«Для всіх є право на самовизначення народів, тільки за нами цього права нема. За нами є тільки одне право вмирати. По всіх боєвищах Европи, по всіх таборах і в’язницях, від голоду й хвороб, від кулі більшовика й імперіаліста, за нами одна дорога до волі — смерть! ...ніхто не хоче вольної України, що ті хто справа і зліва готовлять для нас нове ярмо.
Моя вина, мій гріх, мій непростимий гріх! ...А може б, сам лежав з кулею в лобі або з раною в серці та не бачив тої великої рани на твойому тілі, мій рідний народе...»Богдан Лепкий
21 липня 1941 року відійшов до Господа Богдан Теодор Нестор Лепкий. Помер у Кракові, його поховано там на Раковецькому цвинтарі.
Знимка 1939 року
НА ГОЛГОФТІ
Голгофта, хрест,
Страшні, червоні сни...
Товпа реве:
"Розпни, розпни, розпни!"
І розіп'яли.
На голові вінок.
По краплі кров
Спливає з колючок.
Товпа реве:
"Якщо ти Бог єси,
То злізь з хреста
І сам себе спаси!
Коли ж не Бог,
А лиш юдейський цар,
То з військами
На ворогів удар.
А ти мовчиш,
Здрігаєшся, мов трус?
Га, ти не Бог,
Лиш Назарей, Ісус!"
...........................
Голгофта, хрест,
Страшні, червоні сни...
Прости їм, Боже,
Бо сліпі вони...
5 квітня 1930
Страшні, червоні сни...
Товпа реве:
"Розпни, розпни, розпни!"
І розіп'яли.
На голові вінок.
По краплі кров
Спливає з колючок.
Товпа реве:
"Якщо ти Бог єси,
То злізь з хреста
І сам себе спаси!
Коли ж не Бог,
А лиш юдейський цар,
То з військами
На ворогів удар.
А ти мовчиш,
Здрігаєшся, мов трус?
Га, ти не Бог,
Лиш Назарей, Ісус!"
...........................
Голгофта, хрест,
Страшні, червоні сни...
Прости їм, Боже,
Бо сліпі вони...
5 квітня 1930
Богдан Лепкий. Портрет пензля Михайла Бойчука, 1909
Черче, 10 серпня 1936
Богдан Ігор Антонич
ПОЕТ
Богданові Лепкому у 60-ліття
Похилився поет над минулим,
Над життям, що піснями цвіло,
І думки, мов птахи, поринули
У закутане в казку село.
Над життям, що піснями цвіло,
І думки, мов птахи, поринули
У закутане в казку село.
Похилився поет над рікою
Понад сонячним дзеркалом хвиль,
Лиховісною тінню важкою
В нім відбився гірський, синій шпиль.
Понад сонячним дзеркалом хвиль,
Лиховісною тінню важкою
В нім відбився гірський, синій шпиль.
І подумав поет: все минає,
Це відоме, звичайне таке,
А одначе ця думка страшна є.
В ній щось моторошне та гірке.
Це відоме, звичайне таке,
А одначе ця думка страшна є.
В ній щось моторошне та гірке.
Похилився поет над минулим,
Доторкнувся до споминів струн.
Аж раптово над ним промайнуло
Старосвітське: «Не ввесь я умру».
1933
Доторкнувся до споминів струн.
Аж раптово над ним промайнуло
Старосвітське: «Не ввесь я умру».
1933
Остання знимка з 10 липня 1941 р. Світлив Роман Смик у Кракові
На могилу Богдана Лепкого
Українські щоденні вісті, 27.07.1941
Українські щоденні вісті, 27.07.1941
Катон умер, не діждавшися зруйнування Картагіни римськими лєгіонами.
Мойсей умер, не діждавшися входу свого нараду в Обітовану Землю.
А Богдан Лепкий умер, не діждавшися визволення хороброю Німецькою Армією всіх до решти українських земель спід червоного ярма.
Уже впали на антихристову столицю перші бомби суду Божого — захрустіло грізно в самому серці Апокаліптичної звірюки!
А Співець покинув нас!
Покинув нас саме напередодні дня, коли ось-ось уся Україна мала б спалахнути огнем трубних звуків всенародного "Тебе Бога хвалим"!
