Показ дописів із міткою Василь Герасим'юк. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Василь Герасим'юк. Показати всі дописи

неділя, 26 травня 2024 р.

Він! Микола Вінграновський

 

Кадр зі стрічки Гурама Петріашвілі


Микола Вінграновський,
останній лірик (с)
† 26 травня 2004

* * *
Твій берег я пройшов, моя ріка!..
В душі моїй печаль стоїть неждана.
Печаль моя щаслива і гірка —
Переді мною далеч океанна.
Я вже спішу страждати і любить —
Весна моя плодами заважніла…
Благословен, хто може не спішить,
Доки хода і воля не змужніла.
Скоріш пливи, нова ріко моя!
Я встигну долюбить, доклясти встигну я!
У кожнім дні своя пора світанна.
Я повен дум про велелюдну згоду,
Я повен дум про серця чисту вроду —
Переді мною далеч океанна…

1956


Стрічка "Він! Микола Вінграновський"
2004
Автор сценарію і режисер Гурам Петріашвілі
Оператор Лесь Зоценко
Музика Victor Morozov
У фільмі брали участь:
Анатолій Дімаров
Іван Дзюба
Іван Драч
Олександр Мороз
Леонід Талалай
Анатолій Каган
Василь Герасим'юк
Пісня у виконанні Віктора Морозова
Голос за кадром Гурама Петріашвілі




Микола Вінграновський читає свого вірша "Ні! Цей народ із крові і землі..."
Уривок зі стрічки


* * *
Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі!
Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку.
У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його на чатах,
Я — син зорі його, що з Кобзаря росте.
Я — син його по крові, і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально:
— Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно — дійсний формаліст!
Та де вже дінешся, раз мир заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі.
Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір’їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!
1960

неділя, 31 березня 2024 р.

Про Василя Портяка згадує Михайло Слабошпицький...

 


"Був такий легінь..."
Нині п'яті роковини за Василем Портяком.
Пом'янімо...

