четвер, 27 травня 2021 р.

"Хто в лагері не був, той буде..." Ярослава Музика. Табірний зошит

 




ТАБІРНИЙ ЗОШИТ ЯРОСЛАВИ МУЗИКИ
Сергій Білокінь

Про недосліджений період життя видатної української художниці Ярослави Музики. Подається текст спогадів мисткині про її перебування в концтаборі.
Творчість видатної української мисткині, президента Асоціяції незалежних українських мистців (1931–1939) Ярослави Музики (дівоче прізвище Стефанович; нар. 10. І. 1894, с. Залісці, тепер Шумського р‑ну Тернопільської обл. – † 24. ХІ. 1973, Львів) на сторінках історії українського мистецтва займає почесне місце. На жаль, її життєпис маловідомий. Маємо проблему навіть з датою народження. У численних публікаціях, зокрема в словниках, подається пізня дата народження – 1898 рік. Близька товаришка пані Слави ще з в’язничних часів, Антоніна Струтинська, працюючи над її бібліографією, щоразу в анотаціях відзначала «молодші» дати як помилкові і вказувала як правильний рік її народження 1894‑й. Не дивно, що у словнику Надії Мудрої подано чітку дату її народження – 10 січня 1894 року.
В українській історіографії повсякденне життя в повоєнні роки покоління інтеліґенції, що сформувалося іще до приходу большевиків, майже не досліджували. Попри те що зберігся колосальний масив її багатої мистецької спадщини та архівних матеріялів, сама творчість видатної української художниці Ярослави Музики досі маловідома. Одержавши гарну мистецьку освіту (зокрема, вона навчалася у паризькій приватній Академії Андре Льота), у 1930‑х роках Я. Музика побувала також в Італії та Скандинавії. Уже рання її творчість привернула увагу мистецької громадськости. Вона очолила Асоціяцію незалежних українських мистців, яку створила разом з Павлом Ковжуном, Михайлом Осінчуком та Святославом Гординським.
Злет її творчости перервано на початку 1948 року, коли по суті обманом її вивезли до Криму, де заарештували. Одержавши 25 років ув’язнення, вона опинилася у концтаборі. Як відзначила Н. Мудра, «Перебувала в чотирьох таборах Іркутської області (Тайшет і ін.), переважно на лісоповалі». Після амністії Я. Музику звільнено за інвалідністю (1955). Опинившись у «великій зоні», не для друку, а для історії вона записала свої спогади, що виявили її безсумнівний літературний талант.
За умов незалежної України інтерес до Я. Музики виник зовсім з несподіваного боку. Саме вона надіслала власноручно писаного листа до першого секретаря обкому КП(б)У Івана Грушецького (1904–1982) з пропозицією мирного врегулювання між підпіллям і «совітами». У якому конкретно середовищі визріла ідея цього звернення, досі не досліджено.
Її ретроспективна виставка 1968 року, що зайняла кілька залів у колишньому Державному музеї українського образотворчого мистецтва (тепер Національний художній музей України), ввела в науковий обіг значний масив мистецької фактографії.


Останні роки її життя були сповнені проблем. У зв’язку зі справою арештованого 1972 року поета, якого вона шанувала, її вдома (на Радянській, 26/13) було допитано. Це завдало удару по її здоров’ю.
Вона мріяла, щоб її спадщиною заопікувалася Віра Вовк, з якою вона була давно й добре знайома, але це було неможливо. Зрештою, своє мистецьке майно вона заповіла Львівській картинній ґалереї, і тепер вивчення цієї спадщини порушує проблему її ґрунтовного дослідження й належного широкого експонування.
Попри доволі численну, присвячену Я. Музиці літературу, на часі побільшення джерел, яких збереглося чимало. Абсолютно не вивчений період її перебування у концтаборі. У приватному архіві зберігається рукопис спогадів мисткині, у яких вона всебічно й послідовно узагальнила свій табірний досвід. Це досить грубий зошит (99 арк.), назва якого «Нехронологічні уривки з лагеру». Рукопис (здебільшого атрамент, подекуди олівець) має дослідницький характер, містить, наприклад, словничок табірної лексики. Разом з тим, писані у «великій зоні» не для друку, а для історії, ці спогади виявляють її безсумнівний літературний талант, адже це не стільки мемуари, як твір літературний. Перша подача цього матеріялу висвітлює контраст між її перебуванням у творчому відпочинку і першими враженнями після арешту. Подаю уривки тексту (1, 3–4, 54 зв. – 63) з відтворенням усіх мовних особливостей, дозволяючи собі лише виправлення знаків пунктуації, уніфікацію в написанні окремих слів і виправлення очевидних помилок. Сподіваймося на видання її споминів також окремою книжкою – альбомом.