І не прогомоніли ще добре останні акорди панахид на свіжих ще могилах жертв з кривавих останніх днів червня — а це знову жалібні дзвони, знову похоронна пісня журавлів..
"Кличуть кру-кру-кру,
В чужині умру!"
Виспівав сам собі свою смерть на чужині.
В Кракові, далеко від своєї рідної землі, що її всі радощі й горе виспівав — довелося Йому закрити очі на віки!
З Покійним в'язала мене не одна нитка, розуміється, крім тих, що в'язали з ним кожного з нас українців. Майже всі пісні, що я їх склав до Його натхненних віршів, присвятив я Йому. І мало цього. З Ним особисто я сходився часто. Кілька останніх літ до вибуху польсько-німецької війни, перебуваючи на вакаціях у рідні в Рогатині, я відвідував Його в Черчі, в віллі "Богданівка". Що то ми, бувало, не наговорилися на мистецькі, на музичні теми, — а в кожному Його слові відбивалася велика думка, — думка людини, що її всі снаги клалися жертвою на вівтарі Правди, Добра й Краси! Бувало, що й грав я в Його присутності, грав саме оті наші невмирущі старогалицькі пісні, що вже здавна натхнули Його до не одного безсмертного вірша.
Коли в Його шістдесятлітньому ювілеї між іншими українськими містами також і мій рідний Рогатин узяв участь, вшанував я Його відогранням сонати Бортнянського й варіяцій "У сусіда" Витвицького — двох музичних пам'ятників української старовини, що Він нею так дорожив і любувався. А з якою ніжною любов'ю справжнього жерця краси говорив про світочів усесвітньої музики й інших мистецтв!
Коли до цих часів знав я великих людей тільки з мертвих книжок, в особі Покійного стала передо мною втілена Кальокагатія!
Відійшов Ти від нас, Соловейку галицького села й галицького приходства у вічність, лишивши сотні натхненних пісень! Тепер, коли на широких степах України кипить великий бій з найстрашнішим її гнобителем — воскресає Твій герой Мазепа, гомонить обновленими звуками Твоя пророча пісня про Велике Завтра Батьківщини!
Великі люди вмирають, щоб жити в історії, в живих душах народу. Вогняна оріфлямма Твоєї пісні вестиме нас до дальшого бою за ті Ідеали, що її окрилювали.
Борис Кудрик
А Богдан Лепкий умер, не діждавшися визволення хороброю Німецькою Армією всіх до решти українських земель спід червоного ярма.
Уже впали на антихристову столицю перші бомби суду Божого — захрустіло грізно в самому серці Апокаліптичної звірюки!
А Співець покинув нас!
Покинув нас саме напередодні дня, коли ось-ось уся Україна мала б спалахнути огнем трубних звуків всенародного "Тебе Бога хвалим"!
І не прогомоніли ще добре останні акорди панахид на свіжих ще могилах жертв з кривавих останніх днів червня — а це знову жалібні дзвони, знову похоронна пісня журавлів..
"Кличуть кру-кру-кру,
В чужині умру!"
Виспівав сам собі свою смерть на чужині.
В Кракові, далеко від своєї рідної землі, що її всі радощі й горе виспівав — довелося Йому закрити очі на віки!
З Покійним в'язала мене не одна нитка, розуміється, крім тих, що в'язали з ним кожного з нас українців. Майже всі пісні, що я їх склав до Його натхненних віршів, присвятив я Йому. І мало цього. З Ним особисто я сходився часто. Кілька останніх літ до вибуху польсько-німецької війни, перебуваючи на вакаціях у рідні в Рогатині, я відвідував Його в Черчі, в віллі "Богданівка". Що то ми, бувало, не наговорилися на мистецькі, на музичні теми, — а в кожному Його слові відбивалася велика думка, — думка людини, що її всі снаги клалися жертвою на вівтарі Правди, Добра й Краси! Бувало, що й грав я в Його присутності, грав саме оті наші невмирущі старогалицькі пісні, що вже здавна натхнули Його до не одного безсмертного вірша.
Коли в Його шістдесятлітньому ювілеї між іншими українськими містами також і мій рідний Рогатин узяв участь, вшанував я Його відогранням сонати Бортнянського й варіяцій "У сусіда" Витвицького — двох музичних пам'ятників української старовини, що Він нею так дорожив і любувався. А з якою ніжною любов'ю справжнього жерця краси говорив про світочів усесвітньої музики й інших мистецтв!
