Віктор Жмак. Повернення. 2010
ПОВЕРНЕННЯ
Ірина Калинець
Ірина Калинець
До міста я прилетів надвечір. Вологе летовище відбивало світла рефлекторів, біля кас товпились стомлені мандрівники. На аеровокзальну площу напливало місто, як напливало впродовж років у мою уяву... Тоді місто також спало. Крізь вузьку шпаринку замерзлого вікна я визирав на вулицю, залиту непевним світлом ліхтарів, притихлу у півсонній зморі, на зачинені темні вікна, на дрімоту чорних брам. Лише подеколи, мов кинений у воду камінь, тривожив її шурхіт автомобіля й іскристі снопики фар. Глухий автобус віз мене сонними вулицями, намагаючись вирватись з них, як із цупких рух, і, обезсилений у ньому німому двобої, віддав мене у важкий ланцюг поїзда, щоб розділити нас на мене і моє місто. Даремно! Воно постійно залишалось зі мною – за сірим, обклеєним від зимових холодів, вікном, за гострими штахетами частоколу стояло невидиме і знайоме зі своїм незмінним гамором. Я не оглядав карт: там, де чорне кружальце, нема мого міста. Може там ростуть дерева і тішить прохолодою ріка... Може там ліс, озеро, море... Все може бути там... А місто тут, поруч зі мною – я забрав його з собою, як забирають найдорожче. Заповнене яскравим сонцем, як кришталева чаша, воно простягало мені щупальця своїх вулиць, волало: вибирай! Вулиці бігли поперед мене великі і мані, подібні, як сестри-близнята і неподібні, бо кожна має свою вдачу, свій характер. Лише далекому мандрівникові важко розгледітися в особливостях маленьких, подібних між собою, вуличок, що, як люди однієї раси, видаються всі на одне лице. І у великому місті він оглядає великі вулиці.
Що більше, ніж місто, може відбити специфіку людських відносин, пояснити випадковість великих і малих доль, вантаж обов'язків, химерність слави, столикість сильних і безликість слабих? Місто – макет логічних і нелогічних зв'язків у суті людського існування, дає відповідь на найкарколомніші питання, сенс буття визначає відродженням. Мертве каміння живе в стооких постатях будинків, в атлантах, статуях, порталах; місто йде понад часом, встановленим нами – і камінець, якого вчора торкнувся золотий сап'янець князя, потрапив нині під ноги школяреві, а завтра ступить на нього нога міжзоряного побратима.
Як учені, митці, поети надають значності й значимості своєму народові, так великі вулиці надають значності і значимості містові. Кожна епоха накладає на них свій відбиток: їх перейменовують, прикрашають, перебудовують, розвалюють, добудовують. Однак, суть, внутрішня суть, залишається. Вона проступає крізь навалу плакатів і лозунгів, у вичовганому камені, випаровується крізь асфальт, вижирає з загадкових закутків. Великими вулицями цікавляться всі. Найбільший тягар – постати в досконалості і багатстві форми перед оком людським – двигають з віку в вік великі вулиці. Переповнені магазинами і кафетеріями, кінотеатрами і машинами, вони почувають себе втомлено нині, бо ж не легко говорити про свою горду стрімку красу крізь дріб'язок щоденщини. Доля таких вулиць – служачи всім, залишатись самими собою в надії, що хоч один з тисячі перехожих підніме очі вгору, пропустить, мов крізь решето, силу дрібниць і вгледить під голубим дзвоном неба спокійну і величну красу тисячоліть від прапочатку я-міста.
Маленькі вулиці – як скромні тихі люди. Вони, що становлять опору існування, не претендують на особливу увагу, поволі тчуть нитку буття, самозаглиблені і замислені, подеколи з цікавістю споглядають на невгамовність пишних сусідок, але без найменшого бажання двигати на своїх плечах тягар їхніх обов'язків і одвічну боротьбу з тисячеликими масками. Коли центральні вулиці перегукуються співом авт, що припливають під театри, видзвонюють сміхом напарфумованих красунь, виблискують у світлі неонових ламп, маленькі вечеряють, читають газети, слухають сусідські плітки, що передаються з вікна у вікно, озирають голови в папільйотках, потріпані халати, шльопанці на босу ногу, без найменшої заздрості , що завтра ці голови бризнуть розкішною хвилею волосся для інших, ці ноги взують найкращі черевички... Тут дійство звужується до лавки під брамою, до відчинених вікон, до буденної щоденності, замикаючи і одночасно стверджуючи довколишній світ.
