Пам'яті Мирона Тарнавського, славетного галицького генерала

 

Командант Леґіону УСС Мирон Тарнавський. Відень, 1917

* 29 серпня 1869, село Барилів, Радехівщина — † 29 червня 1938, село Черниця, Бродівщина

Національна честь – це керма корабля.

Держіть її в руках могучих,

Аж поки в усмішках блискучих

Не зацвіте свята земля.

Національна честь – це зірка провідна.

Ідіть вночі лише за нею,

Доки над рідною землею

В красі не спиниться вона.

Олександр Олесь

...Був вояком з крови-кости. Знав настільки знаменито своїх і так близько ними цікавився, що нпр. завжди відчував, коли їх втома та їх психічний стан поможе чи пошкодить воєнним операціям. Мав теж ту прикмету вояка, яка може не конче потрібна начальному вождеві армії, якого місією не є воювати з крісом у руці: був надзвичайно відважний, у найкритичніших хвилинах зберігав подиву гідний спокій, та не відчував взагалі почуття небезпеки для власної особи. Було теж чуже йому бажання пімсти, а супроти ворога ставився завжди з лицарською благородністю.

Ці прикмети єднали Йому загальну пошану і симпатії. Траґедією ґен. Мирона Тарнавського, як і численних інших галичан старшого покоління, було те, що опинився відразу на кермуючім становищі на тому наддніпрянсько-українському ґрунті, якого раніш не знав та який у часах воєнно-революційного хаосу представився галичанам з їх зовсім іншим вихованням та всім світоглядом — чимось дуже дивним і незрозумілим. У тій ситуації ґен. М.Тарнавський — людина взагалі політиці чужа — тримався найбільш обережно осторонь політичних справ, займаючись виключно справами Армії. Тому траґічним парадоксом можна назвати закиди, що впали на його голову за ситківську умову УГА з Денікіном, — закиди суто політичного характеру. Не тут місце вдаватись у ближчий розгляд тієї умови, яка має вже цілу свою літературу, і не будемо тут її ані боронити ані ганити. Однак не підлягає сумнівові, факт, що 1) її галицькі військові автори та сиґнатарі взагалі, зокрема ґен. Тарнавський, не мали найменших русофільських політичних тенденцій і 2) ситківська умова була подиктована тільки і виключно фанатичним бажанням зберігти за всяку ціну УГА, як зорганізований суцільний військовий масив. Нема теж сумніву, що форма, в якій притягнули за ситківську умову ґен. М.Тарнавського до відповідальности, не була відповідна, була для цього великою кривдою та була типовим прикладом, як кожна зробити жертвою обставин та людських помилок людину, шо може найменше завинила. І тому вся колишня непристойна нагінка на особу ґен. М.Тарнавського, який сам ніколи не дозволив собі на ніякий непристойний випад супроти нікого з земляків на високому військовому чи політичному становищі, не пошкодила тій пошані, що її мали всі до Його особи, — навіть ті, які ніколи не скривали свого негативного підходу до галицько-денікінської історії.

З некрологу, опублікованого за підписом Ік. у "Ділі" 1 липня 1938 р.

1916

Роман Купчинський

СОРОК ТИСЯЧ.

Золоте сонце на синьому небі, а в долі ті самі краски і на прапорах і в сорок тисячах сердець. Але ні сонце, ні прапори, ні серця не зібрались під Святоюрським Собором витати Ґенерала, а зібрались прощати Його. Бо Ґенерал відходив на Янівський цвинтар між своїх хлопців, що там поклалися на вічний сон, довгими рядами так, як колись стояли на перегляді. Там посередині чекає на Нього остання Його кватира — найспокійніша з усіх тих, які мав у воєнних походах. У ній виспиться нарешті сивий Ґенерал, відпічнуть спрацьовані руки, перестане боліти стільки разів ранене серце. У тій кватирі буде так тихо, так затишно, як ніколи. Ніякий голос людський не перерве тиші, хіба одна рідна Земля час до часу промовить. Вона одна матиме і право і обовязок.

Сорок тисяч людей зійшлося прощати Ґенерала з усіх усюдів. І звідси і звідти, а всі свої, рідні люди. Нема між ними ні одного, хто мусів би і тому кожний з них то тисяча людей, а разом — сорок міліонів. Ідуть перед Його домовиною, ідуть за Його домовиною зі щирим болем у грудях з достойною сльозою в оці. Ніхто того болю не жадав, ніхто тієї сльози не накликував, тому той біль золото, а сльоза брилянт.

Сорок тисяч!...

Саме стільки, скільки цвіту зівяло галичанам...

Зійшлося сорок тисяч народу прощати Ґенерала, а там десь, за золотим сонцем, у синьому небі сорок тисяч вояків зібралося витати Його.

Двацять девятого червня 1938 року, в 9.50 рано затрубів сурмач збірку. Покотився гомін сурми далеко, широко і стрепенулися хлопці, деб вони не були, як твердо не спалиб.

„До нашого Пана Ґенерала збирайтеся всі!"...

Вмить збіглися з усіх усюдів, так як колись на землі. Вмить вистроїлися в лави і завмерли в німім ожиданні.

А на переді полковник Дмитро Вітовський.

Три дні ждало товариство з отаманням на прихід Вожда.

Врешті ґенеральний марш сурмачів. Вітовський блиснув шаблею.

„Позір! В право глянь!“

Із сизої далі виринула висока, так добре всім знана Постать. Золота зубчатка блистить, булавки на рукавах миґотягь, остроги подзвонюють.

„Пане Ґенерале! Голошу слухняно; сорок тисяч людей — старшин і вояцтва, що чесно і до краю сповнили свій найбільших обовязок!"

Ґенерал проходить перед фронтом. Сотень, куренів, полків, бриґад... Кожне обличчя, кожний відділ то спомин якогось бою, а всі разом — Великої Дії.

„Позір! Почесний похід у право. Сотня ходом руш! В право глянь!!"

І рівний стукіт вояцьких ніг котиться громом по синяві.

Всміхаються сиві очі Ґенерала, хоч густі брови грізно насуплені. Хлопці машерують справно як колись... Усміхаються серцями до Ґенерала, хоч лиця як камінні. Так бувало і так має бути.

„Пане полковнику! Дякую, добре. "Спочинь" і відпровадити на кватири!"

А ці кватири такі як Ґенералова на Янівськім: два метри довгі, метер широкі і тихі-тихі...

"Діло", 6 липня 1938

ОСТАННІЙ НАКАЗ

отамана М. Тарнавського перед відходом його назад до австр. армії

П. Отаман Мирон Тарнавський, приказом Н. В. Кмди звільнений від обов'язків Команданта Леґіону УСС, видав отсей приказ:

Леґіоновий приказ ч. 8.

Лосяч, дня 8 січня 1918

З нинішнім днем передаю Кмду Леґіону УСС п. сотн. Осипові Микитці.

Відходячи з-поміж січового стрілецького товариства — дякую всім в імені власнім і в імені загальної нашої Справи за совісне сповнювання тих обов'язків, які на кождого з нас наложила отся важна хвиля, хвиля, коли постає і твориться українська держава, під якої будову клало свої кости і буйні голови стільки наших товаришів. Хвиля велика і святочна, на яку народ цілий століттями ждав! — і я вірю, що так, як досі, так і на будуче вкажеться стрілецтво гідним тої хвилі, гідним носителем тої ідеї, яка його покликала до життя. Я вірю в це і тому зі спокійним серцем покидаю стрілецькі ряди.