🍁
Михайло Слабошпицький
ВАСИЛЬ ПОРТЯК, ХРЕЩЕНИК РОМАНА ІВАНИЧУКА*
Унікальна особливість Іваничука. Славолюбний, як і всі таланти (назвіть мені винятки!), амбітний, перебірливий у приятелюванні (за версту не підпускав до себе пересічностей і графоманів!), він мало не з обіймами зустрічав талановитих літературних неофітів. Незмінно кимось опікувався, комусь протегував, когось фаворизував, ба навіть за когось прохав. (Хоч прохати йому було – майже як укусити себе за руку!).
На той час Папа (нагадую, так дозволено було його пойменовувати більш-менш наближеним до нього), перевів мене з його численних адораторів у ранґ приятелів, і я вже, як мовиться, мав у нього право голосу. Автократор Іваничук дозволяв це поодиноким наближеним.
Думаю про нього, і з пам’яти випливає такий характерний епізод.
Куняю я над рецензіями і статтями у відділі критики «Літературної України». Телефон несподівано озивається голосом Папи: «Михайле! Тут є великий талант у прозі. Запам’ятай: Василь Портяк! Я його представив у «Жовтні». Це дебют – вибух!» Відповідаю, що запам’ятав. Він суворо каже: мовляв, не тому телефоную. А йдеться про те, щоб я пішов у видавництво «Молодь», де заступником головного редактора мій приятель Володимир Затуливітер, і видер там собі на «закриту» (ритуально-видавничу) рецензію рукопис Портяка. Бо це ж – лотерея: потрапить у руки якогось Санова чи Равлюка – угроблять, Портяк пише не те і не так, як вони вважають правильним. Потверджую Романові, що зроблю все, як він каже. «Але це ще не все, – править далі Папа. – Ти вибереш із Василевого рукопису коротшу новелу і незагайно надрукуєш у «Літ. Україні» зі своїм передсловом, де наголосиш: талант!»
Пробую йому пояснити: друге зробити складніше, бо ж тут – кілометрова черга на друк авторів усіх генерацій, а я, по-перше, – не заввідділу художньої літератури, а по-друге, газетні керманичі (Виноградський і Гончаренко) мають не тільки естетичний дальтонізм, а й свої ідеологічні вимоги – твій протежант може не вміститися в їхнє «прокрустове ложе».
Папа суворо вичитав мене за те, що, ще не спробувавши зробити, вже наперед виправдовуюся: нічого не виходить. Намагається окрилити мене: я в тебе вірю – ти це зможеш.
Прочитав у «Жовтні» новелу Портяка, про яку казав Іванчук. Називається вона «Мицьо і Вовчук». Просто класика. Аж не вірилося, що дебют може бути на такому рівні.
Беру в «Молоді» рукопис Портяка «Крислачі». Яскрава стилістика, хоч письмо на грані літературного мінімалізму. Поєдналося непоєднуване. До фізичного відчутна енергетика. Папа з його безпомильним смаком одразу відчув, хто і що Василь Портяк для нашої прози.
Книжка в «Молоді» вийшла. Новела (здається, «Розбита шибка») в «Літ. Україні» з моїм захопленим передсловом вийшла. Не менш амбітний, ніж Папа, Затуливітер одразу сприязнився з Портяком – Затуливітер, як і Папа, визнавав тільки талановитих.
Іваничук став у літературі хрещеним батьком ще не одного з тих, хто приніс зі своїм іменем не тільки її помітну подію, а й став надією нашої прози.
Можна дискутувати про те, хто більше, а хто менше виправдав Романові надії, але безсумнівно одне: це люди талановиті, і вони не з «чорного ходу» входили в літературу, одержавши Папине благословення. Шкода, що дехто недоріс до того рівня, якого вимагав од нього на майбутнє Іваничук. Не все він міг – була цензура; декому мусив пояснювати: не можу надрукувати, бо… Але якщо він міг підтримати й допомогти – робив це натхненно й самовіддано.
Для мене Іваничук (окрім одлуння моїх дружніх сентиментів) назавжди лишився уособленням справді літературоцентричного чоловіка, який мав просто собачу інтуїцію на таланти. Не забути того, з яким захватом він казав мені про «Зав’язь» Григора Тютюнника. А коли я розповів йому, що значить для мене «Дрогобицький звіздар» Ніни Бічуї, він, випустивши пасмо диму (курив немилосердно) й іронічно всміхнувшись – це щоб не збитися на захоплену риторику, – сказав: «Е, Михайле, ти вже нарешті почав щось розуміти в літературі!»
Отже, «Крислачами» – зовсім тоненькою книжечкою – Портяк поставив себе в перший ряд тих, хто тоді прийшов у нашу прозу. Рубана, домежно лапідарна фраза, глибокий підтекст, напруга невисловлених почуттів, на які тільки є неясний натяк, – це Василь Портяк, який «вийшов» зі школи Стефаника.
Ми з Іваничуком неоднораз говорили про Портяка. Якось я іронічно зауважив: ти, мовляв, піклуєшся про нього, начебто це твій позашлюбний син. Папа пожартував у відповідь: мовляв є такий золотий закон у гуцулів: гуцул гуцулові око не виклює. А далі серйозно сказав, що чекає від Портяка багато. Той навіть сам не усвідомлює своєї сили і не знає собі ціни.
Портяк після університету потрапив у фастівську міськрайонну газету «Перемога» і працював там фотокором. «Чому раптом фотокором?» – запитав я. Це ж, мовляв, не дуже престижно для випускника університету. «А щоб не писати всяку мудню, якої вимагає партійна рептилька», – пояснив він. І я, знаючи, що таке «районка», відразу його зрозумів. Він бридиться тією словесною жуйкою, котрої вимагає газета, бо ж навіть звичайне людське слово їй не потрібне.
Ми тоді бачилися дуже рідко, бо Василь, якщо й бував наїздами в Києві, то це здебільшого обмежувалося його посиденьками (при всіх складових товариського ритуалу під сузір’ям Бахуса) з Затуливітром та його літературним почтом. Потім я почув, що він від’їхав у Москву на Вищі курси сценаристів і режисерів. Не знаю, хто його на це напоумив і хто йому спротегував (туди потрапити було не так просто). А коли Василь повернувся, він заякорився на столичній кіностудії імені Довженка. Не пам’ятаю, щоб тоді він друкував щось зі своєї прози. Здається, аж десь у середині дев’яностих у журналі «Кур’єр Кривбасу» з’явилося його прекрасне оповідання «Ісход». Може, в нього було ще щось написано, і він, винятково самовимогливий (це потвердить кожен, хто його знав) не давав те в друк. Чомусь мені думається саме так, хоч арґументів для цього в мене жодних немає.
Під час наших нечастих спілкувань я звернув увагу на те, що Василь несловоохочий, що він якось насторожено сприймає якісь безневинні запитання і не відразу на них одповідає. Подумалося, що це така його реакція тільки на мене, однак кілька людей, зазнайомившися з ним сказали мені щось подібне. Висловлювали припущення, що в нього, мабуть, якісь важкі задавнені комплекси від психотравм. Інакше ж чим пояснити його важку постійну настороженоокість і мовби боязність сказати щось зайве. Але серед письменництва чимало всяких екзотів. Дивний – то й дивний. Зате нікому ніякої підлоти не чинить. І не йде по головах до успіху. Задовольняється тим, що має.
Наші стосунки були безхмарно рівні, хоч ми й не були близькими друзями. У них панувала рівновіддаленість. Я інколи згадував його ім’я в своїх оглядах «малої прози» і бачив, як він трохи світлів лицем при зустрічах. Але мовчав на цю тему. Тільки відданий йому Затуливітер якось похвалив мене за це: мовляв, добре, що ти Портяка не забуваєш, хоч він і не нагадує про себе після своїх «Крислачів». Але він лишається одним із найкращих наших стилістів. Тут його навіть класики наші не перевершать. Затуливітер був не байдужий до людей справді талановитих і саме не з одним із них дружив. Знайшовши в них щось таке, що його особливо вразило, носився з ним (зацитую тут Бориса Пастернака, «як провінційний актор із драмою Шекспіра»). Кілька разів чув, як він рецитував цілі абзаци з Портякових новел. Портяк, як правило, на те ніяк не реагував – сидів одсторонено, немов би цитоване жодного стосунку до нього не мало. Тільки жадібно посмоктував сигарету й, здавалося, думав про щось далеке, тільки йому знане. Мабуть, не випадково Любов Голота, що довго приятелювала з Портяком, назвала його людиною-загадкою.
Якось – це було дуже мені несподівано – він образився на мене.
Перипетійне наше виживання наприпочатку дев’яностих, коли так важко було дати собі раду, якщо ти не скорумпований державний чиновник, нардеп, рекетир чи звичайний злодюга.
Українське кіно ставало спогадом. Під Верховною Радою під орудою Юрія Іллєнка тоді пройшов сумносимволічний перформанс – похорони національного кінематографу. Я тоді за сумісництвом редагував кіножурнал «Вавилон XX» і добре це пам’ятаю, бо давав у журналі репортаж про ту зловісну подію, котрою кінематографісти наївно сподівалися достукатися до владців. Але в них тоді так нічого й не вийшло – псевдодержавці були смертельно глухі до волань про агонію української культури.
Сценарист Василь Портяк ураз став нікому не потрібний. І нікого не цікавило, як і за що йому жити, як утримувати сім’ю. І він пішов працювати в один смішний журнальчик, котрий видавав чоловічок, що завжди, відколи знаю його, був для мене уособленням коміше-фігур. Прожектер, базікало й інсинуатор. З усіх сил надувався, щоб самовозвеличитися, хоча він був і лишився абсолютне ніхто.
Довідавшися про те, що Портяк підрядився до роботи в тому журнальчику, я при зустрічі з ним іронічно запитав: ти, мовляв, уже остаточно додеґрадував до того, що подався в денщики до Х? Невже ж так себе не поважаєш?
Василь зло спалахнув очима й майже побілілими губами тихо порадив мені не лізти не в свої справи, а пильнуй краще свої.
Мені відразу ж зрозумілося, який безцеремонний і неделікатний я був у тій ескападі. Але було пізно. Мовиться ж: слово – не горобець.
Я потім двічі перепросив Василя. Він дипломатично вирік щось на зразок: гаразд – проїхали… Але я довго відчував його насторожене похолодання до себе. Аж десь під час помаранчевої революції, коли ми чи не щоденно зустрічалися на Майдані, наші стосунки ввійшли в колишню колію приязні. Тоді я його запитав, чи він нарешті повернувся до прози, Василь мовив щось невиразне й скривився. Очевидно, те повернення давалося йому нелегко. Звичайно, як справжній літературний професіонал, він міг би за один присід написати оповідання. Але йому хотілося писати так, щоб там боліло і яріло кожне слово. А для цього потрібні не тільки енергія душі, а й ще щось незбагненне, чого він, мабуть, тоді не відчував у собі.
Але Василь здужав повернутися в прозу. Його книжка «У снігах» – це рівень, у якому він переріс себе. Але книжка не мала того розголосу, на котрий заслуговувала. Усе, що в нас називається літпроцесом, посегментовано, і в кожному сеґменті – свої «святі корови», свої класики й кандидати в класики, своя літературна челядь. Василь, здається, не належав до жодного сегменту – він був сам по собі. Як вовк-одинак. Отже, ніхто й не взявся його фаворизувати і вписувати в літературні «святці». Тільки Володимир Панченко потурбувався, щоб на «Літакценті» з’явився співчутливий відгук і сам проінтерв’ював письменника. Там чи не вперше в хронологічній послідовности й конкретно викладено творчу біографію Портяка і(що дуже цінно) прокоментовану ним самим.
