Кілька рефлексій до портрета Василя Стефаника

 

В роду Стефаників було доста самогубців, як і у Гемінґвея....

«Я сотворив собі свій світ...» Кілька рефлексій до портрета Василя Стефаника

Сергій Воловик, Університет Дюка, США

З легкої руки Українського «Мойсея», Вічного Революцйонера і «не-Каменяра», що однаково геніально вправно містифікувала «Зів’яле листя», «Коли ще звірі говорили», «лупала ту скалу» й ловила рибу під берегом у потоці біля Нагуєвичів (де вони вперше і зустрілися близько за наведенням Дрогобицької Тігерманової), він був «інтронізований» та «беатифікований» «малим наслідником своїм», «майстром психологічної новели», «абсолютним паном форми», «може, найбільшим артистом, що появився у нас від часу Шевченка із Божої ласки, яким вже нині можемо повеличатися перед світом», і яким особисто шляхетно опікувався до останньої свічки митрополит Андрій Шептицький.

... «Я пішов від мами у біленькій сорочці,

сам білий.

З білої сорочки сміялися. Кривдили мене

і ранили.

І я ходив тихенько, як біленький кіт.

Я чув свою підлість за тихий хід,

і кров моя діточа з серця капала...»

(«Моє слово»)

..По восьми роках медичних студій у Ягеллонському університеті, де він, завдяки батькові – заможному газді, «мужицькому аристократу» (що хотів дати «панську» освіту синові), ніколи не потерпав від нестач, одягався у найвідоміших кравців, визнавався одним із найелегантніших студентів Кракова, зустрічався з юною Катрею Банахівною (Гриневичевою), яку студенткою навчав української, та Соломією Крушельницькою, що саме співала тоді сезон у театрі ім. Ю. Словацького, і попри «королівську» публіку більш, ніж вирізняла високого українського сумного бороданя – красеня, закоханого в неї (проте, «Так, Соломія гарна, відома співачка, але мені не потрібна в майбутньому знаменита співачка, мені буде потрібна добра мама для наших дітей» – не відчув у ній спрямованого на самоофіру архетипу Великої Матері, і сам був би не спроможний відігравати в її Долі роль Чезаре Річчоні), він, нарешті, збагнув, подібно А. Конан Дойлю та С. Моему, що «з тією моєю медициною вийшло без пуття, бо ані тої науки не любив (окрім, можливо, психології – СВ), а вже ніяк не міг мордувати хворих своїм обстукуванням та обшукуванням», знову завдячуючи батькові (хоч і дійшовши прикрого кінця), який вкоротив йому підтримку, так і не второпавши, на відміну від сина, як можна, забираючи силу грошей з хати, маючи двох братів, так занедбати науку, займатися політикою, а перед тим вилетіти із знаної класичної Коломийської гімназії і навіть потрапити до в’язниці. Та любляча мати Оксана, що мусила тримати «три кути в хаті», ціною власного здоров’я, все досилала ринські своєму Василькові. «Донині у мене іншої любові нема, як до матері... Не раз, а сто разів на день я боюся своїх дверей, аби не розчинилися, та аби мені не подано телеграми...»

На порозі століття, 1 січня 1900 року, він зазнає найжорстокішого, найстрашнішого удару за усе життя: «Я не люблю ніякої зміни, не люблю, аби моє подвір’я стало спомином, не можу не плакати, як бачу, що рушники моєї мами друться...»

За якихось півроку батько одружився вдруге, з молодою дівчиною – заможне господарство потребує господині, та він у відчаї не може цього сприйняти, пориває з батьком і зостається без шеляга, фаху і навіть без contra spem spero (Франкову пораду щодо філософських студій у Львові після Краківської медицини відкинув, «бо не полюбляв ні Львова, ні тогочасної галицько-руської інтелігенції»). Проте виняткові родові і родинні архетипи Батька та Матері пересилили біль і синівську образу: «A я тата тепер аж полюбив, бо донині я єго не любив. Нагадав-єм собі, як він приїзжав до мене до школи. Спав зі мною і тримав мою голову цілу ніч на правій руці. То така рука, що до сегодня ніколи не змучилась. Я полюбив свого тата і тішуся». Конфлікт із батьком, проте, мав, безперечно, також іншу складову, пов’язану з одруженням самого В. Стефаника та народженням первістка.

…Він вирізьбив із пекельного «Каменя» свойого Світу із 16-річною перервою сім десятків «образків-новель» та есеїв, написаних, за Ольгою Кобилянською, «страшно сильно»...

Стефаник рахував писання, як і кохання, за самогубство (майже так само, як Мунк малювання – за хворобу і сп’яніння, яких не хочеш позбутися) – «Люди під гнітом своєї любови калічіють», «Кожна дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і нікого в світі я так не боюся, як самого себе, коли творю. Не пишу для публіки, а пишу на те, щоб прийти ближче до смерти» (його тесть – Кирило Гаморак – сказав: «Не пиши так, бо вмреш»). В роду Стефаників було доста самогубців, як і у Гемінгвея.

«Часом я думаю про Смерть, як про якусь гарну жінку, що дотулиться рукою і все минеся, все, все. Лиш під вишнею на могилі, лиш гріб зелений, чорний і білий гріб – лиш спокій і гріб» (тут і далі – витяги з листів В. Стефаника до О. Кобилянської).

«Я дохожу до такої кам’яної стіни, що або я собі голову в ню розтріскаю, або стіна тота западеся, і там буде луг зелений і одно серце, і одні очи, і руки білі, і я лишуся там, аби за все забути. Чекаю того свого чуда, але такий сумний, сумний». «Mій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон богато. Я сиджу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не знайдуть».

«Хотів бим на Вас пімститися і чую, що сили мені хибує. Ваш лист так мене мордує, що єго закопаю. І прийшло Вам на душу говорити так, як осінь говорить!! Я люблю осінь, але як вона балакає – то... Треба бути духом, аби самоту і тишину любити. Мене тишина виносить на такі висоти, що мені голова в’яне, і я скочуюся, як камінь, у долину. Мені тогди треба дуже білих рук, аби мене гладили по голові, і губів грубих, аби хухали на мене і казали: не бійся, я тебе не дам. Так було давно, як я видирав горобці з гнізда і впав, то моя мама гладила мене і хухала на голову та й казала, що буде легше. Справді було легше, бо я знов брався до гнізда».

«I так хотів би спокою, так хотів би серця, так хотів би кінця думкам своїм безкраїм. Я би тогди сказав людям щось таке сильне й гарне, що такого їм ніхто не казав ще. Але мені треба пестощів з такими великими, добрими очима. Треба мені на мій волос буйний такої долоні, аби вона спивала з голови всі мої несупокої, непевности і безнадійність. Я не можу жити в борбі і не можу стерпіти ринку. Хочу людий, а їх нема».

26 січня 1904 року у Св. Юра отець Іван Чапельський у вузькому колі освятив шлюб Василя Стефаника та Ольги Гаморак, весільними батьками молодих були Северин Данилович та Іван Франко, весілля святкували у «Ванді» за участю найближчих друзів – Марка Черемшини, Леся Мартовича, Миколи Шухевича, а також Михайла Грушевського; з родини молодої, зокрема, були: батько, греко-католицький священик Кирило Гаморак із села Стецеви, давній приятель нареченого, старший від нього на 40 років, Євгенія і Василь Калитовські, вдова Олена Плешкан (сестра Євгенії та Ольги); з родини Стефаника – батько Семен, брат Юрко (найперший син Семен, що народився 1 березня і був названий на честь діда, відбивав усю непересічність і драматизм ситуації для діда, молодої, її батька-священика, усіх доньок, нареченого й посвячених – за подвійною прикрою іронією Долі, звернення до сестер «Прошу Вас не розголошувати нічого, бо я хочу оженитись так, аби всі забули язик у роті» стало, можливо, найкоротшою, найпсихологічнішою «новелою» Стефаника). Іван Франко виголосив тост – закликав Василя Стефаника присвятитися літературі.

Пізніше І. Франко гірко-шляхетно згадував, що «талановитий Василь Стефаник замовк по виході з друку збірки «Моє слово», а М. Коцюбинський був більш відвертим, так і не змирившись з думкою, що той «проміняв перо письменника на парламентське крісло».

Три доньки Гаморакові (четверта, Ганна, була дружиною С. Даниловича) – як три іпостасі жіночої Долі у житті Стефаника. У поетичній мініатюрі-есе «Серце» «Євгенія Калитовська (в яку закохався, та вона була вже заміжня і мала двох дітей – В. Калитовський не вітав візитувань Стефаника та його довгих розмов з дружиною) – мій найвищий ідеал жінки, Ольга – найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів, Олена Плешканова – моя вірна приятелька в біді на старі роки – вона виховала мені трьох синів: Семена, Кирила, Юрка» (передсмертне прохання Ольги до Олени). Саме Євгенії та Ользі надіслав «Соnfiteor…» (написану для старшої сестри), якій присвятив «Моє Слово», – рідним сестрам, котрі знали його найбільш і могли зрозуміти все найтаємніше.

«...Софія Морачевська – пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі...», «Вацлав Морачевський – моя дорога у Світ» (Стефаник мав навдивовижу близькі взаємини упродовж життя з сином Вацлава і Софії Юрком («Юрко Морачевський, що зараз віддав би мені свою молодість, або сховав би мене в своє серце, щоб мене світ не брукав…» – «Серце») – від народження – просить Вацлава надіслати фото – «буде малому докторкові ягід збирати і співанок за князівень співати», написав файну новелку із присвятою дитині – «Санчата» та казку «Про хлопчика, що його весна вбила» – до найважчої дороги на могилу Юрка на Личаківському цвинтарі за рік до своєї смерті; як ремствували деякі члени радикальної партії, «Стефаник постійно розпочинає і завершує свої агітації біля Софії Окуневської (Морачевської)...» – нічого особливого, окрім специфічної цікавості пересічних людців до видатних особистостей в усі часи, де відповідні порівняння цноти і пристрастей перебувають у різних вимірах.

Для Стефаника Софія була «єдина освічена жінка, що йому випало бачити в своєму житті», перша в Австро-Угорщині українська жінка-лікар з університетською освітою (здобутою в Цюріху, де навчалася разом з Вацлавом на доктора медицини), яка започаткувала використання радієвої методики Марії Склодовської-Кюрі для лікування жіночого канцеру (Вацлав до цього вже мав ступінь доктора хімії у Цюріхській Політехніці та медицини в Університеті Цюріха). Оскільки Імперія не визнавала закордонних дипломів, вони були нострифіковані на Сенаті у Ягеллонському університеті, де тоді перебував В. Стефаник («Я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським і з його жінкою – Софією – з Окуневських. Вони приїхали з Цюріху, обоє високоосвічені, і від них я користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив». («Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріла» – казала О. Кобилянська). Софія та Вацлав були також літературно і музично всебічно обдаровані, як і їхні діти. Вацлав, відомий літературо- та музикознавець, приятелював із Соломією Крушельницькою і переклав третину новел Стефаника польською. Єва Морачевська, юна талановита співачка, вчинила самогубство – можлива страшна розплата за непересічність та розлучення батьків. Софія, попри значний епістолярій, залишилася нерозгаданою для біографів.

Теплі, щирі відносини «літературних» батька і сина, що народилися між Франком і Стефаником після печеної риби «Франчихи», ночівлі на сіні у стодолі, «Маминого синка», який «франчата» знали напам’ять, Високого Замку, вечірньої кави у «Монополі», оборони Франка від поляків, агітації за нього на виборах до австрійського парламенту, тощо; перші Франкові неочікувані за їхньою «занадтістю» (навіть самим автором) відгуки різними мовами на найперші сім новел у «Праці», наступні збірки та переклад «Скону «німецькою (замарні сподівання навіть зрілих «штукарів») інтегрувались у загадкову тезу в «Серці» – «Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм» (наймолодший син Стефаника – Юрко, знаний літературознавець – стверджував, що цей вислів батька ніде не був задокументований, окрім як самим Стефаником у «Серці», хоч для сучасників природно відповідав цим «спадковим» літературним взаєминам). Власне, саме Франкові Стефаник повинен завдячувати своєю іменною високою горою в історії української літератури, яку мав вже за життя і навіть з молодих літ, попри інші визнання, наприклад, його друга, письменника та очільника модерністського руху «Молода Польща» Станіслава Пшибишевського, що близько знав Е. Мунка та А. Стриндберга і разом з Морачевськими сприяв європейській системності знань Стефаника – «Те, що я прочитав, було для мене ревеляцією величезного таланту. Вихований на європейському письменстві, я був зчудований відкриттям, яке я зробив... Полюбив я його надзвичайно».