Ярослава Музика
НЕХРОНОЛОГІЧНІ УРИВКИ З ЛАГЕРУ
Хто в лаг[е]рі не був, той буде,
а хто був, той не забуде. //
Найбільше щастє в лагері, це самота, якої нігде не найдеш. Люди – люди – шум і очі «попки» на вишці і в лагері «на лінії» і всюда. Та і уха відіграють роль у тебе самої як і у тих, що підслуховують і доносять про нас «вищим чинам».
Кожної ночі підступна надія шепче тобі о заслуженім спокою. О сні.
А дійсність представляє таку картину. Бабки на команду баракового коменданта швидко роздягаються і більшість скоро засипляє, зморена працею. Але не всі. Нервові натури не сплять, бо серед храпання 80 люда (бувало і більше), які видають різнорідні несамовиті звуки, трудно. Часом чуєш такі свисти, піяння, вигуки і сонні плачі: «О Боже», «Мамо», «Ратуйте», що ніякий джаз не може бути конкуренцією.
А як виглядає ця картина? Голі ноги, що все торчать поза дошку короткої з засади нари, повикручувані ревматизмом, костисті і часто брудні, бо вечером по роботі годі вмити. Валінки з засади діраві, валяють ноги. Лежать жінки як оселедці тісно, ледве прикриті дрантям. Світло слабе, але тим, що під ним сплять, світить у вічі. Бували і смішні випадки: хтось закричить зпросоння і сяде, питаючи сам, що стало ся. Бувають такі, що без давлення мізинця розказують у сні різні інтимні і тюремні пережиття.
А вітер?! Очевидно, гонить по бараці куди хоче; щілини у стіні цьому не перешкоджають. Нераз через ці діри було видно світло місяця.
Шум тайги мішався з віддихами і храпінням людей, а заправлений важким повітрям людських видихів і брудних мокрих фуфайок не дає ніяк заснути.
Серед умовної тишини бували і бурні сцени. Начальство рішило провідати нас ночію з причин їм відомих, і почалась суматоха. Хто як надягав грішне тіло. Все поплуталось – і спідниці, і ноги, і подерте прикриття. Серед крику і наглости одна дівчина, скакаючи з поверхової нари, зломила ногу.
Все і всюди чуєш «Бистрей, бистрей». Це слово йде з нами через всі етапи, пересильні пункти, всідання і висідання з вагонів і навіть на волі воно підсвідомо діє, так що ми все спішимо. //
Особисте. Рисунок з рогами
Спочатку я сиділа сама. Потому у двійку з 17‑літньою дівчинкою з Києва‑таки. Єї посадили за це, що в школі рисувала роги Сталінови. Здається, була українка. Вона дуже плакала, і я єї старалась забавляти, розказуючи різні істориї. Між инчим: якби мене пустили, або ж якось втекла, то поїхала б до Чернігова кораблем. Мої всі розмови були повторені почасти підслухом, почасти тою малою, якій обіцяли волю. Через ці оповідання, головно про Чернигів, я мала безконечні страшні допити і підозріння.
А та мала хотіла раз себе теж якось оборонити: будьто она знає бандитів і вигадала імя, прізвище, вулицю (рік не годився) особи, яка, на превелике диво, існувала. Мала через якийсь нервовий стан стала телепаткою. Їх сконфронтовано, і брехню малій даровано. Маю вражіння, що вона потрошки доносила, бо все вірила, що єї скоро випустять. Вона вішалась в [нрзб.] камері і довго мала хрипку. Мама єї присилала харчі, і вона радо ділила ся зо мною.
Детайль. Я часто сиділа сама. Раз мені було сумно, і я плакала ([а це бувало] рідко). Щоб не тратити почуття часу, я вишкрабувала дати нігтем на стіні і писала вірші на табуреті, помазавши його милом, щоб можна шкрабати. Але що за наївність! В окошку все торчало око всевидяче. До мене впала ревізія з лямпами і обшукала кожну риску на стіні. А як трудно оправдуватись! Що‑небудь скажеш, і все буде брехня.
Люка* до особистого
В перших днях аресту я сиділа сама в сіро-брудній камері зі стінами, потрісканими в різні зигзаги. Світло було дуже никле. Мої напружені нерви виділи найрізнородніщі рисунки, портрети. В додатку це все виразно рухалось. Я сама не знала, чи це правда, чи ні. При деннім світлі бувало з гратами, які так вбились в око, що всюди їх виділось – на стіні, на суконці, в мозгу. Вони заворушувались зигзагом, як відхилилась «карм[ь]ошка», і тебе викликано: «Хто на «му»? І почалось… «Бистрей, бистрей!» Вилітаєш з камери, як з «пращі». І часто не зробиш і пару кроків, як тебе пхне в «собачник» (місце, буда для укриття в’язня, коли несподівано провадять другого бандита, якого не смієш бачити). Коли задалеко собачник, то штовхне тебе лицем до стіни, що аж ніс подряпаєсь. Цьому товаришить обставина, що дижурний має цокати палюхом о великий палець. Це знак другому дозорцю: «Уважай». Ті попки так удосконалили ту роботу, що звук виходив голосно і чисто. Коли впадеш перед обличче слідчого, бувало і забудеш свого імені зі страху. Але і зі страху мобілізуєш ся, щоб думка повернулась і щоб бути приготованою на різні форми питань і дій. Бо слідчий прибирає 100 облич:
мякий – лагідний
жорстокий кат
гадина підступна.
Підходить теж як мущина, ануж…
Деталь, що попереджала Крим. [У] 47 році, а може, на початку 48 мене візвали до дому культури і запропонували їхати чомусь у Київ. Є, кажуть, білет для Вас. Тямлю, що ясно не сказано мені, хто мене взиває і чого. Говорено у формі завоальованій, будьто дуже шкода, що я не можу чи не хочу, бо на цім дуже втрачу. Підсвідомо мені це дуже не подобалось і [також] деяким зі Спілки, які питались телеф.[онічно] (Т.) причини.