Панченко зауважив, що між першою і другою книжками прози Портяка – велика часова дистанція. На що Василь відповів так: «Тут багато сплелося. Найголовніше, мабуть, саме слово. Було відчуття, ніби сперло в горлі. Кожне написане речення почало сприйматися як нестерпно багатослівне. Це тривало довго, а тут ще «наспіло» кіно, сценарна робота, де треба писати багато і швидко, стала ніби свого роду компенсацією. А між тим кіно втягує, як хвороба. Та й плани були досить амбітні, шкода, що на нездалий період припали. А час за тим усим спливав… Скільки вже там написав після першої книжки, але є якесь речення-друге, яке чекало свого часу!»
Панченко говорить: «Фільми, для яких ви писали сценарії, книга новел «У снігах» – це історія УПА. Історія ця має для Вас особистий, родинний характер…»
І Портяк підхоплює тему: «Звичайно, це особисте для багатьох з мого покоління, хоч ми і запізнилися на той «з москалями тан» наших батьків. …З моїх друзів один – Василь Герасим’юк – народився в засланні, у Караганді, другий – скульптор Михайло Дмитрів – у львівській тюрмі на Лонцького. Коли народився я, то моєму татові залишалося до загибелі під час чекістської спецоперації менше двох місяців, а за два тижні до того впав мамин брат, улюбленець роду. Другий мій дядько, хорунжий «Хмара», досить відомий, попри не надто високий ранґ, розстріляний тут у Києві. Це лиш кілька з двох великих родів, що їх кості розсіяні по Карпатах, у Сибіру, десь під міським асфальтом… Та чи мало таких родів – галицьких, волинських, подільських! Література цю тему ще лиш опановує. І то добре, що не з’явилися гори притьмом наклепаних романів, повістей. Порятувала відсутність так необхідної, здавалося б, кон’юнктури…»
Я з запізненням прочитав Портякове інтерв’ю для журналу «Країна». Звідти я одержав відповідь на свої запитання про дивнувату Василеву поведінку і про його неймовірну стриманість, коли він говорив (здебільшого не говорив) про особисте.
Він змушений був жити обережно. Носив у собі свою велику таємницю. Мусив приховувати свою «групу крові». Мовчав про те і в роки незалежности. Чимало инших, маючи такий факт у своїй біографії, роздзвонили б те на всю Україну й претендували б на беатифікацію. Але мовчкуватий та архіскромний Портяк мовчав. Гордий і скромний створений не для ярмарку амбіцій. Він був саме такий – єдине тому пояснення.
Читаю в інтерв’ю подробиці його життя.
«Мого батька, Василя Білінчука, вбили 1952-го енкаведисти із засідки. Я носив прізвище першого маминого чоловіка, тата ніколи не бачив. У травні 1994 року, коли народився син, зробив у паспорті подвійне прізвище: Білінчук-Портяк. Сина Ореста возив на місце батькової загибелі, про яке сам геть недавно узнав – у Карпатах, на межі двох сіл, Ільці й Красник, у Верховинському районі. Малому теж записав у паспорті: Білінчук-Портяк. Після 18 років хай собі як захоче, так і обирає. Літературного свого прізвища я не міняв.
Бабусі мої – із корінних гуцулів. Бабуся по татові зі Шкрібляків, відомих на всі Карпати різьбарів. По мамі – з Хімчаків, по вуличному Чуфри. Дуже багатий рід, мали землі, сіножаті. Досі є полонина, що називається Чуфрова. Дід Кузьма Хімчак прийшов у гори з Підгір'я, із села Хімчин. Звідти родом патріярх Володимир Романюк. Дід був із кебетою, та ще й одружився на Чуфровій, став одним із найбагатших у Жаб'ї, за що й поплатився. 1939-го його арештували – й чи розстріляли в Станіславові, чи вислали на Північний Урал, де він загинув.
Бабусю Василину з двома меншими дітьми 1939 року заперли в Казахстан. Найстарша донька Анна – моя мама – вже була одружена, жила окремо, і її не чіпали. Ще одного сина, дядька Василя Хімчака, не було вдома – і його теж не вислали…».
Не хочу переказувати Василів монолог – потерпаю, що загублю якусь подробицю або неповторний інтонаційний відтінок. Тому тут будуть ще довгі цитати. Це – не тільки Василева особиста передісторія, «усна історія», а й готова проза в стилістиці його новел.
«Татів рід Білінчуків у давнину прийшов у гори з Волині. Невідомо чому. Діда Дмитра посадили ще за «перших совітів» 1940-го, бо його найстарший син Дмитро вже був у горах із ватагою хлопців. Решту дідових синів – Михайла, Онуфрія й наймолодшого Василя, мого тата, – на межі 1940-1941-го відправили на Єнісей. На засланні тато з братом працювали в риболовецькій артілі. Тато побилися з бригадиром, який присікувався до політичних, – заступився за брата. Відсидів два роки в таборі. Отримав документи, що сидів за побутовою статтею.
Це дало змогу 1946-го із Сибіру пробратися в Карпати.
Дядько Дмитро, псевдо «Хмара», закінчив старшинську школу. Був чотовим у сотні «Недобитого» – Юліяна Матвіїва. Після кількох операцій очолив сотню, потім надрайоновий провід ОУН Косівщини. 1949-го група УПА, в якій був він, перейшла румунський кордон – по селах роздавали пропагандивну літературу. За два тижні пройшли українськими й румунськими селами. Мали перекладача, юриста на псевдо «Перебийніс», який володів французькою й румунською мовами. Недавно я узнав, що в той час у Румунії планували антикомуністичне повстання, поштовхом до якого стала заборона опозиційних партій. Цей рейд був допомогою повстанцям у Марамороші. Але антикомуністичне підпілля викрили, й повстання не відбулося.
У червні 1942-го дядько захотів переночувати в родинній хаті в Ільцях, що лишилася пусткою. Хату вночі оточила поліція, бо хтось стукнув. Він з-під подушки вихопив пістолет і на звук вистрелив. Застрелив командира – коменданта поліції поляка Пірожека. У темряві втік.
Коні – то була його слабість. Дядько Михайло розповідав про сільське довоєнне змагання: хто перший донесе свячену паску на куток, додому. Дід, член церковної десятки, разом зі священиком святили. У цей час Онуфрій сидів на церковній брамі, Михайло йшов коло дєді, а Дмитро за брамою чекав напоготові в сідлі. Як тільки паску посвятили – Михайло біг, подавав Онуфрію, той – Дмитру, а Дмитро щодуху летів на Білінчукову кичеру. Вистріл у повітря – це знак, що він уже там, перший.
На коні дядько заїздив і в Косів. Там у нього ще любаска була. На Косівщині німці його арештували, везли на слідство у Жаб'є. Коли їхали через перевал Буковець, хлопці обстріляли машину. Дядько ударом плеча збив одного із конвоїрів, зв'язаний стрибнув і покотився вниз. І знов почав воювати».
З подивом замислюєшся над цією розповіддю, над усіма подробицями й іменами, які жили у Портяковій пам’яті, і вже сам його образ у твоєму уявленні видається трохи иншим. Василь легко бачиться там, серед тих залізних людей.
Його батько мав у своїй сотні УПА псевдо «Сибіряк». Це був двометровий велетень. В оперативних документах НКВД, як з’ясував Василь, він значився, як «Атлет».
Добре пам’ятаю, як прочитав на ФБ ось цю подробицю з Василевої розповіді:
«Сотенний Мирослав Симчич у спогадах описує, як батько знайшов ведмежа-підранка. Підлікував, вигодував з пляшечки молоком. Ведмідь потім бігав за ним, як собака. Є фото у верхів'ях Чорного Черемоша: батько тримає на плечах здоровенного ведмедя, що впав у зимову сплячку. Кудись його ніс, доки зміг заховати».
Я відразу ж шулікою накинувся на Портяка: «Чому ти все це не опишеш? Це ж буде щось грандіозне! І в кіно також це треба показати – враження буде просто неймовірне!..»
Він відповів (ми спілкувалися в ФБ), що все обдумує, з котрого боку до того матеріялу підступитися і вже навіть потроху щось пише.
Вірний собі – він довго виношував і перевіював у душі й умі те, що мав написати. Як його літературні предтечі Василь Стефаник і Григір Тютюнник. Неперевершені майстри вибухового лаконізму.
Я намагався підганяти його і не відразу зрозумів, що в такий спосіб тероризую Василя. Як мовиться, добрими намірами вимощена дорога знаєте куди…
Не встиг Василь про те написати.
Чи, може, знайдеться в його архівах цей текст – і ми ще читатимемо про неймовірну історію з ведмедем.
Читаю закінчення його інтерв’ю, де він пояснює, звідки його прізвище і літературне ім’я.
«Батько загинув 26 травня 1952 року. «Есбіст», з яким була зустріч, уже був на службі в НКВД. Його захопили, підсипавши снодійне, й він на допиті вказав місця та умовні сигнали. Дали автомат і групу перевдягнених енкаведистів. Зробили засідку, посадили кулеметника в чагарнику. Там такий шматок поля є. «Сибіряк» узяв напоготові «дігтяр» – і пішов. На півдорозі його кулеметник скосив.
Татового брата Михайла під кінець 1940-х відпустили із Красноярського краю – можливо, свідомо. Пішов на роботу в Надвірнянському районі – торгував у буфеті, але активно допомагав УПА. Навіть узяв участь у одному рейді, десь 1950-го: зібрали сотню й пройшли по селах Білого Черемошу. Дядька арештували, дали 25-ку. Закинули спочатку в Казахстан, у табір Актас, потім – у Норильськ, де взяв участь у повстанні. Тоді перевели до Воркути. Амністували 1956-го... Федора Портяка, першого маминого чоловіка, арештували разом із нею 1946-го «за связі с УПА». Маму, збиту так, що не могла навіть ходити, відпустили разом із молодшою сестрою. Про чоловіка їй сказали: «ушол в лєс». А пізніше пустили чутку – це називалося «шептана», – що він не витримав тортур і повісився. Мої друзі-косівчани з «Меморіялу» знайшли чоловіка, який признався, що знає, де труп. Коли розкопали багну – а багна є добрим консервантом – то череп Федора був розломлений і мозок ще білий. На очах почав темніти. Мабуть, вчинив спротив на допиті, тому й проломили голову.
Вітчим Лук'ян Стефурак теж був у підпіллі. З мамою побралися у Ворохті й згодом вернулися в рідне село. Що він допомагав УПА, ніхто не заявив, і Лук'яна не арештували».
Я ще чекав слушної нагоди, щоб якось делікатно, пояснити Василеві (начебто він сам того не знав?!), який дорогоцінний у його руках матеріял і що не буде йому жодного виправдання, якщо він не напише все те. Люди завжди самовпевнені. Чи не кожному здається, що справжню суть речей найглибше розуміє саме він. І в мене теж була ця оманлива ілюзія.
Я сподівався, що десь випадково зустрінуся з Портяком, як це не раз бувало раніше – літературний світ Києва тісний. Мовби велика комунальна квартира.
І раптом на Фейсбуці – зойк Портякового сина: тато в тяжкому стані в реанімації...
А далі було 2 березня.
І звістка: Василь Портяк помер.
І я нині гублюся в думках, як закінчити цей спогад.
Спогад про того, в кому я також розгледів видатного письменника.
Але не розгледів справді сильну й вольову, людину. Людину того калібру, яких поміж нас мало.
Може, не тільки я…
________________
* Фраґмент з третьої мемуарної книжки М. Слабошпицького «З пам’яті дзеркала».