Я зупинився біля таблички "таксі", незабаром підійшло ще двоє дівчат, задзвеніла, задзюркотіла, заповнила все довкіл м'яка співуча вимова, я мимоволі заслухався, не вникаючи в значення слів. Рідна мова, любов – класичні приклади історії, аксіома, яку постійно доказують, а яка потребує одного – буття, я просто тужив за рідним словом, що єдине найповніше могло виразити мене, слово то в мені всі ці роки, та не мало звуку, а звук виявився найкращою музикою... Таксі не прибувало. Та я й не надто чекав його.
Я лише стояв, як на порозі, бо ж досі, до нині жив у своєму місті уяви, а яке ж воно насправді, поза мною? Неподалік розбудився тролейбус, зблиснув хижим світлом, непривітна кондукторка вигукнула дівчатам в обличчя "в парк! в парк!", та дівчата переконали сердиту тітку, що в парк – по дорозі. Я ж, поміркувавши, що в місті за роки моєї відсутності парк міг опинитись десь поблизу, не по дорозі через центр, уточнив: через центр?
— Ніби ви не тутейший? – здивувались дівчата, чутливі на рідну вимову.
— Тутейший, але давній...
Мої земляки обсіяли всю планету, та все одно в кожного з них, притеплілого до рідкого місця, побуту, землі, викликає здивування багаторічний мандрівник. Не тому, що жити далеко від рідних місць – диво для нинішнього, наповненого міграціями, віку, а тому, що кожен мій земляк у тому русі, у тій холодній далечі інстинктовно відчуває якусь непевність, загрозу його усталеному способові життя.
Це, мабуть, випливає з підсвідомості, в тих глухих закапелків генетичного спадку, що наповнені страхом перед пусткою вигнанчої чужини.
Тролейбус повз по довгих і пустих вулицях, щедро осяяних рекламами, вітринами, ліхтарями.
— Вся це нові вулиці, – охоче пояснювали мені дівчата, – сюди переносять центр міста, тут будують урядові установи...
Вулиця розгорталась, як крила літака: вітрини, схожі одна на одну, високі будинки з сотнями однакових освітлених вікон, настільки однакових, що можна було вгадати розташування меблів, картин, навіть побут мешканців. Оголеність прямих ліній, одноманітність прямих кутів, від якої нікуди сховатись, хіба у безрух, бо безсоромність всевидючого світла у геометрично однаковому просторі оголює фактичну пустоту. За вікном тролейбуса проплив могутній будинок, він чимось нагадав мені стоси складених і готових до розпродажі сірих газет.
— Будинок преси.... – пояснили дівчата.
Нове місто... Такі міста наростають, радше, приростають нині до кожного. Вони тамують за квадратурою стін відособленість своїх мешканців, зв'язують пустку порожніми коридорами, вони фантастичні чуттям самотності. Там сусіди не знають сусідів, там добробут визначається однаковою кількістю кімнат і неоднаковою кількістю кришталю, килимів і модних, ніким не читаних, книг... А хіба в старому місті не те саме? – заперечую собі. – Хіба не та ж самотність і байдужість заповзає у готичні підворітні, в розцяцьковані, мало пристосовані до нинішнього побуту, кімнати? Де ж на одній з центральних вулиць старого міста, у будинку, де круті сходи відлунювали пусткою вичовганого мармуру, жила стара дивачка, яка стягала до мешкання всі папірці, підібрані на міській бруківці. Товаришував бабці старий облізлий кіт, що ходив за нею, мов собачка. Сусіди не цікавились старою, як і не цікавилась нею розкидана до світах близька і далека родина. Жила вона з чоловікової пенсії, який помер відразу по війні від фронтової рани, стара щоранку виводила кота на прогулянку, промовляючи до нього лагідним голосом на втіху перехожим. У довгу полотняну торбу вона складала обривки газет, обгортки з морозива, цукерків, трамвайні та тролейбусні квитки. Вулиці, які обходила за день старенька, могли претендувати на відмінну чистоту.
— Вжесьмо трохи назбирали, – лебеліла стара котові, утрамбовувала вміст торби, цупко розглядаючи далекозорими очима, чи не лежить де мізерний клапоть, і повагом чвалала додому. Сусіди розтривожились тоді, коли в кімнати посунула тьма прусаків. Прусаки не боялись хімікатів, вони нагліли день від дня – видавалось, що ці комахи прийшли сюди з усього міста, як не світу. Хтось здогадався нарешті, що винна стара: надто вже затхлий запах пробивався з її помешкання, та хитра бабка не пускала до себе нікого, озиваючись до відвідувачів крізь ледь відхилені двері. Цього, однак, було досить, щоб переконатись, що запах долинає власне звідти. Викликали санкомісію. У кімнаті старенької все було завалене вуличним сміттям – гори паперу заступали вікно, в напівмороці комісія ледве догледіла стару, яка лежала на паперовій постелі поруч з котом. Старенька відчайно зойкала, загрібала прозорими руками зотлілий папір: не дам! не дам! І, збайдужіла нарешті, дала спровадитись до лікарняної машини. Хтось пробував сповістити сина, та син приїхав щойно на похорон, коли змізерніла з туги за ранковими походеньками, старенька померла на Кульпаркові. Син приїхав з онуком, який вперше побачив бабусю в чорній труні: вона лежала спокійна й умиротворена, вся замаєна паперовим мереживом.