Коли до цих часів знав я великих людей тільки з мертвих книжок, в особі Покійного стала передо мною втілена Кальокагатія!
Відійшов Ти від нас, Соловейку галицького села й галицького приходства у вічність, лишивши сотні натхненних пісень! Тепер, коли на широких степах України кипить великий бій з найстрашнішим її гнобителем — воскресає Твій герой Мазепа, гомонить обновленими звуками Твоя пророча пісня про Велике Завтра Батьківщини!
Великі люди вмирають, щоб жити в історії, в живих душах народу. Вогняна оріфлямма Твоєї пісні вестиме нас до дальшого бою за ті Ідеали, що її окрилювали.
Борис Кудрик
Похорон Богдана Лепкого
Б. Лепкий народився в 1872 р. в Бережанщині, був гімназійним жителем, згодом професором української літератури в краківському університеті. В часі світової війна вів культурно-освітню роботу з Союзу Визволення України серед українських полонених у німецьких таборах.
Величавий похорон поета відбувся в Кракові на Раковицькому цвинтарі в четвер 24-го липня при участі тисяч краківських українців. Були теж делегації українців з Ярослава, Сянока й Криниці. Похоронні обряди відправили: Преосв. Кир Григорій Лакота з Ярослава, о. Олександер Малиновський, Апостольський Адміністратор з Сянока, о. кан. д-р Хрущ, парох Кракова, о. кан. Д. Лопатинський, о. сов. С. Дурбак, о. Ю. Кміт і багато інших священиків. Були теж православні священики. В похороні взяли участь проф. Г. Кох, полк. А. Бізанц і інші німецькі достойники, представники Українського Центрального Комітету, Краківського Допомогового Комітету та всіх українських установ. Несли багато вінків. Співав хор "Сурма". Над відкритою могилою промовляли: о. В. Кучабський від Церкви, д-р М. Коновалець від У. Ц. К. і всіх українських установ, проф. д-р І. Раковський від українських наукових установ, м-р Ю. Геник-Березовський від учнів Покійного. Вкінці промовляв ред. Р. Купчинський від письменників і Українських Січових Стрільців, що їх Покійний оспівував у своїх чудових творах. Піснею Покійного "Журавлі" покінчено похоронні обряди. Богдан Лепкий жив і вмер на чужині, хоч ціле життя тужив за своєю рідною Бережанщиною. Його тлінні останки повинні спочити над Золотого Липою в геройській Борежанщині, так чудово оспіваній Покійним.
Вічна Йому Пам'ять.
Українські щоденні вісті, 27.07.1941
Як ми уже подали вчора, в Кракові в понеділок, 21 липня ц. р. вмер на удар серця в 69. р. життя один з найвизначніших сучасних українських письменників — проф. Богдан Лепкий.Б. Лепкий народився в 1872 р. в Бережанщині, був гімназійним жителем, згодом професором української літератури в краківському університеті. В часі світової війна вів культурно-освітню роботу з Союзу Визволення України серед українських полонених у німецьких таборах.
Величавий похорон поета відбувся в Кракові на Раковицькому цвинтарі в четвер 24-го липня при участі тисяч краківських українців. Були теж делегації українців з Ярослава, Сянока й Криниці. Похоронні обряди відправили: Преосв. Кир Григорій Лакота з Ярослава, о. Олександер Малиновський, Апостольський Адміністратор з Сянока, о. кан. д-р Хрущ, парох Кракова, о. кан. Д. Лопатинський, о. сов. С. Дурбак, о. Ю. Кміт і багато інших священиків. Були теж православні священики. В похороні взяли участь проф. Г. Кох, полк. А. Бізанц і інші німецькі достойники, представники Українського Центрального Комітету, Краківського Допомогового Комітету та всіх українських установ. Несли багато вінків. Співав хор "Сурма". Над відкритою могилою промовляли: о. В. Кучабський від Церкви, д-р М. Коновалець від У. Ц. К. і всіх українських установ, проф. д-р І. Раковський від українських наукових установ, м-р Ю. Геник-Березовський від учнів Покійного. Вкінці промовляв ред. Р. Купчинський від письменників і Українських Січових Стрільців, що їх Покійний оспівував у своїх чудових творах. Піснею Покійного "Журавлі" покінчено похоронні обряди. Богдан Лепкий жив і вмер на чужині, хоч ціле життя тужив за своєю рідною Бережанщиною. Його тлінні останки повинні спочити над Золотого Липою в геройській Борежанщині, так чудово оспіваній Покійним.
