Любомир Полюга - студент Львівського медінституту, 1943 рік
"України ще нема, вона лише балансує на лезі граней свого становлення, або занепаду і заглади. Сьогодні, як і в 60-х є лише мала щобта ідеалістів-борців і багато розгуканої, несформованої, невігласної молоді, можливо з добрими намірами, але з повною відсутністю знань про організовану боротьбу своїх попередників, або й з нігілізмом щодо них у серці, через нерозуміння їх осягів, бо шанують тільки остаточних переможців."
Любомир Полюга,
член ОУН і УПА, псевдо "Богдан", особистий охоронець Романа Шухевича, лікар
З його розмови з Юрком Волощаком, 2008 рік https://zbruc.eu/node/54303
член ОУН і УПА, псевдо "Богдан", особистий охоронець Романа Шухевича, лікар
З його розмови з Юрком Волощаком, 2008 рік https://zbruc.eu/node/54303
Славної пам'яти пан Любомир упокоївся 26 липня 2016-го, не доживши двох тижнів до свого 91-ліття.
У концтаборі ҐУЛАҐ в Інті, 1955 рік
Любомир Полюга
ШЛЯХАМИ СПОГАДІВ
1944-1956
Щиро присвячую дорогій дружині Дарині, моєму вірному другові і порадникові, з яким плече в плече йдемо з табірних років
Він народився, мабуть, дуже рано,
Пройшли в гулагах роки молоді.
Йому боліла України рана —
Не грав ніколи на чужій дуді.
Хоч на скроні густо ліг
Непомітно білий сніг,
Та ніде не розгубили
Ми свої духовні сили.
Микола Василенко
Я побачив світ у славному граді Львові 9 серпня 1925 року.
Ріс і розвивався разом зі сестрою в сім'ї, яка все своє життя працювала на народній ниві.
Батько, Іван Федорович, народився 23 травня 1897 року у Львові – учасник Визвольних змагань. (У 1917 році після закінчення підстаршинської школи у Львові вступив добровольцем в УГА). Брав участь у творенні Таємного університету у Львові, був його студентом.
Часто розповідав нам батько про те, як боролися за Україну, як 1 листопада 1918 року роззброїли австрійські війська. Визволили Львів, Галичину, потім бої із добре озброєною армією Польщі, відступ за Збруч, а далі – як у пісні: "...за свободу встояти не було сил".
Із військової боротьба українців проти Польщі поступово переходить у політично-громадську площину. Згуртоване українське студентство, в якому чимало воїнів УГА, УСС-ів, відроджує національне життя Галичини, стає рушійною силою у змаганнях за національні права рідного народу. Зусиллями студентів створюється перший командний осередок УВО*** (на чолі із полковником Коновальцем). Об'єднане студентство добивається виконання політичних і загальностудентських вимог.
Після того, як польський ректор Львівського університету остаточно відмовився прийняти на навчання українську студентську молодь, 20 листопада 1919 року З'їзд українського студентства постановив створити у Львові Українські університетські курси.
21 липня 1921 року у Львові відбувся Перший з'їзд українського студентства, на якому було вирішено відкрити на базі університетських курсів Український таємний університет (У(т)У) і розпочати виклади. Ректором У(т)У обрано професора Василя Щурата, проректором – професора Мар'яна Панчишина, секретарем – професора Івана Крип'якевича.
Наукове товариство імені Т. Шевченка затвердило усі рішення студентського з'їзду і разом із ректором університету заснувало три факультети: правничий, філософічний та медичний.
21 листопада 1921 року на Другому з'їзді українського студентства сформована Українська Краєва Студентська Рада (УКС-Рада), що стала об'єднуючою організацією всіх студентських товариств краю. Вона належала до Центрального Союзу українського студентства у Празі. УКС-Рада мала референтів: культурно-освітнього, університетського, організаційного, пропаганди. До її складу увійшов і мій батько Іван Полюга.
На цьому з'їзді було обрано також квестуру (секретаріат), яка забезпечувала зв'язок між студентами й викладачами. Одним із квесторів став мій батько.
