Показ дописів із міткою Поезія. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Поезія. Показати всі дописи

понеділок, 31 серпня 2026 р.

Світлій пам'яті Василя Барладяну-Бирладника

 


"Доля України вирішиться не в Києві і не у Львові, а на Сході та Півдні. Нагадаю: нашому народові шлях до незалежности в 1918-1919 pp. перетнули т. зв. Донбаська совєтська республіка та причорноморські міста, які не дали Центральній Раді заволодіти військовою фльотою. Фльоту було потоплено, а відтак було потоплено й нашу незалежність."
З виступу на Установчому З'їзді Народного Руху
Василь БАРЛАДЯНУ-БИРЛАДНИК,
вчений, публіцист, поет, автор самвидаву, правозахисник, політв'язень.
* 23 серпня 1942 — † 3 грудня 2010

 
УКРАЇНІ
Тебе не вигадав Тарас,
Бо ти
Можлива і без нього,
Та й
Котляревський в перший раз
Не споряджав
Тебе
В дорогу!
Ти,
Наче вранішня зоря,
Гориш і сяєш
Споконвіку…
Не заснував тебе варяг,
У греки йшов
По твоїх ріках,
Тебе оспівував
Боян —
Поет і воїн знаменитий!
І,
Скільки світ,
Твої поля
Дають можливість
Людству жити…
Политі кров’ю поколінь,
Вони спроможні
Все вродити —
Бійців одважних,
Ковалів,
Красунь жінок,
Високе жито…
А хати білі —
Оком кинь —
Од Сяну річки
До Ельбруса
Орють і сіють козаки —
Нащадки хліборобів-русів…
Тебе
Не вигадав ніхто:
З’явилась
Ти
У день творіння!
Благословив
Тебе
Христос
На вічне щастя
І
Гоніння!..
Щодня
Благаю я
Христа,
Аби не знала
Ти
Руїни…
Тебе
Не вигадав Тарас —
Завжди була
Ти,
Україно!


