Відійшов "у той куточок неба, / Де пішли усі, кого любив." Петро Сорока

Петро Сорока

† 5 червня 2018

* * *

Літа ніби й не було,
Пролетіло, від’ячало,
Відсіяло – і упало
Синім громом за село.
А так щедро обіцяло
Щось високе і тривке,
Та лиш золотом обдало
І за обрієм пропало.
Що ж це, Господи, таке?!
Що ж це, Боже мій, за світ,
Де не можна зупинити
Найвабливішої миті,
Не кажу вже, кращих літ?!
Відмовляюсь розуміти
Ці життя шалені ритми
І приймати.
Боже мій!
Я лишень збирався жити
А вже старість біля вій.
І життя як не було,
Пролетіло, від’ячало,
Відсіяло – і упало
Тінню зморшок на чоло.

З ДЕННИКІВ 2007 РОКУ

Відчуття віри дається як благодать Божа.
Цього не можна набути, як не можна сказати собі силою волі: я вірю.
Це має впасти з Неба, як Дар Святого Духа.

*
Коли хворію, мені здається, ніби не знаю, що таке життя без болю. У мене навіть вихоплюється означення: життя – це біль.
Але насправді я спізнав щасливе і безболісне життя. Тільки пролетіло воно, як мить.
А старіння приходить з болем. Входження в старість – це входження в біль.
Ось де лихо.
Поступово ти зживаєшся з болем, бо мусиш годити йому – він твій пан.
Лагідна спокійна старість без мук і страждань – ось ідеал. Якби доля подарувала мені її, тоді можна було б сподіватися на щось велике і вічне. Бо є досвід, майстерність, відчуття слова і все інше.

*
Знавіснілий москаль не заганяв мене до колгоспу, не бив по лиці й не плював межи очі, не вимахував під носом пістолетом і не погрожував Сибіром. Я не мучився в холодних льохах з пекельною думкою, підписати заяву вступу в комуну чи ні. Мене не мордували по тюрмах, я не знаю, як то нидіти і гнити заживо у кам’яному мішку, як то бути безвольним в’язнем без найелементарніших людських прав. Мені не запихали під нігті сірники, не ламали кості й не відбивали нутрощі. Мої пальці, нирки і печінка цілі. Мої руки і ноги не поламані. Мій череп не протрощений садистом-наглядачем, волосся не вирване, шкіра не здерта й очі не виколоті. Я не сидів в очікуванні смертного вироку в камері-одиночці й не знаю, як це милостиво замінюють розстріл 25-річним засланням на Соловки чи Маґадан. Я не їхав телячим вагоном через неісходиму Московію у сибірову безвість, не вмирав дорогою від голоду і холоду. Не будував бараків у тайзі, не рив замерзлу землю і не валив ліс. Мені не тикав осатанілий наглядач пальцем в сніг і не казав: «Ось тут будуй свою Україну!»
Я не знаю, як то іти в строю, коли «крок вліво, крок вправо – куля в потилицю», я не замерзав у карцері, не відчував себе «твариною безсловесною».
Але все це живе десь глибоко в моїй душі, бо в мене є уява, совість, пам’ять генів і крові. І я завжди говорив собі: якщо це робили з твоїми дідами й батьками, то можуть зробити з тобою і твоїми дітьми.
Тому я ніколи цього не забуваю і не забуду!

* * *
Як помру, не зміниться нічого
На землі цій грішній ні на гріш.
Може, лиш посивіє дорога,
По якій я бігав босоніж.
Буде все як завше, як одвіку,
Хоч безсмерття є ще де-не-де,
Та до мене відійшло без ліку,
Й після мене стільки ж відійде.
Чим тут перейматися? Не треба!
Бог для нас не пожаліє див.
Відійду у той куточок неба,
Де пішли усі, кого любив.
Хтось зрадіє, хтось, можливо, ахне,
Будуть сміх і сльози, і жалі…
І напевно праці не забракне,
Як не бракувало на землі.

Вже й вересень неквапно догорів...

"Вже й вересень неквапно догорів..."

Петро Сорока

Ось звідки сей рядок:

Вже й вересень неквапно догорів,
І осінь жовто блимає з-під брів.
Катарсис починається в природі
З великим переселенням вітрів.

Рубаї, число 24

Я люблю ці галицькі містечка...

Картина Віктора Жмака

Петро Сорока

* * *
Я люблю ці галицькі містечка,
Де нема ні щастя, ні пуття.
Навіть тінь надтріснутого глечика
Зраджує моє серцебиття.

Як це добре, що на світі білому
Є такі закинуті місця,
Де на тлі фасаду ледь вцілілого
Зчитуєш чуже й своє життя,

Де ніщо ніколи не міняється,
Хоч живи собі до років ста.
Де година в вічність обертається,
А життя миттєво проліта…

Язичники

Світлої пам'яти Петро Сорока
ЯЗИЧНИКИ

Густий туман дощу
Шукає в річці броду,
Ми гріємось в хатах,
І світимо свічки,
А в полі під кущем
Обтрушеного глоду
Язичники сидять
І ловлять дрижаки.
Їх очі, як зірки
Від холоду незрячі,
Але немає в них
Ні болю, ні тривог,
Вишіптують уста
Слова такі гарячі,
Що не почути їх
Не може добрий Бог.
Але хтозна коли
Цю хмару волохату
Відсуне він за пруг
І висушить цей лан,
Тож запросити б їх
У нашу теплу хату,
Але вони від нас
Ховаються в туман.

Карпати в тумані знимкував пан Боглан Волошин.

Повільно сіло сонце, і мені...

Світлої пам'яти Петро Сорока

* * *
Повільно сіло сонце, і мені
Лишилася, мабуть, якась година,
Щоб дочитати у самотині
При світлі денному святого Августина.

Таке безсмертне світло небо ллє,
Така любов в душі неопалима,
Що та година більша, як моє
Життя, яке лишилось за плечима...

Ранковий небосхил, немов поріз...

Світлої пам'яти Петро Сорока

* * *
Ранковий небосхил, немов поріз.
Пітьма щезає. День скрипить, як віз.
А що ти з ночі виніс, милий брате?
- Важку скорботу і наперсток сліз.

* * *
І в тім, що ворог дихає у спину
Й когось кладуть дочасно в домовину,
А хтось сивіє… Гріх свій відчуваю,
Важку причетність і гірку провину.

* * *
Шукаю слів, в яких душа нетлінна,
Аби у них засяла Україна,
Та меркнуть всі перед її красою
І прогинають в захваті коліна.

З рубаїв