— Здивачіла на старість, – втішали сина сусіди, а він мовчав, нехитра пам'ять диктувала повоєнні роки, коли мати поверталась додому з торбою вуличних папірців, якими вони розпалювали вогонь у грубці, щоб бодай зігріти воду. Деколи серед тих папірців він знаходив розцяцьковані обгортки і різнокольорову фольгу – єдині дитячі іграшки скупого дитинства. Син мовчав, бо в замшілому серванті, в глухому кутку покинутого помешкання побачив нині ті самі папірці, їх не добачила комісія, і вони залишились уже не як спогад, а як гіркий доказ, як свідок гріха найтяжчого – байдужості...
Тролейбус сповз у старе місто. Я розпрощався з дівчатами і вийшов на вулицю. Дивна знайомість – її не опишеш словами – огорнула мене: я збагнув – місто впізнало мене і я впізнав місто. Бо все було таке ж, як і колись, лише чистіше, впорядкованіше, свіжіше. Місто спало... Згасали останні вогні. Я повертався у шурхіт асфальту, у відблиски фар, ніби протиснувся крізь щільну загорожу літ, аж занило плече, відгукуючись на пульсування серця...
З підворітні висунулась ватага молодиків, один впевнено попростував до мене, виставивши незапалену цигарку. Я інстинктовно напружився і вже пошкодував, що не сповістив друзям про свій приїзд. Молодик вайлувато зупинився передо мною, притулив до вуст цигарку, вивчаючи мене примруженими очима. Я мовчки затягнувся своїм недопалком і простягнув розжеврілий хлопцеві.
— Валяй далі, – цвенькнув він, пустивши мені дим в очі, і посунув назад до своїх, я пішов повільно, завернувши слух назад, знову занило плече. Ззаду не спішили нічиї кроки – здається, минуло! Дурний настрій: за стільки років уперше в місті – і відразу чекати нападу. Може, то просто дається взнаки напруга літ?
Нездолане бажання побродити самотою по нічному місті перемогло, і я завернув до Ринку, в старі, пожовклі, аж пергаментові вулиці, де росло моє дитинство, притулившись жадібними очима до вікон, до наглухо закритої фронтової брами. Бо тяжкі то були часи. Про них з острахом говорили і тітка Настка, і мама, і сліпий Петруньо, і сусідка Мінця. Непевні то були часи – серед білого дня ходили вулицями злодії, заходили у будинки, нявкали жалісно, як котята, щоб милосердні господині відчинили їм двері, і горе було тій, яка відчиняла. Деколи злодії лепетали дитячими голосами, найчастіше ж користувались відмичками та ключами, здавалось, що мають сотні ключів, припасованих до будь-якого помешкання, тому господині закривались глухими штабами з середини, а поруч ставили сокиру чи залізну палицю. Ночами ж ми нишкли під ковдрами, наслухуючи чужого кроку і гуркоту важких машин, що стрясали вікнами – чорна примара вивозу стояла за вікном. Вікна, подекуди забиті диктою, виглядали на сліпі, як сліпий Петруньо, що носить чорні окуляри, бо війна забрала йому очі. Петруньо ходив, постукуючи паличкою поперед себе, подовгу вистоював на тротуарі, допоки хтось з перехожих не спроваджував його на другий бік, дрібний перестук палички біг перед сліпим і вів туди, де завше щось діялось. Найдокладніші новини про міські події приносив сусідам Петруньо...
Деколи мама брала мене з собою на базар – він був ось тут, на місці цього скверу. Брудні ятки, тлум людей, притлумлений шепіт.