Особисті
Трудно змобілізувати пам’ять, щоб плавно відтворила минуле з деталями, які ілюструють ліпше вже готові факти.
Це була чудова осінь [19]48, де мені запропоновано їхати у Крим.
Рідке явище, щоб мені так з реверансом подано всі документи, навіть без мого зусилля і випхано у Крим – Гурсуф.
Дивне! Я дуже люблю подорожувати, а тут… була б рада, якби найшла ся перешкода. Мені навіть принесено до хати папери з підписом, я зробила прийняття прощальне: був С. Г., І. В. і др.
Мене відвів Макс** і Текля на двірець, посадили у вагон, і чоловік ще просив проводиршу, щоб мене пильнувала, а Текля мене перехрестила, і мені стало страшно. Я всунулась у кут вагону як миш. У Харкові я вже мала пригоду, що злодіяшок вкрав шовкову хустку на голову, то не важне (вона була в кишені), але це вже означало мою розсіяність.
До пересідки треба було ще ждати, і мої речі вхопив носильник так швидко, що я не подивилась на число, і пігнав через високі сходи десь там, певне, до багажника. Я бігла за ним і якби затамувало мені воздух, якось гейби серце занемогло. Подорожувати нелегко. Все якісь несподіванки.
Люка
Находжу себе у Сімферополі і їду автобусом, мабуть, 80 км до Гурсуфа. Пейзажі цікаві, нові. Чим більше зближатись до Гурсуфа, тим цікавіші взгір’я. Якісь колірові, гранатово червоні в білі[м?] пятна. Автобус стає досить далеко від віллі митців, мене скидають серед дороги, але хтось там милосердиться і транспортує мене у віллу. Тут всякий комфорт. Маленький директор гостинно вводить у найкращий у віллі апартамент, що складається з 2 частин – прийомної і спальні (є картина) і, очевидно, з видом на море і кипариси.
Перед кінцем нещастя переведено мене до одної теж гарної [кімнати] з дверми на спільний довгий балкон.
Я не купалась і поза прогульками спільними я весь час малювала і рано, і після обіду. Доказом цього є оцілілих 16 картин Криму (декілька пропало таки в Криму – були на балконі, а мої ангели не знали, чи це мої). Вражіння з прогульок я записувала в малім нотесику, де була пр.[иміром] назва «хаос». Ця назва правдива, бо був такий закамарок порозвалюваного каміння, якби вулкан їх безладно зрушив. Між инчими закидами, які мені на слідстві завдавали, було й це, що я нарочно хаос думала о уряді. Було теж нібито як претекст, що я фотографувала чомусь турецький бік (дурне). Між фото попали київські художники (забула пріз[вища]), яких допитували, звідки я їх знаю, а їх – звідки мене.
Мимо деякий милих людий чуло ся якесь напруження в повітрі. Малюючи раз острівчик, який і другі малювали, бо мальовничий, я забріла трошки далі, і тут старий рибак сказав мені: «А Ви лутше туди не ходіть, бо такі, як Ви, скоро зникли». Слова були підозрілі, але я їх якось інакше витолкувала, думаючи, [що] тут небезпечно, з инчого боку.
Я мала до товариства якогось ніби колеґу, який все до мене присідав і легку провокаційну розмову вів. Була ще якась жінка, яка подала себе за лікарку. Коли єї сказали, що я якось зле себе почуваю і дуже богато працюю, вона вечером прийшла і радила менче працювати. Вона відзивалась неінтеліґентно і заявила перевезти листи до Львова і взагалі, кому я маю що передати. Знова мене щось штовхнуло: стоп! Вона сказала, що знає Шрага, бо там мешкає (а це неправда), може, я щось перекажу. І мужу. Я передала тютюн.
Листи, які до мене приходили і наоборот, були сконфісковані. Мене обсервували від першого дня. Навіть слід.[чий] сказав, що через великий капелюх як парасоль мене трудно було обсервувати, а це їм потрібно. Я не раз бачила, що довкола мене є люди, але це явище буденне.
Між ангелами був ще якийсь нібито з Відня і сказав: «Ми сусіди, бо я з Вени» і напімкнув Бригідера. Зачіпав без успіху на розмову. Тепер я повязала: якось перед «курортом» хтось зі знайомих порадив, що є знова хтось, хто їздить до Відня і може щось перевезти. Тямлю, що я передала солонину Бригідеру, бо їм там не переливалось***. Сам Б. навіть не хотів їхати до Від[ня], але жінка дуже наперлась.
Товариське життя, концерти мене не обходили, я чулась там сама і невесела. В Гурсуфі була 15 день і внесла заяву, щоб по місяці остати на 10–15 день довше. Директор був дуже ввічливий, але в останних днях побуту почав мене дуже відвідувати, мені приглядатись і впадав о кождій порі. В дню катастрофи я пішла пізно вечер над беріг, а коли вернула, мені сказал піти до директора прямо. Очевидно, єго у себе не було, а були (бодай один напевне), що започаткував слідчого. Мене майже в мац[а]ки павука взяли. Мущина запевняв, щоб розяснити певні недокладности фотографовання і все одну і ту ж сторону мальовання, треба мені до Ялти поїхати. В другій кімнаті мене розібрала жінка, як на слідстві робить ся, повиймала шпильки і обдерту з людської гідности відвезено до Ялти. Це було 5 жовтня. Почування моє було низче критики. У Ялті я найшлась в якійсь кімнаті, де було щось в роді ліжка. Слідчий солодким голосом запросив мене положитись, а сам куняв над столом. Коли я спитала, чому ж ніхто не вияснює, відповіджено, що треба їхати до начальника в Севастополі (люблять все змилювати). Ми їхали ночію автом до Сімферополя, очевидно, але я не знала, куди.
Цікаве, що коли ми всідали, то шофер дуже мене запрошав біля себе (я мала вражіння, що він хоче мені щось сказати). Але ангели, будьто буде мені тепло, взяли між себе. Другий був Мірощенко, який в Києві був перший слідчий, але коротко. Був надто фаміліярний до мене і не злий. Він‑то, відбираючи аппарат, просив решту фільму пустити на нього.
В Сімферополі я вже дізналась, де я, ми зробили [нрзб.] в якійсь певне міліц.[ійній] установі. Мене не відступали. Я домагалась піти хоч би з ними в музей, але це [було] смішне бажаннє.
Вечером засадили в вагон і нібито всі їдемо у Севастополь. Купе на 4 особи. Одної очевидно не було, тільки я і 2 ангели. Коли прийшла проводирша, грубо відізвалась до моїх: «Я вже Вас знаю. Ви ж недавно везли [нрзб.]». Я аж здивувалась єї відвазі. Вони були дуже злі на ню. Оден лежав внизу (Мірощ[енко]), а другий проти мене нагорі з оружієм. В дорозі були дуже розмовні, дуже дбали про мене. Що я тільки захотіла, вони діставали. В розмові, що я люблю, я сказала – сливки. Сейчас принесено мені сметанку в риночці. Старались мене держати в добрім настрою.
Я зазначила, щоб мене сейчас по приїзді допитали. «Певне, певне (і додержали [слова])». По дорозі вже натякували, що були другі художники, які попали як я (не знаю, [за] що), і по питанні їх відпустили додому. Тоді годі було так стопроцентно догадатись укритої думки при тих словах, яку щойно при прибутті до Києва пізнала. На мене чекало на двірці поліційне авто (не ворон). По дорозі я дістала мігрену, яку тяжко переношу. В авто чомусь‑то мені впали сльози, може, з мігрени, а може, з якогось нерозгаданого жалю. Мір. [ощенко] спитав: «Ви плачете?» – навіть мені здавалось, щиро. Привезли до незначної віллі в куті (улиця?), за якою від нутра тягнулась тюрма. Ніхто б не догадався, що це тюрма. Мій «лагідний» спутник-слідчий приніс тісточка і какао чи чай – не тямлю, і дуже запрашав їсти і гнівався, що я не хочу. Відчіпного я два лики того плину випила, і я бачила, що він незадоволений. Біль голови тільки трохи надстав [?], але я стала зовсім апатична. Це довго не тривало, бо після мо[є]ї просьби швидко – мене покликано перед обличчя на вид і спосіб бесіди культурного війс[ь]кового, який завдав мені пару на вид невинних питань: «Де мій син?», чи я знаю когось «там». Дуже був невдоволений, що я до сина не призналася. Я тільки згодом розкусила, що М.[акс] називав Л. все своїм сином.
Майже за [?] години зявивсь рослий широкий війс[ь]ковий, який був протилежним ординарним типом. «Встать!», як гукнув на мене раз, а коли я помало підносилась, не розуміючи спершу, чому я перед незнаним мущиною маю встати, він гукнув другий раз. (Мав шовкову підшивку під плащем і виглядав на генерала). Теж зачав щось питати остро. З болю голови і якоїсь байдужности я мусіла подивитись на нього не то лагідно, а якось по-дурному. Він знова гукнув: «Не притворяйсь ягнятем, когда ты (мабуть, криса)». Він вже кричав «на ти» і казав завести не на дверець, як я хотіла вірити, а в тюрму. Мені казали нести валізи, але я відмовилась, так що як непишні, мусіли взяти самі.
Треба було на когось зле сказати і признатись, сама не знаю, до чого, то була б вільна, як той маляр, про кого в дорозі передонкували [?]. Я йшла довгими коридорами, минаючи бюра і входячи знова в коридори темніші. Зразу кинули мене в карцер, де назначена жінка повідпорювала всі гафтки, спряжки, підв’язки (панчохи все злітали, а не вільно було нічим підв’язати). Оставила мене голою і казала присідати, щоб не сховала я чого в… Ну, і в рот заглядала.
Така поведінка була для мене шоком. Були в мене айва і гранати. «Ето оставляю Вам». Я просила викинути, але вона каже: «Увидите, как пригодятся». Мене оставлено в маленькім карцері на 1 ½ сиджен[н]я з лавочкою. Коли я заплющила очі і сіла на припічки з ногами на верху і з колінами під бороду. Зараз же віконце щолкнуло: «Злезь, нельзя» (не вільно заплющити очий). До дверий був 1 крок.
В регіт попали дозорці, як я попросила порошок на біль голови. На вечеру принесли вонючий плин і показний кусок хліба глиняного. Коли хтось сидить на одиночці, то дозорці мають обовязок припрашати до «їди», і віконце за кожним їх кроком відхиляєсь. (Такий карцер не мав вікна, а освітлення мінімальне).
_______________
* Люка (польськ. luka) – прогалина, відступ.
** Музика Максим Максимович (15 VІІ 1889, Львів – 24 V 1972, там само) – чоловік Ярослави Музики (з 1924). Закінчив медичний факультет Львівського університету (1913). Військовий лікар (1914–1919), директор Бактеріологічно-хімічного інституту НТШ у Львові (1919–1939), професор і декан Українського таємного університету (1920–1924), заступник директора Львівського медичного інституту (1939–1941), завідувач філії киргизького інституту мікробіології, м. Пржевальськ (1941–1944), завідувач (1944–1964), консультант (1964–1969) кафедри мікробіології, заступник директора (1944–1948) Львівського медичного інституту. Голова Українського лічничого товариства у Львові (1925–1930).
*** Похідне від «непереливки».