Батько, мабуть, раніше від Івана Франка, що 1900 року у чеському журналі «Slovansky Prehled» назвав його сина «вельми талановитим та оригінальним письменником» (за першими сімома новелами!), і, певно, раніше за усіх причетних стихійно-інтуїтивно відчув без необхідності усілякої особливої термінології, що «образки» сина – то ніякий собі не «реалізм» «мужицької дитини» та «володаря дум селянських», але радше – «модерні штуки» (а саме за суттю – «екзистенційний експресіонізм») – «Я знаю, що тобі, любчику, конче потрібно обширної і спокійної кімнати, де міг бись, вільний від щоденних зносин зі світом, легко переливати на папір свої душевні образи, повні життя і крові». Може, саме тому пізніше подарував синові землю з горбами-краєвидами у Русові, де він збудував найбільшу у селі хату – свою психологічну захисну «Гражду» (як Юнгівська «Вежа»), в якій прожив із сім’єю усе життя, і куди поверталися його сини, а новела «Земля» була присвячена батькові. «Хлопці! Ніколи не користуйтесь моєю славою, доброю чи злою! Бо нема на світі нічого більш жалюгідного, ніж діти, що ціле своє життя чіпляються за поли своїх батьків». Найменший із його синів, Юрко, поїхав на заробітки до Канади, і батька ховали без нього – «До чого ми дійшли, що я свого сина, мені дорогого, мушу вислати в світ...» – обидва розуміли, що вже не побачаться (з навчанням Юрковим на Львівському юрфаці та подорожжю за океан допоміг А. Шептицький, як свого часу з митрополичою стипендією, ліками та дровами батькові).

«Посуха на гроші» переслідувала його (як і І. Франка) майже усе життя (окрім 10 парламентських років у Відні та 8 університетських у Кракові) – він був, мабуть, другим за І. Франком «професійним» українським письменником, проте не мав такої титанічної працездатності, жанрового та іншомовного розмаїття. Був часто змушений позичати, і його друг гімназичних років і Покутської Трійці Марко Черемшина (адвокат Іван Семанюк), а також старший син Семен, юрист, захищали і консультували його в судах за затримку боргів. Останніми роками звертався по допомогу, щоб просто вижити, навіть до Юрка Морачевського.

У першій виборчій кампанії до цісарського парламенту на основі загального виборчого права в травні 1907 р. В. Стефаника, що став одним із натхненників вічового руху, було призначено заступником депутата В. Охримовича від націонал-демократів, який набрав найбільшу кількість голосів з усіх послів до австрійського парламенту. Із зреченням останнім посольського мандату 5 квітня 1908 р. з особистих причин після зради однопартійців на виборах до Галицького Сейму у лютому 1908 р. на користь польського кандидата, В. Стефаник обійняв місце В. Охримовича і залишався послом аж до розпаду Австро-Угорської імперії (з листа до В. Охримовича 3.04.1908 р. – «…Коби лиш так склалося, аби я міг бути добрим послом, буду старатися…»).

Реальна і «романтична» версії, імовірно, – комплементарні (сестри Крушельницькі – Соломія (згадка про «Стефаникові» Краків і Коломию) та Олена (дружина В. Охримовича) умовили Володимира допомогти талановитому «своєму» творити без «посухи», відмовившись від мандату на його користь). У парламенті він майже не виступав, переконаний, що усе в імперії робиться через дорогу у цісарському палаці, а місцеві справи – за коньяком у парламентському буфеті, проте мав приймальню у Снятині. Віденський доробок не був надто вражаючим – державна «служба» в усіх імперіях та їхніх друзках є «найпрестижнішим» заняттям, що зупиняє творчий Час і руйнує» самодисципліну Флобера» та «Паризьке» «метр-еталонне» сумління Гемінгвея.

Світова Примадонна з абсолютним сопрано у зеніті слави існувала в іншому вимірі, на рівні кола «Саломе», де усі мрії справджуються, як миттєві пересічні бажання...

За власною літературно-психологічною письменницькою класифікацією І. Франко зараховував себе до «письменників-робітників», у той час як у В. Стефаникові за рівного з ним таланту відчував більш вищий тип – «обранця Долі».

Поціловані Богом у голову мають спокутувати свій талант нещадною щоденною каторгою.

В. Стефаника завжди тортурувала непевність, чи може він бути письменником через пекельні муки зі словом та малу кількість створеного і виданого – «класичним» письменником, зоряним ідеалом, що вміє писати від сонця до місяця, для нього був І. Франко (для порівняння, ПЗТ складали відповідно 3 та 50 т.(враховуючи лише третину написаного Франком) у совітську добу). Йому, напевно, так і не вдалося позбутися відчуття комплексу цієї меншовартості («маленькості») перед ним до кінця життя, попри хрестоматійні перехресні жарти на цю тему з Г. Хоткевичем. Стефаник також недарма підкреслював, що більша частина його творчості – у листах (окремі психологічно цікаві підводні частини «айсбергів» наведені зі «Спомину» О. Кобилянської та листування В. Стефаника з нею). «Дорогий Стефанику! Давно було се, як були ми ще молоді, як одного року перебувала я під час ферій у селі Белелуї, а ти прийшов відвідати мене... З зільника подала я тобі перед прощанням якусь білу цвіточку, що пахла оп’яняючим запахом. Прощаючись, ти обіцяв, що відвідаєш мене вскорі. Одна наша спільна товаришка над’їхала. І ти мусив її відвідати». «Але ти не заходив вже ані раз, ані другий, ані третій…» (як 30 років по тому Гемінгвей, що не сів ні на перший, ні на другий, ні на третій поїзд з Парижу до Блуденця – CB). «... Відтоді ми не бачилися».

«Ти посивів, я подалася. І не дуже-то так далеко від себе живемо». «В моїм зільнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді передала. Вона мені всюди, де б я її і не бачила, пригадує тебе. Ти цього не знаєш, бо тебе терло життя, і наші дороги не сходилися, але спомин – то як запах цвітів ніби виростає, хоч і по роках, все наново з дна душі».

– «...Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у керничці, як як малу дитину... Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волосся і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галузє дуба, а волосє Ваше буде, як шовк коло дуба. Мій товариш, вітер, буде зі мною гратися – а шовк буде плакати – тихонько, ніжно – як шовк знає».

– «... Мені здається, що межи нами струна урвалася, і що біла лілія вже зів’яла. Тогди мені жаль стає, і я питаюсь: «Чому?» Ви повинні завжди моїм товаришем остатися. Дуже жаліла-м, що не застались-те мене тогди, як відвідували мене. Я хтіла Вам руку стиснути і сказати: «Пане Стефаник...» і більше нічого... Чуєте, пане Стефаник?»

– «... Лілію Вашу я вбив. Я не люблю цего квіту – він такий біленький, що чоловік мусить єго сплямити. Най ангели тримають єго, бо то їх чічка. Я люблю червону рожу. З неї, як зі скали, спливає червоність і по світі розходиться – ріки грубі і масні. Ще люблю жовту рожу. Вона як дідько смієся з червоної, з грубої і масної. Хоть ти їх тілько годуй, – каже – тих людий своїм червоним смальцем любовним, то вони не понажираються, все будуть облизуватися! Я Вам дам жовту і червону рожу. Ви їх ліліями не замордуєте. Ваші лілії умруть».

– «...Я Вашого листа не спалю, бо нема єго за що, такого гарного і сердечного, палити. Най він собі стоїть поруч із другими Вашими письмами, я колись знов єго буду читати, буду читати й гадати собі то само, що тепер гадаю. Добре мати доброго товариша, що такий він, як ота пані біленька, як павутинка, що нагадує собою синяве небо, як мамина рука, що спокійно гладить по волоссю».

Я забув усі гарні слова, повилітали з душі, як птахи, і лишили мене навіть вони. Я би Вам за лист такий дав все, а написати то я не годен – відвик. Писати я до Вас буду, а коли ми здиблемося, коли себе повитаємо, то не знаю. Вірно, що ще здиблемося і поговоримо.

– «Я хотів би-м Вас побачити у моїй хаті у Кракові. Посадив би-м Вас на рожеву канапу, дав яблок їсти і молока напитися і говоріть, моя добра, гарно, шовково, дзвінким голосом. Хотів би-м».

Попри обопільну психологічну гру за межею туску і гостре передчуття наступної втрати, будь-який «психоаналіз» зайвий… – Не ломи, ребро, моє серце, я вже скінчив…»

«..Мовчав довгі, довгі роки. Мої слова не вимовлені, мій плач недоплаканий, мій сміх недосміяний. Лягли ви на мене, як лягає чорне каміння зломаного хреста на могилу в чужині...». «Я сотворив собі свій Світ...» («Моє слово»).

http://www.chasipodii.net/article/9272/

"Поворот тернистим і Христовим шляхом". Доповідь у пошану митрополита Андрея

 

Марія Барагура*

ПОВОРОТ ТЕРНИСТИМ І ХРИСТОВИМ ШЛЯХОМ

Доповідь на вечорі 64-го Відділу Союзу українок Америки в пошану митрополита Андрея

Грудень 1977 р.

У споминах під заголовком „Молодість і покликання о. Романа Шептицького" (Вінніпеґ-Торонто 1965)** мати майбутнього Князя Української Католицької Церкви графиня Софія з Фредрів Шептицька записала таке знаменне потрясаюче визнання свого великого сина:

„Це була страшна хвилина, хоч вона тривала ледве декілька мінут. Під час молитви оволоділо мною нараз глибоке пізнання-візія, такої могучости й величавости латинської Церкви, її краси й духовних скарбів, що мені здавалося, що я не можу від неї відірватися і поза нею не зможу служити Богові. І все почало хитатися й валитися в мені. Тоді я вчинив совершенну постанову повної присвяти Богові, цілковитого прийняття Його пресвятої волі й знову — все пішло — мов блискавка. Після блискавиці наступили по собі неначе три удари грому, а тоді я відзискав повну свідомість і зрозуміння, що Бог хоче мати мене серед Василіян, а після тієї свідомости вернувся повний, досконалий спокій".

Це була переломова хвилина в житті молодого Романа Марії Александра Шептицького, коли він відкинув усякі сумніви й вагання та безповоротно ступив на призначений Божим Провидінням шлях: зі світської людини стати духовником-ченцем, з римо-католика уніятом українського обряду, з маґната польської національности членом приниженого народу, його скромним і покірним слугою, хоч і на митрополичому престолі.

Постать свято-юрського Святця, Слуги Божого Андрея, це найкращий наявний доказ на істину, що в нас Церква й народ становлять одну нерозривну цілість.

Поруч історичної ролі, яку Митрополит виконав для організування релігійно-церковного життя як її голова, цей Муж Провидіння поклав неоціненні заслуги в усіх інших ділянках життя української нації. Її повноцінне існування за останні десятиліття було б без нього немислиме.

Недаром д-р Степан Баран, автор напів документарної, напів публіцистично-мемуарної праці під заголовком „Митрополит Андрей Шептицький" (Мюнхен 1947)*** прирівнює його до таких світочів нашої Церкви, як митр. Іларіон, Веньямин Рутський, Петро Могила, хоч на думку цього публіциста Андрей Шептицький переростає своїх попередників, бо поруч релігійно-церковної його діяльність охоплює чи не всі ділянки національного життя українського народу. Д-р С. Баран бачить прототип Андрея Шептицького в постаті хорватського єпископа Йосифа Георгія Штросмаєра, який у половині минулого століття був великим хорватським духовником і одночасно патріотом, провідником, основником хорватського університету, Академії Наук і Національної Ґалерії.

Крім монографічної спроби біографії митр. Андрея під наголовком „25 літ на митрополичому престолі", опублікованої в-вом „Богословія" у Львові в 1926 р. за редакцією о. д-ра Й. Сліпого, і згаданої праці д-ра Степана Барана, життя й діяльність А. Шептицького досі науково-джерельно й критично не досліджені. Немає досі основної монографії, що охоплювала б цілість Його вкладу в життя Церкви і народу. Існують тільки фраґментарні опрацювання окремих ділянок, чи періодів його життя, нпр. „Царський в'язень", що насвітлює діяльність Митр, у воєнний час 1914-1917 pp. — (Львів 1917) та спомини матері митрополита графині Софії з Фредрів Шептицької „Молодість і покликання о. Романа Шептицького" (Канада 1965). Всі вони мають здебільше мемуарно-публіцистичний, чи причинкарський характер, спертий на особистих спостереженнях, чи спорадичних фактах і документах.

Причиною цього є недоступність, а то й брак необхідних для наукового дослідження архівних документів. Ці джерела збереглися тільки в ватіканській бібліотеці і в архівах Східньої Конґрегації. Інші знаходилися в приватному архіві митр. у Львові, дещо в манастирях оо. Василіян у Добромилі й у Львові. Всі вони тепер у московсько-большевицьких руках і доля їх невідома. Можливо вивезено їх у Москву, або свідомо знищено. Під час воєнного лихоліття безповоротно пропало теж обширне приватне листування митр., яке доповнило б і з особистої точки зору насвітлило б сухі архівальні матеріяли.

* * *

У тяжкі історичні моменти життя нашої нації Боже Провидіння посилає нам мужів, які рятують її перед загибіллю, двигають її з упадку і вказують їй шлях, яким має прямувати. Таким Мужем Провидіння треба вважати й митр. Андрея, який у майже чудесний спосіб повернувся до свого народу, відчувши в собі зов приналежности до українства, від якого відійшов його рід, що разом з родом Дрогойовських впродовж 300 років опирався польонізації і щойно при кінці 18 століття засимілювався релігійно й національно з польською аристократією.

У своїй доповіді я постараюся з'ясувати оці ірраціональні, надприродні, провидінські елементи, психологічні аспекти й зовнішні обставини, які заважили на тому, що Роман, не зважаючи на приману блискучої кар'єри й вигідного світського життя, які стелилися перед молодим аристократом, рішився заміняти їх за чернечу рясу, порвав усі вузли, які єднали його з римо-католицизмом і польскістю та вернувся до приниженого історичною долею народу своїх предків, хоч знав, скільки хрестів прийдеться йому перенести на цій тернистій дорозі. За свій нарід готов був піти на мученицьку смерть.