🍁
Василь Герасим'юк
АХІЛЛЕСОВА П'ЯТА

Василеві Портяку
Був такий день,
коли не можна нічого тягти з лісу,
бо прилізе гадина додому.
Були такі слова,
які вимовляти умів сліпий,
викликаючи гадину з-під хати, –
убити її.
Була така гадина,
яка ховалася від холоду в печі
і серед ночі цокала, як годинник.
Була така година вдосвіта,
коли змія ота зігрілася на литці легіня,
який спав на печі,
і вжалила його у п’яту,
коли придавив її у сні.
Був такий леґінь,
який мав силу богатирську,
але боявся своєї п’яти,
бо в ній залишилася глибока діра,
звідки око лиховісне блимало.
Була така ніч,
коли зліз леґінь отой з печі,
бо ноги самі понесли його в ліс
за пацьоркою із небесної голови
найвродливішої і наймудрішої
повелительки,
за короною,
в яку опівночі
дмухало все її зміїне царство,
видуваючи крижаний холод,
звиваючись і скублюючись,
обплітаючи, стискаючи цю землю.
Була така земля…


четвер, 3 серпня 2023 р.

"Та ще я, ще не народився - / я народжусь, коли помру." Микола Холодний

 



УКРАЇНА
Люблена-перелюблена,
синочками ґвалтована,
багнетом приголублена -
хто вона, що вона?
Пожежами закосичена,
в Сибірах замурована,
обдерта, як осичина, -
хто вона, що вона?
Вивчена до ниточки,
крізь догми профільтрована,
тихенька, наче літечко, -
хто вона, що вона?
Ворогом від ворога
звільнена-врятована
дорого, ой дорого -
хто вона, що вона?
Так що ж мовчите, герострати?
Можливо, ви скажете, хто вона,
ота, що в заклечаній хаті
руками своїх закатована?
Маскуйтеся в сяючий морок -
вона вас і відти дістане,
і вами підрубаний сволок
упоперек горла вам стане!
1960

Микола Холодний
* 31 липня 1939, Ягідний хутір, с. Краснопілля, Чернігівщина — † лютий 2006, Остер.

Рядки з його віршів:
...Однак нехай ми з маловживаних
і вартові нехай на мурах,
лише б на сцені у вишиваних
мерці нам грали на бандурах.
1959
...і молився б світ на тебе голу
а ставало б зимно тобі зи
то святі спускалися б додолу
і палили власні образи
1959
... А наша слава впала на порогах.
Пішла від нас десятою дорогою.
Сидять собаки у лискучих «Волгах»,
а мої друзі десь сидять за Волгою.
1969
...Та ще я, ще не народився –
я народжусь, коли помру.