З-під поли виринав запахущий корж хліба, запах дратував, манив, заповнював рот. Мама сумно хитала головою – і корж знову зникав під невиразною чужою подою, дорогий і недоступний навіть запахом. На пагорбку за ятками дебела тітка Марта, осідлавши триногий стілець, викладає на розстелену ряднину ножі – довгі і короткі, з загостреними і округлими кінцями, блискуча сталь, затиснена у вишневі колодки, – витвір її безногого чоловіка. Тітка Марта щось по змовницьки шепоче мамі, очі їй летять по одутлому обличчі, слова випорскують так швидко, що я чую лише шипіння – так шипить і булькає кран, коли в обід подають воду. Мама слухає, похиливши голову, а тітка Марта вже махає комусь розчервонілою від набряклих жил, від вишневих колодок, рукою; і ось блідий, з запалими вилицями чоловік пролазить крізь натовп, як нитка крізь вушко голки, похиляє тонку гусячу шию, з-під поли виринає окраєць сірого хліба. Мама бере хліб, кладе в сумку, чоловік пожадливо жмажає гроші і пролізає знову у натовп. Мартин Славко подає мені знаки з-за тітчиного плеча – і за мить ми оба мчимось, як птахи, наче зринаємо над юрбою, а вслід за нами гримить, дзвенить, обривається грізно пишний Мартин голос:
— Славку, тумане кальварівський, де тебе, іроде, несе?
А несе нас у розбомблені будинки, між поламані балки, напівзруйновані стіни. По купах битої цегли ми мандруємо в людське життя, радше, в те, що звалось колись людським життям. Рештки дитячого ліжечка, залізне пруття приречено звисає додолу, вітер ворушить клапті зотлілого матраса, хрумтить під ногами шкло... – Вчора, – кажу Славкові, – я бачив злодія. Крізь шпарку в брамі...
Наглухо закрита фронтова брама вабила мене найбільше. Може власне тому, що була закрита обачними жильцями від злодіїв, а закритий світ завжди таїть таїну. Мабуть тому й побачив я тоді не по-осінньому теплу порожню вулицю, а казкове сіре полотно, всипане багряними зорями кленового листя, яке невідь звідки потрапило сюди. Бо на цій вулиці не проросли ніколи жодна травинка, навіть берези, ці незбагненні молільниці руїн, які виростають на обломках мурів, дивуючи міщан своєю карколомною сміливістю, не перейшли крізь цю ялову бруківку. Тому дивним, ніби скиненим з неба, здавалось це лапате, червоне, аж очі засльозило, листя. А може це справді зорі, золоті зорі, зірвані вітром з-поза хмар, опали на порожню вулицю? ... Злодій був у розкішній одежі, що вигравала всіма кольорами, в чудернацькій смужевій шапці аж на очі, з палкою в самоцвітах... Славко поважно вислухав мою розповідь, чудувався, ніби й сам був свідком того дива, а, може, то не злодій, казав, бо де ж би злодій так відверто йшов по вулиці та ще в такій багатій одежі? Може то був сам Тріє-Цар? З усіх різдв'яних оповідок мій приятель найбільше любив ото – про Трьох царів, які ходили по світі в коронах, у барвистій одежі, з шкатулками і палицями в руках – десь бачив такий малюнок, додав ще власної уяви... А я вже вірив і не вірив: може й справді то був Тріє-цар, тому й стелилась йому вулиця зоряним листом?
Як сувій полотна, розгортав Славко власну легенду про Тріє-царя у смушевій шапці, заздро оглядав спорожнілу вулицю, вслухаючись у тишу, яку порушував лише перестук Петруневої палички.
Деколи Петруньо кликав нас до себе. Жив у маленькій темній кімнаті, єдине вікно, що виходило на подвір'я, було завішене споловілою фіранкою, в кутку стояло металеве ліжко з нікельовими кульками, застелене зеленим військовим коцом. На дерев'яному голому столі – гранчаста шклянка і сухий окраєць хліба. Петруньо ставив паличку коло печі, підсував до неї низенький стілець, а ми всідалися на ліжку.
— Не знаю, хто б то міг бути, – роздумував Петруньо, – але на злодія не подібний. Злодій ходить у кепці на очі; в вузькій куртці, руки тримає в кишенях, а кишені великі, бо наладовані цвяхами і ключами...
— А гроші де носить? – нетерпеливився Славко.
— Гроші закопує в землю – то скарби його...
— Наш злодій був не такий! – і Славко в котрий вже раз оповідав, як виглядав побачений мною злодій, його бурхлива уява знаходила кожного разу нові й нові деталі. І я зачаровано слухав приятеля, мов не я, а він заглядав тоді у шпарку в брамі, Петруньо хитав головою, клав на стіл чорні окуляри, нерухомі очі впивались кудись поверх наших голів. Одне плече в Петруня було вище, тому сидів він згорбившись – так сидить птах на гілці дерева у зимову стужу. Потім ми просили Петруня розповісти про цвіт папороті – як ходив у дитинстві по нього і мало-мало не зірвав. Малювалися в нашій уяві – уяві міщухів, що виросли поміж мурів на мураві бруківки, густота чорного лісу, непрохідні хащі, хижі потвори, що скалили довгі зуби, і великий, з кулак завбільшки, пекучий, як вогонь, цвіт папороті...