Дякую всім разом і кожному зокрема за ту прихильність і довір'я, яким мене всі наділяли. Той образ гарного співжиття задержу в пам'яті на завжди, а почувавбися я щасливим, якщо б серед Українського Січового Стрілецтва задержалася добра і щира згадка про бувшого отамана.

Пращаючи всіх кличу: При спільній роботі, може серед кращих обставин — до побачення!

"Діло", 1 липня 1938

Мирон Тарнавський (сидить) і Володимир Старосольський. Радзивилів, 1916 p.

Андрій Кігічак

ОСТАННЯ ДЕФІЛЯДА

У 20-ті Роковини похорону Генерала Мирова Тарнавського

"Свобода", 29 травня 1958

Останнього червня 1938 року облетіла лискавкою Край сумна вістка, що помер генерал Мирон Тарнавський, який ще так недавно, бо кілька тижнів тому, йшов був в лавах „старої войни" в зеленосвятковому поході на Янівський цвинтар у Львові, щоб віддати поклін Поляглим, колишнім воякам Армії якої він був командантом.

І так, як колись без поклику, по повороті з італійського фронту, ставали в ряди Української Галицької Армії у 1918 року, так і 2 липня 1938 з'їхались без наказу з найдальших закутин Західньої України, щоб віддати останню прислугу Тому, під якого командою переживали дні слави, дні підйому, дні пepeмог, а хоча б і спільно дні невдач чи хвилевого одчаю. Сказавши інакше, того дня змобілізувалась самочинно немундурована УГА. Тому сотник Андрій Палій при прощальному рапорті при домовині, оправдуючи той здвиг, зарапортував приблизно таке: ,,Пане Генерале! Голошу слухняно, що до звіту зголосилося кільканадцять тисяч Твоїх старшин, підстаршин та мужви. Вибач, що не в одностроях, та Ти не дав такого наказу. Вибач, що не справляємо Тобі похорону з гарматніми стрілами та жалібним верблем. Нині громить жалібний вербель - наших сердець. І заплакали по Тобі трембіти нашої Верховтни".

А відбувалися похорони зі Святоюрівської Гори, в мурах якої складено в уніформі знеможене боєвими трудами тіло Генерала, перед далекою дорогою. Це господар історичної Святоюрівської Гори, Митрополит Андрей Шептицький запросив Тіло в гості, як вияв признання заслуг Покійника, на який то жест могла здобутися лише людина такого великого формату, як незабутній Князь Церкви та Духовий Володар не тільки Галицької Волості, а і всього Народу.

І на подвір'ї цієї історичної, церковно-національної твердині, робили останню збірку недобитки трьох Галицьких Корпусів перед прощальною дефілядою: 1-ий під проводом пop. P. Коника, ІІ-ий - пop. І. Поритка і ІІІ-ий сот. Г. Турка. А лопотячі на вітрі перев'язані чорними стрічками синьо-жовті прапори, нагадували ті воєнні стяги, що їх вітало населення при чортківській офензиві. Може при Панахиді заупокійне „Вічная пам'ять" на ноту „Ой та зажурились" затінило на мить багаті спогади.

А по відправлених молебнях та панахиді під проводом Митрополита, почалася на площі перед храмом св. Юрія, перед уставленою там домовиною. остання дефіляда Української Галицької Армії,

Перша дефілює' „Молода Громада", якої члени - це колишні Комбатанти та воєнний актив м. Львова, замаскований в цьому товаристві, За ними представники колишнього українського уряду, а за урядом ЗОУНР дефілюють Інваліди, що їхні протези — це ті почесні відзнаки, на які не потрібно документів ні дозволів. На святоюрівській площі та сусідніх вулицях і в т. зв. Єзуїтському городі, по саму пошту, непроглядні маси народу, яким лише меґафони передають пepeбіг похорону, співів та церемоніялу.

А коли по закінченні дефіляди перед домовиною пок. пралат о. Леонтій Куницький відчитав перше св. Євангеліє, тоді уставився похід вже на цвинтар. Відкрив його отаман д-р Ст. Шухевич із своїм адьютантом, Петром Постолюком. Д-р В. Старосольський, чот. Дм. Паліїв і пop. Роман Купчинський несли на подушках бойові відзначення Покійника, а сурмач відограв уже над відкритою могилою, прощальне стрілецьке М. Гайворонського — „На cпoчинь".

І рушив вулицями Львова повагом жалобний похід, якого довжині, здавалося не було кінця. Серед німої тиші хтось у військових рядах піддавав півголосом до перших кроків протягаюче, повільне: “рааз, дваа, трии, чотири”, і т. д. І вдарив хор могутнє Нижанківського „Святий Боже", а десь з-позаду долітало не менш могутнє Матюка потрясаюче до глибини: „Помииилууй, помиилуй наас".

А над городом княжого Львова Духи Предків. Коли вдарили по всіх церквах дзвони, то почали розповідати не тільки історію своїх церков, а пригадувати і всіх володарів, королів, гетьманів, князів, треба тільки їх мову розуміти... Перший, то обїзвався з храму св. Юрія, фундованого нашими князями Руриками, де слухав Служби Божої Великий гетьман Богдан, коли облягав Львів. З-під Замкової Гори обізвались дзвони св. о. Николая, де молилися колись князь Данило, й його син Лев та їхні потомки, аж до останнього Юрія ІІ, втроєного найнятими злочинцями. Відозвався із найбагатшої у Львові Успенської церкви історичний „Кирило", який неначе б повагом пригадував, що життя дочасне, але вбожество не перешкоджає великим ділам, коли наші предки будували цей величавий храм у добі великого лихоліття. Сумний хоровід під звук хорів, оркестр, посувався у прекрасну погоду в сторону цвинтаря, а дзвони дзвонили і продовжували історію княжого Львова. Забрали голос і з церкви оо. Василіян, під яких опікою вкрилась славою ваша наука, якої відгомін доходить до Академій цілого світу, дармащо не чують її інколи і найближчі. Заговорила і церква-кріпость св. П'ятниць, в якій хоронилися колись наші предки, в добі лихоліття, в добі наїзду ворогів на город. Поза дзвонами св. Преображення, церкви св. Петра і Павла на Личакові, та оо. Редемптористів, і дерев'яної Чина оо. Студитів відозвалась, неначе б діточе сопрано на тлі того великого хору дзвонів, своїми дзвіночками, положена на окраїнах міста, церковця-сирітка ім. св. Володимира, сина Святослава, внука Ольги, родоначальника всіх фундаторів, і всіх жертводавців наших церков.

Заки дзвони видзвонили історію Львова, то кондукт зайшов на Янівське цвинтарище. І неначе б здрігнулися цементові хрести на могилах Українських Оборонців Львова, на прийняття у свої ряди свого Командаита. Вийшла назустріч із засвітів булава на чолі з полковником Bітовським. Побіч нього отамани Дудинський, Восвідка, Горук, сотники з Будзиновським. поручники з Нагайлом та Ннкораком, підстаршини з Мережком, та мужва з Цястечком на чолі. А за ними всі. про яких пісня говорить, що “пропало галичанам сорок тисяч цвіту".

Та і Новоприбулий мусів відповісти на прийняття контр-звітом, що ті, які Його сьогодні тут відпровадили „не схиляють вниз прапора". У тому же часі по надгробних відправах о. кан. Лаба прощав Покійника іменем Кир Андрея, д-р Кость Левицький від народу, а полковник Бізанц, у своєму останньому звіті запевнив військовим тоном про вірність ідеалам Генерала.