Вічна Йому Пам'ять.
* * *
"Де єсть твій дім, твій тихий дім?
Скажи, мій любий брате…" –
"Ударив нагло ясний грім,
Спалив мій дім, звалив мій дім,
Нема де зимувати".
"Де твоя жінка, діточки,
Де вірна челядина?" –
"Он бачиш тії могилки?
Скиглять вітри, летять галки,
Оце моя родина".
Скажи, мій любий брате…" –
"Ударив нагло ясний грім,
Спалив мій дім, звалив мій дім,
Нема де зимувати".
"Де твоя жінка, діточки,
Де вірна челядина?" –
"Он бачиш тії могилки?
Скиглять вітри, летять галки,
Оце моя родина".
ВДОВА
Була у нас в селі одна вдова,
А в неї двох синів, соколів два.
Бувало, бідна ночі не доспить.
Піклується, плекає їх, учить.
І виросли такі парубчаки,
Здорові, гарні, мов два дубчаки.
До книжки перші, перші до робіт,
Найкращі хлопці на цілий повіт.
Любили маму, а вона на їх
Дивилася, щаслива. Щастя - гріх!
Прийшла війна, пішли її сини.
Розвіялися удовині сни.
Як мряка на полях, як вишні цвіт,
Осталася сама на старість літ.
Не видержала мати.
Щось її попсулося у бідній голові.
Ні хати не пильнує, ні двора.
Тільки селом снується, як мара.
І зазирає пильно в кожний кут,
І шепче сумно: - Ні, нема їх тут.
Вони, мабуть, у лісі, ген аж там,
Я їх знайду, не дам синів, не дам!
І ніби птах, зірветься і жене,
Не знає, що синів не дожене.
Бо їх війна несе, як гураган,
Там, де нема нічо, крім болю й ран...
Не було ї не раз днів два і три,
А тут дощі такі, такі вітри,
Що Бог один лиш знає, як вона
Не згибіла у полі де одна,
Що не пропала марно серед гір
(Мабуть, таких боїться навіть звір,
І смерть боїться, чи щадить коси -
Не забирає, хоч її проси).
Вертається. Така вам, що мабуть,
Куди то кращих до труни кладуть,
Лиш тії очі, ніби свічки дві,
Ніби у полі огники блудні.
Уста ж неначе шепчуть молитви:
- Моїх синів чи не стрічали ви?
Моїх синів, моїх, моїх, моїх! -
І розрегочеться. Пекельний сміх!..
Чимало горя в світі я видав,
Чимало й сам в життю його зазнав,
Чимало всяких бачив я страхіть -
А від сміху того мене млоїть.
Мабуть, такими не рида слізьми
Ніхто, як мати з болю за дітьми.
Та що й казать! Немає в мене слів
На ті терпіння, що народ терпів.
Оповідання моє лиш слова,
А дійсність, гляньте, - сива голова!
А дійсність - в серці рана незгійна.
Це все вона, це все вона - війна!
Була у нас в селі одна вдова,
А в неї двох синів, соколів два.
Бувало, бідна ночі не доспить.
Піклується, плекає їх, учить.
І виросли такі парубчаки,
Здорові, гарні, мов два дубчаки.
До книжки перші, перші до робіт,
Найкращі хлопці на цілий повіт.
Любили маму, а вона на їх
Дивилася, щаслива. Щастя - гріх!
Прийшла війна, пішли її сини.
Розвіялися удовині сни.
Як мряка на полях, як вишні цвіт,
Осталася сама на старість літ.
Не видержала мати.
Щось її попсулося у бідній голові.
Ні хати не пильнує, ні двора.
Тільки селом снується, як мара.
І зазирає пильно в кожний кут,
І шепче сумно: - Ні, нема їх тут.
Вони, мабуть, у лісі, ген аж там,
Я їх знайду, не дам синів, не дам!