Квіт папороті... Вогонь папороті... Минув час дитинства, недитячий час, хижі потвори з казки не злякали його, а цвіт папороті, цей загадковий цвіт, я вже знаю, росте у хащах власної душі, та не кожен зважиться на мандри по нього, бо ж роздягнутись до наготи, до наготи душу свою, всьому світові і очам своїм, і мчать сполохані голоси: не чіпай!... Може, зараз ось тут, у цю мить, я зустріну на порожній вулиці свого дитинства запального Славка, що, розмахуючи м'ячам у порваній сітці, оповідає ватазі хлопчаків про дивного царя-злодія у золототканій одежі. У Славкових розповідях він виріс у велета з короною на голові, у руках тримав шкатулку і високу, аж понад голову, до самого даху будинків, патерицю. Славко навіть розмовляв з ним, цар, щоб краще чути, похиляв голову, щось питав такою чужою, такою незрозумілою мовою, що Славко затерп з остраху, а цар покопирсався у шкатулці і дав Славкові чарівний камінець. Славко має той камінець, але не носить з собою – мама не дозволяє, бо дорогий дуже. Як лиш мама дозволить, він принесе, покаже, та нікому в руки не дасть...
А потім Марта плакала, тяжко заламувала руки, зойкала, як підтята. Я лежав у ліжку з обмотаним горлом, вслухався у тривожні слова, ловив незрозумілу вдячність на маминім обличчі – ховало в собі, крім заплаканого смутку, і якусь затаєну полегшу. В куті сидів сліпий Петруньо, мав таке зажурене обличчя, мов би розповідав про свого побратима-небіжчижа Олексу, дріботіла з кухні в кімнату сусідка Мінця, незвично метушилась, усе щось приносила та відносила...
— Нема вже нашого Славка, сину!
Як то нема? Де ж би мав подітись? Яка міна його забила, чому міна? Хіба вернулась війна?...
Жінки заливались сльозами, Мінця відпоювала водою згорьовану Марту, яка вихлипувала: – а тіло? Чи ж позбирають? Нервово постукав паличкою Петруньо. Так, вчора ми мали йти на екскурсію в ліс, але я захворів на ангіну. Мама вдячно глянула мені в вічі.
Отже, я захворів на ангіну... А там, у лісі, Славко й ще п'ять хлопців з класу знайшли міну і смерть.
Марта поклала мені в руку прозорий камінець.
— Приніс мені те шкло, – вишептала крізь сльози, – сховай, сказав, то скарб від самого царя. І де воно бачило царя? Я на пробу – аж то звикле шкло. Єднак ладне. Тримай на пам'ятку...
Марта підвісила до ліжка м'яч у порваній сітці...
Я заплющую очі, хочу згадати свого маленького приятеля – і не можу. Блідою плямою розпливається його обличчя, бринить сіро-золотими іскринками очей. Крізь заплющені очі – видиво: казка чи жах: вулицею мого дитинства йде цар чи просто злодій у пишних латах і несе у руках мій дарунок – мій спогад.
— Віддай! – шепотом кричу йому, але чоботи, його чорні чоботи, виглянцювані до дзеркального блиску, насуваються на моє обличчя, я драпаю їх крихкими нігтями, не чуючи болю, лише холод, пекучий холод повзе по руці до затерплого плеча...
Будинок мого дитинства, дивно низенький, ніби сприкрений, подібний нині чимось на сліпого Петруня, дивиться поверх моєї голови. Запилений під'їзд, все той же запилений задах. У подвір'ї, куцому і холодному, грядка з квітами. Жива, отже, Мінця, далі вирощує квіти, невгамовна бджілка, неспокійна сльоза.
Я сідаю на лавку, оглядаю вікна, припорошені сріблом раннього ранку. Хто нині за ними? Ось там жив самогубець, вішався з розпуки за складеними тисячами, що їх викрала йому жінка. Щодня долинали звідти лайка та громіздкий поверховий мат...
Васька вішався на горищі. Дебелий, двометровий, причаївся він, як чорний павук у кутку, із зашморгом у руках. Його ще не зовсім глухі від надміру алкоголю вуха насторожено ловили все, що діється на поверсі. Та ніде не рипіли двері, ніхто не виходив з помешкання, лише сліпа Катька, неофіційна Васькова жінка, сердито гримотіла баняками, а її відгодована до м'якості перестиглого персика донька Валька сиділа на горшку посеред хати і гірко скиглила, як побите собача. Сліпа Катька все переставляла й переставляла баняки, люто кленучи й пересипаючи матом Васьчине ім'я. Видюче око примружилось від злості, а друге, сліпе, з вставленим кольоровим шкельцем, залишалось широко відкритим, від чого обличчя двоїлось, як дволика ідольська маска.