Після цього студентського зібрання створена Кураторія вищих шкіл. Вона складалася із 21 члена, серед них представники сенату У(т)У. Завданням Кураторії було турбуватися долею студентів, влаштовувати їх на працю, посилати за кордон для закінчення студій. Головою Кураторії став Володимир Децикевич, секретарем – Василь Мудрий.
За активну участь у студентському житті батька неодноразово арештовувала польська поліція.
Польська влада всіляко переслідувала учасників Таємного університету – проводились арешти, обшуки, підкладалися бомби у місцях, пов'язаних із університетом.
В архівах батька зберігалося багато номерів часопису "Діло" за 1919-1925 роки зі згадками про боротьбу за існування університету.
Ми з сестрою залюбки читали ці пожовклі від часу газетні сторінки, де згадувалось ім'я нашого батька, – про часті арешти, обшуки в хаті, його заяви із в'язниці. Під час обшуків у нього намагалися знайти документи та матеріали квестури університету, індекси, протоколи деканатів, однак завжди безуспішно.
Разом із Ольгою Басараб, секретарем УКС-Ради, був арештований і мій батько – як квестор УКС-Ради. На одному з допитів комісар польської поліції Кайдан у 1924 році по-звірячому убив Ольга Басараб. Батько, побитий тим самим катом того ж року, переніс у тюрмі важку операцію.
У 1922-1924 роках катування студента Івана Полюги польською поліцією описав у своїй повісті "Przed wiosna" польський письменник Жеромський. Згадували про батька також польська газета "Dziennik Ludowy" у 1923 році, чеські й німецькі часописи.
Виклади, семінари У(т)У проходили в приміщеннях "Просвіти" на площі Ринок, у читальнях цього товариства, в НТШ та "Рідній Школі", у приватних помешканнях, у приміщеннях церкви св. Юра, часами на відкритій місцевості.
1924 року батько одружився зі студенткою філософічного факультету У(т)У Іванною Давидович, майбутньою моєю матір'ю.
Мати народилася 18 лютого 1902 року у національно свідомій сім'ї в Кам'янці Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька), де і ходила до школи. Від 1931 року аж до приходу радянських військ працювала в Допомоговому комітеті для убогих дітей, сиріт. Батько з 1926 року працював у матірному товаристві "Просвіта" - інспектором, членом виділу товариства, рівночасно головою Личаківського відділу товариства "Просвіта".
Із ранніх літ батьки, школа, церква прищеплювали нам любов до рідного краю, до свого народу, до Бога. Так кристалізувалася національна свідомість, гартувався дух. Значний вплив на мій подальший розвиток мало і політичне життя Галичини. Пам'ятаю масовий з'їзд "Українська Молодь Христові" у 1933 році, збір пожертвувань голодуючим братам у Великій Україні, політичні процеси, засудження до страти Біласа і Данилишина, терористичні напади польських ендеків на "Просвіту", масові пацифікації польської поліції, більшовицьке вбивство полковника Коновальця.
Відродження торкалося не тільки Львова. По селах і містах Галичини, Волині народ прозрів, об'єднувався. Велику роль у розвої національного самоусвідомлення відіграла молодь, яка працювала по селах, діяльність товариств "Просвіта", "Луг", "Пласт", "Рідна Школа", Церкви. Розбудовувалась народна промисловість, кооперація, поставали нові підприємства.
Я жив бурхливим життям, разом із моїми однолітками, вже змалку був учасником громадських заходів.
У "Рідну Школу" і гімназію ходив у Львові.
Вересень 1939 року. Прихід більшовиків. Масовий, нелюдський терор, вивози, арешти, розстріли змінюють форму політичного протистояння, виробляється строга конспірація. Не уникнули арештів декотрі мої однокласники. У ці роки активнішає моя діяльність на національній ниві, спершу неорганізована, а згодом у юнацьких організаціях.
Потім війна. Страхіття, злочини сталінських окупантів. Під час відступу в'язниця Бригідки горить разом із в'язнями, гори вбитих.
У перші дні німецької окупації переживаємо піднесення – відновлення незалежності України. Здається, Україна стане вільною, відродиться...