І ніби птах, зірветься і жене,
Не знає, що синів не дожене.
Бо їх війна несе, як гураган,
Там, де нема нічо, крім болю й ран...
Не було ї не раз днів два і три,
А тут дощі такі, такі вітри,
Що Бог один лиш знає, як вона
Не згибіла у полі де одна,
Що не пропала марно серед гір
(Мабуть, таких боїться навіть звір,
І смерть боїться, чи щадить коси -
Не забирає, хоч її проси).
Вертається. Така вам, що мабуть,
Куди то кращих до труни кладуть,
Лиш тії очі, ніби свічки дві,
Ніби у полі огники блудні.
Уста ж неначе шепчуть молитви:
- Моїх синів чи не стрічали ви?
Моїх синів, моїх, моїх, моїх! -
І розрегочеться. Пекельний сміх!..
Чимало горя в світі я видав,
Чимало й сам в життю його зазнав,
Чимало всяких бачив я страхіть -
А від сміху того мене млоїть.
Мабуть, такими не рида слізьми
Ніхто, як мати з болю за дітьми.
Та що й казать! Немає в мене слів
На ті терпіння, що народ терпів.
Оповідання моє лиш слова,
А дійсність, гляньте, - сива голова!
А дійсність - в серці рана незгійна.
Це все вона, це все вона - війна!
Богдан Лепкий
КИДАЮ СЛОВА
Відбився я від вас і ви мене забули.
А життя наложило ярмо на карк і казало орати.
Орю.
Кладуться скиби чорні та глибокі, довгі, . . . предовгі. А під цими скибами мої сили, моя молодість, моє всьо.
Так день за днем.
І тільки в тиху ніч, як місто всне і як клопоти задрімають, відчиняю вікно та дивлюся на схід.
Дивлюся і слухаю.
Та око моє паде в пітьму просторів, а думка кане в сутолоку подій.
Так минають години, поки око не пічне в пітьмі читати, а думка до заколоту не звикне.
Тоді чую якийсь гамір великий, якийсь далекий шум і рев, наче повінь іде ....
Бийте в дзвін, бийте в дзвін на трівогу, щоб збудився малий і великий, щоб до праці метнувся усякий, щоб не було на ратунок пізно, — бийте в дзвін, бийте в дзвін, на трівогу!
Гать будуйте кріпку і високу, щоб нас море грізне не залляло, щоби ми у багні не застрягли, та щоб внуки дідів не прокляли, що не вміли краю боронити ; — гать будуйте кріпку і високу! . . .
Чую гам, і шум і рев скажений.
І я на тую гать кидаю свою пайку, дрібні слова.
«Буває слово від діла важнійше, буває діло доброго слова не варте».
Кидаю пайку на гать, най кріпиться, най росте високо!
А кидаючи, не знаю, де впадуть і де ляжуть ці слова, що кину.
Чи як камінь на споді, в основі, як те вапно, що споює каміння, чи як земля, що греблю накриває?
Хоч не знаю — кидаю з-далека.
Бо може від цих слів, як від каміння: відібється яка ворожа фаля і покотиться назад у море з шумом? . . .
Може, як вапно мур скріпляє, так вони скріплятимуть каміння, що лежить в основах, гень, на споді . . .
А може на них, як на землі, верх греблі, виросте трава, зацвітуть квіти і вкоріниться тіниста липа, або висока, вистрілить тополя . . .
І може колись, у тіні цеї липи, гратимуться безтурботні діти, як ті легкі хмарки на блакиті.
Або колись, (коли, хто може знати?), на струнку тополю гляне хлопець умний, або дівчина вродлива коло його, і гадки їх полинуть високо, наче віти отсеї тополі . . .
А з-далека шумітиме море, в береги скалисті вперте, переможене, приборкане, безпечне.
Гать будуйте! — кріпку і високу!
Краків 1910
Богдан Лепкий, 1902 р.