Без пізнання цих елементів і обставин, без аналізи духових вартостей Романа, ми не могли б зрозуміти, як він міг доконати такі великі на історичну міру діла, як зумів подолати стільки ударів від ворогів і своїх, зокрема від москвофілів, вільнодумних і релігійно індеферентних наших груп, а що найгірше від власної ієрархії. Як бачимо, в тому відношенні історія повторяється...

Вузлами, які далі невидимо єднали рід Шептицьких з українською нацією й які допомогли молодому Романові Марії Александрові графові Шептицькому повернутися на лоно рідної Церкви й народу, був цілий ряд уніятськнх церковних достойників, яких цей рід видав: Варлаам, Атанасій і Лев Шептицькі, при чому два останні здвигнули храм св. Юра й митрополичу палату у Львові.

Батько митрополита Іван, хоч і спольонізований та одружений з аристократкою-полькою, зберігав у своєму прилбицькому дворі українські традиції — портрети своїх великих предків, клейноди, документи, грамоти, відвідував з родиною Богослужбу в місцевій церкві. У батька була зокрема вкорінена традиція уніятської Церкви з уваги на ролю, яку в ній відіграв рід Шептицьких. Жили в нього давні надії, що УКЦ, зокрема зреформований єзуїтами василіянський чин, буде помостом і знаряддям поширення унії на сході Европи. Це була часта тема розмов батька зі сином, і коли Роман врешті рішився стати василіянином, він покликався в листах до батька на ці розмови. Батько бажав, щоб один із його синів вернувся до віри батьків. Пише про це мати Романа так: „Це було взимку 1862 р. Ми верталися присмерком саньми з прогулянки й говорили про сподівану першу дитину. Мій чоловік сказав: „Якщо матиму кількох синів, я хотів би, щоб один із них став уніятським священиком". На цю його заяву я скрикнула, ніби передо мною відкрилася пропасть, а він додав: „А це тому, щоб зреформувати руське духовенство."

Коли батько підтримував у сина пов'язаність з нашою Церквою, а тим самим і з поєднаним з нею нерозривно українським народом, мати, польська патріотка і католичка західнього типу, незвичайно побожна й глибоко релігійна, втеплювала в сина любов до Бога і прив'язаність до римо-католицизму та польщизни. Вона не протиставилася б бажанню Романа стати римо-католицьким священиком, чи монахом, але коли син заявив їй „Мамо - я вже постановив: буду василіянином, напишу татові і вступлю до новіціяту", то Софія Шепт. записала в своїх споминах: „Мене наче громом вдарили ці його слова. Ромтух - іншого ніж я обряду! Від найдавніших часів я чула, як про руське духовенство говорять з погордою. Обряду я не знала зовсім, я бачила тільки його представників у найнижчому суспільному шарі, а те, що не було темне, виступало як ворог латинської Церкви і польської національности. Загрожена унія, навернення Сходу, віднови східньої Церкви - все те не мало для мене значення. Я одне розуміла і бачила: якийсь величезний, невловимий хрест простягав свої рамена, а в тому хресті мій Ромтух, мій Ама, що покидає обряд, в якому я його виховала, покидає все, що об'єднувало нас, покидає латинський Костел, після Бога над усе мені дорогий...”

І тут кидається в вічі оцей ірраціональний чинник і дія Божого Провидіння, що дали нам святця, великого подвижника й національного діяча найвищої міри. Батько, який початково хотів бачити одного сина уніятським священиком, довідавшись про постанову Романа, катеґорично противиться його рішенню тоді, коли мати приймає врешті це, як волю Божу, що їй треба покоритися. Підтримав її в тому єзуїт о. Генрик Яцковскі, духовний опікун Романа перед його вступом до новіціяту. Цей о. Яцковскі з доручення Риму переводив з іншими єзуїтами під проводом галицького провінціяла єзуїтів о. Яна Баденія реформу чину оо. Василіян. Коли мати ламала руки і благала: ,,Отче, він між ними схлопіє!", то о. Яцковскі сказав: „Ніколи! Може стати лише мучеником, а що краще міг би я бажати йому й вам!" А коли мати спитала о. Яцковского: „Отже ви думасте про покликання Романа до Василіян?" він відповів: ,,Думаю що це покликання правдиве". Як від укусу гадюки, як від удару грому відскочив мій чоловік, кличучи: „Ніколи!" Мене обілляв зимний піт і я важко віддихала мов в агонії."

Згодом Романова мати побачила чудо в тому, що й вона й її чоловік врешті з християнською покорою піддалися волі Божій і прийняли рішення свого сина. Це чудо драматично описує вона в своїх споминах:

„Ми поїхали на празник до Брухналя. Найсвятіші Тайни були виставлені й ясніли в соняшному світлі, наче сніг. Я благала і благала Бога, я молилася до Ісуса, бо Він єдиний може розв'язати пута, в які ми попали й усунути пристрасть батька, яка роздирає його серце і противиться покликанню сина. Я похилила низько голову в почуванні приявности Бога. І в тій хвилині мій чоловік поклав свою руку на мою. Цю його руку я прийняла з настановою, що хочу його завести до Ісуса Христа. Я здавлювала його руку з такою силою, яку щойно пізніше усвідомила собі, коли його сціпенілі пальці випустили мої, а я зісунулася навколішки і вся моя душа, всі почування розплилися в екстазі, в свідомості всемогучости Бога. Служба Божа скінчилася, а я ще тривала навколішках та повторяла слова молитви, яку сам Бог вклав мені в уста й тримала руку свого чоловіка. Нараз ціла лавка задрижала, мов би струснув нею якийсь велетень. Лавка була дубова, важка, нова. Приявні не виявили ніякого здивування. Я вірю, що моя молитва полинула до неба.

Чотири роки пізніше в той сам день св. Трійці ми відвезли Романа до добромильської обителі. І бідний, тепер уже щасливий батько, бив чолом у каплиці перед Найсвятішими Тайнами, коли з власної волі і з подяки Богові віддав Господеві на власність те, що мав найкраще."

Але рішальної причини треба шукати таки в самому Романі, в його психічній структурі. Він уже з раннього дитинства мріяв про священичо-монаше життя і nepeборов усі внутрішні й зовнішні труднощі, перешкоди й сумніви, які стояли впоперек обраного ним шляху. Учнем 5-ої гімназійної він згадує: „На скільки пам'ятаю, я не мав інших мрій, як стати уніятським священиком", а на 9-му році життя заявив про це мамі.

За свідченням мами, вчителів і виховників мав відразу до брехні. Відзначався лицарскістю, неустрашимістю. любов'ю до ближніх і покривджених. „Ах, мамо, — казав він — яке мені дороге все що бідне, мале, старе, покривджене."

Його вчитель, бувший папський гвардієць сказав: „Ама матиме відвагу лева, він ніколи не лякається того, від чого інші діти плачуть із переляку." Ціхували його рішучість, прецизія думки, а в питаннях Бога й релігії мав вироблений понад свій вік погляд.

Ще в 1876 р. 11-літнім хлопцем вибіг з плачем з кімнати під час снідання, яке споживала ціла родина після великодньої сповіди й Причастя, бо йому мати позволила тільки висповідатися, а він „так дуже бажав прийняти св. Тайни."

Під час перебування в Венеції (1883 р) Роман сказав матері: „Знаєте, мамо, чому я поклав голову на гріб св. Антонія? Отож під час Служби Божої прийшла мені думка, щоб стати василіянином і тоді пройняв мене страх." Це був момент слабости й сумніву й такі моменти не раз йому траплялися, але кожен раз він виходив із них переможно.

Відбуваючи однорічну військову службу, Роман щоденно о 5-ій год. вранці вислухував навколішках Сл. божу. Старий листоноша сказав його мамі: „Нехай Господь заплатить пані графині, що виховала сина в такій побожності."

Постанову Романа стати уніятським духовником прийняли позитивно кард. Володимир Чацкі і кард. Мєчислав Ледуховські, на обіді в якого присутні піднесли тост за здоров'я Романа „майбутнього митрополита Руси." Князь Адан Сапіга висловив погляд: „Тримати Романа в світі, це те саме, що замкнути льокомотиву в кімнаті," а княгиня Сапіга, дізнавшися про постанову Романа, вислала його мамі телеграму: ,,Ґратулюю, благословляю й молюся!"

Це одобрення з боку видатних представників рнмокатолицькоі Церкви і аристократичних польських родів, яких ніяк не можна підозрівати у симпатіях до українства, підтримало Романа на дусі. Він поборов всякі спокуси, які в формі подорожів по світі, підсував йому батько, щоб відвернути його думку від чернечого життя. Врешті й сам Роман поборов усякі сумніви, а критичним моментом було чудесне об'явлення, про яке я згадала на початку доповіди, а яке кардинал Ледуховські вважав за об'яв Божої волі.

Я затрималася на деяких фактах і епізодах з дитинства й юности Романа, бо вони дають змогу зрозуміти пізнішу його ролю як митрополита, як Церковного достойника й великого громадяннна-патріота. Без пізнання цих моментів неясним був би нам його поворот до рідної Церкви й народу й безприкладна його посвята. Він знав, яким тернистим шляхом прийдеться йому ступати і про це говорив своїй мамі: „Я знаю, що мене чекає. Поляки вважатимуть мене українцем, а українці трактуватимуть мене, як поляка. Та дарма! Бог кличе, треба йти!"

На український національний світогляд Романа мала великий вплив зустріч його з проф. Володимиром Антоновичем під час першої поїздки молодого Шептицького до Києва. Проф. Антонович теж походив з ополяченої родини й був римо-католиком, який вернувся до рідного середовища дорослою людиною. Роман рішив піти його слідами й повністю зірвати з польскістю. Пізнання культурно-національного життя київлян, оглядини історичних пам'яток, зустрічі з колами університетської молоді теж мали позитивний вплив на національну трансформацію майбутнього митрополита.

* * *

Діяльність митр. Андрея (інтронізований в січні 1901 р.) проявилася в таких ділянках: 1) церковно-релігійній; 2) місіонерсько-унійній; 3) світсько-релігійній; 4) політично-парляментарній і громадській; 5) науковій, культурно-національній і виховно-освітній; 6) економічній, суспільної опіки і народного здоров'я.

Перша ділянка - релігійно-церковна, це найважливіша царина діяльности митрополита як голови УКЦ, хоч вона, на погляд д-р Степана Барана, найменше цікавила й найслабше відома загалові українського суспільства. Одначе спеціялісти-церковники, світські політики, дипломати й державні мужі слідкували за нею пильно й уважливо приглядалися їй - так прихильники митрополита, як і його противники й вороги, а тих він мав більше. Навіть власне громадянство початково поставилося до б. польського маґната з холодною резервою, вижидаючи, якими шляхами піде його діяльність. Швидко цей холод і вичікування перемінилися в любов і синівське прив'язання до князя Церкви.

Першим кроком митр. було відмосквофілєння й українізація Церкви, а ці заходи почав ще, коли став станиславівським єпископом (1899 р.) Кир Андрей знав, що це справа далекої мети й вимагає такту, вирозумілости і терпеливости. Тому взявся до діла обережно, але рішуче й систематично. Увів до церковного урядування замість “язичія" живу українську мову. На теологічні студії приймав свідомих українців і обсаджував ними капітулу, консисторію й деканати.

Почав від реформи Духовної Семінарії у Львові. Ректорат і викладацькі пости обсадив молодими, освіченими в Відні, Іннсбруку й Римі людьми з докторатами. Подбав про організацію в Духовній Семінарії само-освітніх, культурно-наукових і мистецьких гуртків щоб виховати священиків-громадян і суспільних та культурно-освітніх діячів.

Згодом, використовуючи широкі автономічні можливості конкордату католицької Церкви Польщі з Римом, митр. заснував на місці Духовної Семінарії у Львові Богословську Академію, єдину високу школу в Галичині на університетському рівні. Вона мала два факультети - теологічний і філософічний. Ректором став о. д-р Йосиф Сліпий, а катедри були обсаджені найкращими нашими науковцями і дослідниками - духовними і світськими. При Академії діяло Українське Богословське Наукове Т-во, яке видавало квартальник “Богословія" і серію „Праць Богословської Академії." Здібніших студентів висилав на студії заграницю.

При Академії митр. заснував т. зв. „Малу Семінарію," середню школу гімназійного типу для підготовлення кандидатів до Ададемії й до світських високих шкіл. В Римі оснував Церковно-Історичну Місію для архівних дослідів документів у Ватикані, що стосуються нашої Церкви. Його заходами створено в Іннсбруку ,,Канісіянум" — інститут для унійних студіів.

Для підготовлення кваліфікованих дяків і плекання церковного співу та збереження чистоти обряду митр. заклав „Дяківську Школу і Бурсу."

Митрополит двигнув жіночий чин СС Василіянок, подбав про створення нових жіночих чернечих чинів і півчернечих згромаджень — СС Служебниць, Мироносиць Студиток і Йосифіток.