Та це тільки наша віковічна мрія. Вже через кілька днів після проголошення Акту відновлення незалежності німці заарештовують Провід ОУН, всі його організаційні мережі переходять у підпілля. Нова конспірація, нове протистояння, нова боротьба.
На Волині, потім у Галичині, зорганізовано відділи самооборони, що незабаром стануть основою УПА.
Після закінчення гімназії в 1943 році поступаю до Медінституту.
Революційне життя вирує і швидко поширюється. Все свідоме населення Галичини, Волині і частково Великої України встає до боротьби з ворогом. Одні зі зброєю в руках, інші допомагають в цій боротьбі. Байдужих бути не може.
ШЛЯХАМИ СПОГАДІВ
1944-1956
Щиро присвячую дорогій дружині Дарині, моєму вірному другові і порадникові, з яким плече в плече йдемо з табірних років
Він народився, мабуть, дуже рано,
Пройшли в гулагах роки молоді.
Йому боліла України рана —
Не грав ніколи на чужій дуді.
Хоч на скроні густо ліг
Непомітно білий сніг,
Та ніде не розгубили
Ми свої духовні сили.
Микола Василенко
Я побачив світ у славному граді Львові 9 серпня 1925 року.
Ріс і розвивався разом зі сестрою в сім'ї, яка все своє життя працювала на народній ниві.
Батько, Іван Федорович, народився 23 травня 1897 року у Львові – учасник Визвольних змагань. (У 1917 році після закінчення підстаршинської школи у Львові вступив добровольцем в УГА). Брав участь у творенні Таємного університету у Львові, був його студентом.
Часто розповідав нам батько про те, як боролися за Україну, як 1 листопада 1918 року роззброїли австрійські війська. Визволили Львів, Галичину, потім бої із добре озброєною армією Польщі, відступ за Збруч, а далі – як у пісні: "...за свободу встояти не було сил".
Із військової боротьба українців проти Польщі поступово переходить у політично-громадську площину. Згуртоване українське студентство, в якому чимало воїнів УГА, УСС-ів, відроджує національне життя Галичини, стає рушійною силою у змаганнях за національні права рідного народу. Зусиллями студентів створюється перший командний осередок УВО*** (на чолі із полковником Коновальцем). Об'єднане студентство добивається виконання політичних і загальностудентських вимог.
Після того, як польський ректор Львівського університету остаточно відмовився прийняти на навчання українську студентську молодь, 20 листопада 1919 року З'їзд українського студентства постановив створити у Львові Українські університетські курси.
21 липня 1921 року у Львові відбувся Перший з'їзд українського студентства, на якому було вирішено відкрити на базі університетських курсів Український таємний університет (У(т)У) і розпочати виклади. Ректором У(т)У обрано професора Василя Щурата, проректором – професора Мар'яна Панчишина, секретарем – професора Івана Крип'якевича.
Наукове товариство імені Т. Шевченка затвердило усі рішення студентського з'їзду і разом із ректором університету заснувало три факультети: правничий, філософічний та медичний.
21 листопада 1921 року на Другому з'їзді українського студентства сформована Українська Краєва Студентська Рада (УКС-Рада), що стала об'єднуючою організацією всіх студентських товариств краю. Вона належала до Центрального Союзу українського студентства у Празі. УКС-Рада мала референтів: культурно-освітнього, університетського, організаційного, пропаганди. До її складу увійшов і мій батько Іван Полюга.
На цьому з'їзді було обрано також квестуру (секретаріат), яка забезпечувала зв'язок між студентами й викладачами. Одним із квесторів став мій батько.
Після цього студентського зібрання створена Кураторія вищих шкіл. Вона складалася із 21 члена, серед них представники сенату У(т)У. Завданням Кураторії було турбуватися долею студентів, влаштовувати їх на працю, посилати за кордон для закінчення студій. Головою Кураторії став Володимир Децикевич, секретарем – Василь Мудрий.
За активну участь у студентському житті батька неодноразово арештовувала польська поліція.
Польська влада всіляко переслідувала учасників Таємного університету – проводились арешти, обшуки, підкладалися бомби у місцях, пов'язаних із університетом.
В архівах батька зберігалося багато номерів часопису "Діло" за 1919-1925 роки зі згадками про боротьбу за існування університету.