ЧИ ДОВГО ТАНЦЮВАТИМУТЬ ГРАКИ?
(інтерв’ю з Миколою Холодним, записане 1992 року і опубліковане лише 2015-го)
� - Коли я збирався до вас, мене попередили про ваш, Миколо Костьовичу, нестерпний характер.
Микола Холодний: - Спробую пояснити, звідки взявся цей стереотип. 1961 року я, сільський юнак, вступив до Київського університету. Десь перед тим надіслав вірші до республіканської газети «Колгоспне село», тепер «Сільські вісті». Працював там мій поет-земляк Іван Цинковський. І ось запросив він мене на творчу розмову. Таке поняття, як «творча розмова», я почув уперше. Коли переступив редакційний поріг, заслужений поет показав палицею у вікно, він ходив із ціпком:
– Ото бачиш, старик, написано «Гастроном»? Біжи мерщій по півлітру, а тоді говоритимемо про вірші.
Біля Цинковського мов з-під землі виросли ще якісь цінувальники поезії, що принесли закуску.
– То ти ще не знюхався зі всілякими др…ми? – після першої запитав метр. – Я цього Д. якби уклеїв у вухо, він би й розсипався. Я у Парафіївці бугая три години за рога тримав!..
– А може б, Вам з Д. поборотися віршами? – зухвало запитав я.
– Е-е-е, бачу і ти вже встиг злигатися з крючкотворами. А я ще збирався передмову до твоєї збірки писати.
Отак починалося моє входження в щільні шари київської літературної атмосфери.
� - Кажуть, згодом вашою особою зацікавився Леонід Новиченко, особистий секретар Кагановича, і навіть запросив Вас до себе додому.
- О, то великий артист! – Щоб наша розмова була конструктивною, – промовив він тоді, похитуючися в кріслі, – скажіть, яких Ви читали філософів?
– СкОвороду, Ніцше…
– Не СкОвороду, а СковородУ, – поставив він наголос на останній склад. – А ще?
– Ще Микиту Сергійовича Хрущова.
– Та який з нього філософ…
– Але ж Ви самі писали про його глибокі філософські погляди.
Більше Новиченко мене не запрошував. ...
� - 1972 року ви виступали як свідок на суді над Іваном Світличним.
- Суддя, запитав, чи давав мені Світличний націоналістичну літературу? Я відповів:
– Ні.
Адвокат:
– А настанови, як писати, давав?
– Ні.
Більше на подібні суди мене не викликали.
� - За яких обставин вас тоді заарештували?
- Мене схопили на Хрещатику 20 лютого. Один заарештований переплів збірку виключно з критичних моїх віршів і на першому допиті, розгубившися, приписав це мені. Таким чином я міг розраховувати на першу статтю карного кодексу – «виготовлення». За нею йшло «розповсюдження». На суді він зробив мені ще одну «послугу»:
– У Холодного є вірші антирадянські, а є й ліричні. («заарештований» – Іван Світличний. – Г.Б.)
Почувши першу частину фрази, суддя аж розцвів. А думаєте, я не ловився в капкан? Смачно поспавши і смачно поївши, десятки вишколених спеців мізкують, як узути тебе в постоли.
� - Розповідають, Павло Тичина в перші повоєнні роки, коли ви навчалися в школі, передплачував для вас «Літературну Україну»?
- Так, це відповідає дійсності. А коли я навчався згодом в університеті, то я, Василь Симоненко, Вячеслав Чорновіл, художниця Алла Горська, сестра Світличного Надійка, зараз вона працює на радіо «Свобода», ходили до Тичини колядувати. На Чорноволові була металева маска: рука затулила рота. Тичина весь час поглядав на ту маску…
У філармонії був я на ювілейному вечорі Тичини. Подарували йому статуетку Петра 1-го, а якась жінка з Черкащини, від виборців – букет паперових квітів…
� - Коли узимку 1965-го вас виключали із університету, ви мешкали в Андрія Малишка.
- Ще до того у Володимира П’янова, на Коцюбинського, ми з Андрієм Самійловичем грали проти П’янова і Вінграновського у карти. Малишко єдиний був серед нас, хто пив того вечора лише каву, тому ми з ним завдяки цьому і виграли. Вінграновський, він, кажуть, коли програє, завжди так робить (артистично упав зі стільця додолу – Г.Б.). Нагадував Гітлера з картини про бомбардування райхстаґу.
Пам’ятаєте фото: Малишко з групою київських письменників у Ольги Кобилянської? Користуючись нагодою, я запитав Малишка, чи не відомі йому якісь подробиці написання листа Кобилянської до Сталіна з подякою за «визволення» Буковини в 1940 році – після підписання пакту Молотова-Рібентропа? Малишко відповів, що того листа Кобилянська не тільки не писала, а навіть сумнівається, що й читала. По листа з Києва було споряджено спеціяльний літак.
Узимку 1972 року у музеї Кобилянської у Чернівцях племінник письменниці на прізвище, здається, Панчук розповів мені, що після «визволення» на квартирі у Кобилянської постійно вартував енкаведист, буцімто оберігаючи письменницю від «ворогів народу». Насправді ж її таким чином було ізольовано від буковинської інтеліґенції, серед якої провадилися масові арешти. Беззахисні люди потребували поради і захисту. А Кобилянську, по суті, тримали під домашнім арештом.
Листа-фальшивку майстри цього жанру віддрукували на машинці, Кобилянська його не підписувала, бо була паралізована.
При моїй з Панчуком розмові були присутні літня працівниця музею та дівчина родом з Чернігівщини, що працювала в бухгалтерії Заражинецької ПМК. Я приїхав до ПМК як ревізор Міністерства меліорації, в якому тоді працював.
� -Власноручне написання Кобилянською листа до Сталіна не нагадує вам таке ж саме по технології написання «листа Миколи Холодного» до «Літературної України», у якому ви «зреклися» своїх поглядів?
- Вживане вами слово «технологія» усе пояснює. Проходять десятиліття, а технологія царської політичної ахранкі не помінялася з часів петербургської гапонівщини.
Коли приїздив з групою письменників Малишко, – згадував племінник Кобилянської, – то письменниця цікавилася: «Колись мені Коцюбинський розповідав про талановитого молодого поета Тичину. Він живий, а чи його арештувало НКВД?»
� - У 30-і роки большевики подбали, щоб з Великої України на решту її території не просочувалася ніяка інформація.
- Ще Малишко розповідав, як під час голоду 33-го року він вчителював. Учні вимерли, стежка до школи заросла бур’яном. Аж приїжджають із району уповноважені:
– Де хліб? – вчителі відповідали за хлібоздачу, і їм за це давали хлібний пайок.
– Нема, – відповів поет.
– А ти чим тут займаєшся?
– Закопую людей.
– Ага, так! – і виключили з комсомолу, звільнили з праці.
Поскаржився до обкому комсомолу – поновили.
У 1966 році я стеріг у Новій Олександрівці на Яготинщині радгоспний сад. То стара жінка із Супоївки на прізвище теж типу Супоєнко хвалилася, що в 33-му бригадир привіз її ще живу до ями разом з мертвими.
– Коли після війни я був редактором журналу «Дніпро», – продовжував Малишко, – то викликали нас, усю редакцію, до ЦК КПУ за те, що опублікували «націоналістичний» роман Юрія Яновського «Жива вода». Я сказав, що радив авторові покращити роман. «Як, покращити цей ворожий витвір? Звільнити з праці!» Тоді підіймається відповідальний секретар журналу Василь Козаченко і каже: «Андрій Самійлович роману не читав, він був у відрядженні в Америці. Це я в усьому винен, звільняйте й мене». «Задовольнити прохання Козаченка, звільнити з роботи!» Тоді й інші почали підійматися і просити того ж, бо теж чимось були причетні до появи «Живої води» на сторінках часопису. Одне слово, розігнали всю редакцію. А коли поміняли гнів на ласку стосовно Рильського, то і щодо мене змінили батога на пряника.
Розповів Малишко також, як відразу по війні він і Голова Ради Міністрів УССР Микола Бажан поїхали до Львова, і їх там, інтеліґентно вдягнених незнайомців, що розмовляли чистою українською мовою, міліціонер на вулиці сприйняв за бандерівців і доставив у відділення міліції для з’ясування, що вони за птахи.