Олександра Лепка
ПАЙКА НА ГАТЬ
...Професор Ягеллонського унiверситету повертався додому після лекцій. Як завжди – не сам. Студенти щодня ледь не боролися за те, щоб провести улюбленого викладача української літератури, бо дорогою можна було поговорити на теми, не призначені для «вухатих» стін авдиторій. Крім того, розмова велася українською, адже Лепкий був змушений читати лекції для студентів співвітчизників польською. А поговорити було про що, адже з України в той горезвісний 1932 рік надходили аж ніяк не втішні вісті. От і зараз поруч із професором ішов один із його кращих студентів – Микола Климишин*. Розмовляли, як завжди, про літературу, про історію. «А чого це Вас так довго не було на моїх викладах?» - раптом поцікавився Богдан Сильвестрович. Микола знітився. Сказати правду, хай навіть і улюбленому викладачеві, було дуже вже небезпечно. Але довіра виявилася сильнішою і по хвилі Климишин розповів про свою діяльність в ОУН і про те, що мусить часто перевозити нелегальну літературу. Лепкий усміхнувся і… похвалив хлопця. А потім розказав, як сам перевозив замолоду заборонені книжки із Західної України в Східну разом із батьком.
Мине 13 років, і Микола віддячить родині Лепких за щирість. Саме йому син Богдана Лепкого Ростислав довірить ключі від помешкання і, ризикуючи життям своїм і побратимів-оунівців, Климишин вивезе з радянської території найцінніші речі Лепких, серед яких – картини, родинний архів і посмертна маска Богдана Сильвестровича. Все це було доставлено підводою до Мюнхена. На жаль, багато речей не вдалося врятувати, в тому числі і дуже велику бібліотеку. Згодом Микола Климишин захистив дисертацію за творчістю Лепкого.
Заслужити таку повагу і вдячність учнів – успіх. Але в Богдана Лепкого було в житті чимало успіхів. Як і поразок. Правда, всі вони не були гучними і скандальними. Може, це одна із причин звинувачення в «кволості», адже поет без надриву в українській літературі досить часто вважається поганим поетом. А в житті Лепкого був лише один скандал, про який біографи цнотливо замовчують. У студентські роки довелося Богданові добровільно-примусово бути присутнім на офіційному святкуванні чогось там, організованому стриєм – коломийським катехитом Миколою Лепким.
Отож Богдан приїхав, примостився на стільці й почав нудьгувати. Аж тут зайшли дівчата в народному одязі з пригощенням на тацях. На одну з них Лепкий задивився так, що аж упав зі стільця, чим розвеселив всіх присутніх в залі. То було кохання з першого погляду, хай би як пафосно це звучало. І кохання взаємне. Проблема була лише в одному – дівчина виявилася двоюрідною сестрою Лепкого. Більше двох років тривала боротьба Богдана й Олександри з ріднею. Закохані сто разів розлучалися і стільки ж сходилися. Лепкий писав сумну любовну лірику і відсилав її Олександрі. Багато з тих поезій дуже перегукуються з Франковим «Зів’ялим листям». Але трапляються серед тієї лірики й досить гарні зразки.
Не прошу любові ані ласки,
Бо любові випрохать не мож —
Будь мені як королева з казки,
Що заснула серед срібних рож.
Будь мені як тая біла дама,
Що по замку в тиху північ йде,
Будь мені неначе скарб Сезама —
Ключ пропав… Ніхто не віднайде.
Нарешті рідні не витримали й відіслали прохання в Рим до Папи, щоби той дав дозвіл на вінчання. Папа не заперечував. Брат і сестра повінчалися. Чи пожалкували вони бодай раз щодо такого кроку, не знає ніхто. Лепкий обожнював свою Лєнду (так називали Олександру Лепкі) все життя. Вона його теж. Але троє їхніх дітей росли хворобливими. Внуків у Богдана і Лєнди немає.
Зате історія власного кохання змусила Лепкого взятися за пенталогію «Мазепа». Сім книг, в яких політичні погляди Мазепи (самого Лепкого?) та історичні події тьмяніють на тлі історії кохання гетьмана та його хрещениці Мотрі Кочубеївни. Така от данина коханій і Вітчизні.
Водночас «Мазепу» Лепкого сприймають по-різному. Багато хто вважає це графоманською писаниною. Є частина пошановувачів, які стверджують, що твір – геніальний. І ті, й інші перегинають палицю. Лепкий не був генієм, та й не претендував на це. Сам себе називав орачем. Казав, що українці мусять збудувати «високу гать», щоб захистити свою країну і культуру, а він, доки зможе, буде ставити «свою пайку на гать». Так і робив. Ці сім книг – частина пайки. Копітка праця. Без особливих претензій. Популяризація культу Мазепи через досить «легку» белетристику. Саме такі книги найлегше «проходять» в народ, найкраще сприймаються. Історичне підґрунтя роману складають лише праці Грушевського. Ніяких претензій на шедевр і безсмертя. Лише «пайка на гать».