І спустили вниз домовину.. Під останній салют „на позір", сурмач відограв „на спочннь", а на домовину посипались грудки землі. Між ними і з урн принесених спеціяльними штафетами з родинного Генералові Радехова, з могили його батьків. З Mapкіянової Гори, з Маківки, Лисоні, та інших призабутих по стільки роках місцевостей. І сипали землю, як символ тієї Української Землі, за яку боролися полки, під командою Покійника. Смеркалося, коли докінчували записувати скромний вояцький гріб, як і скромним було життя Генерала. А трембітарі зпід Чорногори сповіщали своєю елегією „Вмерлої", що відійшов у засвіти Великий Ґазда, Великий Баца — Українського Войська.

Могила генерала Мирона Тарнавського на Янівському цвинтарі у Львові між могилами Василя Беня і Костя Левицького

Знимкував п. Ігор Мончук

Було вже доволі темно, бо в місті позапалювали вже світла, а над свіжим гробом ще стояли Його вояки. З-поміж хрестів у липневу ніч неслася лебедина вояцька історична пісня: „Ой поховали пана отамана в сирую землю, глибоко". А з-під цвинтарної брами відходили члени Української Галицької Армії, яка відбула в дні 2 липня свою останню дефіляду.

Родина генерала

Історія родини славетного генерала Мирона Тарнавського нагадує історію України. Усі члени родини були учасниками визвольного руху, зазнали репресій.

У Мирона Тарнавського було четверо дітей: двоє синів і двоє дочок.

На Янівському цвинтарі, неподалік від могили генерала Мирона Тарнавського поховано його дружину Марію Тарнавську та старшу дочку Марію.

У секретних матеріалах МГБ, що знаходяться у фондах Бродівського історико-краєзнавчого музею, є довідка про кулацьку сім'ю, виявлену в Бродівському районі 15 травня 1949 року.

„ Голова сім'ї - Тарнавська Марія Густавівна, 1882 року народження, проживає у Черниці Підкамінського району разом із внуками Коцюбою Яромирою Степанівною (1926 р.н.) та Коцюбою Зоряною Степанівною (1931 р.н.)", - йдеться у документі.

У графі „краткая економическая и политическая характеристика кулака" вказано: „Тарнавская М.Г. в с. Черница Подкаменского района Львовской области имела имение, где содержала постоянно несколько батраков, является женой генерала Тарнавского, который командовал в 1918 году Петлюровской армией при взятии гор. Киева. Дочь - изменница родины. Зять - Кацюба С.М. немецкий ставленник и активный бандпособник, осужден в 1949 году к 25 годам". Цей документ із написом „совершенно секретно" підписано тодішнім начальником Бродівського РО МГБ гвардії підполковником Губенком.

Така „небезпечна сім'я кулаків" безперечно підлягала виселенню.

Старший син Мирона Тарнавського Омелян у 1924 році поїхав на Східну Україну, де у той час проходила так звана українізація. Здобув в Одесі фах інженера. У 1937 році був заарештований і розстріляний.

Молодший син Мирон Зімовіт був студентом празької Політехніки, був знаний у "Пласті". Одружився з брідщанкою Ярославою Шуст. Пізніше працював інженером та директором електростанції в Бродах. Був у дивізії „Галичина". А після поразки під Бродами перейшов до УПА. Провів у совєтських концтаборах 10 років. Помер у Владімірській області.

Про те, що він був в УПА, свідчать спогади Миколи Григоровича Батенчука 1919 р.н. з села Дубини Бродівського району. Він згадував, що зимою 1944 року, коли була облава, втік до лісу. „І ззаду нараз: „Руки вверх! - розповідав п. Микола. - Тридцять конів нарахував прив'язаних там. З другої хати через дорогу переходить їх двоє. Один з них каже: „Ви - Батенчук? Що Ви тут робите? Я глянув : „Гей, де я тебе видів?" А він був при есесах капітаном, Тарнавський фамілія його. Був при есесах - в мене в саду штаб мав. Він мене впізнав і визволив. Він був з партизанами волиняками кіньми.

Наймолодша донька Мирона Тарнавського Анна була лікарка. У 1940 році заарештовано її чоловіка, Романа Яновича, який був сином священика. А у вересні 1945 року Анну замордували совєтські солдати.

Старша дочка Марія та її чоловік Степан Коцюба також мали медичну освіту. Марія була лікаркою УПА. За це її було заарештовано на 15 років каторги та 5 років позбавлення громадянських прав. Її чоловік Степан Коцюба працював головним лікарем Бродівської районної лікарні. Згадують, що він був веселий, енергійний і життєрадісний. На вигляд як дві краплі води схожий на класика української літератури М. Коцюбинського. В кінці 30-х років років Степан та Марія працювали у різних містах. Він - у Бродах, вона в Радивилові. Подружжя мало великий авторитет та повагу в місті та районі. Доктора Коцюбу за те, що лікував вояків УПА, було ув'язнено на 25 років. Він помер у таборі. Дружину та дочок також заарештовано. Вони перебували в різних таборах і нічого не знали одна про одну.

У секретних матеріялах МҐБ, що містяться у фондах Бродівського історико-краєзнавчого музею, є довідка про стан оперативної роботи Бродівського райвідділу МҐБ Львівської області. Тут під грифом „совершенно секретно" сповіщається, що заарештований „активно разрабатывавшийся кадровый националист - Кацюба, пробравшийся на должность заврайздравотделом и систематически оказывавший медицинскую помощь бандитам...". У цих же документах йдеться і про те, що доктор Коцюба входив у комісію, що набирала добровольців до дивізії військ СС "Галичина".

Родина генерала Тарнавського довший час жила у Золочеві, на вулиці Січових Стрільців. Будинок Тарнавських було зруйновано під час другої світової війни. Найдовше у цьому будинку жила донька генерала Марія Коцюба, мати Зоряни Колодницької та Яромири Коцюби.

„Пригадую собі цю тендітну, худорляву, вже немолоду жінку з енергійним виразним обличчям, з сивою косою, що віночком обвивалась навколо голови, з проникливим вдумливим поглядом добрих очей, які випромінювали мудрість і спокій, викликали довіру. - Так описує доньку генерала у газеті „Народне слово" за 1997 рік Христина Присяжна. І ще, - То була людина віддана благородній справі, людина високих моральних засад, великої культури і ерудиції, донька своєї землі, свого часу". Залишивши хворого чоловіка та двох доньок з бабусею, Марія Коцюба пішла в УПА. Як лікар, врятувала не одного вояка. Схопили її якраз тоді, коли Марія рятувала життя дівчині-партизанці. А потім були тортури, сталінські концтабори, непосильна праця у шахті. Пізніше, коли була лікарем у табірному шпиталі, рятувала знесилених в'язнів, ставлячи їм фальшиві діяґнози. Завдяки їй не один в'язень мав змогу набратися сил у шпиталі, де харчування було дещо кращим від табірного. Померла Марія Коцюба у 1976 році.

Нині з найближчої родини генерала Тарнавського залишилася тільки онука - Зоряна Колодницька, дочка Марії Коцюби. Зоряна добре пам'ятає, який вигляд мало генералове обійстя у Золочеві, бо вона деякий час жила тут разом з бабусею. Згадує також, яким було помешкання у Черниці. Пам'ятає тогочасні Броди і гімназію, у якій навчалась.

На фасаді сучасної гімназії ім. Івана Труша у Бродах встановлено пам'ятну дошку з написом про те, що тут навчався славетний генерал. Її виготовив скульптор Андрій Возницький.

Зоряна Колодницька також була на засланні. Її, молоду дівчину, яка тоді навчалась у Львівській політехніці, було вивезено на 10 років. Нині Зоряна живе у Львові, має троє дітей, п'ятеро онуків. Усіх їх намагається виховувати в національному дусі. Над ліжком одного з онуків висить портрет генерала Мирона Тарнавського. „Кожного ранку, - говорить п. Зоряна, - коли внук пробуджується, я кажу йому: „Скажи добрий день своєму прапрадідові".