� - З вашої розповіді відчувається спорідненість душ з Малишком…
- Щодо душ ви дещо перебільшуєте, Малишко дав мені тисячу карбованців, щоб я купив сільську хату, бо з молодою дружиною не мав де жити. Певно, він бачив в моїй творчості себе молодого, бо тоді вже було його заарканено партійною кон’юнктурою.
Чув я виступ Андрія Малишка на Байковому цвинтарі над труною Сосюри. Малишко поклявся, що ніякими сибірами не вб’ють у нас любові до української мови, до України. Наступного дня на сторінках газети «Радянська Україна» у звіті про похорони ці рядки немов корова язиком злизала.
� - Щойно у московському видавництві «Книга» вийшли непубліковані досі на батьківщині твори Віктора Некрасова «И жив остался». У книжці вміщено ваші спогади про те, як Корнійчук шантажував Некрасова під час хрестового походу Хрущова у 1962-63 роках проти так званих «ідеологічних диверсантів».
- Відразу після ХХІІ з’їзду КПРС, що завдав нищівного удару по Сталіну, а його труп винесли із Мавзолею, Корнійчук виступав перед нами, студентами КДУ. Це була його спроба реабілітації в очах молодого, некомпетентного покоління. Я попрямував до сцени – зустріч відбувалася в актовій залі червоного корпусу КДУ – і в руки Корнійчуку подав записку: «Ваше ставлення до «вождя українського народу» Кагановича?»
Корнійчук відповів, що якось Каганович викликав його, Тичину і Рильського до себе на квартиру. Вони дві години дрижали у прихожій, а Лазар бовтався у ванні. Потім вийшов, розчервонілий, і почав їх лаяти, що не оспівують його, і примушував Корнійчука підписати статтю для преси. Корнійчук, з його слів, відмовився. Тоді Каганович як стукне кулаком по столу. А Корнійчук, мовляв, і собі як стукне!
Щось у цій розповіді уславленого драматурга було від мисливських оповідань… Зараз переді мною лежить брошура видавництва «Радянський письменник» за 1947 рік: «Александр Корнейчук. О выполнении Союзом Советских писателей Украины постановления ЦК ВКП(б) о журналах «Звезда» и «Ленинград». Доклад на пленуме Советских писателей Украины 15-20 сентября 1947 г.». Там майже в кожному абзаці – «Рильський націоналіст». А на сторінці 15-й читаємо таке: «Мы все глубоко благодарны Центральному Комитету нашей партии и тов. Кагановичу за то, что он так заботится о нашей литературе, о наших молодых советских литературных кадрах (Аплодисменты)».
Корнійчук тероризував Некрасова, що той «не з того фронту». Некрасов відповідав, що не з того, бо під час війни такі, як класик радянської драматургії, воювали у Ташкенті за чужі спідниці, а Некрасов – з фашистами на передовій.
У зв’язку з цим мені хотілося б нагадати ще один колоритний епізод, яким у помешканні Володимира П’янова поділився Андрій Малишко:
– Коли німці підступали до Харкова, прибігає до нашої скороспеченої газети «За Радянську Україну» Микола Нагнибіда з драматургом Юхвідом і просять редакційну «полуторку», щоб відвезти на вокзал речі. «А ви хіба не разом з усіма евакуюєтеся?» – запитали ми. Вони щось нам нерозбірливо пояснили, а для тривалих розпитувань не було часу: через Харків навздогін відступаючим радянським частинам летіли німецькі стерв’ятники. І ми дали машину. Військовий патруль затримав їх з машиною аж у Куйбишеві. За законами військового часу мене, Бажана, Первомайського за ту зниклу машину могли розстріляти без дебатів. А після війни Нагнибіда, цей, по суті дезертир, раз-пораз друкував у «Правде» свої фальшиві «фронтові балади», патетично співав про те, як обливався в окопах кров’ю… У роки брежнєвської реакції цьому діячеві давали на заріз рукописи опальних молодих авторів. За юдині срібняки Нагнибідон, як його усі називали у Спілці, вершив чорну справу.
� - Мабуть, Микола Холодний в університеті був не єдиним поетом-бунтарем?
- Володимир П’янов познайомив мене з самобутньою поезією Світлани Йовенко. Ще коли Світлана навчалася в середній школі. А невдовзі студентка Йовенко стала гордістю «СІЧі» – університетської літстудії імені Василя Чумака, якою керували Іван Драч, Валерій Шевчук, а після них я. У Світланиних віршах зазвучали громадянські мотиви. Йшли роки, мужнів поетесин голос. У її творі про птицю Чілі Піночет вельми асоціювався з Щербицьким. В поезії Світлани Йовенко мене вражає висока пластика образів. «Те, що захололо, мов зборолось, Ще весняні соки позовуть», – оптимістично писала вона в роки реакції.
� - Буквально в останні дні хрущовської «відлиги» на сторінках тодішньої газети «Радянська культура», тепер «Культура і життя», Ви опублікували полемічну статтю «Мощи чи живе тіло поезії?» Вона викликала неабиякий резонанс. Її коментували зарубіжні радіоголоси.
- У тій статті я виступив проти дешевеньких пісень-одноденок про п’ятирічки, заможне життя та космос, що від імені народу складалися всілякими ремісниками. Логічним продовженням «Мощів» була моя стаття «Про душу в пісні та про пісню в душі» у 8-му номері журналу «Ранок» за 1965 рік. Мене підтримав навіть кримсько-татарський вчений Рафік Музафаров, але полеміку прикрили.
� - Чорна галич закружеляла тоді і над вашим університетським однокашником Борисом Тимошенком, коли той посмів стати зятем «українського буржуазного націоналіста» Бориса Антоненко-Давидовича.
- Здається, у «Вечірньому Києві» з’явився в ті часи пашквіль про нібито Антоненкову спробу зґвалтування рідної доньки.
� - А Віталій Коваль навіть оголосив його стукачем.
- Цю версію спростував у тій же «Літературній Україні» Євген Сверстюк.
� - Чи мало місце втручання у ваше особисте життя спецслужб?
- Ще й скільки! 1965 року в селі Голубиному на Закарпатті я познайомився з Терезою Цимболинець, мав намір з нею одружитися. Та не встиг я від’їхати від села, як Терезу потягли до Свалявського КҐБ. Ґебіст, що згодом у нетверезому стані на мотоциклі випробовував – уперше і востаннє! – міцність верби, бив кулаком по столу, допитуючи дівчину:
– Признавайся, які ви виношували з ним злочинні плани, коли ходили в гори?
Про це Тереза розповіла мені аж тепер, через 26 років.
� - Кілька слів про так звані «симоненківські вечори» 60-х років.
- Ними ми марно намагалися врятувати хрущовську відлигу. Але з тих вечорів, як на мене, народилося дисидентство на Україні, а в вужчому аспекті – рух поетів-дисидентів.
Окрім мене, у симоненківських вечорах брали активну участь Борис Мозолевський, Надійка Світлична, Володимир Комашков, зрідка Коротич. Причому Коротич завжди просив, щоб йому надали слово першому. А виступивши, вибачався, що йому треба вдома своєчасно прийняти ліки, і зникав. Як правило, кожним таким вечором вже наступного дня займалися різні партійно-радянські органи, і в Коротича було алібі: а хто їх там зна, що вони після мене читали. Але й свою лепту в ті вечори, в їхню організацію Коротич вносив.
Пригадую такі вечори в медінституті, інституті зв’язку, нафтохімії та фізики. За вечір в інституті фізики збиралися вигнати з роботи доктора наук Юрія, прізвища, на жаль, уже не пам’ятаю. Формальним приводом до звільнення з роботи послужило те, що Юрій, не маючи обох ніг, під час ожеледі повертався «Москвичем» із Ніжина від матері і запізнився на роботу.
Розправа чинилася навіть над мертвими.
� - Себто як?
- Коли мого друга, молодого львівського поета Гриця Чубая загнали в могилу, то дозволили поховати його аж у Сихові, під Львовом. Дарма що Чубай мешкав поруч з Личаківським кладовищем. Боялися паломництва. Нещодавно я відвідав Чубаєву могилу, народився такий вірш:
РОЗДУМИ НА ЦВИНТАРІ
Грицькові Чубаю
Прийняли до Спілки у столиці,
коли виріс на могилі клен.
Бо дідам нема уже різниці,
чи живий, чи мертвий їхній член.
У морській воді принишкли мідії,
над водою квилить пізній птах.
Мертвий Гриць сидітиме в президії
на літературних вечорах.
Напис: «Для почетных погребений», –
зліва від алеї зарябів.
Тільки привілеї край алеї
не Грицько в начальства заробив.
Багатьох їх знаю я у пику.
І почоту знаю того суть.
Над співцем похованим опіку,
навіть скорчившись, вони несуть.
І коли заграють інструменти –
їм здається й зараз, мов колись,
що Грицько повз їхні монументи
погляда з надією на ліс.
Попрямує лісом він у луки.
Наляка на дереві дрозда.
І поета візьмуть попід руки,
бо, дивись, дістане й до гнізда.
Заспіває у Сибірі пилка,
і замовкне ще одне перо.
Нас з тобою поховає Спілка
краще поховального бюро.
Сихів, 23. 04. 91р.
Писав про Чубая, а бачив себе…
� - Ви започаткували династію поетів-сторожів?
- Ні, пальма першости належить Валерієві Іллеві. Я перейняв естафету у нього, а від мене вона перейшла до Івана Семененка, Миколи Воробйова та інших.
� - Кажуть, коли ви стерегли радгоспний сад на Яготинщині, то в ньому відбувалися справжні літературні сімпозіуми.
- Приїздив Іван Дзюба, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, автор брошури про естетичні погляди Сергія Корольова Іван Бровко…
� - А хто був над сторожами за бригадира?
- Ветеран громадянської війни, неперевершений хапуга Корчевський. У роки громадянської він служив у Прип’ятьській флотилії.
– От житуха била! – хизувався. – Однажди поступіла команда: «Возьмьотє Гомель – спіртзавод ваш!» Взялі за какіх-нібудь два часа.
� - Закінчився сезон – чим займалися далі?
- Працював з поетом Петром Куценком у вільшанській районці на Кіровоградщині.
� - Довго?
- Довгувато. Аж два тижні. Ангели-хранителі відразу не вийшли на слід.
� - А Куценкова одісея скільки тривала?
- Той протримався з місяць.
� - І…
- Вигнали за аморальну поведінку.
� - У чому ж вона полягала?
- У райкомі партії комусь здалося, що довжина Петрового волосся, а він тоді парубкував, перевищує дозволену ідеологією норму. Пасма були на 2 сантиметри довші, ніж у Маркса.
� -Після викриття Куценка редактор, очевидно, пішов на підвищення?
- На жаль, поцупив з колгоспного поля два мішки картоплі у мотоцикл з коляскою, і його потурили.
� - Ваша «націоналістична свідомість» сформувалася під час читання Хвильового та Грушевського, а чи походить з іншого кореня?
- Під час відступу червоних 1941-го на подвір’я моєї односельчанки Литвиненко Мелашки забігло двоє солдатів:
– Дай тьотка чаво-нібудь пєрєкусіть! Да пабістрєй пашєвєлівайся, іначе пріхлопнєм!
Мелашка ховалася в льоху з чотирма маленькими дітьми, згодом я ходив з ними до школи. Віддала останнє. Наївшися, один вигукнув:
– Паджігаєм! – і вони кинули пляшки з запалювальною рідиною на сарай та хату, криті, ясна річ, соломою, і під завісою диму втікли від німців. Довго плакала Мелашка над головешками, пригортаючи чотирьох малят, що не дочекалися з війни батька.
� - Бачу, що даремно вас стільки часу «перевиховували».
- Економили, очевидно технічні засоби. Он прикутому до ліжка житомирському прозаїку Євгенові Концевичеві 1965 року на іменини стукач подарував альбом з маленькою собачою голівкою. З носика невинного цуцика ледь-ледь визирали два дротики від вмонтованого у палітурці підслуховувального пристрою. Допитливий Євген виявив радіосхему, і житомирські шерлокхолмси на коліна ставали, аби письменник повернув назад їхній унікальний подарунок на іменини.
� - Ви – автор чотирьох книг, виданих у США, Канаді, Франції, Італії. За одну з них Ватикан удостоїв вас премії. Де ви черпаєте теми?
- Герої багатьох моїх творів – це ті ж колгоспні раби, серед яких я народився. 1951 року на моїм хуторі, а він лежить над трасою, Тихін Макаренко, Петро Вегера і Олександр Коротич самі запряглися у плуга й орали город. Кожному по черзі. Їх за це тягали до сільради, бо з траси було добре видно ознаки рабовласницького устрою у середині 20-го століття.
Нинішнього року я поїхав до села і за аналогічним заняттям застав свого двоюрідного брата Михайла. Правда, у Михайла хворе серце, то він був запряжений не в плуга, а в борону. В епоху кріпацтва такі процедури виконував віл.
� - Чим, Миколо Костьовичу, мотивувалося досі ваше недрукування?
- У 60-х роках від заслуженого працівника культури УССР Юрія Петренка із видавництва «Радянський письменник» я отримав таку відповідь: «Вашого рукописа не можемо прийняти на розглядання, тому що в ньому Ви стоїте на ідейно хибних позиціях».
� - Логіка що й казати! А на «вказівку згори» були посилання?
- Навіщо посилання? Редактора журналу «Українська культура» Володимира Бурбана за мою статтю «Хто захистить кримських українців?» викликали до ЦК КПУ влітку 91-го.
� - Ваші «доброзичливці», Миколо Костьовичу, час від часу коментують каяття-фальшивки, які були сфабриковані професійними стилістами у цивільному і в 70-80-і роки під Вашим прізвищем з’явилися в пресі.
- Моїм «двійникам» не бракувало фантазії. Так, 1983 року у «Вістях з України» з»явилося повідомлення, немовби я «з представниками різних національностей щоранку поспішаю на роботу в багатоповерхову школу мого рідного Чернігова». Я ніколи не працював на Чернігівщині в багатоповерховій школі, а в Чернігові – і поготів! Запитаєте, чому тоді не виступив у пресі із спростуванням? А хто б його надрукував? У 60-х роках «Радянська освіта» вмістила статтю з «викриттям» Валентина Мороза «Месія і його штандарти». У цій квазі-статті стверджувалося, що Іван Дзюба допоміг народному суду розвінчати Мороза. Минуло 25 років, але я не зустрічав в пресі Дзюбиного спростування. Хоч він таке спростування до «Радянської освіти» надсилав. Пригадую навіть таку деталь. З китайською настирливістю Дзюба застерігав, що від руки копіюватиме цю відповідь, поки її кількість не дорівняє накладові газети.
� - Коли згадуєш ваше прізвище, у деяких колекціонерів старих бандур з’являється алерґія.
- Я скептично ставлюся до їхніх наївних сентенцій, нібито бандура може зупинити ворожу армію. В реальному житті бандурою можна зупинити одного ворожого солдата. Якщо добряче огріти його декою по голові. Чи можна зупинити політ ворожої бойової ракети славним козацьким музичним інструментом? Моєї фантазії для ствердної відповіді не вистачає. Поки Олексій Нирко комплектував у Криму гуртки бандуристів, російські шовіністи захопили на півострові владу.
� - Що вас зараз хвилює найдужче?
- В одному з віршів комсомольський лауреат М.С. умлівав, спостерігаючи (напевне ж, у підзорну трубу), як на колгоспному полі танцюють граки. Так от мене найдужче хвилює, чи довго танцюватимуть граки?
� - Чим зумовлений ваш публікаційний бум 1991-го року? Вимерли недруги? Народилися нові друзі? А чи ні тим, ні иншим?
- На це запитання дає вичерпну відповідь лист, якого я одержав із Миколаєва від поета-борця Олексія Різниченка:
«Ти, Миколо, займаєш цілком своє місце в історії 60-х років, а отже, і в літературі нашій. І коли хтось намагається тебе звідти спихнути, то це нагадує мені мишу, яка хоче перекинути гору. Твої чудові вірші живуть не лише в мені, а й у багатьох одеситах, яких я знаю. Вони мені цитують тебе напам'ять, як і моя сестра Валя. Обіймаю! Твій Олекса, 20. 06. 91».
Записав Георгій Бурсов
"Українська літературна газета"
03.03.2015