Подбав про матеріяльне забезпечення священиків та скромну пенсію для вдів і сиріт по священиках. Стримав запляновану польським урядом реформу церковних ґрунтів, рятуючи духівництво перед матеріяльною руїною. Добився знесення непосильних податків за митрополичі добра й установи, які служили добродійним цілям. Своєю опікою оточив церковно-релігійне життя за океаном, куди відбув візитаційну подорож і створив єпископії. Подбав про права й духову опіку над українськими поселенцями в Югославії. Побудував у Галичині кілька церков і манастирів і заклав першу наукову фундацію „Епархіяльна Бібліотека" в Станиславові (1899). Його заходами купці й промисловці відновили храм св. Юра і митрополичу палату. Боляче пережив створення Апостольської Адміністратури для Лемківщини, бо це було однозначне з омосквофіленням, ополяченням і латинізацією лемків.

Ставши владикою й митрополитом, кир Андрей частину свого часу присвятив місійній праці — проповідував на реколекціях і місіях, сповідав, зокрема звернув увагу на занедбану Гуцульщину.

Несповненою мрією митрополита, для якої він покинув світське життя, було унійне післанництво — грандіозний задум не тільки зближення і об'єднання обох наших Церков з Апостольською Столицею, але приєднання до Вселенської Церкви цілого Сходу Европи. На це грандіозне післанництво звернув йому увагу Святіший Отець на авдіенції в 1888 p., який, довідавшися про його намір стати василіянином, сказав 22-літньому юнакові: „Василіяни мають велике майбутнє в Церкві - приєднати Схід." Це був папа Лев ХІІІ (Йоахим Печчі), який плянував створити патріярхат для УКЦ у Львові, проти чого гострий спротив зорганізував мадярський кардинал Шімор.

Але бурунний воєнний часі неприготованість по обох сторонах не дала майже ніяких конкретних наслідків. Не вдалося навіть спонукати церковних і світських діячів до вступного діялогу. Простягнута митрополича рука зависла в порожні. Єдиним його осягом було встановлення в Велеграді (Моравія) щорічних з'їздів, присвячених унійним питанням, але вони мали чисто академічний характер. Подібним цілям служив згаданий уже інститут „Канісіянум." Прикро переживав митрополит невдалу унійну акцію, ведену на Волині (осідок у Лубні) польськими й чужинецькими уніятами з чисто політичними цілями. Ця акція підлягала юрисдикції римо-католицьких епископів, а Апостольський візитатор о. д-р Микола Чарнецький мав лише титулярно-формальне значення.

Але митрополит вірив у об'єднання Церков, бо до того - за його словами - „веде нас Провидіння шляхами для нас смертних часто незрозумілими."

Третьою ділянкою була місійно-апостольська праця митрополита в світсько-релігійній площині для виховання вірних, зокрема молоді в християнській філософії і світогляді. Ще як ігумен манастиря св. Онуфрія у Львові почав він видавати місячник „Місіонар", а згодом видавав або фінансував видання з християнсько-релігійним світоглядом - для дітей „Наш Приятель", для середньо-шкільників „Поступ", що потім став журналом для студентської молоді. У межах Католицької Акції оснував „Український Католицький Союз" з органами - „Мета" для інтеліґенції, ,,Христос наша сила" для народу і „Дзвони" для літератури, мистецтва й науки. За його ініціятивою постала організація християнської молоді ,,Орли" з журналом „Українське юнацтво." Придбав друкарню й переплетню „Бібльос." Йому треба завдячувати розвій „Марійських Дружин."

Як голова УКЦ і одночасно духовий провідник народу митрополит не стояв осторонь політично-парляментарного життя, хоч у практичну політику не встрявав, обмежуючись тільки до найстотніших, життьових питань та служив порадою. Його становище й орієнтація були загально-національні, був державником-соборником. Як митрополит з уряду був за Австрії членом палати панів у Відні і віце-маршалом сойму в Галичині. Причинився великою мірою до реформи виборчої ординації в Галичині в користь українського населення (1914), двічі інтерпелював в справі створення українського університету у Львові. Заходи в цій справі велися від 1899 p., а в 1914 р. схвалено закон керувати університет, проти чого російський уряд зробив демарш, вважаючи це за „казус беллі." Виборов створення української державної гімназії в Станиславові (1910). Після заключення Берестейського миру центральнимн державами з УНР (1918) виголосив знаменну промову, яка знайшла признання політичних кругів. Робив, хоч і безуспішні, заходи у впливових політичних чинників Заходу проти признання Галичини Польщі (1921- 23) а потім робив заходи, щоб, виєднати автономію Галичини. Цікавився конституцією УНР, вказуючи на неправильність постанови, що президентом держави може бути тільки православний. Стояв близько до дій Головної Української Ради, що від 1914 р. об'єднувала всі діючі політичні партії, і до Української Парламентарної Репрезентації, хоч безпосередньої участи в їх працях не брав. У час окупації Галичини царськими військами УКЦ пережила тяжкі часи переслідувань, обмосковлення і насильного заводження православія. Ситуація покращала, коли генеральним губернатором став проф. Дмитро Дорошенко. Російський уряд вивіз митрополита, закидаючи йому ,,мазепинство", а безпосередньою притокою до арешту була смілива проповідь кир Андрея в Волоській і церкві і доноси москвофілів. У час польської окупації гостро засудив пацифікацію Галичини, а коли не добився авдієнції у маршала Пілсудського, през. Мосціцкого і міністра внутрішніх справ Наконєчнікова-Клюковского, вислав удокументований меморіял до Риму разом з іншими Єпископами, і Ватикан повів акцію проти пацифікації. Сміливо запротестував проти нищення православних церков і змушування переходити на католицизм холмських українців.

Часи першої большевицької окупації не позначилися більшими репресіями, бо червоні не мали ще розробленого пляну ліквідації УКЦ, не мали часу й рахувалися з авторитетом і популярністю митрополита серед населення. Стосували тільки дрібніші шикани.

Німці теж не важилися виступити проти Церкви з уваги на особу митрополита. Дозволили на навчання релігії в школах, на відновлення Богословської Академії і духовних семінарій, хоч тут і там арештовували, а навіть розстрілювали священиків. Митрополит гостро засудив перед Гіммлером у посланні ліквідацію жидів і вживання до цієї акції українських поліцистів. У 1942-43 pp. апробував дії УПА проти большевнків і німців на Волині й у Галичині, зате засуджував взаємне винищування поляків і українців. Засуджував теж донощицтво і неперебірливу боротьбу поміж підпіллям і леґальним представництвом народу. У спільному з іншими владиками посланні з болем засудив міжусобиці в українській спільноті.

Митрополит був любителем мистецтва і мистецтвознавцем, викладав цей предмет у Богословській Академії. Заснував Український Національний Музей (1913 p.), для якого придбав будинок. Опікувався малярами і висилав їх на свої стипендії до Кракова, Варшави, Мюнхену, Відня, Парижу. Допоміг мистцеві Олексі Новаківському закласти студію й придбав для неї будинок. Митрополит мав три докторати (теологія, право й філософія), був членом-основником Наукового Богословського Т-ва і почесним членом НТШ, автором різних праць з ділянки теології, філософії, мистецтва.

В ділянці шкільництва поширив мережу шкіл СС Василіянок - учительські семінарії гімназії, фахові школи. Оснував нову дівочу гімназію у Львові. Оточив опікою „Рідну Школу," заклав першу сільсько-rocnoдарську школу „Просвіти" в Миловані і школу для сільських господинь Т-ва „Сільський Господар" (у Коршеві к. Коломиї). Перебрав „Академічний Дім" після закриття поляками цього студентського гуртожитка, підтримував дитячі садки й сиротинці. Опікувався „Пластом" і спортовим життям молоді. Зати молодь віддячилася йому величавим сто-тисячним здвнгом у 1933 р. під назвою „Українська Молодь Христові."

Мав зрозуміння для економічно-фінансової сили суспільства, заклав Земельний Банк Гіпотечний, дбав про народне здоров'я і заснував „Народну Лічницю."

Вже цей неповний перелік діяльности митрополита показує, що він був не лише Мужем Провидіння для нашої Церкви, в якій здобув собі ім'я святця з свято-юрської гори, був не лише післанником Божим для всієї Вселенської Церкви, в якій здобув собі назву Слуги Божого й є на дорозі до канонізації, але був Мужем Провидіння для цілої української нації, як Слуга Народу. Таким залишиться для нас назавжди.

“Свобода”, 14, 15, 16 і 17 грудня 1977 року

______________________

* Марія Барагура, довголітня пресова референтка Союзу українок Америки та членка ред­колегії „Нашого Життя".

** Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. Вінніпеґ-Торонто 1965 https://shron1.chtyvo.org.ua/Szeptycka_Zofia/Molodist_i_poklykannia_o_Romana_Sheptytskoho.pdf?PHPSESSID=6js5vd5h42p5c80n0ublo8t1s7

*** Степан Баран. Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Мюнхен, 1947

https://diasporiana.org.ua/ukrainica/baran-s-mytropolyt-andrej-sheptyczkyj-zhyttya-i-diyalnist/

Хресна дорога Блаженнішого Патріярха

 

Патріярх Йосиф Сліпий 

* 17 лютого 1892 - † 7 вересня 1984

Хресна дорога Блаженнішого Патріярха Помісної Української Католицької Церкви Кир Йосифа першого

Йосип Гірняк

(Слово виголошене на святі з нагоди 35-ти ліття з дня хіротонії їх Блаженства Патріярха Кир Йосифа 1-го)

Високодостойна Святочна Громадо!

Сьогодні зібралися ми тут, щоби доземно схилити свої голови перед людиною, якій Слуга Божий Києво-Галицький Митрополит Кир Андрей Шептицький передав тяжкий хрест і патріяршу патерицю в руки, доручаючи довершити задуми та ідеї всього творчого і святого життя Слуги Божого.

Тридцять п’ять років тому Слуга Божий Кир Андрей передав ці святі клейноди і святі заповіти своєму найгіднішому учневі і наступникові на митрополичому престолі Кир Йосифові Сліпому. Ось кому ми сьогодні складаємо наш доземний поклін.

Не при блиску свічад на престолах катедри св. Юра відбулась ця історична подія нашої Святої Церкви, а в скромній молільні хворого Великого Митрополита Кир Андрея, при кількох присутніх втаємничених єпископів-святителів. Це таємне рукоприложення наслідника на Києво-Галицький Митрополичий Престіл гейби провіщало хресну дорогу всієї майбутньої підпільної Церкви на покинутій нами Батьківщині.

Після тяжких та горесних років війни і повторної окупації нашої Батьківщини диявольським московсько-большевицьким наїзником, після смерти Слуги Божого Кир Андрея, — почалась чорна доба нашої Церкви і нашого Народу. Патріярша патериця перемінилась в арештантський костур, а золотий первоієрарший хрест засимволізував тяжку мученицьку дорогу, яка простелилась на довгих 18-ти літніх дорогах по московських, сибірських казематах та тюрмах.

Що уявляє собою 18-ти літня хресна дорога по нетрах червоного московського диявола — це відає наш сьогоднішній Патріярх Блаженніший Кир Йосиф 1-ий, і його, вже третього покоління, послідовники: Валентин Мороз, Леонід Плющ, Іван і Надія Світличні, В’ячеслав Чорновіл, Юрій Шухевич, Святослав і Ніна Караванські, Ігор та Ірина Калинці, яким наш Блаженніший Патріярх протоптав дорогу у ті каземати.

Глибока віра, беззастережна і непохитна відданість всього себе Святій Церкві і рідному Народові, дала силу протиставитись всім диявольським спокусам і терпінням фізичних тортур та недуг. Постійна шепотно-напівна молитва дивувала і навіть заражувала співучасників тюремної долі, які прислухувались до благань ласки Божої, — цього дивного мученика-ісповідника Святої Церкви. А від нього, як від Петрової скали, відбивались всі ворожі погрози, засуди до смерти, всі затроєні стріли та брудні зневаги — безсильних яничар та їхніх наказодавців.

Проте — сталось чудо!.. Боже Провидіння, після 18-ти років надлюдських терпінь та поневірянь виводить цього Мученика з каторги в країні неволі — у вільний світ, де застає свій Народ таким, яким бачив його великий поет Іван Франко: «Замученим, розбитим, людським призирством, ніби струпом вкритим»… Застає роз’єднаним, розпорошеним по різних, взаїмно воюючих партіях та групах, ба, навіть по розрізнених церквах, в яких одноплемінники моляться різними мовами, де святкується під різними «юрисдикціями», за різними календарями, свої ж церковні свята та празники.

Драматично-невідрадну дійсність застав по цей бік залізної завіси Спадкоємець ідей та заповітів Слуги Божого Андрея!..

Там — ворожа окупація, ув’язнення, концтабори, побиття, знущання і офіційне знищення Рідної Церкви; а тут, на волі — незгода братів по крові, розбиття, чвари, брак свідомости власної законодатної влади, сервілізм, політичні спекуляції і торгування Українською Церквою ціною крови мучеників і ісповідників та вірних. Недармо сучасна наша поетеса з Австралії[1] вигукує, змальовуючи нашу дійсність:

«Щасливо лізем на колінах

До мов чужих і вір чужих!

Згинаєм рабські свої спини,

Щоб висвятитись з рук чужих,

Для задоволення амбіцій…

Нові Колумби!

Рабські Лицарі!..»