З книги Олега Панькевича "Генерал Мирон Тарнавський" http://shron1.chtyvo.org.ua/Pankevych_Oleh/Heneral_Myron_Tarnavskyi.pdf

Львів'янин, який любив своє місто понад усе...

Др. Олександер Надраґа, 1920-ті роки*

 Олександер Надраґа,

львівський правник, доктор права, професор римського та цивільного права; професор Українського таємного університету (1921—1925), надзвичайний професор Теологічної академії, доцент Львівського університету (1939-1947). Дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. 30 червня 1941 року був серед підписантів Акту відновлення державности України.
* 15 жовтня 1885, Бережани — † 3 квітня 1962, Самбір

"Це був львів'янин, який любив своє місто понад усе. Він писав чудові, найкращі у ХХ столітті нариси про Львів, про його вулиці і парки, але тоталітарна влада лише за це засудила його разом із родиною до 12 років сибірського заслання без права повернення до рідного міста." (с)
Книжку Олександра Надраґи "Серед львівських парків" 2004 року видала літературна аґенція "Піраміда".
...До Львова Надраґи потрапили наприкінці XIX століття. Олександер приїхав до Львова вчитися в гімназії з Бережан. Його батько, Антін Надраґа, був державним службовцем у Бережанах, а дід по батьковій лінії, за спогадами сина Богдана, був дуже активним священиком: він разом з іншими мешканцями намагався перетворити польський костел на церкву, бо в селі тоді жили переважно українці. За це поляки на кілька днів закрили його в костелі. Цілком можливо, родина має румунське коріння, бо слово «надраґа» в перекладі з румунської означає «штани». Такі прізвища можна зустріти на Прикарпатті й Гуцульщині...
Дружина проф. Олександра, Теодозія, уроджена Туна, донька священика зі Старосамбірщини, лікарка за фахом, була сотником Української Галицької Армії. Згодом працювала педіятром у «Народній лічниці», у «Порадні матері і дитини», шкільною лікаркою.
...У жовтні 1947-го всю родину виселили зі Львова з конфіскацією майна на спецпоселення до Західного Сибіру — до Анжеро-Судженська. Перебуваючи на засланні, проф. Олександер Надраґа не полишив наукової праці — написав підручник з римського права. 1957 року родину звільнено зі спецпоселення, проте без права на проживання у Львові. Нелеґально повернулися до Львова. Кілька років Олександр та Теодозія прожили в панства Рудницьких, які дали їм прихисток, згодом переїхали до Самбора...

На засланні в Анжеро-Судженську, Західний Сибір

Родина Надраґів на засланні в Анжеро-Судженську

ВЕЛИКИЙ ЛЬВІВ'ЯНИН
Спомини сина, відомого львівського лікаря Богдана Надраґи 

http://postup.brama.com/usual.php?what=49180

 Д-р Олександер Надрага

ДВА МУЖІ
Львівські вісті
23.05.1942
Поміж моїми паперами знайшов я зовсім випадково начерки двох моїх спогадів з 1934 та 1938 рр. Коли у Зелену неділю підемо всі поклонитися спільній могилі обох Великих наших померших на Янівському цвинтарі, подаю оба ті мої спогади, щоб хоч в цей спосіб причинитися до звеличання їхньої світляної пам'яти.

Знимкував Ігор Мончук

І. ПАН ПРЕЗИДЕНТ [Кость Левицький]
(1934 р.)
Я раз не міг погодитися з Паном Президентом щодо часу. На Його думку у вересні Домінікани дзвонять в год. 5.30 ранком, а на мою думку дзвонять вони аж до жовтня вже в год. 5-тій, а в 5.30 дзвонять Кармеліти. Спір донині не вирішений; я свято переконаний, що по моїй стороні слушність тимбільше, що вікна моєї спальні виходять на Домініканську площу, ратушевий годинник також ліпше чути в моїм мешканні, чим у Пана Президента, а зрештою мою думку поділяє моя жінка, якої погляд для мене хоч-нехоч більш авторитетний, чим навіть ігуменів обох дотичних монастирів.
Зрештою годинники Пана Президента не помиляються навіть на мінуту, як ні на мінуту неспізнається ніколи їх Власник.
І ще одно: в цих ранніх годинах Він вже сидить при своїм бюрку! А роботи в нього багато! Зближається ювілей його найдорожчої установи, Союзу Українських Адвокатів. Ось і треба щераз переглянути надсилані друкарнею коректи до "Альманаху", чи в них не залишиться якесь невмісне слово або друкарський чортик, чи може не пропущено там якоїсь інтерпункції, треба підготовити денний порядок п'ятдесят і котрогось засідання Виділу в останньому адміністративному році, а навіть зарядити перманентні засідання день по дневі, бо ще так багато справ не поладнано! Треба провірити, чи цей або інший член Виділу зробив точно те, що йому поручено, чи розіслав запрошення всюди, де належало, бо "молоді панове можуть щось забути! От, бідаки, зажурені вічно злиднями нинішніх днів! А тут не знати, чи замовлені залі, чи в них буде досить крісел, чи буде окремий стіл для референтів".
Чи при такій праці помилка неможлива? Бо я молодший від Президента чверть століття, в тім часі переглядаю що найбільше "Neues Wiener Jurnаl" і пр. ось як нині передаю жінці, що рівно ж вже не спить і читає якийсь часопис, зміст звіту з посвячення у віденській церкві св. Варвари пропам'ятної таблиці в честь 20.000 поляглих з 6, 9. 24, 58, 77 і 95 українських полків піхоти, в часі якого по зложенні вінків з припоручення їх Величества Цісаря Оттона і Цісаревої Зити український церковний хор " хор "stimmte das weihevolle Totenlied "Kru-Kru", а почесна чета віддала "mit einer Generaldecharge den toten Helden die letzte Ehre". І хоч в тій хвилині також і я думкою лину по зілляних нашою сердечною кров'ю побоєвищах сербського, російського, італійського і семигородського фронту одначе ця моя думка не працює так інтензивно і не роздрібнюється в такі подробиці, як нашого Президента.
Гай! Гай! Без праці нема для Президента життя. Десь той Ганкевич не може знайти потрібного протоколу якихсь загальних Зборів; однак нема страху, бо у Президента є точні записки. Навіть якби протокол не знайшовся, зреконструуємо його легко. Таксамо, як наш Президент зумів кожної хвилини у день і в ночі здати найдокладніший звіт з кожного почину, до якого приложив свою руку, з кожного свого слова, з кожного свого почерку пера, що їх висловив чи написав продовж, я знаю може пів-століття.
А вже "тристадвадцятий, здається, товариш просить приняти його в члени С. У. А.! Вітаємо, вітаємо. Вже лише одна третя товаришів не є нашими членами! Дивіть, який об'ємистий звіт прислала Коломия! Снідання? Ждіть, бо загириться мені подання "младенца" Н. Н! Приняти його в надзвичайні члени С. У. А ! По. цей Назарук у своїм протоколі пише навіть, що мій Стефаник не міг на час виконати свого приділу, бо поїхав на весілля Кравцева!"
І як можна не любити такого Президента?