Ярослава Музика. "Коні". Ліногравюра

Ярослава музика. "Нарцис". 1971. Ліногравюра



Ярослава Музика. Екслібріс Сергія Белоконя. Ліногравюра










Універсальна мисткиня й неабияка реставраторка


Пані Ярослави не стало 23 листопада 1973 року. Її поховали в родинному гробівці Савчинських, на полі 13 Личаківського цвинтаря. На гробівці - її бронзовий портрет-барельєф роботи Євгена Дзиндри

Михайло Островерха. Inter arma... Серед зброї музи мовчать...

 

Piazza del Popolo. 1913*

Отаку перлину - нарис Михайла Островерхи про Італію - несподівано знаходимо у "Львівських вістях" з 25 серпня 1942 року, серед повідомлень з фронтів 2-ї світової, як-от зі східного: "Нові потоплення ворожих кораблів. Безупинний наступ на Кавказі. Німецькі війська осягнули перехід через Дон біля Сталінграду. Усі ворожі наступи відкинено. 163 літаки втратило большевицьке летунство одного дня” та вістей з України: "Українська автокефальна церква. Рівне", "Музичний інститут у Дубні", "Часописи в Донбасі. Маріупіль" тощо. Чому Островерха, в недалекому майбутньому член Військової Управи “Галичина” і редактор дивізійного тижневика “До перемоги”, пише під час війни про Італію? Бо він був закоханий в цій країні. Ось що оповів Іван Кедрин у передмові до посмертної книги нарисів Михайла Островерхи "Спадщина": “Він, колишній член Українських Січових Стрільців, ...обдарований гарним ліричним тенором, думав спершу про кар’єру співака. Його співом у церкві захопився станиславівський єпископ Григорій Хомишин, який призначив йому стипендію на науку співу, і за ту стипендію він виїхав до Італії, яку просто обожнював. Очевидно, що за 25 долярів місячної стипендії що їх діставав від станиславівського Владики, прожити було трудно, навіть тоді, у 20-х роках, коли доляр мав вищу вартість, як тепер. Тому бідував, але ніколи ніхто з його уст не почув слова нарікання. Оповідав з гумором, як у Римі на Вітторіо Емануеле можна було за ліру наїстися смаженою там же на вулиці рибою. ...Ми, приятелі Михайла Островерхи, жартували, що “коли Островерха не має в кишені ані цента — він їде до Італії”, дарма що в тих часах на подорож до Італії могли дозволити собі тільки люди грошовиті. Але Островерха так любив Італію, що почував себе щасливим, коли міг бути в Римі і напівголодним, харчуючись за одну ліру смаженою на вулиці рибою. Тій своїй впертості бути в Італії за всяку ціну, він присвятив одну свою книжку Італії, назвавши її “Наперекір” **.”



INTER ARMA...***
Михайло Островерха
Варто кинути оком тепер підчас війни на державу, що її земля уже в сіру давнину була колискою европейської культури, що була колись колискою гуманізму, ренесансу. Надто на вічне місто Рим, на квітучу, весняну Фльоренцію: міста, в яких ви що ступите крок, стрінете історію, мистецтво усіх століть. Взагалі — маю тут на увазі тільки: мистецтво у воєнній Італії.
Не дарма ж і вигадали римляни, ті старі римляни, що їх соками живе сьогодні стільки народів — оте: "Inter аrmа silent musае". Бо в сьогодняшньому воєнному Римі мистець не найде для себе корму, тільки окрушини. Це місто музеїв, пам'яток, монументів; де кожна церква — а є їх до чотириста! — це музей, сьогодні воно змовкло. Вся напруга народу, вся увага на війну звернена. Всі музеї зачинені. Всі Афродити Праксителя, палка чорноока красуня Формаріка Рафаелля чи, як останніми часами історики мистецтва кажуть, Дель Пйомба; усі ті найкращі Мадонни Боттічелія, Перуджіна; ті діви Тіціяна, янголи Альбанія, а ще кращі А. Аллеґрія, — усе те, разом із гордою Паоліною Борґезе А. Канови, заховалось у темні підземелля перед шаленим і жорстоким Марсом. Кожна пам'ятка, історичний монумент — як кінь і на ньому Марк Аврелій на Капітолі, архи Тита, Септімія Севера, Константина, тощо — старанно обложені грубою і широкою верствою піску в мішках. В кожній церкві старовинні мозаїки, фрески, цінні різьби позатулювані, позакладані. В церкві Сан Пєтро ін Вінколі горою піску заложений Мойсей Мікельанджеля, перед яким до сліз був зворушений наш Ол. Новаківський. В церкві Санта Марія над Мінервою теж гора піску над різьбою Христа долота Мікельанджеля; і тільки онтам під стіною над нагробною плитою горить нічна лямпочка на могилі брата Івана з Фієзоле. У церкві Санта Марія у Трастевере оті славні мозаїки, що нагадують нам нашу Софію, що перед ними свої душі розхиляли Павло Ковжун, Петро Холодний — син, — вони закриті, а тільки можна оглядати Мадонну Петра Каваллінія з ХІІІ. ст. У церкві Санта Марія ін Арачелі ті славні фрески, в першій каплиці праворуч, мистця Пінтуріккія, в яких так часто людина находила свою душу, — вони заслонені. І так усюди. Тільки в чотирьох базиліках: св. Петра, Марія Маджіоре, Іван у Лятеряні й св. Павла, бодай до січня 1941 р., усе ще було відкрите, усе можна було ще оглядати.