Ми з сестрою залюбки читали ці пожовклі від часу газетні сторінки, де згадувалось ім'я нашого батька, – про часті арешти, обшуки в хаті, його заяви із в'язниці. Під час обшуків у нього намагалися знайти документи та матеріали квестури університету, індекси, протоколи деканатів, однак завжди безуспішно.
Разом із Ольгою Басараб, секретарем УКС-Ради, був арештований і мій батько – як квестор УКС-Ради. На одному з допитів комісар польської поліції Кайдан у 1924 році по-звірячому убив Ольга Басараб. Батько, побитий тим самим катом того ж року, переніс у тюрмі важку операцію.
У 1922-1924 роках катування студента Івана Полюги польською поліцією описав у своїй повісті "Przed wiosna" польський письменник Жеромський. Згадували про батька також польська газета "Dziennik Ludowy" у 1923 році, чеські й німецькі часописи.
Виклади, семінари У(т)У проходили в приміщеннях "Просвіти" на площі Ринок, у читальнях цього товариства, в НТШ та "Рідній Школі", у приватних помешканнях, у приміщеннях церкви св. Юра, часами на відкритій місцевості.
1924 року батько одружився зі студенткою філософічного факультету У(т)У Іванною Давидович, майбутньою моєю матір'ю.
Мати народилася 18 лютого 1902 року у національно свідомій сім'ї в Кам'янці Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька), де і ходила до школи. Від 1931 року аж до приходу радянських військ працювала в Допомоговому комітеті для убогих дітей, сиріт. Батько з 1926 року працював у матірному товаристві "Просвіта" - інспектором, членом виділу товариства, рівночасно головою Личаківського відділу товариства "Просвіта".
Із ранніх літ батьки, школа, церква прищеплювали нам любов до рідного краю, до свого народу, до Бога. Так кристалізувалася національна свідомість, гартувався дух. Значний вплив на мій подальший розвиток мало і політичне життя Галичини. Пам'ятаю масовий з'їзд "Українська Молодь Христові" у 1933 році, збір пожертвувань голодуючим братам у Великій Україні, політичні процеси, засудження до страти Біласа і Данилишина, терористичні напади польських ендеків на "Просвіту", масові пацифікації польської поліції, більшовицьке вбивство полковника Коновальця.
Відродження торкалося не тільки Львова. По селах і містах Галичини, Волині народ прозрів, об'єднувався. Велику роль у розвої національного самоусвідомлення відіграла молодь, яка працювала по селах, діяльність товариств "Просвіта", "Луг", "Пласт", "Рідна Школа", Церкви. Розбудовувалась народна промисловість, кооперація, поставали нові підприємства.
Я жив бурхливим життям, разом із моїми однолітками, вже змалку був учасником громадських заходів.
У "Рідну Школу" і гімназію ходив у Львові.
Вересень 1939 року. Прихід більшовиків. Масовий, нелюдський терор, вивози, арешти, розстріли змінюють форму політичного протистояння, виробляється строга конспірація. Не уникнули арештів декотрі мої однокласники. У ці роки активнішає моя діяльність на національній ниві, спершу неорганізована, а згодом у юнацьких організаціях.
Потім війна. Страхіття, злочини сталінських окупантів. Під час відступу в'язниця Бригідки горить разом із в'язнями, гори вбитих.
У перші дні німецької окупації переживаємо піднесення – відновлення незалежності України. Здається, Україна стане вільною, відродиться...
Та це тільки наша віковічна мрія. Вже через кілька днів після проголошення Акту відновлення незалежності німці заарештовують Провід ОУН, всі його організаційні мережі переходять у підпілля. Нова конспірація, нове протистояння, нова боротьба.
На Волині, потім у Галичині, зорганізовано відділи самооборони, що незабаром стануть основою УПА.
Після закінчення гімназії в 1943 році поступаю до Медінституту.
Революційне життя вирує і швидко поширюється. Все свідоме населення Галичини, Волині і частково Великої України встає до боротьби з ворогом. Одні зі зброєю в руках, інші допомагають в цій боротьбі. Байдужих бути не може.
Усього три триместри Медінституту встиг закінчити до наближення фронтових дій. Подався у Карпати.