Микола Холодний
* * *
Ми вам робили революцію,
в війну звільняли від ярма.
А ви розвели проституцію
біля державного керма.
Навкруг міста ростуть лісами –
до комунізму ідемо.
Тим часом податі ті самі,
в тюрмі тій самій сидимо.
Є мова піль, озер і неба –
та ходить мова та німа.
Є українців більш, ніж треба,
а України-то нема.
1966

БАЛАДА ПРО ЧОРНУ ПТИЦЮ
Трупи клав на вози
тридцять третій рочок…
Хоч бери та й гризи
комсомольський значок.
Жінка кинула чоловіка
і торби на горба.
Подаруй їй, Владико,
колосочка з герба.
Чоловік збожеволів
і пожежу вчинив.
До собачої будки
він дітей зачинив.
А за числами числа.
…Аж це полудня одного
чорна птиця повисла
над обійстям у нього.
Людським голосом запитала:
– Чи ви тута живі ще? –
Куля в відповідь просвистала –
Впала птиця на попелище.
А на тім попелищі рушницю
Опустив чоловік.
Він застрелену птицю
до дітей приволік.
Наказав їм її зварити,
на вечерю запросив півсела.
А на ранок почули діти,
що то мати їхня була...
1963


Микола Холодний, поет, літературознавець, публіцист, перекладач. Один з лідерів андерґравндного «шістдесятництва», такий собі неофіційний «хед-лайнер» тогочасної української поетики. (с)
Активний автор Самвидаву 1960-х років. Лавреат премії В.Сосюри (1998), премії ім. В.Нефеліна, премії «Благовіст», Почесної премії Ватикану за книгу «Про душу в пісні та пісню в душі» (Рим, 1979). Академік Бу-Ба-Бу (1997). Член Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих з лютого 2002, Національної Спілки письменників України з 1993. Голова Козелецької районної організації Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г.Ващенка. Учасник Помаранчової революції.
1972 року був заарештований за «антирадянську пропаганду». 7 липня того ж року в “Літературній Україні" опубліковано нібито писаний ним лист із визнанням своєї провини. Внаслідок цього поета звільнено і адміністративно вислано з Києва під наглядом КҐБ.
Працював у багатьох школах, але його часто звільняли з політичних причин. Входив до редколегії львівського самвидавного журналу “Скриня”. В 1972 році звернувся до Мао Цзедуна, а в 1984 році до Рональда Рейґана з проханням про політичний притулок. Під час Чорнобильської катастрофи перебував ув Острі й не міг його полишити.
Він помер у своєму помешканні в Острі в середині лютого 2006 року. Дата смерти не відома. Похований 15 березня 2006 року.
2010 року "Українська літературна газета" надрукувала статтю Івана Малюти "Контужений страхом", де згадується розшукана в архівах КҐБ справа Холодного, з якою автор ознайомився, наведено номер справи і цитати з документів..

Микола Холодний
ГЛУХОНІМІ
Лише у неї, мов на гріх,
німі народжуються діти.
І, заціловуючи, їх...
слова навчає говорити.
Ото калинонька цвіте.
То рушничок є за плечима.
А люди дивляться на те
і тільки знизують плечима.
Мовляв, дарма ти вся в поту.
Сини твої на місто зорять.
Вони там вивчать мову ту,
що нею всі німі говорять.
1970


Павло Вольвач: - Мені інтуїція підказує, що тиск на нього був... російське слово “ізощрьонний”, а методи й вигадливість тодішніх спецслужб, та й взагалі, я думаю, всі приблизно уявляють... І так само всі варіянти з листами... Коли я перечитував усе, що пише Холодний, Іван Малюта*, поява оцього листа в “Літ. Україні”, я й сам заплутався. Цілком можливо, що це якісь абсолютно нечисті технології, каламутні...
Василь Герасим'юк: - Від людини, яка писала такі вірші, чекали иншого, звичайно, в уяві — зовсім инша поведінка, зовсім инша доля. Він сам собі це запророкував...
Павло Вольвач: - Тому не виправдовуючи — я не адвокат і не суддя, я просто намагаюся зрозуміти Холодного — мені здається, що був на нього особливий тиск, залякування. І, звичайно, він як людина тонкої структури, цього, напевно, не витримав. Не нам кидать каміння. Я думаю, у нього не сталося збігу отої громадянської сміливости, яка в нього, безперечно, була і, можливо, була, як ні в кого з тодішніх українських літераторів, - ця громадянська сміливість не збіглася, не співпала з простою фізичною сміливістю. Йому не вистачило простої фізичної мужности.
З фільму ДІАЛОГ: Василь Герасим'юк - Павло Вольвач (про Миколу Холодного). Частина 3. 2015 р.

Павло Вольвач:
- Після того ж, як «шанувальники поезії в погонах» понівечили поетову долю, літературні аутсайдери почали наввипередки зловтішатися. І чим дрібнішим був черговий «судія», тим суворіше зводив брови на переніссі, звинувачуючи в купі гріхів. Хоча зовсім не ці люди мали право судити Холодного. Який, треба визнати, зробив багато – може, як ніхто інший – саме для потьмяніння власного імені.
Згадуючи Холодного, можна єхидно хихикати, кривитися й цілком справедливо обурюватися, можна – співчувати. «По жизні» бо Микола Костьович був людиною складною. Говорячи відвертіше, майже нестерпною – таким собі персонажем-скунсом, який незрідка повертався спиною й до тих, хто хотів його щиро й по-дружньому погладити. Сам мав нагоду не раз в цьому переконатися. Зокрема, й коли приїздив він до мене в Запоріжжя влітку 1997-го, чи коли того ж таки літа їздили разом у Гуляй-Поле, до внучатого племінника Махна Віктора Яланського. Ми перестали розмовляти, ще не доїхавши. А по довжелезній вулиці, в кінці якої жив Яланський, йшли різними боками. Уявляєте картину? Для її повноти: у мене в руках пляшка з водою, спека немилосердна. Вряди-годи мовчки підіймаю пляшку, киваю на той бік вулиці. Набурмосений Холодний, теж мовчки, заперечливо хитає головою. Йдемо… А все через те, що на світлих брюках Костьовича його пакет, ним же ж покладений на коліна й за час подорожі розігрітий заавтобусним сонцем, відпечатався плямами фарби. Зрозуміло, розчервонілий «хед-лайнер» звинувачувати себе не міг і не хотів… Вже в хаті Махнового брата Карпа, одному зі штабів Нестора Івановича, увішаній портретами махновських родичів і самого Батька, під сволоками й при столі з чарчиною, Микола Костьович полагіднішав. А вже на автостанції був звичним Холодним, заливаючи остовпілому дядькові, що, мовляв, бував тут колись, у Гуляй-Полі, «ще в 1941-му», і не просто бував, а «повісив 60 комуністів»…
Але ми не про військову молодість комбатанта Холодного, який в армії, здається, взагалі не був жодного дня. Ми про справедливість. Про ієрархію. Про шкалу цінностей. Бо, читаючи Холодного, іноді виникає крамольна думка – а як же бути з деякими з тих, облавреачених і не дуже, заслужено оцінених і немилосердно перебільшених, «спілчанських» і «незалежних», старших і молодших, якщо поезія Холодного по справжньому вросте в українське культурне повітря? Декому доведеться потіснитися, а декому – й змаліти, факт. Хоча всі вони, певна річ, по життю значно порядніші від непорядного й неправильного Холодного. Чи самі себе такими вважають та інтерпретують. Є ж он один літературний «мастєр жізні», який навіть три холодильники на власній совєтській кухні умудрився в постперебудовчих спогадах подати як символ особистої тихої боротьби з совєтською владою, як намагання відокремитися від «діянь режиму». Теплого унітазу наш борець до рівня протестної метафори не розгорнув, але ще має час продовжити мемуари…
Зі статті "КОМБАТАНТ ХОЛОДНИЙ" http://litgazeta.com.ua/articles/kombatant-holodnyj/
.
Микола Холодний
* * *
Вмирають поети в душі,
А потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
А потім поетів ховають.
Поету копають яму,
Коли – знає тільки він сам.
В поезії білі плями –
Ще більше на серце плям.
Неначе потрапив не в свій город,
Нервово повітря ковта.
Поете, не той тепер Миргород
І Хорол-ріка не та.
Поетів вивчають діти
І слідчі десь цілу ніч.
Поетам дарують квіти –
Померлим, відома річ.
На цвинтар за місто, як сніг,
Вивозять на п'ятій швидкості.
Глузують із друзів їх,
Немов з історичної рідкості.
І ті над труною щось мимрять,
Кого так діймають турботи,
Що тільки поети вимруть –
Не стане для них роботи.
На Байкових зимних схилах
Падають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
На Півночі зими недавні.
І білі ведмеді, ватра,
Земляцьких кісток опилки.
Поетів не стане завтра –
Залишаться члени Спілки.
І як нам з-під криг тоді виплисти,
І хто нас запалить? Хто?
...Он знову на п'ятій швидкості
Помчало когось авто.
1965
______________
* 2010 року "Українська літературна газета" надрукувала статтю Івана Малюти "Контужений страхом"; автор стверджував, що познайомився зі справою Холодного, розшуканою в архівах КҐБ, навів номер, цитував документи.
Леонід Кононович. ДВА ОБЛИЧЧЯ МИКОЛИ ХОЛОДНОГО