А там, молода українська людина третього нашого покоління, яка пішла слідами Блаженнішого Патріярха Кир Йосифа, крізь стіни сибірських катівень шле по світу свій Тренос, [2], своє голосіння над ще однією Хресною Дорогою:

СТРАСТЬ ПЕРША

на голгофі провінційного суду

Твоє світле лице

частоколом гвинтівок

відгородили

самотньо двигаєш хрест

таке ще немічне наше плече

СТРАСТЬ ДРУГА

змахнула Україна

з ока потаємну

сльозину

Господи

аж світиться

прозорий гурток

плакальниць

але вигодувала

ненька

власним шпіком

легіони шпиків

СТРАСТЬ ТРЕТЯ

і ті дві

що були розп’яті

побіч Христа

нині

маскують

високу голгофу

галуззям кодексів

у прокурорській тозі

ховають

розбійницький ніж

СТРАСТЬ ЧЕТВЕРТА

свіжий хрест

недаремно плаче

з нього

космацька живиця

о він

ще послужить замість іконостасу

у нашому

обкраденому храмі

СТРАСТЬ П’ЯТА

юродивий народцю

можеш спокійно

метушитись

адже нині земля

не стряслася

а темряву що з неба

попелом

дочасно

тобі на голову

осіла

ти й так

не добачаєш

СТРАСТЬ ШОСТА

без зради

проданий

нашим безсиллям

неодин побратим

ще нині

відсахнеться

навіть без серебреників

можливо пошкодуєш

тодіза біблійним юдою

СТРАСТЬ СЬОМА

мовчить наш отець

а мати

до кривавих слідів

припадає

причинися мамо Бога

що стала

й нашою матір’ю

за нами

дай і нам

торкнутися

негаснучих слідів

СТРАСТЬ ВОСЬМА

понад натовпом

металом

пойнялись

страдальні руки

дружини

Вероніко

ти хотіла обтерти

окривавлене лице

ногами шматують

полотно що стане

стягом

СТРАСТЬ ДЕВ’ЯТА

відверни лице своє

від них

але зроби так

щоб у моїй душі

стояв завжди

образ твоєї

терном увінчаної

голови

СТРАСТЬ ДЕСЯТА

з любові до нас

прийняв на себе

таку страшну кару

щоб спасти нас

від найбільшого

гріха

байдужості

до вогню

Цей Тренос — не тільки голосіння тих чесніших і героїчних синів та внуків, що пішли слідами нашого Патріярха: це Тренос нашої розп’ятої Церкви в сучасних катакомбах!

А тут — вже минає дванадцять років, як цей новітній Пророк Української Церкви, мов старозавітній Мойсей, не дивлячись на погрози сучасних Датанів та Авіронів, не слухаючи гадючого шипіння чужих, ворожих післанців та гонців до найвищих інстанцій Вселенської Церкви, цей мученик за Віру Христову, з патріяршою патерицею в поранених руках, на обморожених по сибірських тайґах ногах — мандрує по всьому світу, голосячи слова оборони належних прав за існування своєї Української Церкви і на вільне державне життя свого Народу. Його слова оборони прав Української Помісної Церкви з трибуни Другого Ватиканського Собору, на єпископських Синодах, многозвучним ехом розносяться по світу і глибоко залягають у серцях мирянського люду, який з перших днів його появи тут, по цьому боці залізної завіси, догледів свого Патріярха, який від віків присущий у нашій Церкві.

Сьогодні, з Патріяршої Катедри св. Софії в Римі, з Патріяршого Двору та з Патріяршої Канцелярії, по всьому світу, де лиш жевріє серце українського мирянина, лунають слова святі і мислі на сторінках посланій, проповідей Блаженнішого Патріярха Йосифа Першого. До тих слів та мислей прислухується мирянський люд в катакомбних Церквах на Батьківщині. Ці слова скріплюють сили наших мучеників в московських казематах. Ці слова переконують всіх нас мирян у правоті надлюдських зусиль, якими Блаженніший Патріярх вже 35 років перемагає пекельні та цьогоземні перешкоди на своїй хресній дорозі.

Однак, сьогоднішній зґанґренований світ, заражений лицемірством, гіпокризією, зумів заразити провідну громадську та церковно-ієрархічну верству, яка, ради особистих користей, готова в угоду ворогам підкинути колоди та каміння на хресній дорозі Блаженнішого Патріярха Української Католицької Церкви.

Блаженніший Патріярх Йосиф — все ж ЛЮДИНА… І коли ця ЛЮДИНА ранить свої катовані руки, обмерзлі ноги, покалічене в сибірських тюрмах тіло — об колоди та каміння підкинені своїми ж братами во Христі, за яких вісімнадцять років терпів надлюдські знущання, і ТУТ знеможений освідомлює, що біль моральний і духовий завданий «одновірцями» є набагато болючіщий за фізичні терпіння з рук ворогів. Але, на превеликий жаль, цього не зрозуміти лицемірам, гіпокритам та одноплемінним газетним гієнам, які, як колись у пустині сичали та вили в слід за Мойсеєм, так і тут виють та сичать у слід за Блаженнішим Провідником нашої Церкви і нашого Народу!

На щастя, Блаженніший Патріярх Йосиф не знесилюється під ударами «невідаючих що творять». Він, стоячи сьогодні перед духом свого Великого Попередника Слуги Божого Андрея, в свойому Посланні з дня 27 вересня 1974 року, має мужність заявити:

«Стоячи нині перед його духом ми мусимо в покорі і зі стидом визнати наші великі промахи і недомагання в змаганнях нашої Церкви і Народу. Не зважаючи на важке, впродовж 35 років, переслідування, всякі гнети нашої Церкви і української національності, ще живе там неустрашима Христова віра і національна свідомість. А їх молитва, як молодців в огненній печі, не устає. Та на жаль, на поселеннях, мимо всіх надлюдських зусиль, не можна довести до єдности нашої Церкви, ні нашого Народу. Відпір всім намаганням розчленувати нашу Церкву і Народ та змести їх з лиця землі, може дати тільки з’єдинена сила в боєвій лаві. А тимчасом і чужі і, на превеликий жаль, свої явно і по крийому ведуть дальше на зборах, в часописах, відозвах і заявах, покликуючись навіть на компетенції, — торощуть всі дотеперішні досягнення на полі єдности, і то від найвищих верхів до найнижчих верств. Всевладно розпаношилася і дальше у нас своя амбіція, свої користи і вигоди понад все. І висмівана іронічна пословиця «сам собі пан і удільний князь» — стала правилом і не дає підчинитися та прилучитися до здорового ядра, зосередженого в Товариствах Патріярхальників, щоб вести справу помісности і патріярхату до успішного завершення нашої помісности Церкви і закріплення єдности Народу. Тому то Слуга Божий Андрей взиває дрожачим голосом до спам’ятання! Аж страх, як легкодушно поступають майже всі наші провідні українські духовні і світські одиниці та стягають на себе проклін потомства!»

Високодостойні Брати Миряни та члени Товариства за Патріярхальний Устрій Нашої Церкви!

Велике довір’я виявляє до нас Блаженніший Патріярх, але і відповідальніші обов’язки та завдання він ставить перед нами. Його 35-ти літня праця над реалізацією ідей та заповітів Слуги Божого Андрея, його терниста хресна дорога, його подивугідна мужність і несокрушима витривалість у боротьбі за Богом даним нам права, — хай будуть для нас малокровних і слабодухих прикладом у щоденній нашій боротьбі зо всіма силами ада, і цьогобічного хворого світу.

Сьогодні, доземно схиляючи свої голови перед маєстатом Блаженнішого Патріярха Йосифа Першого, ми всі брати миряни — Миром Господу помолімось і благаймо Всевишнього і Сина Його Ісуса Христа: щоби не покинули Патріярха нашого самотнім на цій хресній дорозі, і щоби помогли йому чим скорше об’єднати всіх нас, на славу нашої Української Церкви і нашого Народу!

7 грудня 1974 р.

у Філядельфії

_________________________

[1] Зоя Когут, із недрукованої поезії, виголошеної підчас турне по Канаді і ЗСА, у 1974 р.

[2] Ігор Калинець, «Український вісник», Січень 1971, стор. 67, в-во «Смолоскип».

Проповідь Патріярха Кир Йосифа першого під час освячення собору св. Софії у Римі. 1969 рік.

«Здаймо собі нині ось тут справу з того, що стоїмо в довгому історичному ряді наших церковних і державних мужів, вірних і громадян, що відповідальність за майбутнє нашого народу лежить на нас, сучасних і грядущих поколіннях. Оживити давну світлу українську традицію в думанні і діянні! Важке завдання, та Божа Премудрість нехай просвічує нам шлях! Виходім з того дому Божого Премудрости на свої всеземські поселення ободрені і впевнені, що наша доля –недоля скінчиться і ясний день перед нами зазоріє. Амінь!»

Із проповіді Блаженнішого Йосифа Сліпого під час посвячення собору Святої Софії у Римі, 27 вересня 1969 року

Патріарх Йосиф Сліпий (у світі Йосиф Коберницький-Дичковський), Верховний Архиєпископ, Кардинал і Митрополит (1944-1984) народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість на Тернопільщині, у сім’ї Івана Коберницького-Сліпого й Анастасії Дичковської. Дід мав сільське прізвисько «Сліпий». За переданням, цей псевдонім походив від одного з предків, якого 1709 року московити осліпили за те, що він воював під Полтавою проти царя Петра І на стороні гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла XII.

Закінчив народну школу в рідному селі та гімназію в Тернополі. Вивчав богослов’я у Львові, відтак закінчив філософські і богословські студії в Інсбруку (Австрія).

30 вересня 1917 року Митрополит Андрей Шептицький висвятив його на священика. Після цього він знову поїхав на навчання до Інсбрука, де дістав ступінь доктора теології. З Інсбрука переїхав на навчання до Рима, де дістав ступінь „Магістер Аґреґатус”.

З 1922 року викладав доґматику у Львівській духовній семінарії. Наприкінці 1925 року призначений ректором цього закладу, а 1929 – новоствореної Богословської академії. 1939 року Митрополит Андрей Шептицький, за згодою Папи Пія XII, таємно висвятив о. Йосифа на єпископа з правом наступництва. 1 листопада 1944 року, після смерти Митрополита Андрея, перейняв провід Української Греко-Католицької Церкви.

11 квітня 1945 року був заарештований большевиками і засуджений на 8 років каторги і примусової праці в Сибіру. Після закінчення цього терміну, без жодної причини засуджений вдруге на невизначений термін. 1957 року засуджений втретє – на сім років каторжний робіт. Завдяки втручанням Папи Івана XXIII та президента США Джона Кеннеді його звільнено 1963 року для участи у Другому Ватиканському Соборі.

Упродовж наступних двадцяти років Патріярх Йосиф намагався активізувати життя Української Греко-Католицької Церкви на Заході. Він заснував Український Католицький університет і збудував Церкву Святої Софії в Римі. Написав багато наукових праць, декотрі мають двадцять томів.

Помер Патріярх Йосиф 7 вересня 1984 року. 16 вересня того ж року, перебуваючи в Канаді, Святіший Отець Іван Іван Павло ІІ відвідав український катедральний собор св. Володимира й Ольги і під час проповіді сказав:

«…не можу не згадати про великого мужа, ісповідника віри, Верховного архиєпископа й кардинала Йосифа Сліпого, якого Господь покликав до вічности. Його смерть обгорнула нас усіх великою жалобою. Він був гідним наслідником праведного митрополита Андрія Шептицького. Однак, прийшли гіркі часи для української католицької Церкви. Перейшов він іще раз через хресне пережиття і терпіння, подібно як Христос на Голготі. Не міг кардинал Сліпий виконати свого уряду, але засудили його на 18 років заслання, терпіння. Він не заломився, але як герой достойно витримав. Коли вийшов на волю та жив у Римі, то не спочивав, але посвятно працював для добра Церкви та свого народу. Верховний архиєпископ відвідував українські католицькі громади по всьому світі, дбав про науку, заснував університет святого Климента, видавав документи та багато іншого. В наших молитвах просім Господа, щоб Господь гідно його винадгородив за його терпіння, вірність Богові й Церкві та всю його працю. Вічна йому пам’ять!»

1992-го його останки перевезли до Львова, де їх, за участю понад мільйона вірних, поховано в Архикатедральному соборі Святого Юра.