У 1944 році повертаюсь із Карпат до Львова, де наша хата стає зв'язковою. Виконую низку відповідальних завдань Проводу УПА. В 1946 році був заарештований, але втікаю з-під нагляду НКВС.
Підпілля... У вересні 1947 року, важко поранений, попадаю в руки оперативників МДБ.
ДОПИТИ, ТЮРМИ, ТАБІР.
Одружився на Півночі. Дружина й батьки також пройшли тернистий шлях.
Мій батько арештований 1948 року за зв'язок із УПА і членами Проводу, засуджений у 1949 році Львівським трибуналом за ст. 54-1а, на строк 25 років. Відбував термін в інвалідних таборах (Ленінград, Горлівка). Звільнений, як інвалід, у 1956 році.
Моя мати арештована в 1948 році і засуджена за ст. 54-1а на строк 25 років. До 1956 року перебувала в Іркутських таборах на загальних роботах, звільнена в 1956 році, як інвалід.
Моя сестра Ярослава, після арешту в 1949 році, була на засланні в Якутській області до 1955 року. Там разом із п. Постолюк та її донею Ірцею жили новоствореною сім'єю. Працювали на лісоповалі, а згодом лаборантами в лікарні.
Усі сестри батька: Ірина, Ольга, Павлина, Осипа і брат Василь отримали середню та вищу освіту, працювали в різних установах міста Львова.
Чоловік старшої сестри Ірини, Михайло Козланюк, заступник Батька "Лугу", арештований в 1940 році, згорів у Львівській в'язниці Бригідки, під час відступу більшовиків.
Молодими пішли із життя двоє синів брата Василя: старший Мирон Полюга під псевдом "Роман", провідник Рава-Руського повіту, після втечі 1939 року з Берези Картузької пішов у підпілля. В їхній хаті, у Лаврикові у 1940 році перебував Степан Бандера*. Загинув при відступі більшовицьких військ у Лаврикові (недалеко Львова) у 1941 році; молодший Борис - "Марко", господарник УПА, був убитий біля Угнева у 1946 році.
Дядько, лікар Матей Лотович (лікував головного командира УПА, членів Проводу), засуджений у 1948 році за ст. 54-1а, 11, помер у таборі Іркутської області 1951 року. Його дружина Анісія і двоє дітей вивезені 1949 року в Сибір. Звільнені в 1956 році.
Дядько Ярослав Давидович і його дружина Стефанія арештовані в 1948 році, засуджені за ст. 54-1а, 11, на 25 років, звільнені в 1956 році інвалідами. їхній син Павло вивезений. У їхньому домі у Львові, на вул. Сінній 11, 1948 року генерал Шухевич мав зустріч зі своїм сином Юрком.
Дядько Антін Давидович арештований у 1948 році і засуджений за ст. 54-1а, 11, звільнений 1956 року. Його дружина Іванка і троє дітей вивезені 1949 року, а в 1956 році звільнені.
Дарія і Любомир Полюги. Інта, 1956 р.
Дружина моя Дарина Масюк, родом із Яворова, студентка Медичного інституту, за належність до організації арештована в 1948 році, термін ув'язнення відбувала в таборах Інти. Про її судьбу та нашу спільну долю далі в спогадах.
Батько її, а мій тесть Юрій Масюк – учасник Визвольних Змагань, боєць УГА. Потім перебував у польському полоні. Працював в українських установах. Очолював товариства "Сільський Господар" і "Просвіта" Великого передмістя Яворова. Батьки Дарини були депортовані 1947 року в Кемеровську область. Після звільнення в 1957 році переїжджають у м. Цюрупинськ Херсонської області.
Брат дружини Роман за зв'язок з УПА був заарештований і засуджений в 1947 році за ст. 54-1а, 11. Термін ув'язнення відбував у таборах Інти до 1956 року.
Двоюрідний брат Дарини – Іван Тиндик, військовий референт Яворівщини, заарештований 1945 року. Смертна кара замінена 25-ма роками каторги, яку відбував у Воркуті.
Двоюрідний брат Микола Радейко - "Зорич". Надрайонний провідник (Баску - Закерзоння), діяв до 1948 року. Його рідний брат Роман загинув біля Судової Вишні в 1945 році.