San Pietro In Vincoli

Мікельанжело. "Мойсей"

Basilica di San Clemente


Проте, по деяких церквах переводять реставрацію старовинних фресків. Таку віднову й очищування фресків виконують у церкві св. Климентія. У бічному престолі є твори мистців: одні вчені кажуть, що ці фрески виконав Мазоліно да Панікале (кінець XIV. і поч. XV. ст.), а другі кажуть, що мистець Мазаччіо їx виконав, який був учеником першого. А коли довгими роками приглядаєтесь цим фрескам і призадумаєтесь, то зійдете до висновку, що міг ці фрески виконати Мазоліно з Панікале, відчуваючи вплив на собі свого ученика Мазаччія, що перший починає золотий ренесанс, що перший глибше пізнає людину анатомічно. Умер Мазаччіо у 1428 р., маючи 27 років життя. Що учні перевищають своїх майстрів, це трапляється постійно в історії европейської й позаевропейської культури; що ученики мали вплив на своїх майстрів, це в ренесансі часто трапляється.
Церква св. Климентія ще й тим цікава для нас, що лежать тут мощі папи св. Климентія, які привіз сюди св. Кирило з Херсонезу, подорожуючи об Україні. І св. Кирило вмер тут же в цьому монастирі в 869 р.

* * *

Рим з горба Gianicolo

Покидаючи Рим, Ви просто мусите попрощатись як із найліпшим приятелем, як із найсердечнішою подругою. І останні дні вештаєтеся по місті. А мило так мандрувати: в небесах повно сонця, що прибралось у широченну блакитню мантію, а на горбі Джянікольо повно зелені кипарисів, пальм, а з густої трави визирають сині іриси, як очі, як усміхи юности. З горба Дженікольо кидаєте оком на Рим: це ж вид, якого Ви ніколи в житті не зможете забути. Перед Вами, в долині, у проміннях сонця сріблиться — сіріє Рим: густо виринають бані церков; широко і потужно, наче крекче, плоско-округла крівля Пантеону; біліють височенні сходи до Арачелі; праворуч стремлять у небо в далині постаті святих на базиліці Івана в Лятерані; дещо ближче чорніють отвори в палатах Тиберія і Калібулі на Палетині. А ген, далеко поза містом мягко знімаються тумани, за якими, наче фатаморґана, виростають верхи Ляція, а праворуч, де-де, в сонці біліють Кастеллі Романі. Дивитесь у ці далі й на мент — неначе стаєте простором, незримою іскоркою сонця, леготом вітру...
Тут же, недалеко, заходите в подвіря Сан Пєтро ін Монторіо: треба ж іще раз глянути на перлину архітектури Доната Брамантiя (XV-XVI. cт.): на його "Темплєтто" — маленька святиня — що виконана у досконало округлій старогрецькій формі. Між безліч архитворами ренесансу, то в архітектурі існують два твори: ця святинька Д. Брамантія у Римі і каплиця Пацців Фил. Брухеллескія (кін. XIV. — поч. поч XV. ст.) у Фльоренції. Лінії цієї архітектури нагадують музику Монтевердія, Страделлі, Боккерінія. Пригадую собі, як одного разу, коли ми пішли — в 1933 р. — до цієї святині Д. Брамантія з нашим архітектом, і моїм приятелем Олександром Пежанським: він довго ходив, мовчав, приглядався і з усіх можливих боків робив світлини.
І поміж пальми, плятани, сходите в низ — у місто. Переходите найстаршу частину Риму — плебейський Трастивере: Затибря. Життя тут кипить на вулиці: торгують, політикують, тоалету тут роблять, сваряться, на голову Вам кидають голову чи хвіст з оселедця, співають і сумують тут. Тут на ніяку жінку не глядіть примильним поглядом, бо таке Вам скаже, що й гострий язик дубом стане. Зитибря: це свій світ, свій побут, своя мова, свої звичаї. Переходите Тибр, що сірими й непривітними крутами спішиться до моря, й поринаєте в гомір елеґантної частини міста.
А сонце хилиться за баню св. Петра і пурпурами запалюється захід.


Basilica di San Pietro

______________
* Британський художник Gerald Hugh Tyrwhitt-Wilson, 14-й барон Berners, відомий як Lord Berners (1883–1950). Piazza del Popolo. 1913. Папір, олівець, акварель.
** М. Островерха. "Наперекір". Нью-Йорк, 1981 https://diasporiana.org.ua/memuari/1989-ostroverha-m-naperekir/
*** Inter arma silent Musae (лат.) - Серед зброї музи мовчать.





понеділок, 24 травня 2021 р.

Багато років, практично щодня вона спускалася згори вулицею Драгоманова і йшла на Вірменську... Пам'яті Віри Свєнціцької

 




25 травня 1991 року відійшла у засвіти Віра Свєнціцька — членкиня ОУН, діячка УВО, мистецтвознавець, дослідниця давнього українського мистецтва, довголітня працівниця Національного музею у Львові. Жертва сталінських репресій.


Ілярій Свєнціцький

Народилася 28 серпня 1913 у Львові. Її батьки – Ілярій Свєнціцький (1876–1956), філолог, етнограф, музеєзнавець, організатор і директор Національного музею у Львові (1905 –1952) та Анісія Вострякова (1890 – 1973), родовита росіянка з Москви, яка бездоганно володіла українською мовою, також працювала в музеї, досліджувала давнє шитво й килими. Її молодша сестра Марія Свєнціцька (1918 – 2006) - філолог-германіст, викладачка Львівського університету, її педагогічна діяльність в університеті охоплює понад 30 років.


Віра навчалася в євангелістській школі, згодом у гімназії сестер василіянок. Її класною керівничкою була колишня хорунжа УСС Олена Степанів. 1932 року вступила на гуманістичний факультет Львівського університету, де керівником кафедри польського та східноєвропейського мистецтва був один із перших польських іконологів професор Владислав Подляха. Закінчила університет у грудні 1939. Запис у заліковій книжці: «набула право до диплому магістра філософії у галузі історії мистецтва 16 грудня 1939 року».
Протягом 1931–1932 перебувала у дівочій бойово-розвідувальній п'ятірці Марії Кос, що була в підпорядкуванні Крайової Екзекутиви ОУН. 1934 була арештована і півроку утримувалася в одиночній камері «Бригідок». Була на лаві підсудних під час Львівського процесу 1936 року, виправдана. ...


