці з органами зможу я стати людиною. Слідчий вивчав мене, я розігрував з ним і мріяв тільки про одне: вирватися на свободу і втікати".
Перед самим Різдвом Христовим, 6 січня 1947 року Любомир Полюга отримав наказ покинути Львів. Ще разом з родиною засів Любко до спільної Святої вечері, попрощався з рідними й пізньої ночі поїхав до Стрия на підпільну зв'язкову "хату". Так студент Любомир Полюга став підпільником. Тепер він уже житиме під чужим прізвищем, озброєний і постійно готовий до бою. Його жде дуже відповідальне й особливо важливе завдання. Він увійшов до складу учасників підпільної "хати", (штаб-квартири) головного командира УПА й голови Проводу ОУН. Розповідь автора про життя та працю Тараса Чупринки, про організацію зв'язків командира з підзвітними йому організаційними установами й осередками, про способи конспірації та легалізації "хати" – надзвичайно цінна і повчальна. "Хата" у Княгиничах проіснувала недовго. 21 вересня 1947 року, після провалу у Ходорові на залізничній станції "Мані", яка повинна була вийти на зв'язок з "Севром", "хату" негайно ліквідували.
...21 вересня 1947 року, вдень свята Різдва Пречистої Діви Марії, з хати вранці вийшла "Маня" й поїхала до Ходорова, щоб там зустрітись зі зв'язковою "Севра" (Петра Придуна "Полтави"). Зустріч відбулася, зв'язкові обмінялись поштою й відомостями про становище на терені, попрощались і розійшлися. По дорозі на залізничний двірець "Маня" завітала ще до кравчині, яка шила для неї спідницю. Хата ця, як згодом виявилося, перебувала під наглядом аґентів КҐБ. Вийшовши від кравчині, "Маня" рушила на станцію, з наміром вертатись вже додому. Але на шляху до залізничного двірця було її арештовано. Одного каґебіста вона встигла застрелити, інші накинулися на неї, ударили сильно по голові, і жінка, зомлівши, повалилась на землю. У непритомному стані "Маню" - Катю Зарицьку доставили в райвідділ МҐБ.
Після полудня у селі стало відомо, що у Ходорові на залізничній станції убито якусь жінку й що там багато війська. Вранці наступного дня пішла в Ходорів у розвідку Оля і, принесла тяжку звістку... Загинула "Маня". Командирові негайно треба було покидати хату. Пізно у вечорі в охороні Любка відійшли вони до рогатинського лісу. Чупринка віднайшов потрібних йому людей і попрощався з Любком, який пішов виконувати доручення командира – ліквідовувати "хату" у Княгиничах. Ці сторінки споминів показують нам надзвичайну, просто таки героїчну мужність генерал-хорунжого Тараса Чупринки в один із найтрагічніших моментів його життя. А випало їх на долю головного командира УПА чимало.
Уже удосвіта 23 вересня, поранений у бою з енкаведистами Любко, за документами Богдан Томівчаків, попав у руки КҐБ. У спогадах відтворені переживання молодого юнака під час слідства та потім як політв'язня у московсько-большевицьких таборах смерти. Тільки непохитна віра у ідею самостійної України, велика любов до родини і до всіх несправедливо засуджених, дозволили цьому юнакові вистояти і перейти всі поневіряння, які випали на його долю.

Вийшов він з тюремного табору на волю, тобто на спецпоселення у межах м. Інти, лише через два роки по смерті тирана Сталіна – 19 грудня 1955 року.  […] 

Зі  http://www.ukrcenter.com/Література/Любомир-Полюга-/26049-1/Шляхами-спогадів?fbclid=IwAR3qb5T87bNkm40kAXBjxxlx-KDGGt6DWIHB6S3zRSH3m2Kk-WTcGtDg3_g

Совєтські тюрми та концтабори відібрали покійному панові Любомирові понад 8 років життя. Усю його родину - 16 осіб - вивезено в концтабори.
Похований він на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці (поле № 52).