Батько її, а мій тесть Юрій Масюк – учасник Визвольних Змагань, боєць УГА. Потім перебував у польському полоні. Працював в українських установах. Очолював товариства "Сільський Господар" і "Просвіта" Великого передмістя Яворова. Батьки Дарини були депортовані 1947 року в Кемеровську область. Після звільнення в 1957 році переїжджають у м. Цюрупинськ Херсонської області.
Брат дружини Роман за зв'язок з УПА був заарештований і засуджений в 1947 році за ст. 54-1а, 11. Термін ув'язнення відбував у таборах Інти до 1956 року.
Двоюрідний брат Дарини – Іван Тиндик, військовий референт Яворівщини, заарештований 1945 року. Смертна кара замінена 25-ма роками каторги, яку відбував у Воркуті.
Двоюрідний брат Микола Радейко - "Зорич". Надрайонний провідник (Баску - Закерзоння), діяв до 1948 року. Його рідний брат Роман загинув біля Судової Вишні в 1945 році.
РОМАН ШУХЕВИЧ І РОДИНА ПОЛЮГІВ
Про Романа Шухевича не один раз розповідала моя мати. Вони вчились у народній школі у Кам'янці Струмиловій. Потім, будучи вже учнем Львівської гімназії, Шухевич приїжджав у Кам'янку Струмилову до родини.
Мати говорила про нього, як про здібного учня, товариського, веселого — він любив жарти і сам був дотепним. Ходив скромно зодягнений, не вивищувався, часто відвідував концерти, вечорниці, любив музику. Був гарний з лиця, мав кучеряве волосся, розумні очі. Дівчата за ним заглядали, його любили.
Ім'я Романа Шухевича далі звучало в нашій сім'ї, але вже як політичного діяча. Батько розповідав про політичні процеси, в яких Шухевич брав участь, його арешти, бої за Закарпатську Україну.
Із 1944 року наша хата у Львові на вулиці Курковій (сучасна Лисенка), 40 стала зв'язковою. Приходять зв'язкові Романа Шухевича: Галина Дидик - "Молочарка", Катерина Зарицька - "Монета", Марта Пашківська - "Мартуня", Ольга Ільків - "Роксоляна", а також Ірина Сеник - "Леся", Данка Пилипчук - "Криця" та інші.
Улітку 1945 року вперше перебуваю в охороні командира, коли проводжу його на консультацію в Медінститут до лікаря Матея Лотовича. Після призначення лікування відвів його на Кайзервальд, де на нього чекала Галина Дидик.
Восени 1945 року як начебто учасник Армії Крайової (АК) дістаюся, з поміччю дядька Лотовича, до поляка, доцента мікробіології Мосінга, який виробляє для УПА низку таких необхідних вакцин проти висипного тифу – ця пошесть з'явилася серед повстанців.
У червні 1946 року отримую наказ викрасти дітей Романа Шухевича – Юрка й Марійку – з дитячого будинку для інтернованих у Чорнобилі. Головний командир УПА про це нічого не знав. Він був людиною дуже чутливою, особливо щодо дітей, але він не дозволив би посилати людей на небезпечну акцію заради своєї родини.
У листопаді 1946 року ліквідую підпільно-конспіративну хату головного командира на Знесінні, яка була викрита й інтенсивно пильнувалася. Із неї забираю компрометуючі матеріали.
Після втечі із рук НКВД я дістав (через Галину Дидик – зв'язкову головного командира) наказ переходити в підпілля і виїхати в Стрий.
У той час мене найбільше хвилювало одне: чи зможу повернутись у лави борців, чи повірять мені?
На другий день цей сумнів розвіявся, коли Галина Дидик, при зустрічі, віддала мені свого пістоля. А згодом зрозумів, що повну довіру висловив і головний командир УПА, коли дозволив мені творити підпільно-конспіративну хату в Дашаві у Дяковича.
Відчув, що основним у ставленні провідника Шухевича до людей була його особиста довіра, його людяність і повага до підлеглих. Він часто повторював, що більшовики всілякими способами будуть сіяти серед нас підозру, що визвольна боротьба є можливою тільки тоді, коли ми повністю довірятимемо побратимам.