До речі, гетьман Скоропадський уважно слідкував за написанням роману і був дуже зацікавлений у виданні «Мазепи» широким тиражем. Роман планувався як каталізатор національної свідомості й, одночасно, як виховна книга. Мазепа в розмові з Войнаровським озвучує слова самого Лепкого, які той часто повторював в колі друзів: «А я бачиш, Андрію, хочу виховати старшин, котрі б не боялися, а шанували свою владу, хочу виховати державний елемент. Без нього і держави бути не може."
Ще одним успіхом Богдана Лепкого є дві його поезії: «Журавлі» і «У світ за очі». Переписані від руки, ці тексти перевозилися українськими емігрантами, як молитовник. Це ті вірші, про авторів яких кажуть, що якби вони написали лише це, то вже б відбулися. А написано Лепким дуже багато. Літературні дослідження, збірки оповідань, поеми, переклади і навіть п’єса. До речі, переклад «Слова о полку Ігоревім» польською високо оцінив навіть Іван Франко, який у ті часи вже не надто щедрим був на похвали.
Цікаво, що особливо «працьовитим» Лепкий став після смерті батька, коли потрібно було допомагати матері піднімати чотирьох молодших дітей (а в Богдана уже й свої були на той час). Можливо, в цьому й полягає секрет великої кількості текстів, більшість яких сувора критика звинувачує в сумнівній якості. Адже з одного боку була необхідність заробити гроші, а з іншого – все те ж прагнення принести «пайку на гать». Для Лепкого, вихованого в родині націоналістів, патріотизм не був просто красивим словом (до речі, про це виховання він дуже добре розповідає у «Казці мойого життя»). Бажання допомогти всім співвітчизникам і підтримати культуру іноді навіть шкодило сімейству Лепких. Так у Кракові, в їхній квартирі весь час жив хтось із митців, у яких не було грошей на житло й т.д. Ті, хто не жив там, знали, що можуть прийти, щоб поїсти.
Про щедру душу Лепкого знали всі. Найгірше доводилося Лєнді, бо, як порядна хазяйка, вона мусила всіх пригостити, а грошей не вистачало навіть на родину. Олександра шила й перешивала, вигадувала економні рецепти, невідомо коли спала і весь час була привітною з гостями. За це поляки називали її мадонною, а Богдан присвячував вірші. Що ж, терпіння там справді було ангельське. Чого вартували лише бурчання одного з українських художників, який частенько й надовго «зависав» у Лепких, про те, що його погано годують, а діти заважають працювати, та й квартира у земляків могла би бути кращою…
Але така гостинність теж сприяла популярності Лепкого. Як і видання українських класиків, лекції з літератури, прочитані воякам та багато іншого. Весь час для людей, серед людей. Схоже, для Богдана Лепкого така активна діяльність, повсякденне спілкування з молоддю й культурними діячами були просто життєво необхідними. Він був одним із тих, хто не може жити винятково для себе. Мабуть, тому й помер завчасу, – після того, як заборонили викладати в університеті.
Відчув себе непотрібним. Чи не вперше. Адже все життя його любили: від батьків, які переселилися «в провінцію», щоб бути ближче до сина-гімназиста, до селян, які побудували в дарунок на ювілей йому віллу «Богданівка». Все життя його поважали: від студентів до відомих політиків. А коли такі любов і повагу забирають, то краще піти і не перейматися тим, що ті земляки, батьки яких шукали в тебе допомоги, бояться прийти на твою могилу, могилу «буржуазного письменника». Адже успіх – це коли визнання приходить до тебе живого. А коли полеміка над твоєю творчістю спалахує через десятиліття, коли пишуться дисертації і таке інше, – то вже просто ігри нащадків.