Василь БАРЛАДЯНУ-БИРЛАДНИК
Народився в Молдові, над Дністром, в українському селі Шибці Григоріопольського р-ну (Трансністрія).
Батько його був 3 березня 1945 року репресований як син ґенерал-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка й загинув на уранових рудниках у Монголії.
[Подвійне прізвище Барладяну-Бирладник з’явилося як результат трагічної родинної історії та прагнення повернути своє справжнє коріння.
Сам Василь Володимирович пояснював це двома головними причинами.
- Справжнє родове походження: біологічним дідом Василя був знаменитий Андрій Гулий-Гуленко, генерал-хорунжий Армії УНР. У 1921 році під час бойових дій він отримав важке поранення і був змушений залишити свого маленького сина Володимира (батька Василя) на лівому березі Дністра.
- Усиновлення та зміна прізвища: хлопчика всиновила родина з молдовсько-румунським корінням, яка й дала йому прізвище Барладяну (щоб урятувати дитину від репресій за батька-петлюрівця).
Додана через риску частина "Бирладник" (або "Берладник") — це історична українська форма того самого прізвища. Вона походить від назви етнографічної території Берладь та міста Бирлад. Василь Володимирович почав використовувати подвійне прізвище, щоб підкреслити своє українське коріння, попри румунізовану паспортну форму.*]
1964 Василь закінчив Одеську школу військових кореспондентів, 1970 факультет російської філології Одеського університету. Як історик мистецтв у 1966-69 рр. практикувався в музеях Москви, Ленінґрада, Західної України, у Празькій національній галереї. 1971-72 рр. вивчав румуністику й болгаристику в Бухарестському та Софійському університетах. Опрацював колосальну літературу, мав феноменальну пам’ять, здобув енциклопедичні знання. З грудня 1969 до травня 1974 завідував кабінетом мистецтвознавства в Одеському університеті, викладав історію світового й українського мистецтв, класичну европейську літературу, етику та естетику в Одеському інституті інженерів морського флоту. Досліджував українське народне і професійне мистецтво, середньовічні літературно-мистецькі та релігійні зв’язки України з Болгарією, Сербією, Грецією, Італією та румунськими землями. Підготував дисертацію “Образ людини в живопису й літературі Другого Болгарського царства 1118 – 1396”, та її не судилося захистити. У грудні 1970 на Міжнародній конференції “Україна – Болгарія” в Одесі виголосив доповідь “Ренесансні риси в живопису Другого Болгарського царства та України-Руси”, яка одразу привернула увагу КҐБ. Написав моноґрафію про життя і творчість українського художника Михайла Жука, статті з питань україно-румуно-болгарських зв’язків.
Вірші російською мовою публікувалися з 1960 р., з 1965 – тільки українською. Перехід на рідну мову призвів до творчого вибуху, що вилився у добірку “Ший, дружино, швидше прапор”.
Під псевдонімом Ян Друбала пише для самвидаву статті з історії національного питання в Російській імперії та в СССР, підтримує зв’язки з багатьма дисидентами й патріотами, зокрема, з Ніною Строкатою-Караванською.
Переслідування В. Барладяну за патріотичні й наукові переконання розпочалися у травні 1972. На допиті в КҐБ 28 січня 1974 року його звинуватили в українському націоналізмі. 11 березня виключений з КПСС, 5 травня звільнений з роботи в Одеському університеті “без права працювати в ідеологічній сфері”, тобто в науковій і викладацькій. Потім звільняють з Музею народної архітектури й побуту в Києві. Шукаючи роботу, пише монографію „Художник Михайло Жук” (досі не видана). У травні 1976 В. Барладяну влаштувався старшим науковим співробітником Одеського музею західного і східного мистецтв. Наукові статті публікує під прізвищами друзів.
16 червня 1976 під час обшуку в квартирі Барладяну КҐБ вилучає добірку патріотичних віршів “Ший, дружино, швидше прапор”, автобіоґрафічну повість “Компромісу не буде”, багато науково-публіцистичних статей про політичну ситуацію в Україні та з історії національного питання. Через це у вересні за вказівкою КҐБ його звільняють з Музею без документів для працевлаштування.
У грудні 1976 В. Барладяну передав керівникові Української Гельсінської Групи (УГГ) Миколі Руденкові копію своєї заяви на ім’я прокурора Одеської обл. з протестом проти переслідувань за національними мотивами, а також статтю “До людей доброї волі” й автобіоґрафічний нарис “А як же інакше?”. Російський текст нарису в 1977 був опублікований у Парижі, друге видання – у його книжці “Лихо з розуму” (1979). Барладяну розповсюджував матеріали УГГ.