Підпільну хату, яку я створив у Дашаві, не вдалось використати через її ненадійність, про що я доповів...
Невдовзі після перебування в Дашаві, я увійшов у склад підпільно-конспіративної хати "Короленко" в Княгиничах, куди приходив для праці командир УПА Р. Шухевич. Коли його особиста охорона "Зенко" й "Левко" відходили на завдання, в охороні залишався я.
На початку 1948 року моя мати відвезла Юрка Шухевича в Кам'янку-Бузьку до своєї сестри Люби Праск, де хлопець мешкав до дня його арешту – 21 березня 1948 року.
В цей час – в січні 1948 року Юрко зустрічався з батьком у мого рідного дядька Ярослава Давидовича, який жив у Львові на вул. Сінній, 11. Я тоді перебував під слідством.
[...]
Василь Кук
Вступне слово до книги Любомира Полюги "Шляхами спогадів"
Вступне слово до книги Любомира Полюги "Шляхами спогадів"
Спомини – – особливий вид літературної творчості й завжди цінне джерело для глибокого вивчення і розуміння нашого минулого. Розповіді авторів про особисто ними пережите, бачене, передумане з погляду пройденого часу допомагають сучасному читачеві заглянути в минуле очима учасника тих подій і правильно їх оцінити. Автор твору "Шляхами спогадів",Любомир Полюга, 1925 року народження, з дитинства виховувався у патріотичній українській сім'ї. Його батько Іван Полюга (1897-1973) – учасник національно-визвольної війни 1919-1920 років, активний громадський і освітній діяч у міжвоєнний період. Мати Іванна з дому Давидович (1902-1980) – також активна діячка у громадському житті Львова. У національно-визвольний рух Любко, як його тоді звали, включився вже будучи ґімназистом. Після закінчення ґімназійного навчання 1943 р. він вступає до Львівського медичного інституту й продовжує свою підпільну націоналістичну діяльність.
У кінці липня 1944 року міста Львів і Станиславів повторно стали здобиччю совєтської армії, а з 28 жовтня уся Україна була вже повністю окупована большевицькою Росією. Для українського народу почався новий етап національно-визвольної боротьби. Одним із важливих пунктів цієї боротьби у Львові стало помешкання родини Полюгів на вулиці Курковій, 40 (нині Лисенка) – одна із зв'язкових "хат" головного командира УПА генерал-хорунжого Тараса Чупринки. Частими гістьми хати були зв'язкові головного командира: Галина Дидик ("Молочарка"), Катруся Зарицька ("Маня"), Марта Пашківська ("Мартуня") та Ольга Ільків ("Роксоляна"). Любко допомагав лікувати поранених повстанців, діставати для них медикаменти, нелеґальні паспорти, а у квітні 1946 року супроводив і охороняв командира Чупринку під час його візиту до лікаря Лотовича, вуйка Любка. Тоді у командира опухло коліно й боліла нога. У червні того ж року Любко їздив до Чорнобиля, щоб таємно забрати із дитячого будинку двох дітей командира – Юрка і Марусю. На жаль, їх там уже не було – вивезли до якогось іншого притулку. За чоловіком, котрий цікавився дітьми Шухевича, почався розшук, щоб його арештувати, проте цього не сталось. У грудні того ж року Любко виконав ще одне дуже ризиковане завдання: виніс із криївки у розконспірованій "хаті" на Знесінні при вул. Сулимирського, 4 (нині Милятинська, 4) залишені там речі командира Чупринки.