УКРАЇНСЬКІ ДІВЧАТА ПЕРЕД ВАРШАВСЬКИМ СУДОМ
“Свобода”, 21 січня 1936
Як відомо, між засудженими українськими революціонерами є дві українські студентки: Дарія Гнатківська, засуджена польським судом на 15 років тюрми, і Катерина Зарицька, засуджена на 8 років. Підчас розправи виступали як свідки ще інші жіночі постаті.
Ще заки запав присуд, український двотижневик „Жінка" писав у числі з 15 грудня м. р. з приводу зізнань і поведення тих жінок таке:
„Нам цікаві зізнання дівчат-свідків, цих товаришок чи знайомих обвинувачених. Так як мужчини, діляться вони на дві категорії: тих, що „не заломились", і тих, що „заломились". При чому слід замітити, що дівчата, навіть ті цієї другої категорії, є без порівнання менше „балакучі" від мужчин. Варшавський процес, це ще один доказ в безконечнім черзі трагічних процесів ОУН. що недискреція жінок є тільки видуманою чоловіками лєґендою. Впродовж цілої історії українського підземелля не було випадку, щоб жінка „засипала" всіх і вся.
„Так зване „мовне" питання грає в зізнаннях свідків велику ролю. З дівчат зізнавали по польськи (на упімнення предсідника) Емілія Ліниця і Марія Крива. Ця перша зізнавала всього три хвилини і нікого з підсудних навіть не пізнала.
„Інші (Ірина Хомяк, Марія Чорна, Олена `Чайківська, Віра Свєнціцька) були покарані від 100—300 зл. з заміною на 10 днів тюрми за відмову зізнань польською мовою.
„Олена Чайківська. що пересиділа вже рік у слідчій вязниці, а тепер зізнавала з вільної стопи, була навіть арештована на салі розправ. На другий день вона прислала до предсідника письмо, в якому заявила готовість зізнавати по польськи. Що вплинуло на зміну рішення Чайківської, невідомо.
„Цікавий тип завзятої революціонерки, це Віра Свєнціцька, що перебуває у слідчій тюрмі, обвинувачена за приналежність до ОУН. За відмову зізнань по польськи її покарали на 30 зл. гривни. Коли її випроваджували з салі, вона кинула оклик: „Слава Україні!" Знавець мови переклав ці слова на польське і трибунал покарав Свєнціцьку додатково одноденною темницею.
„Дві підсудні, Гнатківська і Зарицька, не промовили досі ні разу. Як пишуть кореспонденти, Зарицька виглядає вже трохи втомлена процесом, а навіть Гнатківська втратила свою безжурну усмішку. На днях дозволено Гнатківській розмовляти з матірю. Кореспондент „Нового Часу" пише:
„Розмова відбувалася на салі розправ. Момент того щирого привітання матері з дочкою та їхня сердечна розмова — це була найкраща сцена з цілої сьогоднішньої розправи".
„На призвища ще двох жінок чується часто-густо на розправі: Марія Косівна й Анна Чемеринська. Обі вони, кажуть, відограли в підземеллю велику ролю. Косівна ніби то була начальницею розвідки, а Чемеринська навіть сповняла деякий час (після арештування чолових діячів ОУН) функції краєвого провідника. Але обох тих жіночих „асів" на розправі нема. Косівна померла — а Чемиринська десь на еміґрації".


!936 р.


...У Національному музеї у Львові Віра Свєнціцька працювала з 1932. У літописі Національного музею 1937 року виходить друком її перша наукова праця «Спроба систематизації ручних різьблених хрестів ХVІІ–ХХ ст.», яка 1939 року лягла в основу її маґістерської роботи.
Протягом 1941-1948 завідувала музейними фондами. В роки німецької окупації разом з батьком доклала чимало зусиль для збереження цілісности музейних збірок.
1948 за сфабрикованими документами як колишня членкиня ОУН була засуджена до десятирічного ув’язнення. Від концтабору її вберегла відважна позиція львівської інтеліґенції, в першу чергу відомого графіка Олени Кульчицької, яка розгорнула у Львові цілу кампанію на захист Свєнціцької, пишучи листи до всіх каральних установ СССР. В результаті, ув'язнення було замінене на заслання. Після восьми років заслання у Сибіру Свєнціцьку звільнено у 1956 в час “хрущовської відлиги”.



Світлими хвилинами у суворих умовах заслання була приязнь із також засланою відомою львівською мисткинею Ярославою Музикою. В родині збереглося 36 сибірських портретних начерків роботи Музики, серед яких чотири портрети Віри Свєнціцької, про них стало відомо тільки у 1990-х, вже по її смерті.
Повернувшись до музею, очолила відділ давнього українського мистецтва, досліджуючи іконопис, скульптуру, малярство, народне мистецтво. Багато часу проводила в експедиціях по теренах Західної України, обстежуючи церковну старовину, рятуючи пам’ятки від знищення, поповнюючи музейні фонди тисячами експонатів. Попри те дарувала музеєві різнорідні цінні мистецькі предмети з власної колекції: графіку, народний одяг, декоративно-ужиткові речі, які набувала з думкою про музей. Любила подорожувати, фотографувати, захоплювалася і знала українську поезію та музику.
Широке визнання здобули фундаментальна монографія Віри Свєнціцької “Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві ХУІІ ст.” (1966), а також видані у співавторстві монографії “Український середньовічний живопис” (1976), “Спадщина віків. Українське малярство ХІУ – ХУІІІ ст. у музейних колекціях Львова” (1990 р.), “Українське народне малярство ХІІІ – ХХ ст.: Світ очима народних митців” (1991).
Похована на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці.
Джерело: Сайт пам'яти родини Свєнціцьких http://www.mankurty.com/sven/?page_id=59