Заарештований Одеською прокуратурою 2 березня 1977 року. Під час арешту оголосив безтермінову голодівку, яку на прохання рідні зняв після суду, який відбувся 27–29 червня 1977 року. Засуджений на 3 р. позбавлення волі в таборах загального режиму за ст. 187-1 КК УССР (“наклепи на совєтський державний і суспільний лад”). До звинувачення долучили також наукові праці, чернетки. Барладяну не визнав себе злочинцем. Друзів і родичів на суд не пустили. Учителька Ганна Голумбієвська прийшла в залу суду з квітами, але їх не дозволили вручити підсудному. Вона зачитала заяву про відмову давати покази.
Василя Барладяну утримували в таборі ОР-318/76 (с. Полиці Володимирецького р-ну Рівненської обл.), де він працював у кам’яному кар’єрі. Півроку провів у штрафному ізоляторі (карцері). Зокрема, 13 січня 1980 його посадили за те, що “не став на шлях виправлення”. Оголосив чергову голодівку. Загалом за три роки голодував 13 місяців і 17 діб. У неволі написав добірку віршів “Між людством і самотністю”, два цикли оповідань – “Скрижалі мага” та “Уроки історії”, а також декілька статтей з викриттям совєтського режиму. Вони вийшли в Парижі в 1979 під загальною назвою “Лихо з розуму”.
За три дні до закінчення терміну, 29 лютого 1980, В. Барладяну був вивезений у Рівненський слідчий ізолятор, де проти нього була сфабрикована нова “справа”, і він був засуджений 13 серпня 1980 за тією ж статтею ще на 3 р. позбавлення волі. Залучені як експерти доцент Рівненського інституту водного господарства Максимов і доцент Рівненського педінституту Лещенко виявили в його віршах і наукових статтях “наклепи” на совєтську дійсність і “дружбу народів”, переплутавши, щоправда, монгольського хана Мамая з однойменним героєм українського фольклору.
Від 4 листопада 1980 Барладяну утримували в таборі № 28 у м. Сніжному, з 17 січня 1981 – у таборі № 82 у с. Гострому Червоноармійського р-ну Донецької обл.
Звільнений 28 лютого 1983. Працював в Одесі електромонтером. Написав повість “В дорозі до матері”, історичну драму “Овідій”, добірку віршів “До Оксани”, а також низку статтей з питань історії української культури.
З початком “перебудови” Василь Барладяну знову активно включається в правозахисну й національно-визвольну боротьбу. 6 вересня 1987 року разом із політв’язнями Михайлом Горинем, Іваном Гелем, Зоряном Попадюком, Степаном Хмарою та Вячеславом Чорноволом створив Українську ініціативну групу за звільнення в’язнів сумління, яка 8 вересня увійшла до Міжнародного комітету захисту політв’язнів.
У вересні 1987 Барладяну увійшов до редакції відновленого В.Чорноволом у серпні журналу “Український вісник” (УВ), був членом редколегій журналів “Кафедра” та “Українські перспективи”, де опублікував низку статтей. 30 грудня 1987 року вся редколеґія “Українського вісника”, в т. ч. й Барладяну, вступила в Українську Гельсінську Групу (УГГ). 11 березня 1988 року в числі 19 її членів підписав “Звернення УГГ до української та світової громадськости” – про відновлення її діяльности. 7 липня 1988 року Група була трансформована в Українську Гельсінську Спілку (УГС). Зі створенням на її основі Української Республіканської партії В. Барладяну залишився позапартійним.
Брав участь в Установчому З'їзді Народного Руху 8-10 вересня 1989 як делегат від Одеси. Виголосив різку і принципову промову на З'їзді з критикою комуністичної системи.
1990 побував у Канаді та США з лекціями про політичну ситуацію в Україні. У Торонто вийшли добірки його есеїв “Біля воріт держави” і “Ще раз про неволю”. Публікує десятки статтей у пресі з політичних питань: „П’ята колона”, „Як розв’язати молдавський вузол”, „Як розрубати кримський вузол”, „Історія московського бандитизму” та ін.
1992 В. Барладяну повертається до викладацької роботи в Одеському університеті, у 1994 читає лекції в Духовній Академії УПЦ Київського Патріярхату.
1993 р. редагував кишинівський журнал „Українські перспективи”.
Василь Барладяну – автор понад тисячі наукових, науково-публіцистичних праць українською, російською, румунською, німецькою, англійською та французькою мовами.
Член Спілки письменників і Спілки журналістів України. Указом Президента України від 26 листопада 2005 року нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня.
Упокоївся в Одесі.
Василь Барладяну
ЩОДНЯ НА ГОЛГОФІ
Щодня
У натовпі
Заплакана Марія,
А
На хресті
Страждаючий Христос...
Про
Воскресіння
Тільки учні мріють,
Бо вже віки
Не воскресав ніхто!..
Стікає кров
На
Страдницьке обличчя,
На Землю капає
Червона
І густа.
Розп'ятий Бог
На поміч
Бога кличе!
Довкола всі байдужі
До
Христа!..
Ніхто
В Його безсмертя
Не повірив...
За
Істину
Не визнали ніде...
Стоїть
У натовпі
Заплакана Марія:
Щодня
Христос вмирає
За людей!..