"Пустий" день, як багато їх тепер у мене і моїх Товаришів. Заступив термін, за який гонорар Бог дасть, настрашив другого клієнта, якому сказав, що саме вписове до позву буде коштувати сто золотих; іншому, що мені пропонував перевести процес на мій рахунок, подякував за довір'я. Від трьох днів заінкасував готівкою за "упоминаючий лист" 3 зол. Насуваються чорні думки. Приходить возьний зі скарбового уряду... Перепрошую Товариша-апліканта, що не можу його вписати у мене, бо вже маю іншого; прощаючи мене, він заявляє, що вже рік шукає патрона. Смеркає, я не відкручую світла. Думаю над тим, чим покрити найконечніші видатки найближчих днів. Дзвонить хтось. Входить один з поважніших старших від мене Товаришів й оферує мені купно трьох стемплевих значків по 33 сот., бо не має на нафту... Подаю йому без словечка одного золотого, а він в своїй докладності звертає мені увагу, що винен мені 1 сот. Виходить. Я обертаю нервозно в руках три значки і з трудом здержую сльози. Кімнату сповиває темна ніч. Ратушевий годинник починає бити чотири чверті сьомої. Знову дзвінок. Маєстатична стать Президента входить в кімнату. Я зовсім забув, що нині у мене в сьомій годині засідання Виділу, що зогляду на дуже близький ювілей і Загальні Збори С. У. А. урядує день у день.
Всі мої злидні, що важким тягарем обсіли мене, щезають в одній хвилині. Президент сідає і з місця поручає мені якусь "ювілейну" справу.
Я стаю на позір і кажу рішучо: "Приказ! Пане Президенте!"

Знимкував Ігор Мончук

ІІ. НЕМА ТАТА... НЕМА! [Пам'яті Мирона Тарнавського]
(1938 р.)
Було це в п'ятницю, другого дня по смерті Вождя. Раннім ранком вертався я зі Святоюрського Собору, де поклонився мощам Покійника і змовив за Його душу Отченаш. Коло головної брами капітульного дому звернули мою увагу дві сумні постаті. Напевно були це робітники і напевно були це львовяни. Це вже так є, що ми "львівські діти" пізнаємо себе всюди на перший погляд. Щось вони говорили, ті два робітники; певно про Вождя. Чую. як один каже до другого: "Нема нашого Тата!" І сльозами заповнилися його очі, а другий йому відповів: "Нема!" — та рівно ж став плакати. Із виснажених довголітною нуждою та безробіттям лиць полилися робітничі сердечні сльози і впали на твердий брук святоюрського подвір’я.
Якби я тільки міг, зібрав би обережно ці сльози в золотий медаліон, відкрив би домовину Вождя та зложив би цей медаліон в ліву горішню кишеню Його генеральської блюзи над самим Його серцем.
I якби в очікуванні на цей великий день, в якому сурми на всій Україні закличуть: "До бою!". Його серцем трунув часом неспокій і зневіра на спомин кошмарних листопадових львівських днів вісімнадцятого року, тоді певно великою його розрадою та цілющим бальзамом стануть ті львівські робітничі сльози, що лилися за Ним, їхнім Татом дня другого липня тисяча дев’ятьсот тридцятьвосьмого року.
Але вірю, що і без того покотилися ті сльози в гору, дісталися до домовини Вождя та спочили, як головка найдорожчої дитини, на його серці...
І здається мені також, що не переважив оцих сльоз ні плач верховинських трембіт зі Святоюрського Собору та на Янівському цвинтарі, ні тисячні карні чвірки Його бувших стрільців і громадян цілого краю, що передефілювали перед його домовиною, ні жалібний гомін дзвонів на всій Галицькій волості, ні пісня "Видиш брате мій", що у чудовий липневий вечір поплила з янівського узгіря далеко-далеко та спочила по всіх стрілецьких могилках цілої України, ні превелика радість львівського гарнізону Його війська, що дістався тепер під безпосередню команду свого самого Начальника Вождя, який спочив поміж рівними рядами його вояцьких намогильних хрестів, ні навіть гордість княжого города Льва, що рік в рік своїми руками кластиме на Його могилі червону калину як це Він власноручно робив ще дня двадцятого червня цього року на могилках своїх стрільців там, де двадцять днів опісля положили Його самого.

https://zbruc.eu/node/66356

Др. Олександер Надраґа

СЕРЕД ЛЬВІВСЬКИХ ПАРКІВ

[Розділи з однойменної книжки]

VІІ. Кол. палата і город Яблоновських.— Залізна Вода. — Софіївка. — Персенківка.

Вертаючись з Погулянки вулицею Кохановськогo, а далі Шевченка, Зеленою, опинюємося в околиці міста, що її від 17-го століття назвали "Скалкою", а яка обіймала горішню вулицю Зибликевича, вулицею Яблоновських зі Штілєрівкою і навіть з т. зв. Залізною Водою. Нині тільки маленька вуличка На Скалці пригадує назву цілої тієї околиці, бо давніші назви вулиць, що там перебігають змінено так, як це тільки у Львові моглоб статися. Бо що там якийсь Краків, Відень, Прага, Рим, в яких до нині залишилися назви вулиць, як і з прадавнини. У Львові все робилося під знаком т. зв. патріотизму. Як поширювано Львів, то вже на початку стежки, де лежала купа сміття, можна було бачити обчімхане cyхiтниче деревце, з набитою на ньому емальованою таблицею і прізвищем якогось заслуженого львов’янина чи не львов'янина. Але вкінці і Львів годі було поширювати на дальші пустарі й мокляки; що ж тоді зробити з дальшими кандидатами на увіковічнення? Овва! І "батьки міста" находили спосіб. Розпарцелювали якусь вулицю на дві, або три частини. Ця манія довела до того, що прим. Городецька вулиця зачинається фактично двічі, і цілий ряд реальностей на ній має ті самі числа. Це перехрещування вулиць почало осягати свій кульмінаційний пункт від 1915 р. Від того часу деякі вулиці змінювали назву вже по кілька разів, так що і старому львов’янинові крутиться все в голові і він не годен у цих назвах визнатися.

Яка ця гориста околиця "На Скалці" мусіла бути колись гарна, про це здогадуватись нам можна нині тільки з терасово розміщених там крутих вулиць та побудованих при них кам'яниць та віль. Зеленіли городи, що їx місто арендувало підміщанам, пахнули пасіки і сіножаті. Долиною плила круто срібна лента Полтви, клекотів громадський млин, а від вулиці Пелчинської простягався став. В 1648 р. наступав звідси на Галицьку Браму, що містилася на перехресті вулиці Галицької і Собіського, гетьман Хмельницький з Тугай Беєм, у 1672 р. стояли тут волинські війська, як частина aрмії Магомета IV, і звідси вони з-поза окопів обстрілювали місто, а в 1695 р. був тут довго обоз Яблоновського, що так і "засидів" для себе цілу ту околицю. Похований він в костелі єзуїтів, а його пам'ятник переносили декілька разів по місті, тепер він стоїть на Трибунальській площі. Я маю злість на того Яблоновського, бо мусів серед тріскучого морозу на припоручення мого географа, д-ра Нітмана з І гімназійної кляси відрисовувати з його пам'ятника, що стояв тоді на Гетьманських Валах проти нинішнього Промислового Музею і недалеко Оперного Театру, що тоді саме будувався, його гepб та виписували понад тридцять міст і околиць, в яких він воював. Пізніше я бачив, як його покраяли на кусні, перенесли на Трибунальську площу напроти єзуїтів і малювали на різні кольори, а з цього приводу мали львівські фейлетоністи тему до фейлетонів. Яблоновський побудував був собі на Скалці велику палату, зaвів англійський парк та прикрасив його вісьмома чотирикутниками лип. Там приймав він Августа II, там улаштовував великі фестини. Наслідники Яблоновського, а передусім його синова Іванна, марграфиня де Ветуне, була запопадлива господиня і старалася, за допомогою цілої низки процесів з містом, поширювати свій стан посідання і власности на сусідню юридику і громадський млин. Останній власник, Яблоновський, завів тут літній театр під голим небом, зі сидженнями на сплянтованому у три кондиґнації узгір'ї. Тут грали в 1802 р. премієру "Краковяци і ґуралі" Коженьовського, а п'єсу "Ізкагара" тягнули від вечора до сходу сонця, коли власне мала прийти сцена з тим сходом. Викликало це, очевидно, величезний аплявз у глядачів. У тому теж городі пустили вперше у Львові в 1792 р. бальон. У 1822 р. купило палату з приналежними до неї городами австрійське військо. Закватирувалися тут спершу австрійські гренадири, опісля ляндвера (Краєва Оборона) i 15 полк піхоти. У 1877 р. була приміщена при площі Яблоновських перша краєва вистава. Був там дерев'яний будинок для промислу і рільництва, перед котрим уладжено кльомби і водограй, за ним стояли шопи для худоби і коней, на боці під голим небoм приміщено рільничі машини, павільони приватних виставців і буфетові будинки. Найбільше число відчідувачів осягнула вистава 9 вересня 1877 року, коли то зібралося тут аж 840 осіб. З цього приводу був такий великий натовп, що аж паням обривано сукні.