Зі статті Ірини Гах "Національний музей у Львові: ‘80-ті":
...Постійна експозиція, яка представляла давне українське мистецтво ХІV-XVIII ст., створена у 1970-х роках, розміщувалася в двох кімнатах «16-го залу» першого поверху нового (добудованого у 1930-х рр.) будинку Музею. ...Практично всі решта давні пам'ятки: сотні ікон, скульптур, свічників та хрестів і б. ін. зберігалися у Вірменському соборі. Ангелом хоронителем цих скарбів, як і всього музею на Драгоманова 42, була вона, донька першого директора, відомий науковець і великий патріот-музейник – Віра Іляріївна Свєнціцька.
Багато років, практично щодня, ця жінка, у супроводі когось із молодих працівників, спускалася згори вулиці Драгоманова до проспекту Шевченка і йшла на Вірменську. В залежності від мети «походу» (науково-дослідної, реставраційної, профілактичної роботи), її супроводжували молоді працівники музею: лаборанти, науковці, реставратори... У соборі Віра Іляріївна одягала валянки та «совєтську куфайку» і приступала до запланованих робіт, основною з яких було збереження пам'яток у тих умовах, які були в приміщенні вірменського храму. Тобто, повна відсутність опалення, абсолютно невідповідні для зберігання експонатів температури, висока вологість повітря. Багатолітнє «фондосховище музею українського мистецтва» у приміщеннях Вірменського собору – це одна із показових сторінок відношення совєтських державних структур до національних скарбів. Причина «прибирання» давніх пам'яток «подалі з очей» була очевидною: укомплектовані та підібрані пам'ятки були чи не єдиними в Україні (і не тільки) творами української сакральної культури, які у чіткій хронологічній та стилістичній послідовності демонстрували становлення та розвиток національного іконопису ХІV - ХVІІІ ст. Цей грандіозний науковий матеріял міг поставити багато «незручних» запитань діючій совєтській суспільно-політичній системі: з історії церкви, розвитку науки і культури українського народу, котрого совєтські ідеологи у своїй пропаганді подавали як «молодшого» брата, що «повстав» від «старшого» російського.
Без сумніву, перенесення фонду сакрального мистецтва з приміщення музею на Драгоманова врятувало цю збірку: вона не «муляла очі» совєтським ідеологам та ревним борцям з релігією. Бо ці матеріяли були «страшною ідеологічною зброєю», що, окрім мистецьких вартостей, нагадувала мешканцям західних областей України великий авторитет митрополита Андрея та Греко-католицької церкви у першій половині ХХ ст.. Для комуністичної влади, ім'я Митрополита і пам'ять про створений ним музей була «міною сповільненої дії», яку потрібно було в якийсь спосіб знешкодити.
Віра Іляріївна, як ніхто, розуміла всі найтонші нюанси тієї ситуації, в якій їй доводилось працювати після повернення із заслання. Вона терпляче та самовіддано виконувала свої обов'язки і як працівник музею, і як завідувачка відділом давнього мистецтва у Вірменському соборі. Ніколи ні на що не нарікала, тепло та зручно одягалася (після заслання мала проблеми зі здоров'ям та відчуття постійного холоду, особливо у ногах) і, незважаючи ні на що, працювала. До сьогоднішнього дня побутують розповіді про те, як Свєнціцька не допускала до фондових колекцій науковців, частина яких ображалась та скаржилась на неї. В такий спосіб Віра Іляріївна оберігала збірку від, як їй здавалося, «випадкових людей». Особливо це стосувалося фондових груп ікон та давньої книги. До збірок допускались вибрані: патріярх Димитрій (свiтське iм'я – Володимир Ярема), Яким Запаско, Ярослава Ісаєвич, Ярослав Дашкевич, Володимир Вуйцик. Вибір осіб, котрим Свєнціцька дозволяла працювати із збіркою, був не випадковим: з Володимиром Яремою зналася здавна. Він був прийнятий на роботу до музею ще Ілярієм Свєнціцьким. А після війни, коли Свєнціцьку було заарештовано (1948 р.), Яремі було доручено завідування музейними фондами. Імена решти перелічених дослідників є добре відомі на сьогоднішній день у науковому світі.
Об’ємна дослідницька праця київських мистецтвознавців Г. Логвина та Л. Міляєвої, яким Свєнціцька дозволила працювати із збіркою давніх ікон, завершилася виданням альбому «Український середньовічний живопис» (1976 р.). Це була практично перша (за совєтських часів) робота, яка показала велич давнього іконопису фондової збірки Львівського музею українського мистецтва. Без сумніву, до останніх днів авторитет та професійність Свєнціцької були безапеляційними, вона вважалася найкращим знавцем збірки іконопису, присвячувала весь свій час для досліджень. «Без зайвих емоцій брала кожну ікону в руки, придивлялась, як накладений левкас, який його колір, уважно обстежувала зворотню сторону кожної іконної дошки, спосіб їх обробки, товщину, напрям шпуг, породу деревини тощо» (зі спогадів сучасників).
З думкою цієї жінки рахувалися всі директори музею, яких призначали вищі інстанції. Багато питань, не тільки в галузі науки, але й господарства, підбору кадрів та ін., узгоджувалися із Свєнціцькою, яка особливо нікому не нав'язувала своєї думки, не втручалася у дрібні повсякденні справи чи вияснення якихось непорозумінь, а спокійно і з почуттям власної гідности, не підвищуючи голосу, кількома влучними фразами вміла переконати співбесідника у вирішенні робочих питань. Мабуть, тільки Свєнціцька своєю присутністю та авторитетом була вартісним опором одіозному Олександру Хохуліну, призначеному на посаду директора 1981 року вищим районним партійним керівництвом. Він керував установою трохи більше року, і за цей короткий період керування залишив по собі присмак не завжди виваженого ставлення до роботи установи та толерантної поведінки із співробітниками, що призвело до скандалу та звільнення з посади.


Гробівець родини Свєнціцьких на Личаківському цвинтарі, поле 21


Знимки зі статтей: 


суботу, 15 травня 2021 р.

Поет і археолог Кирило Коршак, він же Олександр Лан. Ростріляний у Биківні

 



* * *
Я люблю десятчану сорочку,
Як матусю далеку свою…
Виряджала в чужу стороночку,
Виряджала й прощалась в гаю.
Гомоніла про голод, про злидні,
Про роззуте життя вдовине.
– Приїзди по весні
Хоч на три дні
Та провідай мене.
Та шануйся, шануйся, синочку,
Не заводься з чужими людьми…
А на згадку про мене сорочку
Ось візьми.
Це з своїх конопельок
І робота своя… Далебі —
Цілу зиму сукала куделю
На сорочку тобі.
Ти ж… Як будеш в неділю вдягати
Цю сорочку, – згадай:
Десь далеко в селі стара мати
Вигляда…
Видно, щось ще сказати хотіла —
Про турботне самотнє життя,
Та змарніла верба затремтіла,
Ніби хворе дитя.
Як заміривсь розхристаний вітер!
Нахилив дерева, захитав:
Він сліди зашкорублого літа
Замітав.
Я пішов, а матуся сплакнула:
– Не забудь, пам’ятай.
Темна ніч огорнула
Темний гай.