____________________
* Інтерв'ю з Василем Барладяну-Бирладником, записане Василем Овсієнком 11 лютого 2001 р. https://rozmova.wordpress.com/2020/05/04/vasyl-barladyanu-byrladnyk/


четвер, 25 червня 2026 р.

"Спокій і тиша. Сам на обійсті..." Павло Гірник

 


Павло Гірник
* * *
Спокій і тиша.
Сам на обійсті.
Сам собі знову, та й був собі сам.
Скинуте небо торішнього листя
Не дорікає порожнім лісам.
Просто живи, підгортай бараболю.
Довго і нудно сапай буряки.
А уночі попитай свою волю –
Хто ти, чого і навіщо такий?
Ні – не надбав, тільки втратив чимало,
Навіть на людях до себе не звик.
Боже, навіщо душа повставала,
Йшла на безодні, на глум і на крик?
Спокій і тиша.
Дим і тумани.
Ніби й не збігли роки і віки,
Ніби в дорогу ховаєш від мами
Вогку цигарку і три сірники…


неділя, 3 травня 2026 р.

Тарас Федюк. "коли-небудь вночі барабани розбудять мене..."

 


Тарас Федюк
* * *
коли-небудь вночі барабани розбудять мене
і запилене військо пройде як завжди на схід
так як полум’я що його вітер в степу жене
і вінок терновий з куща такого – самшит
коли військо ітиме як згусток крові
на схід
коли військо йтиме як зливок заліза: так
на татарській могилі ховрах стоятиме як шахід
на городі здригнеться сива соломка: мак
я живу де проходить військо туди-сюди
де налякані вівці
і хлопчик в яслах
і де звізда
а нічні барабани будити прийдуть так як завжди
а у відповідь буде в криниці біла – як сіль – вода
а у відповідь будуть відчинені двері та
їм у відповідь будуть вікна розбиті теж
і у хаті буде з губами синіми чистота
а мене не буде якщо ти Боже мене береш
і вітчизни теж вже не буде бо і немає де
вона вся була неземна була в маячні століть
і якийсь капрал або прапорщик увійде
і якесь люфтваффе у небі пташкою пролетить
із книги "Обличчя пустелі", 2005

Світлина:
© Tom Vice. "Covenant" ("Завіт).


Тарас Федюк. Сторожова могила

 



Тарас Федюк СТОРОЖОВА МОГИЛА
Сліпаки підмогильні
круг мене зійшлись,
І могильник ширяє
круг мене помалу…
І нікого немає,
крім діжки смоли,
І нікого нема,
крім старого кресала.
Я стою. Сам один. Я назустріч врагу
Чорним димом у небо
стелитимусь чесно.
Суховії у очі метуть пилюгу,
Яку піднято ще тогорічним нашестям.
Я – один. День і ніч. Навкруги – вороги:
У високій траві вершник скинеться часом.
Побратимів нема. Побратими з нудьги
П’ють горілку у Києві чи у Черкасах.
Я не кличу. Я знаю: це доля така –
Пильнувати кордони, смолу і кресало.
Тільки іноді раптом
здригнеться рука
Як забачу орла, що летить небесами.
Чом забули?
Чому
не міняють пости?!
Кінь пропав у степу,
губи кров’ю припали.
Але очі лишились…
орді не пройти
Повз могилу, смолу і старезне кресало.
Бо мені за плечима
ростуть хутори,
Бо дівчата співають
і плаче дитина.
…Як підніметься дим –
підніміть прапори,
Піднімайте полки.
…І шукайте заміну…
із книги "Чорним по білому" К., "Молодь" 1990 р


неділя, 26 квітня 2026 р.