В касарнях відбувалася бранка і т. зв. "мустерунки". Також я ставав до такого "мустерунку" і він коштував мене повище двох і пiв poкiв військової служби, але якось щасливо "виховався". Нині ті касарні здебільша спалені. За Польщі на частині цієї реальности побудовано офіцерську оселю, а її головну вулицю названо Черешневою, від черешневих дерев, якими обсаджено її хідники. Хоч частина тих дерев усохла, а частину вирубано, раджу передусім молодим парам перейти кілька разів цією вулицею, "як зацвітуть черешні". Крім цього місто побудувало там недавно кpитy пливальню, одну з найбільш модерних і найкращих в Европі; коштувала вона 382.000 золотих. Тепер може там вчитися плавати й уладжувати плавацькі змагання також і наша молодь.

Від цієї плавальні переходимо улаштованою теж недавно біля величезної кам'яниці Суспільної Обезпечальні і прикрашеною сквером поперечкою на вулицю Яблоновських, звідси скручуємo ліворуч і вулицею cв. Софії переходимо на вулицю Снопківську, щоб нею, або вулицею Дверницьких дістатися до парку Залізної Води. У вилах цих обох вулиць, напроти Промислової Школи, будують новий монументальний костел св. Вінкентія і Павльо. Дотепер побудовано вже величезне бетонне підземелля цього майбутнього костела з дуже просторою залею. Але вже нині уладжено в цьому підземеллі просто вибагливо костел і в ньому відправляються від довшого часу правильно богослужби. Це все зроблено майже в одну мить, бо ще за больщевиків були там склади харчових продуктів. Мусимо подивляти наших сусідів і, здається, далеко нам до їх наслідування, а навіть до збереження принайменше того, що там нашого в цій околиці залишилося. Бо маленька, хоч яка симпатична, церковця оо. Редемптористів при вул. Зибликевича просто не всилі примістити навіть дрібну частину наших вірних цієї величезної дільниці.

На початку парку Залізної Води побудовано в роках 1933–1934 купальний басейн, що має 3000 кв. метрів поверхні. Його забезпечують у воду два джерела видайности 15 до 18 тисяч літрів свіжої води на годину. Там побудовано уладження, що забирають чи пак фільтрують залізо, яким переповнена вода в обох джерелах. В басейні є окремі плиткі місця для дітей, окремі, глибші, для старших, а глибина для плавунів при скічні має 3 метри. Положення басейну серед узгір Красучина і парку просто чудове.

Сам парк у своїй перевазі — це найстарший у Львові ліс. Майже всі дерева, а саме бyки, граби, явори, берези і вільхи доходять там до сто літ. Повітря там чи не найкраще, тим більше, що росте тут і багато шпилькових дерев і при цьому багато тут романтизму, багато просто вимріяних для відпочинку місць. Одначе чомусь небагато людей сюди ходить. Передусім наших. А в давніших часах мандрували сюди на цілий день цілі процесії львівських родин з дітьми, нянями і провіянтом, при чому в корчмині біля ставку можна було напитися доводі темного винницького пива. Був тут навіть колись, зрештою короткий час, літній німецький театр Франца Кратера.

Колись, за молодих років, я там бував нераз з "нею" і на пам'ятку наших прекрасних хвилин відважився раз навіть вирізати на старезному буку ініціяли наших імен та злучив їх, очевидно, серцем. При тому була гаряча дебата, чи серце має бути пробите стрілою чи ні, та чи під ініціялами мають бути вирізані наші кляси, себто VІІ, а (моя) і VII без "а" (її). Рішили ми вкінці, хоч з болем серця, відступити від цього, бо жаль нам було деревини і ми перепрошували її за жертву нашому коханню. Взагалі тодішні старші і молодь вміли шанувати прилюдне добро. Нині то травником на площі св. Юра іде собі (хоча стежка навіть суха!) така воєнна, побілена, помальовaнa і напарфумована срібна лисичка, щоб тільки не оббивалися часом об якийсь камінчик носики її чобітків, а рівночасно її молоді, багатонадійні лисинята ломлять собі на батіжки кущі і зривають з них квіти з галуззям. А мамуня-лисичка така вдоволена, що її челядь так високо вміє своїми лапочками досягнути і так скоро втікати перед старим глядачем скверу та пригадує собі вчорашні герці своїх потіх в родинному селі та містечку. Тільки про те село чи містечко — не дай Боже! — не можна ані словечком згадати на прийнятті у вуйця-вовчика: ми ж чейже всі давно у Львові осілі великі промисловці! Буде там, дітоньки любі, багато солодкого винограду і будуть інші делікатеси, тільки щоб гості надто не попились і не побилися при картах, як оноді у стрийця Рильця, та не поплямили перських диванів...

Чарівною є полянка у горішній частині парку, чарівні узбіччя і прогалини в тій частині, передусім під вчасну весну. Мов ті мрії ученика 7-ої кляси, мов залюблені очі його ровесниці. Тоді, коли "всяке дихання" жде нетерпеливо на велику хвилину обнови усієї природи, коли воскресаюче життя рве з дня на день, з години на годину, зимові в'язи і вірить, сильно вірить, що мусить перемогти царівна весна, що вона мусить скинути там, у глибокий яр, усе, що темне, брудне, підле, еґоістичне, що вона мусить влити у нерви і старця і молодика міць та силу, на яких можна опертися, з якими можна йти сміло вперед та все вище і вище!

VІІІ. Площі Сокола-Батька і Великого Лугу. — Сумежні зеленці і грища. — Cвiтeзь.

Пригадаймо собі, шановні читачки й читачі, одну ясну, теплу і ще свіжим подувом весняного зефіру розколисану, червневу пополудневу львівську неділю з-перед п'ятнадцяти, десяти і навіть декількох років. Всі майже трамвайні лінії, а зокрема "десятка" і надчисельні вози, що прямували в сторону вул. св. Софії, Понінського, були виключно в нашому посіданні. Те саме було з таксівками і тими нечисленними кінними вегікуками, що збереглися ще у Львові. А рівночасно непроглядні маси заливали вулиці Стрийську, Кадетську, Вулецьку, Понінського і Стрийський парк. Від часу до часу сирени вантажних авт Маслосоюзу і Центросоюзу промощували собі дорогу, а на тих автах наші найменші з львівських захоронок "Рідної Школи". Ось уже всі річки людських голов злилися в одне море глядачів на площі Сокола-Батька. Всі дивляться нетерпеливо в її ліву сторону, звідки виглядають дерева садку і мури малого будинку; та частина Українського Городу служить убиральнею і кулісами для наших малих акторів сьогоднішньої святочної імпрези. Але ось розлягаються бурею оплесків й оклики. Львів вітає свого Митрополита, якого авто в'їжджає поволі на майдан та стає на почесному місці біля оркестри і трибуни для керманичів вправами.

