Piazza del Popolo. 1913*
Отаку перлину - нарис Михайла Островерхи про Італію - несподівано знаходимо у "Львівських вістях" з 25 серпня 1942 року, серед повідомлень з фронтів 2-ї світової, як-от зі східного: "Нові потоплення ворожих кораблів. Безупинний наступ на Кавказі. Німецькі війська осягнули перехід через Дон біля Сталінграду. Усі ворожі наступи відкинено. 163 літаки втратило большевицьке летунство одного дня” та вістей з України: "Українська автокефальна церква. Рівне", "Музичний інститут у Дубні", "Часописи в Донбасі. Маріупіль" тощо. Чому Островерха, в недалекому майбутньому член Військової Управи “Галичина” і редактор дивізійного тижневика “До перемоги”, пише під час війни про Італію? Бо він був закоханий в цій країні. Ось що оповів Іван Кедрин у передмові до посмертної книги нарисів Михайла Островерхи "Спадщина": “Він, колишній член Українських Січових Стрільців, ...обдарований гарним ліричним тенором, думав спершу про кар’єру співака. Його співом у церкві захопився станиславівський єпископ Григорій Хомишин, який призначив йому стипендію на науку співу, і за ту стипендію він виїхав до Італії, яку просто обожнював. Очевидно, що за 25 долярів місячної стипендії що їх діставав від станиславівського Владики, прожити було трудно, навіть тоді, у 20-х роках, коли доляр мав вищу вартість, як тепер. Тому бідував, але ніколи ніхто з його уст не почув слова нарікання. Оповідав з гумором, як у Римі на Вітторіо Емануеле можна було за ліру наїстися смаженою там же на вулиці рибою. ...Ми, приятелі Михайла Островерхи, жартували, що “коли Островерха не має в кишені ані цента — він їде до Італії”, дарма що в тих часах на подорож до Італії могли дозволити собі тільки люди грошовиті. Але Островерха так любив Італію, що почував себе щасливим, коли міг бути в Римі і напівголодним, харчуючись за одну ліру смаженою на вулиці рибою. Тій своїй впертості бути в Італії за всяку ціну, він присвятив одну свою книжку Італії, назвавши її “Наперекір” **.”
INTER ARMA...***
Михайло Островерха
Варто кинути оком тепер підчас війни на державу, що її земля уже в сіру давнину була колискою европейської культури, що була колись колискою гуманізму, ренесансу. Надто на вічне місто Рим, на квітучу, весняну Фльоренцію: міста, в яких ви що ступите крок, стрінете історію, мистецтво усіх століть. Взагалі — маю тут на увазі тільки: мистецтво у воєнній Італії.
Не дарма ж і вигадали римляни, ті старі римляни, що їх соками живе сьогодні стільки народів — оте: "Inter аrmа silent musае". Бо в сьогодняшньому воєнному Римі мистець не найде для себе корму, тільки окрушини. Це місто музеїв, пам'яток, монументів; де кожна церква — а є їх до чотириста! — це музей, сьогодні воно змовкло. Вся напруга народу, вся увага на війну звернена. Всі музеї зачинені. Всі Афродити Праксителя, палка чорноока красуня Формаріка Рафаелля чи, як останніми часами історики мистецтва кажуть, Дель Пйомба; усі ті найкращі Мадонни Боттічелія, Перуджіна; ті діви Тіціяна, янголи Альбанія, а ще кращі А. Аллеґрія, — усе те, разом із гордою Паоліною Борґезе А. Канови, заховалось у темні підземелля перед шаленим і жорстоким Марсом. Кожна пам'ятка, історичний монумент — як кінь і на ньому Марк Аврелій на Капітолі, архи Тита, Септімія Севера, Константина, тощо — старанно обложені грубою і широкою верствою піску в мішках. В кожній церкві старовинні мозаїки, фрески, цінні різьби позатулювані, позакладані. В церкві Сан Пєтро ін Вінколі горою піску заложений Мойсей Мікельанджеля, перед яким до сліз був зворушений наш Ол. Новаківський. В церкві Санта Марія над Мінервою теж гора піску над різьбою Христа долота Мікельанджеля; і тільки онтам під стіною над нагробною плитою горить нічна лямпочка на могилі брата Івана з Фієзоле. У церкві Санта Марія у Трастевере оті славні мозаїки, що нагадують нам нашу Софію, що перед ними свої душі розхиляли Павло Ковжун, Петро Холодний — син, — вони закриті, а тільки можна оглядати Мадонну Петра Каваллінія з ХІІІ. ст. У церкві Санта Марія ін Арачелі ті славні фрески, в першій каплиці праворуч, мистця Пінтуріккія, в яких так часто людина находила свою душу, — вони заслонені. І так усюди. Тільки в чотирьох базиліках: св. Петра, Марія Маджіоре, Іван у Лятеряні й св. Павла, бодай до січня 1941 р., усе ще було відкрите, усе можна було ще оглядати.