"Країно див загублена моя..." Микола Зеров

 


Микола ЗЕРОВ
* 26 квітня 1890, Зіньків, Полтавщина - † 3 листопада 1937, Сандармох

* * *
Так як нам жить хвилиною легкою,
Коли такий на пам'яті тягар
Речей, обставин, люду і примар
Ліг і лежить нестерпною вагою?
Як маєм крен направити з тобою,
Коли щодня погроза і удар?
І пилу впав усюди сірий шар
І все значиться смутком і нудьгою?
І як чуттям пустити буйну рощ,
Коли їм кригою грозиться дощ —
Вони ж слабі, без хати, без покрова;
Коли спадає мла, мов той хижак,
А ця, на бруку знайдена підкова —
Єдиний добрий, на майбутнє, знак.
11.ХІІ.1931

 
"Писав на своєму віку поезії, критичні статті та історично-літературні розправи. До драм, оповідань і доносів не причетний. Найтяжче даються йому поезії. Пише поволі і, перше ніж сісти до столу, мусить перемагати досить сильну і самому неясну в основі відразу до писання.
...Року 1925 в зв’язку з літературною дискусією попав «без драки в большие забияки», а з 1926 є мовчазним свідком буйного та довільного росту своєї доброї та лихої слави («не так слава, як той поговір»), щодня зміцнюючись у переконанні, що літературні репутації живуть своїм особливим і незалежним життям."
Микола Зеров
З Автобіографії (написаної від 3-ї особи)*
1928

 
INCOGNITO
Його стріваю я — і мало не щодня! —
В студентській постаті на темних коритарах
В повазі лекторській і в круглих окулярах,
Де тиша темних книг, де збори й метушня.
Він народивсь давно, і то не маячня!
Живе в усіх часах, в усіх суспільних шарах,
Та нині розплодивсь у безліч екземплярах,
Мов літоросль повзка від в'язового пня.
Ще вчора він слова точив мені медові,
І стільки приязні було в облесній мові!
Та утиральничок скрашав поважну стать.
Він бачить наперед годину злої страти,
А руки прийдеться від крові одмивать,
Тож ліпше рушника напохваті держати.
1934

 
ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР
И абіе пътель возгласи.**
Огні і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії.
Навколо нас кати і кустодії,
Синедріон і кесарь, і претор.
Це долі нашої смутний узор,
Для нас на дворищі багаття тліє,
Для нас пересторогу півень піє,
І слуг гуде архиєрейський хор.
І темний ряд євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.
А навкруги — на цвинтарі, в притворі —
Свічки і дзвін, дитячі голоси
І в темному повітрі вогкі зорі.

 

Сергій Білокінь
Насамперед кілька застережень. Як згадує Григорій Кочур, один із студентів запитав:
– Професоре, скажіть, як же Вас звати – Зе́ров чи Зеро́в?
– Я відгукуюсь і на ямб, і на хорей, – почули у відповідь.
Родинна традиція знає форму «Зéров».
Тут можна зробити припущення, що етимологія прізвища семінарська. Латинською мовою «зеро» означає нуль. Цікава паралель: різновид цього слова – «ніхто» – був викарбуваний на табличці, що висіла на дверях його старшого сучасника – визначного філософа, академіка УАН, справжнє прізвище якого було Гіляров. «Звусь я Ніхто на ім’я», – відповів Одіссей на питання кіклопа Поліфема. Тим самим словом підписав свою першу збірку поезій Інокентій Анненський.
Друге вступне застереження стосується назви угруповання.
Звали їх неокласиками. Речник тодішнього режиму, за сумісництвом літературний критик В.Коряк уживав цю назву безоглядно. Він твердо тямив, що «групу неокласиків на чолі з Зеровим» було організовано 1923 року. Він чітко знав і назву групи (ледве не її реєстраційний номер у канцелярії), знав, кого вважати за керівника, і наводив такий незаперечний доказ існування групи, як дату її заснування. Звісно, відповідного акту не було ні 1923 року, ні раніше, ані пізніше. Нині лишається тільки здогадуватися, від чого саме Коряк рахував, що й навіщо він мав на увазі.
Самі неокласики свідчили, що організації не засновували, але раз так вважали, – не перечили. У присвяченій Зерову статті Максим Рильський писав, що він «належав до літературної групи, якій випадково й дуже умовно накинули досить невиразний термін «неокласики». І якщо М.Рильський виділив у цьому реченні слова «випадково» й «дуже умовно», – хотілося б підкреслити тут іще одне – «накинули» їм, себто не вони самі собі його придумали, отже, це не була самоназва.
Те саме й Зеров. Промовляючи на процесі «Спілки визволення України», куди його потягли за свідка, він сказав:
«Що до так званої школи «неоклясиків», то […] ще питання, – чи це була школа? Річ у тому, що школа характеризується наявністю до певної міри представників певних мистецьких тенденцій. Ті люди, що їх звичайно залічують до тієї школи, ніколи цієї назви як свого мистецького [о]значення не приймали, коли їм доводилося його згадувати, вони завжди ставили це в лапках».