Село Дирдин на річці Вільшанці

Олександр Лан,
поет і археолог. Справжнє ім’я – Кирило Юхимович Коршак. Народився 12 травня 1897 року в селі Дирдині поблизу містечка Городища на Черкащині. Закінчив Черкаську учительську семінарію і працював учителем сільської школи. Потім вступив до Київського інституту народної освіти.
Почав друкуватися у 1924 в журналах “Нова Громада”, “Життя й Революція”, “Глобус”, “Червоний Шлях”, стає членом “Плуга”. О. Лан видав три збірки поезій: “Отави косять” (1928), “Назустріч сонцю” та “Долоні площ” (обидві – 1930).
Коли наприкінці 1920-х почалися арешти української інтеліґенції, О. Лан перестав публікуватися, а натомість захопився археологією. 1932 закінчив аспірантуру при Київському історичному музеї та Археологічному музеї ВУАН. Того ж року захистив дисертацію з археології і в 1932–1934 рр. працював науковим співробітником Інституту теорії матеріяльної культури АН УССР. Брав участь у розкопках поселення трипільської культури в 1934 та в 1936–1937 в селі Халеп'ї Обухівського району на Київщині та в 1935 - скіфських курганів у Нікополі. Був фахівцем з питань економіки суспільств епохи енеоліту та бронзового віку на українських землях.
Однак у 1937-му його звільнили з інституту, 6 листопада 1937 арештований, 12 грудня за звинуваченням у причетності до української націоналістичної терористичної організації засуджений до розстрілу. Наступного дня страчений у Биківні.


БІЛА ТИША
Упала снігова завіса
і відслонила
далечінь:
лежить села
тоненька риса,
мов на папері
темна тінь.
Вітрець дими тонкі колише
ніщо й не хрусне
по снігу:
здається
стала біла тиша
і слуха
таємничий гул.
А гул росте,
немов заграва,
і вже ступає на поріг…
– Чи скоро ж
безгомінь білява
впаде йому
до ніг?


* * *
Село закуталось
в солому —
та й спить.
А вечір із-під верб
насупивсь.
В полі голубому
хтось загубив тоненький
серп.
Тепер нікому не потрібно
його блискучого жала:
стара зима
гаптує дрібно
мережку мрійну
для села.
І спить село.
Сліпі віконця.
Степи —
до пояса! —
в снігу.
Невже чекатимуть,
щоб сонце
Збудило весняну снагу?
А я ж —
схвильований —
із міста,
Де рвійно —
день і ніч без сну —
могутній
пазуху розхристав
і сам собі кує весну!
Кує.
Не розгинає стану,
схилив напружене чоло.
Скоріше б сонце
Дніпрельстану
із-під руки
його зійшло!
Нехай би заспані
віконця
Із-під солом’яних брилів
свінули сяйвом
і без сонця
в пітьму засніжених
полів!


ЗОЛОТЕ ДИТИНСТВО
Мені наказано сидіти,
Пшеницю миту стерегти…
А на луці попові діти
Стрибають, мов коти.
В траві розлігся день червцевий,
Примружив очи голубі:
Як вільно горобцеві
Цвірінькать по вербі!
Як вільно вітрові котиться
По врунах у степу!
А ти – біля пшениці,
Мов сірий цуцик на цепу…
Покинути б тісні городи,
Та з вільним вітром – у поля!
Але господар
Не дозволя:
Бо мати на поденній полють —
Зо мною на харчах…
…А попинята очи колють —
– Старча, старча!
Дивись, коліна драні.
А бриль носив мабуть ще дід.
– Ну, подождіть ви, куцоштані,
Дійду я літ!
Я позбираю – до галузки —
Дитячі болі й збережу.
І вже напевне вам мотузку
З них золоту зв’яжу!

З Антології українських поетів, які загинули насильницькою смертю, “Розіп'ята муза”. Уклав Юрій Винничук. Львів, 2011.


ЧЕРЕПАШКА UNIO ЯК ПЕРВІСНЕ ГАНЧАРСЬКЕ ЗНАРЯДДЯ
Кирило Коршак
Хроніка археології та мистецтва, 1931, ч. 3
(Уривок)
Первісні ганчарі, як відомо, ліпили свій посуд просто руками. Ганчарське коло стало відоме тільки геть-геть пізніше, десь аж за доби металю. Проте, вже й за неоліту на енеоліту, вироблюючи посуд, вживали, різного допомічного знаряддя. На підставі археологічних та етнологічних даних можна стверджувати, що на те, щоб полегшувати виліплювання посуду, а також щоб надати йому потрібної конфігурації, первісні майстрі користувалися з плетених підставок, кам'яних правл, моделів у вигляді людських черепів, плодів, мушлів та наметнів і нарешті форм — плетених (кошики), в'язаних (сітки) і тканих (ворочки); щоб вирівнювати та вигладжувати стінки посуду, вживали віхтики трави та шліхувальні камінці; нарешті, щоб орнаментувати, в руках первісної людини був цілий арсенал різноманітного знаряддя — кістки, різної форми дерев'яні палички, пір'я, стебла трав, камінці, нитки, мотузки тощо.
Коли ми уважно розглянемо перераховане знаряддя, то легко помітимо, що чималу його частину становлять речі, які потрапили на місце передісторичної стації або як рештки їжі (кістки), або як покидь якогось виробництва (камінці, нитки, мотузки), або, нарешті, цілком випадково — як речі близького природного оточення стації (палички, стебла трав)” до цього треба додати, що вживано ці випадкові речі, як вироблювано посуд, чи в своєму натуральному вигляді, чи злегка пристосованими поверховим обробленням. І тільки небагато первісного ганчарського знаряддя спеціяльно припасовувано до потреб виробництва (інтересні, між іншим, глиняні палички, щоб орнаментувати посуд, знайдено біля села Заболотова на Конотіпщині). Звідси можна зробити висновок, що первісні ганчарі за допоміжне знаряддя мали здебільшого речі, що потраляли до їх рук цілком випадково, і тільки в процесі праці їх обробляли відповідно до завдань виробництва.
Серед матеріялу, що його знаходять на передісторичних стаціях, не останнє місце належить черепашкам unio. Ця порода м'якунів трапляється в солодких водах по всій землі і первісна людина, що залюбки оселялася на прибережних - особливо дюнних — стаціях, не могла не звернути на неї уваги. І справді, за приступними нам літературними даними, черепашку unio констатовано на місцях первісних людських осель по цілому просторі Европи, а щодо часу, то людина була обізнана з цим м'якуном від раннього палеоліту аж до залізної доби. Коли ми візьмемо до уваги, що палеолітична — та значною мірою й неолітична — людина жила з того, що привласнювала готові дари природи і що за один з об'єктів цього привласнювання — для споживання — була unio, - то присутність на її передісторичних стаціях цілком зрозуміємо.


НЕМАЄ СЛІВ
Немає слів, а хочеться сказати,
мов білим цвітом процвісти: —
Яка прекрасна ти, о земле-мати!
Яка прекрасна ти!
Немає слів, а тільки в скроні стука
гаряча кров.
Яке то щастя, біль і мука —
земна любов!
– Люблю тебе, блакитна зоре,
подруго мила! Та чи ж любиш ти?
– Як радісно в пшеничнім морі
вперед, вперед пливти!
Немає слів, а хочу прогриміти,
мов голос травневих дощів:
– Не заважайте нам весніти,
бо блисне гнів!