А Васька сидів на горищі, крізь розчинені двері до нього долітав їдкий жінчин голос, ненависть тіпала двометровим тілом: він би розірвав її, цю Катьку, він би лупив її до оскаженіння, але Катька хитра: не встигне Васька й кроку підступити, як вона здіймає таке пронизливе "спасітє", що всі сусіди, далекі і близькі, збігаються, як на пожежу, хапають його за руки, відтягують від жінки. А вона істерично зойкає, заламує руки під його навісний рик, клянеться прикликати "чорного ворона", от хай лиш сусіди зачекають. Та сусіди не чекають – укоськаному Васьці Катька таки виставить на стіл пляшку, ще й сама пригубить чарчину... Васька хилить голову, ще реве, як роз'ярений бик у корівнику, та "чорного ворона" – міліцейського воронка Васька таки боїться...
Воно й був тут колись корівник, сусіди пам'ятають, як у голодні повоєнні роки тягнув Васька по сходах на поверх корову, корова не хотіла йти, Васька майже на руках виніс її на третій поверх. "Буде молоко дєтям" – казав. Корова запаскудила помешкання, гнилий сморід розповзся по будинку, звологли стіни. Корова мичала вдень і вночі – бідолашна худібка у зашморгу нелюдства. Вмішався домоуправ, Васька знову погнав корівку по сходах униз, та худобина запручалась, підгинаючи копита, аж упала в немочі страху. Тоді Васька зарізав корову, тут же у своєму помешканні.
Діти плакали, налякані лютим ревом, коров'яча кров цівкою збігала по сходах і гусла під навальне дзижчання мух... Катька варила м'ясо цілий тиждень – впродовж спільного балкону стояли великі миски та виварка із студенцем. Господарила Катька по своєму розумінню: у тиж мисках, що милась і прала, мила й посуду, варила в них м'ясо і пригощала Васьчиних приятелів. Сусіди добре запам'ятали тих "приятелів", що п'яні вигрюкували потім у кожні двері, вимагали грошей, горілки і грозили Сибіром... Деколи приходили до Васьчиної хати худенькі змарнілі селянки – їх сусіди також добре запам'ятали, – приносили яйця, хліб, молоко, відірвавши все те від голодних дитячих ротів, благали Ваську, що мав такі хвалені знайомства, аби замовив словечко за їхніх чоловіків, бо ж які вони куркулі, хлібороби ж з діда-прадіда. Марно сусіди нишком намагалися втовкмачити бідолашним жінкам, що злий хосен з Васьчиних знайомств... Васька подарунки брав, клявся допомогти, з кимось когось знайомив навіть, та й долинали слухи, що десь там когось там випустили, Васька стукався в груди, хвалився, що це його допомога – важко сказати, як воно було насправді, але жінки не хотіли сумніватись у Васьчиній силі, вірили в відчаї, а відчай завжди сліпий... І тягнулись ночами в Васьчинім помешканні оргії за оргіями, п'яна зграя на світанку товклася по сходах, щедро поливаючи їх сечею, а потім розпачливо будила всіх надривним криком і стуком у стіни Катька. Отоді сусіди й вмовляли Ваську, що так не можна, що вона ж йому жінка, дитя ж від неї, вмовляли, подумки кленучи: а не повісились би ви обоє!
— Не жінка, – ревів Васька, – не жінка, а б....ь вона!
Катька затуляла лице руками, з її єдиного ока рясно струменіли сльози, а Васька все кляв її й обзивав, аж поки п'яно не засинав, хильнувши останню шклянку на примирення. Катька наосліп шукала же одну плящину: сосєдоньки, дорогії, випийте... Спасібо, прийшли, убив би, сволоч!... Та сусіди тихенько вислизали по домівках, Васька хропів, тицьнувшись носом у холодну картоплю на столі, а потім невмиваний йшов похмелитись до пивнушки – була якраз навпроти будинку. Пивнушка темна, сліпа, закурена, тепер і слід загув по таких, тепер прокурюють і запльовують стіни, оздоблені руками талановитих митців, мозаїчні панно і виполірувані столики, замість колишніх – просмалених, записаних іменами, гидкими словами й малюнками. За прилавка грудаста Лідка веселила хмільних мужичків фривольними жартами і горілкою напів з водою. А Катька старанно обходила сусідів, знову дякувала, ковтаючи слова, знову просила-благала, аби швиденько приходили на її клич уночі, бо ж інакше Васька, цей бандит, розбишака, садист, тюрма за ним плаче, вб'є її й дитину осиротить. Слізно дивилось на сусідів захмелене око. І сусіди жаліли її – таку обчімхану, як верба при дорозі, таку мізерну, що в чім тільки дух держиться. А вдома Катька знову давала волю своєму лихому язикові...