Гомін трубки, звуки маршу і починається святочна дефіляда. Попереду йдуть маціцькі квіти, гриби, женці й козаки, і ледве це відросло від землі своїми малесенькими ноженятами дрибцяє вперед, а яке воно гонорне! Якби я тільки міг, взяв би цього квіття цілий оберемок у свої руки і до нестями обцілував би. А потім ідуть народні школи, далі школи середні, між ними жіночі гімназії. Замикають похід здисципліновані відділи торговельної і ремісничої молоді, надійні підвалини нашого міста. Дефіляда скінчилася. Знову знак сурми й оркестра піддає масі пepшi тони національної молитви. Все з повагою встає і далеко по Львову несеться гомін гимну-молитви: "Боже Великий".

По цім офіціяльнім вступі почалася дальша програма — забави і вправи. Ось розв'язалася пречудова китиця цвітів і замайоріла на зелені майдану. Радіє блакить неба, сміється сонце золота і ця радість розливається по цілому майдані та небавком охоплює усіх: і того елеганта, що в першому ряді крісел, і ту бідну бабусю біля паркану, і того львівського вуличника-вітрогона на дереві. Аж ось відділ малих козарлюгів з кривими шаблюками, зі своїм "отаманом", кидається на бісурменський табор, pозбиває йoго й визволяє братів з неволі.

В дальшій програмі масові вправи. Вправляє Львів, Перемишль, Станиславів, Коломия, Тернопіль, Дрогобич — уся Галицька Земля. І в усіх одна ціль, одна мета. Такі масові вправи для молоді — це показ послуху, справности й дисципліни. Їх розуміють батьки, їх відчувають приявні — цілий майдан гремить від оплесків по кожній точці. А потім чудові танки женців зі серпами, аркан, гопак й на закінчення попису штудерні вежі торговельної і промислової школи та відбиванка.

Свято покінчене. Козаки, турки, женці, метелики, гриби, маки, ромени вертаються під опіку мамів і татів, юрба переливається крізь ворота від Стрийської і майдан-господар сідає перетомлений, але заразом ясніє вдоволенням та гордощами.

І мав він право бути гордим. На стільки цим щорічним святом молоді. Адже він служив добрі роки осередком розваги і спорту для українського Львова. Та не тільки Львів склався на його викупно, але сміло можна сказати, що на нього робили збірки українці з п'яти частин світу. Чи пам'ятаєте, читачі, з того маленького хлопчика з пропагандової видівки, що сидів на власному квадратовому метрі? Та це була не тільки пропаганда, але й справжня дійсність і багато таких наших малих громадян зрікалося всіляких своїх приємностей, забавок, солодощів при різних нагодах, щоб тільки мати "свій метр". А батьки з цілою готовістю годилися на таку зміну і раділи своїми патріотичними нащадками. І бідна служниця, і звичайний денний робітник, і найнижчий урядовець складали роками свої лепти на купівлю цього українського городу.

В кожну неділю і кожне свято багато наших людей мусіло обов'язково "зачіпити" цей город, сісти хоч би на малу хвилинку під його липами, обійти його, як добрий господар обходить своє господарство, подивитись, чи паркан цілий, вбити порядно цвях на його дошці, що попускав, усунути папірчик чи рештки їжи, що їх десь часом залишив якийсь менше культурний "гість", а передусім помилуватися на часті змаганя в різних ділянках спорту.

Очевидно, першенство мав копаний м'яч, при чому фавориткою українських громадян була "Україна". То й усі її змагання за мистецтво А-кляси і дальше змагання з закордонними репрезентативними дружбами (як напр. з чеpнoвецьким "Довбушем", нашою ужгородською "Pyсею", будапештенським "Будафоном" (т. д.) були для кожного, головно молодшого львівського українця, предметом найгарячішої дискусії, передбачувань та осудів тижнями наперед та потім. І займав цікавий глядач, проти всяких правил фізики про містоту тіл, кожний клаптик площі, непризначений на грище, та обсідав кожну галузку сусідніх дерев; і навіть кожна дірка і кожна щілінка в паркані були заткані цікавими очима. А степениця була найкращим доказом солідности її будівничих і я сумніваюся, чи желізобетонна будівля могла б краще видержати той незвичайний тягар людських тіл. З долини, з гори та з усіх боків розлягалися голоси: "Україна" темпо-о-о!" Кожний "кікс" був п'яти п’ятнований, "караванярі" були бідні, а вже найбіднійший був нерідко суддя — "кальощ", якому з усього серця радили, щоб він радше "канарки доїв", як має так "несправедливо" суддювати. А коли "Україна" чи інша фаворитка здобула ворота, то ввесь майдан вив з радости і потім довгий час скандував: є, є, є, є! Поважніші знавці дискутували спокійно про змарнування т. зв. певної позиції перед воротами противника через непотрібне очікування "не знати на що", про розпучливу оборону противника чи про злу тактику оборони, про слабку працю поночі, про жажду перемоги української дружини і т. д., і т. д.

Або як то деякі панове пильно стежили за грою дівчаток у ситківку чи за рівними їх вправами та бігами, за що родинна рада знавців з останньої четвертини минулого століття була б відреклася тих дівчат урочисто і амнестіонувала їх хіба тільки тоді, коли б трапилась їм якась "концептова партія"'. Але чи ц. к. концептовий практикант, або ц. к. гімназійний суплент зблизився б був-тоді до панночки, яка робила зі себе "публіку" у спортових штанцятах і через те стягнула на себе навіть гіршу інфамію, як театральні акторки?...

Не довго натішилося yкраїнське громадянство своїм городом-майданом. Одного разу згоріла "припадково" вночі його степениця, пізніше, в першій половині квіття 1938 р., доручено Краєвому Союзові Кредитовому, як табулярному власникові майдану, письмо Окружного Уряду Будівництва ч. VІ. з 24. ІІ. 1938 г. ч. 891 — 2/IV, з повідомленням, що цей Уряд має, у виконанні рішення Міністерства Військових Справ ч. 8915 2/Z з 4. ІІ. 1938 р. перенести набуток цього майдану в користь Державного Cкарбу — Військового Правління і тому Уряд Будівництва просить повідомити його до сімох днів, чи КСК хоче добровільно майдан продати і по якій ціні від гектара. КСК вияснив, що він тільки формальний власник майдану, бо фактичним його посідачем і власним є Т-во "Сокіл-Батько", а радше увесь український народ, що десятки літ складав датки на сплату цього майдану, й тому не може його за ніяку ціну перепродувати. Віце-міністр військових справ, ген. Літвіновіч, вияснив на українські інтервенції, що вивласнення переводиться на цілі оборони держави й тому не має від нього відклику, а тому, що уряд не хоче позбавляли українців спортового майдану, то готовий замінити його на інший відповідний. Одночасно введене приспішеним темпом вивласнення. Не поминали протести краю і навіть спрямоване до президента держави телеграфічне прохання, підписане всіми центральними установами українців y Канаді. Врешті дня 27. ІІІ. 1939 р. доручено КСК, як табулярному власникові, і "Соколові-Батькові", ужитківцеві, рішення Львівського Воєвідського Уряду про зайняття майдану в постійне посідання на цілі, зв'язані з обороною держави, в користь Державного Скарбу (Військове Правління), з поученням, що ракурс від цього рішення можна внести до сімох днів, однак він, з уваги на прилюдний інтерес, не має здержуючої сили. Ще на годину перед дорученням рішення перебрала військова влада майдан у своє посідання, наказуючи рівночасно власникам забрати собі до 48 годин живий і мертвий інвентар. Відшкодування мало бути устійнене до 3 місяців від хвилини зайняття площі, але до цього устійнення, як нам відомо, не дійшло, як і не полагоджено ракурсу КСК і С.-Б., бо вибухла війна. Лише 14. 6. 1939 р. з'явилися представники С.-Б. у Воєвідському Уряді, щоб вислухати його пропозицій щодо винагороди в натурі за вивласнений майдан. Старшина С.-Б. розглянула тi пропозиції на засіданні й вирішила, що ніодного з чотирьох запропонованих об'єктів не можна навіть порiвняти з майданом С.-Б., бо вони анi своїми розмірами, ані положенням, не надаються під будову спортового стадіону, до чого була призначена площа С.-Б., набута на цю ціль жертвами одного українського покоління. З наведених причин Старшина С.-Б. не бачила ніяких підстав до poзгляду рекомпенсати в натурі. На це представники влади заявили, що внаслідок цього справа піде своїм законним шляхом.