San Pietro In Vincoli
Мікельанжело. "Мойсей"
Basilica di San Clemente
Проте, по деяких церквах переводять реставрацію старовинних фресків. Таку віднову й очищування фресків виконують у церкві св. Климентія. У бічному престолі є твори мистців: одні вчені кажуть, що ці фрески виконав Мазоліно да Панікале (кінець XIV. і поч. XV. ст.), а другі кажуть, що мистець Мазаччіо їx виконав, який був учеником першого. А коли довгими роками приглядаєтесь цим фрескам і призадумаєтесь, то зійдете до висновку, що міг ці фрески виконати Мазоліно з Панікале, відчуваючи вплив на собі свого ученика Мазаччія, що перший починає золотий ренесанс, що перший глибше пізнає людину анатомічно. Умер Мазаччіо у 1428 р., маючи 27 років життя. Що учні перевищають своїх майстрів, це трапляється постійно в історії европейської й позаевропейської культури; що ученики мали вплив на своїх майстрів, це в ренесансі часто трапляється.
Церква св. Климентія ще й тим цікава для нас, що лежать тут мощі папи св. Климентія, які привіз сюди св. Кирило з Херсонезу, подорожуючи об Україні. І св. Кирило вмер тут же в цьому монастирі в 869 р.
* * *
Рим з горба Gianicolo
Покидаючи Рим, Ви просто мусите попрощатись як із найліпшим приятелем, як із найсердечнішою подругою. І останні дні вештаєтеся по місті. А мило так мандрувати: в небесах повно сонця, що прибралось у широченну блакитню мантію, а на горбі Джянікольо повно зелені кипарисів, пальм, а з густої трави визирають сині іриси, як очі, як усміхи юности. З горба Дженікольо кидаєте оком на Рим: це ж вид, якого Ви ніколи в житті не зможете забути. Перед Вами, в долині, у проміннях сонця сріблиться — сіріє Рим: густо виринають бані церков; широко і потужно, наче крекче, плоско-округла крівля Пантеону; біліють височенні сходи до Арачелі; праворуч стремлять у небо в далині постаті святих на базиліці Івана в Лятерані; дещо ближче чорніють отвори в палатах Тиберія і Калібулі на Палетині. А ген, далеко поза містом мягко знімаються тумани, за якими, наче фатаморґана, виростають верхи Ляція, а праворуч, де-де, в сонці біліють Кастеллі Романі. Дивитесь у ці далі й на мент — неначе стаєте простором, незримою іскоркою сонця, леготом вітру...
Тут же, недалеко, заходите в подвіря Сан Пєтро ін Монторіо: треба ж іще раз глянути на перлину архітектури Доната Брамантiя (XV-XVI. cт.): на його "Темплєтто" — маленька святиня — що виконана у досконало округлій старогрецькій формі. Між безліч архитворами ренесансу, то в архітектурі існують два твори: ця святинька Д. Брамантія у Римі і каплиця Пацців Фил. Брухеллескія (кін. XIV. — поч. поч XV. ст.) у Фльоренції. Лінії цієї архітектури нагадують музику Монтевердія, Страделлі, Боккерінія. Пригадую собі, як одного разу, коли ми пішли — в 1933 р. — до цієї святині Д. Брамантія з нашим архітектом, і моїм приятелем Олександром Пежанським: він довго ходив, мовчав, приглядався і з усіх можливих боків робив світлини.
І поміж пальми, плятани, сходите в низ — у місто. Переходите найстаршу частину Риму — плебейський Трастивере: Затибря. Життя тут кипить на вулиці: торгують, політикують, тоалету тут роблять, сваряться, на голову Вам кидають голову чи хвіст з оселедця, співають і сумують тут. Тут на ніяку жінку не глядіть примильним поглядом, бо таке Вам скаже, що й гострий язик дубом стане. Зитибря: це свій світ, свій побут, своя мова, свої звичаї. Переходите Тибр, що сірими й непривітними крутами спішиться до моря, й поринаєте в гомір елеґантної частини міста.
А сонце хилиться за баню св. Петра і пурпурами запалюється захід.
Basilica di San Pietro
______________
* Британський художник Gerald Hugh Tyrwhitt-Wilson, 14-й барон Berners, відомий як Lord Berners (1883–1950). Piazza del Popolo. 1913. Папір, олівець, акварель.
** М. Островерха. "Наперекір". Нью-Йорк, 1981 https://diasporiana.org.ua/memuari/1989-ostroverha-m-naperekir/
*** Inter arma silent Musae (лат.) - Серед зброї музи мовчать.