Згодом зайнявся Васька торгашеством, "прибильне діло", казав. Перекуповував і перепродував деталі до автомашин, кудись виїжджав надовго, наче й заспокоївся якось. Уже не будили сусідів так часто пронизливі Катьчині крики, пивнушку навпроти зліквідували, замість колишніх п'яничок зашкреблись ночами в Васьчині двері хитроокі тверезі тили, що нечутно ступали по сходах і злодійкувато озирались довкола. Сусіди запримітили й важкі валізи, і чималі клунки, з якими Васьчині гості, або й сам Васька збігали по сходах...
А потім Васька вирішив повіситись, бо ж як не кажи, а збив вів чималий капіталець, цілих сорок тисяч готівкою, а ця Катька, ця паскуда, ця... викрала все і завезла своїй родині в Слов'янськ. Дарма лютував Васька, дарма клявся повісити жінку, задушити власними руками – Катька хижо і беззубо сміялась йому в очі, накликала "чорного ворона" – вічний Васьчин страх. Та й довелось уже Васьці скоштувати побут у психіатричці, тверду руку санітарів і кількадобове сидіння впроголодь у камері попереднього ув'язнення. Отож, марно тепер вимагати у Катьки грошей, "не брала, – каже, – сам пропив", а він не пропив, Васька плакав і божився, що не пропив, ось на старість через цю суку і випити нема за що, кому таке життя потрібне?
Як великий чорний павук присів Васька у кутку горища, наслухуючи шуму на поверсі. По поритому слідами віспи обличчі котяться рясні сльози, – пропив? – ридає, – Я пропив?... Я не свої пропивав... Я чужі... Я їй покажу, докажу, всім докажу... не свої...
Хтось вийшов з помешкання навпроти, Васька швиденько накинув петлю на горло і вивалився за поруччя, волаючи стиснено у всю глибінь прольоту: сука! Украла!! Мої...
На крик вибігли сусіди, врятували телепня – ледве виволокли на сходи і відкачали. Васька довго і глупо приходив до себе, тряс головою, Катька наполохано шепотіла: навмисне, навмисне ж бандит вішався.... Потім Васька ходив від помешкання до помешкання з пляшкою і чарчиною – пригостити рятівників, рятівники відмовлялись, Васька випивав сам, аж буркицьнувся під останніми дверима внизу. Там і проспав до ранку. А на другий дань Катька, зібравши свої нехитрі пожитки, виїхала в Слов'янськ, полишивши обчімханого Ваську і пусте помешкання...
Засвітало... Хтось щедрою рукою відчинив вікно на другому поверсі і вивільнив урочисті звуки ранкового радіо. З дверей навпроти вийшла – я затамував подих, вдивляючись у худеньку постать, чорний хрущик у білій хустинці, – здивовано спозирнула у мій бік, поставила коновку обік і сплеснула руками Мінця: Остапе!
Ми п'ємо чай у Мінчиній кімнаті, на ліжку спить, солодко посапуючи, дівчатко.
— Внучка? – питаю, силкуючись згадати, як звали значно молодшого від мене Мінчиного сина.
— Та таки за внуку, за внуку, – шепоче Мінця. – Синової донька... Степан спився, лайдаком став, торік вмер від білої гарячки – горілка йому нутро випалила. Таку роботу мав, що все пити й пити мусив... А синова... – опустошено махає рукою, – синова без горілки дня не проживе. Дитина її, але не Степанова, від котрогось привела, та хіба знає? Але гарна дитина, – Мінця довірливо дивиться мені в очі, мов просить вирозуміння. – Яка з неї мама? Я дитину забрала ще в пелюшках, голодну, немиту, негодовану, оплакану, помилуй Боже, то як я дитину забрала, ані раз не прийшла подивитися. Камінь би не витримав. Але що казати – вона невміняєма, а не мама. То няй не приходить. Я собі раду дам. Суд заповів їй платити на дитину, – голос Мінчин грізнішає, – але звідки буде платити, як праві не працює? А я собі раду даю, маю пенсію і ще до роботи ходжу – спрятую домоуправі... Вставай, Наталю, збирайся до школи...