Наше громадянство рятувалося по описаному вивласненні, як могло, і йшло в комірне до сусідніх грищ: "Т-во забав і рухових гop", "Погоні", "Чорних", "Робітничого Спортового Клюбу" на Богданівці, або навіть аж за личаківську рогачку до "Гасмонеї". Найбільше завзяття у вишукуванні якогось нового майдану пpоявив "Великий Лyг". Йому вкінці удалося взяти в уживання від о.о. Василіян їх город на розі вулиці Івашкевича та Вулецького корса, на якому він з великим накладом праці передусім своїх львівських членів, ремісників та робітників, уладив грище і сидження для глядачів на сплянтованому в кількох кондиґнаціях узгір'ю. А вище уладжено привітні стежки з лавочками й обсаджено ввесь город деревами і кущами, так, що "Великий Луг" дав своїм членам і загалом українському громадянству привітне місце для відпочинку й розваги та створив для них "фабрику свіжого повітря". Остаточно могли там відбуватися лугові й інші спортові змагання і навіть відбулося в цьому городі 4 червня 1939 р. останнє перед війною Свято молоді шкіл і дошкіль "Рідної Школи". В дефіляді взяло тоді участь коло 2000 молоді. Було багато й глядачів, але що ж, всі мусіли тиснутися хоч на гарній, але вузькій, невигідній площі, що тоді з конечности стала репрезентативним українським спортовим майданом. Але й ця малa площа мала вже стати жертвою регуляції вул. Івашкевича, проти чого боровся голова "В. Л." д-р Дашкевич всілякими можливими способами. Врешті великим мінусом площі "Великого Лугу" були вулецькі узгір'я зараз напроти неї, на яких засідали собі підчас наших імпрез сотки різних безплатних і переважно зовсім небажаних глядачів, на що не було ніякої ради. Останньою спортовою імпрезою не цій площі перед війною було Лугове Свято 2 липня 1939 р., на якому вправляло 1.050 луговиків і 650 луговичок.

При обговоренні околиць майданів "Сокола-Батька" і "Великого Лугу" слід би звернути ще увагу не те, що львівський магістрат від довгих літ відступав paз у рік безплатно Повиставову Площу в такий день, в який припадало гр.-кат. свято, "Українській Захоронці" на уладження для її цілей фестину. Це було, очевидно, ще за Австрії. З уваги на фірму цього Товариства, такий фестин мав завсіди велику фреквенцію і запрошені пані та панове буфетів, томболів, колес щастя, любовних пошт і т. п. інших невинних розваг, мали багато праці, при тому не старалися, щоб їx прізвища з різними титулами фігурували в "Ділі", тільки з радістю стверджували, що чистий дохід вистане на втримання впродовж року цієї чи іншої захоронки, або за нього буде можна післати на вакаційну оселю на село таке чи інше число бідних дітей з темних і мокрих сутерин.

Треба згадати, що площа для кінних перегонів була давшіше поміж трамвайною лінією, яка скручує (чи пак скручувала, би тепер її розібрали) з вулиці Понінського на вул. Стрийську, та поміж залізничим шляхом Львів-Станиславів. Але тодішні кінні перeгони збирали аристократичну еліту, яка була завсіди й тією ревією найновішої паризької моди; особливо був гарний поворот з перегонів прибраних квітами елеґантних екіпажів, запряжених расовими кіньми. Тоталізатор був, але в ньому не брали участи "вівсяні джентельмеми" в чоботях і куртках, з маґістерськими титулами, або без них.

З площі "Сокола-Батька" веде дорога попри міську шкілку дерев і кущів для львівських парків та зеленців, якої частину вжито перед війною на побудування не викінченого ще донині комплексу павіліонів для деяких відділів тут. політехніки, а дальше, через дуже симпатичний, нині, на жаль, зовсім занедбаний сквер, від північної частини кадетської школи, з останками дубового лісу та з каштановими деревами. Зникли майже зовсім т. зв. "вулецькі дебри", бо міський дім для сиріт поділив ці дебри на дві частини. Вгорі за кадетською школою збереглася т. зв. "Дубсівка", а в околиці вулиць Кадетської, та Пелчинської, як продовження Стрийського парку, т. зв. Кадетський лісок з прегарним видом на місто. Недалеко згаданого вище скверу скручує з "Вулецького кopca" ліворуч вулиця над одним потоком Полтави, яка має вже чисто маломістечковий і давіть сільський характер. Веде вона поміж частиною вулецьких узгір з лівого, і побіч домиків та опісля сіножатями, з правого боку. Дальше перебігає кам'яним склепленим тунелем, побудованим під високим насипом залізничого шляху, доторкає з правої сторони малий ставок, а з лівої вже майже сільські хати, побудовані серед симпатичних ярків і рідких, тінистих дерев, щоб вкінці, як пільна дорога, повести нас серед ланів збіжжя до гостинця, що веде на Стрийську. Гарні тут особливо садки, що здебільша оточують побудовані при тій вулиці доми. При самій Стрийській дорозі розвели свої городи болгари — солідний, роботящий народ, від якого багато можемо навчитись.

По протилежній стороні Лугового Городу розтягаються стави "Світезі", що за моїх молодих літ називалися ставами чи пак ставом Маріонової. По першій світовій війні набули їх з приналежними до них будинками і полями, наші люди; вони очистили основно стави, побудували довкола великого ставу ряд купелевих будок, муровану ждальню, завели всюди зеленці та квітники й уладили теннісовий корт і кругольню. Взагалі зробили з цього комплексу культурне місце для купелі, спорту і розваги. За моїх молодих літ "став Маріонової" був улюбленим місцем совганки передусім для таких совгунів, що ще не мали відваги "пускатися" на репрезентативний Пелчинський став, чи хочби на "Штілєрівку", де до того світилися і лукові лямпи, і грала військова музика.

[Краківські вісті, 21.01.1944, 10.02.1944 та 11.02.1944]

Збруч

Могила світлої пам'яти Антона, Олександра і Теодозії Надраґів та інших членів родини на Янівськім цвинтарі у Львові

______________

* Фраґмент групової знимки. 

Джерело https://photo-lviv.in.ua/ti-scho-zakonno-zahyschayut-lyudej-vid-zakonu-narysy-z-istoriji-zahidnoukrajinskoji-advokatury-u-mizhvojenne-dvadtsyatylittya/