Заповіт Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого

Моїм Духовним Дітям, Владикам, Священикам, Монахам і Монахиням і всім Вірним Української Католицької Церкви Мир у Господі й архієрейське благословення! „Ще трохи, і світ мене вже не побачить" /Ів. 14, 19/, „Ще трохи, і ви не побачите мене вже..." /Ів. 16, 16/, бо „надходить година, коли вже і притчами не промовлятиму до вас..." /Ів. 16, 25/. Залишаючи цей світ і „сидячи на санях", як говорили наші предки, після дев'ядесятикількалітнього життя молюся за вас, моє Духовне стадо, і за весь Український народ, якого я є сином і якому я намагався ввесь свій вік служити, словами прощальної Архієрейської молитви Господа Нашого Ісуса Христа. Він бо для нас усіх і для всього світу є „путь, істина і живот" /Ів. 14, 6/. І тому, переставляючись у світ вічности, благаю Отця Небесного, щоби Він прославив Сина свого у вас, аби ви спізнали Його, „Єдиного, Істинного Бога" і Ним „посланого – Ісуса Христа" /Ів. 17, 3/, і щоби Він дав вам „Утішителя, який буде з вами повік, Духа Істини, якого світ не може сприйняти, бо не бачить Його і не знає. Ви ж Його знаєте, бо перебуває Він з вами і буде у вас". /Ів. 14, 16-17/.   Разом із цією молитвою, прощаючись зі світом і всіма вами, Дорогі мої духовні діти, так, як велить нам наша свята прадідівська християнська віра, залишаю вам свій Батьківський і Пастирський Заповіт! „... Щоб ви не зневірилися..." /Ів. 16, 1/ і „Хай не тривожиться серце ваше. Віруйте в Бога!..." /Ів. 14, 1/. І головне заповідаю вам: „Щоб ви любили один одного..." /Ів. 15, 12, 17/ любов'ю, над яку більшої немає, що готова й життя своє віддати за друзів своїх..." /пор. Ів. 15, 13/. + + + + + + + + + Оця любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є Його Таємничим Тілом, любов до рідної Української Церкви, що є повноцінною частиною вселенської християнської Родини, любов до рідного Українського народу, з його духовними та матеріяльними скарбами вселюдського значення, визначали мій життєвий працелюбний шлях, моє думання та мою працю, на волі й у неволі. Упродовж цілого свого життя був я, і таким відходжу з цього світу, в'язнем Христа! Насамперед, у юних роках, був я добровільним Його в'язнем! Бо народився я і був вихований в українській християнській хліборобській глибоко віруючій родині. Вона передала мені та защепила в мені віру в Христа і любов до Нього! Тому сьогодні, здоганяючи їх у потойбічному світі, „де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне", зі синівською вдячністю молюся за них! Батьки, християнська родина – це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров'я Церкви та Народу! Добровільним в'язнем Христа був я і тоді, коли любов до Нього штовхнула мене на шлях здобуття знань і посвячення науковій праці. Божому Промислові я вдячний за те, що запалив у мені цю іскру вже в моєму дитинстві, а старшому братові, Романові, – за те, що став знаряддям цього Промислу, бо він навчав мене, п'ятилітнього хлопця, і завдяки цьому, ще заки почав я шкільне навчання, вмів я вже читати і писати, а рідна Школа розпалила цю іскру любови до науки. З любови до науки залишався я і далі добровільним в'язнем Христа, коли, відчувши покликання до духовного стану, вирішив служити Христові. Християнська Родина та Рідна Українська Школа – це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь! Отож, заповідаю вам: відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні й у всіх країнах поселення нашого Українського народу! У покликанні служити Христові в духовному стані виразно бачу Божу руку. Відчувши в ньому Господній Голос і підтримуваний Господньою десницею, радів я, що міг упродовж кількох десятків найкращих років життя працювати як добровільний в'язень Христа: як Його служитель, як науковець, богословський дослідник найбільшого об'явленого Таїнства, Троїчного Божого Життя і, зокрема, Третьої Божої Особи у Пресвятій Тройці, Духа Святого, Духа Істини, Утішителя та Життя Подателя, що все сповнює, що в нас і у Христовій Церкві невидимо перебуває /пор. молитва „Царю Небесний"/. Натхненний Його благодаттю, служив я своїй рідній Церкві на тих постах, які доручав мені Глава і Батько нашої Церкви, Слуга Божий Митрополит Андрей, як професор і ректор Духовної Семінарії та Богословської Академії, а вкінці – як засновник Українського Католицького Університету тут, у Римі... Як той, що став добровільним в'язнем Христа, служив я українській богословській, колись такій світлій, науці, намагаючись відродити її з руїни, оновити її, свідомий того, що Наука – це один із наріжних каменів-стовпів відродження та сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа: „Ідіть і навчайте всі народи..." /Мт. 28, 19/. Наука є „остоєю для Церкви в нашім народі", вона через її навчальні та виховні установи є „виховницею народу", бо через неї „одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум..." /Пор. моє "Слово на відкритті Богословської Академії" 6 жовтня 1929 р./. Рефлектуючи отак над значенням і цінністю науки, перед лицем вічности, яка неухильно зближається до мене, заповідаю вам: Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею та своїм знанням, будьте її служителями! Споруджуйте храми науки, вогнища духовної сили Церкви та Народу, пам'ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання життя! *********************** Коли в 1939 році почався новий „хресний хід" нашої Церкви і великий Святець та Геній-Мислитель Сл. Б. Митрополит Андрей покликав мене до архипастирського служіння, іменувавши мене Екзархом Великої України в жовтні 1939 р., а у грудні того самого року враз із єпископською хіротонією призначивши мене його наступником, сприйняв я ці покликання як поклик таємного Голосу Божого, що словами Христа кликав: „Іди за мною..." /Ів. 1, 43/. Зрозумів я також у цих тяжких хвилинах і бурях, які спіткали нашу Церкву, що значило „йти за Христом". Він бо сказав: „Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде!". /Мр. 8, 34/ Бути покликаним до пастирської служби – це відректися від себе самого, взяти хрест на свої плечі й іти слідом за Христом із любови до Христа, який також прорік, що „хто ж мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм..."/Мт. 10, 33/. Ось так ступив я на тернистий шлях мого подальшого життя. Почало бути дійсністю те, що вмістив я у своєму пастирському гербі – „Пер аспера ад астра". Переді мною, наступником Сл. Б. Андрея та спадкоємцем Його духовної спадщини і Його заповітів, простелився довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому „пред человіки", „в роді цім перелюбнім та грішнім" /Мр. 8, 38/. На цьому шляху могутня Божа Десниця помагала мені, В'язневі Христа ради, давати свідчення Христові, як це Він прорік своїм учням-послідовникам: „І будете мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії, і аж до краю землі..." /Ді. 1, 8/. Але на придорожніх стовпах мого шляху виднілись інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія і так дослівно „аж до краю землі". Нічне ув'язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в'язень-каторжник, „німий свідок Церкви", що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві... І в'язень-каторжник бачив, що і його шлях „на краю землі" кінчався приреченням на смерть! Силу на оцьому моєму хресному шляху В'язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертовна молодь і безпомічні старці. Я не самотній! Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельські слова Христа: „Оце посилаю Я вас, як овець між вовки: Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голубки. Стережіться ж людей, бо вони на суди видаватимуть вас, та по синагогах своїх бичувати вас будуть. І до правителів та до царів поведуть вас за Мене, на свідчення їм і поганам. А коли видаватимуть вас, не журіться, як або що говорити: тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого в вас промовлятиме. І видасть на смерть брата брат, а батько – дитину. І "діти повстануть супроти батьків", і їх повбивають. І за Ім'я Моє будуть усі вас ненавидіти. А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений..." /Мт. 10, 16-22/. Як ніколи раніше, розкрилася мені таємниця слів Христа: „І будете мені свідками..." /Ді. 1, 9/. Свідчити Христові – сповідувати Його перед людьми /пор. Лк. 12, 8/, не відрікатися Його, нести хрест свій, страждати за Христа і з Христом, бути готовим на муки і навіть життя своє віддати за друзів своїх, не лякаючись тих, що „тіло вбивають" /Лк. 12, 4/, пам'ятаючи, що „хто хоче душу свою спасти, той погубить її, а хто погубить душу свою мене ради та Євангелії, той спасе її. Бо яка користь людині здобути увесь світ, а занапастити душу свою..." /Мр. 8, 35-36/. Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком і сповідником Христа так, як це велять Його заповітні слова! З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з Його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря... *********************** А ось нині, „сидячи на санях, подумавши в душі своїй і віддавши хвалу Богові, який допровадив мене до цих днів.., сидячи на санях на дорозі в далечінь, знеможеним голосом молитву мовлю" /Повч. Володимира Мономаха дітям/ і вам, моїм Духовним чадам заповідаю: „Будьте свідками" Христа в Україні і на землях вашого вільного і невільного поселення, в усіх країнах вашого поселення, у в'язницях, в тюрмах і таборах, аж до краю землі і до краю вашого земного життя! Будьте свідками на всіх континентах нашої бідної планети! Не посоромте землі української, землі ваших предків! Збережіть у ваших душах чисте-непорочне ім'я своєї Святої Церкви! Не посоромте також вашого власного українського імени, не забуваючи слів Христових: „Приклад бо дав я вам, щоб і ви так робили... Амінь, амінь глаголю вам: Не є раб більший за Господа свого...; щасливі будете, коли так чинитимете". /Ів. 13, 15-16/. *********************** Євангельськими словами та образами, неначе в притчах, змалював я свій життєвий шлях, шлях свідка, в'язня, сповідника, який опинився „на краю землі" і на краю свого власного життя, віч-на-віч зі смертю, в Мордовії, в незносних кліматичних умовах, в найстрашнішому таборі смерти, де кінець мого життя був близький. Та Милосердному і Всемогутньому Божому Провидінню сподобилося інакше! Несподівано проголошено мені звільнення! Хто і як до цього спричинився, про це напишуть колись дослідники мученицького життя нашої Церкви. Чи це був II Ватиканський Собор з голосом на ньому нашого Єпископату, чи це були заходи українського і чужого співчутливого наукового світу, що став у моїй обороні, чи це було раптове опам'ятання тодішніх владоможців, Бог вість! Всі вони були тільки орудниками Незбагненного Божого Промислу! Між ними найбільше заважили клопотання бл. п. Папи Йоана XXIII, цього уособлення доброти, людяности, смиренности і християнської любови. У синівській вдячності заношу свою молитву до Господа за Його прославу! Звільнено мене, та не привернено волі моїй рідній Церкві! Тому моя внутрішня постанова була залишитися на рідній Землі і далі спільно зі своєю Церквою нести наш важкий хрест так, як я писав в ізоляторі Київської тюрми: „Я навіть у душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись права Греко-католицької Церкви, яке вона вже мала в Радянському Союзі до 1946 р. і яке право належиться їй на основі Конституції, а нині воно потоптане!.. скажу отверто, що зовсім не збираюся виходити, хіба під конвоєм, як німий свідок Церкви, що мовчить" /Лист в ізоляторі, Київ, Короленка 33: 14.ІІ.1961/. Та голос бл. п. Папи Йоана ХХІІІ кликав мене на Ватиканський Собор. Його голос був для мене наказом, бо і в ньому вбачав я незбагненний задум Божого Промислу. Чи не був це поклик дати живе свідчення нашій Церкві? Чи не був це поклик завершувати те, чого не міг довершити як в'язень? І так почався новий і подальший шлях мого життя, яким простую вже ось-ось майже два десятиліття. І цей шлях, як з часом виявилося, не був шляхом, на якому світили „астра" – ясні зорі. Він і далі був шляхом В'язня Христа ради, тим разом в'язня на химерній волі... Сподіваючись на швидке повернення після закінчення Ватиканського Собору, на повернення до свого духовного стада, і вчинивши все, що вимагав від мене архіпастирський обов'язок, для забезпечення безперервного апостольського наступництва в Українській Церкві, прибув я, фізично зморений, душевно не зламаний, до Петрової Столиці... Моє прибуття до Рима, як і моє несподіване звільнення, перші тижні і місяці мого перебування в ньому, насамперед в мурах старого Василіянського грецького монастиря в Ґроттаферрата, потім у Ватикані, були супроводжувані нерозгаданими знаками. Найкраще змалював це у промові, виголошеній з нагоди посвячення Собору Святої Софії, дня 28.9.1969 р., Президент італійської посольської Палати Юлій Андреотті: „Якщо зорі мали б бути пропорційні до терня, що визначало Ваше життя священика, Верховного Архієпископа, тоді ми з певністю повинні б припустити емпіричні зони, дотепер ще не знані, ні не описані. Мудрість, про яку нащадки скажуть, чи вона справді є мудрістю, ця мудрість хотіла, щоб усе те, коли Ви прибули до Рима, відбулося тут перед нами, католиками-римлянами, під своєрідною завісою мовчанки. Дивний цей наш світ! Бо це світ, в якому стільки разів з'являється страх віддати пошану переслідуваному, керуючись бажанням перешкодити в тому, щоб, бува, переслідувач не сприйняв цього як виклик і не чинив ще більше зло від того, яке він творив аж до цього моменту. Ми були б привітали Вас з такою радістю, з якою християни Рима вітали св. Петра тоді, як його звільнено. Як св. Петра, який мав оту таку різну наявність Божої руки, наявність ангелів, і який пізніше встановив також, як тривалий знак, Вашу присутність тут, в Римі..." І далі продовжував Юлій Андреотті: „В 1948 р., Еміненціє, вийшла книжка... про становище християнства в Совєтському Союзі. В цій книжці на ст. 282-ій сказано: „Одинадцяого квітня 1945 р. деяких єпископів заарештовано: Митрополит Сліпий, про якого назагал говорилось, що він помер, на підставі найновіших звісток мав би ще бути між живими". Оцей теперішній світ, який наважився робити закиди Пієві ХІІ за те, що він вчасно не довідався про те все, що потайки діялося в концентраційних таборах, цей самий світ після закінчення війни і після того, як настав мир, в 1948 р. все ще не міг знати, Еміненціє, чи Ви, може, вже померлі, а чи, може, ще живі. На превелике щастя, Ви є „померлий", що говорить, і не тільки той, хто говорить, але такий, що творить..." *********************** Вже в дорозі через Відень до Рима душевний біль не давав мені спокою, коли я думав про нашу Церкву і наш Нарід. Всі її досягнення і тисячолітня праця поколінь лежали в руїні. Сприймав я це як Божу волю у глибокій вірі, що всі історичні надбання, в тому числі також терпіння, не даремні: Я вірив, що з руїн повстануть наша Церква і наш Нарід! З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив в науці, молитві, праці і християнському праведному житті. Як мовчазний і тим разом знову добровільний В'язень Христа ради радів я, що при помочі Божій, завдяки жертвам цілого українського Божого люду, зокрема його мирянства, і моїм смиренним трудом постав Український Католицький Університет – вогнище науки, Собор Святої Софії – знак і символ незнищенности Божого храму на землі, місця молитви, Монастир Студитів – вічно палаючий острівець християнської праведности і східнохристиянського монашества і благочестя! Тому, дивлячись на ці вогнища, знаки-символи, щераз заповідаю вам: З огляду на те, що атеїзм є тепер офіційною доктриною в Україні і в усіх країнах комуністичного світу, рятуйте Український Католицький Університет, бо це кузня, в якій мають вишколюватися і виховуватися нові покоління священиків і мирських апостолів, борців за вільні від насилля правду і науку! Нехай Український Католицький Університет із його осередками в країнах вашого поселення буде для вас зразком і поштовхом до нових шукань і до науково-виховної праці! Пам'ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу народу! А коли дивитиметеся на Собор Святої Софії і будете здійснювати паломництво до нього як до рідної Святині, і молитву приноситимете в ньому, пам'ятайте, що цей Собор залишаю вам як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих, між ними наших найважливіших свідків – соборів, свідків нашого прадідівського християнства, Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові! Нехай же цей отут Собор Святої Софії буде для вас знаком відродження й побудови нових храмів на Рідній Землі і заохотою до зведення храмів Божих в місцях вашого перебування! А над усе нехай Собор Святої Софії буде для вас провідним знаком і свідком Собору Живих Українських Душ, святим місцем молитви й літургійної Жертви за померлих, живих і ненароджених! Благаю Бога, щоб Він охороняв Собор Душ Прийдешніх Українських Поколінь! *********************** У задумі оновити східнохристиянське благочестя Слуга Божий Андрей заклав основи для відродження і росту монашого життя за Уставом св. Теодора Студита. Невтомно трудився на цьому полі його рідний брат, бл. п. ігумен Климентій, страдний і смиренний сповідник віри. Від них обох, боговгодних Братів, перебрав я їхню спадщину і їхні в передчутті смерти висловлені прохання: рятувати монаший Чин Братів Студитів. Господь Бог поміг мені виконувати їхню волю: в Україні, попри удари, росло Студитське братство, а серед Албанських гір народилася Студитська Лавра з Архімандритом на чолі. І в далеких країнах вже миготять вогнища студитських острівців. Студитська Лавра і її дочки-монастирі будуть збирати тих, що, покидаючи життя в світі через любов до Христа і до Його Святої Церкви, йдуть служити світові у відреченні від нього, в посвяті і молитві. Йдуть йому служити не як себелюбні чи слабодушні втікачі зі світу, але як невтомні працівники і молитвеники за нього, за весь світ, за свою Церкву, за свій Нарід... На островах монашого життя всі ті, що там збираються, стають зберігачами і різьбярами рідної української християнської духовности, що виявляє себе у Святій Літургії, обрядовій чистоті, в східнохристиянській богословській думці і монашому житті за зразком стародавнього східнохристиянського благочестя. Вони також співчувають тим, що стоять у боротьбі з лукавим світом, вони своїм життям стають натхненниками для духовних покликань до служіння своїй Церкві! Бажанням Сл. Б. Андрея і благанням моїм, спадкоємця його заповітів, є, щоб усі наші монаші Чини і Згромадження, яких значення і праці для добра душ ніхто не применшує, змагались між собою не за впливи і владу і не за те, щоб сподобатися людям, але щоб суперничали між собою за ріст в особистій святості і за ревне і чесне служіння Христові і рідній Українській Церкві. Тому благаю всіх монахів і монахинь: не соромтеся свого рідного, дорожіть своєю духовною спадщиною! Яка ж вона, ця наша духовна спадщина, цінна і багата! Вона ніяк не заслуговує на те, щоб погорджувати нею! „Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не топтали їх ногами і, обернувшись, вас не роздерли" /Мт. 7, 6/. Нехай наша духовна спадщина пройме ваші душі, запалить вогонь у ваших серцях, щоб її зберігати і плекати! На цій спадщині освячуйте ваші душі благодаттю і дарами Святого Духа! *********************** В часі мого прибуття до Рима відбувався II Ватиканський Собор. Як і в минулих століттях, починаючи від Першого Апостольського Собору в Єрусалимі, Собор є збором верховних пастирів Христової Церкви, які дають свідчення віри і життя ввірених їхньому учительському і пастирському служінню Церков. Отці Собору свідчать перед Церквою і перед усім світом. Свідомий вагомости такого свідчення, у своєму Слові до Отців Собору дня 11 жовтня 1963 року заговорив я не про свідчення своє, – воно ж було відоме, – але про Свідчення нашої Української Церкви: про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного сповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо щоб заявити про співчуття страждальцям і надати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности. Це вперше в усій історії нашої Церкви ідея її Патріярхату була проголошена привселюдно, ясно і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор, хоч сама ідея не нова: Київські митрополити, хоч не носили патріяршого титулу, керували Церквою наче патріярхи, користуючись патріяршими правами на зразок інших Східних Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви – це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народному житті. Не дивно, що такі світлі постаті в нашій історії, як Митрополит Петро Могила та Митрополит Йосиф Веніямин Рутський, в найбільш трагічних часах нашого церковного занепаду і роз'єднання, робили всі можливі заходи, щоб повернути єдність Церкви і рятувати її перед загибеллю, об'єднавши всіх на твердій основі Патріярхату Київського і всієї Руси. Важливість Патріярхату розуміли також правителі відродженої молодої української держави в революційних роках 1917-1920, коли висловлювали бажання бачити в Митрополиті Андреї Шептицькім, щойно звільненому В'язні царської Росії, першого Патріярха Києво-Галицького та всієї Руси. Наочний вияв цього бажання дає затверджена і проголошена Конституція Української Народної Республики в 1920 р., щоправда, Конституція, яку зневажено, та, попри те, вона свідчить про невмирущу ідею Патріярхату нашої Церкви. Як показує історія Христової Церкви на просторі Східної Европи, Київський Патріярхат мав бути, і з певністю став би ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности. Історичною короткозорістю, вагомою за своїми наслідками аж до наших часів, треба вважати злегковаження великого задуму митрополитів Могили і Рутського тодішніми правлячими колами Римської Апостольської Столиці, які – кола – хоч не заперечили самої ідеї Патріярхату нашої Церкви, ідеї обґрунтованої історією й вимогами церковного життя, однак свою відмову – дати формальну згоду на її здійснення – пояснювали мотивами політичної „кон'юнктури". І хоч такі мотиви не Божі, а людські, їх повторюють, ними виправдовуються і їх застосовують до наших змагань за досягнення повноти прав нашої Церкви у Патріярхаті до наших днів. Давньому поняттю Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість, такі людські мотиви чужі! *********************** Як вірний Син Католицької Церкви, посилаючись на ясні рішення Ватиканського Собору в питанні творення чи виникнення патріярхатів і користуючись тим, що належу до т. зв. Папської Родини завдяки тому, що вже бл. п. Папа Йоан XXIII іменував мене кардиналом „ін пекторе" і на смертній постелі хотів це проголосити, – що пізніше зробив 25 січня 1965 р. Папа Павло VI, повторюю, як вірний Син Католицької Церкви, неодноразово, в листах і розмовах, просив я його про формальну згоду піти назустріч моєму проханню-пропозиції, яку без заперечення прийняли до відома Отці Ватиканського Собору. Доводив я бл. п. Папі Павлові VI, що в Східній Церкві ні Папи, ні навіть Вселенські Собори не встановлювали патріярхатів окремих помісних Церков. Завершення тих Церков патріяршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді, у всіх його складових частинах, в свідомості духівництва і пастирів, причому свідомість мирян, отого духовного стада, довіреного їхньому пастирському служінню, відігравала неабияку роль. Бо тільки дозріле усвідомлення своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних і історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для Патріярхату! Церква Києво-Галицької Митрополії – доводив я завжди – дала достатньо доказів цієї свідомости впродовж усієї її історії. Чому ж не надати патріяршої гідности Києву, Колисці Християнства на всьому Европейському Сході? З синівським смиренням, з терплячістю, але з ясністю заявив я бл. п. Папі Павлові VI: „Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник... Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відмовитися від Патріярхату...!" *********************** І вас, мої Улюблені діти, благаю: ніколи не відмовляйтеся від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти! Своє благання до вас скріплюю на оцьому місці власною рукою в 1975 р. написаною „Урочистою Заявою", яку ще раз повторюю: „Бог створив людину і родину, Він є Творець також роду, племени і нації. Любов і прив'язання, якими зв'язана кожна чесна людська істота з її родиною, належать також її народові і нації. Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважалися завжди за Богом дані обов'язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами чи внутрішніми чинниками, які інакше довели б до занедбання основних потреб народу. Та сама засада стосується і Церкви, а саме, що існує Богом даний обов'язок позитивно дбати про її добро, обов'язок і право боронити її проти будь-кого, хто спричинив би їй шкоду. Наші предки старалися впродовж тисячі років тримати зв'язок з Апостольським Римським Престолом, а в тисяча п'ятсот дев'ятдесят п'ятому і шостому роках закріпили єдність із Католицькою Римською Церквою з деякими умовами, що їх дотримання пообіцяли урочисто римські папи. Впродовж чотирьох століть ця єдність була посвідчена великим числом мучеників між українцями, і наші дні записані теж славно в аналах Церкви про цю оборону Святої Єдности нашими братами. Апостольський Римський Престол під впливом і владою урядовців Римської Курії, може, і в доброму намірі, взяв у 1970-их роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше – для тієї частини нашої Церкви і Народу, що опинилась у вільному світі. Увесь християнський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покірні арґументи, які ми надавали Папі Павлові VI, не бралися до уваги". *********************** Тому й сьогодні, коли стали відомі таємні документи про контакти між Апостольською Римською Столицею і Московською Патріярхією, документи, що мають характер присуду смерти для Української Церкви, а водночас докірливо вдаряють в саму Вселенську Христову Церкву, очолену Наступником св. Апостола Петра, ще раз благаю, наказую і заповідаю тобі, моє Духовне стадо: „Браття, як діти світла ходіть... І не беріть участи в безплідних ділах тьми, але радше засуджуйте їх, бо що вони творять, соромно є й говорити..." /Еф. 5:8, 11/. До байдужих і незрячих кличу: „Встань, ти, що спиш, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос..." /Еф. 5, 14/. Ще і ще благаю вас усіх: „Будьте печаттю мого апостольства" /І Кор. 9, 2/, „... Бодріться, стійте в вірі, будьте мужні..." /І Кор. 16, 13/, бо хоч ми „у всьому скорбні, та не здавлені, безнадійні, та нерозпачливі, гнані, та не покинуті, повалені, та не загиблі" /II Кор. 4, 5-9/. *********************** „Ми стоїмо безповоротно на патріярхальному устрої нашої Церкви", – сказав я у своєму Слові на закінчення нашого Синоду в 1969 р. /див. Благовісник. – Кн. 1-4. – 1969. – С. 120/. Ви, Дорогі мої Брати і Сестри, зрозуміли мої слова і як добрі діти своєї Церкви почали молитись за свого Патріярха, наодинці і спільно на Святій Літургії. Молитвою виявили ви вашу зрілу християнську свідомість, бо молитва – це насамперед вислів повної довіри до Божої помочі і непохитної віри в те, що Могутній Господь здійснить те, про що Його невпинно просимо. Чи не наказав нам Христос просити і молитися? Чи не обіцяв нам виконати наші довірливі прохання? Він же сказав: „Просіть, і дасться вам, шукайте, і знайдете, стукайте, і відчиниться вам..." /Мт. 8, 7/. Та важливість молитви, зокрема літургійної, ще й у тому, що в ній віруюча людина висловлює свою віру в об'явлені таїнства віри і своє глибоке розуміння самої істоти цілої Христової Церкви, а в ній і своєї рідної Церкви як невід'ємної, повноцінної і в обряді, Літургії, церковному управлінні, традицією освяченій духовній спадщині самобутньої її частини. Літургійна молитва стає провісником формулювань основних правд віри в „Символах-ісповідях віри" в минулих століттях. Літургійна молитва творить основу для таких самих правно-канонічних формулювань, що стосуються самої Церкви. Тому я вдячний вам, що ви виявили вашу зрілу християнську віру, коли молилися і молитеся „за Блаженнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси" у своїх Божих храмах, коли молилися так за нього на гробі св. Апостола Петра в 1975 р. в часі Святого Року. Свою молитовну віру в завершення Повноти своєї Церкви маніфестували ви також співом, молитвою за Патріярха. Так само, як наш нарід молиться співом-молитвою і маніфестує свою віру в єдність – „Боже, нам єдність подай", – чи віру в завершення своїх змагань за Повноту волі, коли благає: „Люд у кайданах, край у неволі, навіть молитись ворог не дасть... Боже Великий, дай йому волю, дай йому долю, дай йому щастя, силу і власть..." Патріярхат, видіння вашої віруючої душі, став для вас живою дійсністю! Таким він для вас залишиться в майбутньому! Бо ще трохи, і Патріярх, за якого молитеся, переступить поріг туземного життя, і не стане видимого символу й утілення Патріярхату в його особі. Та в вашій свідомості і вашому видінні зостається жива і дійсна Українська Церква, увінчана патріяршим вінцем! Тому заповідаю вам: моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще не відомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві й оголосить його ім'я! Але наш патріярхат ми вже маємо! *********************** Разом зі змаганнями за Повноту життя нашої Церкви на началах патріярхального устрою тісно в'яжеться змагання за церковне об'єднання українського народу. Душевно радію, коли бачу, що хоч ще церковно не з'єдинені в одній Церкві сини і дочки Українського народу, з хрестами на своїх плечах вже з'єднані в Христі і в Його терпіннях наближаються одні до одних, щоб привітатися поцілунком миру та обнятись у братній любові! Висловлюючи цю радість, благаю вас усіх, а моє благання нехай буде моїм Заповітом: „... Один одного обіймім! Промовмо – Браття!" Ідіть слідами Сл. Б. Андрея, який усе життя присвятив великій ідеї об'єднання християн, ставши благовісником єдности Христової Церкви! Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям! Бороніть також інші християнські і релігійні громади на українській землі, всі-бо вони позбавлені основної свободи сумління і віровизнання та всі терплять за їхню віру в Єдиного Бога! Найближчими нам за вірою і кров'ю є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви! Всі ми, католики і православні, боремося за повстання нашої Церкви і за її духовну силу в Україні і в країнах поселення наших вірних. І всі ми несемо важкий Господній хрест, сповідуючи Христа! /Пор. Постанови Синоду // Благовісник. – Кн. 1-4. – 1969. – С. 127/. Отож заповідаю вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогутнього Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне об'єднання у постанні Патріярхату Української Церкви! *********************** Передчуваючи свій кінець, не можу не висловити гіркого душевного болю, що супроводжував мене впродовж мого перебування поза рідною Землею. Це біль через брак єдности в нашому Єпископському зборі поза межами України. Брак єдности, неначе первородний гріх, який закрався до душ тих, що повинні бути світильниками. Він, цей гріх, неначе злодій, проліз звідсіль і в нашу Страдну Церкву на рідній Землі. Брак почуття і розуміння єдности в основних питаннях життя Церкви і Народу – це наше нещастя, це наш споконвічний гріх! Замислювався я над причинами цього невтішного явища: це насамперед недостатня богословська освіта, виховання в чужих школах, впливи чужого оточення, незнання минулого своєї Церкви, якій покликані вони на вершинах служити... Гнилими овочами отого всього є легковаження всього, що наші діди і прадіди здобували і своїм трудом, і жертвами, зневажання свого, рідного, супроводжене погонею за почестями, жадобою влади, що так нагадує боротьбу за удільні князівства в часі занепаду Київської держави, і, врешті, хиткість характерів, виявом якої стає вислужництво перед чужими і доземні поклони чужим богам! Як Глава і Батько нашої Церкви намагався я навчати й упоминати. Не раз як Батько закликав я до єдности благальними словами і як Глава нашої Церкви напоумлював рішучим твердим словом, коли треба було збудити приспане сумління і вказати на пастирську відповідальність за духовне стадо перед Богом і Церквою. Бо ж Єпископат повинен бути зразком однозгідности у правлінні Церкви і прикладом єдности в усіх ділянках церковного і народного життя! Всі мої переживання з того приводу – зневаги, душевні рани, словом, всі оці „стріли лукавого" – вам відомі. Вони не були легші, як у в'язницях і на засланнях. І переживав я їх так само болюче, як переживав перед тим в'язничні тортури. Та сьогодні я дякую Всевишньому за те, що мене били в тюрмах і били на волі! Дякую Йому за те, що мене били, а не величали раби! Прощаю їм усім, бо й вони тільки знаряддя в руках Всевишнього, що покликав мене і дав мені свою Благодать – бути в неволі і на волі в'язнем Христа ради! Наш світлий попередник, Сл. Б. Йосиф Веніямин Рутський у його заповіті натякає на цей самий гріх, брак єдности в єпископаті, згадує про суперечки, гонитву за наживою, пастирську недбалість, унаслідок чого закликає всіх владик до духовної згоди і ревної праці, благаючи їх: „Про єдину тільки річ прошу моїх Високопреосвященних Отців, руських Єпископів, то єсть, щоби любов'ю Христа лучилися зі собою і зі своїм Митрополитом. Нехай словами і ділами потверджують, що визнають його за отця..." Висловивши отут свої гіркі жаль і біль, якими сповнене моє серце, не хотів би нікому докоряти. Тому, Достойні і Дорогі Брати в Єпископському служінні, простіть мені, як і я Вам прощаю! Коли висловлюю свій гіркий біль, то цим бажаю Вас востаннє по-батьківськи і по-пастирськи напоумити і закликати: в єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі і руїни! Нехай Ваша єдність, єдність всього єпископату Української Католицької Церкви, буде стимулом і натхненням для всіх тих Пастирів, духовників і мирян, чиїх батьків і прадідів родила Церква-Мати, Київська Митрополія. На історичному шляху вони розгубились в різних країнах, серед різних народів і забули про матір, яка їх народила. Поможіть їм віднайти цю Матір! *********************** „Сидячи на санях...", лечу думками до всіх моїх братів і сестер в Україні і на просторах усього Радянського Союзу, до тих, що страждають на волі, і до тих, що караються у в'язницях, в таборах непосильної праці і смерти... Між ними бачу нових борців, науковців, письменників, митців, селян, робітників. Бачу між ними шукачів істини та оборонців справедливости. Чую їхній голос в обороні основних прав людини і людської спільноти. З подивом дивлюся на них, як вони боронять своє українське слово, збагачують свою українську культуру, як усіми силами свого ума і серця рятують українську душу. І співпереживаю з ними всіма, бо їх за те переслідують як злочинців. Молюся за вас, мої Браття, і прошу Бога, щоб дав вам силу боронити природні і Божі права кожної людської істоти і спільноти. Благословляю вас як Глава Української Церкви, як Син Українського народу, як Ваш брат, Ваш Соузник і Сострадалець! *********************** „Сидячи на санях...", отут на горбі Ватиканському, неначе на скелях острова Патмосу, на яких св. Йоан Богослов, невільний виходець із рідної землі, задивився в його видіння-одкровення... Прислухаюся до Голосу Господнього, що мовить: „Я Альфа і Омеґа, початок і кінець, хто є, і хто був, і хто приходить, Вседержитель" /Одкр. 1, 8/. І я, як колись Йоан, „брат наш і спільник у скорботі й у царстві і в терпінні в Ісусі" /Одкр. 1, 9/, провіщаю вам таємницю того, що бачу і що має настати. Бачу Церкви-дочки нашої української Церкви на різних континентах землі. Раз сяють вони, як зорі, то знову блискотять, як блукаючі вогники... Тому до них моє Слово. До Церкви-дочки, найближчої до морозної Полярії, кличу: „Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий!.. Бо кажеш: багатий я, і розбагатів, і ні в чому потреби не маю... Тож будь ревний і покайся" /Одкр. 3, 15-17, 19/. Перед моїм зором виникає сусідня Церква-дочка в країні, що вітає пришельця монументом-символом свободи і місто-колиску свого народження і росту назвала „Братньою любов'ю". В ньому також колиска, де народилась і росла перша дочка української Церкви-Матері за морями. Благаю тебе гласом Господнім: Христос дав тобі „ключ Давидів, символ сили і влади /пор. Іс. 22, 22-25; Одкр. 3, 7/, ключі смерти й аду" /Одкр. 1, 18/, „знаю твої діла..." І всі пізнають, що я полюбив тебе; якщо ти збережеш „слово терпіння мого, то і я тебе збережу від години спокуси, що має прийти на вселенну..." /пор. Одкр. 3, 8-10/. Не спокушайся, отже, а будь оборонцем невільних і терплячих Твоєї Церкви-Матері! Будь живим свідком братолюбія! На півдні бачу очима своєї душі молоду ще Церкву-дочку, на континенті, що його благословляє з приморської гори Спаситель-Христос. Благословляю і я тебе, смиренна, як твій праобраз, Церкво-дочко! Слухай Голосу Господнього, що лунає до тебе: „Знаю твоє горе і твою вбогість, а втім ти багата... Будь вірна до смерти, і дам тобі вінець життя /пор. Одкр. 2, 9-10/. З вдячністю мислю про Церкву-дочку на землі антиподів і в молитві передаю їй Голос Господній: „Знаю діла твої і любов, і віру і службу, і терплячість твою ..." /Одкр. 2, 19/. Ти, хоч за морями така далека, та вузлами духа і серця така близька до Церкви-Матері! Благословляю тебе і молю: витривай у вірі батьків, в любові до братів твоїх, у служінні Церкві-Матері твоїй! І нагородою для тебе нехай буде „зірка досвітня", /Одкр. 2, 28/, яку дасть тобі Господь. З біллю у серці споглядаю на Церкву-дочку в Альбіоні. Не говоритиму вже до тебе, бо бачу свій кінець. Та коли голос мій, голос Глави Української Церкви, не доходив до твоїх верхів і не зворушував їхнього сумління, тоді послухай голосу Того, „хто має меч двосічний гострий: знаю, де живеш, – там, де трон сатани: і держиш ім'я моє, і не зрікся віри моєї... Але маю проти тебе трохи, бо там є у тебе ті, що держаться учення Валаама, який навчив Валака кинути камінь спотикання перед синами Ізраїлю... Покайся, отже..." /Одкр. 2, 12-14; 16/. Зі свого горба, неначе зі скелі Патмосу, дивлюся на Церкву-дочку в країнах доокола мене, на старому континенті. Молюся за неї, яку розорюють кордони і розділяють заслони, а Голос Господній мовить до неї: „Знаю твої діла... Ніби жива, а мертва ти. Будь чуйною і зміцнюй решту, що їй скоро померти, бо я не знайшов твої діла завершеними перед Богом моїм... Згадай, отже, як прийняв і слухав, збережи і слухай, збережи і покайся..." /Одкр. 3, 1-3/. *********************** І серед отих видінь, що виникають перед моїми очима, бачу престольний град Київ на моїй рідній Землі. На прощання мовлю до нього словами Одкровення: „Знаю діла твої, і труд твій, і терплячість твою, і що не можеш переносити злих; і ти випробував тих, що звуть себе апостолами, а не є ними, і знайшов їх ложними: і терплячість маєш, і страждав заради імени мого, і не знемігся..." /Одкр. 2, 2-3/. То ж Голос Господній звістує тобі: „Здвигну світильник твій..." /Одкр. 2, 5/. А я, твій Син, прощаюся з тобою: „Світися, світися", наш Єрусалиме, і повстанеш у давній славі твоїй! *********************** Оце моє видіння, Дороге моє Духовне стадо, переповідаю вам і передаю вам як Напуття у вашому паломництві! *********************** Не був би я люблячим батьком і добрим пастирем, якщо б забув про своїх найближчих трудівників. Це ті духовні отці, монахи і сестри-монахині, які впродовж мого перебування на оцьому римському острові творили мою духовну родину. Вони слухали мене, як батька, вони трудилися разом зо мною, вони служили мені, їхньому Пастиреві, своїм знанням, своєю невтомною працею, вони молилися за мене і разом зо мною, вони огортали мене своєю любов'ю; вони помагали мені і клопоталися за мене, коли я знемігся на старості літ. Вони ділили зі мною мою радість і мій біль, вони помагали мені нести важкий хрест В'язня Христа ради! Зі щирого батьківського серця дякую вам і благословляю вас своєю немічною десницею! І молю Всемогутнього Бога, в Тройці Святій єдиного, щоб Дух Святий вас освячував і просвічував, зберігав і окрилював у вірному служінні вашій рідній Українській Церкві! *********************** Поховайте мене в нашому Патріяршому Соборі Святої Софії, а як воплотиться наше видіння і постануть на волі наша Свята Церква і наш Український Нарід, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея. Вмираю і відходжу з цього світу як той, кого він, Сл. Б. Митрополит Андрей, Глава нашої Церкви, владою своєю покликав на Екзарха Великої України. Якщо такою буде воля Божа і бажання Українського Божого люду, складіть мою домовину в підземеллях оновленого Собору Святої Софії. В підземеллях Київської тюрми мене довгими роками мучили, коли я був живим, в підземельній гробниці оновленого Собору Святої Софії Київської спокійно спочив би я, коли буду плоттю померлий! *********************** Поховайте, Браття і Діти мої, та „кріпіться в Господі і в силі кріпости Його. Зодягніться в усе оружжя Боже, щоб ви могли стати супроти хитрощів диявольських. Бо наша боротьба не є проти крови і плоті, але проти начальств і властей, проти правителів тьми віку цього, проти піднебесних духів злоби. Заради цього прийміть усе оружжя Боже, щоб ви змогли противитися в день лютий і, все довершивши, встояти. Станьте, отже, опоясавши стегна ваші істиною і зодягнувшися в броню правди, і взувши ноги в готовість благовіщення миру. А над усе – прийнявши щит віри, в якім зможете вгасити всі стріли лукавого. І прийміть шолом спасення і меч духовний, що є Глагол Божий!" /Еф. 6, 10-17/. *********************** „Сидячи на санях на дорозі в далечінь...", молитву мовлю до нашої Небесної Заступниці і Владичиці, Богородиці-Приснодіви: прийми під свій Могутній Покров нашу Українську Церкву і наш Український Нарід! Благодать Господа Нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!   Смиренний Йосиф Патріярх