З монументальної праці "Наш сучасник Микола Зеров". Луцьк: Терен, 2006***


Микола Зеров
В ДОНБАСІ
Дванадцять днів, дванадцять синіх чаш
Над сірими і ржавими ярами —
Ми їх пили маленькими ковтками,
Бо знали ми: півмісяць буде наш.
З далеких гін, де море і Сиваш,
Вітри міцними набігали снами,
Схилявся день до західної брами
І вабив степ із саду і піддаш.
І вгору брались ми крізь глід і терен,
Не зводячи очей з огнистих зерен,
Просипаних на кристалічну синь.
В крайнебі гасли просмуги янтарні,
А проти нас крізь млу і далечінь
Займалось дві зорі на солеварні.
4.V.1933


ДВЕРІ У СТІНІ
Цей сон на яві ніби бачив я:
Нараз потухли шуми пароплавні, —
Лиш очерет, — та ясновербі плавні, —
Та многовода дужа течія…
Країно див загублена моя,
Я знав тебе у дні дитячі, давні, —
Та роки йшли, і злидні непоправні
Змітали з пам’яти твоє ім’я…
І аж тепер вечірньої години
Не стало враз тривог і мотанини;
Відкрились двері у глухій стіні:
Стих очерет. Замшілі сплять колеса,
І чаплі, знявшися на мілині,
Перелітають золотисті плеса.
3.Х.1934
Пристань Ушкалка на нижньому Дніпрі. Образ «Дверей у стіні» взятий від однойменного оповідання**** Велза. — Прим. Автора.



Ось як 100 років тому Микола Костьович відповів на один із ліліпутячих закидів про «маленьку культуру»…*
Микола ЗЕРОВ
«ОБ УКРАИНСКОМ ИСКУССТВЕ»
Такий заголовок має стаття д. Іл. Еренбурґа в ч. 54-м «Киевской жизни» — за 16 (3) листопада ц. р. Занотовуємо її тут, бо, при всій своїй побіжності й деякій «легкости в мыслях», вона надзвичайно характерна і для того часу, коли з’явилась (саме в добу завзятого походу київських аґентів добровольчого уряду проти української книжки, школи й науки), і для тих «культурних» кіл російського громадянства, що «з одного боку» не мали охоти солідаризуватися з політикою національних переслідувань, а «з другого» не мали мужності виразно проти неї протестувати.