Марія Криштопа
Джерело:
* Микола Климишин (* 25 лютого 1909, Мостище, Калущина — † 4 жовтня 2003, Детройт) — учасник українського визвольного руху 1920–1950 років. Член УВО та ОУН. З 1945 — фінансовий референт Проводу ОУН, організатор і керівник теренового проводу Німеччини. Доктор наук з літературознавства. Дійсний член НТШ.
Богдан Лепкий
СВЯТИЙ ВЕЧІР
Чекаєш першої зірки.
Ось і вона! Хто має час, накриває або помагає накривати стіл. Парубок приносить «діда», себто житний сніп і ставить у кутку, пастух кидає під стіл в’язанку сіна і розстелює дідух по підлозі. «А тепер уважати на вогонь!» — остерігає усіх; він старий, йому й остерігати вільно. Не одно пережив і не одно бачив на своїм віку. Пожежі від дідуха також.
— А не забудьте там про чісник! — кличе мама з кухні.
Кладуть чісник під обрус на чотирьох кінцях стола, бо він має велику силу, його ароми бояться усякі недуги. Поміж тарілки кидають гіллячки темно-зеленої соснини. Та ще з ялинкою клопіт. Хоч вона буцімто й не наша, лиш з далекої півночі прийшла, але так вдомашнилася в нас, що тяжко знайти священничу хату, де її не вбирали б.
Ось і ялинка готова. Така пишна й розкішна, хоч малюй. А що буде, як по вечері всі свічечки на ній засвітять! Розкіш одна...
Нараз відзиваються пси, і в сінях чути шурання ніг. Входить дівчинка, обкручена великою маминою хусткою, бо надворі мороз, і каже:
— Просили вас татуньо й мамуня і я вас прошу на коляду.
Приговоривши ті слова, подає миску з дарунками, між якими бувають горіхи, мід, медівники, на що яку хату стати.
— А чия ти, доню? — питають її, вона каже, й записують на листочку
паперу. — Подякуй мамуні і проси татуня, щоби на другий день свят прийшли до нас на вечеру.
Та ще вона не зачинила за собою дверей, як увійшов хлопець. Так само кланяється і просить на коляду. За ним другий, третій, десятий. Хлопці й дівчата сипляться як з мішка. А всі такі повновиді, веселі, здебільшого багацькі діти.
Перейшли.
Тепер батько бере тарілку з просфорою, помащеною медом, всі підходять до нього, діляться нею і бажають собі усього добра.
І про челядь не забувають. Батько й мати виходять до кухні, де накритий стіл до челядної вечері, і так само обмінюються бажаннями. З усіми, хто там є. Не дай Боже обминути кого!
Що лиш тоді вертаються до їдальні, до пісного борщу з ушками, до риби студженої і смаженої, до голубців з грибками, до пиріжків з капустою і з сушеними сливками, до сушені, що її подекуди зовуть «узваром», і до куті назимно. Страв повинно бути дванадцять і, як почислити все, що на стіл подадуть, то стільки й буває, бо Бог ласкав, не відмовляє родючої сили нашій землі.
— А квокати не будете? — питається мама дітей.
Дітям того двічі й казати не треба. Вже вони під столом, у сіні. А там горіхи, ліскові й волоські, і цукорки в таких гарних папірцях, що аж їх обдирати жаль. Знаходять, тішаться, обмінюються ними, поки у вікні не появляться хлопці зі звіздою й поки крізь шибки не залунає коляда. Проспівали, й тато дає їм рукою знак, щоб ішли до кухні, де їх обдарують. Пішли, а на їх місце надтягнули другі й треті, четверті, бо це їх свято, свято коляди. Як село довге й широке, скрізь вона лунає, а вітер її згуки несе і зв’язує з такими самими колядами по інших селах, по цілім краю, по всіх отих широких просторах, де живе наш народ. Коляда, золотий, небесний обруч, один із тих незчисленних, що тримає вкупі все, що своє, рідне, власне, святе...
Гаснуть свічечки на ялинці, і догорюють свічки в ліхтарях на столі, мама останки страви виносить до другої кімнати для духів, а челядь з кухні недоїджену страву згортає до путні й кладе в саду для вовків. Зорі меркнуть, вітер шумить і білим снігом обтулює дерева, хати та задуває стежки й дороги. Село спить...
Богдан Лепкий
(* 4 листопада 1872 - † 21 липня 1941)
Могила на Раковецькім цвинтарі у Кракові