Дитя солодко потягується, здивовано-рззумними оченятами розглядає мене. Збираючи внуку, оповідає мені Мінця всі сусідські новини, загублені по довгих роках розлуки. Марта живе в селі коло сестри і племінниці, чоловік їй помер, не є добре Марті. Торік помер в лікарні сліпий Петруньо, в останні роки вже не чув нічого, ледве ходив. Знайшлася в нього племінниця, з Риги приїхала та й тут осіла, приходила з чоловіком, обоє такі гоноровиті. Як поклали Петруня до шпиталю, прийшли обоє, замкнули Петруневу хату на два замки і колодку, а потім найняли до Петруня якусь бабу, аби час від часу прибрала в хаті і їсти занесла каліці. Баба до Петруня ходила що третій день – сусіди все запримітили, все вичислили, – а як оклигав старенький, сказала: грошей не хочу! Женися... А як воно женитися – старому, сліпому, глухому... Племінниця як зачула, й зараз бабу нагнала, – видзеленькує в такт Наталчиному мугиканню Мінця, – бо баба помешкання хотіла, вона теж на нього пантрувала.
— Якого помешкання, – дивуюсь, – та ж то куца комірчина!
Петруньо помешкання дістав на поверсі – роз'яснилася старість. У куцій комірчині тепер якийсь художник хазяйнує... А Васька таки повісився, вішальник – воно все вішальник, від шнурка не втече, бо тягне його шнурок. Васьчина Катька з тисячами осіла в Слов'янську, а донька Валька приїхала зразу назад. До недавня на різні начальницею була – машина, осібняк, дача. А торік померла. Пам'ятник собі заповіла зробити високий, як тополю, з золотими буквами. І ще погруддя поставити. Знала, що недовго на цім світі затримається.
Не на добро нечесні гроші, як не живи – багато чи бідно, земля кожного візьме, – міркує Мінця. – Люди на цвинтар ідуть, дивуються, оглядають – кому ж то такий пам'ятник... Смерті нині люди бояться, всі собі хочуть як не пам'ятники, то бодай залізну огорожу або гробівець, ніби в тім далі жити будуть. А хіба то від тління врятує? І пощо смерті боятись? Квітка, пташка, дерево і навіть зірка вмирає. І ми мусимо вмерти. А жити в камені чи в залізі – не дай Боже!
Скрекоче і скрекочи Мінця, бабуся Мінця, оповідає сусідські новини. А я пригадую п'яний Васьчин рев, тупуватий погляд його дочки, гори м'яса на балконі у виварці та мидницях, що виставляла бідолашна Катька.
— Не забув, – сміється Мінця. – Тягнуло й Вальку до м'яса, ще змалку ним загодована була. А Петруньо не раз згадував, як ти з Славком-небіжчиком злодія бачив, казав: от воно й сповнилось – нині злодій у золоті ходить у всіх на виду...
Я прощаюсь, обіцяю навідуватись у гості...
Місто моє, місто – з виплеканого спогаду вилущена півправда – яке ж ти нині? Я озираюсь на свою маленьку вулицю. Затісну наче, бо вулиці дитинства – не одежа навиріст. З вікна на поверсі долинає розчавлений крик і брязкіт шкла.
— Знову Васька з похмілля жениться, – вголос промовляє молода жінка, що зупинилась обік.
— Васька? Який Васька? – стовпію з подиву. – Хіба ж він не повісився?
— Давно б йому повіситись, та мотузка не бере... Жінку з трьома дітьми геть замучив...
На розі коло підвальної кринички з голубою вивіскою "Горілчані вироби" росте черга мужичків з підпухлими очима, врозмаїчена кількома жінками у пом'ятій одежі, ще й бабуся з сіткою сумирно нишкне у цигарковому димі.
Місто моє... Я вигадав, виплекав його в уяві, вимріяв у тузі розлуки... Зачудовано вдивляюсь у розкішну панораму центральної вулиці, у сталевий блиск асфальту, звабливі вітрини крамниць. Хизується, прибирається, мов у дзеркало вдивляється "миле дзеркало, скажи..." моє місто. До душі людської, щоб очистилась, обарвилась щедрою красою як підійти? Повз мене пробігає ватага підлітків. Один штовхає мене і зірваним півнячим голосом брудно лається. Я хапаю його за комір, стискую боляче, до посиніння... І заступає очі брудний Васьчин чобіт, що вислизає з рук у проліт між сходами, пручається у конвульсійному страху: дядька, пусти!... І вже віддаля долинає півняче, сльозливе: дурак якийсь, чуть воротнік не обірвав...
Крізь невидячі очі лиш видиво чи казка: вулицями мого дитинства – вулицями мого міста йде злодій у пишних шатах і несе в руках мій дарунок. Мій спогад... І минається зі мною, не схилившись, не повернувши голови, безмовний і далекий, лише стук чобіт, як пульсування серця. Як моя журба... як моє повернення...
І. Стасів
Євшан-зілля, ч.4 (1988 р.), с.135—147
В пам'ять про Ірину Стасів-Калинець (†31.07.2012) – її оповідання з «Євшан-зілля», яскраве і безпосереднє діточе сприйняття побутової атмосфери львівського центру 1950-х