Ілля Еренбурґ

Українське мистецтво й українці мають в особі д. Еренбурґа нібито оборонця. Людина культурна, д. Еренбурґ перш за все проти того, щоб українців називали «малоросами». «Прежде всего, — пише він, — следует бросить спор об имени. Жители Барселоны требуют, чтобы их называли каталонцами, а негры на Кубе, недовольные своим именем, заменили его аллегорическим “брюнеты”. Требует ли этого историческая точность или только элементарная вежливость — все равно, пусть украинцы будут украинцами…» Але разом з тим д. Еренбурґ не може похвалити й українську інтеліґенцію, бо, як на його думку, то «слишком часто украинскими культурными деятелями руководила в лучшем случае — слепота сектанта из лозаннского кафе, в худшем — политический авантюризм»; всі вони, а коли не всі, то більшість «готовы за дурной нрав какого-нибудь исправника мстить Достоевскому и, узнав о закрытии украинской газеты, отрицать Пушкина…»
Накресливши такий — чи не занадто сумарний? — образ українського інтеліґента, д. Еренбурґ продовжує: «Мне кажется, что области культурные, и в частности вопрос об украинской литературе, должны быть отделены от политической тяжбы… Гораздо разумнее проверить, что создано за последнее время украинцами в литературе и искусстве…»
Які ж результати цієї — скористаємось російським шкільним терміном — цієї «передержки», яку робить українському мистецтву наш строгий, але справедливий екзаменатор?
А от які.
З одного боку «люди, относящиеся с недоверием к музыкальным возможностям украинского языка», нібито «ґрунту під собою не мають»: досить їм перечитати «Скорбну Матір» Тичини, щоби в цьому переконатись.
Але… з другого боку, підсумки творчої праці «молодых украинцев» — «скудны и бледны». Українське слово, навіть в руках митців, ще безсиле переказати «усложненные и утонченные чувства современного человека…». «Украинский язык вырос и жил в деревне; пересаженный в кабинет философа или на улицу современного города, он поблек и зачах…» Українські поети, не вважаючи на присутність серед них таких талантів, як Тичина, що вміє «сочетать народный земляной дух с умеренными отступлениями импрессиониста», одірвались уже «от безымянной народной песни», а «поэзии индивидуальной еще не создали…». «В области живописи дело обстоит еще печальнее… Пришлось прибегнуть к излюбленному методу — перекрашиванию вывесок…» Що ж до театру (молодого), то він «отравлен невзыскательным модернизмом и совершенно чужд национальному началу».
Проти висновків д. Еренбурґа говорить не будемо — охоче припускаємо, що в багатьох своїх присудах він має повну рацію — важливо для нас не щó, але я́к він говорить. Висока типовість тих присудів і висновків — в їхньому тоні. До українського мистецтва д. Еренбурґ підходить звисока, як повноважний представник «русской музы», «старшої і багатшої від своєї південної сестри», як високорозвинений «литературных дел мастер», як людина вищої культури, як вельможний, але ласкавий чужоземець, якого навіть «встающий образ Бальмонта не лишает возможности наслаждаться многими строфами Олеся». Розуміється, при таких умовах поставити нове українське мистецтво в зв’язок з його українським корінням, зрозуміти його в органічному процесі його росту д. Еренбурґ не має змоги. Як кожний представник общеруської культури з місцевих обивателів, він уважає себе компетентним вирікати авторитетні присуди українській культурі — без ґрунтовного ознайомлення з нею. І хоча малоросійського анекдоту про самопери він, спасибі йому, не оповідає, але дуже далеко від нього не одходить.
Ні вдумливості, ні знання в нього не видко. Бо ж не можуть свідчити про вдумливість — гумористичні словечка про «брюнетів» на острові Кубі, а про знання — такі фрази, як «самостийники приказали в двадцать четыре часа создать украинскую культуру…» І тут знову характерна рисочка. Як не хоче Еренбурґ одмежуватись од політики і політиканства, а проте, заговоривши про українське мистецтво, ніяк не може, щоб за кожним словом не згадати «коновальцовских маляров» або ненависних йому «самостийников», ніяк не може розглянути справу по суті. А тим часом, якби він стяг з себе «ветхого Адама» та підійшов до своєї теми з любов’ю та інтересом, він би, може, зрозумів всю легковажність свого генеральського тону і не взявся б виносити присуди про українське мистецтво лише на підставі власної естетичної культури.
1919
—————————————
Прим. Подається за: Книгарь. — 1919. — Грудень. — № 28. — Стовп. 1947–1949.
Рецензію підписано криптонімом М. З.

"Так як нам жить хвилиною легкою..." Трагедія життя Миколи Зерова

________________
** "І негайно заспівав півень" (переклад з церковнослов'янської).
**** Herbert G. Wells. The Door in the Wall https://www.classicshorts.com/stories/tditw.html