Студентом медінституту Любомиром Полюгою зацікавилась у кінці 1946 року советська служба безпеки. 20 грудня, уночі забрали його з дому міліціонери, начебто за те, що він брав участь у побитті якоїсь дівчини, й привели в дільничий міліційний пункт. Жодного побиття дівчини, звичайно, не було. Це був лише привід, щоб викликати студента Полюгу до міліції і там ближче познайомитися з його особою. Поговорили з ним про всяку всячину й близько опівночі відпустили додому. Наступного дня знову прийшла до хати міліція й удруге його арештувала. Цим разом завезли його вже в Управління НКВД. Тут протримали в тюрмі до ЗО грудня, а тоді звільнили. Поводились з арештованим увічливо, не били, не лаяли, весь час розхвалювали життя в Совєтському Союзі, намагаючись усе з'ясувати його ставлення до комунізму та націоналізму. "Чотири ночі "обробляв" мене слідчий, – пише Л. Полюга, – старався переконати, що тільки при співпраці з органами зможу я стати людиною. Слідчий вивчав мене, я розігрував з ним і мріяв тільки про одне: вирватися на свободу і втікати".
Перед самим Різдвом Христовим, 6 січня 1947 року Любомир Полюга отримав наказ покинути Львів. Ще разом з родиною засів Любко до спільної Святої вечері, попрощався з рідними й пізньої ночі поїхав до Стрия на підпільну зв'язкову "хату". Так студент Любомир Полюга став підпільником. Тепер він уже житиме під чужим прізвищем, озброєний і постійно готовий до бою. Його жде дуже відповідальне й особливо важливе завдання. Він увійшов до складу учасників підпільної "хати", (штаб-квартири) головного командира УПА й голови Проводу ОУН. Розповідь автора про життя та працю Тараса Чупринки, про організацію зв'язків командира з підзвітними йому організаційними установами й осередками, про способи конспірації та легалізації "хати" – надзвичайно цінна і повчальна. "Хата" у Княгиничах проіснувала недовго. 21 вересня 1947 року, після провалу у Ходорові на залізничній станції "Мані", яка повинна була вийти на зв'язок з "Севром", "хату" негайно ліквідували.
...21 вересня 1947 року, вдень свята Різдва Пречистої Діви Марії, з хати вранці вийшла "Маня" й поїхала до Ходорова, щоб там зустрітись зі зв'язковою "Севра" (Петра Придуна "Полтави"). Зустріч відбулася, зв'язкові обмінялись поштою й відомостями про становище на терені, попрощались і розійшлися. По дорозі на залізничний двірець "Маня" завітала ще до кравчині, яка шила для неї спідницю. Хата ця, як згодом виявилося, перебувала під наглядом аґентів КҐБ. Вийшовши від кравчині, "Маня" рушила на станцію, з наміром вертатись вже додому. Але на шляху до залізничного двірця було її арештовано. Одного каґебіста вона встигла застрелити, інші накинулися на неї, ударили сильно по голові, і жінка, зомлівши, повалилась на землю. У непритомному стані "Маню" - Катю Зарицьку доставили в райвідділ МҐБ.
Після полудня у селі стало відомо, що у Ходорові на залізничній станції убито якусь жінку й що там багато війська. Вранці наступного дня пішла в Ходорів у розвідку Оля і, принесла тяжку звістку... Загинула "Маня". Командирові негайно треба було покидати хату. Пізно у вечорі в охороні Любка відійшли вони до рогатинського лісу. Чупринка віднайшов потрібних йому людей і попрощався з Любком, який пішов виконувати доручення командира – ліквідовувати "хату" у Княгиничах. Ці сторінки споминів показують нам надзвичайну, просто таки героїчну мужність генерал-хорунжого Тараса Чупринки в один із найтрагічніших моментів його життя. А випало їх на долю головного командира УПА чимало.
Уже удосвіта 23 вересня, поранений у бою з енкаведистами Любко, за документами Богдан Томівчаків, попав у руки КҐБ. У спогадах відтворені переживання молодого юнака під час слідства та потім як політв'язня у московсько-большевицьких таборах смерти. Тільки непохитна віра у ідею самостійної України, велика любов до родини і до всіх несправедливо засуджених, дозволили цьому юнакові вистояти і перейти всі поневіряння, які випали на його долю.
Вийшов він з тюремного табору на волю, тобто на спецпоселення у межах м. Інти, лише через два роки по смерті тирана Сталіна – 19 грудня 1955 року. […]
Совєтські тюрми та концтабори відібрали покійному панові Любомирові понад 8 років життя. Усю його родину - 16 осіб - вивезено в концтабори.
Похований він на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці (поле № 52).
Похований він на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці (поле № 52).
